Текст книги "Тридцятирічна жінка"

Автор книги: Оноре де Бальзак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Змінився уряд, – оголосив він. – Ваш дядько – один з міністрів нового кабінету. Отже, ви маєте тепер усі можливості стати послом, Ванденес.

Шарль і Жюлі почервоніли й переглянулися. Почуття ніяковості поєднало їх ще тісніше. Вони подумали про одне й те саме, водночас відчули докори сумління. Однаково страшні й нерозривні узи зв'язують двох душогубів, які щойно вбили людину, і двох закоханих, винних у поцілунку. Треба було щось відповісти маркізові.

– Мені вже не хочеться виїздити з Парижа, – сказав Шарль де Ванденес.

– Ми знаємо, чому, – зауважив генерал з тим лукавим виразом, який з'являється в людини, коли вона розкриває чужу таємницю. – Ви не хочете розлучатися з дядьком, щоб вас оголосили спадкоємцем його перства.

Маркіза швидко пішла до себе в кімнату, переповнена зневагою до чоловіка.

«Який же він дурний!» – подумала вона.

IV. Перст божий

Між Італійською і Тюремною заставами, з внутрішнього бульвару, що веде до Ботанічного саду, відкривається панорама, яка може вкинути в захват і художника, і мандрівника, знайомого з найчудовішими краєвидами. Якщо ви підійметеся на невисокий пагорок, де бульвар, затінений густолистими деревами, завертає, мов зелена лісова дорога, прегарна і оповита тишею, ви побачите під самими своїми ногами глибоку долину, з будівлями, схожими на сільські хатини, де-не-де вкриту рослинністю, зрошену каламутними водами Б'єври, яку ще називають річкою Гобеленів. На протилежному схилі долини скупчилися тисячі дахів, під якими скніють злидні передмістя Сен-Марсо. Величний купол Пантеону, потьмяніла і сумовита баня церкви Валь-де-Грас гордо височіють над цілим містом, що розташоване амфітеатром, чиї мальовничі уступи змережані покрученими вулицями. Звідси ці два архітектурні пам'ятники здаються величезними; поруч із ними маліють не лише ветхі будиночки, а й найвищі тополі, які ростуть у долині. Ліворуч видно Обсерваторію, схожу на чорний кощавий привид – крізь її галереї та вікна струменить світло, малюючи дивовижні фантастичні візерунки. Далі, між голубими будівлями Люксембурзького палацу і сірими вежами церкви Сен-Сюльпіс, мерехтить величний ліхтар Дому Інвалідів^{26}. Коли дивитися звідси, обриси будівель зливаються з листям, з тінями, які залежать від примхливого настрою неба, що безперервно змінює колір, гру світла, вигляд. Удалині громадяться будинки, а навколо вас розгойдуються віти і тріпоче листя дерев, звиваються стежки. Праворуч, ніби широкий виріз у цьому неповторному пейзажі, біліє довга стрічка каналу Святого Мартіна, обкладеного червонястим каменем, обсадженого липами, з гамазеями по берегах, спорудженими в чисто римському стилі. Там, на задньому плані, окутані туманом Бельвільські пагорби, покриті будинками й вітряками, зливаються з обрисами хмар. Одначе існує ціле місто, якого ви не бачите, місто сховане між рядами дахів, що обрамляють долину, та обрієм, туманним, наче спогади дитинства, величезний квартал, що загубився, мов у проваллі, між покрівлями лікарні для вбогих і високою огорожею Східного кладовища, між стражданням і смертю. Звідти долинає глухий шум, схожий на гуркіт океану, що б'ється об скелі; він мовби повідомляє: «Я тут!» А тільки-но сонце заллє цей куточок Парижа потоками світла, очистить і пом'якшить його лінії; тільки-но воно спалахне там і там у шибках вікон, розсіється по черепичних дахах, загориться в позолочених хрестах, вибілить стіни й перетворить повітря на прозоре марево; тільки-но воно утворить мальовничі візерунки світлотіней; тільки-но небо заголубіє, а земля замерехтить блискітками; тільки-но заговорять дзвони церков, – і перед вашим зачарованим поглядом виникне феєрична картина, яка ніколи не зітреться у вашій уяві і якою ви захоплюватиметесь, милуватиметеся, як і чудовими краєвидами Неаполя, Стамбула або Флоріди. Невиразні хори звуків зливаються в досконалу гармонію. Там і гудіння морського натовпу, і мелодія поетичного усамітнення, там і голос мільйона створінь, і голос Бога. Там столиця, що уже впокоїлася вічним сном і тепер спочиває під стрункими кипарисами Пер-Лашеза.

