Текст книги "Тридцятирічна жінка"
Автор книги: Оноре де Бальзак
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)
Моїна увійшла знову, підбурювана цікавістю.
– Сестро, – мовила розпещена дівчина, – лікар хоче…
– Ніхто й ніщо вже мені не поможе, – сказала Елена. – Ох, чому я не померла в шістнадцять років, адже я хотіла тоді накласти на себе руки! Хто йде проти закону, тому не буде щастя! Моїно, ти…
І вона померла, схиливши голову до голівки своєї дитини, судомно стиснувши її в обіймах.
Повернувшись до себе в кімнату, пані д'Еглемон сказала, заливаючись слізьми:
– Твоя сестра, мабуть, хотіла сказати тобі, Моїно, що дівчина не може знайти щастя в романтичних пригодах, а тим паче тоді, коли покине свою матір.
VI. Старість провинної матері
На початку червня 1844 року в саду, що розкинувся навколо великого будинку на вулиці Плюме в Парижі, по осяяній сонцем алеї прогулювалася вже не молода жінка; їй було десь років під п'ятдесят, хоч на вигляд вона здавалася старшою. Вона пройшлася двічі-тричі звивистою доріжкою, з якої нікуди не звертала, щоб увесь час бачити вікна тих покоїв особняка, до яких, певне, була прикута вся її увага, і сіла в садове крісло, сплетене з молодого гілля, неочищеного від кори. Звідти, де стояло це красиве крісло, крізь ґратчасту огорожу їй було видно і величний краєвид внутрішніх бульварів, а посеред них громаддя Дому Інвалідів, що здіймає у височінь свій купол над цілим морем в'язів, і менш грандіозну картину – сад і сірі стіни одного з найгарніших будинків Сен-Жерменського передмістя. Все тут було огорнуте тишею – сусідні сади, бульвари, Дім Інвалідів, бо в цьому аристократичному кварталі життя пробуджується лише ополудні. Якщо не чия-небудь примха, якщо не здумає покататися верхи якась молода дама, якщо не поспішатиме виправити діловий документ якийсь старий дипломат, то в цю годину всі ще сплять або тільки починають прокидатися: і слуги, і пани.
Літня дама, що встала так рано, була маркізою д'Еглемон, матір'ю графині де Сент-Ерен, господині цього гарного особняка. Маркіза відмовилася від нього на користь дочки, віддала вона їй і свій статок, залишивши собі лише довічну пенсію. Графиня Моїна де Сент-Ерен була єдиною дитиною пані д'Еглемон, яка лишилася жива. Щоб видати її заміж за спадкоємця одного з найславетніших родів Франції, маркіза пожертвувала всім. Це було цілком зрозуміло, адже вона втратила одного за одним, обох своїх синів: Гюстав, маркіз д'Еглемон, помер від холери; Абель поліг у битві біля Константіни. Після Гюстава залишилися вдова і діти. Та пані д'Еглемон і до своїх синів не відчувала особливої любові, а до онуків – тим паче. Вона ставилася з люб'язною увагою до молодої маркізи д'Еглемон, вдови Гюстава, але то було чисто зовнішнім виявом почуттів, до якого нас зобов'язує виховання та правила світської пристойності. Статки померлих синів маркіза привела в зразковий порядок, а власні заощадження і маєтки віддала Моїні, своїй улюблениці. Змалку Моїна була чарівною дівчинкою, і пані д'Еглемон любила її дужче, ніж інших своїх дітей – матерям бувають притаманні такі природжені чи мимовільні почуття; цей фатальний потяг іноді здається незбагненним, але люди спостережливі розгадують такі таємниці легко. Привабливе Моїнине личко, звук голосу улюбленої дитини, її манери, хода, вираз очей, рухи – усе пробуджувало в душі маркізи ті глибокі почуття, які пожвавлюють, хвилюють і розчулюють материнське серце. Зміст її нинішнього, майбутнього