Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– На абордаж! – вигукнув молодий пірат.

І через мить «Отелло» уже взяв «Святого Фердінанда» на абордажні гаки. Корсар неголосно віддавав накази, помічник їх повторював, а пірати – кожен знав свої обов'язки заздалегідь – преспокійно посунули на палубу захопленого корабля, наче семінаристи на службу божу, пов'язали там матросів та пасажирів і захопили здобич. Вони швидко і вправно перетягли на палубу «Отелло» бочки з піастрами та їстівними припасами і всіх людей зі «Святого Фердінанда». Генералові здалося, що він бачить сон, коли його, із зв'язаними руками й ногами, пожбурили на якийсь лантух, ніби й сам він був річчю. Корсар, його помічник і один з матросів, що, мабуть, виконував обов'язки боцмана, почали радитись. Нарада тривала недовго, потім матрос свиснув: пірати підбігли до нього, а тоді, за його наказом, пострибали всі на борт «Святого Фердінанда», здерлися на щогли і заходилися стягувати вниз вітрила й снасті з такою поквапністю, з якою солдат на полі битви роздягає вбитого товариша, спокусившись на його шинель і черевики.

– Тепер нам кінець, – спокійно сказав маркізові капітан-іспанець, який уважно стежив поглядом за жестами трьох верховод, поки вони радилися, та за рухами матросів, які розбирали оснастку його брига.

– Чому ви так думаєте? – не менш спокійно запитав генерал.

– А що їм з нами робити? – відповів іспанець. – Мабуть, вони зараз вирішили, що їм навряд чи вдасться продати «Святого Фердінанда» у французьких або в іспанських портах, і вони потоплять його, щоб спекатися. Ну а нас… невже ви сподіваєтеся, що вони візьмуть на себе мороку й годуватимуть нас, коли самі не знають, до якого порту причалити?

Не встиг капітан мовити ці слова, як генерал почув розпачливі зойки і глухий плюскіт, що буває, коли у воду падають зразу кілька людей. Він обернувся – чотирьох французів-негоціантів як не було. Генерал перевів нажаханий погляд до борту – восьмеро лютих гармашів ще не встигли опустити руки.

– Казав же я вам, – незворушно промовив іспанець.

Маркіз поривчасто підхопився на ноги. Море вже заспокоїлося, і він не міг навіть роздивитись, де саме його нещасливі попутники пішли на дно; в цей час вони, із зв'язаними руками й ногами, перекидалися під водою, а може, їх уже пожирали риби. За кілька кроків від нього зрадник-стерновий та матрос із «Святого Фердінанда», що недавно розбалакував про всемогутність Парижанина, по-приятельському гомоніли з піратами і пальцем показували на тих матросів з їхнього брига, яких вони вважали гідними команди «Отелло»; іншим морякам двоє юнг уже зв'язували ноги, не звертаючи уваги на їхні страхітливі прокльони. Коли з відбором покінчили, восьмеро гармашів схопили приречених і без зайвих церемоній пожбурили за борт. З якоюсь похмурою цікавістю спостерігали пірати за тим, як люди падали у воду, за їхніми спотвореними обличчями, за останніми муками; але обличчя в самих піратів не виражали ні насмішки, ні подиву, ні жалю. Для них, певне, це було звичне й буденне діло. Старших піратів більше цікавили бочки з піастрами, що стояли біля грот-щогли, і вони поглядали на них з якоюсь дивною, застиглою посмішкою. Генерал і капітан Гомес сиділи на лантусі й, ніби радячись, дивились один на одного майже згаслим поглядом. Незабаром з'ясувалося, що з усіх, хто плив на «Святому Фердінанді», лише вони залишилися живі. Сім матросів, яких два зрадники вибрали серед іспанських моряків, уже з радістю перетворилися на піратів.

– Ох, і мерзотники ж! – вихопилось у генерала.

Шляхетне обурення заглушило в ньому і горе, і почуття обачності.

– Вони підкоряються необхідності, – холоднокровно зауважив Гомес. – Якби ви лишилися живі й вам би трапився котрийсь із цих хлопців, ви ж би прокололи його шпагою, чи не так?

