Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Оноре де БАЛЬЗАК
ТРИДЦЯТИРІЧНА ЖІНКА^{1}
Роман

Присвячується Луї Буланже, художникові

І. Перші помилки

На початку квітня 1813 року, в неділю, випав ранок, що обіцяв один з тих чудових днів, коли вперше після зимової негоди парижани бачать суху бруківку й безхмарне небо. Близько полудня розкішний кабріолет, запряжений парою баских коней, звернув з вулиці Кастільйоне на вулицю Ріволі й прилаштувався до вервечки екіпажів, що стояли біля ґратчастої загорожі, недавно спорудженої посеред площі Фельянів. Правив цим легким кабріолетом уже не молодий чоловік. Обличчя в нього було заклопотане й хворобливе, сивина у волоссі, крізь яке просвічувало жовте тім'я, передчасно старила його. Він кинув віжки верховому лакею, що супроводжував екіпаж і вийшов, щоб допомогти спуститися юній дівчині – її миловидне личко відразу привабило увагу гультяїв, які походжали по площі. Ступивши на край коляски, молода особа обхопила руками шию свого супутника, а він узяв її за стан і поставив на тротуар так обережно, що анітрохи не зім'яв оздоб на її зеленій репсовій сукні. Навіть закоханий не виявив би такої турботливості. Незнайомець був, очевидно, батьком дівчини; не подякувавши, вона невимушено взяла його під руку і поривчасто потягла в сад. Старий перехопив захоплені погляди, якими кілька молодиків вшанували його дочку, і смуток, що затьмарював його обличчя, на мить розвіявся. Він усміхнувся, хоча давно уже досяг віку, коли чоловіки мусять задовольнятися оманливими радощами, які дає потішене марнолюбство.

– Всі думають, ти моя дружина, – сказав він на вухо своїй юній супутниці, випроставшись і ступаючи так повільно, що дівчина впала в розпач.

Мабуть, він дуже пишався красою своєї дочки, і його, либонь, більше, аніж її, тішили погляди чоловіків, які відверто милувалися її ніжками в червонясто-коричневих прюнелевих черевичках, тендітним станом, який облягала сукня з шемізеткою, і свіжою шийкою, що виступала з вишитого комірця. Коли дівчина йшла, шлярки її сукні злітали вгору, відкриваючи округлу, мовби виточену литку в ажурній шовковій панчосі. Й не один франт випередив цю пару, щоб помилуватися дівчиною або ще раз глянути на юне личко, обрамлене розмаяними темними кучерями; воно здавалося ще білішим, ще рум'янішим у відблисках рожевого атласу, яким був підшитий її елегантний капелюшок, а почасти й від тієї пристрасної нетерплячки, яка відбивалася в кожній рисочці цього привабливого створіння. Лагідне лукавство світилося в прегарних чорних очах із мигдалевидним розрізом та красиво вигнутими бровами, очах, які були затінені довгими віями і блищали вологим блиском. Здавалося, життя і юність виставили на показ усі свої скарби на цьому пустотливому личку і в цьому стані, такому граційному, незважаючи на пояс, за тодішньою модою пов'язаний під самими грудьми. Не звертаючи уваги на палкі погляди чоловіків, дівчина з якимсь неспокоєм дивилася на палац Тюїльрі – саме туди й вабило її так невтримно. Була за чверть дванадцята. Незважаючи на досить ранню годину, чимало жінок, що хотіли покрасуватися своїми уборами, вже поверталися від палацу, раз у раз озираючись із невдоволеним виглядом, так ніби дорікали собі, що прийшли надто пізно, і їм не вдасться навтішатися видовищем, яке вони так прагнули побачити. Прекрасна незнайомка підхопила на льоту кілька розчарованих фраз, що їх із досадою кинули вичепурені дами, і вони чомусь дуже схвилювали її. Старий більше з цікавістю, ніж з насмішкою, стежив за тим, як вираз нетерпіння на чарівному личку його супутниці змінюється виразом остраху; він спостерігав за нею, може, аж надто пильно, і в цьому відчувалася прихована батьківська стурбованість.

