Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Пані, – почав він, сідаючи поруч неї, – я невимовно щасливий, бо одна особа прохопилася, ніби я, невідомо за які заслуги, мав честь привернути до себе вашу увагу. Я тим більше вдячний вам, що досі ніхто не виявляв до мене такої прихильності. Отже, з вашої вини, в мене віднині з'явиться нова вада: я вже не буду скромним…

– І дарма, пане, – зауважила маркіза, засміявшись. – Полиште пиху тим, кому більше немає чим похвалитись.

Так між маркізою і молодиком почалася розмова і, як то заведено, вони миттю перебрали безліч усяких тем: живопис, музику, літературу, політику, людей, події і всяку всячину. Потім бесіда непомітно перейшла на тему, що незмінно присутня в балачках французів та й чужоземців, – вони заговорили про кохання, жінок, почуття.

– Ми – невільниці.

– Ви – королеви.

До цієї простої формули, у яку вкладаються всі нинішні й усі майбутні розмови такого змісту, зводились і фрази, – як дотепні, так і не вельми дотепні, – що ними обмінювалися Шарль і маркіза. Адже ці дві репліки скрізь і завжди означають: «Покохайте мене. – Я покохаю вас».

– Пані, ви змушуєте мене гірко жалкувати про свій від'їзд із Парижа! – з почуттям вигукнув Шарль де Ванденес. – У Італії мені, звичайно, не доведеться бавити час за такою приємною бесідою.

– Можливо, ви там знайдете щастя, добродію, а воно має куди більшу цінність, ніж усі думки, і правдиві, й фальшиві, які щовечора можна почути в Парижі.

Перш ніж відкланятися, Шарль випросив у маркізи дозвіл заїхати до неї з прощальним візитом. І ввечері, перед сном, і протягом усього наступного дня він не міг позбутися спогадів про цю жінку і радів, що здогадався попросити її про візит і що його прохання прозвучало цілком щиро. То він запитував себе, чому маркіза відзначила його своєю увагою і чому висловила бажання зустрітися з ним іще – і його міркування з цього приводу були невичерпні. То йому здавалося, що він розгадав причину її цікавості, й тоді він п'янів надією чи впадав у розпач, залежно від того, як витлумачував ввічливе запрошення маркізи, таке звичайне в Парижі. Тому йому здавалося, що цим усе сказано, то – нічого. Нарешті він вирішив перебороти свій потяг до маркізи д'Еглемон – і все ж таки поїхав до неї. Існують думки, яким ми скоряємося, не усвідомлюючи їх; вони виникають у нас попри нашу хіть. Цей висновок може здатися скорше парадоксальним, аніж справедливим, проте кожна щира людина знайде в своєму житті тисячу доказів, які підтверджують його. Їдучи до маркізи, Шарль скорявся одній із тих невиразних спонук, які стають дедалі сильнішими, коли ми набираємося життєвого досвіду і вдосконалюємо свій розум. Для молодого чоловіка є щось нездоланно привабливе в жінці тридцяти років; нема нічого природнішого, нічого міцнішого, нічого невідворотнішого, ніж глибока прихильність, що виникає між такою жінкою, як маркіза, і таким чоловіком, як Ванденес, – скільки подібних прикладів ми знаходимо у вищому світі! Бо ж юна дівчина надто сповнена ілюзій, надто недосвідчена, і в її коханні велику роль відіграє голос інстинкту. Тому перемога над нею не так тішить самолюбство молодика. Тоді як жінка мусить іти на великі жертви, і вона йде на них цілком обмірковано. Там, де перша піддається цікавості, спокусам, далеким від кохання, друга підкоряється свідомому почуттю. Перша поступається, друга обирає. Такий вибір уже сам по собі неймовірно лестить обранцеві. Озброєна знанням життя, за яке їй майже завжди доводиться дорого розплачуватися нещастями, досвідчена жінка, віддаючись коханню, віддає щось значно більше, ніж саму себе; тоді як молода дівчина, необізнана й довірлива, нічого не спізнавши, не може нічого й порівнювати або оцінювати; вона просто приймає кохання і вивчає його. Жінка напучує нас, дає нам поради, знаючи, що ми в тому віці, коли чоловік любить, щоб ним керували, коли підкорятись приємно; дівчина ж прагне усього навчитись і виявляє наївність у тих випадках, коли жінка буває ніжною. Перша обіцяє вам одну-однісіньку перемогу, з другою ви змушені вести постійну боротьбу. Перша плаче і втішається, друга прагне насолоди і мучиться докорами сумління. Якщо дівчина стає коханкою, це означає, що вона надто розбещена, і тоді її з огидою кидають; зате жінка має тисячу засобів зберегти і свою владу, і свою гідність. Перша надто покірлива й незмінність її почуття нагонить на вас нудьгу; друга втрачає надто багато, щоб не вимагати від кохання усього його розмаїття. Перша тільки себе вкриває ганьбою, друга заради вас руйнує цілу сім'ю. У дівчини лише одні чари, і вона вважає, що все сказано, як тільки вона роздягнеться; зате в жінки чарів безліч, і вона ховає їх за тисячею покривал; одне слово, її кохання лестить нашому марнолюбству в усіх його проявах, а наївна дівчина тішить лише одну його сторону. Тридцятирічну жінку жорстоко терзають нерішучість, страх, побоювання, тривоги, бурі, які невластиві для кохання юної дівчини. Досягши цього віку, жінка вимагає, щоб чоловік її шанував, надолужуючи цим те, чим вона пожертвувала задля нього; вона живе тільки ним, вона дбає про його майбутнє, хоче, щоб життя його було прекрасне, щоб він домагався слави; вона підкоряється, вона благає і наказує, у ній і самоприниження, і велич, вона вміє утішити в безлічі випадків, коли дівчина здатна лише зітхати. І нарешті, крім усіх інших своїх переваг, тридцятирічна жінка може вдати з себе і юну дівчину, зіграти яку завгодно роль, бути цнотливою, стати ще чарівнішою навіть у нещасті. Між жінкою і дівчиною лежить ціла прірва, що відокремлює передбачене від випадкового, силу від слабкості. Тридцятирічна жінка вдовольняє всі забаганки коханого, а дівчина змушена не вдовольняти жодної – зі страху, що перестане бути дівчиною. Отакі думки неминуче виникають у молодого чоловіка й породжують наймогутніщу з усіх пристрастей, бо вона поєднує почуття штучні, створені звичаями, з почуттями, якими нас обдарувала природа.