– Капітане, – сказав молодий корсар, обертаючись до іспанця, – Парижанин про вас чув. Він каже, ви єдиний моряк, який добре знає протоки між Антільськими островами та береги Бразілії. Чи не хотіли б ви…

Капітан Гомес урвав його зневажливим вигуком:

– Я помру, як годиться християнинові й іспанцю. Зрозумів?

– У море! – звелів молодик.

Двоє гармашів схопили Гомеса.

– Ви підлі боягузи! – крикнув генерал, намагаючись утримати піратів.

– Не гарячкуй, діду, – сказав йому помічник Парижанина. – Хоч твоя червона стрічечка і справила деяке враження на нашого капітана, мені наплювати на неї… Зараз ми поговоримо і з тобою.

В цю мить глухий сплеск, до якого не домішався жоден крик чи стогін, дав знати генералові, що відважний Гомес помер, як і личить морякові.

– Або верніть мої гроші, або вбийте мене! – гукнув генерал у нападі шаленої люті.

– О, та ви чоловік розважливий, – сказав молодий корсар, єхидно посміхаючись. – Не сумнівайтеся, ми зробимо, як ви просите.

Корсар подав знак, і два матроси кинулись до француза, щоб зв'язати йому ноги, але він їх відштовхнув із несподіваною спритністю, а тоді – ніхто від нього цього не чекав – вихопив шаблю, що висіла на боку в помічника піратського капітана, і почав вправно нею вимахувати, як і належить бувалому кавалеристові, що знає свою справу.

– Ану підходьте, розбійники! Ви не скинете у воду, мов устрицю, старого наполеонівського солдата!

Постріли з пістолетів, наведених майже впритул на норовистого француза, привернули увагу Парижанина, який стежив за тим, як переносять за його наказом снасті із «Святого Фердінанда». З незворушним виглядом він ззаду підійшов до хороброго генерала, схопив його, підняв і поволік до борту, збираючись кинути, мов якийсь непотріб, у воду. Ось тут погляд генерала і зустрівся з хижим поглядом чоловіка, що викрав його дочку. Тесть і зять упізнали один одного зразу. Капітан негайно повернув у протилежний бік від того, куди прямував спочатку, так наче його ноша не важила анічогісінько і, замість зіпхнути генерала в море, поставив його біля грот-щогли. Почувся осудливий гомін, але корсар окинув своїх підлеглих поглядом, і вмить запанувала глибока тиша.

– Це батько Елени, – виразно й твердо сказав капітан. – Лихо тому, хто посміє поставитись до нього нешанобливо.

Радісне «ура» прогриміло на палубі й вознеслося в небо, наче молитва в храмі, наче перші слова «Те Deum»[3]3
  «Те Deum laudamus» – «Тебе, Боже, хвалимо» – католицька молитва (латин.).


[Закрыть]. Юнги гойдались на снастях, матроси кидали вгору шапки, гармаші тупотіли ногами, й уся команда піратського корабля збуджено кричала, завивала, свистіла, репетувала. Щось несамовите було в цих веселощах, і стривожений генерал спохмурнів. Він приписав це збудження якійсь жахливій таємниці, і як тільки до нього вернувся дар мови, схвильовано вигукнув:

– А де ж моя дочка?

Корсар втупив у генерала пильний погляд, від якого – і ніхто не міг збагнути чому – ховалася душа в п'яти у найвідважніших, і генерал відразу замовк на превелику радість матросів, втішених тим, що влада їхнього ватага поширюється на всіх. Потім капітан підвів генерала до сходів, спустився з ним униз, допровадив його до якоїсь каюти й, одним поштовхом відчинивши двері, сказав:

– Вона тут.

