Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Шановний пане… – озвалася Елена тремтячим голосом.

Душогуб затремтів.

– Жінка? – неголосно вигукнув він. – Та чи можливо це? Ідіть звідси, – провадив він. – Я ні за ким не визнаю права жаліти, прощати чи звинувачувати мене. Я повинен жити сам-один. Ідіть, дитино, – додав він з величним жестом. – Я погано віддячив би господареві цього дому за послугу, яку він мені зробив, коли б дозволив котромусь із домочадців дихати одним повітрям зі мною. Я повинен скорятися законам, прийнятим у людському суспільстві.

Цю останню фразу він вимовив ледве чутно. Завдяки своєму дивовижному вмінню передбачати, він збагнув, скільки лиха таїть у собі ця сумна істина і, кинувши на Елену проникливий погляд, сколихнув у серці незвичайної дівчини ціле море думок, які ще дрімали в ній. То було світло, яке осяяло досі не відомі їй сторінки життя. Її душа безпорадно борсалася, вона не знаходила в собі сили, щоб захиститися від магнетичної влади цього погляду, навіть мимохідь кинутого на неї. Збентежена й тремтяча, Елена вибігла з мансарди і повернулася до вітальні лише за хвилину до того, як туди увійшов батько, отож вона нічого не встигла розповісти матері.

Генерал був глибоко занепокоєний; схрестивши руки, він мовчки ходив розміреним військовим кроком від вікон на вулицю до вікон, які виходили в сад. На руках у його дружини лежав сонний Абель. Моїна безтурботно спала в кріслі, мов пташка в гніздечку. Старша сестра з клубком шовкових ниток у одній руці та з голкою – в другій невідривно дивилася на вогонь. У вітальні, в усьому домі й надворі панувала глибока тиша, порушувана тільки неквапними кроками слуг, що розходилися спати; іноді лунав приглушений сміх – останнє відлуння весільної гулянки; та ще скрипіли двері, коли слуги прочиняли їх, перемовляючись, а тоді зачиняли знову. Часом долинало глухе шарудіння з кімнат, де вони вкладалися спати. Упав стілець. Почувся тихий кашель старого кучера і змовк. Незабаром тиша уже залягла повсюди – похмура тиша, в яку западає опівночі вся природа. В нічному небі миготіли зорі, холод скував землю. Ніхто не озивався, ніхто не ворушився. Лише потріскували дрова в каміні, наче для того, щоб люди, які сиділи біля каміна, могли збагнути всю глибину мертвої тиші. Дзиґарі в Монтреї видзвонили годину. В цю мить нагорі почулися легкі кроки. Маркіз та його дочка, впевнені, що замкнули вбивцю пана де Моні на ключ, подумали, що то ходить котрась із служниць і не стривожилися, коли в сусідній кімнаті двічі скрипнули двері. Аж раптом у вітальні з'явився душогуб. Розгубленість маркіза, жвава цікавість його дружини і здивування дочки дозволили йому безперешкодно дійти майже до середини зали, і він сказав генералові спокійним, на диво приємним голосом:

– Шановний пане, дві години скоро збіжать.

– Це ви! – вигукнув генерал. – Яким чудом ви тут опинилися?

І він грізним і запитливим поглядом подивився на дружину й дітей. Елена густо зашарілась.

– Ви, ви серед нас! – провадив генерал схвильованим голосом. – Душогуб, заляпаний кров'ю, – тут! Ви оскверняєте цю кімнату. Геть звідси, геть! – з люттю вигукнув він.

При слові «душогуб» маркіза перелякано зойкнула. Обличчя ж Елени – а це слово, мабуть, вирішило її долю – не виразило найменшого подиву. Так ніби вона давно чекала цього чоловіка. Все, про що вона так багато думала, раптом набуло змісту. Кара небесна, що судилася їй за її провини, вдарила. Вона вважала себе не менш злочинною, ніж цей незнайомець, і дивилася на нього ясним поглядом. Вона його подруга, його сестра. В усьому цьому вона вбачала волю господню. Якби вона була на кілька років старшою, тверезий розум переборов би докори сумління, але зараз вони опанували її цілком, заглушили в ній усі інші почуття. Незнайомець стояв нерухомо і був незворушний. Зневажлива посмішка ковзнула по його обличчю, скривила повні червоні губи.

