Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

V. Дві зустрічі

Колишній ад'ютант Наполеона, – ми називатимемо його просто маркізом або генералом, – який забагатів під час Реставрації, приїхав провести різдво у Версалі, в своєму сільському домі, що стояв між церквою і Монтрейською заставою, біля дороги, яка веде до вулиці Сен-Клу. Служба при дворі не дозволяла йому далеко від'їжджати від Парижа.

Біля дому, що колись правив за притулок для скороминущих любовних пригод якогось вельможі, були широкі угіддя. Праворуч і ліворуч від нього тяглися сади, і він стояв віддалік як від крайніх будинків Монтрея, так і від хатин, що тулилися побіля самої застави; через те власники дому не були відрізані від зовнішнього світу і водночас за два кроки від міста втішалися сільською тишею. З якоїсь дивної примхи фасад і ворота виходили просто на дорогу, та, можливо, колись вона була безлюдною. Припущення це видається вельми ймовірним, коли згадати, що приводить вона до чарівного палацу, який Людовік XV збудував для мадмуазель де Роман, і що люди цікаві зустрічають по дорозі до нього чимало особняків, де обстава й оздоблення покоїв свідчить про те, що наші предки віддавалися розгулу з неабиякою витонченістю й навіть у розпусті, в якій їх звинувачують, вони вміли берегти таємницю і прагнули усамітнення.

Одного зимового вечора маркіз, його дружина та діти залишилися вдома самі. Усю челядь вони відпустили до Версаля: там одружувався якийсь лакей, і справляли весілля. Слуги вирішили, що таке торжество та ще різдво на додачу виправдають у очах панів їхнє запізнення, отож із чистим сумлінням гуляли на святі довше, ніж було дозволено домашнім розпорядком. Правда, генерал мав славу людини, яка завжди бездоганно дотримує свого слова і тому, коли минув час, на який треба було повернутися, неслухів почали мучити докори сумління. Та однаково на одинадцяту вечора жоден зі слуг ще не вернувся. Панувала глибока тиша; іноді чутно було, як вітер свистить у чорних вітах дерев, як він завиває навколо будинку і глухо гуде у довгих коридорах. Мороз очистив повітря, скував землю, покрив кригою бруківку, і кожен звук відлунював дзвінко, але якось сухо – таке явище завжди вражає нас. Важка хода запізнілого гультяя або торохтіння фіакру, що повертався в Париж, чулися виразніше і з більшої відстані, ніж звичайно. Опале листя, раз у раз підхоплюване вихором, шаруділо, ковзаючи по кам'яних плитах подвір'я і ніби надавало голосу нічному безгомінню. Одне слово, був один із тих студених вечорів, коли наше себелюбство розщедрюється на марне співчуття до безпритульного бідняка або подорожнього і коли такою затишною видається наша оселя, а надто, якщо в каміні палає жаркий вогонь. Але родина, яка зібралась у вітальні, не думала ні про слуг, які не повернулися вчасно, ні про безпритульних подорожніх, ні про поетичну красу зимового вечора. Не вдаючись до недоречних розумувань, почуваючи себе під надійним захистом старого воїна, його дружина й діти віддавалися радощам домашнього затишку, коли почуття нічим не скуті, коли приязнь і щирість пожвавлюють бесіду, погляди та розваги.

