355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Оноре де Бальзак » Тридцятирічна жінка » Текст книги (страница 5)
Тридцятирічна жінка
  • Текст добавлен: 7 мая 2017, 10:00

Текст книги "Тридцятирічна жінка"


Автор книги: Оноре де Бальзак



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

У ворота в'їхала карета.

– Ой! – майже радісно вигукнула маркіза. – Він приїхав відкрито, не ховаючись.

– Лорд Гренвіль! – сповістив лакей.

Маркіза як стояла, так і застигла, неспроможна ворухнутись. Артур був такий виснажений, такий блідий, що вона не змогла зустріти його суворо. Він був прикро вражений тим, що Жюлі не сама, проте здавався спокійним і незворушним. Але дві подруги, знаючи про його таємне кохання, відчули в самій його стриманості, у голосі, у виразі обличчя, в поглядах щось від тієї сили, яку приписують електричному скатові. Жюлі й пані де Вімфен мов заціпеніли – так гостро передався їм його нестерпний біль. Почувши голос лорда Гренвіля, пані д'Еглемон уся затрепетала і не зважувалася відповісти йому зі страху, що він побачить, яка велика його влада над нею. Лорд Гренвіль не осмілювався глянути на Жюлі; тому довелося пані де Вімфен підтримувати бесіду, яка нікого не цікавила. Жюлі подякувала подрузі за допомогу зворушливим поглядом. Закохані притлумили свої почуття, будучи змушені триматися в межах, установлених обов'язком і правилами пристойності. Та незабаром доповіли про приїзд пана де Вімфена; коли він увійшов, подруги обмінялися поглядом і без слів зрозуміли, як ускладнилося становище. Втаємничити пана де Вімфена в цю драму було неможливо, а Луїза не мала вагомих причин, щоб попросити чоловіка залишити її в подруги. Коли пані де Вімфен накинула шаль, Жюлі підвелася наче для того, щоб допомогти подрузі зав'язати її, і тихо сказала:

– Я буду мужньою. Він приїхав до мене відкрито – чого ж мені боятися? Але якби не ти, то, побачивши, як він змінився, я зразу впала б до його ніг.

– Отже, Артуре, ви мене не послухалися, – сказала пані д'Еглемон тремтячим голосом, знову опускаючись на кушетку, куди лорд Гренвіль не зважився пересісти.

– Я не міг більше опиратися бажанню почути ваш голос, побути біля вас. Це стало безумством, маячнею. Я вже не володію собою. Я багато міркував; я далі не можу витримати. Я повинен умерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зберігши в пам'яті ваших сліз – яка жахлива смерть!

Він рвучко обернувся, щоб вийти, і з його кишені випав пістолет. Маркіза дивилася на зброю поглядом, який не виражав ні почуттів, ні думок. Лорд Гренвіль підняв пістолет і був, напевне, прикро вражений цим випадком, який міг здатися театральною витівкою закоханого.

– Артуре! – сказала Жюлі.

– Пані, я приїхав сюди в розпачі, я хотів… – почав він опустивши погляд і замовк.

– Ви хотіли заподіяти собі смерть у моєму домі! – вигукнула вона.

– Не тільки собі, – тихо відповів він.

– То ви хотіли вбити й мого чоловіка, так?

– Ні, ні, не його! – вигукнув він задихаючись. – Але заспокойтеся, мій фатальний задум не здійсниться. Коли я сюди увійшов, коли побачив вас, я віднайшов мужність і тепер я мовчатиму, я помру сам.

Жюлі підвелася і кинулася в обійми Артурові, який крізь ридання своєї коханої почув слова, сповнені палкої пристрасті:

– Спізнати щастя і померти… – сказала вона. – Хай і так!

Історія всього життя Жюлі вилилася в цьому вигуку, що вихопився з глибини її єства, в цьому голосі плоті й кохання, якому нездатні опиратися жінки, позбавлені твердої віри в бога. Артур обняв її й переніс на канапу: його рухи дихали тією силою, яку дає нам несподіване щастя. Але раптом маркіза випручалася з обіймів коханого і втупила в нього нерухомий погляд, який буває в жінки, доведеної до розпачу; потім схопила свічку, взяла його за руку й повела у свою спальню; там вона підійшла до ліжка, в якому спала Елена, й обережно відгорнула запону, затуливши свічку долонею, щоб світло не падало на прозорі, напівзаплющені повіки дівчинки. Елена спала, розкинувши ручки, й усміхалася уві сні. Жюлі поглядом показала лордові Гренвілю на дитину. Цей погляд сказав усе.

