Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"
Автор книги: Остап Вишня
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Гори
Гори – штука висока… Це – взагалі…
Кримські гори – так само не низенькі, не маленькі й не коротенькі…
Отак, положим, як із моря на їх дивишся:
– Дрібниця! Далеко, кажете? Та де там далеко: от же, рукою дістати можна! Ото Ай-Петрі?! Високо, по-вашому? Та розженусь добре – і там!..
Можете не розганятись: повірте краще, що не близько…
На 25 верстов той Ай-Петрі од вас, – це ще як навпростець, а як крутитиметесь стежками, щоб до нього дістатися, то й прокрутитесь верстов із сорок…
Піддурюють гори, і здорово-таки нас, степовиків, піддурюють…
Як виїхати на човні на море так верстов на п’ятнадцять-двадцять од берега і подивиться на берег – так увижається, що купонька невеличка тих гір Кримських…
Що від Севастополя аж до Феодосії тягнуться?! Ну так що ж з того?! Та просто так би взяв – забрав на оберемок і поніс… Так ото їх здається небагато. А воно сто верстов!
На сто верстов тягнуться із заходу на схід гори Кримські…
Тягнуться на цілих сто верстов і звуться скрізь яйлою.
Обіймає та яйла берег Південний Кримський, не пускає на нього холодів та вітрів із півночі, і тепло на тому березі…
А зніміть яйлу, ізстружіть її якимось величезним рубанком, і не буде знаменитого Південного Кримського берега, і кипарисів не буде, і магнолій не буде, і лаврів не буде…
Рівно скрізь буде! Провідники зникнуть… І литимуть тоді дами отакі, як горіхи, сльози…
Не за провідниками (що ви, що ви?!) литимуть вони сльози, а за горами… Бо ж красиві гори! Могутні гори! Велетні гори! Як же за такими горами та не заплакать?!
* * *
Звідки взялися Кримські гори?
Од Бога!
В один із шести днів, коли Бог творив світ, сотворив він і Кримські гори…
Геологи, народ невірний, намагаються довести, що Кримські гори постали поволі, протягом кількох геологічних періодів, і через одкладання глибоководних осадків (вапняків), і через землетруси й т. ін., й т. ін.
А княгиня Є. Горчакова (княгиня, а не якийсь там геолог!), лежачи на Сакській площадці, ясно й просто пише, дивлячись на гори:
И горит мое сердце любовью,
Взор усталый туманит слеза,
И хвалу всемогущему Богу
С тайным трепетом шепчут уста.
А за що «с тайным трепетом шепчут уста»?
Думаєте – даром?!
За те, що сотворив Бог гори. Та не тільки гори, а й дачу, і виноградники, і слуг, і ренту…
І все це конкретне, таке, за що можна подержатись…
А геологи що?!
«Періоди»?! «Доби»?!
І все це абстракція.
Бог! І більше ніхто не міг утворити такі прекрасні гори, як Кримські!.. І не сперечайтесь!
Кожна гора зокрема, а значить, і всі гори вкупі складаються з трьох частин: підошви, схилу й вершечка… Підошва – це те, що низько, схил – це трохи вище, а вершечок – це вже дуже високо…
Найтяжче на горах сходити на підошву… Дуже тяжко…
Туристи цим особливо пишаються.
– Був на Ай-Петрі!
– На вершечку чи на підошві?
– На підошві!
– От молодця! Ай да лицар!
А в «лицаря» ухмилка по самі уші: зійшов-таки…
На схил значно легше. Особливо як згори, з вершечка…
А на вершечок зовсім єрунда… Просто собі паличку в руку й ідеш…
І після того тижнів зо два на ліжку: переварюєш, так сказать, враження… Тихо лежиш, спокійно лежиш; не ворушиш ні ногами, ні руками… Таке обіймає вас «самопоглиблення» від пережитих та перебачених красот гірських…
Та воно й не дивно, бо вискочить з легкістю сарни на гору Бабуган, приміром, – це велике дає задоволення для людини. 1543 метри вгору – це, самі подумайте, трохи ж таки вище, ніж харківська Холодна гора. (Навіть як дивитися з Допру № 1… [64]64
…як дивитися з Допру № 1…– Ідеться про харківську тюрму, у камерах якої Остап Вишня перебував в ув’язненні в 1920, 1933—1934 рр.