Найголовніший і найвирішальніший крок у житті жінки саме той, якому вона надає найменше ваги. Вийшовши заміж, вона більше собі не належить, вона стає володаркою і рабою домашнього вогнища. Моральна чистота жінки несумісна з обов'язками і вільними звичаями світу. Дати жінці цілковиту волю – означає розбестити її. Якщо ви допускаєте чужого у сімейне святилище, хіба ви не здаєтеся на його ласку? І коли заманює його туди жінка, то хіба з її боку це не провина, чи, висловлюючись точніше, не початок провини? Слід або погодитися з цією суворою думкою, або виправдати пристрасті. Досі у Франції суспільство обирає щось середнє; воно сміється з лиха. Подібно до спартанців, які карали спійманого злодія тільки за невправність, воно, схоже, мириться зі злодійством. Та, можливо, така система цілком розумна. Найстрашніше покарання для жінки – загальна зневага, вона вражає її в саме серце. Жінки прагнуть і повинні прагнути, щоб їх шанували; втративши пошану, вони перестають існувати. Отож пошана – це найперше, чого вони вимагають від кохання. Найрозбещеніша з жінок, продаючи своє майбутнє, прагне цілковитого виправдання своєму минулому і запевняє коханця, що тільки на незрівнянне блаженство обмінює вона пошану, в якій тепер відмовить їй світ. Немає жінки, у якої не виникло б таких міркувань, коли вона вперше приймає у себе молодика й залишається з ним наодинці; а надто, коли він, як Шарль де Ванденес, гарний на вроду і не обділений розумом. Так само й більшість молодих людей уміють знайти тисячу пояснень для виправдання свого природженого потягу до жінок гарних, розумних і нещасливих, таких, якою була пані д'Еглемон. Тому маркіза збентежилася, коли повідомили про прихід Ванденеса; а він майже зніяковів, незважаючи на своє самовладання, що є для дипломата мовби костюмом. Та маркіза зразу ж прибрала того приязного вигляду, який захищає жінок від будь-яких марнославних претензій на їхню прихильність. Така поведінка залишає їм цілковиту свободу вибору; вони, так би мовити, беруть до уваги почуття, але обмежують його рамками ввічливості. Таку двозначну роль жінки потім розігрують, скільки їм заманеться, начебто зупинившись на роздоріжжі, шляхи від якого ведуть до пошани, байдужості, подиву або пристрасті. Лише в тридцять років жінка вміє користатися всіма вигодами такого становища. Вона вміє тоді посміятися, пожартувати, бути ласкавою, нічим себе не компрометуючи. В тому віці вона володіє необхідною тактовністю, вміє торкнутися всіх чутливих струн чоловічого серця і прислухатися, як вони звучать. Її мовчанка так само небезпечна, як і слова. Ви ніколи не вгадаєте, чи щира жінка такого віку, чи прикидається, чи своїми признаннями вона хоче посміятися з вас, чи говорить від чистого серця. Вона надає вам право вступити з нею в боротьбу, а тоді зненацька кладе край битві одним своїм словом, поглядом або жестом, сила яких їй добре відома, покидає вас і залишається володаркою вашої таємниці; вона може взяти вас на глузи чи виявити до вас увагу, вона захищена як своєю слабкістю, так і вашою силою. Хоча, коли Ванденес уперше відвідав її, маркіза й обрала цю невизначену манеру поведінки, вона зуміла зберегти високу жіночу гідність. Прихований смуток витав над її вдаваною веселістю, мов легка хмарка, що тільки почасти затуляє сонце. Розмова з нею принесла Ванденесові ще не звідану насолоду, але водночас навіяла йому думку, що маркіза належить до жінок, перемога над якими обходиться надто дорого, отож не варт і домагатися їхнього кохання.