Одного весняного ранку, о тій годині, коли сонце осявало цей краєвид у всій його красі, я милувався ним, прихилившись до великого в'яза, що підставляв вітрові свої жовті квіти. І споглядаючи ці розкішні, ці величні картини, я сумно міркував про те, як зневажливо ставимося ми – і навіть у книжках – до своєї країни. Я проклинав нікчемних багатіїв, які, переситившись нашою прекрасною Францією, купують за своє золото право гордувати батьківщиною і гасають по Італії, роздивляючись у лорнет краєвиди, які давно стали банальними. Я з любов'ю дивився на сучасний Париж, я мріяв, коли раптом звук поцілунку порушив мою самотність і сполохав мої філософські роздуми. На бічній алеї, що звивалася над урвищем, під яким дзюркотіла річка, за мостом Гобеленів я побачив жінку, ще досить молоду, вдягнену з елегантною простотою; її ніжне обличчя мовби віддзеркалювало радість життя, яка освітлювала весь краєвид. Вродливий молодик поставив на землю хлопчика, – гарнішого було годі собі уявити, – і я досі не знаю, кому дістався поцілунок, звук якого я почув, – матері чи дитині. Одне почуття, палке й ніжне, сяяло в очах і в усмішці чоловіка та жінки, пожвавлювало їхні рухи. В чудесному пориві наблизилися вони одне до одного, їхні руки сплелися поквапно й радісно, і так були вони захоплені собою, що навіть не помітили моєї присутності.

Але я побачив там іще одну дитину – насуплена, набурмосена, вона обернулася до тих двох спиною і глянула на мене з якимсь дивним виразом. Її братик бігав сам, то попереду, то позаду своєї матері та її молодого супутника, а ця дитина, така ж чепурна, така ж граційна, але з тоншими рисами, стояла мовчки, нерухомо, схожа на гадюченя, яке запало в сплячку. То була дівчинка.

Здавалося, що красуня та її супутник рухаються цілком машинально. Можливо, з неуважності вони задовольнялися тим, що прогулювалися туди-сюди на короткій відстані між місточком та екіпажем, який стояв на повороті бульвару. Вони то йшли, то зупинялися, перезираючись і сміючись залежно від теми їхньої бесіди, то жвавої, то млявої, то веселої, то серйозної.