і всього минулого життя зосередився в цій молодій жінці, якій вона віддала усі скарби материнської ніжності. Тепер Моїна залишилася єдиною втіхою матері, адже чотирьох інших своїх дітей маркіза д'Еглемон втратила. Її старша красуня-дочка померла за якихось майже нікому не відомих і трагічних обставин, – принаймні так говорили у світському товаристві, – а найстарший син загинув ще в п'ятирічному віці від нещасливого випадку. Маркіза, безперечно, бачила небесний знак у тому, що доля пощадила її улюбленицю, і зберегла лише невиразний спогад про дітей, яких у неї забрала смерть; пам'ять про них вона берегла десь на самому дні душі, то були наче могилки на полі битви, майже невидимі – так заросли вони польовими квітами. Світське товариство могло б зажадати від маркізи пояснення причин такої легковажності й такого надання переваги одній дитині; але парижани настільки закручені у вирі подій, мод, нових поглядів, що про минуле життя пані д'Еглемон навряд чи хто й згадував. Її й не думали осуджувати за те, що вона була холодна до своїх дітей і швидко їх забула, нікого, власне, це не цікавило; зате її надмірна любов до Моїни зворушувала багатьох, і це почуття вважали святим, як вважають святим той чи той забобон. Крім усього, маркіза вельми рідко з'являлась у світському товаристві, а в тих домах, де вона бувала, її мали за жінку лагідну, добру, благочестиву, поблажливу. Звичайно світське товариство задовольняється такими зовнішніми виявами почуттів – треба мати якийсь особливий інтерес, щоб захотіти проникнути в їхню суть. Та й багато чого люди молоді схильні прощати старим, коли ті самохіть відсуваються в тінь і хочуть залишитися тільки спогадами. Одне слово, на пані д'Еглемон охоче посилалися діти, розмовляючи зі своїми батьками, і зяті – у розмовах із тещами. Адже вона ще за життя віддала все своє багатство дочці й, радіючи щастю молодої графині, жила тільки нею і задля неї. Правда, декотрі розважливі діди або занудні дядьки, від яких чекають спадщини, картали її за таку необачливу поведінку, запевняючи, що настане день, і пані д'Еглемон пожалкує, що віддала дочці усе багатство. Хай навіть вона впевнена в доброму серці графині де Сент-Ерен, але чи може вона з тією самою впевненістю покластися на зятя? Проте висловлювання таких пророків повсюди зустрічали вигуками осуду і скрізь на всі лади вихваляли Моїну.
– Слід віддати належне пані де Сент-Ерен, – казала одна молода жінка, – її мати живе, як і раніше. У пані д'Еглемон чудові покої; до її послуг екіпаж, і вона може виїздити в світ, як і колись…
– Тільки не в Італійську оперу, – зауважував старий нахлібник, один із тих дармоїдів, що полюбляють осипати друзів дошкульними насмішками, цим нібито доводячи свою незалежність. – Крім своєї розманіженої донечки, вдова д'Еглемон тільки музику й любить. Як чудово вона колись співала і як грала на фортепіано! Проте графинину ложу завжди заповнюють молоді вітрогони, і бідолашна мати боїться стати на перешкоді любій донечці, яка вже здобула собі славу великої кокетки, тим-то пані д'Еглемон і не їздить ніколи до Італійської опери.
– Пані де Сент-Ерен, – казала одна дівчина на порі, – влаштовує для своєї матері чудові вечори, у неї салон, де буває весь Париж.
– Салон, де ніхто не звертає найменшої уваги на маркізу, – заперечив нахлібник.
– Але ж пані д'Еглемон ніколи не залишається сама-одна, це щира правда, – докидав якийсь світський хлюст, щоб підтримати молодих дам.