Генерал сидів або, точніше, зручно розташувався у високому, просторому кріслі, що стояло біля каміна, де палахкотів вогонь, поширюючи приємне тепло – ознаку того, що на вулиці дуже холодно. Статечний батько родини відкинувся на спинку крісла і ледь схилив голову, застигши в тій недбалій позі, яка свідчила про безтурботний спокій, про нічим не затьмарену тиху радість. Ліниво звішуючись із підлокітників, його руки завершували образ людини, що втішається цілковитим блаженством. Він милувався своїм найменшим сином, хлопчиком років п'яти. Напівголий малюк не бажав роздягатися і втікав від чепчика та нічної сорочечки, якими мати час від часу погрожувала йому: він не хотів скидати свій гаптований комірець і тільки сміявся, коли мати кликала його, бачачи, що й сама вона сміється з його дитячого бунту; він знову починав гратися з сестрою, таким же наївним, але вже лукавішим створінням, яка вимовляла слова чіткіше, ніж її братик, чиє белькотіння та невиразні думки батьки ледве-ледве розуміли. Старша від братика на два роки, Моїна смішила його своїми витівками, в яких уже відчувалася маленька жінка; незмовкний і, здавалося, безпричинний дитячий сміх скидався на вибухи ракет; а батьки, дивлячись, як дітлахи пустують біля вогню і, не знаючи сорому, виставляють напоказ свої гарні повненькі тільця, свої білі й тендітні ручки та ніжки, бачачи, як сплітаються чорні й біляві кучері, як торкаються одне одного рожеві личка з милими ямочками на щоках, батьки – і насамперед, звичайно, мати – розгадували ці маленькі душі, вже розуміючи їхні характери, їхні дитячі пристрасті. Блискучі оченята, розпашілі щічки, білосніжна шкіра двох прегарних малюків були такі яскраві, що біля них тьмяними здавалися квіти, виткані на пухнастому килимі, – арені їхніх розваг, на якій вони качалися, беркицялись, борюкалися, падали. Їхня мати сиділа на козетці з протилежного боку каміна, навпроти чоловіка, посеред розкиданих дитячих одежин, і тримала у руці червоний черевичок. Її поза була сповнена невимушеності, вона хотіла насваритися на малих, але це їй не вдавалося, і лагідна усмішка не сходила з її уст. Їй було десь років тридцять шість, але краса її досі збереглася, завдяки рідкісній досконалості рис обличчя – того вечора від тепла, затишку, щастя воно світилося дивним сяйвом. Час від часу вона переводила ласкавий погляд з дітей на поважне обличчя чоловіка; іноді їхні очі зустрічалися, й вони безмовно обмінювалися своєю радістю та заповітними думками. Обличчя в генерала було дуже засмагле. На його широке, відкрите чоло спадали пасма шпакуватого волосся. Мужній блиск синіх очей, відвага, якою дихали всі риси його збляклого обличчя, свідчили про те, що червону стрічечку в петлиці свого сюртука він здобув тяжкими трудами. В ці хвилини на його суворому, рішучому обличчі відбивалися невинні веселощі малюків, і воно світилося добротою, невимовною простодушністю. Старому полководцю неважко було відчувати себе дитиною. Взагалі солдати ніколи не втрачають любові до дітей, адже вони спізнали у своєму житті чимало лиха і добре розуміють нікчемство сили і переваги слабості. Віддалік, за круглим столом, освітленим кількома висячими лампами, яскраве світло яких змагалося з блідим полум'ям свічок, що стояли на каміні, сидів хлопець років тринадцяти і читав грубу книжку, швидко перегортаючи сторінки. Лемент братика та сестри анітрохи не відвертав його уваги. На його обличчі відбивалася притаманна підліткам цікавість і цілковита зосередженість, виправдана чудесними пригодами із казок «Тисяча й однієї ночі» та мундиром ліцеїста. Він сидів нерухомо, із замисленим виглядом, поставивши лікоть на стіл і підперши голову рукою. Його пальці біліли на темному волоссі, світло падало згори йому на обличчя, а вся постать тонула в пітьмі, й він скидався на один з чорних автопортретів Рафаеля, де художник, нахилившись, напружено думає про майбутнє. Між цим столом і маркізою сиділа за кроснами, то нахиляючи, то підводячи голову над вишиванням, висока вродлива дівчина, з красиво зачесаним, чорним, як воронове крило, волоссям, що вилискувало за кожним її порухом. Від Елени важко було відвести очі. В її незвичайній красі дивовижно поєднувалися сила й витонченість. Волосся, укладене короною навкруг голови, було таке пишне, що не слухалося гребінця і біля самої шиї кучерявилося тугими кільцями. Густі, красиво окреслені брови вирізнялися на білосніжному чолі. Під її грецьким носиком, який був бездоганно правильної форми, темнів на верхній губі легенький пушок – ознака вольової вдачі. Але чарівна округлість стану, щирість, якою дихали всі її риси, легкий, майже прозорий рум'янець, млосна ніжність губів, бездоганний овал обличчя, а головне непорочність погляду надавали її сліпучій красі жіночої принадливості, чарівної скромності, якої ми вимагаємо від цих янголів, створених для щастя й любові. І все ж таки в цій дівчині не було нічого тендітного, мабуть, серце її було лагідне, а душа сильна так само, як бездоганними були пропорції її тіла і невідпорними чари обличчя. Вона мовчала, як і брат-ліцеїст, і, здавалося, була під владою тих фатальних дівочих мрій, які часто непроникні не лише для спостережливого батьківського погляду, а й для проникливого погляду матері. Й годі було збагнути, чи то від гри світла, чи від таємних тривог набігають на її обличчя примхливі тіні, як ото хмаринки на чисту голубінь неба.