Сховавшись за товстим в'язом, я милувався цією чарівною сценою; звичайно, я не став би зазіхати на чужу таємницю, якби не помітив на обличчі замисленої, мовчазної дівчинки печать думки глибшої, ніж звичайно буває у її віці. Коли мати та її супутник, порівнявшись із нею, повертали назад, вона іноді похмуро опускала голову і спідлоба кидала на них і на брата дивні погляди. Важко передати словами ту лукаву проникливість, ту наївну підступність, ту дику настороженість, які раптом з'являлися на цьому дитячому личку, в очах, обведених ледь помітними тьмяними колами, тільки-но жінка або її супутник гладили біляві кучері хлопчика або ласкаво обіймали його свіжу шийку, охоплену білим комірцем, у ті хвилини, коли він, пустуючи, намагався іти з ними в ногу. Безперечно, на худенькому личку дивної дівчинки відбивалася пристрасть, властива тільки дорослим людям. Вона або страждала, або міркувала. Що ж із більшою певністю віщує цим квітучим створінням передчасну смерть? Хвороба, яка загніздилася в тілі, чи скороспіла думка, що пожирає їхню ще не цілком розвинену душу? Можливо, про це відомо матерям. Щодо мене, то я не знаю нічого жахливішого, аніж печать старечої думки на чолі дитини, – блюзнірство в устах незайманої дівчини не так приголомшує. Отож застиглий вигляд цієї уже замисленої дівчинки, її дивні порухи, привернули мою увагу. Я з цікавістю роздивлявся її. З примхи, природної для спостерігача, я став порівнювати дівчинку з її братом, намагаючись уловити схожість і несхожість між ними. У дівчинки було темне волосся, карі очі й вона здавалася розвиненою не за віком – її зовнішність складала різкий контраст з білявими кучерями, зеленими, як море, очима і витонченою тендітністю хлопчика. Дівчинці десь виповнилося років сім-вісім, хлопчикові – не більше шести. Вдягнені вони були однаково. Правда, придивившись уважніше, я помітив у їхніх комірцях ледь помітну різницю, яка трохи згодом відкрила мені цілий роман у минулому, цілу драму в майбутньому. Хоча то була сута дрібничка. Комірець у темноволосої дівчинки був підрублений простим рубчиком, комірець у хлопчика прикрашала гарненька вишивка, зраджуючи сердечну таємницю, виражену без слів перевагу в почутті, яку діти читають у душах матерів, мовби за підказкою самого Господа Бога. Білявий хлопчина, безтурботний, веселий, скидався на дівчинку, такою свіжою була його біла шкіра, такими граційними – рухи, таким гарненьким – личко. А його сестра, незважаючи на міцне тіло, на прекрасні риси і яскравий рум'янець, була схожа на хворобливого хлопчика. Її жваві очі, позбавлені того вологого блиску, який надає стільки чару дитячому погляду, здавалися висушеними внутрішнім вогнем, як очі царедворця. Шкіра в неї була матового, оливкового відтінку – певна ознака сильної вдачі. Уже двічі її братик підбігав до сестри й зі зворушливою ласкавістю, з виразною гримаскою, яка привела б у захват Шарле^{27}, приязно дивився на неї і протягував їй мисливський ріг, у який час від часу сурмив; та щоразу на слова: «Хочеш Елено? Візьми!», сказані ніжним голоском, вона відповідала тільки ворожим поглядом. Щось похмуре й зловісне відчувалося в цій дівчинці, хоч зовні вираз її обличчя здавався спокійним; щоразу, коли братик підбігав до неї, вона здригалась і навіть густо червоніла, але малий начебто не помічав, що сестра в поганому настрої, і його безтурботність, позначена співчутливим інтересом, довершувала різку протилежність між справжнім дитячим характером і характером дорослої людини, пригніченої невеселими думками, які відбивалися на обличчі дівчинки, вже захмареному журбою.

– Мамо, Елена не хоче гратися! – пожалівся хлопчик, скориставшись хвилиною, коли мати й молодик зупинилися на мосту Гобеленів.

– Дай їй спокій, Шарлю. Ти ж бо знаєш, вона завжди вередує.

Коли Елена почула ці слова, які мати промовила цілком бездумно і зразу ж пішла зі своїм молодим супутником назад, на очах у неї виступили сльози. Вона мовчки проковтнула їх, потім кинула на брата глибокий погляд, який видався мені непоясненним, і з похмурою зосередженістю почала роздивлятися крутий укіс, на краю якого стояв хлопчик, річку Б'євру, міст, краєвид і мене.

Я побоявся, що щаслива пара помітить мою присутність, і я стану на заваді їхній розмові, тому тихенько відійшов за бузиновий живопліт. Густе листя сховало мене від чужих поглядів. Я спокійно всівся на схилі пагорка, трохи вище бульвару, сперся підборіддям на гілку бузини і мовчки поглядав то на мальовничий краєвид, то на дівчинку з диким виразом очей, яку мені було видно крізь просвіти в живоплоті. Не бачачи мене більше, Елена начебто стривожилась, її карі очі з незбагненною цікавістю шукали мене в глибині алеї, за деревами. Чого ж вона хотіла від мене? В цю мить у тиші, мов щебетання пташки, пролунав дзвінкий сміх Шарля. Вродливий молодик, білявий, як і хлопчик, підкидав малого й цілував, говорячи йому ті незв'язні ласкаві слова, які цілком міняють своє значення, коли ми вживаємо їх у дружній розмові з дітьми. Мати всміхалася, дивлячись на їхню гру, і час від часу промовляла – мабуть, упівголоса – слова, що виходили з глибини серця, і тоді її супутник зупинявся й дивився на неї синіми очима, сповненими палкої радості, сповненими обожнювання, їхні голоси зливалися з вигуками малого і звучали напрочуд лагідно. Всі троє були чарівні. Ця мила сцена надавала невимовної привабливості чудовому краєвиду. Вродлива, білолиця, сміхотлива жінка і дитя кохання, чоловік у всьому розквіті молодості, чисте синє небо, нарешті повна гармонія в природі – все це веселило душу. Я відчув, що мимоволі всміхаюся, наче то я сам утішався щастям. Молодий красень прислухався – пробило дев'яту годину. Він ніжно поцілував жінку, яка зразу стала серйозною і майже сумною, і попрямував до свого кабріолета. Екіпаж, яким правив старий слуга, повільно рушив йому назустріч. Белькотіння хлопчини-улюбленця злилося із цмоканням прощальних поцілунків, якими нагородив його молодик. А коли вже той сів у кабріолет, коли жінка, застигши нерухомо, стала дослухатися до дедалі тихшого стукотіння коліс, дивлячись, як здіймається хмара куряви над зеленою алеєю бульвару, Шарль підбіг до сестри, яка стояла біля мосту, й до мене долинув його сріблястий голосок:

– Чому ж ти не підійшла попрощатися з моїм любим другом?

Елена кинула на брата, що зупинився на краю урвища, страшний погляд – навряд чи такий погляд коли-небудь спалахував у очах дитини – і з люттю штовхнула його. Шарль покотився по крутому схилу, налетів на коріння, його відкинуло на гострі камені, об які він розбив собі лоба і, обливаючись кров'ю, упав у каламутну річку. З-під білявої голівки навсібіч розлетілися брудні бризки. Я почув розпачливі зойки бідолашного хлопчика, але вони відразу й стихли, їх заглушила твань, у якій він зник, булькнувши туди, наче важкий камінь. Усе це відбулося зі швидкістю блискавки. Я миттю підхопився на ноги і збіг по стежці до річки. Елена була приголомшена і пронизливо кричала:

– Мамо, мамо!

А мати була вже тут, поруч мене. Вона прилетіла, мов пташка. Але ні материнські очі, ні мої не могли впізнати місце, де втопилася дитина. Вода була чорна й вирувала на широкому просторі. Дно Б'єври там футів на десять вкрите рідкою багнюкою. Дитині судилося загинути, і врятувати її ніхто б не зміг. Був недільний ранок, усі ще спочивали, і на Б'єврі не виднілося ні човнів, ні рибалок. Я ніде не побачив ні жердини, щоб хоч обмацати дно смердючого потоку, ні жодної живої душі. Чи слід було мені розповідати про цей жахливий випадок, про таємницю того нещастя? Можливо, Елена помстилася за батька? Одне очевидно: її ревнощі були карою божою. Але я здригнувся, глянувши на матір. Якому жахливому допиту піддасть її чоловік, вічний її суддя? А вона ж іще приведе з собою непідкупного свідка. Чоло в дитинстві світиться, шкіра на обличчі прозора, і брехня у тому віці нагадує вогонь, від якого червоніє навіть погляд. Проте нещаслива жінка ще не думала про муку, яка чекала на неї вдома. Вона вдивлялася в Б'євру.

Така подія мала жахливо відбитися на житті жінки, і ми розповімо про одне її страхітливе відлуння з тих, які вряди-годи затьмарювали кохання Жюлі.

Десь років через два або три, якось увечері, у маркіза де Ванденеса, що в ту пору носив жалобу по батькові й був заклопотаний справами впорядкування своїх прав на спадщину, сидів нотар. То був не дрібний нотар, як у романі Стерна^{28}, а гладкий і поважний паризький нотар, один із тих шанованих і в міру дурних людей, які здатні роз'ятрити в клієнта невидиму рану, а тоді з подивом запитувати, чому він стогне. Якщо ж випадково вони довідуються, чому їхня дурість завдала смертельного удару, то кажуть: «Таж я нічого не знав!» Одне слово, то був чесний нотар-йолоп, у чиєму житті не існувало нічого, крім актів. Поруч із дипломатом сиділа пані д'Еглемон. Генерал не став чекати кінця обіду, ввічливо попрощався й повіз своїх дітей на бульвари дивитися виставу чи в Гете, чи в Амбігю-Комік^{29}. Хоч мелодрами і збуджують почуття, у Парижі вважають їх корисними й для дітей, бо в них завжди торжествує справедливість. Генерал поїхав, не дочекавшись десерту, бо дочці й синові захотілося прибути в театр до того, як підіймуть завісу, і вони не давали йому спокою.