«Це було б почуття без меж, – думав він, виходячи від неї, – а листування з такою жінкою стомило б і якого-небудь шанолюбного помічника столоначальника. І все ж таки, якби я захотів…»

Фатальне «якби я захотів» завжди губить людей самовпевнених. У Франції самолюбство штовхає до пристрасті. Шарль знову відвідав маркізу д'Еглемон, і йому здалося, що їй приємне його товариство. Замість того, щоб бездумно віддатися щастю кохання, йому заманулося зіграти подвійну роль. Він спробував прикинутися нестямно закоханим, потім холоднокровно дослідити, як розвивається ця інтрига, тобто домагатися кохання і водночас залишитися дипломатом. Але Ванденес був молодий, великодушний, і ця гра закінчилася тим, що він справді закохався до нестями, бо, прикидалася маркіза чи поводилася природно, вона завжди зберігала над ним перевагу. Щоразу, виходячи від пані д'Еглемон, Шарль відчував недовіру, піддавав нещадному аналізу кожен порух її душі, й це вбивало його власні почуття.

«Сьогодні, – міркував він після третього візиту, – вона дала мені зрозуміти, що дуже нещаслива й самотня, що тільки дочка прив'язує її до життя. Досі вона не ремствуючи скорялася своїй долі. Але ж я не брат їй, не духівник, чому вона звіряється мені у своїх печалях? Вона в мене закохана».

Через два дні, їдучи від неї додому, він накинувся на сучасні звичаї.

«Кохання віддзеркалює свою епоху. В 1822 році воно перейшло в царину теорії. Його вже не доводять, як колись, на ділі, про нього сперечаються, розбалакують, виголошують промови з трибун. Жінки звели усе до трьох прийомів. Спочатку вони сумніваються в нашому почутті, запевняють, ніби ми не здатні кохати так, як вони. Кокетство! От і маркіза сьогодні кинула мені справжній виклик. Потім вони вдають із себе нещасливих, щоб пробудити нашу природжену великодушність або наше самолюбство. Хіба для молодого чоловіка не похвально втішити велику страдницю? І, нарешті, всі вони схибнулися на манії непорочності. Маркіза, либонь, думає, що я вважаю її за незайману дівчину. Моя довірливість дає їй у руки неабиякий козир».