«Чоловіка ми можемо покинути, навіть якщо він нас любить. Чоловік – створіння сильне, він знайде собі розраду. Ми можемо зневажити закони світу. Але як матері покинути своє дитя?»

Всі ці думки і безліч інших, ще зворушливіших, відбилися в її погляді.

– Ми заберемо її з собою, – прошепотів Артур. – Я дуже її любитиму…

– Мамо! – сказала Елена, прокинувшись.

Жюлі залилася слізьми. Лорд Гренвіль сів і, склавши руки на грудях, застиг у похмурій мовчанці.

«Мамо!» Цей милий, наївний оклик пробудив у душі Жюлі стільки шляхетних почуттів, стільки невтримної ніжності, що владний голос материнства на мить заглушив голос кохання. Жюлі забула, що вона жінка, вона стала тільки матір'ю. Лорд Гренвіль недовго чинив опір, сльози Жюлі обеззброїли його. Аж раптом десь гримнули, відчиняючись, двері й окрик: «Пані д'Еглемон, ви в себе?» – відбився в серцях закоханих, як гуркіт грому. Повернувся маркіз. Не встигла Жюлі опанувати себе, як генерал уже попрямував зі свого кабінету в спальню дружини. Ці дві кімнати були суміжні. На щастя, Жюлі встигла подати знак лордові Гренвілю, і той кинувся в туалетну кімнату. Маркіза миттю зачинила за ним двері.

– А ось і я, дружинонько, – сказав Віктор. – Полювання не відбулося. Я йду спати.

– На добраніч, – сказала вона, – Я теж збираюся лягти. Вийдіть, я перевдягатимуся.

– Сьогодні ви явно не в гуморі. Скоряюся вам, маркізо.

Генерал повернувся до своєї кімнати. Жюлі провела його до дверей, зачинила їх і поквапилася випустити на волю лорда Гренвіля. Вона вже опанувала себе і подумала, що нема нічого неприродного у візиті лікаря, який її лікував. Вона могла покинути його у вітальні, коли пішла укласти дочку в постіль, і тепер вона скаже Артурові, щоб він нечутно пройшов туди. Та відчинивши двері до туалетної кімнати, Жюлі пронизливо зойкнула: стулкою дверей лордові Гренвілю придавило і розчавило пальці.

– Що там сталося? – спитав чоловік.

– Нічого, нічого, – відповіла вона, – я вкололася шпилькою.

Двері в кімнату генарала раптом знову відчинилися. Маркіза подумала, що чоловік прийшов, тривожачись за неї, і проклинала його лицемірне співчуття, таке невчасне і недоречне. Вона поквапилася знову зачинити двері до туалетної кімнати, і лорд Гренвіль не встиг визволити руку. Генерал і справді з'явився; але маркіза помилилася, його привела сюди турбота про власну персону.

– У тебе не знайдеться для мене фуляр? Цей бовдур Шарль не приготував мені хустинки на голову. В перші дні нашого шлюбу ти втручалася в усі мої справи, в усі дрібниці з такою турботливістю, що навіть набридала. Ех, недовго тривав медовий місяць – ні для мене, ні для моїх краваток. Тепер я цілком залежу від слуг, які глузують з мене.

– Ось вам фуляр. Ви заходили до вітальні?

– Ні.

– Можливо, ви ще застали б там лорда Гренвіля.

– Він у Парижі?

– Виходить, що так.

– То я йду туди. Він чудовий лікар.

– Та він, мабуть, уже поїхав! – вигукнула Жюлі.

Маркіз стояв посеред кімнати і пов'язував собі голову фуляром, самовдоволено видивляючись у дзеркало.

– І куди тільки заподілися слуги? – сказав він. – Я тричі дзвонив Шарлеві – і марно. А де ж ваша покоївка? Подзвоніть їй, хай принесе мені на ніч ще одну ковдру.

– Поліна вийшла з дому, – сухо відповіла маркіза.

– Опівночі? – здивувався генерал.

– Я відпустила її в оперу.