– Я поводився у вас шляхетно, але ви цього не цінуєте, – спокійно промовив він. – Я умисне не торкнувся рукою до склянки, з якої пив, коли мене мучила спрага. Я навіть не схотів обмити свої закривавлені руки під вашим дахом, і я піду звідси, залишивши від мого «злочину» (на це слово губи його стислися) один невиразний спогад, бо я намагався пройти так, щоб тут від нього не лишилося й сліду. І нарешті, я не допустив, щоб ваша дочка…

– Моя дочка! – вигукнув генерал, з жахом глянувши на Елену. – Геть звідси, негіднику, а то я вб'ю тебе!

– Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити мене, ні вигнати, не втративши пошани до самого себе… і моєї пошани.

Почувши останні слова, приголомшений генерал спробував зміряти злочинця поглядом; але йому довелося опустити очі, він відчував, що неспроможний витримати погляд незнайомця, нестерпно блискучий погляд, який удруге за сьогодні вніс сум'яття у його душу. Він усвідомлював, що його воля слабне і побоявся знову розчулитись.

– Вбити старого! А в нього ж родина – ви хоч уявляєте собі, що це таке? – сказав хазяїн дому, з батьківською ніжністю глянувши на дружину й дітей.

– Так, він уже був старий, – підтвердив незнайомець, нахмуривши брови.

– Забирайтеся геть! – гримнув генерал, не осмілюючись підвести очі на непроханого гостя. – Нашу угоду порушено. Хоча я не вб'ю вас, не зраджу. Я ніколи не постачатиму жертви на ешафот. Але йдіть звідси, ви нам огидні.

– Я знаю, що в усій Франції не знайдеться клаптя землі, де я знайшов би для себе безпечний притулок, – смиренно відповів злочинець. – Та якби правосуддя, подібно до Бога, судило кожного за його діяння, якби воно завдавало собі клопоту розслідувати, хто страховище – вбивця чи його жертва, я міг би з гордістю лишитися серед людей. Невже ви не здогадуєтеся, які страшні злочини на совісті у того, кого я щойно зарубав? Я став суддею і катом, я замінив собою безпорадне людське правосуддя. Ось у чому мій злочин. Прощайте, пане. Хоч ви й зіпсували мені враження про вашу гостинність, я її не забуду. Я збережу в душі почуття вдячності до однієї-однісінької людини на світі, і ця людина – ви… Але мені хотілося б, щоб ви проявили більше великодушності.

Він рушив до дверей. У цю мить Елена нахилилась до матері й прошепотіла їй щось на вухо.

– Та ти що?..

Почувши цей крик, який вихопився в маркізи, генерал здригнувся так, ніби побачив, що Моїна вмерла. Елена підвелася, і вбивця мимохіть обернувся; з виразу його обличчя було видно, що він тривожиться за цю родину.

– Що з вами, люба? – спитав маркіз.

– Елена хоче піти з ним, – сказала його дружина.

Вбивця почервонів.

– Мати неправильно зрозуміла слова, які вихопились у мене, – тихо сказала Елена. – Ну що ж, я вволю її потаємне бажання.

Окинувши всіх гордовитим, майже озлобленим поглядом, дівчина опустила очі й завмерла в позі, що виражала скромність і сором'язливість.

– Елено, – спитав генерал, – ви ходили нагору, в кімнату, куди я помістив…

– Ходила, тату.

– Елено, – провадив батько, і його голос змінився від внутрішнього тремтіння, – ви сьогодні вперше побачили цього чоловіка?

– Уперше, тату.

– В такому разі ваш намір просто безглуздий…

– Хай безглуздий, але я зважилася, тату.

– Ох, дочко! – промовила маркіза неголосно, але так, щоб чоловік її чув. – Елено, ви чините всупереч правилам честі, скромності, добропристойності, в яких я намагалася вас виховати. Якщо до цієї фатальної години ви лише обманювали нас, то ви не варті навіть жалю. Що ж вас так привабило в цьому незнайомцеві? Не його ж моральні чесноти? Може, та сила, яка штовхає людину на злочин? Я надто шаную вас, щоб припустити…

– О, припускайте все, що вам завгодно, – холодно відказала дівчина.