– Вранці люба Моїна спить, – казав старий пролаза, стишуючи голос. – О четвертій люба Моїна виїздить у Булонський ліс. Увечері люба Моїна вирушає на бал або в Італійський театр… Правда, пані д'Еглемон може бачити свою ненаглядну донечку, коли та вдягається або за обідом, якщо люба Моїна випадково обідає з дорогою мамусею. Менше ніж тиждень тому, – сказав нахлібник, беручи під руку сором'язливого вчителя, якого недавно взяли в дім, де відбувалася ця розмова, – я був у них і бачив бідолашну матір – вона сиділа в сумній самотині біля каміна. «Що з вами?» – запитав я. Маркіза подивилася на мене з усмішкою, але очі в неї були заплакані. «Я думала, – сказала мені вона. – Як дивно, що в мене було аж п'ятеро дітей, а нині я самотня! Але така наша доля! До того ж мені приємно знати, що моя Моїна розважається!» Вона могла говорити зі мною відверто, адже я близько знав маркіза д'Еглемона. Нічим не примітний був чоловік, і йому пощастило з дружиною. Звісно, тільки завдяки їй він став пером і придворним Карла Десятого.
Але в розмовах світських балакунів висловлюється стільки помилкових міркувань, з такою безтурботністю завдають вони людям глибоких душевних ран, що історик звичаїв повинен розумно зважувати несерйозні погляди, висловлені несерйозними людьми. Та й узагалі, хіба можна судити про те, хто має слушність – мати чи її дитина? Над їхніми почуттями лише один суддя. Цей суддя – Бог. Бог, який часто вказує своїм грізним перстом на сім'ю і підбурює дітей проти матерів, батьків проти синів, народи проти царів, володарів проти їхніх підданих, усе суще проти всього сущого; який у світі духовному замінює одні почуття іншими – так ото навесні молоде листячко витісняє торішнє; і який діє в інтересах незрушного порядку, в ім'я мети, відомої лише йому. Немає сумніву, що все прагне у лоно його чи, точніше, туди повертається.
Ці благочестиві міркування, такі природні в похилому віці, безладно тіснилися в душі пані д'Еглемон; жевріючи там неяскравим світлом, вони то зникали зовсім, то вирізнялися чітко, наче квіти, що їх буря розметала на поверхні вод. Вона сиділа стомлена, змучена тривалими роздумами, тими болісними мареннями, в яких перед людиною, що передчуває близьку смерть, постає усе її минуле життя.
Якби в ту пору якийсь поет, прогулюючись бульваром, помітив цю жінку, так завчасу постарілу, вона здалася б йому особою вельми цікавою. Кожен, хто побачив би, як вона сидить ополудні в мереживному затінку акації, багато чого прочитав би на її блідому обличчі, незворушному й холодному навіть під жаркими променями сонця. Її виразне обличчя віддзеркалювало щось набагато значливіше, ніж просто людське життя, яке наближалося до свого кінця, щось набагато глибше, ніж людську душу, змучену тяжкими випробуваннями. Це обличчя належало до тих, яке ви неодмінно виділили б серед тисячі нічим не примітних облич, на якому ви зупинили б на мить погляд і замислились; так у музеї, серед тисячі картин на вас справить незабутнє враження лише величний образ скорбної матері, створений генієм Мурільйо, або обличчя Беатріче Ченчі, якому Гвідо зумів надати зворушливого виразу невинності{41}, не стертої страхітливим злочином, або картина Веласкеса, де художник зобразив похмурі риси Філіппа Другого, в яких відбилася грізна могутність царів, що вселяє жах. Певні людські обличчя приковують до себе зір, вони розмовляють з нами і розпитують нас, вони відповідають на наші потаємні думи й іноді уявляються справжньою поемою. Застигле крижане обличчя пані д'Еглемон і здавалося такою моторошною поемою, одним з незліченних і страшних образів; які юрмляться в «Божественній Комедії» Данте Аліг'єрі.
Протягом свого короткочасного розквіту жіноча врода чудово служить лицемірству, до якого жінку приневолює її природна слабкість та закони суспільства. Під рум'яним свіжим кольором обличчя, під сяйвом очей, під вишуканим малюнком витончених рис, під багатством ліній, плавних або різких, але чистих і досконало завершених, ховаються всі потаємні порухи її душі. Навіть якщо вона почервоніє, це не викаже її почуттів, а тільки пожвавить і без того яскраві барви; вогонь її жвавих очей затьмарює в ту пору всі внутрішні спалахи, а полум'я страждань, вихоплюючись на мить, надає їй ще більшої привабливості. Отож нема нічого непроникнішого, ніж обличчя молодої жінки, бо нема нічого нерухомішого. Таке обличчя завжди незворушне, воно гладеньке і чисте, як поверхня озера в тиху погоду. Певного виразу жіночі риси набирають лише десь у тридцять років. А до цього віку художникові не знайти в них нічого, крім рожевих та білих барв, крім усмішок та виразу, який повторює одну й ту саму думку – думку про втіхи молодості й кохання, думку одноманітну і неглибоку. Але в свої похилі літа, коли жінка уже пережила всі пристрасті, вони наче закарбовуються на її обличчі; вона була коханкою, дружиною, матір'ю; найбурхливіші вияви радості й горя в решті решт змінили, спотворили її риси, проборознили обличчя тисячею зморщок, наділивши кожну власною мовою; і лице жінки стає тоді величним у своєму стражданні, прекрасним у своєму смутку, шляхетним у своїй незворушності; і якщо нам буде дозволено розвинути наше образне порівняння, то у висохлому озері стають помітні сліди всіх джерел, які живили його; тоді обличчя жінки уже не привабить уваги світського товариства, бо у своїй легковажності, світське товариство буде налякане, побачивши, що зруйновані його уявлення про красу; не привабить воно й банального художника, який не знайде в ньому нічого для себе цікавого; зате воно надихне справжнього поета, того, хто наділений відчуттям прекрасного, хто вільний від усіх умовностей, на яких грунтується стільки фальшивих уявлень про мистецтво й красу.
Пані д'Еглемон була в модному капелюшку, та не важко було роздивитись, що її колись чорне волосся посивіло від душевних тривог. Її зачіска з елегантним проділом, що свідчила про вишуканий смак світської жінки, не прикривала зів'ялого, зморшкуватого чола, яке зберегло, проте, свою прекрасну форму. З тонких, правильних рис, з овалу обличчя ще можна було уявити собі, хай і невиразно, колишню вроду цієї жінки, якою вона так пишалася. Але ті ж таки прикмети ще яскравіше свідчили про пережиті страждання – вони вкрили її обличчя зморшками, висушили шкіру на скронях, щоки в неї запали, повіки зблякли, а вії, ця окраса погляду, поріділи. Стриманістю віяло від усієї зовнішності пані д'Еглемон; її рухи були неквапними і статечними. Її скромність перейшла в смирення і, мабуть, була наслідком багаторічної звички ховатися в тінь заради дочки; та й говорила вона мало і тихо, як усі люди, котрим доводиться багато думати, жити своїм потаємним життям. Її манера триматися, її поведінка викликали незбагненне почуття – не страх, не жалість, а якесь дивовижне поєднання цих протилежних порухів душі. Нарешті самі її зморшки, гіркі складки на обличчі, згаслий страдницький погляд – усе це промовисто свідчило про сльози, які висихають у серці й ніколи не капають з очей. Нещасливці, звиклі волати до неба, просячи розради в життєвих прикрощах, відразу збагнули б по очах цієї жінки-матері, що й вона звертається до молитви багато разів на день, що й у неї досі ятряться ті приховані рани, від яких рано чи пізно в'януть усі квіти душі аж до материнських почуттів. Живописці мають фарби для таких портретів, але слова й поняття безсилі їх відтворити: відтінки й риси обличчя не піддаються опису, душа сприймає їх лише зором, а в письменника є тільки один засіб дати уявлення про страшні зміни в зовнішності його героїв – розповісти про події, які спричинили ті зміни. Обличчя маркізи д'Еглемон свідчило про невидиму душевну бурю, про таємну боротьбу між героїзмом материнських страждань та немічністю наших почуттів, недовговічних, як і ми самі, а в нас, як відомо, немає нічого вічного. Ці переживання, постійно стримувані, кінець кінцем підірвали її здоров'я. Немає сумніву, що глибокі материнські муки змінили її серце також фізично, і якась хвороба, можливо, аневризм, повільно підточувала пані д'Еглемон, хоч вона цього й не усвідомлювала. Справжнє горе завжди таїться у глибокій схованці, яку воно само готує для себе і начебто спить там, але насправді невблаганно роз'їдає душу, ніби ота жахлива кислота, що руйнує кришталь. Ось дві сльозинки скотилися по щоках маркізи, і вона підвелася, немов її раптом вразила думка, ще болючіша, ніж усі інші. Вона, звичайно, думала про майбутнє Моїни, вона відчувала, що дочці судилося спізнати чимало горя, і спогади про всі нещастя, які довелося пережити їй самій, важким тягарем навалилися на маркізу.