Та одного дня, вичерпавши всі свої підозри, Шарль запитав себе: «А що як маркіза щира? Чи можливо розігрувати такі страждання? Навіщо їй удавати з себе смиренну скромницю?» Адже маркіза жила в глибокій самотині, в тиші, поринувши у свої переживання, про які Шарль міг лише здогадуватися з тону її стриманих зауважень. Відтоді Ванденес почав ставитися до пані д'Еглемон з палким співчуттям. Та одного разу, йдучи на звичне побачення, які вже стали необхідними їм обом, о годині, визначеній ними обома підсвідомо, Ванденес усе ж таки подумав, що маркіза скорше лукава, аніж правдива, і його остання думка була: «А все ж таки вона дуже хитра». Він увійшов і побачив, що пані д'Еглемон сидить у своїй улюбленій позі, від якої віяло глибоким смутком. Не зворухнувшись, вона підвела очі й кинула на нього той виразний погляд, який у жінок схожий на усмішку. Обличчя маркізи виражало довіру, щиру дружбу та аж ніяк не любов. Шарль сів. Він не міг заговорити, його хвилювали почуття, які годі передати словами.

– Що з вами? – спитала вона лагідним голосом.

– Нічого. Втім, я думаю про одну річ, яка анітрохи вас не цікавить.

– Про що ж ви думаєте?

– Та… Конгрес уже закінчився.

– Он як! А вам що, треба було поїхати на конгрес?

Пряма відповідь була б найкрасномовнішим, найвитонченішим признанням, але Шарль промовчав. Від усього вигляду пані д'Еглемон віяло щирою дружбою, яка розбивала всі його розрахунки та марнославні надії на любов, усі підозри дипломата. Маркіза не знала або вдавала, ніби не знає про його закоханість, і, коли збентежений Шарль зібрався з думками, він мусив признатися собі, що жоден його вчинок, жодне слово не дали підстав цій жінці думати інакше. Весь той вечір маркіза була з Ванденесом така, як і завжди: проста, приязна, щира у своєму горі, щаслива, що в неї є тепер друг, горда, що знайшла близьку, споріднену душу; про більше вона й не мріяла, навіть припустити не могла, щоб жінка двічі піддалася чарам кохання; а вона вже спізнала колись любов і досі берегла її на дні свого пораненого серця; вона не уявляла собі, щоб жінка могла двічі втратити голову від щастя, бо вона вірила не тільки в розум, а й у душу; і кохання для неї було не просто спокусою, а почуттям високої духовності. Того вечора Шарль знову перетворився на закоханого юнака, він підпав під вплив цієї сильної натури й захотів, щоб маркіза втаємничила його в усі сумні подробиці свого життя, яке склалося невдало радше з волі випадку, аніж через помилку. Коли він спитав, чому вона сьогодні така сумна, – а смуток надавав її красі особливого чару, – пані д'Еглемон підвела очі на свого друга, і цей глибокий погляд став ніби печаттю, що скріпила врочисту угоду.

– Ніколи не ставте мені таких запитань, – сказала вона. – В цей день три роки тому помер чоловік, який мене любив, єдиний чоловік на світі, задля якого я пожертвувала б навіть честю, і помер він, щоб захистити моє добре ім'я. Урвалося молоде, чисте кохання, сповнене ілюзій. Я теж кохала його – і то була неповторна фатальна пристрасть. Але я була вже заміжня – мене причарував нікчема з приємною зовнішністю. Отак і гинуть молоді дівчата. В заміжжі я поступово зневірилася у всіх своїх надіях. І тепер я не маю ні щастя, узаконеного шлюбом, ні того щастя, яке називають злочинним, – отже, справжнього щастя я так і не знала. В мене нічого не лишилося в житті. Отож якщо я не вмерла, то повинна принаймні берегти вірність спогадам.

Кажучи це, вона не заплакала, а тільки опустила очі й злегка заломила пальці, за звичкою переплівши їх. Вона говорила стримано, але в її голосі звучав глибокий розпач – таким же глибоким, було, мабуть, і її кохання – і в Шарля не лишилося найменшої надії. Її трагічне життя, про яке вона розповіла в кількох словах, промовисто заломивши пальці, невтішне горе цієї тендітної жінки, безодня розпачу в прегарній голівці, нарешті три роки скорботи, сліз і жалоби зачарували Ванденеса; він мовчки сидів біля цієї величної, шляхетної жінки, і сам собі здавався нікчемою; він уже не милувався її зовнішністю, її витонченою, довершеною красою, а бачив тільки її душу, вразливу й шляхетну душу. Нарешті він зустрів ідеальне створіння, яке бачать у своїх нездійсненних мріях, яке палко кличуть ті, для кого усе життя в коханні; вони шукають його уперто й нестямно і часто помирають, так і не навтішавшися своїм омріяним скарбом.

