Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"
Автор книги: Остап Вишня
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Вишневі усмішки
Чудáка, їй-Богу! [35]35
Під цією усмішкою, опублікованою в газеті «Селянська правда» 22 липня 1921 р., уперше з’явився псевдонім Остап Вишня.
[Закрыть]
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було прийдеш до матері:
– Мамо!
– Га?
– Ци в насого попа стани є?
– Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:
– Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!
– Мамо!
– Ну?
– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!
– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!
І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.
А я хоч і без штанів, так я ще малий.
І помилився!
У попа штани є.
І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!
Аж залопотів. І гуси кинув.
– Со?
– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
– Покази! Ґудзика дам!
– Замкнені!
– Ти бре! Хіба в попа стани є?
– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»
Ага!
Пригнав гуси додому.
– Мамо!
– Га?
– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
* * *
Ну й били ж мене!..
За дітей
Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй – дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж би ви думали? Зіпсували газети мою племінницю.
Дочиталася до того, що тепер увесь час ходить та все:
– Негарні, дядю, тепер люди які пішли. Злі, дядю, тепер люди пішли… Мучать люди людей…
– Звідки це ти, Лялю? Що скоїлось?!
– У газетах он що пишуть!
– Що пишуть? Де ж там таке пишуть?
– І вчора пишуть… І сьогодні пишуть… І позавчора пишуть…
– Де? Що пишуть? Що ти там таке погане вичитала? Де там люди негарні?!
– Негарні, дядю, люди!
– Та чому вони негарні? Що вони такого злого роблять?
– «Підтягують» одне одного, а потім «розкачують»!
– Що ти мелеш? Хто кого «підтягує»? Хто кого «розкачує»?
– А ось читайте: «Треба підтягтися!»
– Ну, так що?
– А далі он: «Та розкачайтесь же, товариші! І інших розкачайте!» Бачите, які то люди. Підтягнуть, а тоді ще й розкачують! А як, дядю, це роблять? За шию? На оривку? А потім за ноги та й гойдають? А воно ж болить… і вас, дядю, розкачують?
– Та то ти не так розумієш… Ніхто нікого не розкачує…
– А нащо пишуть?
– Та то так, щоб люди розкачувались, щоб люди підтягувались! Щоб люди… Одне слово, щоб… ну, підтягувались!
Розкачувалися щоб… А як самі не хотять, треба їх підтягти й розкачати… Одне слово… Розумієш?!
– Ну да! Я ж і кажу! Злі люди… І мене, як виросту розкачуватимуть та підтягуватимуть?.. Я не хочу! Я краще вмру!
– Та ніхто тебе не розкачуватиме! Дивись, причепилась! Іди чай пий! То не про тебе там пишуть… То такі слова є… Ну й ухопилися за ті слова й пишуть… Нема кращих слів… А вони не страшні… Ніхто нікого не підтягує…
* * *
Вишневі усмішки сільські [36]36
Вишневі усмішки (Сільські). – Х. – К.: Книгоспілка, 1924. – 71 с. (Б-ка «Книгоспілки». Серія гумору і сатири. № 7). До збірки ввійшло 17 творів. Книжка тричі перевидавалася в цьому ж видавництві – 1924, 1925 і 1927 року.
[Закрыть]
Пам’яті матері моєї,
бо їй першій усміхнувся я
Подорожні враження
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».
Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від’їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка». А клунок – так воно завжди клунок.
А далі вже пішли й «враження»…
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.
Перше запитання – це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
– Чорти їх тут носять!
Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п’ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—30 за хвилину.
Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…
* * *
Бам! Бам! Бам!..
Сіп!
– Ох! (це я так.)
Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».
Там я й прикипів…
А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі»… Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два – умощувалась.
Звідси й «ох!».
«Прощавай, – подумав, – Харків!»
* * *
Пахло потом… Пахло молоком (коров’ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!
– Різні на світі запахи бувають! – казав мені колись один хороший чолов’яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.
І таки правду казав.
Бо справді: «Різні на світі запахи бувають»…
Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.
Весняні запахи…
…Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.
Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.
А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…
А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…
А за вікном:
…немає меж… і де кінці,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоці?
Так то ж за вікном!
А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..
* * *
Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.
Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:
«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість “смички” казна-що матимемо».
Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».
А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.
І замість «смички» получилось саме «ох!».
* * *
Через три прольоти – останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє, щасливе вже й радісне, останнє «ох»…
З мене встали…
Війнуло спідницями…
Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.
Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала – глечик!» – кинуло.
Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…
* * *
Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:
«Що, мовляв, проїхався?!»
«Чого ви, – думаю, – смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:
Ой поля, ви, поля,
Мати рідна – земля…
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс…
А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло».
* * *
Мерефа… Єзерська… Бірки…
У вагоні – я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:
– А як ви гадаєте – без віри жити можна?
Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.
– Можна! – буркнув.
Дідок одсунувся й заспівав:
Возбранний уєводі побідительная.
* * *
Безпалівка!
Фініш, значить!
А від Безпалівки – ви ж знаєте – й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.
Гомільшу знаєте?
Ні?
Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч – ниви й ліворуч – ниви…
Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.
Так і дійдете.
Ось уже й Пасіки недалечко…
От і школа…
– Тр-р-р-р!..
Приїхали…
«Головполітосвіта»
У місті та установа, що «Головполітосвітою» зветься, так цілі апартаменти величезні займає, з кабінетами, з залами, з канцеляріями, з музкомами, текомами й іншими всілякими «комами».
А на селі цяя справа значно простіша. Портативніша, сказать би.
Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми – кілька колодок лежить…
Ото й є наша «Головполітосвіта»…
«Праця» починається так само, як і в місті: о 9—10 годині. Тільки там уранці, а тут увечері.
Колегії нема. Кожний сам собі «колегія».
Тез не пишуть…
За тези править гармошка…
А за тими «тезами» все йде, мов по писаному.
За голову Андрій.
Хто такий Андрій, хочете знати?
– Ну й сукин же син! – так характеризувала його Уляна. – Земля під ним, анахтемським, ходором ходить! Та там як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить мою Химку на «польки», так, ну, як ото вихор, шеймин хлопець!
…Працює «Головполітосвіта» систематично щовечора. Як ото тільки починає сутеніти, чуєте з переліску за Уляниним городом:
– Ах-х-хи! Чорнява!
То голова «Головполітосвіти»на «занятія» йдуть!
За кілька часу, дивись, з улички або через тин з’являються постійні одвідувачі нашої культосвітньої установи.
І починається…
Починається завжди з польки.
Середина праці – полька.
Кінчається все теж – полькою.
Метелиці чи там чогось іншого, що колись ми свого часу вигупували, нема…
Польки!
На які ж тільки «музком» коліна її не сибірить?!
І так… І сяк… І отак…
А Андрій!! Андрій!!
Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує…
Е-е-е-е-е-х!!
– Повірите, – казала Уляна, – під п’ятдесят літ маю, а, їй же Богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає: «Ти б, – каже, – стара печерице, краще святої Євангелії почитала!» А я не вдержусь! Ну сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!
…Та де там утриматися?!
І ви б, їй-бо, не втримались!
– Я, – казав дід Савка, – вже, здається, всього бачив, а сидиш оце на ґанку, та за бильця так і держишся!
Ноги якось самі собою тільки: дриг! дриг! дриг! І хапаєшся за ліву то за праву.
А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде та ще як чортяка тобі над самісінький ґанок соловейка принесе, – ну, нема тобі порятунку, й квит!
Іноді гармошка затихає…
Тиша-тиша…
Аж ось різонув тугу тишу «ляск».
Лящить або Химка, або Марина…
І в голосі тім і біль, і щастя, і протест, і згода!
Одне слово – і хочу, і не хочу! Не розбереш!
То вже Андрій в «емансипацію» вплутався!.. [37]37
До читачів. Я фотографую з свого, звичайно, погляду життя на селі. Дуже мені було б прикро, коли б хто подумав, що в данім разі я допускаюсь порнографії. В різних виразах (частіш оригінальних, а іноді комбінованих) я хочу зазнайомити, якого значення (здебільша жартовливого, а іноді й цілком серйозного) набрали на селі нові слова. – Авт.
[Закрыть]
Хвилина… і регіт!
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що ген-ген по тім боці, за пшеницею – й мчить назад, та по пшениці перепелятами…
…Музичний відділ кінчився…
Далі – вокальний!..
Починає Тимоха:
Як була я молода,
То була я рєзва…
* * *
Тут уже мої сусіди рішуче йдуть до хати й зачиняють двері…
Високим фальцетом кінчає Тимоха останній куплет…
І знову регіт…
І знову «ляск»…
І так до першої, до другої години, а то й більше…
На останку ще буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт…
Останній акорд. І «Головполітосвіта» йде спать…
Ідуть парами…
«Жінвідділ»
Коли отак глянете на наше село, розведете руками:
– Ну самий тобі «Жінвідділ»…
Дивіться: он Сторчиха за ворітьми когось кляне.
Кого?
Спитайте її: вона й сама не знає… То вже в неї така професія…
Прокидається з «трясцею» й лягає з «сто чортів»…
Он кума Тетяна репіжить Миколку за те, що шапку, «стерво собаче», згубив…
Он Наталка Василину деркачем виховує:
– Слухайся, сукина дочко, матері! Слухайся!
Он Домаха… Он Параска… Он Устя… Он Горпина…
Он… он… он…
Ні, краще перечитайте святці: там вони всі є…
Це ж тільки на вулиці. А ще ж по городах, по хлівах, по садках, по клунях…
Дід Глушко, так той просто сказав:
– Баби тії в нас, ну, як жука-кузьки!..
За проводиря тут у нас править Уляна… Вона головний організатор, проводир і радник.
Засідання «Жінвідділу» по неділях удень на тих самих колодках, де ввечері «засідає» «Головполітосвіта»…
Порядок денний?!
Ех, голуб’ята мої! Коли б ви там у столиці могли за якихось чотири-п’ять годин вирішити стільки справ, скільки наш «Жінвідділ» вирішує, – я з почуттям щонайдужчого до вас подиву офірував би вам чудесну сукувату грушеву палку, що нею я по лісу гадюк смалю!
Матіночко моя! Чого-чого тільки вони не обговорять, чиїх тільки кісточок вони не поперевертають!.. Кому тільки не ікається в цей день!
Починається (не так, як у вас!) з біжучих справ!
…А чи водили свою Муру до бугая?
…І щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б то, Господи, не відьма!
…І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів… А воно з-під корови тільки – шусь!..
…А чули, в Сторчихи – донька?! Я їй казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер ік Петру: «Нате вам, мамо, онука!»
…А та! Щербата?! «Чхать, – каже, – я на вас хочу!» Ач яка! Чоловік тільки з двору, так мов той роплан, через тин у садок до Петрового Гната! «Чхать!»… Матері своїй у великодній очіпок чхни, сукина дочко!..
…Це – «внутрішні справи»…
А політика?! І зовнішня і внутрішня?!
Та куди тому нещасному «Рейтерові», чи «Рості» [38]38
РОСТА– Російське телеграфне агентство (1918—1925); із 1925 р. – ТАРС – Телеграфне агентство Радянського Союзу.
[Закрыть], чи «Ратау» [39]39
РАТАУ– Радіо-телеграфне агентство України, утворене в 1918 р.
[Закрыть]?!
Таких «кореспондентів», як має наш «Жінвідділ» (а за ним і все село!), жодне найкраще й найпопулярніше агентство не має!
…«Чули?! (пошепки) … Київ уже! Як ударили з Адесу, так усі комуністи та жиди, ну, як язиком їх ізлизано!»
…«А Петлюра [40]40
Петлюра Симон Васильович(1879—1926) – один із керівників уряду Української Народної Республіки; із лютого 1919 р. – голова Директорії.
[Закрыть]відозву пропечатав! Щоб мені, каже, ік Спасу й отакісінького комуніста на Вкраїні не було! З англичанкою йде!»
…«А вчора в Таранівці на базарі бомагу читали… Ленін пише: «Одказую, – говорить, – усю власть тому, хто мене вилікує. Бо заслаб, – говорить, – я, а видю, що не по порядку з людьми «обращаєтесь»…
…А!.. А!.. А!..
Зовнішню й внутрішню вичерпали…
Далі йде найголовніша й найпекучіша справа.
Справа виключно жіночої компетенції. Релігійна справа.
Тут уже дискусії і з високими нотами… З позами, з рухами, з руками в боки…
Тут турнір баптистів [41]41
Баптисти– послідовники однієї із протестантських течій у християнстві, які вимагають хрещення віруючих у свідомому віці. Секта баптистів виникла на початку XVII ст. в Голландії.
[Закрыть], адвентистів [42]42
Адвентисти– прихильники протестантської течії християнства, що виникла у XIX ст. у США. Адвентисти проповідують близький «кінець світу», «друге пришестя Христа» і встановлення на землі «тисячолітнього царства Божого».
[Закрыть]і православних…
Переважають адвентисти!
«Православне» мовчить!
Коли яка й поткнеться:
– А все-таки церква так воно не те, що ваші читанки та співи під повіткою!
– «Церква»?! «Під повіткою»?! Засвербіло, мабуть, самій під попа лягти?!
(Місцеві «батюшечка» дуже слабкі щодо «адамових реберців», і мало не щотижня за ту слабкість платять власними святими ребрами)…
Релігійні дискусії рідко коли кінчаються без «страждання» за віру «Христову»… Найбільш мук святих зазнають очіпки…
Поширюється сектанство.
Як я вже зазначав, найбільший успіх мають адвентисти.
Хоч і таку поважну «релігію», як адвентисти, іноді перемагає простісінька череп’яна ринка.
Оришка вже зовсім була до адвентистів пристала. Вже з місяць і на «казання» їхні ходила, й церкву забула, й лаятись перестала…
І треба було їй позичити Христі свою череп’яну (ну, зовсім нову-новісіньку!) ринку. А та розбила!
– Так така ти, сяка-така, свята та божа!! Живою до Бога лізеш! А ринку розхокала та тоді: «Сестрице, не лайся!» Не лайся? А купить мені таку ринку Бог твій одвентиський?! Очі під лоба закотила, та вже й Варвара, думаєш, великомучениця?! Береш, страмнюча, ринку, не бий, голова б у тебе тріснула.
І в першу неділю пішла до церкви. Ще й на часточку понесла…
* * *
Грім серед ясного неба! У неділю сходка! Голова сільради заявляє:
– Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи… Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!
«Владики» всміхаються!
– Варитиме, положим, моя, як і досі варила!!
А дід Глушко пихнув люлькою, сплюнув та:
– Ото й мою в делегатки?! Та не буде діла!!
* * *
А і в баби Глушчихи, і в тої, що «варитиме, як і варила», десь далеко-далеко, аж-аж-аж ондечки, вогники блимнули…
Як темної ночі на глухім болоті Іванові хробачки блимають…
«Ох і лікували нас…»
1921 рік… Бачите: он на колодках баба сидить у синенькій кохті, в полотняній спідниці, в теплому платку й у величезних «солдатських» черевиках?
Знаєте, хто то такий?
То пасічанський «професор», баба Палажка, що вже років чи не з п’ятдесят непохитно й непорушно стоїть (чи сидить) на варті охорони здоров’я пасічанського населення.
Бабі Палажці, що ото на колодках сидить, років уже з дев’яносто, але рука в неї й досі тверда, і як середньовічний лицар колись меча держав, так баба Палажка міцно держить у своїй руці іржавого ножа, коли «одхватує» пупа новонародженому рабу Божому Свиридові чи рабі Божій Килині…
– Таїнственная баба! – каже кровельщик Гнат Порфирович. – Усьо знаїть!
У тої «таїнственної баби», в її старечих борознявих руках «тайни житія і смерті» Богом дорученого їй населення…
– Чи-лі какая, примєрно, бешиха, чи там глаз, чи пристріт, чи сояшниця, – баба єтая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп’ять же таки: зуби, переполох, простуда, чи-лі какой-небудь вас «огник» поприщить, – усьо єто баба Палажка достоменно проізошла й на все єті болісті їй просто-таки вроді рукою махнуть… А що вже возьміть, примєрно, «пупи», какіє вам будіть завгодно, пускай то будіть пуп мужеськой чи, наоборот, женський, єто бабі Палажці без уніманія: як оріхи лущить… Да-а! Баба, безусловно, знающая, ну, вже ховатися нічого, – таїнственная баба… Нічого не поділаєте: такая в неї робота. Медицинская…
Баба Палажка, по-мойому, значно професоріша від самого професора.
Бо що таке професор чи доктор?
Вони тільки по книгах можуть здоров’я охороняти.
А баба Палажка без книжок і закони деякі видає («закривай дитину чорною хусткою, бо зглазять!» і т. д.), і сама безпосередньо власними руками, власним язиком і власним іржавим ножем охороняє те здоров’я…
– Ніякі дохтурі ваші цього не зничтожать, а я зничтожу!
Це так про бешиху…
– Он у Пріськи. Не володіла Маринка правою ручкою, а лівою добре володіла… Привела до мене: тепер однаково обома не володіє… А то тільки однією!.. А ваші дохтурі те зроблять?!
Отака в нас баба Палажка, наш пасічанський професор!
«Зничтожає» баба всілякі хвороби: й хірургічні, і внутрішні, й хвороби на очах, і на зубах, і жіночі, і всілякі інші.
Я вже не кажу про такі хвороби, яких ви ні в якій патології не знайдете, – це найстрашніші й найрозповсюдженіші серед пасічанців хвороби – переполох і зглаз.
Хірургічні хворобиВсі хірургічні на селі хвороби поділяються на дві великі групи.
Перша група – Бешиха.
Друга група – Вих.
Виху трапляється не багато…
А бешиха – так це пошесть… Сила її на селі…
Бешиха узнається з таких прикмет:
– Бабусю! Щось у мене ліву кульшу розперло й смика. І під груди підпира… І млосно мені, млосно, ніби оце перед вами не я сидю, а хтось сидить! Ох! Ох! Ох!..
– Не ти сидиш?! Хтось сидить?! Вона, моя голубонько! То вона! Сідай, серце, на покуті! Зараз ми її зничтожимо! Як не вмреш, рибонько, – жива будеш!
Вона – значить, бешиха…
Ліки від бешихи, як і взагалі всі ліки в баби Палажки, «патентовані»…
Від бешихи дуже помагає такий лік:
Хвору садовите на покуті, повертаєтесь до ікони й жарите тричі: «Отче наш, іже єси на небеси…»
Після того підходите до хворої, лапаєте те місце, де болить, потім обтираєте пальці свої, ті, що брались за хворе місце, об власні губи, берете свого ножа й, прикладаючи його руба гострим кінцем до болючого місця, дванадцять разів пошепки проказуєте:
– Ішла Божа мати з Києва, стріла Спасителя. Я тебе буду прохати рожденному, хрещеному (ім’я) од бешихи шептати. Сімсот сімдесят бехів, беханців, стрічних, річних, вітряних, прозорливих, жіноцьких, мужицьких, парубоцьких, дівоцьких з неї крові не пити, костей не ломити.
Потім повертаєтесь та:
– Тьху! Тьху! Тьху! (Тричі.) Нехай вона собі йде, а вам Бог помагає!..
Так треба проробити дванадцять раз…
І все…
Будьте певні, що, як не вмрете, – живі будете…
«Вих» уже інша хвороба… І ліки до неї інші.
Тут уже перед «прийомом» ліків не «Отче наш», а «Богородицю» треба тричі всмалити, а потім уже й ліки од виху.
«Ліки» такі:
– Замовляю кості рожденному, хрещеному (ім’я) од виху й зсилаю на очерети, на болота. І тут тобі не стояти, червоної крові не пити, кості не сушити. Не я помагаю, Бог помагає…
Так само:
– Тьху! Тьху! Тьху!
Через рік-два, дивись, як корова язиком ваш «вих» ізлизала.
До хірургічних хвороб стосується й кровотеча в усяких випадках.
Від «крові» ліки швидкі, сильні й безапеляційні.
Ось вони:
– Їхав чоловік стар, кінь під ним кар, по рослинах, по дорогах, по притонах, по містах. Ти мати руда жильная, жилистая-тілесная, зупинись, назад повернись. Стар чоловік тебе збирає, на покой зогріває. Коли коню води не стало, так щоб і тебе, руда мати, не бувало. Пух-земля – одне сім’я. Буде по-мойому – слово моє кріпке!
Тьху! Тьху! Тьху! (Це обов’язково.)
Найголовніше в цих «ліках» («од крові»), як ви й самі помічаєте, слова: «Пух-земля – одна сім’я». Глибоко змістовні. Впливають, як гумовий жгут. Як тільки прокажете, кров так і стане як укопана.