– Дивно! – здивувався чоловік роздягаючись. – Я, здається, бачив її, коли підіймався сходами.

– Значить, вона повернулася, – мовила Жюлі, вдаючи, ніби ця розмова їй обридла.

Щоб не збудити в чоловіка підозри, вона смикнула за шворку дзвінка, але смикнула ледь-ледь.

Не всі події тієї ночі добре відомі. Та, мабуть, вони були такі самі прості й жахливі, як і банальні сімейні прикрощі родини д'Еглемонів. Другого дня Жюлі злягла в постіль.

– Що там у тебе сталося, чому стільки балачок про твою дружину? – спитав де Ронкероль д'Еглемона через кілька днів після тієї ночі, коли відбулося стільки трагічних подій.

– Послухай мене, не одружуйся, – відповів д'Еглемон. – Спалахнула запона ліжка, в якому спала Елена. Мою дружину це так приголомшило, що вона захворіла – на цілий рік, за словами лікаря. Одружишся з красунею – вона поганіє; одружишся з дівчиною, яка пашить здоров'ям – вона марніє; ти вважаєш її пристрасною, а вона холодна; а то буває, на вигляд ніби холодна, а насправді палає такими пристрастями, що згубить тебе або зганьбить. Найлагідніша дівчина стає норовистою, зате норовиста ніколи не стане лагідною. Дівча, яке здавалося тобі слабким і дурненьким створінням, раптом виявляє залізну волю, диявольський розум. Обридло мені подружнє життя!

– А може, обридла дружина?

– Ет, не сказав би… До речі, не хочеш піти зі мною в церкву Фоми Аквінського, на похорон лорда Гренвіля?

– Дивну розвагу ти мені пропонуєш. А відомо, чому він помер? – спитав Ронкероль.

– Його камердинер запевняє, ніби лорд, рятуючи честь своєї коханки, просидів цілу ніч на зовнішньому підвіконні чийогось дому, а всі ці дні стояв лютий мороз.

– Якби на таку самопожертву пішов котрийсь із нас, людей бувалих, я це назвав би подвигом. Але лорд Гренвіль був молодий і до того ж… англієць. Англійці завжди хочуть виділитись.

– Ет! – сказав д'Еглемон. Вчинити такий подвиг можна тільки заради жінки, яка здатна надихнути на нього. І будь певен, що не заради моєї дружини загинув бідолаха Артур.

II. Нечувані муки

Від невеликої річки Луени до Сени тягнеться широка рівнина, яка межує з лісом Фонтенбло та містами Море, Немуром і Монтеро. В цьому посушливому краї лише зрідка трапляються пагорби; іноді бачиш посеред поля гайок – схованку для дичини; і всюди нескінченні смуги, сірі або жовтаві, – прикметна ознака обріїв у Солоні, Босі та Беррі. На цій рівнині, між Море й Монтеро, перед очима подорожнього постає старовинний замок Сен-Ланж, околиці якого являють картину, не позбавлену величі й урочистості. Тут і прегарні дороги, обсаджені в'язами, і глибокі рови, і довгі фортечні мури, і величезні сади, і просторі панські будинки, на спорудження яких пішли прибутки од відкупів, незаконного здирства й узаконених хабарів або від великих дворянських маєтностей, що їм нині завдав смертельного удару Цивільний кодекс. Якщо митцеві або мрійникові доведеться ненароком звернути на дорогу з глибокими вибоями, яка перетинає тверді глинисті землі, що оточують підступи до маєтку, він неодмінно запитає себе: за чиєю примхою виник цей поетичний замок посеред розкиданих там і там клаптів житнього поля, посеред пустелі, вкритої крейдою, мергелем та пісками, в місцях, де згасає радість, де все нагонить на вас журбу, де душу гнітить мертва тиша і обступає одноманітна далеч – похмурі краєвиди, які можуть привабити лише тих, хто страждає і в своєму горі не прагне розради.

