Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"
Автор книги: Остап Вишня
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]
…Сонце пече!
Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»…
Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…
І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…
А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:
– Купать! Напувать!
І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…
А над Пслом, на майдані, торг іде…
Власне, більше галасу, як торгу…
Бо:
– Ну як із волами?
– Тихувато. Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва – діло б пішло…
– А коні?
– Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили – так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм – де ти тих грошей набереш…
– Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться – тоді дешевше й гарбатиме…
……………………………….
Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…
Тут і галасу менше, а діла більше…
……………………………….
Уже сонячне проміння навскоси трохи…
Притихає навкруги…
Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують…
Летять угору пробки з руської гіркої.
Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…
Це могорич.
– Будьмо!
– Будьмо!
– Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!
– Хай!
І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…
Напідпитку…
……………………………….
Он уже посунули й додому.
Запрягаються коні, запрягаються воли…
Додому…
Потяглася строката гадюка од Псла на степи…
……………………………….
Оживає «тічок»…
Це там, де коні… Одв’язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…
Тічок…
– Ей, мінці, налітай!
– Кому булану?
– Хто сірого візьме?
– Бережись!
– Н-н-о! Н-н-о-о!
– Бережись!
– Кажи! Ка-ж-жи!
Лясь! Лясь! Лясь!
– По-о-о-бережись!
Остання агонія…
Ще година – й затихає ярмарок…
Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…
Кому далеко – ладнаються ночувати.
Бо завтра ж ярмарок!
Складають товари крамарі. Вечоріє…
Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…
Не чуть сліпців…
І тільки орган на каруселі благає Ваньку:
Бросай, Ванька, водку пить,
Пойдем на работу,
Будем деньги получать
Кожную субботу…
Затих орган…
Вечір…
* * *
А потім уже ніч… Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…
Такої ночі циганські шатра – лірика, а цигани – поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Пишного шатра чорноока Галя співає, – отака пісня:
А-а-а-а! А-а-а-а!
А-а-а-а!
Тягуча, як степ, пісня, – так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є…
Отака та ніч…
Чорна ніч… Чарівна ніч…
……………………………….
Може, то ніч, може, то зорі, а може, то… порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, з-під воза і…
– Галю! Веселішої!
І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:
А-та-ра-ра-рай-ра!
А-та-ра-ра-рай-ра!
А-та-ра-ра-рай-ра!
А-та-ра-ра-рай-ра!
А Ванька пішов дрібно-дрібно круг вогнища…
Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:
– Ех! Да! Пайшов!
І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:
Тра-та-та!
І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами…
А-та-ра-ра-рай-ра!
А-та-ра-ра-рай-ра!
– Ех! Пайшов!
– Молодець, Ванька!
А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан як струна…
– Ех! Ех! Ех!
Садить Ванька закаблуками… Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та «козиньчастих» голодних коней…
– Ех! Ех! Ех!
Р-р-раз! Р-р-раз!
Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками!
Погасло багаття…
…Тихо на майдані….
Порожньо на майдані…
…Бовваніють в темноті ятки…
Сіріють циганські шатра…
Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий…
…Заіржала коняка.
Цьвохнув батіг…
Гавкнула собака…
Тихо…
Спать…
– Тр-р-р! Стій!
Кліп очима – а сонце тобі в самісінькі очі:
– Вставай, хлопці!
І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться…
Другий день…
По голові дзвони дзонять, волочаться ноги, мружаться очі…
– Додому! Чи скоро додому?
– Скоро!
…Ка-а-а-жи! Ка-а-а-жи!
Лясь! Лясь! Лясь!
А в голові тільки:
– Дзень! Дзень! Дзень!
– Запрягай! Додому!
Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша…
Додому!
Поярмаркували…
А насупроти вітерець легенький повіває – гармидер ярмарковий з голови вивітрює.
……………………………….
– Но-о-о!
– Беррегись! Роздавлю! Ех!