То була тринадцята неділя 1813 року. Через день Наполеон збирався вирушити у фатальний похід^{2}, під час якого йому судилося втратити спочатку Бесьєра^{3}, потім – Дюрока^{4}, виграти пам'ятні битви під Люценом, під Бауценом, пережити зраду Австрії, Саксонії, Баварії, Бернадота і взяти участь у жахливій битві біля Лейпціга^{5}, в якій доля була до нього не такою поблажливою. Блискучий парад під командуванням імператора мав стати останнім із парадів, що так довго викликали захват не лише в парижан, а й у чужоземців. Стара гвардія востаннє готувалася виконати маневри, що їх краса і бездоганність іноді вражала навіть самого велета, який тими днями готувався до поєдинку з Європою. Вичепурену й цікаву публіку привабило в Тюїльрі почуття не радості, а скоріше смутку. Кожен ніби вгадував майбутнє і, може, навіть передчував, що не раз його уява відтворить у пам'яті цю картину, коли героїчні часи Франції наберуть майже легендарного відтінку – як це й сталося нині.

– Ходімо скоріше, тату! – казала дівчина грайливо-сердитим голосом, тягнучи за собою батька. – Я чую, як б'ють у барабани.

– Це війська входять у Тюїльрі, – відповів він.

– Або вже пройшли церемоніальним маршем! Он бачите – всі повертаються, – мовила вона тоном ображеної дитини.

Старий поблажливо всміхнувся.

– Парад почнеться о пів на першу, і ніяк не раніше, – сказав він, ледве встигаючи за невгамовною дочкою.

Побачивши, як дівчина махає правою рукою, ви сказали б, що вона допомагає собі бігти. Її долонька, затягнута в рукавичку, нетерпляче бгала носовичок і скидалася на весло, що розтинає хвилі. Старий вряди-годи усміхався, але іноді його змарніле обличчя прибирало стурбованого і похмурого виразу. З любові до цього чарівного створіння він жив не тільки нинішньою радістю, а й тривожними думками про майбутнє. Здавалося, він казав собі: «Сьогодні вона щаслива, але чи буде вона щасливою завжди?» Старі часто схильні переносити свої прикрощі в майбутнє людей молодих.

Коли батько й дочка увійшли під перистиль павільйону, крізь який проходять із Тюїльрійського саду на площу Каруселі, і на якому тепер майорів триколірний прапор, їх зупинив суворий окрик вартових:

– Прохід закрито!

Дівчина зіп'ялася навшпиньки, і їй пощастило мигцем побачити гурт ошатно вбраних жінок, що розташувалися обабіч старовинної мармурової аркади, звідки мав з'явитися імператор.

– От, бачиш, тату, ми запізнилися!

Засмучене личко дівчини не залишало сумнівів у тому, що їй далеко не байдуже, подивиться вона цей парад чи ні.

– Ну що ж, вернімося, Жюлі. Адже ти не любиш товкотнечі.

– Залишмося, тату. Звідси я хоч краєм ока подивлюся на імператора, а то як він загине в поході, я так ніколи його й не побачу.

Старий здригнувся, почувши ці сповнені егоїзму слова, сказані, проте, із слізьми в голосі. Він подивився на неї, і йому здалося, що під її опущеними віями справді блищать сльозинки, викликані не досадою, а тим першим смутком, таємницю якого не так важко розгадати старому батькові. Аж раптом Жюлі зашарілась, із грудей у неї вихопився вигук, змісту якого не збагнули ні вартові, ні батько. Якийсь офіцер, що біг до парадних сходів палацу, почувши цей вигук, жваво обернувся, підійшов до садової огорожі, впізнав дівчину, на мить затулену великими хутряними шапками гренадерів, і тут-таки скасував для неї та її батька наказ, що забороняв прохід – наказ, який він сам і віддав. Потім, не звертаючи уваги на ремствування елегантно вбраного натовпу, що юрмився за брамою, він ніжно пригорнув до себе дівчину, яка була сама не своя від радості.

– Тепер я розумію, чому вона так сердилася й поспішала – виявляється, ти тут сьогодні за головного, – сказав старий напівсерйозно, напівжартома.

– Якщо ви хочете зручно розташуватися, пане, – відповів молодий офіцер, – то не гаймо часу на розмови. Імператор чекати не любить, а маршал доручив мені доповісти його величності, що війська готові до параду.

