Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

«Діва» й «монах»
(Легенда)

Аквамариновим очам.

Автор

Про прекрасну Діву, наяду морську про монаха-аскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте…

Давня легенда, старовинна, як світ білий, легенда, горами піднебесними народжена, сонцем південним обігріта, кришталево чистою водою морською обхлюпана…

Як жила собі Діва прекрасна, з очима голубими, на дні морському, в морі Хвалинському [68]68
  Хвалинське море –давньоруська назва Каспійського моря.


[Закрыть]Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем… В морі купалася, перекидалася і… взагалі. Сміх – колокольцями, плеск – мов весельцями… І поринала, і випливала… З чайок милувалася, із сонця пишалася… Словом – жила…

Харашо жила, весело жила, вроді як «нетрудовий елемент»…

А в горах кам’яних, у суворих горах, під вершиною сніговою, в печері глибокій, в печері темній чернець жив… Чорний чернець, аскетичний чернець, худий чернець, страдник чернець… Чернець духу кріпкого, побожності непорушної, волі крицевої…

Одне слово – жив чернець, що дав зарік назавжди залишитись на всі сто процентів… «дєвою»… нащот, словом, сього, того, он якого – і не говоріть…

«Помилуй мя, Боже, помилуй мя…»

А в морі синьому, в морі Понтійському [69]69
  Понтійське море(Понт Евксінський) – давньогрецька назва Чорного моря.


[Закрыть]Діва купалася, перекидалася… З волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем і з… взагалі… Сміх – колокольцями, плеск – мов весельцями…

Діва в морі. Чернець в горах.

Діва – життя. Чернець – смерть.

І вийшов одного разу чернець суворий до моря… Вийшов чернець поглядом святим на море позирнути, Господа Бога й Творця вславословити…

А в морі синьому, в морі Хвалинському Діва купалася, перекидалася…

…Ну, – ви ж розумієте! – не видержав чернець суворий. Чернець духу кріпкого, духу, мов скеля, непохитного, побожності непорушної, волі крицевої…

І заіржав першероном чернець суворий, і дременув чернець суворий, задравши мантію, просто на Діву…

А Діва в море, а чернець за нею…

А Бог з неба:

– Ата-та-та! – говорить. – Куди ж ото ти подавсь, старче Божий?!

І настоптав з переляку чернець Діві на волосся шовкове і… закам’янів…

І стріпонулась Діва прекрасна постаттю гнучкою, і випросталась, дивну голову закинувши, і… закам’яніла…

І стоять тепер біля Сімеїза кримського дві скелі в морі – «Діва» й «Монах».

І обмивають їх хвилі смарагдові, лоскоче їх вітер, вкривають їх тумани…

А по шовковому Дівиному волоссю ходять на прекрасну «Діву» люди грішні і милуються морем, горами, краєвидами.

І на чолі Дівиному білому пишуть:

«Мура й Шура іздєсь билі й цілувалися»…

Або:

«Коля Рябошапка з Харкова».

І не чує того Діва, білі груди у широке море виставивши…

А «Монах» позад Діви стоїть, соромно голову спустивши, святі руки на грішному череві перехрестивши…

…А море плеще, море шепче, море рокоче, море реве…

* * *

Мораль?

Діви! Не спокушайте монахів… Не спокушайте, бо обов’язково поженеться… І настопче, неоковирний, на ваше волосся… І добре, коли воно прив’язане (чуже) – можете вирватись… А то будете стояти, білі груди у Лопань [70]70
  Харківська річка.


[Закрыть]виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Ванька з Панасівки»…

І жаба лопанська сидітиме на грудях ваших…

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних… «Умерщвляйте плоть!» Бо каменем соромливо за Дівами стоятимете… Бог усе бачить!..

У Писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх – мнішествуй…»

Не іржи, значить, першероном до дівчат.

Кримська ніч
( Лірика з екзотикою)

Тільки сонце за «Кішку» [71]71
  Гора так зветься: «Кішка».


[Закрыть]сідає, ховається, підморгуючи, за її спину кошлату – у Криму вечір настає… Голубий вечір…

Знаєте, який вечір?