Нотар, незворушний нотар, нездатний навіть здивуватися, чому це пані д'Еглемон відіслала чоловіка та дітей у театр, а сама залишилася, сидів на стільці, мов приклеєний. Виникла якась суперечка, десерт затягся, і слуги не поспішали подавати каву. Дорогоцінний час минав, і вродлива гостя не приховувала нетерпіння: її можна було порівняти з породистим конем, який перед скачками б'є копитом об землю. Нотар анічогісінько не тямив ні в конях, ні в жінках і думав, що маркіза – просто жінка аж надто жвава й непосидюча. Він був у захваті від того, що сидить у товаристві великосвітської дами та знаменитого державного діяча й намагався вразити їх своєю дотепністю; вдавану усмішку маркізи, роздратованої до нестями, він приймав за схвалення і базікав безугаву. Уже господар дому разом із своєю гостею кілька разів дозволили собі змовчати, у той час як нотар чекав похвали й заохочення. Та чортів йолоп не розумів цих красномовних пауз і, втупивши погляд у полум'я в каміні, намагався пригадати ще яку-небудь кумедну історію. Тоді дипломат промовисто подивився на свого годинника, а красуня маркіза наділа капелюшок, ніби збираючись іти, але все не йшла. Нотар нічого не бачив, нічого не чув. Він захоплювався собою, він був переконаний, що маркіза в захваті від його розповідей і тому не йде.

«Щоб я пропав, якщо ця дамочка не стане моєю клієнткою», – думав він.

Маркіза стоячи натягувала рукавички, нервово смикала себе за пальці й поглядала то на Ванденеса, який поділяв її нетерпіння, то на нотаря, що смакував кожен свій дотеп. Щоразу, коли достойний гість замовкав, маркіза й хазяїн дому з полегкістю зітхали й обмінювалися знаками, ніби кажучи: «Нарешті він зараз піде». Та дарма. Закоханим здавалося, що це якийсь кошмар, нотар діяв на них, як змія на пташку, й роздратував їх до тієї міри, що обоє ладні були забути про правила світського тону. На найцікавішому місці розповіді про ганебні засоби, якими здобув собі багатство дю Тійє, банкір, який був на той час у пошані, – а великорозумний нотар оповідав про його підлі викрути з усіма подробицями – дипломат почув, як дзиґарі видзвонили дев'яту. Він зрозумів, що нотар безнадійно тупий, що дурня слід спровадити без усяких церемоній і урвав його розбалакування рішучим жестом.

– Вам потрібні щипці, маркізе? – спитав нотар, подаючи їх своєму клієнтові.

– Ні, добродію, я змушений попрощатися з вами. Пані д'Еглемон хоче поїхати до своїх дітей, і я матиму честь супроводжувати її.

– Уже дев'ята година! Час біжить швидко за бесідою в приємному товаристві, – сказав нотар, який уже цілу годину правив теревені сам-один.

Він узяв капелюха, потім став біля каміна і, ледь стримуючи гикавку, сказав клієнтові, не помічаючи поглядів маркізи, які метали блискавки:

– Підіб'ємо підсумки, пане маркіз. Справи насамперед. Отже, завтра, ми пошлемо вашому братові виклик у суд, заявимо йому свої вимоги. Почнемо складати опис, а тоді…

Нотар так погано зрозумів наміри клієнта, що збирався повести справу якраз усупереч тим розпорядженням, які той йому щойно дав. Справа була надто делікатна, і Ванденесові мимоволі довелося вдруге розтлумачувати тупому нотареві суть своїх претензій. З цього виникла суперечка, яка забрала ще деякий час.

– Послухайте, – сказав нарешті дипломат по знаку молодої жінки, – мені все це обридло, приходьте завтра о дев'ятій разом з моїм повіреним.

– Маю честь звернути вашу увагу, пане маркіз, що ми не можемо бути певні, чи застанемо завтра вранці Дероша, а якщо виклик у суд не буде вручено до полудня, термін закінчиться, і тоді…

У цю мить на подвір'я в'їхала карета. Почувши стукіт коліс, молода жінка рвучко відвернулася, щоб приховати сльози, які виступили в неї на очах. Маркіз подзвонив, – він хотів сказати, що його ні для кого немає вдома, – але генерал, який несподівано повернувся з театру, випередив лакея і ввійшов, ведучи за руку дітей; у дочки блищали на очах сльози, малий син був набурмосений і сердитий.