Так говорячи, він з дружньою невимушеністю взяв Жюлі під руку і швидко повів на площу Каруселі. Дівчина з подивом побачила, що густий натовп запруджував ввесь невеличкий простір, між сірими стінами палацу і ланцюгами, які були натягнуті між тумбами, утворюючи посеред двору Тюїльрі величезні посипані піском квадрати. Кордону вартових, поставленому охороняти прохід для імператора та його штабу, було нелегко витримати натиск нетерплячої юрби, що гуділа, наче бджолиний рій.

– Це буде чудове видовище, правда? – спитала Жюлі, всміхаючись.

– Стережіться! – вигукнув офіцер і, схопивши дівчину за стан, легко підняв її й швидко переніс до колони.

Якби офіцер не виявив такої спритності, його цікаву родичку збив би з ніг, подавшись назад, білий кінь під сідлом із зеленого, затканого золотом оксамиту; його тримав за вуздечку особистий мамелюк Наполеона, стоячи майже під аркою за десять кроків позаду коней, осідланих для генералів з почту імператора. Молодий офіцер знайшов місце для батька й дочки біля першої тумби праворуч, навпроти натовпу, й кивком голови доручив їх двом старим гренадерам, між якими вони опинились. Коли офіцер рушив до палацу, зляканий вираз, що з'явився на його обличчі, коли кінь став дибки, змінився виразом радості й щастя: Жюлі зуміла нишком потиснути йому руку, чи то дякуючи за послугу, яку він щойно зробив їй, чи то щоб сказати: «Нарешті я вас побачила!» Вона ледь нахилила голову у відповідь на шанобливий уклін офіцера, і той побіг до палацу. Старий, мабуть, умисне залишив молодих людей наодинці й стояв, глибоко замислившись, трохи позаду дочки. Проте він потай спостерігав за нею, хоч і намагався не бентежити її, вдаючи, ніби цілком захопився чудовим видовищем, яким була тієї миті площа Каруселі. Коли Жюлі подивилась на батька сором'язливим поглядом учениці, що боїться вчителя, старий відповів поблажливою й веселою усмішкою. Але він не зводив з офіцера проникливого погляду, аж поки той зник за аркадою – від нього не сховалася жодна дрібничка з короткої сцени, що відбулася між молодими людьми.

– Як гарно! – тихо промовила Жюлі, потиснувши батькову руку.