А такий: було ясно, було світло, а потім нема ясно, нема світла. Оце й вечір… Він голубий… Він із яйли [72]72
  Гірське пасмо. – Авт.


[Закрыть]голубою чадрою на Південний кримський берег тільки – тріп! – і накрив… І голуба чадра та по морю, по морю, по морю аж туди, де небо в море вп’ялося, обняло небо море, а море небо… Аж туди голубий вечір…

А за вечором тихо ніч підкрадається… Підкрадається, штурхне вечір голубий у море смарагдове, а сама по соснах, по кедрах, по магноліях, по лаврах… І сидить… Ніч сидить… Кримська ніч…

А з-за моря із самого із Стамбула місяць визирає… Випнеться, кине щедрою рукою по синьому морю червінці, а червінці ті із-за моря, із самого із Стамбула покотились-покотились до берега Південного кримського, вдарились об берег скелястий та й одкотились аж туди, де море з небом обіймаються… І лежать, і вилискують золотими вилисками, по хвилях дрібненьких без брязку, без шуму перекочуючись…

Кримська ніч…

Сидить ніч, кримська ніч, легенди розказує… А кипариси слухають… І поять ніч пахощами, і пестять ніч вітами своїми, і шарудять тихо-тихо хвоєю, старим легендам підтакуючи…

І лавр старий замислився, щільно стовбура свого пахучим листям обгорнувши… Йому ніч його кримська дитинство пригадує…

…За давньої давнини темними ночами виходили на берег бридкі потвори жінки й давили дітей.

І вирішив кримський цар перевірити це. І одплив маленьким човном цар далеко від берега й чекав… Опівночі його човен оточили бридкі потвори. Злякався цар. Але потвори поперекидалися у прекрасних наяд і сказали цареві, що повезуть його до своєї цариці, що вже давно хоче бачити земного володаря…

І поринув раптом човен, і опинився цар у підводному царстві… В прекраснім лавровім гаю він побачив два трони з чистісінького перла. На один трон посадили його, а на другий сіла цариця підводного царства…

– Мудрий володарю кримський, – сказала цариця. – Розгадай мені загадку, що вже давно мене мучить, але, опріч тебе, ніхто не в силі розгадати її.

– Говори, царице!

– А скажи мені, мудрий володарю, чи поверне Врангель до Криму?

І всміхнувся цар, і сказав:

– «А раньше»?!

І зійшла цариця з трону, зірвала лаврову віту, подала мудрому й сказала:

– Посади цю віту в себе на землі, наймудріший із усіх царів. Поки ростимуть та зеленітимуть у твоїй країні лаври, ніхто з моїх підданих не насмілиться ступити до твоєї благословенної країни…

І тільки скінчила цариця промову свою, опинився цар з лавровою вітою на березі…

З того часу в Криму ростуть лаври, і ніколи водяні потвори не з’являються на березі…

І ніхто не давить кримські діти…

І ростуть кримські діти комсомольцями…

Слухає старий лавр легенду свою…

…Кримська ніч…

* * *

Ах, ніч! Ах, кримська ніч! І хто тебе вигадав? І навіщо ти така синя? І навіщо ж ти така прозора? І чого ти так п’яно пахнеш?!

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Ти ж подивись, ти, кримська ніч, що ти з людьми викомарюєш?!

……………………………….

– Баришні! Вам, здається, скучно?

– Увайдіте! Ви, нахали!

…І п’ять хвилин, тільки п’ять хвилин кримської ночі, – і голова «увайдіте» вже на плечі у «нахала»…

І голос ніжний… І тремтять жижки… І б’ється серце… І горить кров…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

……………………………….

Які ж у тебе, кримська ніч, згуки! Які пахощі! Які шарудіння! Які шуми! А пісні в тебе які, чарівна кримська ніч! Південні пісні!

 
Ех, красноє яблочко,
Розовий цвєт!
Вон її любить.
Вона ж його нєт!
 