Тривога матері стане зрозумілою, коли ми розповімо, яка небезпека загрожувала її дочці.
Граф де Сент-Ерен півроку тому поїхав з дипломатичною місією. Поки його не було, Моїна, в якої марнославство світської чепурухи поєднувалося з примхами розпещеної дитини, розважалася тим, що з легковажності, з жіночого кокетства чи просто аби випробувати могутність своїх чарів, завела інтрижку з одним спритним, але безсердечним молодиком, котрий запевняв її, ніби він утратив тяму від кохання, але то було кохання, з яким чудово вживаються усі дріб'язкові амбіції світського хлюста. Тривалий досвід навчив пані д'Еглемон розбиратися в житті, правильно оцінювати людей, остерігатися вищого світу, і тепер вона з тривогою стежила за розвитком цього роману, передчуваючи, що дочка занапастить себе, що вона потрапила в тенета чоловіка, для якого немає нічого святого. Та й як було їй не жахатися, коли вона знала, що франт, якого Моїна слухає з такою втіхою, – розпусник? Отже, її улюблена дочка опинилася на краю прірви. Маркіза була глибоко впевнена в цьому, але не могла зупинити Моїну – вона її боялася. Мати наперед знала, що дочка і слухати не стане її мудрих застережень; вона не мала ніякої влади над цією душею, лагідною до всіх інших, але залізною, коли йшлося про взаємини з матір'ю. Пані д'Еглемон так ніжно любила дочку, що, мабуть, співчутливо поставилася б до тривог її забороненої пристрасті, якби могла знайти їй виправдання у шляхетній вдачі спокусника, але Моїні хотілося лише пококетувати, а маркіза зневажала графа Альфреда де Ванденеса, розуміючи, що він дивиться на свою пригоду з Моїною, як на партію в шахи. Альфред де Ванденес викликав відразу в нещасливої матері, але головну причину цього почуття їй доводилося таїти в глибині серця. З маркізом де Ванденесом, Альфредовим батьком, її поєднували близькі взаємини, і ця дружба, до якої світське товариство ставилося з пошаною, дозволяла тепер молодшому Ванденесові без церемоній приходити до графині де Сент-Ерен, і він удавав, ніби закоханий у неї змалку. Та навіть якби пані д'Еглемон зважилася на жахливе зізнання, що повинне було поставити неподоланну перешкоду між Моїною та Альфредом, вона тільки збезчестила б себе в очах дочки, але навряд чи домоглася б чогось більшого. Альфред був надто зіпсутий, а Моїна надто лукава, щоб так просто повірити цьому зізнанню. Молода графиня найімовірніше не зважила б на нього, подумавши, що мати хитрує. Пані д'Еглемон своїми руками спорудила собі темницю, замурувала себе в ній і мала тепер померти, дивлячись, як занапащає своє прекрасне молоде життя її Моїна – її гордість, щастя і втіха. Моїна, чиє життя було для матері у тисячу разів дорожче, ніж її власне. Які жахливі, неймовірні, безмовні муки! Яка бездонна прірва!