Справді, площа Каруселі являла собою грандіозну й мальовничу картину, і такий самий вигук вихопився з грудей у тисяч глядачів, чиї обличчя сяяли від захвату. Не менш густа шеренга людей, ніж та, в якій стояли старий і дівчина, тиснулась і на вузькій смузі бруківки, попід ґратчастою огорожею, що відокремлювала палац від площі Каруселі^{6}. Розцвічений яскравими жіночими вбраннями, натовп здавався барвистою облямівкою по краях величезного чотирикутника, окресленого будівлями палацу та недавно спорудженою огорожею. Полки старої гвардії, готові до параду, заповнювали цей широкий простір, вишикувані навпроти палацу широкими синіми смугами в десять шеренг. По той бік огорожі, на площі Каруселі, вишикувалися кілька піхотних і кавалерійських полків, які мали пройти церемоніальним маршем під Тріумфальною аркою, спорудженою посередині огорожі; на верхівці арки в ту пору красувалися чудові коні, вивезені з Венеції. Полкові оркестри, розташовані біля Луврської галереї, заховалися за підрозділами польських уланів. Чимала частина посипаного піском чотирикутника була порожня; вона призначалася для пересування мовчазних полків – їхні шеренги, вишикувані за всіма правилами військового мистецтва, віддзеркалювали сонячне проміння зблисками десяти тисяч трикутних багнетів. Султани на солдатських шоломах розгойдувались на вітрі, схиляючись, наче ліс під натиском бурі. Безмовні і яскраві шеренги старих воїнів імператорської гвардії вражали безліччю найрозмаїтіших кольорів, бо різними були в них мундири, лямівки, аксельбанти і зброя. Ця велична картина, що зображувала в мініатюрі поле битви перед боєм, була мальовничо обрамлена в усіх своїх деталях, в усьому своєму дивовижному розмаїтті високими, величезними будівлями, і здавалося, що солдати та офіцери наслідують їхню непорушність. Глядач мимоволі порівнював стіни з живих людей, із стінами, які були споруджені з каменю. Весняне сонце щедро лило своє світло і на стіни, зведені недавно, і на стіни, що простояли століття, воно яскраво осявало незліченні смугляві обличчя, які мовчки розповідали про небезпеки пережиті і про стійке очікування небезпек майбутніх. Одні лише командири полків ходили туди-сюди перед шеренгами своїх мужніх воїнів. А за військовими підрозділами, що вилискували сріблом, блакиттю, пурпуром і золотом, цікаві могли помітити триколірні прапорці на списах шістьох невтомних польських кавалеристів, які неначе сторожові пси, коли ті відганяють отару від засіяного поля, без передиху гасали між військами та юрмою цікавих, не дозволяючи глядачам виходити за межі вузької смуги, відведеної для публіки понад ґратчастою огорожею. Якби не ці вершники, ви, певне, подумали б, що опинились у володіннях сплячої красуні. Весняний вітер ворушив довгий ворс на хутряних шапках гренадерів, і це підкреслювало нерухомість солдатів, а глухе гудіння натовпу надавало їхній мовчанці ще більшої урочистості. Лише іноді десь у оркестрі теленькав дзвіночок або гудів неумисне зачеплений барабан, і ці звуки, відбившись луною в імператорському палаці, скидалися на далекі перекоти грому, які провіщали грозу. Найщиріший захват відчувався в очікуванні натовпу. Франція готувалася до прощання з Наполеоном напередодні кампанії, небезпеку якої передчував кожний. Цього разу йшлося про долю самої Французької імперії, про те, бути їй чи не бути. Ця думка, здавалося, хвилювала і цивільних, і військових, що мовчки тиснулися на обгородженому клаптику землі, над яким майорів наполеонівський орел і витав геній Наполеона. Ці солдати – надія Франції, остання крапля її крові – викликали тривожну цікавість глядачів. У своїй більшості городяни і воїни прощалися – можливо, навіки. Але всі серця, навіть настроєні вороже до імператора, зверталися до неба з палкими молитвами, благаючи про славу батьківщини. Навіть люди, змучені боротьбою, що розпочалася між Європою й Францією, забули про свою ненависть, пройшовши під Тріумфальною аркою, розуміючи, що в грізну годину Наполеон втілюватиме Францію. Дзиґарі палацу пробили півгодини. Гудіння в натовпі зразу стихло, і запала така глибока тиша, що було б чути і лепет дитини. Старий та його дочка, забувши про все, крім того, що відкривалося їхньому зору, почули тоді клацання острог і брязкіт шабель, що гулко відлунювали під перистилем палацу.

І ось з'явився досить повний невисокий чоловік у зеленому мундирі, в білих панталонах і в ботфортах, у своєму незмінному трикутному капелюсі, не менш уславленому, ніж він сам. На грудях у нього майоріла широка червона стрічка ордена Почесного легіону, на боку висіла маленька шпага. Імператора помітили водночас у всіх кінцях площі. І зразу барабани загуркотіли похідний марш, обидва оркестри гримнули одну мелодію, і войовничий ритм підхопили всі інструменти, від найніжнішої флейти до величезного барабана. На цей могутній заклик серця затрепетали, знамена схилилися, солдати взяли на караул, одностайним і точним рухом підкинувши рушниці в усіх рядах, від першого до останнього. Від шеренги до шеренги, мов луна, прокотилися слова команди. Крики «Слава імператору!» знялися над ошалілою від захвату юрбою. Аж ось усе здригнулося, заколихалося, зрушило з місця. Наполеон вихопився на коня. Цей рух вдихнув життя в мовчазні шеренги військ і в занімілий натовп, надав звучання музичним інструментам, підніс у єдиному пориві знамена, схвилював усі лиця. Стіни високих галерей старовинного палацу теж, здавалося, вигукували: «Слава імператору!» В цьому було щось надприродне, якесь наслання, вияв божественної могутності або, точніше, скороминулий образ цього скороминущого царювання. Людина, що пробудила таку палку любов до себе, захват, відданість, клятви, людина, задля якої сонце розігнало хмари в небі, ця людина їхала тепер верхи на коні, на три кроки попереду невеликого почту в гаптованих золотом мундирах з обергофмаршалом по ліву руч і черговим маршалом – по праву. Жодний м'яз не здригнувся на обличчі цієї людини, що схвилювала стільки душ.