Та, незважаючи на твердість духу, яку Елена виявила в ці хвилини, полум'ю, що палахкотіло в її погляді, було нелегко висушити сльози – а вони уже заблищали в її очах. Побачивши, що дівчина плаче, незнайомець збагнув, який зміст крився в словах її матері; він спрямував на маркізу свій орлиний погляд, і якась неподоланна сила змусила її глянути на страшного спокусника. Та коли її очі зустрілися з ясними і блискучими очима незнайомця, усе в неї похололо в душі, й вона здригнулась – так здригаємося ми, побачивши змію або торкнувшись лейденської банки.

– Друже мій, – крикнула вона чоловікові, – це демон! Він усе вгадує!

Генерал простяг руку до шворки дзвінка.

– Він вас погубить, – сказала Елена вбивці.

Незнайомець посміхнувся, ступив крок уперед, відвів руку маркіза, втупив у нього погляд, від якого всі ціпеніли, і маркіз втратив волю до опору.

– Я відплачу вам за гостинність, – сказав він, – і ми будемо квити. Я сам віддамся в руки закону – і врятую вас від ганьби. Зрештою, навіщо мені тепер жити?

– Ви ще зможете покаятися, – відповіла Елена, глянувши на нього з тією надією, яка світиться лише в очах молодих дівчат.

– Каятися я ніколи не стану, – мовив убивця гучним голосом, гордо піднісши голову.

– Його руки в крові, – сказав Елені батько.

– Я їх обітру, – відповіла вона.

– Але ж ви навіть не знаєте, потрібні ви йому чи ні, – мовив генерал, не осмілившись показати на незнайомця.

Душогуб наблизився до Елени; її прекрасне обличчя, сором'язливе й замислене, було ніби осяяне внутрішнім світлом, відблиски якого опромінювали і виділяли кожну рисочку і найтонші лінії. Кинувши на чарівну дівчину ніжний погляд, вогонь якого досі вселяв жах, він сказав схвильованим голосом:

– Я відмовляюся від вашої самопожертви – з щирої прихильності до вас і з бажання віддячити вашому батькові за дві години життя, що їх він подарував мені.

– І ви відштовхуєте мене! – скрикнула Елена голосом, що розривав серце. – Прощайте ж усі, я помру.

– Що все це означає? – в один голос вигукнули батько й мати.

Дівчина промовчала і, глянувши на маркізу промовистим поглядом, опустила очі. Від тієї хвилини, коли генерал та його дружина спробували вчинити опір словами і діями дивному вторгненню незнайомця в їхню родину і з тієї миті, коли він спрямував на них свій гострий, палахкотючий погляд, обоє вони запали в незбагненне заціпеніння, і їхній отупілий розум не міг змагатися з надприродною владою, яка підкорила їх. Їм забракло повітря, вони задихалися, але не могли прямо звинуватити того, хто так подавив їхню волю, хоча внутрішній голос підказував обом, що саме в цій людині, в цьому чаклунові криється причина їхньої безпорадності. Почуваючи себе духовно надламаним, генерал усе-таки зрозумів, що повинен докласти всіх зусиль і спробувати напоумити дочку. Він обняв її за стан і відійшов з нею до вікна, якнайдалі від душогуба.

– Люба моя дитино, – впівголоса мовив він, – навіть якщо в твоєму серці несподівано зродилося незвичайне кохання, то все твоє невинне життя, твоя чиста й побожна душа дають мені достатні підстави сподіватися, що характер у тебе сильний і ти здатна опертися безумній, скороминущій забаганці. Отже, твоя поведінка приховує якусь таємницю. Повір, моє серце сповнене батьківської поблажливості, й ти можеш йому довіритись; навіть якщо ти глибоко раниш його, дитино, я зумію погамувати біль і нікому не розповім про твою сповідь. Може, ти ревнуєш нас до своїх братів, до малої сестрички? Чи кохання збентежило твою душу, чи ти нещаслива з нами? Скажи, які причини змушують тебе покинути свою родину, позбавити нас найдорожчого, що спонукає тебе розлучитися з матір'ю, братами, сестричкою?

– Тату, – відповіла Елена, – я ні до кого не ревную і ні в кого не закохана, навіть у вашого друга, пана де Ванденеса.

Маркіза зблідла, і дочка, що стежила за нею, замовкла.

– Однаково ж рано чи пізно мені доведеться покинути вас і жити під опікою свого чоловіка.

– Це правда.

– Чи дуже знаємо ми тих, кому вручаємо свою долю? – провадила Елена. – А в цього чоловіка я вірю.