Наприкінці 1820 року в маєтку Сен-Ланж оселилася молода жінка, неабияк здивувавши цим жителів невеличкого села, розташованого за милю від замку, жінка, яка уславилася в Парижі розумом, красою і витонченістю манер, жінка, чиє становище у світі та багатство цілком відповідали її славі. Селяни і власники навколишніх хуторів не бачили господарів Сен-Ланжа з незапам'ятних давен. Хоча маєток давав чималі прибутки, його полишили на управителя та кількох старих слуг. Тому приїзд маркізи викликав у всій околиці справжній переполох. У воротях убогої корчми, що стояла край села, на роздоріжжі в Немур і Море, зібрався цілий гурт, щоб подивитись, як проїде карета. Рухалася вона досить повільно, бо всю дорогу від Парижа маркіза проїхала власними кіньми. На передньому місці екіпажа сиділа покоївка з малою дівчинкою на колінах, що здавалася радше замисленою, ніж веселою. Мати лежала в глибині карети, схожа на вмирущу, яку лікарі послали в село. Засмучене обличчя цієї молодої, хворобливої жінки аж ніяк не сподобалося доморослим політикам, котрі пов'язували з приїздом маркізи надію на якесь пожвавлення у застояному побуті їхньої глушини. Зразу було видно, що всяке пожвавлення неприємне для цієї змученої недугою жінки.

Увечері місцевий мудрагель оголосив, сидячи в корчмі, в тій кімнаті, де випивали найдостойніші люди села Сен-Ланж, що, судячи з невеселого вигляду маркізи, вона, звісно, розорилася. Поки маркіз відсутній, – а в газетах пишуть, що він має супроводжувати герцога Ангулемського до Іспанії, – вона хоче призбирати в Сен-Ланжі грошей, щоб покрити збитки від невдалої гри чоловіка на біржі. Маркіза вважають одним із найзавзятіших гравців. Можливо навіть, землю розпродадуть невеличкими ділянками. Отоді можна буде поживитися. Хай-но кожен підрахує свої заощадження, витрусить їх із калитки, прикине, на що він може розраховувати, і тоді всі вони візьмуть участь у розтерзанні маєтку. Це майбутнє здавалося таким привабливим, що всі до одного багатії села горіли бажанням з'ясувати, чи ці чутки правдиві, й придумували, як би випитати істину в маркізиних слуг. Але ніхто з челяді не міг пояснити, яке лихо привело їхню пані на початку зими в старий замок Сен-Ланж, хоча вона володіла й іншими маєтками, що славилися прегарними садами і мальовничими краєвидами. В замок з'явився мер – засвідчити свою пошану маркізі, але його не було прийнято. Після мера прийшов управитель – але з тим самим успіхом.

Маркіза покидала свою спальню лише на той час, поки там прибирали, і тоді сиділа у маленькій вітальні, де вона й обідала, якщо слово «обідати» означає сидіти за столом, з огидою дивитись на страви і з'їдати саме стільки, скільки треба, щоб не померти з голоду. Після чого вона відразу поверталася до себе і вмощувалася у великому кріслі, яке стояло біля єдиного вікна, що освітлювало її спальню й виходило в сад; в тому кріслі вона просиджувала з ранку до вечора. З дочкою вона бачилася дуже мало, лише ті хвилини, які проводила за невеселою трапезою і, здавалося, присутність дівчинки її тільки дратує. Які ж нечувані муки мала витерпіти ця молода жінка, щоб вони заглушили в ній навіть материнське почуття? Ніхто із слуг не мав до неї доступу. Лише її покоївка могла їй догодити. Вона вимагала, щоб у замку була цілковита тиша, і донька мусила гратися далеко від неї. Маркіза не терпіла найменшого шуму, і будь-який людський голос, навіть голос власної дитини дратував її. Місцевих жителів спочатку дуже цікавили її дивацтва, та коли всі припущення було вичерпано, в ближніх містечках і селах перестали думати про цю хвору жінку.

Полишена на саму себе, маркіза могла тепер втішатися мовчанкою посеред тиші, яка на її вимогу панувала в домі, і не мала жодних причин виходити з кімнати, обтягнутої гобеленами, де померла її бабуся і де вона ув'язнила себе, щоб також померти – тихо, без свідків, без набридливих висловів співчуття, і щоб не бачити у свою останню годину виявів егоїзму, прикритих лицемірною приязню, усього того, що в містах тільки погіршує страждання вмирущого. Цій жінці було двадцять шість років. У такому віці душа, ще сповнена поетичних ілюзій, любить утішати себе думкою про смерть, яка видається їй порятунком. Але смерть тільки заграє з молодими людьми. Вона то підступає до них, то відходить, то з'являється, то зникає; вона бариться, і вони розчаровуються в ній і, не знаючи, прийде вона завтра чи ні, знову кидаються у вир життя, назустріч горю, бо горе нещадніше за смерть і не змушує на себе чекати. Отож цій жінці, яка зреклася життя, довелося витерпіти всю гіркоту такої затримки й у повній самоті, в душевних муках, що їх не хотіла урвати смерть, пройти жахливу науку егоїзму, яка мала розбестити її серце і підготувати його до життя у світському товаристві.

