Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Пані, не можна гаяти ні секунди, – сказав камердинер, – Прусська, австрійська й англійська армії ось-ось зійдуться під Блуа або Орлеаном…

За кілька годин Жюлі зібралася в дорогу й поїхала в старій кареті, яку надала в її розпорядження тітка.

– Чом би й вам не поїхати з нами в Париж? – сказала вона, цілуючи на прощання маркізу. – Тепер, коли повертаються Бурбони, ви там знайдете…

– Та якби навіть не сталося цієї несподіваної події, моя сердешна крихітко, я туди поїхала б, адже мої поради зараз дуже потрібні і Віктору, і вам. Отож я зроблю тут усі необхідні розпорядження й негайно виберуся до вас.

Жюлі вирушила в дорогу в супроводі покоївки та старого солдата, який скакав біля карети, охороняючи свою пані. Вночі, зупинившись на поштовій станції, перед Блуа, Жюлі, стривожена скрипінням коліс якогось екіпажа, що їхав слідом за ними від самого Амбуаза, виглянула у дверці, щоб побачити, хто її попутники. Світив місяць і вона впізнала Артура. Він стояв за три кроки від її карети і не зводив з неї очей. Їхні погляди зустрілися. Графиня відсахнулася вглиб карети, тремтячи від страху. Як і більшість недосвідчених молодих жінок, воістину чистих душею, вона вважала себе винною в тому, що несамохіть пробудила кохання. Вона відчула якийсь незбагненний жах – мабуть, від усвідомлення своєї безпорадності перед таким зухвалим натиском. Чоловік наділений грізною перевагою – і в цьому його найсильніша зброя – заповнювати собою всі помисли жінки, чия уява, жвава від природи, неймовірно збуджується, коли вона налякана або розгнівана впертістю того, хто домагається її прихильності. Графиня згадала про тітчину пораду і вирішила протягом усієї подорожі не виходити й навіть не виглядати з карети. Але на кожній станції вона чула кроки англійця, що ходив навколо обох екіпажів, а дорогою – безперервне й набридливе шарудіння коліс його карети. Та потім Жюлі заспокоїлася, подумавши, що Віктор захистить її від дивного переслідування.

«А може, цей молодик зовсім і не закоханий у мене?»

Це спало їй на думку в останню чергу. В Орлеані пруссаки затримали карету графині, відвели її до якогось заїзду й приставили до неї варту. Чинити опір було марно. Чужоземці знаками пояснили Жюлі та двом її слугам, що отримано суворий наказ нікого не випускати з карети. Близько двох годин графиня, плачучи, провела в полоні; солдати курили, сміялися й іноді поглядали на неї з образливою цікавістю; та ось вона побачила, що вартові шанобливо відступили від екіпажа. Почувся кінський тупіт і незабаром біля карети зупинилися кілька чужоземних офіцерів у високих чинах на чолі з австрійським генералом.

– Пані, прийміть наші вибачення, – сказав їй генерал. – Сталася помилка, ви можете, нічого не боячись, їхати далі. Ось перепустка, вона вбереже вас від будь-яких неприємностей.

Графиня взяла перепустку тремтячою рукою і пробелькотіла щось невиразне. Біля генерала вона побачила Артура; він був у формі англійського офіцера, і саме йому завдячувала вона своє швидке визволення. Щось радісне і водночас сумне було у виразі обличчя молодого англійця, коли він одвернувся, лише крадькома зважуючись кидати погляди на Жюлі. Завдяки перепустці, пані д'Еглемон доїхала до Парижа без прикрих пригод. Там її зустрів чоловік; він був вільний від присяги імператорові, і його взяв під свою протекцію брат Людовіка XVIII граф д'Артуа, якого король призначив своїм намісником. Віктор д'Еглемон посів високе становище в королівській гвардії і дістав чин генерала.