Вона нетерпляче чекала, коли ж дочка нарешті прокинеться, і боялася цього, як засуджений на смерть бідолаха, що прагне якомога скоріше розквитатися з життям і водночас тремтить зі страху на думку про ката. Маркіза вирішила вдатися до останнього засобу; і мабуть, вона не так боялася невдачі, як того, що доведеться підставити своє серце під смертельний удар, а зважитися на це їй було нелегко. Ось до чого дійшла вона у своєму материнському обожнюванні: вона знала, що дочка не завагається вгородити їй у груди кинджал і самохіть наражала себе на цей удар. Материнське почуття безмежне і зробити серце матері байдужим може тільки смерть або вплив якогось іншого тиранічного почуття, пов'язаного з релігією або з коханням. З самого сьогоднішнього ранку невблаганна пам'ять нагадувала маркізі про чимало недавніх подій, нібито дріб'язкових, але дуже важливих для нашого духовного життя. Бо й справді, буває, що досить одного жесту – і розігрується драма; досить одного слова – і занапащається життя людини; досить одного байдужого погляду – і вмирає найпалкіша пристрасть. Маркіза д'Еглемон, на своє лихо, бачила надто багато таких жестів, чула надто багато подібних слів, ловила надто багато поглядів, що терзали душу, і спогади не вселяли їй найменшої надії. Усе свідчило за те, що Альфред витісняє її з доччиного серця і що вона, мати, займає там місце, не на радість дочці, а на прикрість. Безліч випадків, безліч дрібничок свідчили про те, як погано ставиться до неї Моїна, і цю невдячність мати сприймала як кару господню. Вона намагалась виправдати дочку, говорячи собі, що це воля провидіння, і благословляла руку, яка вдарила її. Того ранку маркізі згадалося усе-усе, і на серці в неї було так тяжко, що від найменшої неприємності чаша її страждань могла переповнитись. Холодний погляд, мабуть, убив би сьогодні маркізу. Описувати всі ці домашні неприємності – справа невдячна, але, думаю, досить згадати про кілька таких випадків, і все буде ясно.
Так, наприклад, маркіза стала погано чути, але ніяк не могла домогтися, щоб Моїна говорила з нею голосніше; а коли якось із наївністю, притаманною людям недужим, пані д'Еглемон попросила дочку повторити фразу, якої не розчула, графиня підкорилась, але з таким невдоволеним виразом, що мати ніколи більше не зверталася до неї з цим скромним проханням. Тепер, коли Моїна розповідала про щось або просто розмовляла, маркіза намагалася присунутися до неї ближче. Та нерідко дочку дратувала материна недуга й у своїй легковажній жорстокості вона сердилась і втрачала терпець. Ця образа – а їх було безліч – вражала матір у саме серце. Такі дрібнички, можливо, не впали б у вічі людині сторонній, бо тільки жінка здатна їх помітити. Так, коли одного дня пані д'Еглемон сказала, що в неї була з візитом княгиня де Кадіньян, Моїна вигукнула: «Невже вона приїхала заради вас?» Графиня вимовила ці слова з таким виразом, таким тоном, вона вклала в них стільки зарозумілого подиву і витонченої зневаги, що молоду людину з чуйним серцем це навело б на думку про те, як гуманно чинять дикуни, вбиваючи старих свого племені, коли ті не втримуються за гілку розгойдуваного з усіх сил дерева. Пані д'Еглемон підвелась, усміхнулася й пішла, щоб тихенько поплакати в самотині. Люди добре виховані, а надто жінки, вміють приховувати свої почуття і про їхню сердечну муку з виразу обличчя здогадається лише той, кому довелося спізнати в житті не менше горя, ніж спізнала його ця нещаслива мати. І ось коли пані д'Еглемон сиділа в саду, пригнічена спогадами, одна з таких ніби незначних образ видалася їй особливо нелюдською, особливо жорстокою, і тепер як ніколи вона збагнула, що за милими усмішками Моїни ховається відверта зневага до матері. Але сльози в неї відразу висохли, коли вона почула, як відчиняються віконниці у доччиній спальні. Пані д'Еглемон швидко рушила до тих вікон, ідучи доріжкою, що бігла попід ґратчастою огорожею, біля якої вона недавно сиділа. Мимохідь вона звернула увагу на те, що садівник старанно посипає піском занедбану останнім часом алею. Коли пані д'Еглемон підійшла до вікна, віконниці раптом зачинилися.