Дріб'язковими здалися Шарлеві всі його уявлення про зміст життя, коли він слухав її мову, милувався її одухотвореною красою. Неспроможний знайти слова, які відповідали б усій значущості цієї простої, але такої врочистої сцени, він відповів банальною фразою, якою часто втішають жінок:

– Ми повинні або забувати про своє горе, пані, або самохіть лягати в могилу.

Але тверезий глузд завжди видається дріб'язковим у порівнянні з почуттям; він обмежений за своєю природою, як і все позитивне, а почуття – нескінченне. Розмірковувати там, де треба відчувати, властиво безкрилим душам. Отож Ванденес замовк, довгим поглядом подивився на пані д'Еглемон, потім попрощався і поїхав додому. Він був під владою нових уявлень, які звеличували в його очах жінку, і скидався на художника, котрий, звикнувши малювати вульгарних натурниць, раптом зустрічає музейну Мнемосіну, найпрекраснішу і найменш оцінену з античних статуй. Шарль закохався до нестями. Він покохав пані д'Еглемон палко, з усією щирістю молодості, а це надає першій пристрасті того невимовного чару, тієї чистоти, від якої залишаться жалюгідні рештки, якщо чоловікові судилося згодом покохати ще раз. Такою витонченою пристрастю майже завжди глибоко втішаються жінки, які вселили її, бо в цьому прекрасному віці, у тридцять років, на поетичній верховині свого життя, жінка може простежити весь його шлях і однаково виразно бачить як своє минуле, так і своє майбутнє. В тому віці жінки знають ціну коханню і дорожать ним, боячись його втратити. В ту пору їхню душу ще освітлює останнє проміння молодості, яка ось-ось мине, а їхнє кохання стає дедалі сильнішим від страху перед майбутнім.

«Я закохався, – казав собі цього разу Ванденес, виходячи від маркізи, – але на моє лихо, мені зустрілася жінка, що живе тільки спогадами. Важко боротися із суперником, якого вже нема живого – адже він ніколи більше не наробить дурниць, ніколи не перестане подобатись, і в ньому знаходять одні високі чесноти. Намагатися розвіяти чари спогадів і надій, які пережили коханого небіжчика і тільки тому, що він пробудив лише мрії, а в коханні нема нічого прекраснішого, нема нічого спокусливішого, ніж мрії, – хіба не означає обмовляти саму бездоганність?»

Ці сумні міркування, навіяні зневірою й острахом, що він зазнає невдачі, – а саме так починається кожна правдива пристрасть, – були останнім дипломатичним розрахунком Ванденеса. Віднині в нього уже не виникало сумнівів, він став іграшкою своєї пристрасті, й весь віддався невимовному блаженству, живучи тими дрібничками, які живлять його: випадково зроненим словом, мовчанкою, невиразною надією. Він мріяв про платонічне кохання, він щодня приходив дихати повітрям, яким дихала пані д'Еглемон, він майже вріс в її дім і супроводжував її повсюди, піддавшись тиранії палкого почуття, яке домішує егоїзм навіть до найсамовідданішої вірності. Кохання має свій інстинкт, воно завжди знаходить шлях до серця, – так мізерна комашка, нічого не боячись, з неподоланною впертістю прямує до улюбленої квітки. Тому, коли почуття справжнє, в його долі можна не сумніватись. Як може жінка не відчувати страху й тривоги, знаючи, що її життя залежить від того, з якою щирістю, силою та впертістю домагатиметься закоханий її взаємності? Адже жінка, яка має родину, дітей, неспроможна заборонити молодому чоловікові кохати її: єдиний вихід для неї – це перестати з ним зустрічатися від тієї миті, коли вона здогадається про таємницю його серця, а про таке жінка завжди здогадується. Та цей крок видається жінці надто рішучим, і вона рідко на нього зважується, а надто, коли шлюб гнітить її і дратує, коли він остогид їй, коли подружнє кохання майже охололо, а, можливо, чоловік і зовсім її покинув. Жінкам негарним любов лестить, вона перетворює їх на красунь; для молодих і чарівних сила спокуси має не поступатися їхній здатності спокушати – отже, вона неподоланна; жінок доброчесних земне і водночас таке прекрасне почуття змушує шукати виправдання своєму гріху в тих великих жертвах, які вони приносять коханому, пишатися тим, що вони ведуть із собою неймовірно важку боротьбу. Кожне таке міркування – пастка. Чим сильніша спокуса, тим безпорадніша перед нею жінка. Колись у Греції, на Сході – а тепер такий звичай стає модним і в Англії – жінок просто замикали вдома. Слід визнати, що це єдиний певний засіб захистити честь домашнього вогнища, але за такої системи зникне весь чар світського життя: спілкування, люб'язні манери, витонченість звичаїв утратять сенс. Націям доведеться зробити вибір.