Цю безжальну й сумну науку людина майже завжди засвоює після перших прикростей. А маркіза страждала і страждала вперше – а може, й востаннє в своєму житті. І справді, хіба не помилка – вважати, що почуття вмирають і знов народжуються? Хіба, виникнувши, вони не живуть вічно в глибині нашого серця? Вони дрімають або пробуджуються з волі випадку, але назавжди залишаються в душі і неминуче змінюють її. Отже, кожне почуття проявляється зовні один лише день, довгий або короткий, – день першої бурі. Так і горе – найстійкіше із почуттів, вражає тільки своїм першим вибухом, а наступні удари стають дедалі слабкіші, чи тому, що ми звикаємо до його спалахів, чи тому, що такий закон нашого єства, яке з метою самозбереження протиставляє цій руйнівній силі силу рівновагому, але бездіяльну, черпаючи її з себелюбних розрахунків. Але яке із страждань можна назвати горем? Втрата батьків – це лихо, до якого природа підготувала людей. Фізичний біль минає і не зачіпає душі, якщо ж він уперто триває, то це вже не біль, а смерть. Коли молода жінка втрачає новонародженого, шлюбне кохання незабаром дарує їй іншого. Ця прикрість теж тимчасова. Одне слово, всі ці нещастя, як і багато подібних, можна назвати ударами долі, ранами, але жодне з них не вражає корінь життя, і тільки тоді, коли за дивним збігом обставин вони налітають одне за одним, вони вбивають почуття, яке змушує нас шукати щастя. Справжнім, великим горем, отже, можна назвати тільки ту смертоносну недугу, яка охоплює минуле, теперішнє і майбутнє, не лишає незараженою жодної часточки життя, навіки калічить думку, назавжди закарбовується на устах або на чолі, знищує або ослаблює прагнення до земних утіх, вселяє відразу до всього сущого. Але щоб стати таким незмірним, щоб розчавити душу й тіло, це горе має вразити людину в ту пору, коли всі сили душі й тіла молоді, коли серце повниться життям. І за таких обставин горе ранить глибоко, завдаючи нестерпних страждань і годі зцілитися від цієї недуги без якихось драматичних перемін: одні підносяться на небо, а інші, хоч і лишаються на грішній землі, але повертаються у світ лише для того, щоб світу брехати, щоб грати в ньому якусь роль, – тепер їм відомі лаштунки, за якими люди ховаються для розрахунків, плачу, насмішок. Після такого вирішального зламу для них не існує більше таємниць у житті суспільства, яке віднині вони піддають невблаганному осуду. У молодих жінок, маркізиних ровесниць, це перше, найглибше горе, завжди має одну й ту саму причину. Жінка, а надто молода, з душею гарною, як і її зовнішність, неминуче всю себе присвячує тому, до чого штовхає її природа, почуття і суспільство. Якщо її доля складеться невдало, а вона все-таки залишиться жити, то їй доводиться терпіти неймовірні страждання з тієї ж таки причини, яка перетворює перше кохання на найпрекрасніше з почуттів. Чому це нещастя ніколи не надихає ні поета, ні живописця? Але чи можна оспівати, чи можна змалювати його? Ні, страждання, які воно спричиняє, годі осмислити, годі відтворити їх фарбами. До того ж таємницю таких страждань нікому не довіряють, щоб утішити в них жінку, треба їх розгадати, бо вони ховаються в самій глибині її єства (наче догмати віри в душі черниці), витіснивши звідти усі інші почуття; так ото лавина, сходячи з гір, усе нищить на своєму шляху, щоб звільнити для себе місце в долині.