Та в самому розпалі свят з нагоди повернення Бурбонів бідолашну Жюлі спостигло глибоке горе, яке вплинуло на все її подальше життя: вона втратила маркізу де Лістомер-Ландон. Стара дама померла з радості: її розбив удар, коли герцог Ангулемський знову з'явився в Турі. Жінка, чий похилий вік давав право повчати Віктора, єдина родичка, чиї мудрі поради могли б привести подружжя до згоди, померла. Для Жюлі це була тяжка втрата. Не залишилося посередника між нею і чоловіком. Молода й сором'язлива, вона воліла страждати, аби тільки не скаржитись. Вона вважала за свій обов'язок у всьому скорятися чоловікові й не осмілювалася дошукуватись причини своїх страждань. Заговорити про це – означало б торкнутися надто інтимних питань; Жюлі боялася, що її цноту буде ображено.

Кілька слів про те, як склалася доля пана д'Еглемона за Реставрації.

Хіба мало зустрічається людей, цілковита нікчемність яких – таємниця для більшості їхніх знайомих? Високе становище в суспільстві, знатне походження, важлива посада, зовнішній полиск, стриманість у поведінці або престиж багатства – усе це завіси, що не дають стороннім проникнути в їхній внутрішній світ. Такі люди схожі на королів, істинний зріст, характер і звички яких нікому достеменно не відомі; королів годі правильно оцінити, бо їх бачать тільки або дуже здалеку, або зовсім зблизька. Ці люди з позірними достойностями володіють умінням виставляти на авансцену інших, щоб самим не бути на видноті. Вони не розмовляють, а випитують, вони з дивовижною вправністю смикають кожного за шворочку його пристрастей або користолюбства і в такий спосіб граються людьми, які стоять багато вище від них, перетворюють їх на маріонеток і принизивши деяких до свого рівня, привласнюють собі право вважати їх нікчемами. Так вони домагаються тріумфу розуму дріб'язкового, але чіпкого, над умами великими, проте несталими. Отож щоб правильно оцінити й осудити цих нездар, спостерігачеві треба володіти не стільки глибоким розумом, як тонкою проникливістю, не стільки широким кругозором, як терпінням, не так шляхетністю і величчю мислі, як лукавством і тактовністю. Та хоч як спритно ці самозванці маскують свої слабості, їм важко ошукати власних жінок, матерів, дітей або друга дому; але близькі люди майже завжди зберігають таємницю, бо вона, певною мірою, торкається і їхньої честі; здебільшого родичі й друзі навіть допомагають таким ошуканцям замилювати очі іншим. Завдяки цим домашнім змовам, чимало дурнів мають славу людей великого розуму, причому їх приблизно стільки, скільки людей великого розуму, котрих мають за дурнів, і, таким чином, видиме число талантів у суспільстві лишається сталим. Тепер подумайте про те, яку роль повинна грати жінка розумна й обдарована почуттям поруч із чоловіком, що належить до такої породи людей. Отож не дивно, коли вам доводилося зустрічати жінок самовідданих, але сумних, бо ніщо у світі не може для них замінити любляче й вірне серце. Якщо в такому жахливому становищі опиняється жінка сильна, вона знаходить вихід у злочині – так учинила Катерина Друга^{16}, яку навіть прозвали Великою. Та не всі жінки сидять на троні, більшість приречені страждати в лоні родини, й ці домашні муки жахливі, хоч і лишаються невідомими. Ті жінки, які шукають негайної розради, часто тільки міняють одну халепу на іншу (якщо водночас вони хочуть лишитися вірними своєму обов'язку), або чинять тяжкі злочини (якщо ідуть супроти закону задля власної втіхи). Всі ці міркування слушні й у випадку таємної сторони життя Жюлі. Поки Наполеон був при владі, граф д'Еглемон, полковник, який нічим не виділявся, справний ад'ютант, що бездоганно виконував найнебезпечніші доручення, але зовсім нездатний командувати, не викликав нічиєї заздрості, мав славу відчайдуха та улюбленця імператора і був, як кажуть, просто «славним хлопцем». Реставрація повернула йому титул маркіза, і д'Еглемон не виявився невдячним: під час «Ста днів»^{17} він утік разом з Бурбонами в Гент. Завдяки цьому прояву вірнопідданості Віктор спростував пророцтво тестя, що зять до кінця свого віку лишиться полковником. Коли Бурбони повернулися до влади, пан д'Еглемон, знову маркіз, і підвищений у генерал-лейтенанти, став плекати шанолюбний намір домогтися перства: він почав розділяти погляди і політичне спрямування газети «Консерватор»^{18}, напускати на себе таємничість, яка нічого не приховувала, запишався, розпитував, а сам відмовчувався, і його визнали за людину глибокодумну. Завжди бездоганно чемний і по-світському люб'язний, він навчився на льоту схоплювати і часто повторювати готові фрази, які постійно штампуються в Парижі й правлять для дурнів за розмінну монету при оцінці важливих ідей і фактів. У світському товаристві поширилася думка, що пан д'Еглемон – людина освічена і з добрим смаком. Він був упертим прихильником аристократичних забобонів, і його ставили за взірець, як людину високих чеснот. А якщо іноді він забувався і ставав веселим та безтурботним, як колись, у світі доходили висновку, що за його пустопорожнім базіканням ховається важливий дипломатичний зміст.

«О, він говорить лише те, що вважає за потрібне сказати», – думали люди достойні.

Маркіз д'Еглемон умів здобути вигоду не лише із своїх вад, а й з переваг. Хоробрість принесла йому воєнну славу, якої ніхто не міг спростувати, бо ж він ніколи не командував і не мав підлеглих. Його мужнє й шляхетне обличчя виражало глибокодумність, і тільки для дружини воно було лицемірною маскою. Чуючи, як усі віддають належне його уявним талантам, маркіз д'Еглемон і сам переконав себе, що він один з найвидатніших людей при дворі, де, завдяки своїй зовнішності, він зумів сподобатися і де за ним визнавали безліч незаперечних заслуг.

Проте у себе вдома пан д'Еглемон тримався скромно, бо підсвідомо відчував перевагу дружини, незважаючи на її молодість. З цієї мимовільної поваги виникло почуття залежності, отож маркізі довелося взяти на свої плечі тягар певної влади, хоч як намагалася вона позбутись його. Вона стала порадницею чоловіка, керувала його вчинками і управляла статком. Цей вплив, що суперечив її характеру, був для неї приниженням і джерелом страждань, які вона затаїла в своєму серці. Тонке, чисто жіноче чуття підказувало їй, що куди приємніше підкорятися чоловікові талановитому, ніж керувати йолопом, і що молода дружина, змушена думати і діяти за чоловіка, – це ні жінка, ні чоловік, бо, зрікшись прикрої жіночої слабості вона водночас втрачає свою жіночу привабливість, а натомість не дістає жодного привілею з тих, які наші закони надають представникам сильної статі. В самому її існуванні таїлася мовби гірка насмішка. Адже вона повинна була поклонятися бездушному ідолові, заступатися за свого заступника, нікчему, який у винагороду за її самовідданість обдаровував її своїм егоїстичним подружнім коханням, бачив у ній тільки жінку, не зволив або не зумів – а це образа не менш тяжка – поцікавитись, у чому її радість і звідки її смуток та зневіра? Як і більшість чоловіків, котрі відчувають, що над ними панує розум вищого порядку, маркіз шукав порятунку для свого самолюбства в тому, що фізичну слабкість Жюлі ототожнював із слабкістю духовною; він охоче її жалів і запитував себе, за що доля дала йому за дружину таке кволе і хворобливе дівча. Одне слово, він вважав себе за жертву, хоча був катом. Маркізі, пригніченій своїм безрадісним животінням, на додачу до всього ще й доводилося усміхатись недоумкуватому повелителеві, прикрашати квітами дім, у якому панувала жалоба, і зображувати щастя на обличчі, зблідлому від таємних мук. Це почуття відповідальності й честі, це великодушне самозречення непомітно наділили молоду маркізу високою жіночою гідністю та свідомою доброчесністю, які служили їй захистом проти небезпек світу. Якби ми могли заглянути на дно цієї душі, ми, думаю, побачили б, що приховане горе, яким скінчилося її перше, наївне дівоче кохання, навіяло їй відразу до пристрастей; може, тому не спізнала вона ні любовних захоплень, ні заборонених безумних утіх, що змушують декотрих жінок нехтувати закони життєвої мудрості й забувати про підвалини доброчесності, на яких стоїть суспільство. Нездійсненною мрією здавалася їй тепер та ніжність, та солодка гармонія почуттів, яку обіцяла їй навчена досвідом пані де Лістомер-Ландон, і Жюлі покірно чекала кінця своїх мук, сподіваючись померти молодою. Відтоді як вона повернулася з Турені, її здоров'я щодень погіршувалося, і життя здавалося їй суцільними тортурами. А втім, щось вишукане було у її стражданнях, щось розніжене у її хворобі, й людям поверховим могло видатися, ніби все це примхи кокетки. Лікарі звеліли маркізі лежати, й вона цілими днями не підводилася з дивана, в'янучи, як і квіти, що прикрашали її кімнату. Вона дуже ослабла і не могла ходити, не могла бувати на свіжому повітрі – тільки іноді виїздила у закритій кареті. Оточена розкішшю та чудесними виробами сучасної промисловості, вона здавалася не хворою жінкою, а розніженою королевою. Кілька друзів – можливо, зворушені її смутком і слабістю, а може, розраховуючи, що їхні турботи буде винагороджено, коли вона одужає, – знаючи, що завжди застануть її вдома, приходили до неї з новинами й розповідали їй про тисячу дрібних подій, які вносять стільки розмаїття в життя парижан. Її печаль, глибока і щира, була все-таки печаллю жінки, яка живе в розкошах. Маркіза д'Еглемон скидалася на прегарну квітку, чий корінь підточує шкідливий хробак. Іноді вона з'являлась у світі, але не з власної охоти, а тому, що так було треба для шанолюбних задумів чоловіка. Її голос і вміння співати могли б викликати оплески – а це майже завжди лестить молодій жінці. Але навіщо їй було прагнути успіху, якщо він нічого не давав ні її почуттям, ні надіям? Її чоловік музики не любив. Одне слово, вона майже завжди почувала себе ніяково у салонах, де її красі поклонялися – і досить надокучливо. Її становище розбуджувало в світському товаристві щось на зразок жорстокого співчуття, образливої цікавості. Вона хворіла на запалення, яке часто буває смертельним і про яке жінки признаються одна одній пошепки, на вухо – наша мова ще не вигадала слова для найменування цієї недуги. Хоча сімейне життя маркізи д'Еглемон затуляла завіса мовчанки, причина її хвороби ні для кого не була таємницею. Незважаючи на заміжжя, Жюлі досі здавалася юною дівчиною; перший-ліпший погляд міг її збентежити. Щоб ніхто не помітив, як вона червоніє, маркіза д'Еглемон часто сміялася, але її веселощі були вдавані; вона завжди казала, що почуває себе чудово або сором'язливо попереджала розпитування про її здоров'я якою-небудь вигадкою.

Правда, 1817 року одна подія дуже скрасила убоге животіння Жюлі д'Еглемон. У неї народилася донька, і вона захотіла годувати її грудьми сама. Два роки самозабутніх і радісних тривог та хвилювань, пов'язаних із материнством зробили її життя менш нещасливим. Вона з необхідності віддалилася від чоловіка, і лікарі почали обіцяти, що здоров'я її поліпшиться. Але маркіза не вірила у ці пророкування. Як і всі, хто втратив смак до життя, мабуть, лише в смерті вбачала вона щасливу розв'язку.

На початку 1819 року життя стало для неї тяжким, як ніколи. Радіючи своєму відносному спокою, який їй пощастило завоювати, вона раптом побачила попереду бездонну прірву: чоловік поступово відвик від неї. Охолодження почуття, уже й так ледве живого і цілком егоїстичного, могло привести до великого лиха – Жюлі здогадувалася про це з природженого почуття такту й розважливості. Хоч вона й була переконана, що збереже свою владу над Віктором, що назавжди завоювала його пошану, вона все ж таки боялася впливу пристрастей на цього нікчемного, непутящого і марнославного чоловіка. Часто друзі заставали Жюлі заглибленою в роздуми; менш прозорливі жартома допитувалися про її таємницю, так ніби молода жінка завжди думає лише про дрібнички, так ніби в думках матері не може бути глибокого змісту. Іноді, граючись із Еленою, Жюлі дивилась на неї сумним поглядом і не відповідала на наївні запитання дитини, які приносять стільки радості матерям: вона думала про те, що готує доля її доньці – тепер і в майбутньому. Очі Жюлі наповнювалися слізьми, коли раптом щось нагадувало їй про парад у Тюїльрі. Пророчі слова батька знову лунали у її вухах, і совість докоряла їй за те, що вона знехтувала його мудрі застереження. Всі її нещастя почалися з того нерозважливого непослуху. Часто вона й сама не розуміла, що найдужче її пригнічує. Не тільки скарби її ніжної душі не були оцінені, а й звичайного взаєморозуміння з чоловіком, навіть у найбуденніших питаннях життя, не могла вона домогтися. Саме тоді, коли у неї в душі визрівало й міцніло прагнення кохати, фізичні та моральні муки вбивали в ній будь-яке почуття до свого законного чоловіка. Крім того, він викликав у неї жалість, близьку до зневаги, а цього не витримає жодна любов. Та навіть якби розмови з друзями, якби приклади та випадки з життя світу й не переконували її в тому, що кохання приносить незмірне блаженство, то самі кривди, завдані їй, підказали б, наскільки глибоким і чистим має бути почуття, яке поєднує споріднені душі. В картинах минулого, що закарбувалися їй у пам'яті, перед нею поставало щире обличчя Артура, і з кожним разом воно здавалося їй усе проясненішим, усе гарнішим, але, промайнувши, воно відразу й зникало, бо вона гнала від себе цей спогад. Мовчазне й сором'язливе кохання молодого англійця було за все її заміжжя єдиною подією, яка залишила солодкий слід у її зів'ялому й самотньому серці. Можливо, всі ошукані надії, всі нездійсненні бажання, які з часом усе тяжче гнітили душу Жюлі, в решті решт, завдяки грі уяви, зосередилися на цьому чоловікові, такому схожому, як їй здавалося, на неї у своїх манерах, почуттях, характері. Але ця думка завжди була тільки мрією, примарним сном. Потім мрії розвіювались, і Жюлі з тяжким зітханням поверталася до дійсності; тепер вона почувала себе ще нещаснішою, бо ще гостріше відчувала своє безпросвітне горе, яке їй на мить вдавалося прикрити крильми уявного щастя. Іноді в її душі народжувався нестямний, зухвалий протест, і тоді їй хотілося спізнати втіхи життя – за будь-яку ціну; але частіше вона поринала в якесь тупе заціпеніння – слухала, не розуміючи, або снувала думки, такі туманні, такі розпливчасті, що їх годі було виразити словами. Скривджена у своїх найзаповітніших жаданнях, у моральних уявленнях, які виплекала в дівочих мріях, вона змушена була приховувати сльози. Бо кому їй скаржитися? Хто її зрозуміє? Крім того, вона була обдарована тією витонченою жіночою чуйністю, тією чудесною сором'язливістю почуттів, яка завжди приглушує марну скаргу і не дозволяє жінці скористатися вигодами свого становища, якщо торжество однаково принизливе і для переможеного, і для переможця. Жюлі намагалася наділити й пана д'Еглемона своїми здібностями та чеснотами і переконувала себе, що втішається щастям, якого в природі не існувало. Дарма вона ставилася до чоловіка з витонченою жіночою делікатністю – він лишався тим самим деспотом, яким і був. Іноді вона просто чманіла з горя, втрачала ясність думки і самовладання; але глибока побожність завжди вселяла їй останню надію, вона знаходила втіху в думках про життя майбутнє, і світла віра давала їй снагу нести тягар життя земного. Її жахливі муки, її невтішна туга нікого не хвилювали, ніхто не знав, скільки часу проводила вона в сумних роздумах, ніхто не бачив її згаслого погляду, гірких сліз, пролитих у самотині.