Отож через кілька місяців після першої зустрічі з Ванденесом, пані д'Еглемон зрозуміла, що її життя тісно поєднане з його життям; вона була здивована, але не збентежилась і навіть відчула таємну радість, виявивши спільність їхніх уподобань і поглядів. Чи то вона стала думати, як Ванденес, чи то він зжився з усіма її забаганками? Маркіза про це не замислювалася. Її вже підхопив потік пристрасті й, боячись її, ця чарівна жінка намагалася одурити себе і твердила:

«О ні! Я залишуся вірна тому, хто вмер заради мене!»

Паскаль сказав: «Сумніватись у Богові – значить, вірити в нього». Так само й жінка починає сумніватись у своїх почуттях лише тоді, коли пристрасть уже захопила її. Того дня, коли маркіза призналася собі, що її кохають, їй довелося витримати натиск безлічі суперечливих почуттів. Першим заговорив забобонний голос життєвого досвіду. Чи буде вона щаслива? Чи знайде вона радість поза законами, на яких, справедливо чи несправедливо, суспільство будує свої моральні підвалини? Досі її життя було затруєне гіркотою. Чи можна сподіватися на щасливу розв'язку, якщо узи кохання поєднають двох людей усупереч світським умовностям? Та яку ціну не заплатиш за щастя? А що як вона і справді нарешті знайшла його – щастя, якого так палко прагнула? Адже шукати щастя – це так природно! Та й цікавість завжди виступає на захист закоханих. У самому розпалі цієї внутрішньої суперечки прийшов Ванденес. Його поява розвіяла умоглядний привид розважливості. Якщо так послідовно змінюється хай навіть скороминуще почуття молодого чоловіка і тридцятирічної жінки, неминуче настає мить, коли всі відтінки зливаються, коли всі міркування витісняються одним останнім доводом, який виправдовує і підсилює поклик кохання. Чим довший опір, тим голос пристрасті звучить наполегливіше. Цим висновком і закінчується наш урок чи то «вивчення „оголених м'язів“», якщо дозволено запозичити в живописців один з найобразніших їхніх висловів; бо в нашій історії ми досліджуємо не так саме кохання, як його рушійні сили і небезпеки. Та відтоді, як виник описаний нами анатомічний етюд, кожен день став додавати до нього нові барви: він освітився чаром молодості, став опуклим, живим, набрав блиску й краси, він брав у полон почуття і кликав до життєвих утіх.

Коли Шарль увійшов, він побачив, що пані д'Еглемон сидить замислена, і спитав тим проникливим тоном, якому солодкі чари кохання надають зворушливої ніжності:

– Що з вами?

Маркіза з обачності нічого не відповіла. Це ласкаве запитання свідчило про цілковите взаєморозуміння душ і, завдяки дивовижному жіночому чуттю, вона зрозуміла, що, поскаржившись або заговоривши про свій сердечний смуток, вона заохотить його. Якщо кожне їхнє слово було сповнене змісту, зрозумілого тільки їм, то яка ж прірва розверзлася перед нею? Вона ясно прочитала все це у себе в душі й мовчала. Ванденес, за її прикладом, теж зберігав мовчанку.

– Мені нездужається, – мовила вона нарешті, злякавшись урочистої тиші, коли мова поглядів буває виразніша, ніж слова.

– Душа й тіло поєднані між собою, пані, – сказав Шарль ласкавим і глибоко схвильованим голосом. – Якщо ви будете щаслива, ви станете молодою і квітучою. Чому ви забороняєте собі просити в кохання тієї радості, якої воно позбавило вас? Ви вважаєте, що життя для вас закінчилося, а воно тільки починається. Довіртеся піклуванню друга. Адже це глибока насолода – знати, що тебе кохають!