Ну, звичайно, Господи Боже, звичайно! Біля Ваграма^{7} під кулями, під Москвою між трупами, він скрізь однаково спокійний.

Таку відповідь дав на численні розпитування гренадер, що стояв біля дівчини. Жюлі на якусь мить уся поринула у споглядання імператора, чий спокій свідчив про цілковиту впевненість у власній могутності. Наполеон помітив мадмуазель де Шатійоне і, нахилившись, щось сказав коротко Дюрокові, викликавши на губах обергофмаршала усмішку. Маневри почалися. Якщо досі увага Жюлі роздвоювалася між незворушною постаттю Наполеона і синіми, зеленими та червоними рядами військ, то тепер вона майже не зводила очей з молодого офіцера, який то мчав на своєму коні між шеренгами старих солдатів, що рухалися швидко й точно, то у невтримному пориві наче летів до тієї групи, на чолі якої їхав незрівнянний у своїй простоті Наполеон. Під офіцером був чудовий вороний кінь, а красивий небесно-голубий мундир – мундир ординарців імператора – чітко вирізнявся на тлі строкатого натовпу. Його золоті позументи яскраво блищали на сонці, султан високого і вузького ківера сяяв та мерехтів, і глядачі, певно, порівнювали того вершника з чарівним вогником, з невидимим духом, що дістав від імператора наказ оживляти, приводити в рух батальйони, які яскріли зброєю, коли по одному знаку очей полководця вони то ламали стрій, то знову сходилися, то кружляли, мов хвилі у морській водоверті, то прокочувалися перед ним, наче високі стрімкі вали, що їх котить на берег розбурханий океан.

Коли маневри закінчились, офіцер чвалом поскакав до імператора й зупинився перед ним, чекаючи наказів. Тепер він був кроків за двадцять від Жюлі, навпроти Наполеона та імператорського почту, і його поза дуже нагадувала ту, яку Жерар^{8} надав генералові Раппу на своїй картині «Битва під Аустерліцем». Протягом цих хвилин дівчина могла милуватися своїм обранцем у всьому його військовому блиску. Полковник Віктор д'Еглемон мав не більше тридцяти років, він був високий, стрункий, добре збудований, що особливо впадало у вічі, коли він дужою рукою правував конем, чия гарна гнучка спина, здавалося, прогиналась під ним. Його мужнє смагляве лице приваблювало тим непоясненним чаром, якого надає молодим обличчям досконала правильність рис. У нього був широкий і високий лоб. Вогнисті очі, затінені густими бровами й довгими віями скидалися на два світлі овали, окреслені чорними лініями. Його орлиний ніс вражав витонченою красою. Над яскраво-червоними губами чорніли неодмінні вуса. Смаглявий рум'янець, що пашів на повних щоках, свідчив про неабияку силу. Його обличчя було позначене печаттю відваги й належало до того типу, який нині шукають художники, коли хочуть намалювати одного з героїв імператорської Франції. Змилений кінь нетерпляче тряс гривою і махав довгим густим хвостом, але стояв на місці як укопаний, розставивши передні ноги; його відданість хазяїнові була живим утіленням тієї відданості, яку сам полковник д'Еглемон почував до імператора. Бачачи, що її коханий тільки й думає, як би перехопити Наполеонів погляд, Жюлі на мить відчула напад ревнощів, згадавши, що на неї він досі не подивився й разу. Ось повелитель щось сказав йому, і Віктор, приостроживши коня, уже мчить галопом; але коня полохає тінь, відкинута тумбою на пісок, він злякано задкує і так несподівано стає дибки, що вершник, здається, не зможе утриматися в сідлі. Жюлі скрикує, блідне; усі на неї озираються з цікавістю; але вона нікого не бачить, її погляд прикутий до розпаленого коня, якого верхівець приборкує на всьому скаку, поспішаючи передати наказ імператора. Це приголомшливе видовище так вразило Жюлі, що вона несвідомо вчепилась в руку батька і несамохіть відкривала йому свої почуття, то стискаючи, то розтискаючи пальці. В ту мить, коли кінь мало не скинув Віктора, Жюлі так розпачливо притиснулася до батька, ніби їй самій загрожувало падіння. З похмурою і сумною тривогою вдивлявся старий батько у щасливе обличчя доньки, і в кожній його зморшці зачаїлася жалість, батьківські ревнощі і навіть каяття. Коли ж незвичайний блиск у очах Жюлі, її мимовільний зойк і судомні порухи пальців остаточно розкрили таємницю її кохання, батько, мабуть, аж надто виразно уявив собі невеселе майбутнє своєї дитини, бо на його обличчі промайнув вираз розпачу. А душа Жюлі в ту мить начебто злилася з душею офіцера. Потім старий побачив, як, проминаючи їх, д'Еглемон обмінявся з Жюлі промовистим поглядом, побачив, що очі в неї вологі, а обличчя пашіє незвичайно яскравим рум'янцем, і, мабуть, йому спала думка ще тривожніша, ніж ті, які досі його непокоїли, бо на його страдницькому обличчі промайнув вираз справжнього горя. Він несподівано повів дочку в Тюїльрійський сад.