У ці хвилини батьки майже забули про своїх старших дітей. Проте генерел не раз спрямовував пильний погляд на німу сцену другого плану, що являв собою чудове втілення надій, які витали в дитячих пустощах першого плану сімейної картини. Малюючи людське життя в його поступовому розвитку, всі ці постаті ніби утворювали живу поему. Розкіш оздоблення та обстави, розмаїття поз і барвиста строкатість одягу, такі неоднакові й за рисами, і за віком обличчя, що проступали яскравими плямами на темному тлі, – все створювало багаті й виразні контрасти, яких ми вимагаємо від скульптури, живопису, письменства. А навколишня тиша, зима, усамітнення й ніч наділяли своєю величчю цю вишукану і водночас дивовижно просту композицію, чудовий витвір самої природи. В подружньому житті часто випадають такі священні години, які, можливо, завдячують свою принадність невиразним спогадам про кращий світ. Ці години осяяні сонячним промінням, вони даровані людині у винагороду за страждання і для того, щоб їй було легше миритися з життям. Так ніби сам усесвіт з'являється перед нами в чарівних образах, щоб навчити нас великих принципів порядку, так ніби суспільство, обстоюючи свої закони, показує нам майбутнє.

А проте, незважаючи на ласкаві погляди, які Елена кидала на Абеля та Моїну, коли лунав особливо дзвінкий вибух їхнього сміху, незважаючи на щасливий вираз, що з'являвся на її ясному обличчі, коли вона нишком позирала на батька, глибокий смуток відбивався в усіх її рухах, у її позі, а надто в очах, затінених довгими віями. Її білі, сильні руки, шкіра на яких просвічувала, надаючи їм рожевої і ніби мерехтливої прозорості, її чудові руки тремтіли! Одного лише разу, мов неумисне, зустрілися її очі з очима маркізи, й обидві зрозуміли одна одну: непроникним, холодним і шанобливим був погляд Елени, похмурим і погрозливим – погляд матері. Дівчина швидко опустила очі на своє рукоділля, зосередила всю увагу на голці й довго не підводила голови, ніби стомилася держати її прямо. Можливо, мати ставилася до дочки надто суворо, вважаючи таку суворість необхідною? А може, заздрила красі Елени, з якою ще могла змагатися, але тільки вдаючись до всіх хитромудрих засобів чепуріння? А може, дочка розгадала – як це буває з багатьма дочками, коли вони стають проникливими – таємниці матері, яка з вигляду ревно виконувала свої обов'язки і думала, що ці таємниці поховані на дні її серця, наче в могилі?

Елена досягла того віку, коли душевна чистота породжує невблаганну вимогливість, що переступає розумні межі, в яких повинні перебувати почуття. В уяві деяких людей помилки перетворюються на тяжкі злочини; тоді уява починає впливати на сумління, і в таких випадках молоді дівчата бачать усе в трагічному світлі й чекають жорстокої кари за свою провинність, якій вони надають явно перебільшеної ваги. Елена, мабуть, вважала, що вона не гідна жодної людини на світі. Таємниця з її минулого життя, можливо, нещасливий випадок, спочатку неусвідомлений, але згодом переосмислений завдяки вразливості її вдачі та під впливом релігійних переконань, вселила їй віднедавна почуття якогось романтичного самоприниження. Вона різко змінила свою поведінку від того дня, коли прочитала в останньому збірнику чужоземних п'єс новий переклад чудової трагедії Шіллера «Вільгельм Телль». Після того як мати дорікнула дочці за те, що та впустила на підлогу книжку, вона зрозуміла, що Елену приголомшила сцена з п'єси, де поет натякнув на певну спорідненість між Вільгельмом Теллем, який пролив кров однієї людини задля порятунку всього народу, та Йоганном Парріцидою^{31}. Елена стала смиренною, побожною, замкнутою, вона відмовлялася їздити на бали. Ніколи ще не була вона такою ніжною з батьком, а надто, коли маркіза не бачила, як вона до нього лащиться. Любов Елени до матері охолола, але зовні це майже не проявлялось, і генерал, мабуть, нічого не помітив, хоча й пильно стежив за тим, щоб у родині панували мир і згода. Та жоден чоловік не зміг би проникнути в глибину цих двох жіночих сердець: одного – юного і великодушного, другого – вразливого й гордого; перше було джерелом поблажливості, друге – сповнене лукавства й пристрасті. Якщо дочку й гнітив прихований деспотизм матері, то ніхто цього не відчував, крім самої жертви. А втім, лише випадок міг пролити якесь світло на ці незбагненні загадки. До тієї ночі душа дочки й душа матері лишалися непроникними; та не було сумніву, що якась моторошна таємниця лежала між ними й Богом.