– Я вже стара, – відповіла вона, – і для мене не буде виправдання, коли я перестану страждати, як страждала досі. Ви радите мені шукати кохання? Так от, я не повинна, я не можу кохати! Крім вас, чия дружба вносить трохи радості у моє життя, мені ніхто не подобається, ніхто не зміг би стерти мої спогади. Я приймаю друга, але не стала б приймати закоханого. Та й чи порядно було б з мого боку взяти в дар молоде серце в обмін на своє зів'яле, взяти ілюзії, яких я вже не спроможна поділяти, взяти щастя, в яке я або зовсім не повірю, або вічно боятимуся втратити його? Я відповіла б егоїзмом на відданість і стала б розраховувати, коли мій коханий віддався б почуттю; мої спогади образили б його живу радість. Ні, ви самі бачите: перше кохання нічим не заміниш. Та й хто погодився б здобути моє серце за таку ціну?

Ці слова, мовлені з якимсь моторошним кокетством, були останнім зусиллям розуму.

«Ну що ж, якщо я відштовхну його, я залишуся самотня і збережу вірність».

Така думка промайнула в голові у маркізи і стала для неї соломинкою, за яку хапається потопельник. Почувши свій вирок, Ванденес мимоволі здригнувся, і це зворушило маркізу дужче, ніж усі його недавні знаки уваги. Жінок найбільше розчулює в нас та вишукана делікатність, та витонченість почуттів, які властиві їм самим; бо витонченість і делікатність є для них певними ознаками «справжнього» почуття. Мимовільний порух Шарля свідчив про щире кохання. Побачивши, як він засмутився, пані д'Еглемон зрозуміла, що почуття його невдаване. Молодий чоловік холодно відповів:

– Мабуть, ви маєте слушність. Нове кохання – нове горе.

І він заговорив про інше, про речі неістотні, але видно було, що він схвильований; він дивився на пані д'Еглемон таким зосередженим поглядом, наче бачив її востаннє. Нарешті він відкланявся, сказавши з глибоким смутком у голосі:

– Прощайте, пані.

– До побачення, – мовила вона з тим вишуканим кокетством у голосі, таємниця якого відома лише небагатьом жінкам.

Шарль нічого не відповів і вийшов. Коли він зник з-перед її очей, і тільки порожній стілець нагадував про нього, її охопив жаль, вона стала винуватити себе. Коли жінка думає, що вона вчинила невеликодушно, що образила шляхетне серце, пристрасть особливо швидко розгорається у її душі. Каяття в коханні ніколи не слід боятися – воно цілюще; жінки здаються на ласку почуття лише тоді, коли їх мучить совість. «Добрими намірами вимощено дорогу до пекла» – ці слова не парадокс проповідника. Кілька днів Ванденес не з'являвся. Щовечора в годину звичних побачень маркіза нетерпляче ждала його, і її терзали докори сумління. Написати йому – означало б признатися в коханні; та й інстинкт підказував їй, що він повернеться. На шостий день лакей доповів про нього. Ніколи ще їй не було так приємно почути його ім'я. Ця радість налякала її.

– Ви мене покарали, – сказала вона йому.

Ванденес глянув на неї здивовано, мовби нічого не розуміючи.

– Покарав? – перепитав він. – Яким же чином?

Шарль чудово зрозумів маркізу. Але він хотів помститися їй за страждання, які витерпів, відколи вона здогадалася про його почуття.

– Чому ви не приходили до мене? – спитала вона, всміхаючись.

– А хіба ніхто вас не відвідував? – сказав він, ухиляючись від прямої відповіді.

– Панове де Ронкероль і де Марсе були в мене з візитом, вони просиділи тут години по дві, – один – учора, другий – сьогодні вранці. Навідали мене, якщо не помиляюся, і юний д'Егріньйон, пані Фірміані та ваша сестра, пані де Лістомер.

Нові страждання! Муки, незбагненні для тих, хто не пережив нестямного й дикого деспотизму пристрасті, який проявляє себе в страхітливих ревнощах, у постійному бажанні вберегти кохане створіння від будь-якого чужого впливу.

«Он як! – подумав Ванденес. – Вона приймала гостей, вона бачила людей, вдоволених життям, вона розмовляла з ними, а я тим часом страждав у самотині!»