Небезпечне становище, в якому маркіза опинилася проти своєї волі, внаслідок плину обставин, неминуче мало призвести до згубних наслідків, і це стало для неї аж надто очевидно одного січневого вечора 1820 року. Коли чоловік і дружина знають одне одного досконало, коли їх поєднує багаторічна звичка, коли дружина вміє витлумачити кожен жест чоловіка і може вгадати почуття та вчинки, які він од неї приховує, тоді трапляється, що після певних спостережень, зроблених чисто випадково, без обміркованого наміру, вона раптом замислюється, і все постає перед нею в новому світлі. Зненацька жінка усвідомлює, що вона уже над прірвою, а то й на самому її дні. Ось так і маркіза, що вже кілька днів раділа своїй самотності, несподівано збагнула, в чому тут суть. Непостійність, пересиченість чи навіть великодушність або жаль до неї стали цьому причиною, але чоловік більше їй не належав. У цю мить Жюлі подумала не про себе, не про свої страждання, не про свої жертви; вона почувала себе тепер тільки матір'ю, і думала про щастя, про майбутнє своєї доньки, про єдине створіння, яке давало їй трохи щастя, про Елену, – свій єдиний скарб, що прив'язував її до життя. Тепер Жюлі вже хотіла жити, хотіла вберегти своє дитя від страшного ярма, яким мачуха могла задушити її любу дівчинку. Уявивши собі таке лиховісне майбутнє, вона поринула в болісні роздуми, які забирають у людини відразу кілька років життя. Віднині між нею і чоловіком поставав цілий світ думок, уся вага яких лягала на неї одну. Досі, певна, що Віктор по-своєму любить її, вона присвячувала себе щастю, якого не поділяла; але тепер, утративши свою останню втіху: знати, що її муки – чоловікові радість, почуваючи себе однією-однісінькою в усьому світі, вона не мала іншого виходу, як обрати серед своїх нещасть найменше. В той час, коли в глибокій нічній тиші розпач заполонив її душу і забрав у неї всі сили, в ту мить, коли вона підвелася з канапи, де лежала біля майже згаслого каміну й, витерши сльози, пішла глянути при світлі лампи на сонну дочку, пан д'Еглемон у найчудовішому гуморі повернувся додому. Жюлі покликала його помилуватись, як спить Елена, але він відповів дружині, що в захваті дивилась на дівчинку, банальною фразою:

– В такому віці усі діти гарні.

Байдуже цмокнувши доньку в чоло, він опустив запону колиски, глянув на Жюлі й, узявши її за руку, повів до канапи, де вона щойно передумала стільки страшних думок.

– Яка ви сьогодні гарна, пані д'Еглемон! – вигукнув він з веселістю, нестерпною для Жюлі, – надто добре знала вона, чого варте його марнослів'я.

– Де ви сьогодні провели вечір? – спитала вона, вдаючи цілковиту байдужість.

– У пані де Серізі.

Він узяв з каміна екран і став уважно роздивлятися прозорий малюнок, не помічаючи на обличчі дружини слідів від пролитих сліз. Жюлі затремтіла. Жодними словами не передати почуттів, які ринули з її серця і які вона повинна була стримувати.

– Пані де Серізі влаштовує наступного понеділка концерт, і їй хочеться, щоб прийшла і ти. Ти бо давно не з'являлася на люди, і цього досить, щоб їй закортіло заманити тебе до свого салону. Вона славна жінка і дуже любить тебе. Мені буде приємно, якщо ти поїдеш. Я майже дав за тебе згоду…

– Я поїду, – сказала Жюлі.