Пірат зник, а старий воїн завмер, приголомшений картиною, яка постала перед його очима. Почувши, що хтось рвучко відчинив двері, Елена підвелася з канапи, на якій вона відпочивала, побачила маркіза і скрикнула від подиву. Вона так змінилася, що впізнати її міг тільки рідний батько. Тропічне сонце вкрило її колись бліде обличчя брунатною засмагою чудового шоколадного відтінку, надавши йому поетичного виразу; всі її риси дихали шляхетністю, величним спокоєм, глибиною почуттів, що, певне, зворушувало навіть найбрутальніші душі. Довгі, густі коси спадали пишними пасмами на плечі й груди, які вражали вишуканістю ліній, і надавали її гордому обличчю владного виразу. В її позі, в рухах відчувалося, що вона усвідомлює свою владу. Торжество вдоволеного марнолюбства ледь роздувало рожеві ніздрі Елени, а її розквітла краса свідчила, що вона втішається безтурботним щастям. Дівоча принадність поєднувалася в ній з гордістю, притаманною жінкам, яких кохають. Водночас раба і повелителька, вона жадала скорятися, бо могла владарювати. Вона була оточена вишуканою розкішшю. Вдягнена в досить просту сукню з індійського мусліну, вона, проте, лежала на канапі, покритій кашеміром, підлогу просторої каюти встеляв перський килим, а четверо дітей, що гралися біля її ніг, будували химерні замки з перлового намиста, з коштовностей та самоцвітів. У вазах із севрської порцеляни, розмальованих паном Жакото^{33}, пахтіли рідкісні квіти – мексіканський жасмин, камелії; між квітів пурхали приручені пташки, вивезені з Південної Америки, вони скидалися на живі рубіни, сапфіри, золоті зливки. В цій каюті стояв і рояль, пригвинчений до підлоги, а на дерев'яних стінах, обтягнутих жовтим шовком, там і там виднілися невеличкі картини найвідоміших живописців: пейзаж із надвечірнім сонцем Гюдена^{34} висів поруч із полотном Терборха^{35}; одна з Рафаелевих мадонн змагалася в поетичності з ескізом Жіроде^{36}; картина Герарда Доу^{37} затьмарювала одне з полотен Дроллінга^{38}. На китайському лакованому столику стояв золотий таріль із екзотичними плодами. Здавалося, що Елена – королева неозорої країни і що її коронований коханий зібрав для її будуара найвишуканіші речі з усього світу. Діти втупили у свого діда погляд жвавих і розумних оченят; звикши жити посеред битв, бур і тривог, вони скидалися на тих маленьких римлян, що прагнули війни й крові, яких Давід зобразив на своїй картині «Брут»^{39}.

– Невже це справді ви? – вигукнула Елена, схопивши батька за руку, ніби хотіла переконатися, що це не сон, не видіння.

– Елено!

– Тату!

Вони кинулися одне одному в обійми, і радість старого батька була не менш палкою, ніж радість його дочки.

– Ви були на тому кораблі?

– Атож, – відповів він сумним голосом, сідаючи на канапу й дивлячись на дітлахів, що обступили його і роздивлялися з наївною увагою. – Я б загинув, якби не…

– Якби не мій чоловік, – урвала його Елена. – Я здогадуюся.

– Ох, Елено, – вигукнув генерал, – і навіщо ми зустрілися за таких обставин! Я вже стільки тужив за тобою, а тепер знову оплакуватиму твою безталанну долю!

– А навіщо мене оплакувати? – спитала вона, всміхаючись. – Вам слід радіти – адже я найщасливіша жінка на світі!

– Ти щаслива? – вигукнув він, підхоплюючись від подиву.

– Щаслива, мій добрий таточку, – промовила Елена; вона схопила його руки і цілувала їх, притискала до свого тріпотливого серця, ласкаво нахилившись до нього і заглядаючи йому у вічі своїми блискучими очима, які від радісного хвилювання стали ще виразніші.

– Невже це можливо? – спитав він, дивлячись на осяйне обличчя дочки й про все забувши, прагнучи тільки довідатись, як їй живеться.

– Знайте ж, тату, – відповіла вона, – що моїм коханим, моїм чоловіком, слугою і повелителем став той, чия душа неосяжна, як море, чиє кохання незглибиме, як небо. Повірте мені, це сам Бог! За сім років жодне слово, жодне почуття, жоден жест не порушили дивної гармонії його слів, ніжності та кохання. Коли він на мене дивиться, приязна усмішка грає на його устах, а в очах променіє радість. Там, на палубі, його громовий голос часто заглушує рев урагану або шум битви; але тут він звучить лагідно й мелодійно, наче музика Россіні, яку я дуже люблю. Я маю все, чого мені заманеться, а іноді навіть більше того. Я царюю на морі й усі мені підкоряються, мов королеві. Щаслива! – зауважила вона, уриваючи себе. – Це не те слово, яким можна виразити моє щастя! Мені дісталися всі скарби кохання, які випадають на долю жінки. Почувати, що ти безмежно віддана тому, кого кохаєш, зустрічати в його серці незглибиме почуття, в якому тоне жіноча душа, покохати навіки – скажіть мені, хіба це всього лише щастя? Я вже прожила не одне життя, а тисячу. Тут я одна-єдина, тут я цариця. Жодна жінка, крім мене, не ступала на цей шляхетний корабель, де Віктор завжди перебуває за кілька кроків від мене. Він не може відійти далі, ніж до корми або носа, – провадила вона з лукавим виразом. – Сім років! Кохання, яке витримало сім років нескінченної радості, щохвилинних випробувань, це більше, аніж кохання! Так, так, це найкраще з того, що можна знайти на світі… Людською мовою годі передати небесне блаженство!