– Моїно! – покликала вона.
Ніхто не відповів.
– Графиня у маленькій вітальні, – сказала покоївка, коли маркіза увійшла в дім і запитала, чи дочка уже прокинулася.
Пані д'Еглемон була така схвильована, а в голові у неї вирувало стільки думок, що вона не звернула уваги на деякі дивні обставини. Вона швидко пройшла до маленької вітальні й справді застала графиню там; Моїна була у пеньюарі, в чепчику, недбало накинутому на розпущені коси, в нічних капцях; на поясі в неї висів ключ від спальні. Обличчя було насуплене і палало гнівним рум'янцем. Вона сиділа на дивані й, здавалося, про щось думала.
– Навіщо мене турбують? – сердито вигукнула Моїна. – А це ви, мамо? – неуважно кинула вона, урвавши саму себе.
– Так, дитино, це я, твоя мати…
Тон, яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, свідчив про бажання поговорити відверто і про те внутрішнє хвилювання, що його іноді називають «святим хвилюванням», і точніше його не назвеш. Справді весь її вигляд свідчив, що вона прийшла виконати священний обов'язок матері; навіть Моїна була вражена, і на її обличчі відбилися воднораз почуття поваги, тривога, сором. Маркіза причинила за собою двері. Щоб потрапити до вітальні, треба було пройти через кілька кімнат, і кроки вони почули б. Отже, мати й дочка лишилися на самоті, в цілковитій безпеці від чиєїсь нескромної цікавості.
– Дочко моя, – почала маркіза, – мій обов'язок відкрити тобі очі. Ти сама себе наражаєш на небезпеку – це найгрізніша небезпека з тих, які загрожують нам, жінкам. Думаю, ти неумисне потрапила у таке становище, і я хочу поговорити з тобою не як мати, а як твій друг. Звичайно, ти тепер жінка заміжня і вільна у своїх вчинках, ти повинна звітувати за них лише перед своїм чоловіком… Але я так рідко давала тобі відчути владу матері (і в цьому, мабуть, моя помилка), що маю право зажадати, аби ти хоч раз прислухалася до моїх слів, бо нині ти потребуєш моєї поради. Подумай, Моїно, про те, що я видала тебе заміж за чоловіка обдарованого, чоловіка, яким ти можеш пишатися, і ти повинна…
– Годі, мамо! – сердито вигукнула Моїна. – Я знаю, що ви скажете… Ви хочете вичитати мені за Альфреда…
– Ви цього так легко не вгадали б, Моїно, – суворо зауважила маркіза, ледь стримуючи сльози, – якби самі не відчували…
– Що ви маєте на увазі? – згорда кинула графиня де Сент-Ерен. – В решті решт, мамо…
– Моїно! – вигукнула пані д'Еглемон, роблячи над собою нелюдське зусилля. – Ви повинні уважно вислухати те, що я вам зараз скажу…
– Я слухаю, – мовила графиня, схрестивши руки, і в її удаваній покірливості був явний виклик. – Дозвольте тільки, мамо, – сказала вона з дивовижною холоднокровністю, – я подзвоню Поліні й відішлю її.
Вона подзвонила.
– До чого тут Поліна, дочко, вона ж не може почути нашої розмови…
– Одну хвилинку, мамо, – урвала її графиня таким нетерплячим тоном, що маркіза здригнулася. – Я повинна…
Вона замовкла, бо увійшла покоївка.