– Годі тобі, Абелю! – вигукнула маркіза, скориставшися з того, що Моїна з братом втомились і вгамувалися. – Іди-но сюди, мій хлопчику, пора спати…

І суворо глянувши на сина, вона посадовила його собі на коліна.

– Отакої! – сказав генерал. – Уже пів на одинадцяту, а жоден слуга досі не повернувся! Ох і гультяї ж! Гюставе, – провадив він, обернувшись до сина, – я дав тобі книжку з тією умовою, що ти читатимеш лише до десятої. Ти сам повинен був закрити її о домовленій годині й піти спати, як ти мені обіцяв. Якщо хочеш стати людиною видатною, ти повинен ставитися до даного тобою слова, як до святої заповіді, й берегти його, як свою честь. Один з найвідоміших ораторів Англії Фокс уславився саме твердістю свого характеру. Головною його перевагою була вірність узятим на себе зобов'язанням. Коли Фокс був малим, його батько, англієць старого гарту, дав синові суворий урок, що назавжди закарбувався йому в пам'яті. У твоєму віці Фокс приїздив до батька на канікули. Навколо їхнього замку, як то заведено в багатих англійців, був великий парк. У парку стояла стара альтанка; її мали розібрати й перенести в інше місце, звідки відкривався чудовий краєвид. Діти люблять дивитись, коли щось руйнують. Малому Фоксові хотілося продовжити свої канікули на кілька днів, щоб побачити, як зноситимуть альтанку, але батько звелів синові повернутися до коледжу в призначений день перед початком навчання; батько й син через це посварилися. Мати, як і всі матері, підтримала хлопця. Тоді батько врочисто пообіцяв синові відкласти знесення альтанки до наступних канікул. Малий Фокс повернувся до коледжу. Батько подумав, що хлопець, заклопотаний навчанням, забуде про їхню домовленість, і звелів розібрати альтанку й перенести її на інше місце. Але впертий хлопець тільки й думав що про ту альтанку. Приїхавши додому, він насамперед пішов подивитись на неї. На сніданок він прийшов украй засмучений і сказав батькові: «Ви мене одурили». Старий джентльмен збентежився, але його відповідь була сповнена гідності: «Це правда, сину, але я залагоджу свою помилку. Треба оберігати своє слово пильніше, ніж багатство. Бо той, хто дотримує слова, здобуде багатство, а ніякі багатства не змиють пляму на твоїй совісті, коли ти порушиш слово». Батько звелів перенести альтанку на те місце, де вона була раніше, а коли її відбудували в колишньому вигляді, наказав зруйнувати її на очах у сина. Хай це послужить наукою для тебе, Гюставе.

Гюстав уважно вислухав батька і відразу закрив книжку. На мить запала мовчанка; генерал підняв Моїну, що змагалася зі сном, і посадив її собі на коліна. Голівка малої похилилася, припала до батьківських грудей, і Моїна заснула, вкутана своїм прегарним золотавим волоссям. У цю мить з вулиці долинуло тупотіння чиїхось поквапних кроків, і три удари в двері луною відбилися в усьому домі. Ці лункі удари були не менш красномовні, ніж зойк людини, якій загрожує смертельна небезпека. Сторожовий собака люто загавкав. Елена, Гюстав, генерал і його дружина здригнулися, але Абель, якому мати щойно вдягла чепчик на голівку, і Моїна не прокинулися.