«Вона» його не любить! Але це нічого! Вона його полюбить, бо з-під другого куща або з другої скелі вже несеться, нічну синяву розрізуючи:

 
Ах, зачем єта ночь
Так була хараша…
 

Які пісні?! Які південні пісні?! Кипарисові пісні! І шарудять кущі! І шепотять кущі! І пригортаються в кущах голови з бантами до голів без бантів:

– Що буде? Що може бути?!

А на горі, на Чатир-Дазі, демон віє волохатим крилом…

А в кущах п’яно:

 
Сладкі пєсні єті!..
 

А демон регоче:

 
Сладкі пєсні єті?!
Может, нічого не будєт…
А может… Может, будут дєті…
 

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

І затихає кримська ніч. Чорніє й затихає…

І дихає кримська ніч легко.

Кримським повітрям дихає ніч…

І море тихо хлюпа…

Мовчать лаври… Мовчать кипариси.

Ніч спить…

А у вікні чорні тіні… У вікні тиша…

Тиша… тиша…

Ах, ніч! Ах, кримська ніч!

Кримський місяць
( І це лірика)

Золотий місяць кримський!

Із-за моря, із самого із Стамбула…

З червінцями, і з єдвабом, і з лоскотом, і з чарами в морі синьому кримський місяць купається…

Як обгорне береги кримські п’яна ніч вороно-синім крилом, приходить кримський місяць, позолотою те вороно-синє крило криє, жменями золото на скелясті береги кидає, сміється, золоті ножі в смарагдові хвилі встромивши…

І тремтить магнолія в золотій павутині, і кедр ліванський голки в ній ніжить…

А кипарис вгору, увесь, істотою всією, як Суламіф до Соломона:

– На мене, місяцю!

Чорний красунь кипарис!

……………………………….

Ох і ворожбит же кримський місяць!

Ох, який же він паливода!

Як він душу людську знає, як підходить до неї, як заворожує, як милує, як потім, діло своє чарівне зробивши, сміється дрібним золотим сміхом, на морі од реготу підскакуючи…

І дивиться на нього людина, турботами обтяжена, і партійною, і радянською, і професійною роботою вщерть наповнена, і одмахується:

– Та геть ти!

А він, улесливий, єдвабом обгорне, жменю золота на берег плюсне, засміється, на троянду вкаже, підморгне на скелю високу, на плющ перекинеться, заголить сріблясту тополю, стане на небі й чекає…

І розправляється тоді й партійна, і радянська, і професійна людина, і кудись іде, і чогось хоче, і співає, і правою ногою радянсько-партійно-професійною притакує, і всміхається…

Ах, паливода!

……………………………….

І дивляться тоді партійні, радянські й професійні люди на місяць і говорять:

– Ох!

І засновують місяцькоми («лункоми») з секціями, з підвідділами, з відділами…

І чекають на місяця. А він їх ділить по двоє й шпурляє в кущі, на скелі, на море…

– Місячні ванни! Ах, ті місячні ванни!

Після їх засновуються «ліквідкоми».

Ті місячні ванни – вони сильний вплив на організм людський роблять…

І на місцеву пошту…

Тоді з Криму в усі краї Союзу Радянського летять од жінок телеграми:

– Люблю! Цілую! Та вишліть же гроші!

А з усіх країв Радянського Союзу до чоловіків шумлять телеграми:

– Чому не пишеш! Уже?! Закотивсь?! Хахоль триклятущий!

Ах, місяць! Ах, паливода!

……………………………….

І ніщо того місяця не зборе! І ніхто йому ради не дасть!

Він ворожій!

І сила в ньому непереборна…

І коли б ви посадили отут над морем найсерйознішу колегію хоч якого хочете наркомату, хоч правління Українбанку (на що народ фінансовий!), або Вукоопспілки, а хоч навіть Українкустарспілки (хоч і хвора вона дуже) і примусили його (її) винести постанову про «змичку», резолюція була б отака (об заклад б’юсь!):

«Заслухавши доповідь члена правління N про чергову роботу на селі і беручи під увагу всю складність і серйозність становища в зв’язку, з одного боку, з непом, а з другого боку – з необхідністю за всяку ціну зміцнити союз робітництва з селянством, ухвалили:

 
Дайте нам за руб за двадцять
женщину з огньом».
 