– Але ж на площі Каруселі, тату, ще стоять війська, – сказала йому Жюлі. – Маневри не закінчились.

– Ні, дитино, всі війська уже пройшли.

– Я думаю, ви помиляєтеся, тату. Пан д'Еглемон помчав туди з наказом, щоб вони рушали.

– Мені погано, дочко, і я не хочу тут залишатися.

Жюлі важко було не повірити батькові, коли вона глянула на його обличчя; старий був глибоко пригнічений своїми тривогами.

– У вас щось болить? – спитала Жюлі байдужим голосом – так вона була заклопотана своїми думками.

– Кожен зайвий прожитий день – для мене ласка господня, – відповів старий.

– Ну от, ви знову нагоните на мене смуток своїми розмовами про смерть. Мені було так весело. Та проженіть ви геть свої кляті чорні думки!

– О, розпещене дитя! – вигукнув батько, зітхаючи. – Навіть найдобріші серця бувають іноді жорстокими. Отже, дарма ми присвячуємо вам своє життя, думаємо тільки про вас, дбаємо про ваш добробут, жертвуємо своїми вподобаннями заради ваших примх, обожнюємо вас, ладні вам віддати навіть свою кров? Гай-гай! Усе це ви безтурботно приймаєте. Треба бути всемогутнім, як Господь Бог, щоб заслужити вашу усмішку і вашу поблажливу любов. А потім з'являється чужий! Коханий чоловік викрадає у нас ваше серце.

Жюлі здивовано поглянула на батька. Він ішов повільно, іноді дивлячись на неї згаслими очима.

– Ви навіть ховаєтеся від нас, – провадив він, – а може, й від самих себе.

– Що ви хочете сказати, тату?

– Мені здається, Жюлі, ти від мене криєшся. Ти закохалася, – жваво додав він, побачивши, як зашарілася дочка. – А я ж сподівався, що ти збережеш вірність старому батькові до самої його смерті, що ти житимеш зі мною, задоволена і щаслива, що я милуватимуся тобою, тією Жюлі, якою ти була зовсім недавно. Не знаючи, яка доля тебе чекає, я ще міг вірити у твоє щасливе майбутнє, але не судилося мені забрати з собою в могилу надію на твоє щастя, бо ти любиш у д'Еглемоні не кузена, а полковника. Сьогодні я переконався в цьому.

– А чому б мені його не любити, тату? – вигукнула Жюлі з виразом найжвавішої цікавості.

– О дочко, ти не зрозумієш мене! – відповів батько, зітхаючи.

– Все одно скажіть! – мовила вона тоном вередливої дівчинки.

– Ну, гаразд, моя дитино, вислухай мене. Молоді дівчата часто створюють у своїй уяві шляхетні, чудові образи, вони мріють про ідеальних людей і плекають химерні думки про чоловіків, про почуття, про світ. Потім вони наївно наділяють свого обранця тими високими чеснотами, про які мріяли, і довіряються йому; вони люблять у ньому витвір своєї уяви, а згодом, коли вже пізно відвести від себе лихо, оманливе створіння, яке вони піднесли на п'єдестал своїх мрій, їхній перший кумир перетворюється на бридкого привида. Жюлі, я волів би, щоб ти закохалася в якого-небудь старого діда, ніж у полковника д'Еглемона. О, якби ти могла передбачити, що з тобою станеться через десять років, ти віддала б належне моєму життєвому досвіду. Я знаю Віктора: він веселий, але не дотепний, веселий на казармений лад, він марнотрат і нездара. Це один із тих чоловіків, яких небо створило для того, щоб вони чотири рази на день приймали і перетравлювали їжу, спали, кохали першу-ліпшу дівку і воювали. Він не розуміє життя. За велінням серця – а серце в нього добре – він здатний віддати свого гаманця біднякові, приятелю. Але він безтурботний, і нема у нього тієї делікатності почуття, яка перетворює нас на рабів жіночого щастя. Але він неук, егоїст… Існує багато «але»…

– А проте, тату, потрібен і розум, і талант, щоб стати полковником…

– Моя люба дитино, Віктор усе своє життя проживе в полковниках. – Батько помовчав, а тоді з глибоким почуттям у голосі промовив: – Я ще не зустрічав чоловіка, який видався б мені гідним тебе. – Він знову замовк на хвильку, потім заговорив далі: – Моя бідолашна Жюлі, ти ще надто юна, надто слабохарактерна, надто лагідна, ти не знесеш усіх прикрощів і розчарувань шлюбу. Батьки розпестили д'Еглемона, так само як ми з матір'ю розпестили тебе. Нема жодних підстав сподіватися, що ви зрозумієте одне одного, бо в кожного з вас свої примхи, а примхи – невблаганні тирани. Ти станеш або жертвою, або деспотом. І та, і та можливість нівечить жінці життя. Але ти лагідна й скромна, ти підкоришся перша. І нарешті, – сказав він схвильованим голосом, – ти наділена витонченістю почуттів, яку буде знехтувано, і тоді… – Він затнувся, сльози не дали йому договорити. – Віктор, – провадив він, помовчавши, – поранить невинність твоєї юної душі. Я знаю військових, моя люба Жюлі: я жив серед них. Дуже рідко буває, щоб серце таких людей перемогло звички, породжені або небезпеками, що на них чатують, або випадковостями похідного життя.

– То ви, тату, – відповіла Жюлі напівсерйозно, напівжартома, – схильні зовсім не брати до уваги мої почуття і видати мене заміж заради свого щастя, а не мого?

– Заради мого щастя? – перепитав старий, аж здригнувшись від подиву. – Та чи мені думати про щастя, дочко? Адже зовсім скоро ти вже не почуєш мого дружнього бурчання. Я завжди помічав, що діти пояснюють міркуваннями особистої вигоди всі жертви, які їм приносять батьки. Що ж, виходь за Віктора, Жюлі. Дуже скоро ти гірко розчаруєшся, збагнувши всю його нікчемність, непутящість, егоїзм, грубість; він образить тебе своїм брутальним уявленням про кохання і принесе тобі багато горя. Тоді ти згадаєш, як під цими деревами пророчий голос старого батька марно звертався до твоєї розважливості.

Старий замовк, помітивши, що дочка заперечливо хитає головою. Вони рушили до ґратчастої огорожі, де стояв їхній екіпаж. Поки вони мовчки йшли, дівчина нишком позирала на батька, і з її обличчя поступово сходив набурмосений вираз. Старий ішов, похнюпившись, і глибокий смуток, що відбивався на його чолі, справив на Жюлі сильне враження.

– Обіцяю вам, тату, – сказала вона голосом, у якому прозвучали напрочуд лагідні нотки, – не згадувати про Віктора, поки ви не здолаєте своє упередження проти нього.

Старий здивовано поглянув на дочку. Дві сльозинки скотилися по його зморшкуватих щоках. Він не міг поцілувати Жюлі на очах у натовпу, що тіснився навколо них, і тільки ніжно потис їй руку. Коли він сів у екіпаж, тривожні думи, що борознили його чоло глибокими зморшками, майже розвіялись. Засмучене личко Жюлі не так його турбувало, як та невинна радість, таємну причину якої вона несамохіть виявила під час параду.