Сльози бризнули з її очей, що палахкотіли яскравим полум'ям. Четверо малюків жалібно закричали і кинулися до неї, наче курчата до квочки, а найстарший ударив генерала, дивлячись на нього гнівним поглядом.

– Абелю, ангеле мій, я плачу з радості, – сказала Елена.

Вона посадила його собі на коліна, а малий обняв її царствену шию й лащився до матері, як левеня, що грається з левицею.

– А тобі не буває нудно? – спитав генерал, приголомшений схвильованою розповіддю дочки.

– Буває, – відповіла вона, – коли ми сходимо на берег. Але й там я ніколи ще не розлучалася з чоловіком.

– Ти ж любила свята, бали, музику!

– Музика – це його голос. Мої свята – це убори, які я вигадую, щоб подобатися йому. А якщо він захоплюється моїм вбранням, мені здається, що весь світ у захваті від мене. Ось чому я не викидаю в море усі ці діаманти, намиста, діадеми, всипані дорогоцінним камінням, усі ці скарби, квіти, шедеври мистецтва, якими він щедро мене обдаровує, кажучи: «Елено, ти не виходиш у світ, тож я хочу, щоб весь світ був у тебе».

– Але на кораблі повно чоловіків, зухвалих, брутальних чоловіків, чиї пристрасті…

– Я розумію вас, тату, – відповіла Елена, усміхнувшись. – Заспокойтеся. Навіть імператрицю не оточують такою пошаною, як мене. Ці люди забобонні, вони вірять, що я – добрий дух їхнього корабля, їхніх починань, їхніх успіхів. Але їхній бог – Віктор. Якось – це сталося тільки одного разу – один матрос був не досить шанобливий зі мною… на словах, – додала вона, сміючись. – Не встиг Віктор довідатися про це, як команда скинула того матроса в море, хоч я й простила його. Вони люблять мене як свого ангела-охоронця, я доглядаю їх, коли хтось занедужає, і завдяки невсипущій жіночій турботливості мені не одного пощастило врятувати від смерті. В цих бідолах є водночас щось від велетнів, і від малих дітей.

– А якщо бувають битви?

– Я до них звикла, – відповіла Елена. – Тільки під час першої я тремтіла від страху. Тепер моя душа загартована в небезпеках, і я навіть… люблю їх, – додала вона. – Зрештою, я ваша дочка.

– А якщо він загине?

– Я помру з ним.

– А діти?

– Вони – сини океану і небезпеки, вони розділять долю батьків. Життя у нас одне, воно не ділиться на частини. Всі ми вписані на одній сторінці книги буття, всі пливемо на одному човні, й ми це знаємо.

– То ти любиш його так сильно, що він дорожчий тобі за всіх на світі?

– За всіх, – відповіла вона. – Але в цю таємницю не варто заглиблюватись. Ось гляньте! Цей милий хлопчина – викапаний батько!

І міцно пригорнувши до себе Абеля, вона стала палко цілувати його в щоки, в голову…

– Але я ніколи не забуду, як щойно він звелів кинути в море дев'ятьох людей! – вигукнув генерал.

– Значить, так було треба, – відповіла Елена, – бо він людяний і великодушний. Він ніколи не проливає зайвої крові, захищаючи інтереси маленького світу, що перебуває під його заступництвом, і воюючи за свою шляхетну справу. Дорікніть йому, що він повівся несправедливо, і, запевняю, він переконає вac у протилежному.

– А його злочин? – мовив генерал, ніби розмовляючи сам із собою.

– А якщо то був акт справедливості? – відповіла Елена з холодною гідністю. – Якщо людське правосуддя виявилося неспроможним помститися лиходієві?

– Правосуддя карає, а не мститься! – вигукнув генерал.

– А пекло? – спитала вона, – Хіба це не вічна помста за якісь дрібні гріхи нашого короткого життя?

– О, ти людина пропаща! Він зачарував, розбестив тебе! Ти говориш, як безумна.

– Залиштеся з нами хоч на один день, тату, і якщо ви поговорите з Віктором, придивитесь до нього, ви його полюбите.

– Елено, – суворо сказав генерал, – ми лише за кілька льє від Франції…

Вона здригнулася, виглянула у вікно й показала на неозору далечінь зеленавого моря.

– Ось моя батьківщина, – відповіла вона, тупнувши ногою по килиму.

– Невже ти не хочеш побачитися з матір'ю, сестрою, братами?

– Звичайно, хочу, – сказала Елена із слізьми в голосі. – Якщо тільки він погодиться і зможе супроводжувати мене.

– Отже, в тебе нічого не залишилося, Елено, – суворо мовив старий воїн, – ні батьківщини, ні сім'ї?..

– Я дружина йому, – сказала вона з гордістю, з виразом, сповненим шляхетності. – За всі ці сім років сьогодні я вперше спізнала радість, яку завдячую не йому, – додала вона, схопивши руку батька й поцілувавши її, – і вперше почула докір.

– А твоя совість?

– Совість? Моя совість – він!

І раптом Елена здригнулася.

– Він іде сюди, – сказала вона. – Навіть під час битви, коли по палубі бігає безліч людей, я впізнаю його кроки.

Зненацька щоки її зарум'янились, обличчя розквітло, очі заблищали, шкіра стала матово білою… Кожна її рисочка, кожна голуба жилка, мимовільне тремтіння, що опанувало все її єство, говорили про щастя, знайдене в коханні. Така сила почуття розчулила генерала. І справді, через мить увійшов корсар, сів у крісло, покликав старшого сина й почав із ним гратися. На якусь мить запала мовчанка, бо генерал, поринувши в задуму, схожу на марення, роздивлявся затишну каюту, що скидалася на пташине гніздо, в якому ця родина сім років мандрувала по океану, між небом і хвилями, покладаючись на чоловіка, який вів її крізь битви та урагани – так глава сім'ї проводить своїх близьких крізь небезпеки суспільного життя… Він із захватом дивився на свою дочку, на цей казковий образ морської богині, невимовно прекрасний, осяяний щастям, і всі скарби, які оточували її, тьмяніли перед скарбами її душі, перед блиском її очей і тією незрівнянною поезією, яка струменіла від усього її єства. Усе тут здавалося генералові незвичайним, усе вражало його, а витонченість почуттів і міркувань, суперечна всім його усталеним поглядам на життя, збивала старого воїна з пантелику. Властиві світському товариству холодні й недалекоглядні розрахунки здавалися нікчемними перед цією картиною. Старий воїн відчув усе це і зрозумів, що його дочка ніколи не відмовиться від свого привільного життя – такого багатого на події, наповненого справжньою любов'ю; він зрозумів, що коли вона хоч раз подивилася у вічі небезпеці й не злякалася, то вже ніколи не зможе вона повернутися до дріб'язкового життя недоумкуватого та обмеженого вищого світу.

– Я вам не заважаю? – спитав корсар, порушуючи мовчанку і глянувши на дружину.

– Ні, – відповів генерал. – Елена мені все розповіла. Я бачу, що для нас вона втрачена.

– Чому ж? – жваво заперечив корсар. – Ще кілька років, і термін давності дасть мені змогу повернутись до Франції. Коли совість чиста, коли людина порушила закони вашого суспільства, лише скоряючись їй…

І він замовк, не вважаючи за потрібне виправдовуватися.

– Як ви можете вважати свою совість чистою? – обурився генерал. – Адже знову, на моїх очах, ви вчинили стільки вбивств!

– У нас мало їстівних припасів, – спокійно відповів корсар.

– Але ж ви могли б висадити людей на берег…

– Вони послали б навздогін за нами військовий корабель, він би перетяв нам шлях до відступу, і ми не дісталися б до Чілі…

– Поки з Франції вони встигли б повідомити в адміралтейство Іспанії… – урвав його генерал.