– Ото хтось поспішає! – вигукнув генерал, уклавши доньку на крісло.

І швидко вийшов з вітальні, не почувши, як дружина благально вигукнула йому навздогін:

– Не ходи туди, мій друже…

Маркіз зайшов до спальні, взяв там два пістолети, засвітив потайного ліхтаря, кинувся до сходів, спустився ними із швидкістю блискавки й через мить уже стояв перед парадними дверима. Син безстрашно подався за ним.

– Хто там? – спитав генерал.

– Відчиніть! – відповів хтось за дверима, важко відсапуючись.

– Ви друг?

– Друг!

– Ви сам?

– Сам. Та відчиняйте ж, вони підходять!

Тільки-но генерал прочинив двері, як хтось миттю прослизнув у передпокій, швидкий, мов тінь. Господар дому отямитися не встиг, як незнайомець сильним поштовхом ноги уже захряснув за собою двері й наліг на них спиною, мабуть, сповнений рішучості нікого не впускати. Щоб пристрашити непроханого гостя, генерал навів на нього пістолет і освітив його ліхтарем; він побачив перед собою чоловіка середнього зросту в хутряній шубі, – таку носять старі діди, – яка тяглася по землі й була йому завелика, наче він зняв її з чужого плеча. З обачності чи випадково, але обличчя втікача затінював капелюх, насунутий на самі очі.

– Сховайте пістолета, пане, – сказав він генералові. – Я не залишуся тут без вашої згоди; але якщо я звідси вийду, біля застави мене чекає смерть. І яка смерть! За неї ви відповісте перед Богом. Я прошу у вас притулку на дві години. Та хоч я і прохач, необхідність змушує мене поставити умови. Мені потрібна аравійська гостинність. Хай вона буде для вас священною; а ні, то відчиняйте двері, і я піду на смерть. Мені потрібні таємниця, пристановище і вода. Ох, води! – прохрипів він пересохлим горлом.

– Хто ви такий? – запитав генерал, вражений гарячковою балакучістю незнайомця.

– Он як! Хто я такий? Що ж, відчиняйте двері, і я піду, – мовив незнайомець з якоюсь диявольською іронією.

Маркіз водив ліхтарем, намагаючись освітити незнайомця, але йому вдалося роздивитись лише нижню частину його обличчя, і ніщо не говорило на користь тієї незвичайної гостинності, якої вимагав утікач: його мертвотно бліді щоки посмикувались, риси були жахливо спотворені. В тіні, відкинутій крисами капелюха, палахкотіли очі, й супроти їхнього блиску, здавалося, блідло тьмяне світло ліхтаря. Одначе генерал повинен був дати відповідь.

– Добродію, – сказав генерал, – ваші слова такі дивні, що й ви на моєму місці…

– Моє життя у ваших руках! – вигукнув незнайомець, уриваючи хазяїна, і голос його був страшний.

– На дві години? – нерішуче промовив генерал.

– На дві години! – підтвердив утікач.

Мабуть, у пориві розпачу він раптом зсунув капелюха на потилицю, відкрив чоло і, наче роблячи останню спробу, втупив у генерала вогнистий погляд, що проникав у саму глибінь душі: цей погляд випромінював розум і волю, засліплював, наче блискавка, і вражав, мов грім. Адже бувають хвилини, коли люди володіють незбагненною могутністю.

– Проходьте, хоч би хто ви були, тут ви в безпеці, – врочисто промовив господар дому, і йому здалося, що він скоряється одній з тих підсвідомих спонук, які людина не завжди може собі пояснити.

– Бог вас винагородить! – сказав незнайомець, зітхнувши з полегкістю.

– Ви маєте зброю? – спитав генерал.

Замість відповіді невідомий швидко розгорнув поли шуби, та не встиг генерал його роздивитись, як він знову закутався в неї. Зброї в нього не було видно, а вдягнений він був так, ніби з'явився сюди прямо з балу. Хоч і мигцем оглянув його недовірливий генерал, він дещо таки встиг помітити й вигукнув:

– Де в біса ви так змокли, адже на дворі сухо!

– Знову запитання! – згорда відповів незнайомець.

В цю мить маркіз помітив сина і згадав, як щойно повчав його про необхідність дотримувати даного слова. Це розсердило його, і він сказав з явним гнівом у голосі.

– Ти чому тут, шалапуте! Тобі давно пора бути в ліжку.

– Я думав, що знадоблюся вам у разі небезпеки, – відповів Гюстав.

– Ну, а зараз іди до своєї кімнати, – сказав батько, полагіднівши від такої відповіді сина. – А ви, – звернувся він до незнайомця, – ідіть за мною.

Вони замовкли, як два гравці, що не довіряють один одному. Генерала почали тривожити похмурі передчуття. Присутність незнайомця гнітила його, як жаский сон. Але він дав слово, і треба було виконувати його, отож він провів непроханого гостя коридорами та сходами у велику кімнату на третьому поверсі, що була якраз над вітальнею. Ця нежила кімната взимку правила за сушильню. Вона не сполучалася з іншими покоями; її пожовклі стіни прикрашало лише поганеньке дзеркало, забуте на каміні колишнім власником дому та велике трюмо, для якого не знайшлося місця, коли розміщали маркізові меблі, і його тимчасово поставили тут, навпроти каміна. Підлогу в цій величезній мансарді ніколи не підмітали, тут стояв крижаний холод і обставу довершували тільки два старі стільці з розпотрошеними солом'яними сидіннями. Генерал поставив ліхтар на камін і сказав незнайомцеві:

– Ця вбога мансарда буде для вас притулком – тут найбезпечніше. Я дав слово, що збережу таємницю, тому дозвольте, я вас замкну.

Незнайомець нахилив голову на знак згоди.

– Я просив лише притулку, збереження таємниці й води, – мовив він.

– Воду я зараз принесу, – відповів маркіз і, старанно замкнувши двері, навпомацки спустився до вітальні, щоб узяти там свічку й піти до буфетної по карафу з водою.

– Що там сталося? – зацікавлено спитала маркіза.

– Нічого, люба, – холодно відповів чоловік.

– Але ж ми добре чули, що ви когось провели нагору…

– Елено, – сказав генерал, дивлячись на дочку, яка підвела на нього погляд, – знайте, що честь батька залежить від вашої стриманості. Ви нічого не чули.

Дівчина відповіла ствердним кивком голови. Маркіза була спантеличена й ображена, що чоловік звелів їй замовкнути, навіть не заговоривши до неї. Генерал пішов по карафу та склянку й повернувся до кімнати, де замкнув бранця. Той стояв біля каміна, прихилившись до стіни, з непокритою головою; капелюха він поклав на стілець. Незнайомець явно не сподівався, що його побачать при такому яскравому світлі; коли він зустрівся поглядом з пронизливим поглядом генерала, його чоло насупилось, а на обличчі з'явився стурбований вираз; але він зразу полагіднів і подякував своєму рятівникові люб'язною усмішкою. Коли хазяїн дому поставив склянку й карафу з водою на камін, незнайомець, ще раз кинувши на нього палахкотючий погляд, заговорив.

– Пане, я, звичайно, здаюся вам дивним, – сказав він тихо, і голос його вже не уривався спазмами, як раніше, хоча все ще передавав внутрішню напругу. – Пробачте, мої примхи – вони спричинені необхідністю. Якщо ви залишитеся тут, я прошу не дивитись на мене, коли я питиму.

Маркіз рвучко відвернувся – його дратувало, що він повинен підкорятися вимогам людини йому неприємної. Незнайомець дістав з кишені білого носовичка й обгорнув ним пальці правої руки; потім схопив карафу й одним духом випив з неї усю воду. Маркіз не мав наміру порушувати свою безмовну обіцянку, але його погляд машинально впав на трюмо; завдяки розташуванню двох дзеркал він виразно побачив незнайомця і помітив, що носовичок умить став червоним від доторку рук, які були в крові.

– А, ви подивились на мене! – вигукнув утікач, коли, випивши воду й знову закутавшись у шубу, він з підозрою втупив погляд у генерала. – Я пропав! Вони вже йдуть, вони близько!

– Я нічого не чую, – сказав генерал.

– Вам нема потреби дослуховуватися – не те що мені.