То Альоша котить… Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят…
– Но-о! Роздавлю! Всіх подавлю!
– Стій, Альоша, а то і справді подавиш!..
– Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумнєй од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Но-о! Но-о, лошаді! Берегись!
«Лошаді» – «н-но»! Альоша падає на возі навзнак, «лошаді» сідають на зади, Альоша б’ється лобом об передок, «лошаді» – вперед, Альоша – навзнак, «лошаді» – назад, Альоша – вперед…
– Но-о!
Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі.
– Паняй помаленьку…
Їде «на всю округу баришник» і правою рукою в повітрі крутить.
– Всіх обкручу! Бачиш – ось пара коней – проп’ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! За-вер-та-а-а-ай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Но-о!
– Сиди, Альоша, а то зв’яжу!
– Но-о-о! Ти знаєш, хто я? Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе коли-небудь такі коні! Но-о-о! От лошаді! Радість, а не лошаді!
І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись…
– Стой! Тр-р-р! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больной! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной…
І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи.
…Заснув Альоша… Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша…
Торохтить віз, б’є лобом Альоша об шворінь…
Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе…
Їде з ярмарку «культурний баришник»…
Поярмаркував Альоша…
……………………………….
Дома…
А ще й на другий день у голові:
– По-о-бережись!
– Ка-а-а-жи! Ка-а-а-жи!
– Но-о-о!
– Квасу! Дранки!
Лясь! Лясь! Лясь!
……………………………….
Ярмарок!
……………………………….
«Гіпно-баба»
Гіпноз.
Річ, як знаємо, дуже таємнича й дуже ще не досліджена…
Чудеса професорів-невропатологів не один раз примушували волосся дратися догори й очі широко розплющуватися…
Все це таке незрозуміле, таке «потойбічне», таке дивовижне…
І хто міг подумати, що десь у невеличкому селі за п’ятнадцять верстов од залізничної станції живе людина, що нагонить страху і чоловікам, і жінкам, і малим дітям своєю таємничою, ніким і нічим не з’ясованою силою, своїм отим страшним «зглазом»… «Чудернацькі діла твої, Господи!»
От іде вона, тая людина страшна, йде вулицею, ногами плутаючи, на ціпок спираючись, іде і кляне свою невістку, що витолочила в неї траву, що ніяк од неї вона не відбере півклуні, що їй присудила районна земельна комісія.
Проста собі баба – подумаєте ви…
От сидить перед вами людина, полу, очевидно, жіночого, у свитці, в полотняній спідниці, боса, з закутаною у велику сіру латану-перелатану хустку головою, і дивиться на вас вицвілим одним оком і розповідає, причитаючи, про життя своє безрадісне…
Проста собі баба – подумаєте ви… Ні, граждане, то не проста собі баба, а то страшна баба, то «баба-коровниця», що вже сімдесят із гаком літ полохає сільське населення…
То така баба, що зустрінете її – значить, обов’язково з вами лихо якесь трапиться…
То така баба, що, як перейде вам дорогу, – краще вертайтесь, бо все одно нещастя буде…
Отака баба…
Прізвисько «коровниця» нічого спільного з її таємничою силою не має: то її чоловік колись барині корови пас…
Таємнича баба…
Йде «баба-коровниця» через майдан… І от ви бачите, як пастухи галопом летять, аж вітер шумить.
– Куди ви, хлопці?
– Оббігаємо, щоб «баба-коровниця» дороги не перейшла, бо телята молоко повисисають.
– Обов’язково повисисають?
– Об’язательно!
І то вже так і знайте: повисисають.
– Чого це, Йване Дем’яновичу, додому їдете? Вчора ж казали, що в ліс по дрова поїдете на цілий день.
– Та оце ж і їхав, так «баба-коровниця» дорогу перейшла… Вернувся додому, бо все одно або гілляка приб’є, або перекинусь дорогою, або коні поносять…
– Обов’язково?