– Але Франції напевне не сподобалося б, що хтось, а тим більше чоловік, котрий підлягає її кримінальному суду, заволодів бригом, який зафрахтували уродженці Бордо. Скажіть, хіба вам ніколи не доводилося на полі битви зробити кілька зайвих гарматних пострілів?

Корсарів погляд збентежив генерала, і він замовк. А дочка тим часом дивилася на нього поглядом, що виражав і торжество, і смуток.

– Генерале, – врочисто промовив корсар, – я взяв собі за правило нічого не привласнювати собі із спільної здобичі за рахунок товаришів. Та нема сумніву, що моя частка буде більшою, аніж багатство, яке у вас забрали. Тому дозвольте мені відшкодувати вам збитки іншою монетою…

Він витяг із шухляди, вставленої в рояль, грубу паку банкових білетів і, не рахуючи, простяг маркізові – у пачці був мільйон.

– Ви, думаю, розумієте, – сказав він, – що мені нема ніякого розрахунку стовбичити в морі перед самим Бордо… Отже, якщо вас не приваблюють небезпеки нашого бродячого життя, краєвиди Південної Америки, тропічні ночі, наші битви і наша радість, що ми сприяємо перемогам молодої республіки, де гримить ім'я Симона Болівара^{40}, то вам доведеться покинути нас… Шлюпка й вірні люди уже напоготові. Будемо сподіватися на третю і вже цілком щасливу зустріч…

– Вікторе, мені так хочеться, щоб мій батько побув з нами ще хоч трохи, – мовила Елена, невдоволено закопилюючи губки.

– Ще десять хвилин затримки, і ми матимемо втіху зіткнутися віч-на-віч із сторожовим фрегатом. Що ж, нехай! Розважимося трохи, а то мої хлопці знудилися.

– О, не затримуйтеся, тату, їдьте! – вигукнула корсарова дружина. – І передайте ось це на пам'ять від мене сестрі, братам і… матері, – додала вона.

Елена набрала жменю дорогоцінного каміння, намиста, діамантів, загорнула все це в кашемірову хустинку й боязко простягнула батькові.

– А що ж мені їм сказати? – спитав генерал, вражений тим, що дочка завагалася, перш ніж вимовила слово «мати».

– О, невже ви сумніваєтесь у моїх почуттях? Я щодня молюся за їхнє щастя!

– Елено, невже я ніколи більш тебе не побачу? – сказав старий, пильно дивлячись на дочку. – Невже ніколи не довідаюся, що змусило тебе втекти з дому?

– Це не моя таємниця, – відповіла Елена серйозним голосом. – І навіть якби я мала право розкрити її, я, мабуть, нічого вам не сказала б. Десять років терпіла я нечувані муки…

Вона не стала говорити далі й передала батькові подарунки для сім'ї. Пригоди на війні привчили генерала до досить широкого погляду на воєнну здобич, і він узяв доччині подарунки, тішачи себе думкою, що під впливом такої чистої і шляхетної душі, як душа Елени, Парижанин лишився чесною людиною, що він просто воює з іспанцями. Його прихильність до сміливців узяла гору. Подумавши, що було б безглуздо триматися суворо, він міцно потис руку корсарові, з розчуленістю, властивою солдатам, поцілував Елену, свою улюблену доньку, і зронив сльозу на це обличчя, чий гордий і мужній вираз так йому подобався. Моряк був зворушений і підвів до генерала дітей для благословення. Нарешті вони обмінялися довгим поглядом, не позбавленим приязні та любові, й цим було сказане останнє «прощай».

– Будьте завжди щасливі! – вигукнув старий і швидко піднявся на палубу.