[Закрыть]) А ви ж самі знаєте, що з Холодної гори, як увечері дивитися на місто, – дуже красиво… І далеко видко, і все видко… Особливо коли людина не п’яна і не боїться, що її роздягнуть…
А як же ж то воно, як з Бабугану, або з Чатир-Дагу, або з Ай-Петрі?!
……………………………….
На гірській підошві – дачі. На схилі – ліси. На вершечку – сніги. І літом сніги, і взимку сніги! А по схилу струмки гірські.
А в лісах – буйволи, дикі кози, «зелені».
«Зелені», положим, останніми часами вивелись… А то за Врангеля, кажуть, була їх у горах сила-силенна… «Підтримували» барона в його святім обов’язку відбудувати «єдину та неподільну Русь… Святу Русь!»
Найважливіше в горах для нас, грішних, – гірське повітря…
Його тут чимало. Воно не продається – просто так: бери й дихай, коли хочеш…
Вивозити тільки не дозволяється…. Хоч дехто з туристів бере з собою з Чатир-Дагу чи з Бабугану клуночок з повітрям…
Повітря тут чисте, прозоре, легке, свіже…
Звичайно, коли йдете горами самі, без великої компанії, без кошиків з вареними яйцями та з сардинками, без тройного одеколону, без пудри «Колодерма» і порошку од поту… А як з оцим усім дертиметесь на Ай-Петрі – так все одно, що в Харкові на Сумській о 9 годині ввечері. Аж бук чхає!
* * *
Гори тут дуже лякливі! Назви в їх здебільше з «Ай» починаються: Ай-Петрі, Ай-Микола, Ай-Тодор, Ай-Я і т. ін.
І це, між іншим, заражає…
Дуже часто чуєте в компанії, що дереться на гори, вигуки:
– Ай, Боже мій!
– Ай, матінко моя рідна!
А то просто:
– Ой, держіть мене!
– Ой, рятуйте!
Ялта
У коробці – Ялта…
У кам’яній коробці з яйли велетенської. Західну стінку тої кам’яної коробки становить мис Ай-Тюдор, а східну – мис Ай-Микита…
Із півночі – головне пасмо яйли кримської… Зверху – голубе небо… А з півдня – море синє…
І в коробці отій Ялта притулилася.
Ялта – столиця південнокримських курортів… Главковерх над усім південнокримським повітрям, південнокримським сонцем, місяцем, морем, горами… В її розпорядженні це все перебуває…
Це ще зовсім не значить, що вона найкраща за всі місця на південнім кримськім березі… Це ще зовсім не значить, що коли вона розподіляє повітря, сонце, море, гори – то собі найкраще з них залишає… Зовсім – ні! І навіть – навпаки… По інших курортах усі ці властивості кримські значно кращі, свіжіші й, головне, чистіші, проте столиця – Ялта. Нічого не зробиш… найстаріша вона з усіх інших курортів і по праву старшого держить кермо в своїх руках.
Часто в житті, положим, таке трапляється: за головного хтось править зовсім не той, кому б належало правити…
І лежить чи сидить Ялта в затоці отій, в коробці отій, виткнулась молом паршивеньким в море й задається…
А чого – спитайте.
Культурний, думаєте, центр південного кримського берега?
Де там?! Тільки в революцію музеї позасновувано…
Східний музейу кол. палаці Еміра Бухарського.
Мета музею – розповсюджувати та вивчати художню творчість Сходу, його життя та культуру… Засновано його 1921 року.