– Що сталося? – спитала маркіза у свого чоловіка.

– Потім розкажу, – відповів генерал, прямуючи до сусіднього будуару, двері до якого були розчинені й він побачив там на столі газети.

Маркіза, роздратована до нестями, в розпачі опустилася на канапу.

Нотар, вважаючи за свій обов'язок виявити увагу до дітей, запитав у хлопчика солодкаво-ласкавим голосом:

– Ну що показували в театрі, любий?

– «Долину потоку»^{30}, – буркнув у відповідь Гюстав.

– Присягаюся честю, письменники в наші дні геть схибнулися! – вигукнув нотар. – «Долина потоку»! А чому не «Потік у долині»? В долині може й не бути потоку, а назвавши свою п'єсу «Потік у долині», автори показали б щось виразне, означене, характерне і зрозуміле. Та річ не тільки в цьому: якщо драма розігралася біля потоку, то до чого тут долина? Хоч ви можете заперечити, що сьогодні глядачів приваблюють у театр насамперед декорації, а такий заголовок свідчить, що декорації в цій п'єсі чудові! Вам сподобалася вистава, приятелю? – додав він, сідаючи біля хлопчика.

Коли нотар сказав про драму, яка розігралася біля потоку, маркізина дочка повільно відвернулась і заплакала. Мати була така роздратована, що не звернула уваги на поведінку дівчинки.

– Авжеж, добродію, вистава дуже мені сподобалася, – сказав малий. – Там показували славного хлопчика, він був сам-один на світі, бо його тато не міг йому бути татом. І ось, коли він ішов по мосту, якийсь страшний бородатий дядько в чорному штурнув його у воду. Тут Елена заплакала, заридала, і всі у залі зашикали на нас, і тато швиденько, швиденько вивів нас у фойє…

Ванденес і маркіза завмерли, наче їх скував якийсь страшний біль, відібравши в них здатність рухатися, діяти, думати.

– Замовкни, Гюставе! – гримнув генерал. – Я ж тобі заборонив говорити про те, що відбулося на сцені, а ти вже забув мій наказ.

– Будьте ласкаві, пробачте йому, ваша ясновельможносте, – сказав нотар. – Даремно я його розпитував, але ж я не знав, наскільки це…

– Він не повинен був відповідати, – мовив маркіз д'Еглемон, холодно поглянувши на сина.

Причина несподіваного повернення батька з дітьми стала тепер зрозуміла дипломатові та маркізі. Мати подивилася на дочку, побачила, що та в сльозах, і хотіла була підійти до неї; але раптом її обличчя пересмикнулося, і на ньому з'явився суворий вираз, якого ніщо не могло пом'якшити.

– Годі, Елено, – сухо сказала вона. – Ідіть у будуар і заспокойтеся.

– Чим же завинила бідолашна крихітка? – спитав нотар, прагнучи і пом'якшити материн гнів, і заспокоїти заплакану дівчинку. – Вона така гарненька і, мабуть, розумниця. Я певен, пані, що вона приносить вам тільки радість. Правда ж, дитино?

Елена, тремтячи, подивилася на матір, втерла сльози, спробувала надати своєму обличчю спокійного виразу і втекла в будуар.

– І звичайно ж, пані, – розбалакував далі нотар, – ви справжня мати і любите своїх дітей однаково. Хіба стане жінка доброчесна, така, як ви, віддавати перевагу одній дитині перед іншою – згубні наслідки такого ставлення особливо часто розкриваються перед нами, нотарями. Все суспільство проходить через наші руки, і ми спостерігаємо пристрасті в найогиднішому їхньому прояві – в корисливості. Іноді мати намагається позбавити спадщини дітей від законного чоловіка на користь своїх дітей-улюбленців; а іноді чоловік прагне залишити все майно дитині, яка викликає ненависть матері. Отоді й починається: суперечки, залякування, акти, зустрічні розписки, фіктивний спродаж, передача спадку підставній особі – одне слово, огидна плутанина, слово честі, огидна! А то буває, що батько марнотратить життя, позбавляючи дітей материнської спадщини, бо розкрадає дружинине майно. Авжеж, розкрадає, точніше не скажеш. Ми тут згадували про драму. О, я запевняю вас, якби ми розкрили таємницю деяких дарчих записів, наші письменники могли б на цьому створити моторошні трагедії з життя буржуазних кіл. Не знаю, навіть, звідки у жінок така влада, адже кожна з них неодмінно доб'ється свого; з вигляду наче слабенькі, а перевага завжди на їхньому боці. Та мене вони не ошукають. Хто-хто, а я завжди вгадаю, чому одну дитину люблять, а іншу – ні, хоча у світі з чемності вважають такі вчинки непоясненними. А чоловіки, ті ніколи ні про що не здогадуються, в цьому їм слід віддати належне. Ви скажете мені, що бувають симпатії, бувають…