– Ви весь у крові. Ви що, билися на дуелі? – спитав генерал, стривожено роздивляючись червоні плями, які розповзалися на одежі незнайомця.

– Авжеж, бився на дуелі, – підтвердив той, і його губи скривились у гіркій посмішці.

В цю мить здалеку долинув тупіт копит – кілька коней мчали галопом; але ці звуки були слабкі, як перші проблиски світанку. Своїм досвідченим вухом генерал уловив, що скакають вимуштрувані кавалерійські коні.

– Це жандарми, – сказав він.

Він подивився на свого бранця так, ніби хотів розвіяти сумніви, які, певне, навіяв йому своєю мимовільною нескромністю, взяв свічку і повернувся до їдальні. Щойно він поклав ключ від мансарди на камін, як цокіт копит почувся виразніше; він наближався до будинку з такою швидкістю, що генерал здригнувся. І справді, через мить коні зупинилися біля під'їзду. Один з вершників, перемовившись із товаришами, спішився й гучно постукав. Генералові довелося піти відчинити двері. Побачивши шістьох жандармів у капелюхах із срібними галунами, які блищали в місячному світлі, він не зміг опанувати внутрішньої тривоги.

– Ваша ясновельможносте, – звернувся до нього бригадир, – ви не чули, не пробігав тут хтось недавно в напрямку до застави?

– До застави? Ні, не чув.

– Ви нікому не відчиняли двері?

– Ви що, думаєте, я завжди сам відчиняю двері?

– Але даруйте, генерале, мені здалося…

– Та ви жартуєте зі мною! – гнівно вигукнув маркіз. – Як ви смієте?

– Та ми нічого, ваша ясновельможносте, – смиренно провадив бригадир. – Пробачте нас за надмірну старанність. Ми добре знаємо, що пер Франції не впустить уночі вбивцю в дім, але ми хотіли дістати деякі відомості…

– Убивцю! – вигукнув генерал. – І кого ж він…

– Щойно зарубали сокирою барона де Моні, – пояснив жандарм. – Але вбивцю розшукають. Ми певні, що він десь поблизу, і ми влаштуємо на нього облаву. Прошу пробачення, генерале.

Жандарм сказав це, уже сідаючи на коня, і, на щастя, не міг бачити маркізове обличчя. Бригадир звик робити всілякі припущення і напевне запідозрив би щось не те, якби побачив це відкрите обличчя, на якому відбивалися всі порухи душі.

– А хто вбивця, відомо? – запитав генерал.

– Ні, – відповів вершник. – У шухляді письмового столу було багато золота й банкових білетів, але він нічого не взяв.

– Отже, це помста, – сказав генерал.

– Мстити старому дідові? Ні, ні, грабіжникові просто щось перешкодило.

І жандарм пустив коня навздогін своїм супутникам, які були вже далеко. Генерал стояв як громом прибитий – і не дивно. Незабаром він почув, що повертаються його слуги. Вони завзято про щось сперечалися – їхні голоси долинали від перехрестя, де дорога завертала на Монтрей. Коли вони прийшли, генерал люто на них накинувся – йому треба було вилити свій гнів. Від громових перекотів його голосу двигтів весь дім. Та він відразу вгамувався, коли камердинер, найсміливіший і найкмітливіший із слуг, пояснив, що вони запізнилися не з своєї вини; мовляв, біля застави їх затримали жандарми та агенти поліції, що розшукують якогось убивцю. Генерал замовк. Камердинерові слова нагадали йому, в якому безглуздому становищі він опинився, і він сухо звелів слугам негайно вкладатися спати, а вони були вкрай здивовані, що він так легко повірив вигадці свого камердинера.

Та тим часом, як у дворі відбувалися ці події, випадок, на перший погляд малозначущий, змінив становище інших учасників цієї драми. Тільки-но маркіз вийшов, як його дружина, що поглядала то на ключ від мансарди, то на Елену, нахилилася до дочки і сказала впівголоса:

– Елено, батько залишив ключ на каміні.

Дівчина підвела голову й боязко поглянула на матір, чиї очі горіли цікавістю.

– Ну то й що, мамо? – спантеличено запитала вона.

– Мені хотілося б знати, що робиться нагорі. Там ніхто досі й не ворухнувся – невже справді в мансарді хтось є? Сходи поглянь…

– Я? – злякано перепитала дівчина.