На морі генерала чекало незвичайне видовище. «Святий Фердінанд», охоплений полум'ям, палахкотів, наче величезне багаття. Перед тим як потопити іспанський бриг, пірати знайшли в його трюмах вантаж рому, а що рому й на «Отелло» було досить, вони задля розваги підпалили корабель, і тепер здавалося, ніби серед моря горить величезна чаша з пуншем. Можна було простити цю витівку людям, які знудилися одноманітним виглядом моря й хапалися за кожну нагоду, щоб урізноманітнити своє існування. Коли генерал спускався з брига в шлюпку, в якій сиділи шестеро дужих веслярів, його увага мимоволі розсіювалась, і він поглядав то на пожежу, що пожирала «Святого Фердінанда», то на свою дочку, яка стояла на кормі «Отелло», спираючись на руку корсара. Спогади накотилися на нього і, дивлячись на білу сукню Елени, що маяла на вітрі, легка, наче вітрило, розрізняючи на тлі океану прекрасні форми її високої постаті, такої величної, що, здавалося, вона панує над усім океаном, він з притаманною військовим безтурботністю забув, що пливе над могилою хороброго Гомеса. Над ним темною хмарою розпливався височенний стовп диму, і сонячні промені, пронизуючи її то там, то там, утворювали фантастичні світляні візерунки. Це похмуре чорне склепіння, під яким виблискували омахи полум'я, здавалося нижнім небом, угорі над яким зависло неозоре голубе небо, у тисячу разів прекрасніше завдяки цьому швидкоплинному протиставленню. Химерні відтінки диму – то жовті, то золотаві, то червоні, то чорні – зливалися, клубочилися, застилали корабель, який потріскував, скрипів і стогнав. Полум'я свистіло, добираючись до снастей і розтікалося по такелажу, як розтікається по вулицях міста народне повстання. Ром горів синюватими спалахами, і вони тріпотіли, начебто бог моря чимось помішував це пекуче пійло – так студент під час веселої гулянки розмішує в чарі вогнистий пунш. Але сонце, чиє світло було яскравіше, мов заздрячи цьому зухвалому полум'ю, затьмарювало його своїми променями, майже не дозволяючи роздивитись переливчасті барви пожежі. Наче вуаль, наче золотистий шарф коливався над тим розбурханим потоком вогню. «Отелло» втікав у новому напрямку, по черзі нахилявся в обидва боки і ловив легкий вітерець, мов паперовий змій у повітрі. Красень-бриг, петляючи, мчав на південь; іноді він ховався – за стовпом диму, що відкидав на воду чудернацьку тінь, іноді з'являвся, плавно підводячись і втікаючи усе далі й далі. Щоразу як Елені вдавалося побачити батька, вона махала хустинкою, посилаючи йому прощальне вітання. Незабаром «Святий Фердінанд» зник під водою, море здибилося хвилями в тому місці, але зразу й заспокоїлося. І від усього того видовища лишилася тільки хмарка диму, що пливла за вітром. «Отелло» був уже на обрії, шлюпка наближалася до берега, і хмаринка диму зависла якраз між вутлим човном і далеким бригом. Востаннє генерал побачив свою дочку в просвітах уже рідкого диму. Пророче видіння! Тільки біла хустинка, тільки сукня вирізнялися на темно-бурому тлі. Бриг уже зник між зеленавою водою й блакитним небом, а Елена перетворилася на ледь примітну цятку, на тонесеньку риску, на мрію, на спогад…

Відновивши свій статок, маркіз помер, бо здоров'я його було підірване. Через кілька місяців після його смерті – а було це 1833 року – маркіза повезла Моїну на води в Піренеї. Там розпещеній дівчинці закортіло помилуватися гірськими краєвидами, і вони вирушили вдвох у гори. А коли повернулися на курорт, їм довелося пережити ось яку трагічну сцену.

– Господи, дарма ми не залишилися ще на кілька днів у горах, мамо, – сказала Моїна. – Там було куди краще. Ви чули, як тут, не змовкаючи, пищала за стіною дитина і бубніла ота клята жінка? Вона розмовляє якоюсь тарабарщиною, бо я не збагнула ні слова. Отаких сусідів послала нам доля! Я очей не склепила всю ніч!

– А я нічого не чула, – відповіла маркіза, – але, моя люба доню, я попрошу господиню заїзду переселити нас до іншої кімнати, де ми будемо самі, без сусідів, і ніхто нас не тривожитиме. Як ти себе почуваєш? Ти дуже стомлена, так?

З цими словами маркіза підвелася з ліжка й підійшла до постелі Моїни.

– А жару в тебе немає? – спитала вона, торкнувшись доччиної руки.

– Ой, облиш мене, мамо, в тебе холодні пальці.

І дівчина сердито відвернулася, перекинувшись у постелі на другий бік, але в її рухах було стільки грації, що мати не змогла на неї образитись. У цю мить із сусідньої кімнати долинув тихий протяглий стогін, від якого здригнулося б серце в кожної жінки.

– І ти всю ніч чула цей стогін? Чому ж ти не розбудила мене? Ми б…

Ще жалібніший стогін урвав мову маркізи.