– Дитино, – сказав генерал, підвищуючи голос, – ти не уявляєш собі, які страждання тебе чекають.

– Я думаю про його страждання.

– Яке життя судилося тобі!

– Життя жінки, – прошепотіла дочка.

– Звідки у вас така обізнаність? – вигукнула маркіза, віднайшовши дар слова.

– Ваше запитання, пані, підказує мені відповідь. Якщо вам так хочеться, я можу висловитись і ясніше.

– Кажіть усю правду, дочко, я ж ваша мати.

Тут Елена подивилася на маркізу, і цей погляд змусив матір замовкнути.

– Елено, я стерплю ваші докори, якщо ви маєте в чому докоряти мені, тільки б не бачити, як ви підете за чоловіком, від якого усі з жахом сахаються.

– Невже ви не розумієте, пані, що без мене він буде зовсім самотній?

– Годі! – крикнув генерал. – Віднині в нас тільки одна дочка.

Він подивився на сонну Моїну.

– Я замкну вас у монастир, – сказав він, обертаючись до Елени.

– Воля ваша, тату, – відповіла дівчина з розпачливим спокоєм. – Тоді я помру. Ви відповідаєте за моє життя і за його душу тільки перед Богом.

Запала гнітюча мовчанка. Присутні не зважувалися глянути одне одному в очі – адже з погляду усталених суспільних звичаїв ця сцена була просто ганебною. Аж раптом маркіз помітив свої пістолети, схопив один із них, миттю звів курок і наставив дуло на незнайомця. Той обернувся на звук і пильно подивився на генерала, чия рука затремтіла від неподоланної слабкості, важко опустилася, й пістолет упав на підлогу.

– Дочко моя, – сказав тоді батько, знесилений цією жахливою боротьбою, – ви вільні. Поцілуйте матір, якщо вона погодиться. Я ж не хочу більше ні бачити вас, ні чути…

– Елено, одумайтеся, – сказала мати, – Адже вас чекають злидні.

Хрипкий стогін вихопився з широких грудей убивці, й усі подивились на нього. На його обличчі була написана зневага.

– Дорого ж обійшлася мені гостинність, яку я вам виявив! – вигукнув генерал, підводячись. – Ви вбили сьогодні не одного старого діда; ви вбили цілу сім'ю! Віднині в цьому домі оселиться горе.

– А якщо ваша дочка буде щаслива? – спитав убивця, пильно дивлячись на генерала.

– Якщо вона буде щаслива з вами, – відповів батько, роблячи над собою неймовірне зусилля, – я не стану за нею журитися.

Елена боязко опустилася навколішки перед батьком і сказала йому ласкавим голосом:

– О тату, я вас люблю й шаную незалежно від того, чи стануть для мене напученням скарби вашої доброти, чи суворість вашого осуду… Але благаю, хай ваші останні слова не будуть словами гніву.

Генерал не смів глянути на дочку. В цю мить незнайомець наблизився до них і сказав, усміхнувшись Елені усмішкою, в якій було водночас щось демонічне і небесне:

– Ангеле милосердя, якого не відстрашує вбивця; нам час іти, якщо ви твердо вирішили довірити мені вашу долю.

– О, я не можу цьому повірити! – вигукнув батько.

Маркіза кинула на дочку дивний погляд і простягла до неї руки. Елена, плачучи, впала у її розкриті обійми.

– Прощайте, прощайте, мамо! – повторювала вона.

Елена сміливо кивнула незнайомцеві, і той здригнувся.

Дівчина поцілувала руку батькові, квапливо, без ніжності, поцілувала Моїну та малого Абеля і зникла слідом за вбивцею.

– Куди вони пішли? – закричав генерал, слухаючи, як кроки втікачів затихають удалині. – Пані, – звернувся він до дружини, – чи це не сон? Тут криється якась таємниця. Ви повинні знати її.

Маркіза похолола.

– Віднедавна, – сказала вона, – ваша дочка стала вкрай романтична та екзальтована. Хоч я й боролася з цими її химерами…

– Я не зовсім вас розумію…

Але тут генералові вчулися в саду кроки дочки й незнайомця, він урвав свою мову і швидко розчахнув стулки вікна.

– Елено! – гукнув він.

Його голос загубився в нічній темряві, наче марне пророцтво. Вимовивши це ім'я, на яке вже не було кому відповідати, генерал ніби помахом чародійної палички розвіяв диявольську ману, що пригнітила його волю. З його обличчя було видно, що він раптом отямився. Він виразно уявив собі сцену, яка тільки-но відбулася, він проклинав свою незбагненну безпорадність. Кров гарячою хвилею шугнула йому від серця в голову, в ноги, він знову став самим собою, страшний гнів і жадоба помсти опанували його, і він крикнув громовим голосом:

– Поможіть! Поможіть!

Він кинувся до дзвінків і з усієї сили смикнув за всі шворки зразу, обірвав їх, і незвичайний передзвін пролунав у домі. Всі слуги миттю прокинулися. А генерал усе кричав, він розчахнув вікна на вулицю, став кликати жандармів, схопив пістолети й почав стріляти, щоб поквапити кінну поліцію, підняти на ноги слуг і сполошити сусідів. Собаки впізнали хазяїнів голос і зчинили лютий гавкіт, коні заіржали й стали бити в землю копитами. Оглушливий гамір розколов нічну тишу. Збігаючи сходами, щоб перейняти дочку, генерал побачив, як з усіх боків поспішають слуги.

– Мою дочку, мою Елену викрали! Швидше в сад! Охороняйте вулицю! Відчиніть ворота жандармам! Ловіть убивцю!

Лють удесятерила його силу, і він одним ривком обірвав ланцюг, на якому був прив'язаний великий сторожовий собака.

– Елену! Шукай Елену! – крикнув він йому.

Собака підстрибнув, як лев, люто загавкав і так швидко помчав у сад, що генерал зразу від нього відстав. У цю мить з вулиці долинув цокіт кінських копит, і генерал сам побіг відчиняти ворота.

– Бригадире, – вигукнув він, – переймайте вбивцю пана де Moнi, він утікає через мої сади! Негайно перекрийте всі шляхи до Пікардійських пагорбів, а я звелю влаштувати облаву в маєтках, парках, домах. А ви, – звернувся він до слуг, – стережіть вулицю, розташуйтеся вервечкою, від застави до самого Версаля. Вперед! Усі, як один!

Він схопив рушницю, яку виніс йому камердинер, і кинувся в сад, крикнувши до собаки:

– Шукай!

У відповідь здалеку долинув несамовитий гавкіт, і генерал побіг туди, де, як йому здалося, хрипко гавкав собака.

О сьомій ранку пошуки жандармів, генерала, слуг та сусідів ще ні до чого не привели.

Собака не повернувся. Змучений втомою і постарілий з горя, маркіз зайшов у дім, порожній тепер для нього, хоча там були ще троє його дітей.

– Ви холодно ставилися до своєї дочки, – сказав він, дивлячись на дружину. – І ось усе, що нам від неї лишилося, – додав він, показуючи на кросна, де виднілася на полотні вишита квітка. – Тільки щойно вона була тут, а тепер вона пропала, загинула!

І він заплакав, затуливши обличчя долонями, і стояв якусь мить мовчки, не зважуючись дивитися на вітальню, де зовсім недавно усе являло собою картину сімейного щастя. Відблиски світанку змагалися із сяйвом ламп, які вже згасали; свічки догоряли, і навколо них уже спалахнули паперові розетки; усе було в гармонії з розпачем батька.

– Це треба спалити, – сказав він по хвилинній мовчанці, показуючи на кросна. – Я неспроможний дивитись на те, що нагадує про неї.

Та жахлива різдвяна ніч, коли маркіза та його дружину спіткало велике лихо, коли вони втратили старшу дочку, не змігши протистояти незбагненній могутності її мимовільного викрадача, та ніч стала для них ніби передвістям подальших нещасть.

Внаслідок банкрутства свого біржового маклера маркіз розорився. Щоб спробувати щастя в якійсь спекуляції і, нажившись на ній, повернути втрачене багатство, він віддав під заставу майно своєї дружини; але ця оборудка тільки розорила його до цурки. Охоплений розпачем і готовий на все, він вирішив покинути батьківщину. Шість років минуло після його від'їзду. Родина рідко отримувала листи від батька, але за кілька днів до того, як Іспанія визнала незалежність південно-американських республік^{32}, він надіслав звістку, що повертається додому.