……………………………….

Бо на небі місяць кримський.

Перші кроки
(Поради для ще не українізованих)

Про неприємну справу оце писатиму… Нічого не зробиш: мушу… Посада мені така вже трапилася, а воно ж, кажуть: «Узявся – так роби!»…

Про українізацію писатиму. Декрета ж ото Радянська влада видавала, щоб закінчити з цією справою. Поспішати треба. А то ще чого доброго… Знаєте, Радянська влада не любить жартувати… Доведеться, братця, при… той… налягти… Українізуємось давайте, та тоді вже спокійнісінько що два тижні платню одержуватимемо, до профспілки одраховуватимемо, коли треба – «Інтернаціонала» співатимемо, демонстрації робитимемо…

Як справжні революціонери… Робітничі селяни, одне слово.

Знаю я, що воно не дуже приємно…

То собі сидиш, і всякі «отношения» в тебе тільки: чирк-чирк! Чирк-чирк – як мухи.

В ответ на предписание і т. д., і т. ін…

А тепер розженешся… і до словника…

Але що поробиш? Треба: можуть скоротити…

І вчи, і переучуйся, і ходи на лекції… Та ціла морока… Та ще й морально якось непевний. Все-таки хоч що б там говорили, а мова мужича… То по-панському говорив, а то по-мужичому. Якось воно, знаєте, не… Та я, одне слово, вас розумію.

І не легенька та мова. Має й граматику, й синтаксу, й літературу цілу. За один вечір її не подужаєш.

Я по собі знаю, як вона мені не легко давалась.

Учили мене тої мови української давненько вже…

Я вже був чималим чолов’ягою. Щось було мені місяців, мабуть, одинадцять, а може, й цілий рік… Так що вже добре знав, де в матері пазуха розстібається. Мати мене вчила. Каже було:

– Кажи: дай!

– Няй, мамо, няй!

– Дай, кажи, кажу тобі!

– Няй, мамо, няй!

– Нявкатимеш – не дам!

І не дасть. То я було плачу, ніби мене по штату скоротили…

Так що я за мову ту вкраїнську добре-таки натерпівся.

Та ще й тепер, маючи вже не одинадцять місяців, а значно більше, як рік, – та й то доводиться і в граматику зазирнути, а іноді то й у словник…

Отака та мова…

Хоч особливо, товариші зави, зами, замзамзави і інші радянські службовці, не лякайтесь. Жахатися нема чого… Мова українська ще нікого не кусала. Були тільки випадки (та й то не пандемічні), що вона друкарщиць, здебільша ніжних блондинок, до плачу доводила…

Але ви ж самі знаєте, які тендітні ті блондинки: вони навіть над ніжним французьким підручником плачуть…

Так що це «не факт»!!

Єдине, що лякати може, – це спішність. Але й з цього становища вийти можна. Принаймні так вийти, що не скоротять…

І це не трудно…

Затямте ось що…

Всі папери, писані українською мовою, починайте завжди так:

«З огляду на те та на те…»

Всі папери так починаються…

Це значить, що ви, пишучи листа, на щось «оглядаєтесь».

По-російському значить: «осматриваетесь»… Людина ви, значить, «осмотрительная»….

А такі люди цінні і по-російському, й по-українському.

Далі. Затямте собі слово – « позаяк»… Це дуже вкраїнське слово… Що воно значить, я й сам не знаю, але людина без нього не українець…

Коли вас хто спитає:

– Українську мову знаєте?

Кажіть:

– Позаяк я її вчив, значить, знаю…

Квит! П’ять! І вищий розряд, як кваліфікованому знавцеві мови української.