Голос, тон і погляд маркізи були такі промовисті й такі незвичайні, що, попри свою легковажність, Віктор подивився на дружину з подивом. А Жюлі все зрозуміла, вона вгадала, що пані де Серізі – та сама жінка, яка відбила в неї чоловіка. Маркіза д'Еглемон заціпеніла під напливом розпачливих думок, але здавалося, що вона просто дивиться у вогонь. Віктор крутив екран у руках із знудженим виглядом людини, яка була сьогодні щаслива і прийшла додому, втомлена від щастя. Він позіхнув кілька разів, однією рукою взяв свічник, а другою якось знехотя обняв дружину, збираючись поцілувати її, але Жюлі нахилилась і підставила йому лоб – куди Віктор і вліпив вечірній поцілунок, байдужий лицемірний поцілунок без кохання, який цього вечора був їй особливо гидкий. Коли Віктор зачинив за собою двері, ноги в Жюлі підломилися, вона впала на крісло й залилася слізьми. Треба витерпіти тортури такої сцени, щоб зрозуміти, скільки в ній муки, щоб уявити нескінченні й страшні драми, які вона породжує. Бездумні, пусті слова, мовчанка між подружжям, жести, погляди, поза, в якій маркіз усівся біля каміна, і рух, яким він обіймав її, збираючись поцілувати на ніч, – усе це призвело того вечора до трагічного зламу в самотньому і гіркому житті Жюлі. В нестямі вона опустилася навколішки, притислася до канапи обличчям, щоб нічого не бачити, і стала молитися, вимовляючи звичні слова з такою щирістю і вкладаючи в них такий новий зміст, що серце чоловіка здригнулося б, якби він її почув. Весь наступний тиждень думка про майбутнє не давала спокою Жюлі; пригнічена горем, вона обмірковувала своє становище і шукала виходу, такого, щоб і свого серця не обманювати, і повернути собі владу над чоловіком, щоб прожити якомога довше заради щастя дочки. І тоді вона вирішила боротися із суперницею, знову з'явитись у світському товаристві, справити враження; притлумити почуття відрази до чоловіка і вдати, що закохана в нього; звабити його і, завдяки всіляким вивертам кокетства, підкорити своїй волі, крутити ним, як це роблять вередливі коханки, яким приємно мучити полюбовників. Ці огидні хитрощі були єдиним засобом здолати лихо. Отже, вона стане хазяйкою своїх мук, вона розпоряджатиметься ними, як їй заманеться і піддаватиметься їм не так часто, вона приборкає чоловіка, підкорить його своїй деспотичній волі. Її навіть не мучили докори сумління, що вона прирікає його на нелегке життя. Заради порятунку дочки, вона, не замислюючись, удалася до безпристрасних, тверезих розрахунків, вона збагнула раз і назавжди, що це таке – холодне й кокетливе лукавство брехливих жінок, які не знають кохання, вона проникла в суть того страхітливого віроломства, яке розбуджує в чоловіка глибоку ненависть до жінки і вселяє йому думку, що вона розпусна від народження. Жюлі й не здогадувалася, що до її материнської любові домішався жіночий гонор, ображене самолюбство, невиразне бажання помститись, і це штовхало її на шлях, де на неї чигали нові нещастя. Але прекрасна душа, тонкий розум, а надто щира вдача не дозволили б їй довго вдаватися до обману. Вона звикла читати в своїй душі й тільки-но ступила б на стежку зла, – бо то було зло, – як голос її совісті заглушив би голос пристрастей і себелюбства. Бо й справді, у молодої жінки, чиє серце досі чисте, а кохання непорочне, навіть почуття материнства підкоряється голосу цнотливості. Хіба цнотливість не суть жінки? Але Жюлі не хотіла признатися собі, що її задум приведе її на стежку багатьох небезпек і зла. Вона поїхала до пані де Серізі. Її суперниця сподівалася побачити жінку бліду і немічну. Маркіза нарум'янила обличчя і постала перед нею в усьому блиску своєї краси, підкресленої розкішним вбранням.

Графиня де Серізі належала до тих жінок, які вдають, ніби в Парижі їм підвладні і мода, і світське товариство. Вона проголошувала вироки, які вважалися законом у тому колі, де вона панувала і була певна, що їх приймають повсюди; вона претендувала на витончену дотепність; вона уявляла себе непогрішним суддею. Літературу, політику, чоловіків, жінок – усе це пані де Серізі або категорично осуджувала, або незаперечно схвалювала, причому думка інших, здавалося, її не обходила, її дім у всьому являв взірець вишуканого смаку. У вітальнях, де було безліч елегантних і вродливих жінок, Жюлі здобула перемогу над графинею. Вона була дотепна, жвава, весела, і навколо неї зібралися найвишуканіші кавалери, запрошені на ту вечірку. На превелику прикрість жінкам, вбрання Жюлі було бездоганне, і всі заздрили тому, як личить їй сукня і як добре облягає її корсаж, приписуючи це винахідливості якоїсь невідомої швачки, бо світські дами воліють вірити в майстерність кравця, ніж у жіночі принади суперниці. Коли Жюлі підвелась і пішла до фортепіано, щоб проспівати арію Дездемони, з усіх віталень збіглися чоловіки, які прагнули почути цей знаменитий голос, що так довго мовчав. Запала глибока тиша. Побачивши, скільки людей з'юрмилися в дверях, і побачивши спрямовані на себе погляди, Жюлі відчула глибоке хвилювання. Вона знайшла очима чоловіка, кокетливо подивилась на нього і задоволено відзначила, що її успіх надзвичайно лестить його самолюбству. Щаслива зі свого тріумфу, вона зачарувала слухачів першою частиною арії «Al pie d'un salice»[1]1
  Під вербою (іт.).