В ту пору маркіза була під владою страждань, які жінки ніколи не розголошують, бо світ осуджує їх; але почуття їх плекає, а жіноче сумління завжди виправдовує. Ці страждання схожі на синів-невдах, дорожчих материнському серцю, аніж сини, яким щастить у житті. Мабуть, ніколи ще обставини так нещадно, з такою невблаганністю і силою не призводили до такого краху надій, як це сталося у маркізи. Вона мала відчуття, що усе вмерло навколо неї. Підкоряючись законам світу, вона не зглянулася на благання свого коханого, чоловіка молодого і шляхетного, і він помер заради неї, заради того, щоб урятувати її так звану «жіночу честь». І не було людини, якій вона могла б сказати: «Я страждаю!» Сльози образили б її законного чоловіка, першопричину її нещастя. Суспільні звичаї забороняли їй нарікати на свою долю: подруга тільки позловтішалася б з її мук, а будь-який чоловік спробував би здобути з них вигоду. Ні, ця бідолашна, розчавлена горем жінка могла виплакатися лише в пустелі й там або подолати страждання, або стати його жертвою, померти чи вбити щось у собі, можливо, совість. Кілька днів просиділа вона, прикипівши очима до одноманітного краєвиду, де, як і в її майбутньому, не було чого шукати, не було на що сподіватися, де все можна було окинути одним поглядом і де перед нею миготіли лише образи холодного розпачу, який невпинно шматував її серце. Тумани, які стелилися над землею, низькі хмари, що бігли під сірим склепінням неба – усе відповідало її хворобливому душевному стану. Її серце уже не стискалося; воно ще не зовсім зів'яло, але її здорова, квітуча натура ніби закам'яніла від тривалого горя – горя нестерпного, бо воно було безцільне. Вона страждала тільки через себе й заради себе. А так страждати – чи не означає стати егоїстом? Ці гіркі думки тривожили й ранили совість маркізи. Вона ставила собі запитання й намагалася щиро відповідати на них, але відчувала роздвоєність. У ній наче існувало дві жінки; одна жила розумом, друга – почуттям, одна терпіла муки, друга – не хотіла більше мучитися. Вона переносилася думками у щасливу пору дитинства, яке збігло так швидко, що вона не встигла й відчути всі його радощі; чисті спогади тих часів вставали перед нею, ніби відтінюючи її глибоке розчарування в шлюбі, бездоганному з погляду світського товариства, а насправді жахливому. До чого привела її цнотливість, притаманна молодості, навіщо було стримувати свої бажання і всім жертвувати заради суспільних умовностей? Усе її єство жадало кохання, чекало кохання, але вона запитувала себе, навіщо їй тепер гармонійність рухів, усмішка, гожість? І їй було прикро почувати себе свіжою та сповненою ніжності – так ото здається прикрим звук, коли він довго й одноманітно повторюється. Навіть її краса стала для неї нестерпною, як щось цілком непотрібне. Вона з жахом відчувала, що відтепер їй ніколи не жити повнокровним життям. Адже її внутрішнє «я» втратило здатність утішатися враженнями, приваблива новизна яких надає життю стільки чару. Віднині більшість її почуттів зникатимуть, тільки-но зродившись, і багато з того, що раніше схвилювало б її, стане для неї байдужим. Слідом за дитинством людини настає дитинство її серця. Але коханий забрав із собою в могилу це її друге дитинство. Її бажання були молоді, але вона уже втратила ту душевну молодість, яка надає життю цінності й чару. Адже в ній назавжди збережеться почуття недовіри та смутку, яке не дозволить їй жити щиро й безпосередньо, бо ніщо вже не поверне їй того щастя, на яке вона сподівалась, яке бачила таким прекрасним у мріях. Перші невтішні сльози загасили божественний вогонь, що освітлює перші радощі серця, і тепер їй судилося вічно побиватися, що вже ніколи не буде вона такою, якою хотіла б стати. З цієї переконаності неминуче виникне гірка відраза, яка змушуватиме її відвертатися від радості, коли вона знову до неї прийде. В ті дні маркіза міркувала про життя, як міркує про нього старий дід на краю могили. Хоч вона й почувала себе молодою, нескінченна вервечка днів, які їй доведеться прожити без щастя, гнітила їй душу, і вона завчасно почувала себе старою. Вона волала до світу, вона в розпачі запитувала його, що він дав їй замість утраченого кохання, яке допомагало їй жити. Вона запитувала себе, чи не сталося так, що в її загиблому коханні, такому цнотливому і такому чистому, вона більше грішила в думках, аніж своїми вчинками? Вона намагалася переконати себе, що винна, прагнучи в такий спосіб дошкулити світові й утішити себе за те, що не було у неї з чоловіком, котрого вона нині оплакує, тієї чудесної близькості, яка поєднує душі двох людей і полегшує горе тому, хто лишився жити, даючи цій людині певність, що вона повною мірою спізнала щастя й обдарувала ним того, кого не стало, але хто лишився жити в її серці. Маркіза була невдоволена з себе, наче актриса, якій не вдалася роль; журба заволоділа її серцем, нервами, розумом. І не тільки було скривджено її найсвятіші почуття, ображено доброту, яка штовхає жінку на самопожертву, було ображено і її гординю. Крім того, коли вона сушила собі голову над усіма цими питаннями, над спонукальними причинами людського життя, приклади яких ми знаходимо у явищах суспільних, моральних та фізичних, її душевні сили слабнули, вона заплутувалася у власних висновках, і вже нічого не могла зрозуміти, розгублено блукаючи думками посеред найсуперечливіших міркувань. Іноді, коли надворі стелився туман, вона розчахувала стулки вікна і, ні про що не думаючи, вдихала повітря, напоєне вологими пахощами землі, стоячи зовсім нерухомо, з безумним виразом у очах, бо горе застеляло їй зір і шуміло у вухах, отож вона не сприймала ні краси природи, ні втіхи роздумів.