– Там хтось помирає! – вигукнула вона і швидко вийшла з кімнати.

– Скажи Поліні, щоб ішла сюди! – крикнула їй Моїна. – Я вдягатимусь!

Маркіза поквапно спустилася сходами і побачила, що господиня заїзду стоїть на подвір'ї посеред гурту людей, які, здавалося, уважно слухали її.

– Пані, ви поселили поруч з нами якусь жінку, і, мабуть, вона дуже хвора…

– Ох, і не кажіть! – вигукнула хазяйка готелю. – Я щойно послала по мера. Уявіть собі, ця бідолашна приплентала сюди учора ввечері пішки; вона йде з Іспанії, і в неї нема ні паспорта, ні грошей. Вона несла за спиною дитинча, воно було ледь живе, й у мене не стало духу прогнати її. Сьогодні вранці я сама пішла провідати її, бо вчора, коли вона тут з'явилася, мені стало шкода її до сліз. Сердешна! Вона лежала з дитям, і обоє були при смерті. «Пані, – сказала мені вона, знімаючи з пальця золотий перстень, – у мене більш нічого не лишилося, візьміть перстень за плату. Цього вистачить, бо довго я тут не пробуду. Бідолашний мій синочок! Ми помремо разом». Ось що вона сказала, а сама очей не зводить з малого. Перстень я взяла і спитала, хто вона така, але вона мені не сказала… Я негайно послала по лікаря та по мера.

– Таж її треба доглянути! – вигукнула маркіза. – Зробіть усе, що треба. Господи, може, ще не пізно врятувати її! Я сплачу вам усі витрати…

– Ой, пані, вона здалася мені такою гордою і навіть не знаю, чи погодиться…

– Я сама до неї піду…

І маркіза негайно піднялася до невідомої, навіть не подумавши, що її жалобне вбрання може справити тяжке враження на жінку, котра, як казали, була при смерті. Побачивши умирущу, маркіза зблідла. Незважаючи на те, що жахливі страждання змінили прекрасне обличчя Елени, вона впізнала свою старшу дочку.

Коли у дверях з'явилася жінка в чорному, Елена підвелась у постелі, скрикнула від жаху й повільно опустилась на подушки. Вона теж упізнала матір.

– Дочко моя! – вигукнула пані д'Еглемон. – Вам чого-небудь треба? Поліно! Моїно!

– Мені уже нічого не треба, – відповіла Елена ледь чутним голосом. – Я мала надію побачити батька, але ваша жалоба говорить мені…

І Елена замовкла; вона пригорнула своє дитя до серця, ніби хотіла зігріти його, поцілувала його в лобик, а тоді поглянула на матір – в очах її досі був докір, але погляд пом'якшав, вона вже почасти простила. Маркіза не схотіла помітити цього докірливого виразу, вона забула, що зачала Елену в сльозах і в розпачі, що вона – дитя подружнього обов'язку і стала причиною найтяжчих її нещасть. Вона тихо підійшла до своєї дитини, пам'ятаючи лише, що Елена перша дала їй спізнати радощі материнства. Очі в матері наповнилися слізьми і, обнявши дочку, вона вигукнула:

– Елено, дівчинко моя!

Елена мовчала. Вона дослухалася, ловлячи останній подих своєї останньої дитини.

В цю мить увійшли Моїна, Поліна – її покоївка, хазяйка готелю та лікар. Маркіза тримала доччину руку, що вже холонула в її пальцях, і дивилася на неї із щирим розпачем. Вдова моряка – їхній корабель пішов на дно, і з усієї своєї щасливої родини вона врятувала лише одне маля, – доведена горем до нестями, сказала матері, і в її голосі прозвучала ненависть:

– Усе це ваших рук справа! Якби ви були для мене тим, чим ви…

– Моїно, вийди! Усі вийдіть! – заволала пані д'Еглемон, намагаючись заглушити Еленин голос своїм розпачливим криком.

– Благаю тебе, дочко, – заговорила мати, коли вони залишилися вдвох, – не згадуй хоч тепер про наші прикрі непорозуміння.

– Гаразд, я мовчатиму, – сказала Елена, роблячи над собою нелюдське зусилля. – Я мати, я розумію, що Моїна не повинна… О, мій маленький, де він?