– Об’язательно! От ви смієтесь, а я на собі перевірив… По снопи поїхав… Перейшла вона мені дорогу… А, думаю, лиха тебе година бери: поїду… Поїхав… І що ж би ви гадали: перекинувся… Перекинувся і війя поламав… Отака вона…
І хоч кого ви тут розпитаєте про бабину силу, всі в один голос: «Таємнича баба! Чи око в неї таке, чи в іншому якомусь місці в неї та сила сидить, а що сидить, то сидить…»
І не говоріть…
І пішла демонстрація бабиної сили: і осі ламалися, і шворні лопалися, і обіддя розпадалися, і війя перебивалися, і коні носили, і воли дрочилися, і телята висисали, і… і… і…
Безліч прикладів…
Сили в тої баби невичерпані родовища.
І скерована вона виключно на шкоду людові православному…
Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!
* * *
Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «баби-коровниці».
А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…
Не збрехали люди.
Довелося мені поїхати на пошту…
Їдемо… От Андрій Васильович і каже:
– Чорти «бабу-коровницю» пруть!
– Буде щось?
– Буде…
Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу… Тільки ото одрізав, а вона з-під ножа – плюсь! – і в мед!
І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом – не булка з медом: самі знаєте…
Я й кажу:
– Чи не «баба-коровниця»?
– Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…
Отака баба…
Страшна баба…
Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує…
І гіпнотизує…
А ми їй віримо! Отакі ми!
Село згадує
Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…
Сіла ніч і вмостилася…
Тоді сторожко кругом і чути, як десь далеко-далеко собака гавкає…
Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…
Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…
Отак:
– Дзень!
І замовк…
Дванадцята десь година вже…
І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.
І палять, палять, палять…
А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої…
А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який по-полтавському на «л», промовить:
– Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Попівці, та загули… Повбивано…
– І Семена вбито?
– Вбито…
– Меткий хлопець був…
– Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…
І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…
– Як прийшов отой Денікін [104]104
Денікін Антон Іванович(1872—1947) – генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач збройних сил Південної Росії під час громадянської війни.
[Закрыть](я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися – дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали – і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… Їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четверо… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:
– Хлопці, мовляв, не зівай!
Семен – той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:
– Одкупимось, мовляв…
– Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо! [105]105
У земельний одділ підемо!– Ідеться про передчасну смерть.
[Закрыть]
А вони:
– Одкупимось…
Проїхали Федорівку…
– Хлопці, – моргаю, – хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.
Не бере. Якби біля нас двоє, а там один – і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб’ють…
Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…
Проїхали й Глобин… Не хотять… Ну, значить, пропали… Їду, як у різницю…
Привезли нас до Кременчука, кинули у в’язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:
– Такий-то! Збирайсь!
– З речами?
– Так!
Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»…
Не стріляли тоді, а кололи… Отут-таки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…
– Що, кажу, хлопці, не хотіли?
Мовчать.
Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:
– Ковтушенко! (Це Семен.) Збирайсь! Такий-то! Такий-то! Збирайсь!
– З речами?
– Так!
І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…
– Ой, рятуйте! За що ж б’єте, в мене четверо маленьких дітей!
– Дітей, кажеш, маленьких четверо?! – Та бац його вдруге: – Нужні нам твої, растуди твою, діти?!
– Ой, рятуйте!
Семен збирається…
Я до нього…
– Нá оцей мій піджак!
А в мене на ваті до-о-брий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити.
Узяв Семен мій піджак…
Повели їх…
А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть…
Коли так і повели за мур…
– Ну, прощайте, хлопці…
Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:
– Бах! Бах!
З гвинтівки…
Та тоді:
– Ой, рятуйте!
А далі ще:
– Бах! Бах! Бах!
Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!
Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!
А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, – він і впав… А піджак товстий, – багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикав-поштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь – та за гвинтівку, та його в спину:
– Бах! Бах!
А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір – та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:
– Та не може бути!