Якось над полудень, коли сонце виглянуло з-за хмар, до кімнати без виклику ввійшла покоївка і повідомила:

– Ось уже вчетверте прийшов місцевий священик. Він хоче бачити вас, і сьогодні так рішуче наполягає, що ми просто не знаємо, як йому й відповісти.

– Мабуть, він хоче попросити грошей для бідняків своєї парафії. Візьміть двадцять п'ять луїдорів і передайте йому від мого імені.

– Пані, кюре не взяв грошей, – сказала покоївка, повернувшись через хвилину. – Він хоче поговорити з вами.

– Ну, нехай увійде! – відповіла маркіза, невдоволено стенувши плечима, і це передвіщало парохові холодний прийом; мабуть, вона збиралася звільнити себе від його надокучливих повчань, порозумівшись із ним кількома короткими й відвертими фразами.

Маркіза втратила матір у ранньому дитинстві, і на її виховання, природно, вплинула та свобода звичаїв, яка в дні революції розхитала всі релігійні підвалини у Франції. Побожність – чеснота жіноча, і передається лише від жінки до жінки, а маркіза, дитя XVIII сторіччя, засвоїла філософські погляди свого батька. Вона не дотримувалася ніяких релігійних обрядів. Для неї священик був службовою особою, і користь від нього здавалася їй сумнівною. В її душевному стані голос релігії міг лише роз'ятрити її рани; до того ж вона не вірила ні в сільських священиків, ні в їхні переваги; тому вирішила остудити запал кюре, і, не дратуючись, спекатися його за допомогою певного засобу багатіїв – добродійності.

Священик увійшов, і його зовнішність була такою, як і уявляла собі маркіза. Перед нею стояв низенький гладкий чоловічок з великим черевом, з червонястим обличчям, старий і зморшкуватий, що посміхався якоюсь вимученою посмішкою. Опуклий лоб, змережаний численними зморшками від скроні до скроні, з'єднувався з лисою маківкою без видимого переходу, і через це обличчя здавалося меншим, ніж було насправді. Тільки на скронях і на потилиці, над самою шиєю, росло ріденьке сиве волосся. Проте в цього священнослужителя було обличчя людини від природи веселої. Товсті губи, злегка кирпатий ніс і подвійне підборіддя свідчили про добродушну вдачу. Спочатку маркізі впали в очі лише ці його прикметні зовнішні риси; але вже при перших словах, з якими до неї звернувся священик, її вразила лагідність його голосу. Вона придивилась до нього уважніше і зрозуміла, що його очі під сивими бровами, мабуть, не раз плакали, а на його обличчі, обернутому до неї в профіль, був вираз такої величної скорботи, що маркіза побачила в цьому кюре людину.