– Поліно, сходіть самі до Бодрана й довідайтеся, чому досі не прислали мені капелюшок…
Вона всілася зручніше і пильно подивилася на матір. Серце в маркізи мало не розривалося, очі були сухі, й вона переживала хвилювання, гіркоту якого зрозуміє лише мати. Вона заговорила про небезпеку, яка загрожувала дочці. Та чи графиня образилася, що мати з підозрою ставиться до її взаємин із сином маркіза де Ванденеса, чи їй просто захотілось утнути одну з притаманних молодості навіжених витівок, але вона скористалася з того, що мати на мить замовкла, і зауважила із силуваним сміхом:
– Мамо, а я думала ти ревнуєш тільки до його батька…
На ці слова пані д'Еглемон заплющила очі, опустила голову і тихо зітхнула. Потім звела очі догори, ніби скоряючись неподоланному почуттю, яке спонукає нас звертатися до Бога в ті хвилини, коли в нашому житті відбуваються трагічні злами, а тоді подивилась на дочку, і погляд її був сповнений грізної величі та глибокого смутку.
– Дочко моя, – сказала вона зміненим, журним голосом, – ви невблаганні до своєї матері, невблаганніші, ніж чоловік, якого я скривдила, і, мабуть, невблаганніші, аніж сам Бог, перед чиїм судом я незабаром стану.
Пані д'Еглемон підвелася. В дверях вона обернулась, але помітивши в очах дочки лише подив, вийшла і ледве доплентала до саду, де сили покинули її. Гострий біль шпигнув їй у серце, і вона опустилася на лаву. Її погляд ковзнув по піску, і вона помітила там свіжий слід – виразний слід чоловічих чобіт. Сумніву не лишалося – її дочка загинула. Тепер маркіза зрозуміла, з яким дорученням відіслали Поліну. Слідом за цим відкриттям у голові маркізи промайнув ще страшніший здогад: вона зрозуміла, що син маркіза де Ванденеса знищив у серці Моїни пошану, яку дочка повинна відчувати до матері. Їй ставало все гірше і непомітно для себе вона знепритомніла й ніби заснула.
Молода графиня подумала, що мати розмовляла з нею занадто різко, але вирішила піти на замирення – увечері вона просто буде з нею трохи ласкавіша та уважніша. Почувши в саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна, і саме в цю мить Поліна, яка вийшла в сад, підхопила маркізу на руки й почала кликати на допомогу.
– Не злякайте дочки, – такими були останні слова матері.
Моїна побачила, як несуть її матір, бліду, нерухому, побачила, що вона ледве дихає, але ворушить руками, ніби намагається чи то когось відштовхнути, чи то щось сказати. Приголомшена цією картиною, молода жінка вибігла назустріч, допомогла покласти матір на свою постіль, роздягти її. Вона відчувала свою провину, і це гнітило її. В смертну годину вона зрозуміла матір, але вже нічого не можна було залагодити. Їй хотілося залишитися наодинці з матір'ю; і коли всі вийшли з кімнати, коли вона відчула, як холоне в її пальцях рука, що все життя її пестила, вона залилася слізьми. Плач дочки привів маркізу до тями, і мати змогла востаннє подивитись на свою дорогу Моїну. А коли з ніжних напівоголених грудей Моїни вихопилися ридання, мати всміхнулася своїй дитині. Ця усмішка довела молодій матеревбивці, що материнське серце – незглибиме усепрощення.
Як тільки в домі стало відомо про те, що маркіза д'Еглемон при смерті, послали верхових по лікаря, по хірурга та по маркізиних онуків. Вдова Гюстава з дітьми прибула водночас із лікарями. Біля дверей спальні зібрався цілий гурт людей – родичі, слуги. Всі були стривожені й мовчали. Нарешті молода маркіза, не чуючи із спальні жодного звуку, тихо постукала в двері. Моїна, опам'ятавшись від тяжкої задуми, розчахнула обидві стулки дверей, обвела присутніх невидющим поглядом, і її розгублений, пригнічений вигляд був красномовніший за слова. Побачивши ще живе втілення гіркого каяття, всі наче заніміли. Крізь двері було видно ноги маркізи – закляклі, судомно випростані на смертному ложі. Моїна прихилилася до одвірка, подивилася на родичів і глухо сказала:
– Нема в мене більше матері!
Париж, 1828–1844 рр.