Пішов сам, коли воно «може бути»… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…
От вам і Семен! Здоровий був хлопець…
А потім таки десь його вбито було.
– А ви довго у в’язниці були?
– Ні!
– Випустили?
– Утік!
……………………………….
А ніч над возом синя-синя, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза:
– Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..
……………………………….
«Так ми ж народ тьомний»
( Конспект до трагедії)
В Азовському морі, на дні оного, росте трава, зелена, що комкоюзветься…
Травка вона приємненька, ніжна й м’якенька, не «кусається» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї – так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…
І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими «ковбасами»…
Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс – Денисової (Обіточенської) та Бердянської…
Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона суха-суха, та м’яка, та рипуча…
А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…
А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м’які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для…
Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…
Вже Бердянську, приміром, там-таки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять. [106]106
Роздрібна ціна. – Авт.
[Закрыть]
* * *
Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…
Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…
Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…
– Здорові були, – кажуть граждани.
– Драстуйте, – кажемо ми.
– На охоту?
– Ні, так… Подивитись, як тут, на косі, що й до чого… А ви?
– А ми комку збираємо…
– Ну, сідайте, закуримо…
Сіли й закурили…
– Так комку, кажете, збираєте?
– Комку збираємо…
– Що ж у вас – артіль, чи як?
– Яка там артіль? Од «хазяїна»…
– Ну й що?
– Та що ж, «гіркі, сестро, заробітки»… Хіба ти його багато назаробляєш, коли й вигорни, і висуши, і збери, і спресуй, а воно тобі по п’ятнадцять копійок з пуда за всю ту роботу платить…
– А хто ж у вас за «хазяїна» править?
– Та Гальперин якийсь, із Харкова…
– А що ж воно за Гальперин такий?
– А ми хіба знаємо, а ми хіба бачили його? Живе собі в Харкові, а ми тут робимо… Тут у нього уповноважений є… Так іноді приїздить з Харкова, подивитись, та й усе…
– Іч який Гальперин!.. Сидить у Харкові, а ви тут збираєте?
– Еге!
– А почім той Гальперин продає ту комку, що ви йому збираєте?
– А ми хіба знаємо? Може, по карбованцю, а може, й по півтора… Вона не дешева…
– А ви йому по п’ятнадцять копійок збираєте?
– Еге!
Тут уже (з пісні слова не викинеш) в таку спокійну нашу бесіду почали вскакувати, з нашого (признаємось) боку, слова, що їх аж ніяк не можна на папір навести… Нехороші почали слова вскакувати…
– Так що ж ви, – кажемо, – не можете того самі робити, що робить Гальперин? Не можете скласти артілі, щоб не годувати Гальперина?
– Та воно…
– Що воно?
– Так Гальперин заплатив за оренду чотири тисячі, та машини…
– А ви цього скопом не могли б зробити? Чи вам би не пішов Наркомзем на поміч, щоб дати в розстрочку оренду? Чи у вас: нема КНС, що міг би це на себе взяти? Чи ви не маєте кооперації? Ви стоїте, чухаєте поперека, а Гальперин у Харкові не на комці, а на перинах спить?!
– Та воно так!.. Так ми ж народ тьомний!..
– Тьомний ви народ?! Так ви (трах! трах! трах!) Гальперинові на перину заробляти «не тьомний», а для себе «тьомний»?!
– Та воно (трах! трах! трах!) так! Правильно!
– А потім скиглите, що «жисть чижолая»?!
– Ну що ви з нами зробите, коли отакі ми. Ех (трах! трах! трах!), «жисть»!..
– Ото тільки й нашого: я на вас – «трах», а ви на «жисть» – «трах», а Гальперини на перинах сплять…
Іще одно. На Денисовій косі, кажуть, комки щороку збирають щось 40 000 пудів… Підрахуйте, скільки Гальперини можуть перин придбати, бо: «так ми ж народ тьомний». І не забувайте, що для того, щоб тую комку збирати, не треба навіть «світла» особливого: комка собі росте, сама на березі лягає, а ти тільки згрібай та пресуй…
Так навіть і для цього «ми народ тьомний» (трах! трах! трах!).