Отож кілька французів-негоціантів пливли на іспанському бригові до Франції, сповнені нетерпіння повернутись на батьківщину з багатством, набутим ціною багаторічних зусиль і небезпечних подорожей у Мексіку або в Колумбію. Стояв сонячний ранок, і корабель був уже за кілька миль від Бордо. Чоловік, який постарів більше від злигоднів життя та від горя, ніж унаслідок плину років, спирався на абордажний бар'єр і здавався байдужим до видовища, яке розкинулося перед очима пасажирів, з'юрмлених на верхній палубі. Небезпеки тривалої морської подорожі були позаду, й мандрівники, приваблені чудовою погодою, усі піднялися на палубу, щоб привітати рідну землю. Майже кожен неодмінно прагнув ще здалеку побачити маяки, гасконські будинки, Кордуанську вежу, обриси яких губилися за примхливими обрисами хмар, що біліли на обрії. Коли б не срібляста мережка, яка зміїлася перед бригом, коли б не пінястий слід, який швидко танув позаду нього, пасажирам здалося б, що корабель нерухомо застиг посеред океану – такою гладенькою була його поверхня. Чисте небо милувало зір. Густа синява небесного склепіння поступово світлішала і зливалася з голубінню вод, і там, де вони з'єднувалися, ніби осяйна низка зірок, блищала лінія видноколу. Сонячні промені віддзеркалювалися в незліченних гранях хвиль на неозорому водному обширі, який мерехтів чи не яскравіше, аніж твердінь небесна. Лагідний вітерець надував вітрила. Білосніжні полотнища, жовті розмаяні прапори та густе плетиво снастей чітко вимальовувалися на ясно-синьому тлі неба та океану, й лише відкинуті вітрилами тіні змінювали їхні відтінки. Погідний день, свіжий вітерець, рідні береги на обрії, спокійне море, плюскіт хвиль, що навіював тиху печаль, красень-бриг, який ковзав сам-один по океану, ніби жінка, що квапиться на побачення, – ця картина була сповнена гармонії, і душа людська, злинаючи над швидким кораблем, могла охоплювати неосяжні простори. Дивовижним тут здавалося протиставлення самоти – діяльному життю, мовчанки – шумові, й ніхто не збагнув би, де починається шум і життя, а де – небуття і тиша. Жодний людський голос не порушував цих небесних чарів. Іспанець-капітан, його матроси, французи-пасажири стояли або сиділи на палубі, пойняті якимсь побожним захватом – усе навіювало їм спогади. В повітрі наче розлилася млосна знемога. Обличчя світилися радістю, про минулі нещастя було забуто, і хвилі колисали людей на кораблі, мов у чарівному сні. Але старий, що прихилився до абордажного бар'єру, раз у раз тривожно вдивлявся в обрій. В усіх його рисах прозирала наче недовіра до своєї долі, і, здавалося, він боявся, що не скоро йому пощастить ступити на землю Франції. Це був маркіз д'Еглемон. Щастя не лишилося глухе до його благань, до його розпачливих зусиль. П'ять років пошуків і тяжких трудів зробили його власником чималого статку. Прагнучи якомога швидше побачити батьківщину й ощасливити свою сім'ю, він пішов за прикладом кількох французьких негоціантів з Гавани і сів з ними на іспанський бриг, що відпливав у Бордо. Тепер його уява, стомлена од вічних передбачень горя, малювала йому чудові картини колишнього щастя. Він здалеку помітив буру смужку суходолу, і йому ввижалося, ніби він уже бачить дружину й дітей. Ось він сидить удома, біля каміна, його обіймають, до нього ніжно лащаться діти. Він уявляв собі Моїну – вона виросла, погарнішала, набула манери дорослої дівчини. Коли ця уявна картина постала перед ним аж надто виразно, сльози набігли йому на очі й, щоб приховати хвилювання, він подивився на морський обрій у протилежний бік від того, де виднілася туманна смуга, яка провіщала берег.

– Знову він, – сказав маркіз. – Так і йде слідом за нами.

– Що там таке? – спитав капітан-іспанець.

– Корабель, – неголосно відповів генерал.

– Я ще вчора його помітив, – сказав капітан Гомес.

Він пильно подивився на генерала і прошепотів йому на вухо:

– Він женеться за нами.

– Тоді не розумію, чому він нас досі не наздогнав, – відповів старий воїн. – Адже оснащений він куди краще, ніж ваш чортів «Святий Фердінанд».