У перші дні березня 1814 року, трохи менше ніж через рік після описаного вище параду, по дорозі від Амбуаза до Тура мчала карета. Виїхавши з-під зеленого шатра горіхових дерев, які затінювали поштову станцію Фрільєр, вона взяла такий розгін, що миттю долетіла до мосту, перекинутого через Сізу в тому місці, де ця річка впадає в Луару, і там зупинилася. Виявилося, що порвалась посторонка: за наказом їздця молодий візник надто швидко гнав четверик найбаскіших перепряжних коней станції. Завдяки цій випадковості двоє людей, що їхали в кареті, прокинулись і дістали нагоду помилуватися одним з найгарніших краєвидів, які можна бачити на принадних берегах Луари. Праворуч перед поглядом подорожнього – закрути Сізи, що звивається сріблястою змією по луках, які перша весняна травичка забарвила у смарагдовий колір. Ліворуч – велична, повновода Луара. Віяв прохолодний вранішній вітерець, збриживши неозоре річкове плесо, що мерехтіло сонячними блискітками. То там, то там по гладіні вод протяглися ланцюжки зелених островів, схожих на смарагди в намисті. На протилежному березі до самого обрію розкинулися мальовничі рівнини Турені. Ту неозору далеч замикають тільки Шерські пагорби, вершини яких того ранку вимальовувалися мерехтливою ламаною лінією під прозорою голубінню неба. Коли дивишся в глиб краєвиду крізь ніжну зелень острівних лісів, Тур постає на видноколі, наче Венеція, – виринаючи з лона вод. Високо в небо здіймаються дзвіниці його стародавнього собору – в той час вони зливалися з химерно окресленими білими хмарками. З мосту, на якому зупинився екіпаж, видно пасмо скель, що тягнеться понад Луарою до самого Тура, і здається, що природа поставила їх тут умисне, щоб укріпити берег річки, чиї хвилі безперервно підточують камінь; це видовище завжди вражає подорожнього. Село Вувре притулилося серед зсувів і ущелин того скелястого пасма, яке біля мосту через Сізу утворює закрут. А далі, від Вувре до Тура, нерівні, небезпечні прискалки цього вивітреного гірського кряжу заселені виноградарями. Подекуди будинки, видовбані в скелі у три яруси, з'єднуються між собою карколомно крутими сходами, теж вирубаними у камені. Онде дівчина у червоній спідниці біжить просто по даху у свій садочок. Дим з печі підіймається між виноградними лозами й молодими пагінцями. Орендарі обробляють поля, розкидані по крутих схилах. Бабуся спокійно вмостилася з прядкою на уламку обваленої брили під квітучим деревом мигдалю і дивиться, як проходять під нею подорожні, підсміюючись із їхнього жаху. Тріщини в землі турбують її не більше, ніж перехняблена стіна її халупи, що загрожує ось-ось обвалитися – її підмурок підтримує лише вузлувате коріння плюща, що суцільним килимом обснував стіну. Під склепінням печер лунко гримлять удари молотків – то працюють бондарі. Кожен клаптик землі тут оброблений і щедро родить, хоча в цих місцях природа скупо обдарувала людину землею. По всій течії Луари не знайдеш місця, де очам подорожнього відкривалася б така чудова панорама, як тут, у Турені. Три плани цього краєвиду, який ми описали лише мимохідь, хвилюють душу і навіки закарбовуються в пам'яті, а коли втішався ними поет, то потім вони часто поставатимуть у його уяві, окутані казково-романтичними чарами. У ту мить, коли на мосту через Сену зупинилася карета, з-за острівців на Луарі випливло кілька човнів з білими вітрилами, і це надало ще більшої краси чудовому краєвиду. Пахтіли верби, які росли понад річкою, і вологий вітерець розносив їхній терпкий аромат. Птахи виспівували на всі лади й голоси. Одноманітна пастухова пісенька навіювала тихий смуток, а крики човнярів звістували, що десь далеко кипить життя. Клапті туману примхливо повисли на гіллі дерев, розкиданих по долині, завертаючи всю картину, надаючи їй ні з чим не зрівнянного чару. То була Турень у всій своїй красі, то була весна у повному розквіті. Тим більше, що це була єдина область Франції, яка жила в ті часи спокійно, зовсім не думаючи про можливе вторгнення ворожих армій; і вони таки сюди й не вторглися.