Далі. Папери, що ото пишуться в канцеляріях і звуться по-російському «отношениями», звіть – «відношеннями». Обов’язково. Відповіді пишіть так:

«З огляду на Ваше відношення за № 101, ми на В/відношення, маємо за честь надіслати наше відношення, бо Ваше відношення торкається нашого відношення і т. д., і т. ін…»

Боже вас борони написати:

«На ваш лист за № 101 відповідаємо… і т. д. і т. д.» Треба обов’язково в канцелярських паперах «нявкати»…

Тоді папери ті звучніші… Як коти в березні…

Далі. Широко вживайте слова: «розумієте». Як говорите з селянином, так після кожного слова: «розумієте», «розумієте»… То він вам, кінець кінцем, скаже:

– Ні чорта я не розумію…

І піде… А вам аби він пішов…

Далі. Замість «спасибі» чи «мерсі» – кажіть «дякую»… Тільки робіть наголос не на «я», а на «у»…. Дуже ефектне слово… Тоді вас запитуватимуть усі:

– А хто за попа? А чи велика парафія? А скільки цього посту посповідали?

Оце поки що візьміть під увагу. Це обов’язково для українізованої людини для того, щоб її не скоротили…

Щасти ж вам, доле, на цім тяжкім, але славнім шляху!

І там таке саме

З Марсом учора вночі балакав…

Тільки ото він своєю фазою до нас повернувся, я на Холодну гору, бінокля на носа – зирк! – а там над самісіньким кінцем, ноги звісивши, чолов’яга сидить…

У кепці, в сандаліях, штани під поясок…

Сидить, ковбасу їсть…

Я грамофонну трубу в рота, одкахикавсь, та як двину:

– Здоров, марсіянцю!

– Здрастуй, мать – сира земля!

– Якої губернії?

Щось він мені таке сказав – не розібрав я. Не то Катеринославської, не то Катеринославської… [73]73
  Катеринославська губернія– губернія, створена за царським указом у 1802 р.; ліквідована в 1925 р. (з’явилася Дніпропетровська область).


[Закрыть]

– Як живете? – питаю.

– Говоріть, – кричить, – по-руському, а то я по-українському слабувато!

– Не українізувались хіба?

– Ще!

– І в нас іще! Українізуємось оце! Термін надходить! Гарячка!

– Магай Біг!

– Спасибі! А хіба в Бога вірите!

– Дома віримо, на службі – ні!

– І в нас так! А де працюєте?

– У Марсотресті!

– Який розряд?

– Чотирнадцятий плюс двадцять нагрузки!

– Платять?

– Платять! Та оце скорочують!

– А чому?

– Директорової жінки сестра приїхала…

– Розумію! І в нас часом так. А яка влада у вас на Марсі?

– Ради!

– А неп є?

– Нема! Повмирали від «уравнительного»… [74]74
  Повмирали від «уравнительного»…– ідеться про оподаткування непманів.


[Закрыть]

– Візьміть наших!

– На чорта вони нам?

– Візьміть – у нас хороші: гладкі та голені…

– Кушайте самі!

– Спасибі! А як у вас діти – інкубаторами чи по-старому?!

– По-старому! Один інженер інкубатора був вигадав – жінки й інкубатора побили, й інженера, втопили. «Родитимемо, – заявили, – самі!»

– І в нас самі! А на батьків діти подібні?

– Не дуже! Більше на «дядю»!

– І в нас не дуже! А що у вас зараз робиться?

– Готуємось до перевиборів!

– Жінок вибираєте?

– Вибираємо!

– Скільки відсотків?

– Десять!

– Закройсь, Марсе! У нас двадцять п’ять! Три чоловіки – одна жінка!

А…

Не встиг більше нічого спитати, бо повернувся Марс іншою фазою, якимось смітником, схожим на наш Благбаз після торгівлі…

А на смітнику нікого, крім такої птиці, як наш індик, не було…

Кажуть, що то марсіанська галка…

Тіпун вам на язик!

Ніколи я не гадав, що Наркомздрав [75]75
  Наркомздрав– Народний Комісаріат охорони здоров’я.


[Закрыть]наш така весела установа.

А він просто «хохотун гомеричний».

Випустив він оце українською мовою прохання дитини до дорослих про те, як ті дорослі мають до дитини ставитися, щоб вона велика та здорова росла.