– Можливо, в нього пробоїна абощо…

– Але він таки наздоганяє нас! – вигукнув генерал.

– Це колумбійський корсар, – тихо повідомив йому капітан. – До судоходу нам ще пливти шість льє, а вітер ущухає.

– Він не йде, а летить, знаючи, що через дві години жертва вислизне в нього з рук. Ну й зухвалець!

– Це він! – вигукнув капітан, – О, недарма його звуть «Отелло»! Нещодавно він потопив іспанський фрегат, а в самого ж гармат із тридцять, не більше! Тільки його я й боявся, знаючи, що він десь шастає поблизу Антільських островів. О, вітер посилюється, – провадив капітан, помовчавши і дивлячись на вітрила свого корабля. – Ми встигнемо добратися. Іншого виходу в нас нема. Парижанин не знає пощади.

– Він теж добирається! – відповів маркіз.

«Отелло» був уже не далі, як за три льє. Хоча ніхто не чув, про що розмовляли маркіз та капітан Гомес, поява невідомого корабля привернула увагу, й більшість матросів та пасажирів з'юрмилися біля того місця, де стояли співрозмовники. Майже всі прийняли бриг за комерційне судно і з цікавістю дивились, як він наближається, та раптом один з матросів вигукнув на своєму барвистому жаргоні:

– Святий Якове! Нам усім каюк, це ж Парижанин!

Коли пролунало це грізне ім'я, жах опанував усіх на кораблі, й зчинилося сум'яття, яке годі описати словами. Але капітан-іспанець не розгубився: він віддав кілька наказів, і матроси негайно взялися за діло. Щоб уникнути небезпеки і за всяку ціну добутися суходолу, Гомес звелів поставити високі й низькі ліселі з лівого та правого борту, підставивши вітрові всі вітрила, які тільки можна було закріпити на реях. Цей маневр виконали, але з великими зусиллями – не було, звичайно, тієї узгодженості в діях, яка так захоплює на військовому кораблі. Хоча «Отелло», вітрила на якому були встановлені бездоганно, летів, наче ластівка, він, здавалося, наближався досить повільно, і бідолашні французи відчули оманливу надію. Але саме в ту мить, коли завдяки вправним маневрам, у яких брав участь сам Гомес – і не тільки розпоряджаючись, а й показуючи, як треба діяти – у ту мить, коли «Святий Фердінанд» помітно прискорив хід, стерновий – з очевидним наміром – зробив неправильний розворот і поставив бриг бортом до вітру. Під його поривами вітрила так рвучко «залопотіли», що «всмоктали» в себе весь вітер; лісель-сприти зламались, і бриг різко «загальмував». Від гніву капітан став біліший, аніж вітрила. Одним стрибком кинувся він до стернового і з такою люттю вдарив його кинджалом, що схибив. Тоді він штурнув негідника в море, схопив стерно і спробував залагодити шкоду, завдану його славному, випробуваному кораблю. Сльози розпачу блищали в очах капітана, бо зрада, яка знищує плоди наших зусиль, засмучує нас куди дужче, ніж неминуча смерть. Та чим більше сипав капітан прокльонами, тим гірше посувалося діло. Тоді він власноручно вистрелив із сигнальної гармати, сподіваючись, що постріл почують на березі. Відразу ж пальнув з гармати і піратський корабель, який наближався з неймовірною швидкістю. Ядро не долетіло до «Святого Фердінанда» лише туазів на десять.

– Кат його забери! – вигукнув генерал. – Добрий приціл! Мабуть, гармати в них якісь особливі.

– О, коли той чортяка озветься, то краще мовчати, – сказав один матрос. – Парижанин і англійського фрегата не побоїться…

– Ми загинули! – тоном безнадії вигукнув капітан, який, навівши підзорну трубу на берег, не зміг нічого там розрізнити. – Ми ще далі від Франції, ніж мені здавалося.

– Навіщо упадати в розпач? – сказав генерал. – Усі ваші пасажири – французи, вони зафрахтували корабель. А ви ж кажете, цей пірат – парижанин. То звеліть підняти білий прапор і…

– І він пустить нас на дно, – відповів капітан. – Він з тих, хто ні перед чим не зупиниться, коли є нагода взяти багату здобич.

– Ну, якщо він справжній пірат…

– Який там пірат, – сердито заперечив матрос. – У нього все по закону. Він знає, що робить.