– Маркізо, люди панського роду потребують наших послуг лише тоді, коли їх навідує горе. А горе заміжньої жінки, молодої й багатої, жінки, яка не втратила ні дітей, ні батьків, спричиняють, як неважко вгадати, печалі, гостроту яких може пом'якшити тільки релігія. Ваша душа в небезпеці, маркізо. Не стану зараз говорити вам про життя вічне, яке чекає нас після смерті. Зрештою, я не в сповідальні. Але хіба не мій обов'язок – освітити ваше майбутнє життя в суспільстві? Гадаю, ви пробачите старому надокучливість, адже його мета – ваше щастя.

– Щастя не для мене, панотче. Скоро, як ви висловилися, я потребуватиму ваших послуг – уперше й востаннє.

– Ні, пані, ви не помрете з горя, хоч воно й гнітить вас; щоб у цьому переконатися, досить глянути на ваше обличчя. Якби вам судилося вмерти, ви не були б тепер у Сен-Ланжі. Нас зводить у могилу не так горе, як ошукані надії. Якось одна людина зазнала ще нестерпніших, ще жахливіших мук, ніж ви – і не вмерла.

Маркіза недовірливо похитала головою.

– Я справді знаю таку людину, пані. Її горе було таким великим, що ваші страждання здадуться вам легкими порівняно до тих, які пережила вона…

Чи довга самотність почала гнітити маркізу, чи їй захотілося полегшити свою наболілу душу перед іншою уважною душею, але вона подивилася на священика таким очікувальним поглядом, зміст якого було неважко витлумачити.

– Людина, про яку я вам згадав, пані, – почав розповідати кюре, – була батьком трьох синів – тільки вони лишилися у нього від колись численної родини. Спочатку він втратив батьків, потім дочку й дружину, яких ніжно любив. Він жив сам у провінційній глушині, у невеличкому маєтку, де колись був такий щасливий. Усі його три сини служили у війську, і кожен мав чин за вислугу років. Під час «Ста днів» старший перевівся у гвардію і став полковником; середній був командиром артилерійського батальйону, а наймолодший командував ескадроном драгунів. Пані, усі троє любили свого батька не менше, ніж він любив їх. Якщо ви знаєте, наскільки безтурботні молоді люди, наскільки захоплені вони своїми пристрастями (настільки захоплені, що в них завжди бракує часу виявити увагу до родини), то ви зрозумієте з одного тільки прикладу, якою великою була їхня любов до бідолашного старого батька, що жив лише ними і задля них: не минало й тижня, щоб він не отримував листа від одного з синів. Правда, і він ніколи не виявляв щодо них ні слабкості душевної, яка підриває пошану дітей, ні несправедливої суворості, яка ображає їх, ні себелюбства, яке їх відштовхує. Ні, він був для них більше, ніж батьком, він став їхнім братом, другом. Перед тим як сини мали вирушити до Бельгії, він поїхав попрощатися з ними в Париж; він хотів з'ясувати, чи добрі в них коні, чи не потребують вони чогось. Провівши їх, він повернувся додому. Почалася війна. Батько отримав листа з Флерюса, листа з Ліньї – усе йшло гаразд. Потім відбулася битва під Ватерлоо, ви знаєте її наслідки. Вся Франція вдяглася в жалобу. Всі родини жили в глибокій тривозі. А наш батько, ви ж розумієте, пані, жив чеканням; він не знав ні спокою, ні відпочинку – читав газети, щодня ходив на пошту. Одного вечора йому повідомили, що з'явився слуга його сина, полковника. Старий побачив, що той сидить верхи на коні свого хазяїна; запитувати було нічого; полковник був убитий – його розтрощило в бою гарматним ядром. Пізно ввечері з'явився і слуга наймолодшого сина – наймолодший син поліг на другий день битви. Вже опівночі прийшов якийсь артилерист і повідомив про загибель середнього сина – останньої надії, яка ще жевріла в батька протягом тих кількох годин. Атож, пані, усі вони загинули! – Священик помовчав і, здолавши хвилювання, тихо додав: – А батько досі живий! Він зрозумів, що коли Бог залишив його на світі, значить йому судилося страждати, і він страждає; відтоді він знайшов собі притулок у лоні церкви. А що йому було робити?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю