Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"
Автор книги: Остап Вишня
Жанр:
Юмористическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
«Понеділок»
(Моментальна фотографія-шарж)
«Вісті» у неділю:
«Завтра в Селянськім будинку чергова вечірка «Плуга». Початок о 8-й годині. Вхід вільний…»
Це щонеділі.
А це щопонеділка:
– Сьогодні «Плуг»… От і добре. Я скажу мамі, що нам лектор сказав, щоб ми одвідували плужанські вечірки… Приходь і ти… Дуже цікаво… Там таке читають іноді… Коляда. Незрозуміле щось… Та й інші… Трохи побудемо… А потім пройдемось… Не забудь тільки насіння захопити…
– Добре!
……………………………….
Восьма година…
– О, о, о! Ото Хвильовий!
– Ото!? А я думала… Так ото він такий… І худий, і чорний. А я думала…
– А ото Поліщук! Бачиш: он-он-он! Поет! Правда, не похожий!
– Не похожий…
– А он Тичина… Бачиш, он там за стіл заховавсь?!
– Та де?!
– Та он! Бачиш, он за ніжкою пенсне видно… Ото Тичина…
– Так ото він такий? Дивись – і в штанях… А які вірші пише… Він жонатий?.. Дай насіння…
……………………………….
– О-о! Голова! Зараз почнуть!
……………………………….
– Товариші! Прошу зайнять місця! (Пауза) … Місця, товариші, зайнять прошу… (Пауза) … Прошу зайнять, товариші, місця!. (Пауза) …Зараз починаємо! Займіть місця, товариші!
– Шшш-шшш!
– Прошу уваги, товариші! Сьогодні у нас програма така: спочатку автори зачитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо… Першим зачитає свої вірші товариш Коляда Грицько! Прошу…
– Гм! Кхм! «Індустрія». Поема!
– Як?
– «Індустрія».
– Ага!
Індустріалізація жартівливо халявами зорить.
Індустрія кліпає віями.
В лісі загартовані лісовики гризуть дуби.
Індустрія пиляє…
А моя пісня!
Лізь своруном в граніт.
Схоронись,
А потім
Ба-бам!
Все.
– Другим зачитає свій вірш молодий початкуючий поет з Поділля Брунчук!
– Прошу!..
– Тихше, товариші, зачиніть двері!
У неділю мати встала,
Курей з хліву виганяла.
І я рано-вранці встав,
Соловей іще співав,
І таке золоте сонце
Зазирнуло у віконце.
– Так, товариші! Зараз ми обговоримо ці твори. Бо більш, здається, нікого нема… Хто забирає слово? (Пауза) … Ну, так слово хто хоче забрати, товариші? (Пауза)…
Нема бажаючих?.. (Пауза)… Ну, товариші… Товариші… Хто забирає слово? (Пауза)…
– Божко, починай!..
– Таке…
– Та починай, Божко!..
– Та доведеться… Так, значить, от… Коляда… Чули ми вже його тут не раз… Почули й сьогодні… Що ж ми почули?.. Що «індустрія халявами зорить»… Де він бачив ту «індустрію в халявах»?.. «Індустрія кліпає віями…» Краще Коляда сам кліпав віями, ніж ота індустрія… Я не розумію, навіщо нам оце читати… Такою поезією розважати тільки слинявих панків, буржуа отих гнидяних, а не зачитувати їх отут на шостім році революції. Накопичить-накопичить цілу гору якихось страмних слів і думає, що дав нам індустріальну поезію… Остогидло вже це. Це, значить, Коляда… А другий… Як його… Брунчук… Що там у нього?.. «У неділю мати встала»… Невиразно це в нього якось… «Мати»… Різні матері бувають… Коли вона мати пролетарська або незаможницька, хай би й устала… А коли це типова індивідуалістка-власниця, можна було б їй і не вставати… Поет не зазначив, чого вона встала! Яскраво це в його не видно… «Курей з хліву виганяла…» Це так… Але для чого? Коли для того, щоб засмажити собі курку та любенько з своїм чоловіком-куркуликом поїсти, то нам такої поезії не треба… А коли вона їх вигнала для того, щоб потім ще з більшим запалом узятися за класову боротьбу, то це інша справа… А поет цього не виявив… Він ховається чогось… Значить, тут щось непевне… Нема диференціації селянства… Знову ж і сонце… В чиє воно віконце засяло?.. Чи у віконце здекласованого сільського пролетаря, чи в глитаєве?.. Коли в глитаєве – нам такого сонця не треба… Такий вірш, по-моєму, ні до чого… Оце, здається, і все…
– Тов. Шевченко!
– Я скажу коротенько… Коляда… На чорта нам такі поезії? «Лісовики… гризуть… зуби… індустрія… пиляє пісня… своруном… Ба-бам якийсь»… Кому воно потрібне… Пролетаріатові?! Чи селянству?.. Нікому воно не потрібне… Там десь… у височині ширяє… Не місце їм у «Плузі»… А от щодо другого товариша… Як його?.. Буркун… Так я з Божком не згодний… Чого тому Божкові треба, я не знаю?.. Курячої диференціації якоїсь?.. А мені вірш подобається… Правда, там дієслівні рими, стара трохи форма, але здоровий, цілком зрозумілий вірш… Не всім же бути таким розумним, як Божко!
– Тов. Копиленко?
– Я, товариші, зовсім не думав виступати… Але мене прикро вражає Божків виступ… Люди пишуть, учаться… Ми всі учимось… Шукаємо. Напрямку шукаємо… Б’ємось-б’ємось: куди нам іти… А Божко, він, я не знаю, чого він хоче… Так не можна… В Росії і Єсенін, і Пільняк… [101]101
Пільняк (Вогау) Борис Андрійович(1894—1937) – російський письменник.
[Закрыть]Всі вони шукають… А Божко чомусь зразу якось, не так якось, а отак якось… Так, товариші, не можна…
– Тов. Панів?
– Відносно Коляди… Звичайно, в його це все якось не так… У його є гарні образи, а як узяти все цілком, так щось таке ніби без образів… Він, безперечно, поет, і талановитий поет, але вірші в його якісь… я б не сказав, що талановиті… Відносно товариша Буркуна… Починає хлопець іще. Стара форма, але є рима. Стара рима, але є форма… По-моєму, хай пише. До «Плуга» прийняти можна.
– Прошу.
– Я не знайомий з літературою зовсім. Я сам селянин. І балакатиму, як із села. Для кого це пишеться? Для селян. Це ж селянські письменники. Хіба селянин оте, що написано, зрозуміє? Коли я не розумію, то куди там тому селянинові? Пишіть так, щоб було зрозуміло…
– Хто ще забирає слово?
– Дозвольте…
– Прошу!
– Я мало знайомий з літературою… Але мені здається, що нема за що вхопитися… Дайте мені за що-небудь ухопитися, щоб потягти за собою масу. Хоч за волосинку дайте вхопитися, щоб та маса за вами потяглась…
– Хто ще бере слово?
– Товариші! Наш народ темний, віками гноблений по польських в’язницях, забитий, несвідомий… Промовте до його зрозумілою українською, пролетарською, інтернаціональною мовою… Він нещасний, катований, віками гноблений український мужик, забитий, несвідомий, він не розуміє, бо йому забороняли, його катували, його в темряві держали, а коли до нього промовити зрозумілою українською мовою, то він, нещасний, катований, віками гноблений, по польських тортурах, скільки він, нещасний, лиха зазнав, бо йому забороняли, його катували, з нього знущалися… Я кінчила…
– Хто ще, товариші?.. Нема нікого. Дозвольте резюмувати! От що, товариші! Як підходити до того чи іншого твору? Це – головне! А підходити, по-моєму, слід так: для кого твір писаний? На яку він аудиторію розрахований?.. Акурат і тут… Твір Колядин… Колядин, кажу, твір! На яку він аудиторію розрахований?
– Ні на яку!
– Не скажіть, товаришу! Він розрахований… Розрахований, кажу, він. Так і твір Брунчуків… На яку він аудиторію розрахований? Коли ми це твердо собі з’ясуємо, тоді дамо йому й оцінку правильну… Правильну оцінку… Завтра, товариші, об одинадцятій годині збори студії… А тепер дозвольте вечірку закінчити!..
Отак щопонеділка в Харкові. Отак щовівторка в Полтаві, щочетверга в Києві, що… що… що… та днів на тижні не вистачить вам перелічувати.
Лицем до села [102]102
Лицем до села (Усмішки). [Х.]: ДВУ, 1926. – 216 с.; Вид. 2-ге. [Х.]: ДВУ, 1927. – 176 с. (До збірки ввійшло 24 твори.)
[Закрыть]
Ярмарок
ІЩе й сіріти надворі не починало, а під дверима мов з гучномовця:
– На ярмарок! Уставайте!
То Веремій Васильович парою своїх уже до школи під’їхав.
На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і місце вибрати, щоб і стати як слід і щоб не проґавити жодної з того ярмарку хвилини…
Дехто так іще звечора волами посунув, то отак, щоб по дорозі ще й попасти товаряку, – буде тоді вона на ярмарку, як налита, і коштуватиме тоді вона «цілий світ».
– Н-н-о, малі!
Малі біжать, хвостами крутять, «хід» торохтить, печінки, губи й зуби стрибають.
– Н-н-о! А вона! А вона-а-а!
«А вона» біжить над нивою, а колоски по самій «храпі» дряпають, ну, «а вона» і смикає.
…На ярмарок!
Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце, стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах…
І видно: аж-аж-аж гей до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися… І кіньми, і волами, і коровами… І гарби, і вози, і возенята… З кучами, з сіном, з соломою… А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає, підвестись намагаючись… А за возами і стригунці, і бузівки, і корівки з прив’язаними до хвоста телятками.
– Гей! Цоб! Цабе! Н-н-о!
На ярмарок!
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
І дорога вже не дорога, а строката величезна гадюка, жива й покручена, що за отой лісок, не поспішаючи, полізла…
І де її голова, і де її хвіст – невідомо, бо за лісок аж вона потяглася, а хвіст аж за отим бугром, десь там іззаду.
А наш віз вискакує з тої гадюки, лишаючи її то в праву руч, то в ліву руч, торохтить по грудках, шелестить травою…
– Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок?
– Атож! Здрастуйте!
– Галанську свою ведете?
– Атож!
– Заливає молоком?
– Заливає!
– Не продешевте ж!
– Та то вже як буде…
Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою… Сірпається, бідолашне, і не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об’єкт домашнього бюджету…
……………………………….
– Іч! Барина повезли!
Барин у кучі… Кабанюка годований… Куча на гарбі, як баня на церкві, а він, «баран», розляглися й нервово хрюкають…
Скільки за барина? В ярмарку спитаєш…
……………………………….
Пливе річка селянських возів… На ярмарок!..
Їдуть манивці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни…
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам:
– Тр-р-р!
Приїхали…
……………………………….
Заливається майдан людсько-коров’ячо-волячо-кінсько-овечою масою, та маса розпливається, розпливається, розпливається і докочується з одного боку до Псла, а з другого, третього, четвертого – аж туди, де жито, схилившись, коси чекає…
А шатра, а ятки вже там… Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед рябо-рухливої юрби…
Захряс майдан…
Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, мелясом, таранею, оселедцями, кочесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями…
І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремиґає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, «булькає», лускає насіння і крутиться на каруселі…
А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі…
То вози поздіймали голоблі догори й ревуть:
– Тор-р-р-гуємо!
Он на голоблі свитка кричить:
– Ось де ми!
Он підситок закликає своїх до себе:
– Сюди йдіть!
Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось:
– Ми тутечки!..
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть…
– Держи цоб! Цоб держи!
– Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з’їли!
– Держи цоб! Цоб держи!
– Тр-р-р!
За ярмо зачепилося…
– Чорти тебе на чужі ярма пруть! Бачиш, що стою?..
– А ти хіба сам у ярмарку?
– А ти хіба сам?
– І я не сам!
– Так що тобі, об’їхати не можна, чи що?
– А ти хіба сам у ярмарку?
– А ти хіба сам?
– І я не сам!
– Казав: «держи цоб»… А тебе лиха година на ярмо поперла?
– А ти хіба сам у ярмарку?
– А ти хіба сам?
– І я не сам!
– Назад! Назад! Тр-р-р – назад!
– Роз’їхався тут на весь ярмарок!
– А ти хіба сам на ярмарку?
– А ти хіба сам?
– І я не сам!
– Цоб іди, гей!
Розчепилися…
……………………………….
Гуде… Гуде… Гуде…
І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:
Дайте милостиночку, мій батечку,
Дайте нам, Христа ради!
Дайте, Божої та праведної душі християни…
Дайте, возлюбителі, ненько моя, дай Христові…
Дайте, наслідителі, батечку, милосерднії…
Дайте нам, душа спасенная,
Хоч єдиная душечка, милосердная…
Дайте, помимо йдучи, слово чуючи,
Що в рученьках, мамочко моя, та й маючи…
Родителів, кревних та й померлих споминаючи…
Душечку свою в тілі та й спасаючи…
…Дайте од трудов своїх,
Од сили чистої…
Дайте од трудов своїх,
Од праці вірної…
А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище…
Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом…
Хвилина, дві, три…
І раптом лясь біля вашого уха:
– Дранки [103]103
Дранки – драна білизна, ганчірки тощо… «Ветошь» – по-руському. – Авт.
[Закрыть]! Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!
……………………………….
– Квасу! Холодного, душистого, солодкого, солодкого! Квасу!
……………………………….
– Руб поставиш, два візьмеш! Налітай! Налітай!
……………………………….
– Красная виграйоть, чорная програйоть…
……………………………….
Загуло, загуло, загуло… Знову загуло…
І тріщить, і рветься теноральний бас-профундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершею збоку намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:
Ноч прийшла тогда к месії
З ороматом у руках.
Йшли печальнії Марії
З безпокойством у серцях…
Гуде ярмарок…
Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель…
А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:
Полюбил всей душою дівицю,
За нейо готов жисть всю й оддать…
І під пісню ту хрипучо-сипучу й парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»…
– За п’ятака! Тільки п’ятак!
Ярмарок…
……………………………….
IIЧого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увій деш у волячо-коров’ячо-овечу половину, так саме тобі:
– М-му-у-у! Ве-е-е! Ме-е-е!
Отак стоїть-стоїть половий чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді:
– М-м-му-у-у!
– Ве-е-е!
– Ме-е-е!
Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходить?.. Чи, може, ще що?
А вівці?
Таке мале, а як «мекне», так ніби в його всередині радіо сидить… Та рвучко якось, пронизливо:
– М-ме-е-е!
Як вистрілить…
Саме одне слово: «Ме-е-е».
І яких тільки їх тут і немає?
І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, і круторогі, і безрогі…
І бугай, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята…
І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички…
Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля…
І хазяїна не видно… «Соло» – корова…
Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову:
– А ця скільки просить?
Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз, так кудись на поле або на Псьол кидає:
– П’ятдесят!
А які воли тут є?!
Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань!
Стоїть біля воза, ремиґає і думає свою волячу думку…
Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами?
А думає про щось!
Може, й він теж бачив десь в Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?»
І ображений:
– Му-у-у!
Думає сірий віл сіру думку волячу.
Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна:
– А що за цих пару індиків?
– Та просю триста!
– Триста, кажеш?
– Триста, кажу!
– Довго рахувати треба!
– Кажіть, скільки, щоб менше було рахувати…
І починається…
Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом…
– Триста, кажеш?
– Та те ж, що чуєш…
– Ану, проведи!
– Можна й провести…
Одв’язують сірого од воза:
– Гей!
– Тихо-тихо веди! Не гони!
– Та хоч не дивись… Ідуть, як часи…
– Такими «часами» моя баба до могили йшла!
– Побалакай…
– А скільки, як ділом?
– Та й кажу ж ділом!
– Ні, ти кажи ділом!
– Кажу ж: триста!
– А за сто вісімдесят ти їх не оддаси?
– Походи десь іще!
– І походю!
– І походи!
– Та ти не одвертайсь! Гроші даю!
– Та не черепки ж!
– Добрі гроші даю! Ти не думай!
– Я і не думаю!
– Та скільки ж? Двісті береш?
– Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото!
– Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись Богу!
– Помолимось.
– Двісті береш? (Лясь!)
– Двісті вісімдесят! (Лясь!)
– Береш, кажу, двісті? (Лясь!)
– Та ти ділом давай! (Лясь!)
– Та ти ділом і проси! (Лясь!)
– Та ти подивись на воли! Карасі – не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, – як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?!
І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї…
Ходять кругом нього, дивляться на нього…
– Молись Богу! Двісті двадцять! (Лясь!)
– Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!)
– Не буде? (Лясь!)
– Не буде! (Лясь!)
– Хай стоять!..
– Хай стоять!..
І пішов од сірого невідомий… Пішов, з-за четвертого чи п’ятого воза кричить:
– Береш двісті двадцять?
– Ні, не беру!
– Бери, а то за печінку тебе візьме!
– Хай бере…
І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову:
– Скільки за ці бузівки?
– Триста!
І т. д., і т. д.
Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село…
А може, потрапить сірий он до того «панка» з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці, – і буде тоді з сірого «беф-строганов».
Стоїть сірий, ремиґає…
І корови стоять… Стоять ті корови, що «заливають молоком»…
– Скільки за цю «нємку»?..
(«Нємка» сіра, вим’я торбинкою і в кізяках.)
– Шістдесят!
– Тьху!
– Собаці під хвіст!
Не зійшлися, значить! Коротко, але рішуче…
……………………………….
– А за цю «мадаму» скільки б ви хотіли?
– Вісімдесят!
– Небагато й хочете…
– Та ви ж подивіться: картина – не корова!
– Та то так! Тільки ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди – вона й твердувата!
– Та то вже, як знаєте…
– Да-а-а! Менш би слідувало прохать!
– Да-а-а!
……………………………….
– Скільки за ребйонка?
«Ребйонок» – бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками…
– Двадцять сім!
– Пущай дітьо подрастьоть!
– Хай росте…
……………………………….
І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять…
Купують – продають… Продають – купують… Міняють…
А навкруги:
– М-м-му-у!
– Ве-е-е!
– Ме-е-е!
……………………………….
…Ятки… Вулиця з яток…
«Ларьок» тріпоче червоною вивіскою…
Мають червоні прапори над маленькими вивісочками:
«Остапівське єдине споживче товариство»…
«Попівське ЄСТ»…
«Федорівське ЄСТ»…
Між ятками живий потік – просунутись нема куди…
На штани, на спідниці, на сорочки…
– А це ж міцне?
– Зубами не розірвеш…
– А почім?
– Тридцять п’ять!
– Та й дорого ж!
І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться…
Тут більше хусток, кохточок, безрукавок…
«Баб’яче» царство…
– І ви тут? Драстуйте!
– Здорові були!
– На спідницю?
– Ні, це я Федькові на сорочку…
– Почім?
– Тридцять п’ять…
– А я оце дітям гостинця…
А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть.
– Почім?
– Три копійки штука…
– Е-е-е!
– Є і по дві на копійку! А ці по п’ять на копійку…
– А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі та добрі.
– Дайте!
……………………………….
Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки…
– А тіки за цю гребінку?
– А ви, кумо, гребінку купуєте?
– Еге ж!
– Бери, тьотю, от єту гребінку!
– Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…
– Бери оцю! Цією тигру вбити можна!
– Та ще щоб і плавкенька була…
– Єта сорок!
– Та хай вам!
– Бери меншу, дешевша буде!
……………………………….
Біля кіс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну…
– Якісь вони не такі…
– А яких вам треба?
І знову:
– Дзень! Дзень! Дзень!
Півдня косу вибирає…
– Дзень! Дзень! Дзень!
……………………………….
– Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!
– Дранки! Дранки! Баби, дранки!
– Неси курку! Сюди курку!
– Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!
– Руб поставиш, два возьмьош!
……………………………….
Хрипить орган… Скиглить скрипка…
А теноральний бас-профундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають праведним:
Птиця воздух наполняла,
Безпрестанно всьо літала
І крилами трепетала,
Хвалу Богу воздавала…
……………………………….
Ярмарок!
……………………………….
III– Бе-р-р-р-е-жи-и-ись! Побережись! Побережись!
– Н-н-но-о! Н-но-о-о!
…Цьвох! Цьвох!
– Ех, арабська!!!
– Н-но-о! Побережись! По-о-о-бережись!
– Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою!
– Не сіпай!
– Пр-р-робіжись!
……………………………….
Коні… Кобили… Стригуни… Лошата… Пекло…
Тут без батога нема людей…
Тут спочатку батіг, а потім уже людина…
Тут батожний свист, ляскіт, лемент…
Ту т:
– І-ги-ги-ги!
– І-і-і-і-і-і…
– Тр-р-р! Тр-р-р!
І цьвох, і цьвох, і цьвох!
Тут провадять, пробігають, запрягають, проїздять…
Тут оте «Молись Богу!», «Хрестись» – нервове якесь, рвучке, шалене…
– Кажи!
– Ка-а-а-жи!
І це «кажи» не просто собі слово «кажи», а божевільний крик…
– Ка-а-жи! Ка-а-а-жи, ти!
Тут б’ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїш ся – ось-ось рука одірветься й покотиться під колесо!
– Ка-а-а-жи! Та ка-а-а-жи ж!
– Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть? Хмиз! Тре… Як каменем, тре…
– Та…
– Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть… А ти такаєш! Ти подивись на неї… Ти дивись, як іде! Іде як?! Ти на п’ятки дивись! Усі чотири п’ятки показує… Отуди дивись, а не в зуби ти дивишся…
– Та й худа ж яка!
– Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив – ти б підстрибував?!
– Та…
– Та ти її на шматки рубай! Клади п’ятдесят пудів – і не здригнеться! А ти в зуби? Ну?!
– Та скільки ж ти хочеш?
Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає…
– Даси тридцять!
Це, значить, коняку і тридцять карбованців додачі… Міняються…
– Візьми «токмо»…
«Токмо» – міньба так на так…
– Що ти мені «токмо»?! Ти дивись, що ти держиш… Старця держить, і «токмо»…
«Старець» байдуже махнув хвостом…
Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:
– Тут же в роті, хай Господь милує, як і в с…і! А він «токмо»… Ка-а-жи! Ділом кажи! Та ка-а-а-жи ж. Хочеш п’ять?!
– І то гроші!
І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:
– По-о-о-бережись!!
Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.
Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, – тоді вони поставніші, рівніші…
Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючо-палючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…
Тут недосвідченого дядька облапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кричить:
– Ря-а-туйте!
І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…
Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже:
– Двадцять п’ять!
Веде додому, приведе, роздивиться:
– Ря-а-туйте!
Веде в третій ярмарок…
Потім у дядька ні коня, ні грошей…
Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе…
«Ревун» – це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть – нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять – він починає ревти (задихається), як бугай…
Показненька коняка, а не багато й додачі дав…
«Одурив», – думає дядько…
На воза – й на рисях додому!
Прибіг додому.
– Тр-р-р!
А кінь йому:
– Ве-е-е!
– О, рятуйте! Тр-р-р!
– Ве-е-е!
– Ой Боже мій!
– Ве-е-е!
* * *
Тут нема простих коней…
Тут не кінь, а:
– Лев!
– Орел!
– Злитий!
– Орляка!
– Вітер!
– Юнкер!
Тут нема простих кобил, а тут:
– Птиця!
– Буря!
– Скеля!
– Одна в світі!
От вам, приміром, «лев»…
– Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!
Іде той «лев» – у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.
– По-бер-ре-жись!
«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…
……………………………….
От вам «орел»….
Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!
– Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..
А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої культі…
«Орел»…
……………………………….
Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худа-худа-худа…
Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав’язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці.
Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!
– Н-н-о-о!
Шість душ на возі.
– Н-н-но-о! Цьвох!
А з провалля в «птиці» тільки – чвирк!
– Н-н-но! (Цьвох!)
А звідти: чвирк!
З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» – то така в коней хвороба (нервова, чи що).
Цьвох!
Чвирк!
– Це! З фанталом? Н-н-о-о-о!
Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело!
Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»…
Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…
……………………………….
– Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…
– «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..
……………………………….
– Це кінь?! Мені якби жеребця!
– «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!
– Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…
– Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од «ділопрозводителя»… О!
– Купили, Петровичу, кобильчину?
– Та купив…
– Скільки віддали?
– Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього врожаю…
…Скільки коштує кобильчина, – скажіть ви?!
……………………………….
– По-о-бережись! По-о-бережись!
– Н-о-о-о! Н-о-о-о!
– Е, ей! Е, ей!
…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!
……………………………….
Ярмарок!