– Ну тоді покорімося своїй долі! – вигукнув генерал, звівши погляд до неба.

У нього вистачило мужності стримати сльози.

Тільки-но він вимовив ці слова, як пролунав другий постріл з гармати. Ядро, пущене з більшою влучністю, пробило корпус «Святого Фердінанда».

– Лягти в дрейф! – звелів засмучений капітан.

Матрос, який обстоював честь Парижанина, став вельми вправно допомагати здійсненню цього маневру, спричиненого безвихідним становищем судна. У гнітючому чеканні минуло півгодини. Смертельний жах опанував пасажирів судна. «Святий Фердінанд» віз чотири мільйони піастрів, які складали багатство п'ятьох французів, і гроші генерала – мільйон сто тисяч франків. «Отелло» був уже на відстані десяти рушничних пострілів; на ньому ясно виднілися грізні жерла дванадцяти гармат, готових відкрити вогонь. Здавалося, вітер, роздмухуваний самим дияволом, підганяв корабель; але погляд бувалого моряка легко вгадував, чим пояснюється ця швидкість, – досить було придивитись до обрисів брига, до його видовженого вузького корпусу, до високого рангоуту, до того, як скроєні вітрила, яка чудова і легка вся оснастка, з якою спритністю, з якою узгодженістю, наче одна людина, діє вся команда, точно вгадуючи напрямок вітру й бездоганно підлагоджуючи під нього стіну білих полотнищ. Струнка дерев'яна споруда, здавалося, дихала впевненістю у своїй силі, була моторна і кмітлива, як скаковий кінь або хижий птах. Матроси на корсарському кораблі рухалися мовчки і в разі опору були готові враз пустити на дно беззахисне торговельне судно, яке, на щастя для себе, принишкло і скидалося на провинного школяра, захопленого зненацька вчителем.

– Адже в нас є гармати! – вигукнув генерал, стиснувши руку капітана.

Капітан кинув на старого воїна погляд, сповнений мужності та розпачу, і сказав:

– А люди?

Маркіз оглянув людей на «Святому Фердінанді» і здригнувся. Четверо негоціантів були бліді й тремтіли від страху, а матроси, з'юрмившись навколо одного із своїх, мабуть, домовлялися про те, щоб перейти на бік «Отелло» – вони дивилися на піратський корабель із жадібною цікавістю. Лише боцман, капітан і маркіз обмінялися поглядами, в яких не було страху.

– Знаєте, капітане Гомес, я вже одного разу попрощався зі своєю батьківщиною та сім'єю, і тоді моє серце було розбите горем. Невже знову мені доведеться попрощатися з ними – і вже навіки – саме тоді, коли я несу своїм дітям радість і щастя?

Генерал відвернувся, і коли його гнівні сльози закапали в море, побачив стернового матроса, який уплав добирався до піратського корабля.

– Цього разу ви таки справді попрощаєтеся з ними навіки, – сказав капітан.

Іспанця злякав безумний погляд француза. Обидва кораблі вже стали бортом до борту, і генерал, побачивши зблизька команду піратського брига, повірив зловісному пророкуванню Гомеса. Біля кожної гармати стояло по три чоловіки. Вони скидалися на бронзові статуї – так атлетично були збудовані, такими вугластими були їхні обличчя, такими мускулистими – руки. Навіть смерть не повалила б з ніг могутніх хлоп'ят. Матроси – добре озброєні, діяльні, спритні й дужі – теж стояли нерухомо. Їхні суворі обличчя засмагли на сонці, тіла загрубіли від тяжкої праці. Їхні очі палахкотіли, в них світилися рішучість і кмітливість, пекельне торжество. Глибока мовчанка, що панувала на верхній палубі піратського корабля, чорній від людей і капелюхів, свідчила про незламну дисципліну, про те, що чиясь могутня воля приборкує цих демонів у людській подобі. Ватаг стояв біля грот-щогли, схрестивши руки; він був неозброєний, і тільки сокира лежала в нього біля ніг. Крислатий повстяний капелюх захищав йому голову від сонця й затінював обличчя. Гармаші, вояки й матроси, схожі на собак, що принишкли біля ніг хазяїна, дивились то на свого капітана, то на торговельне судно. Коли два бриги зіткнулися, поштовх пробудив корсара від задуми, і він щось прошепотів на вухо своєму молодому помічникові, який стояв за два кроки від нього.