[Закрыть]. Ніколи ні Малібран^{19}, ні Паста^{20} не співали з таким почуттям і з такою віртуозністю виконання. Але, дійшовши до репризи, Жюлі окинула поглядом слухачів і побачила Артура, який не відводив від неї погляду. Вона здригнулась, і голос зрадив її. Пані де Серізі підхопилася з місця й підбігла до маркізи д'Еглемон.

– Що з вами, моя люба? О бідолашка, їй так погано! Я аж затремтіла, побачивши, як вона береться за те, що їй надсилу.

Арія урвалася. Жюлі, вибита з рівноваги, не знаходила в собі мужності співати далі й вислуховувала співчутливі слова підступної суперниці. Дами зашепотілися; обговоривши цю подію, вони здогадалися, що між маркізою д'Еглемон і пані де Серізі розпочалась боротьба і не щадили їх обох у своєму лихослів'ї. Дивні передчуття, які так часто хвилювали Жюлі, раптом справдилися. Коли вона думала про Артура, їй було приємно вірити, що цей незнайомець із таким лагідним, таким добрим обличчям, звичайно, лишився вірний своєму першому коханню. Іноді їй лестила думка про те, що вона – об'єкт прекрасної пристрасті, чистої і щирої пристрасті чоловіка молодого, чиї помисли до останку належать коханій, кожна хвилина якого присвячена їй, чоловіка, що не кривить душею, червоніє від того ж таки, від чого червоніє жінка, думає, як і жінка, не зраджує її і довіряється їй, не прагнучи ні успіху, ні слави, ні багатства. Всіма цими рисами вона наділяла у своїх мріях Артура – заради примхи, заради розваги. І раптом вона побачила, – принаймні їй так здалося, – що мрія її здійснилася. На майже жіночому обличчі молодого англійця відбивалися ті самі глибокі роздуми, лагідний смуток, болісне смирення, жертвою яких була і сама Жюлі. Вона впізнала себе в ньому. Журба і смуток – найкрасномовніші тлумачі кохання, і ці почуття передаються вмить від одного страдника до другого. У страдників напрочуд розвинений внутрішній зір, вони однаково сприймають світ і читають думки одне одного. Спізнавши глибоке потрясіння, маркіза вгадала, які небезпеки чатують на неї в майбутньому. Вона була рада, що може приховати свою стурбованість, пославшись на звичне нездужання, й дозволяла пані де Серізі розсипатися в красномовних і нещирих виявах співчуття. Те, що Жюлі не доспівала арії, стало подією, яку гості сприйняли по-різному. Одні мало не оплакували Жюлі, шкодуючи, що така винятково обдарована жінка втрачена для світу; інші намагалися вгадати причину її страждань та її усамітнення.

– От бачиш, друже Ронкероль, – казав маркіз д'Еглемон братові пані де Серізі, ти позаздрив моєму щастю, коли побачив пані д'Еглемон, і дорікнув мені, що я її зраджую. Навряд чи моя доля видалася б тобі завидною, коли б ти прожив, як я, років зо два біля вродливої жінки і не зважувався навіть руку їй поцілувати, боячись, що вона зламається. Ніколи не захоплюйся цими коштовними дрібничками, які годяться лише на те, щоб їх покласти під скло; вони надто ламкі, надто дорогі, й доводиться берегти їх. Чи виїдеш ти у дощ або в сніг на своєму чудовому коні, над яким ти, кажуть, тремтиш? Отакі в мене справи. Я, звичайно, не сумніваюсь у доброчесності дружини, але мій шлюб – предмет розкоші, і ти помиляєшся, думаючи, що я одружений. Отож мою невірність можна виправдати. Хотів би я знати, як повелися б ви на моєму місці, панове насмішники? Не кожен чоловік був би такий обережний зі своєю дружиною. Я певен, – додав він, стишуючи голос, – що пані д'Еглемон нічого не підозрює. І мені, звичайно, нема чого нарікати на долю, я вельми задоволений… Хоча дуже прикро для чоловіка чуйного бачити, як підточує хвороба бідолашне створіння, до якого ти почуваєш щиру прихильність…