– Ти боїшся?

– Ні, мамо, але мені вчулися там чоловічі кроки.

– Якби я могла піти сама, я не стала б просити про це вас, Елено, – з холодною погордою заявила мати. – Якщо батько повернеться й не побачить мене, він напевне поцікавиться, де я, а вашої відсутності він не помітить.

– Якщо наказуєте, я піду. Але я втрачу пошану батька…

– Он як! – насмішкувато сказала маркіза. – Я жартувала, а ви мої слова сприйняли всерйоз. Якщо так, то я вам справді наказую піти й подивитися, що робиться нагорі. Ось ключ, дочко! Ваш батько просив мовчати про те, що відбувається в його домі, але ж він нікому не забороняв заходити в ту кімнату. Ідіть і пам'ятайте, що дочка не має права судити матір…

Промовивши останні слова з усією суворістю ображеної матері, маркіза взяла ключ і передала його Елені. Дівчина мовчки підвелась і вийшла з вітальні.

«Мати завжди зуміє домогтися його прощення. А я, звичайно, загублю себе в очах батька. Чи не хоче вона, щоб він мене розлюбив, і тоді вона вигнала б мене з дому?»

Такі думки снувалися в її голові, коли вона йшла темним коридором, у кінці якого були двері до таємничої кімнати. Коли Елена підійшла до них, у сум'ятті її думок було щось фатальне. Від цих гарячкових роздумів хлюпнули через вінця тисячі почуттів, доти зачаєних у її серці. Вона й так уже не сподівалася на щасливе майбутнє у своїй долі. Підносячи ключ до шпарки, вона судомно тремтіла і так хвилювалася, що їй довелося з хвилину постояти, приклавши руку до серця, наче вона могла погамувати його сильні й лункі удари. Нарешті Елена відімкнула двері. Мабуть, скрипіння завіс не привернуло уваги вбивці, незважаючи на його тонкий слух, – притулившись до стіни, наче був прикутий до неї, він весь поринув у свої думки. Його слабко осявало світляне коло, відкинуте ліхтарем, і в цій півсутіні він скидався на похмуру статую лицаря, з тих, які стоять по кутках темних гробниць у готичних каплицях. На його високому смуглявому чолі блищали краплі холодного поту. Неймовірною відвагою дихали ці риси, спотворені від тяжких роздумів. Палахкотючі очі, сухі й нерухомі, здавалося, спостерігали битву, що відбувалася перед ним у темряві. Вихор шалених думок відбивався на його обличчі, а твердий, ясний вираз свідчив про шляхетну душу. Стан, постава, могутнє тіло незнайомця відповідали його незламній вдачі. Цей чоловік був сповнений якоїсь страшної сили і вдивлявся в темряву, ніби бачив там своє майбутнє. Звикши до мужніх облич видатних людей, які оточували Наполеона, і більше заклопотаний думкою про те, що являє собою душа непроханого гостя, генерал не звернув уваги на його незвичайну зовнішність. Та на Елену, як і на всіх жінок, насамперед справляло враження усе зовнішнє, і вона була приголомшена грою світла і тіней, виразом величі і жаги, тим поетичним хаосом, що надавав незнайомцеві схожості з Люцифером, який підвівся після падіння. Зненацька буря, що відбивалася на його обличчі, втихла мов чарами, і незбагненна владна сила, джерелом і втіленням якої, можливо несамохіть, був цей чоловік, підхопила його з невтримною швидкістю повені. Судомні зморшки на обличчі розгладились, від чола заструмував бурхливий потік думок. І дівчина, заворожена чи то незвичайною зустріччю, чи таємницею, якої вона торкнулася, замилувалася тепер його приємним і привабливим обличчям. Кілька хвилин вона стояла мовчки, мов зачарована, охоплена хвилюванням, досі не відомим її юній душі. Та незабаром, чи тому, що в Елени вихопився вигук або мимовільний жест, чи тому, що вбивця, повернувшись із світу марень у світ дійсності, почув чиєсь дихання, він обернув голову, ледь роздивився в сутіні прекрасне обличчя та чудові форми дівчини, і ця нерухома постать, мабуть, видалася йому ангелом, небесним видінням.