Народно-Художній музей. Засновано його так само 1921 року. Зібрано тут мистецькі речі з дач, покинутих власниками, як тікали ті власники з Криму, спеціально для того, щоб рятувати «дорогоє отєчество»…
І тільки один є старий музей – Природничо-історичний, заснований 1891 року. Головний відділ у нім – кримознавство.
Торговельний, думаєте, центр Ялта?
Де там?!
Продає камінці чорноморські на фунт та на штуку, ракушки, ціпки кримські, чадри татарські, чубуки, цигарнички, намисто, пудру, одеколон, паршиве вино, сандалі… Сандалів найбільше…
Стоїть засмальцьована крамничка, а в ній сандалі, а над нею вивіска. Лев забравсь у сандалі і рве ті нещасні сандалі й зубами та лапами… А зверху написано:
Розорвеш, а не розпореш!!
А купіть ті сандалі, надіньте, пройдіться раз вулицею, і лева не треба, і попорються, й подеруться миттю…
А чого ж Ялта задається? Яка тому причина? А от яка:
– Дада! Дай деньги! Много дай деньги! Кулай пошла! Кулай Ялта пошла…
Ось у чім річ!
«Кулай» у Ялті можна… І можна «кулай» по самісіньку зав’язку…
Така вже у тої Ялти традиція…
– «Кулай»!
Оцим «кулай» і жила Ялта завжди, нині, повсякчас і на віки вічні…
Особливо «завжди».
Зліталася туди вся «стомлена», «перетомлена», «виснажена», «недоїдюча», «недопитюча» царська аристократично-бюрократично-поміщицько-купецька Росія й відпочивала по гостиницях, по реставраціях, по яхтах, по автах, по фаетонах од «трудов праведних», громлячи дзеркала, лапаючи наяд пудро-нафарбованих і роблячи «акварії» з рояля та з коробки сардинок за допомогою своєї триперно-діабетичної сечі…
А музика хрипіла «Коль славен» [65]65
«Коль славен» –урочистий російський духовний гімн «Коль славен наш Господь».
[Закрыть]та «На сопках Маньж урії» [66]66
«На сопках Маньжурії»(Маньчжурії) – вальс, написаний російським офіцером, учасником російсько-японської війни 1904—1905 рр. І. Шатровим.
[Закрыть]…
А повойоване кримське населення вирячувало баньки на великодержавних культуртрегерів, підхоплювало п’яних під жирну кисло-вонючу пахву й розвозило «блюющих та ригающих» по «меблірованих комнатах з видом на море»…
… А на набережній та на молі пахло дамським потом, пудрою, парфумами «Коті», шелестіли шовки, прикриваючи угрюваті синьо-зелені з поширеними венами стегна, і летіли бризки слиняві на зморщені, обкладені ватою, порожньожовті «бюсти», вилапані, вим’яті і «отечественними саврасами» і повойованими чорно-гарячими з блиском у карих очах провідниками…
Звалося це:
– Ах, как мы в Крыму отдохнули!
* * *
Ну, звичайно, тепер Ялта не та!
І погляди на вас, на приїжджих, не ті!
«Куди ти, – мовляв, – годишся?! От раніше! Що з тебе тепер візьмеш?!»
А в очах у кожного тубільця так і стрибає, так і миготить зажерливість…
І очі ті так і просвердлюють твою кишеню: «Чи варт з тобою хоч балакати? Скільки там у тебе є?!» А ви гадаєте, що тепер у Ялті казино нема? Нема рулетки? Нема шмендефера [67]67
Шмендефер– картярська гра.
[Закрыть]? Є! Все це є!
Сидить круп’є, крутить рулетку, стрибає «шарик», щасливих вишукуючи:
– Прошу дєлать ігру!..
– Ігра сдєлана!
– Двадцать три! Красная нечот! Вторая половина!
І літають довгасті лопаточки, соваються по розписаному столу, перекидають квиточки у тремтючі ручки «щасливчиків» і «нещасливчиків»…
А на «одкритій сцені» викаблучується діва з «кастаньєтами»…
Все це є!
Тільки ж!
– Ах! Єті податки! Они в гроб загонять!..
……………………………….
«Не загонять»! Очередно!
Бо ще плавають по набережній ім. Леніна такі «примірники», що дивуєшся, як їх тільки витримує «Радянська платформа»… Як у тії «платформи» букси не горять, як її осі не лопаються.
Туристи
– А ви біля чого працюєте? Професія ваша?
– Власне, докторе, нічого не роблю. Пишу. Сиджу й пишу…
– Сидите й пишете? Так! Бачите, коли ви нічого не робите, а сидите весь час і пишете, то це не те що зле відбивається на легенях ваших, а просто через таку вашу ніби роботу частина легенів не дихає як слід. Екскурсія, як по-нашому, по-докторському, кажуть, легенів ваших не повна. Сидите зігнувшись, завжди в однім положенні… Ну й, самі розумієте, частина легенів дихає як слід, на всю, а частина стискається… А час іде… Цілий рік ото так посидите – от воно та частина легенів й одвикає працювати, зморшками береться, застойні явища всілякі… Як плуг, що не працює, іржею береться… Розправити, значить, слід… Це в нас тут добре… Гори… Найкраще для таких легенів – на гору та з гори… Тоді грудна клітка роздимається, легені вщерть повітрям наповнюються, розправляються їхні закуточки найдальші, кров уся окисляється… Бадьорішаєте, веселішаєте, червонієте, молодієте… Гайда на гори! Молодцем будете!
– Спасибі, докторе!
…Гайда на гори!
* * *
– Куди це ви так радісно?
– В гори! Легені не зовсім дихають! Екскурсія неповна! Застойні явища… Кров не окисляється… Молодішати треба… Бадьорішати… Веселішати… Красивішати… До чорта сидіти! Гулять, розправлятись, сили набиратись!.. От!
– Високо ж…
– Високо? Нам, туристам, високо? Нам, туристам, нічого не високо. Нам, туристам, усе низько. Високо?! Адью-с.
* * *
А гора… гора. Як гора! «Кішкою» зветься!
Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора,
По той бік друга…
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря…
І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п’ять розлягається… Вгору! Вгору!
– Ху-у-у! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!
– І по цей бік друга-а-а! Ху-у-у! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!.. Гайда вище!……………………………….
Ой! Чи воно там ще високо? Сів!
Ху-у-у!
Ану підводься, туристе!
О-о-ох!
Уго-о-о-ру! Ще ж і далеко в ту г-о-о-ру!
Сів!
……………………………….
Ану вставай!
Сів!
……………………………….
Ану…
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сидю…
……………………………….
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
…Пошли, Господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за що-небудь було зачепитися, бо, їй-бо, й черепків не позбирають…
…За сосну вхопивсь!
Ох!
……………………………….
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
* * *
Легені розправиш – ноги покарлючить… Ноги розправиш – легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
Природа й люди
Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
* * *
Ще в Севастополі на вокзалі…
– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи, і жовтяки під очима, і мляві руки, і кволий голос. Покуйовдане, пітне волосся… І байдужість, байдужість…
«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»
* * *
Вже в санаторії. Через тиждень…
– Здрастуйте!
– Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
– Ну, що? Як? Лежите?
– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»
– Поспівуєте?
– Та чого ж не поспівувать? А ви як?
– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..
* * *
Через два тижні… Вечір… Місяць…
– Добрий вечір!
– Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
– Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»
– Поправляєтесь?!
– А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..
– Я тут (тоненько).
– Іду-у-у.
* * *
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…
А в руці – смуглява Надя.
– Ха-ха-ха!
– Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»
Бережком!.. бережком!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…
Ой, як воно пече! Голова пухне! Язик висолоплюється…
А ноги?! Ніби вони на заіржавлених «шарнєрах»… Риплять, скриплять і не хотять… Іти не хотять…
Ходім! Ходім! Воно, знаєте, пішки краще. Все видно! То проїдеш швиденько – так багато чого не завважиш, а пішки – там зупинився, там присів – і все видать… Та й не так уже воно далеко! Якихось там дванадцять верстов! Ну, дві години… Подумаєш?! Пішли!
Та пішли ж! Пішли…
* * *
І йдем… І йдем… І йдем…
І все тобі видать… Там зупинивсь, там присів…
Дванадцять верстов?! Дрібниця?!
– Драстуйте!
– Драстуйте!
– Скільки верстов до Ялти?
– Та верстов, може, з п’ятнадцять, може, й більше!
– А до Гурзуфа?
– Та верстов із п’ять.
Отакої. Добра мені арифметика… Як од дванадцяти верстов одкинути п’ять, то виходить п’ятнадцять! Ну-ну!
Ходім дальше.
А воно ж ідеш не нашим якимось там шляхом поміж житами чи там гречками. Тут і сюди виноградники, і туди виноградники. Екзотика кругом. І наперед екзотика, і назад екзотика… І зверху екзотика… Тільки одно й заважає: степові ноги. Якби вам ще штук із четверо гірських, – ну хоч козинячих ніг, та якби ззаду за вами бігло штук із троє хортів та цілкий мисливець, – ви б отих «дванадцять верстов» узяли за півгодини…
А так якось воно дуже повагом виходить… І повагом, і мокро. Беретесь ви зразу потом, потім – милом… Потім обсихаєте… Потім знову мокрієте. І шия ваша витягується, і очі ваші пильно вдивляються під ваші власні ноги (щоб нічого не пропустити), і хекаєте ви, як Рябко, що біжить у Спасівку за дядьком верстов сорок до повітового міста спеціально для того, щоб біля сільськогосподарського кооперативу гавкнути на «кооперативного» Лиска…
– Дівчата! Тільки по правді: скільки до Ялти?
– Та верстов із дванадцять!
– А до Гурзуфа?
– До Гурзуфа – десять.
– Слухайте, товариші, ми не туди йдемо! Хай же йому трясця: це як так далі буде, то ще годин через чотири до тієї Ялти буде верстов із сорок!..
…Ох, ці кримські верстви! Верства наша й верства кримська?! Небо й земля… Ну що, приміром, побігти з Буд на В’язове на досвітки?! Дрібниця?! Півтори верстви. Біжиш і співаєш:
Ой у полі три доріжки різно,
Ходив козак до дівчини пізно!
Пробіг оті півтори верстви, й ще бігти хочеться…
У нас верстви скрізь однакові: і на Полтавщині, і на Київщині, і на Харківщині…
А тут ні. Тут як на гору, так верства така приблизно, як од Харкова до Люботина…
А як із гори, так навпаки – вона, верства та, дуже коротка. Отакісінька. Так зате дуже швидка. І наслідки однакові: верству на гору – весь у милі, й язик теліпається; верству з гори – весь у крові, й язик так само теліпається… «Хоч круть-верть, хоч верть-круть…»
Зветься вся ця музика так:
«Подорож Південним кримським берегом з метою милуватися прекрасною природою, урочистими краєвидами й чарівними обріями…»
Коли хочете, назвіть це все екскурсією… Від того ні вам, ні мені легше не буде.
Ось і Нікітський сад… Знаменитий і славнозвісний ботанічний садок, мабуть, чи не на цілу Європу…
Тут вам такого росте, такого цвіте, такого родить, що якби у вас не смикало від екскурсії ноги і якби ви в силі були роззявляти рота, – ви б роззявили…
І «іва вавілонська», що ото під нею «сєдохом» колись і «плакахом»…
Кактуси різні… Алое в грунті росте… Кленок японський… Самшит знаменитий… Бамбук японський…
Цілий гай з коркового (пробкового) дуба… Просто собі оддери шматочок кори й затикай, що тобі там уже затикати треба…
Тут і очерет іспанський, і папірус, що з його колись єгиптяни папір робили…
Є тут і лавровишневе дерево, і шовкова акація, і кедри гімалайські, і кедри африканські, і кедри ліванські… Мирти, оливкове дерево, японська хурма…
Серед парку красується тисячолітнє терпентинове (кевове) дерево…
Росте тут і знаменита пампаська з Південної Америки трава… От травиця!