Дитина та ще, очевидно, була не зукраїнізована і прохала російською мовою, а наркомздравівські перекладачі переклали дитячі слова українською мовою…

Так, даю вам слово честі, що якби ота дитина вміла читати та прочитала своє прохання по-українському, хапонув би її родимець [76]76
  Родимець– хвороба (параліч).


[Закрыть]обов’язково і негайно.

Умерла б дитина!

Послухайте, чого такого тая хороша дитина в Наркомздраві набалакала:

1. Не цілуйте мене в губи.

Ну, це ще сюди-туди. Не хоче, щоб у губи цілували. Хоче, щоб у інше місце. Согласні…

2. Не кахикайте, не чхайте мені в обличчя, – а то я захорую, й мені буде зле.

Не кахикайте! Добре, що хоч іще не підкахикуйте!

3. Не наражайте мене на безпечність заповітритись на кашлюк і т. ін.

«Не наражайте на безпечність». Чули коли-небудь отаке? Дитина прохає, щоб не заразили її на різні пошесні хвороби, а перекладачі «заповітрюють».

І не може воно прохати, щоб не наражали на безпечність. На небезпечність, може?

4. Не тягайте мене на руках.

Чорт його знає, як його «на руках» тягати можна? «За руки» тягати, чи за ноги, чи за вухо, – це ще зрозуміло. Можна навіть малу дитину й за пупа тягати, але «на руках» тягати?! Їй-Богу, і не бачив, і не чув ніколи…

5. Не давайте мені порожнього смочка.

Сказать «смичка», щоб на скрипку грати, так що їй той смичок пошкодить? І хто його їй даватиме? Сказать, що дитина про «смичку» дбає [77]77
  …дитина про «смичку» дбає…– ідеться про популярний тоді рух – «змичку» міста й села, робітництва й селянства.


[Закрыть], так мала ж іще вона.

Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!

Взяли б і написали просто: «Не давайте мені порожньої соски». І всім би було зрозуміло.

6. Не давайте мені ссати жеваної кукли.

Самі ви «жевані кукли»! Ну що більше на це скажеш? «Жевана кукла»?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про «жевану куклу», то прийде і попсує вас усіх, замість «кукли» отої.

7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.

Не протестуємо принципово проти такого дітського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їй-Богу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї «відозви» пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво було. На Вкраїні іноді трапляється, що діти «тіпаються» (самі тіпаються, не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істика показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравці затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: «Не трясіть нас!»

Багацько дечого тая дитина ще набалакала…

Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.

З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.

……………………………….

На тій відозві таке славне дитинча намальоване.

Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив?

Їй-бо, битиме!

І за діло битиме!

Вольовий спосіб

Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…

Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:

– Мо’, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..

Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото було розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…

Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:

– Щоб мені скрізь чисто було!

А Марина на те йому:

– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.

Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…

Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:

– Якої ви округи, Марино?

– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в’єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в’єзду».

Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото було й спитаєш:

– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?

– Авжеж не хто: полтавська, українка.

– А якою ви мовою говорите?

– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…

– І в школі вчилися, Марино?

– Аякже: дві зими ходила.

– Так якою ж ви мовою говорите?

– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.

Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.

Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».

Чимчикую якось улицею, а до мене:

– Драстуйте!..

Дивлюсь – Марина.

– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?

– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!

– Як?

– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».

– Як? Розкажіть!

– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.

– Марино, – говорять, – Кривоверха!

Підходю…

– Звідки ви? – питають.

– Полтавська.

– Українську мову знаєте?

– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.

– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..

Я їм одказую:

– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та Господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…

А вони мені:

– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… А «падеж» знаєте що таке?

Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам’яті не було такого.

– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?

– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.

– Ну, йдіть, – кажуть.

Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.

– Да-а-а-а!

* * *

Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.

«І чого я, – думаю, – не комісія?!»

Сів в автобус і їду.

Чую розмову:

– Откуда ви, Вадим Федорович?

– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..

– Ну і как?

– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…

– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..

Щасливий Вадим Федорович.

А Марині, бідолашній, не поталанило.

* * *

P. S.Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка [78]78
  Виборний Макогоненко– персонаж п’єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка».


[Закрыть]в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б’ю. Приклади тут мають другорядну вагу.