Він затаїв смуток і заховав своє кохання на дні серця, як домовину в морі. Навряд чи хтось зміг би виразити його думки словами: вони були невловні, як ті кислоти, що, випаровуючись, убивають. Але чоло його затьмарилось, і пані д'Еглемон з жіночою чуйністю розділила його печаль, не збагнувши її причини. Вона завдала прикрості Ванденесу неумисне, і він це зрозумів. Він заговорив про свій душевний стан і свої ревнощі жартома, як часто говорять закохані. Маркіза про все здогадалась і була так зворушена, що не могла втримати сліз. І з тієї миті, вони перенеслися в рай кохання. Рай і пекло – це дві великі поеми, вони виражають два начала, навколо яких обертається наше існування: радість і біль. Хіба рай не є і не буде завжди образом нескінченності наших почуттів, образом, який можна уявити собі лише в окремих деталях, бо щастя – єдине? А пекло, хіба не символізує воно нескінченні тортури наших страждань, з яких ми можемо створити поетичний твір, бо всі вони різні?

Одного вечора закохані, сидячи поруч, мовчки милувалися небом, саме тоді, коли воно найгарніше – коли промені призахідного сонця розмальовують обрій у блякло-золоті й пурпурові тони. В цю пору доби світло непомітно згасає і розбуджує ніжні почуття. Наші пристрасті пом'якшуються і посеред глибокої тиші ми втішаємося навіть своїми тривогами. Показуючи нам щастя в туманних образах, природа наче закликає нас насолоджуватися ним, якщо воно поруч, або жалкувати за ним, якщо воно зникло. В такі хвилини, сповнені чару, під склепінням світла, ніжні тони якого ніби віддзеркалюють у собі таємну спокусу, важко опиратися велінням серця. О такій порі вони мають чародійну силу. Горе тоді притупляється, радість п'янить, а смуток пригнічує. Урочиста тиша вечора заохочує і спонукає до признань. Мовчанка стає небезпечнішою за слова, надаючи очам неозорої глибини неба, яке в них відбивається. А тільки-но хтось озветься, в кожному слові звучить нездоланна сила. Хіба не світлом палахкотить тоді голос, не багрянцем полум'яніє погляд? Хіба не в нас самих тоді небо, хіба нам не здається, що ми в раю? Отож Ванденес і Жюлі – уже кілька днів вона дозволяла йому називати себе на ім'я, і їй самій подобалося казати йому «Шарль» – отож вони сиділи біля вікна й розмовляли. Обоє були далекі від буденної теми своєї бесіди. Та хоч вони й не розуміли змісту слів, вони з приємністю проникали у сховані за ними таємні помисли. Рука маркізи лежала в руці Ванденеса, і вона не забирала її, не вважаючи це за особливу ласку.

Вони водночас нахилилися, щоб краще роздивитися фантастичний пейзаж, який виник у небі: засніжені простори, льодовики, сірі тіні, що лежали на скелях химерно окреслених гір. То була одна з тих скороминущих картин з різкими переходами від червоно-полум'яних до чорних тонів, які надають небу незрівнянної і поетичної краси; чудова запона, за якою народжується сонце, прекрасний саван, кутаючись у який, воно відходить. Волосся Жюлі залоскотало щоку Ванденеса; вона відчула цей легкий доторк і здригнулася, а він здригнувся ще сильніше – обоє досягли того незбагненного душевного стану, коли тиша так загострює чуття, що найменша дрібничка доводить до сліз і наповнює серце смутком, якщо воно скніє в журбі, або ж переповнює його невимовною втіхою, якщо воно тріпоче від кохання. Жюлі майже несамохіть потисла руку своєму другові. Цей виразний потиск надав сміливості боязкому закоханому. Радість від теперішнього і надії на майбутнє – все вилилось у хвилювання першої ласки, сором'язливого, невинного поцілунку, який Жюлі дозволила Шарлеві, підставивши йому щоку. Чим стриманішою була ця ласка, тим непередбаченішими, небезпечнішими мали стати її наслідки. На їхнє спільне лихо, в ній не було найменшої фальші. То побралися дві прекрасні душі, розділені законом, але поєднані всіма силами спокуси, які існують у природі. В цю мить увійшов генерал д'Еглемон.