Мисливство
Ах, тумани над озерами!
Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі!
Господи! Та хто ж вигадав оце все?!
Хто вигадав крижня, хто зайця сотворив та лисицю?
Та ви знаєте, що оце все робить з людиною?!
З тою людиною, що в звичайний час життя свого повсякденного нормальніша за нормальних усіх людей, а в суботу або в день перед святом починають у неї (у людини в тієї) бігати очі, починає та людина на кріслі крутитися, соватися, поглядати щохвилини на годинника, а потім непомітно, бочком, бочком, за картуза – і шусть з установи!
І біжить та людина додому, хапає рушницю, ягдташа, патронташа, собаку і мчить на вокзал, бо ж о 4-й годині потяг іде!
І ніяка сила не в силі зупинити тої людини!
І ніколи ніхто її не зупинить, бо… ах, тумани над озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі! Ах, качки! Ах, зайці!
Бо та людина – мисливець!
Нема в світі найбільшої сили, як жінка!
Але в цім разі і жінка нічого не вдіє…
І жінчина сила розбивається об тумани над озерами, об ліси, об лани широкополі…
* * *
– Іване Петровичу, в суботу їдемо?
– Як вирвусь, так їдемо!
– Звідки вирвусь?
– З дому! Заховала, триклятуща, рушницю!
– Ну?! І не поїдете, значить?
– Нічого це, брат, не значить, бо дав синові полтиника, щоб винюхав, де вона її заткнула, та переховав у інше місце! Він у мене такий, що знайде! Поїдемо!
* * *
Яка ж це сила велика – мисливство!
А хіба не сила?
Уважайте!
Коли ви сидите у вагоні і в думках уже націляєтесь на крижня, розлітаються двері, і в вагон ускакує солідна людина.
– Товариші! Нате мою рушницю, нате мої ягдташа й патронташа, а я поки що під лаву! Та прикрийте мене, голубчики, вашою сукою, бо витягне!
– Хто витягне?
– Жінка витягне! Ззаду біжить!
І коли вскочило у вагон те, що «витягне», так старий мисливець, що на своїм віку «медведів давив, як кошенят», перехрестився й проказав з острахом:
– Тигра бачив, гієну бачив, а ніколи так не лякався, як це тепер! Моя вже вмерла, царство їй небесне, одвик уже!
Ах, тумани над озерами!
* * *
Ви, товаришу, ще не мисливець? Як же це так?
На самій Харківщині вже дев’ять тисяч мисливців, а ви ще не записалися?
– Ай-ай-ай-ай-ай! Записуйтеся – це ж не так тяжко!
Для того, щоб бути мисливцем, треба ось що:
1) Складну алюмінієву чарку!
2) Баклажку таку, щоб містила не менш як літр.
3) Фунтів зо два мисливських сосисок.
4) Патронташ.
5) Ягдташ.
6) Рюкзак (це така сумка, що за плечі одягається)…
7) Чоботи мисливські. Довгі такі – аж по самі тпруті…
8) Реміняку – зайці носити…
9) Тороки – качки носити…
10) Барклайку – набої набивати.
11) Закрутку – набої закручувати.
12) Мірочку – порох та шріт одміряти.
13) Мисливський квиток.
1 4) Рушницю. Остання – не обов’язкова, бо можна самому собі або товаришеві ногу чи голову прострелити.
Все це на себе одягається й ідеться полювати.
Коли потім вас запитують:
– Що, товаришу, вбили?
– Та пляшок з чотири таки вбили! А потім у порожні пляшки поціляли!
Ви вже – справжній мисливець.
Ви вже абсолютно нічим не відрізнятиметесь од 95 %всіх наших найдосвідченіших мисливців!