Одна травинка така завбільшки, як у доброго хазяїна черезсідельник…
Цю траву бізони їдять… Бізон скидається на наше теля, тільки в сто раз більше…
Росте ця трава величезними кущами. Можна сісти за кущ і заревти по-бізонячому… Матимете цілковиту ілюзію південноамериканських пампасів…
Нікітський сад засновано 1811 року й асигновано на його 10 000 карбованців щороку. За першого директора був знаменитий ботанік X. X. Стевен, а після нього Гартвіс (1824—1854)… Гартвіс акліматизував силу рослин, що тепер уже ростуть на всім Південнім кримськім березі, як-от: гліцинія, павлонія, кедри, аравкарії, пінії й т. ін.
Хороший садок. І порядок у нім добрий. За рослинами ходять, поливають, перекопують. Садка того біля 90 десятин.
З Нікітського саду ви, не питаючи вже, скільки верстов, чимчикуєте на Ялту…
Ідете собі – й квит… Плюнули на ноги, плюнули на поперека, на все плюнули…
Подоріж так подоріж!
І нема чого скиглити!
І от… Слава тобі, автотранспорте! Авто повертається на Ялту…
І сіли… І поїхали…
Ви ніколи не їздили автом по кримській соші?
Рекомендується спробувати…
Тільки обов’язково сідайте на те авто, що ним зав автотранспортної контори разом із шофером та з помічником їздили за Ялту безакцизне вино пити…
Дуже сильне враження!!
Соша йде понад прірвою, і крутиться, і вертиться – голова б у неї крутилась…
Мотор партачить…
Шофер:
– Та я, йолки-палки, ще за десять літ до війни тут машинами літав! Доставлю, як на крилах…
І от він вас доставить…
Мотор: рам-там-там!
Стоп!
– Ех. (Спогади про родительницю.)
Полагодили… Летите…
Випереджаєте компанію, що так само їздила по безакцизне вино… «Становище в компанії не стійке»… Навіть на лінейці…
– Сідай, Петю, підвезу машиною…
– Паняй! Паняй!
Летите далі…
Мотор: рам-там-там!.. Стоп!
– Ех!.. (Спогади про родительницю.)
Випереджає вас компанія…
– Сідай, Мишо, підвезу кобилою!
– …Полагодили… Летите…
Шофер із завом контори «жартують»… Зав хоче керувати, шофер не дає. Машина ходором ходить. А збоку прірва…
Ви вчепились в авто й потихеньку проказуєте:
– Прощай, сину. Твій тато голову розбив об скелю, подорожуючи Південним кримським берегом… Тіло твого тата їдять морські краби під екзотичною Масандрою, на березі прекрасного південного Чорного моря. Виростеш, сину, не сідай на авто, а ходи, сину, пішки… Бо твоя, сину, покійна баба правду казала: «Пішки – не буде замішки…»
А машина аж реве.
І штурляє шофер зава й кричить:
– Щоб я комусь корився?
А машина стриба. А машина реве…
І стрибають у вас печінки, стрибають губи, зуби й інші органи вашого людського тіла…
– О Аллаху! О Магомете!.. О цілителю Пантелеймоне! І навіщо вас за революції міль поїла… Ви, тільки ви б і врятували…
……………………………….
…Стоп! Ялта! Фу!
– Ну, як?!
– Спасибі! Дуже харашо везли!
– Я старий шофер… Ще до революції літав…
– Та видать…
……………………………….
І лежите у південній гостиниці на південнім ліжку й південно стогнете.
…Бережком… Бережком.