Елена вийшла в супроводі батька з будуару й уважно слухала нотаря; вона зрозуміла його аж надто добре, і подивилася на матір сполоханим поглядом, передчуваючи, завдяки властивому дітям інстинкту, що після цього випадку мати почне ставитись до неї ще з більшою неприязню, ніж раніше. Маркіза зблідла і з жахом показала Ванденесові на свого чоловіка, який замислено роздивлявся візерунки на килимі. Попри всю свою вихованість, дипломат не міг далі стримуватись і кинув на нотаря розлючений погляд.

– Вийдіть зі мною, добродію, – сказав він і швидко попрямував до сусідньої кімнати.

Нотар, не закінчивши фрази, замовк і злякано подався за ним.

– Добродію, – ледь стримуючи в собі вибух люті, сказав маркіз де Ванденес, після того, як з усієї сили хряснув за собою дверима до вітальні, де залишилися подружжя д'Еглемонів, – від самого обіду ви робите тільки дурниці і верзете нісенітниці. Ради Бога, ідіть звідси, а то ви натворите великого лиха. Може, ви й справді чудовий нотар, ну то й сидіть собі у своїй конторі; але якщо вам доводиться потрапити в пристойне товариство, то раджу вам спершу подумати, а вже тоді розпускати язика…

І він повернувся до вітальні, навіть не попрощавшися з нотарем. Той стояв геть приголомшений, збитий з пантелику, не розуміючи, що сталося. Коли шум у його вухах стих, йому вчулося, ніби у вітальні хтось стогне, ніби там якась біганина і хтось нетерпляче смикає за шворки дзвінків. Йому стало страшно, що він знову побачить маркіза де Ванденеса, ноги самі понесли його, і він кинувся до сходів. У дверях він зіткнувся зі слугами, які поспішали на оклик хазяїна.

«Ось вони які, ці вельможні пани! – міркував нотар, коли опинився на вулиці і почав шукати візника. – Вони втягнуть тебе до розмови, заохочують, нахваляють. Тобі здається, ти їх розважив – та де там! Вони говорять тобі грубощі, вказують на прірву, яка лежить між ними й тобою, і, анітрохи не бентежачись, виставляють тебе за двері. А я ж поводився розумно, говорив розважливо й до ладу, тримався в рамках пристойності. Він порадив мені думати, перш ніж розтуляти рота. А я хіба не думаю? Хіба я, чорт забери, не нотар і не входжу до ради нашої колегії? Ет, це просто примха аристократа, для цього панства нема нічого святого. Хай-но він розтлумачить мені завтра, які такі дурниці я в нього робив і які молов нісенітниці! Я попрошу, щоб він сказав напрямки, чим я перед ним завинив. А втім, може, він і має слушність… Дарма я сушу собі цим голову. Яке мені до них діло?»

Нотар повернувся додому і загадав загадку своїй дружині, розповівши їй з усіма подробицями про події того вечора.

– Мій дорогий Кротта, його ясновельможність мав цілковиту рацію, сказавши, що ти робив дурниці й молов нісенітниці.

– Чому ж так?

– Любий, навіть якщо я тобі розтлумачу, ти завтра однаково почнеш усе знову. Одне я можу тобі порадити: коли ти в світському товаристві, розмовляй тільки про справи.

– Не хочеш, то й не кажи. Завтра я спитаю в…

– Господи, та навіть йолопи вміють приховувати такі речі, а ти думаєш посол так тобі про все й розкаже? Який же ти безмозкий, Кротта!

– Красно дякую, люба!