Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

– І через що, як вільно спитати? – обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоні плями внутрішнього роздразнення.

– Бо я сам постараюся о те, мамо, – відповів я. – Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!

Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.

– Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, – обізвалася Дора, – і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?

– І від мене ні.

Тут моя мати піднялася.

– Лишім ту глупу суперечку, Доро, – обізвалася. – Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу.

Я спалахнув і задержавсь у ході.

– Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо? – спитав я. – Чи це справді ваша думка?

– Я переконана.

– Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.

– То подякуй ти їй! – обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення.

– Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, – кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.

– Від себе, Богдане! – вмішалася тут іронічно Дора. – І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б цікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.

– Не тайна, Доро, – сказав я й мимоволі всміхнувся.

– Це байка, Доро, – обізвалася тут зневажливо моя мати. – Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.

– На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, – відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.

Вона зсунула мою шорстко від себе.

– Дай собі спокій з акторством, Богдане, – сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло.

– Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам віддячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою матір; сам один я.

Вона відвернулася люто.

– То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить.

– Соток, мамо? – спитав я й усміхнувся болісно. – На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився.

Так.

Воно було сказано.

Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім.

– Це неправда, тето! – кликнула. – Цьому ви не вірте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.

– Я вже раз сказав, – відповів я й опустив кімнату.

* * *

(Пізніше, по прогулці до «Чортового млина» на орхідеї).

Перед виїздом я вступив, відповідно до умови, по Маню, Нестора й паню Міллер. Дора їхала з Маріянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою і залишилася вдвійці з тетою дома.

Коли ми вже виходили з кімнати, щоб сісти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кіньми, побачив я Heстора, що вийшов кілька хвиль перед нами, як стояв тепер на веранді з заложеними на спині руками, обернений до нас плечима, і приглядався чомусь над одним з відчинених вікон пильно вгору.

Ми станули зчудовані.

– Що тут такого, Несторе? – спитав я й приступив до нього.

– Підожди. Я дивлюсь, що з того буде, – відповів той, не рухаючися з місця, ба навіть і не оглянувшися за нами.

– Що там? – спитала так само Маня, прилучаючися зацікавлена й собі до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темної дерев'яної стелі на своїй павутині над вікном і був зайнятий обмотуванням бідолашної невеличкої мухи, котра, боронячись, бриніла жалісно. Обмотавши й остаточно доволі густо, павук колов її від часу до часу, зближаючися й віддаляючись. Всі ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи ні слова, а Нестор, з нас найбільше зацікавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тім виді почування. Далі, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, підняв руку з палицею і, розірвавши павутину, викинув павука через вікно надвір.

– Тепер відіграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидіння в житті бідної комашки, – обізвалася пані Міллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас коні.

– Я не терплю павуків! – обізвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричці.

– Не терпиш! – сказав я, всміхаючись жартівливо. – А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашім саді також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там іншого, що потягнеш її аж до білих штахет нашого саду від вашого павільйону, і вона не розірветься.

– Це було що інше, – відповів вїн усе ще поважно. – Я робив плетінку, заложившися з Васильком, що потягну її аж до твого саду, і вона у мене не урветься; але про правдиву павутину я не мав жодної гадки.

І сказавши це, він мовчав довго, неначе вид павука відібрав йому добрий настрій або не сходив з пам'яті.

В дорозі до назначеної цілі ми станули. Панні Наталі, котра їхала з своїми кревними й Дорою, забажалося саме посередині дороги пересісти до нас у бричку, щоб, як шепнула мені в ухо, повозити хоч одну годинку «правдивими» кіньми, котрі своїм темпераментом перевищали б усіх інших коней, що везли решту товариства за нами. Вислухавши її бажання, я вмістив фірмана на іншім возі і, здержуючи коні на хвильку, поки вона сіла на козла, я сказав їй:

– Самі ви не можете їхати; коні молоді й бистрі, поручені мені під особливший дозір, могли б вам утекти. Через те означіть, хто з нас обох, себто мене й доктора Обринського, має коло вас сісти, щоб, в разі б вам руки ув'яли, перебрати від вас поводи.

І передавши їй з тими словами поводи, станув я одною ногою на ступінь брички коло сидячих пань і вижидав її відповіді. Так само зробив і Нестор, з різницею, що зіскочив цілком на землю й дивився поважно на дівчину. Вона, сівши на козлах і взявши поводи в руки, через хвилину мов зморщила брови, нахмурилася.

– Не буде вам лячно коло мене, докторе Обринський? – спитала, не повертаючи й головою за ним, мов викликувала його напівжартом і напівповажно до бою.

По його лиці перебігла легка, майже незамітна краска.

– Я можу й цілком не сісти, – відповів він спокійно. – Для мене нема в тім нічого лякаючого бачити, як хтось вправляється в спорті, котрим я, будучи ще академіком, займався досхочу.

Дівчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе місце.

– Сідайте, пане докторе, – сказала, а звертаючися головою потрохи за мною, додала: – Майте око на нас обоїх, добродію Олесь. Я, – сказала з притиском, – «вправляюсь» у спорті, могла б вас усіх поперевертати, а доктор Обринський не академік уже, забув при кодексах, що знав. Значить, для вас усе ще останеться поле до акції на дорозі до «Чортового млина» і по орхідеї.

І сказавши це, амбітна дівчина, подразнена, здається, відповіддю свого так само вразливого поклонника, вжила нараз без причини надто сильно батога, і молоді бистрі коні, ледве зачувши на собі батога, скочили в тій же хвилі чи не сполошені вбік, а там і почали сильним галопом летіти за бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в повозі за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохоблені гарні звірята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними так зручно, що звірята, почувши над собою сильну гамуючу руку, піддавалися мимоволі керманичеві, і за недовгий час боротьби, під час котрої пробували наново вирватись з пануючої над ними влади, бігли хоча бистро, але все ж таки вспокоєні далі.

Я поглянув на обох.

Дівчина сиділа, бліда з несподіваного переляку, майже без краплі крові в лиці, між тим коли звичайно ніжне, майже хлоп'яче лице мого приятеля виглядало в тій хвилі дуже поважно й строго. Через якийсь час держав він ще поводи сам, вспокоюючи тут і там бистрі зворушені звірята своїм гарним голосом. А коли, врешті, догонивши всіх, що випередили нас, прогулькових, передав гарній своїй сусідці поводи, окинув її майже стурбованим поглядом.

– Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самі, – сказав цілковито спокійним голосом, хоч я відчув, що цілком спокійним він не був. – Думайте про себе, а з тим і про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродій Олесь зручні. В хвилі небезпеки, коли б ви не хотіли моєї помочі прийняти, вони зіскочать, але пані Міллер і ви могли б понести ушкодження. Цей лівий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте спокійно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудові!

Не поглянувши на свого сусіда ані півпоглядом, вона взяла від нього поводи, і хто б м'іг був у тій хвилі заглянути в її очі, що, отінені гарними темними віями, заслоняли їх цілковито, той був би відгадав тайну тої душі, що колисалася в тій хвилі, мов бурхлива вода, в тій загадочній дівочій груді.

– Цього тріумфу вона йому не простить, – шепнула до мене пані Міллер, коли я, врешті переконавшися, що коні біжать цілком вспокоєно, сів, як перше, проти обох пань у бричці.

– Не бійтесь, він їй імпонує, – була моя відповідь.

– Вона азартує з його прихильністю, – докинула вона знов.

– Але розумове він її перевищує.

– Його шляхетна скромність була б у неї далеко більше на місці, украсила б її ще більше, – додала вона на мій закид.

Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нині дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отінення на її ніжне лице, що воно, спокійне в тій хвилі, майже мармурове, видалося мені кращим, як коли-небудь іншим разом Одягнена була скромно, а притім елегантно й дуже відповідно до сьогоднішньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей від брата й гарної дівчини на козлах.

– Ви знов «загіпнотизовані», панно Маню? – спитав я півголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамітним рухом за амазонкою на горі.

Вона похитала головою стурбовано.

– Мені це не шкодить, але він терпить.

– І вона з ним

Вона заперечила головою – і нараз простягнула до мене, мов благала о щось безсловно, руку, котру я задержав на хвилину в своїй

– Гадаєте, що ні?

– Так, – відповіла, і її очі мов повели мене до обеих сидячих на козлах.

Я зрозумів її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноії амазонки.

Вона правила кіньми так завзято й певно! Ціла мов виточена постать її, як і лице, були так відпорно, майже деспотично нарисовані, неначеб у тій хвилі здавала перед найгострішим рітмейстром свої знання спорту. Він сидів коло неї так само мовчки й поважно, і здавалося, його ніколи не займала гірська околиця так інтенсивно, як саме під час цієї їзди. В тій хвилі, коли завважив мене за собою, поставив руку на віжки й обізвався:

– Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третій раз уважною. Вона в вас отворена.

Вона перелякалася так сильно його слів, неначе схоплена на лихім учинку. Відтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брошку. Звертаючися потім профілем до мене, обізвалася:

– Я сиджу вже чи не більш як півгодини мовчки, правлю кіньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеї приємності панувати над такими звірятами або хоч би й подібними лиш як оці, затоплятись пізніше виключно в закони, студії і т. ін. сухий матеріал. Чому держали ви це в тайні, докторе, що любувалися колись також спортом? – спитала і її очі промайнули з правдивим зацікавленням по його лиці. – Я б ніколи не була цього по вас сподівалася. Ви такі спокійні. – додала і вмовкла, між тим коли гаряча краска зацвіла на її лиці.

– Чому мав я саме про це споминати? – відповів він з лагідним усміхом і, мов набравшися краски на лиці від неї, сам покраснів. – Сам я на це замилування нічого не покладаю, хоч признаю, що люблю всякі спорти, хоч і не можу віддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє.

– Шкода, що виїжджаєш, Несторе, – вмішався я, – а то був би з панною Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленні кіньми. – І звертаючися до неї, я спитав: – Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виїжджають позавтра вже зовсім!

– Знаю!

«Знаю!» Як дивно було це висказано. Напівздержаним жалем, напівглумливо.

– В нас про це навіть горобці цвіркають. Ірка лиш про те одне говорить.

І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне.

– Але я потішала її, що доктор ще залишиться.

Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.

– Чому мав би я залишитися? – спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу.

– Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою.

– Ні? – спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому в вічі.

– Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати.

– Чи ви цього певні?

– На цей раз цілком певний, – відповів, а відтак додав увічливо: – Ви сьогодні розсіяні, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй [86]86
  – Туй-туй – ось-ось.


[Закрыть] захопить вашу сукню.

– Хто б міг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський! – відповіла вона з вимушеним усміхом і шарпнула роздразнено сукню до себе під ноги.

– З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрі згадуєте нині глумливо вже по раз другий, – відповів він.

Я поглянув на нього й відчув, що в тій хвилі він був сильно вражений. По її лиці перебігла, як недавно, краска, і вона не обзивалася більше. Я зайняв своє давнє місце, давши знак очима своїй дорогій дівчині, що не розумію тих обох там на козлах, і недовго по тім доїхали ми до означеного місця під ліс коло хати якогось побережника, де кінчалася колова дорога, [87]87
  – Колова дорога – возова дорога; дорога, до якій можна їхати колесами (коло – колесо).


[Закрыть] а треба було йти вже пішки. Тут осталися брички з фірманами, і всі прогулькозі, розділившися, кількома то знов поодиноко, пішли попри берег доволі сильного потоку, що становив саме дорогу до «Чортового млина» в ліс, щоб далеко в його глибині дослухатися шуму згаданого «млина».

Ліс був старий, і сосни його височенні й об'ємисті. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тій святині була така глибока, що деякі з прогулькових, що зразу, ввійшовши в ліс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибінь, чим раз, то поважніли. Нестор ішов перший сам і неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нині дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехід водою, пригадував своєю стрункою, внаслідок короткозорості трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослідників природи. За ним пішла панна Ірина Маріян, а коли віддалилися від нас остільки, що ми прочі, йдучи лісом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспішила сама одна за ними.

– Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, – гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом. – Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю.

– Не дуже, не дуже, – зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір'ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна.

– Ви нині без гумору, панно Маню! – сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене.

– Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, – промовила. – Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, – додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, – мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так? О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! – кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею.

– Що там? – спитав я.

– Пст, тихо, – наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу.

– Що там?

– Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний!

Я всміхнувся.

– Я не бачу, – відповів. – Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум «Чортового млина»; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ. – тягнув я зворушеним голосом. – Чи слухаєте ви мене? – додав я.

– Слухаю, – відповіла, усміхнувшись, і, отворивши тут же свій зонтик, станула на хвилю й дивилася спокійно ожидаючими очима на мене.

– Це буде не мало літ, – повторив я, – як одної препишної місячної зимової ночі їхав молодий мужик з аристократкою біля себе білим лісом, мов мрією, й обоє вони мовчали, як і ліс. «Я люблю тебе», об'являла їй ціла його сильна молода істота, між тим коли вона мовчала, мов зачарована лісом. «Я люблю тебе», і він, той молодий мужик, не сказавши голосно ні слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любові з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцілунок. Це було давно, Маню, і як були вони, як здавалося їм, невикінчені, підлеглі зовнішнім обставинам, і було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов ліс. Повний зелені й багатства вегетації. І ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи відчуває вона, як та дана йому тоді запорука відроджується нині сама з себе й упоминається, що кожне розпочате діло вимагає строго викінчення. Вона, як і тоді, тепер перед від'їздом. А він, як і тоді, остається. З чим має він остатись, Маню? Невже ж з її тодішньою, йому даною відповіддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? – спитав я з притиском. – Завтра, позавтра ви від'їжджаєте. – тягнув я далі, зближаючись до неї й відгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спішила, не обзиваючись до мене ані словом. – Стійте, панно Маню, – просив я. – Ви так спішите вперед, неначеб вас ожидало десь у лісі якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин», він лиш мрія в об'яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи.

Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток.

Вона задержалася.

– Чи довго ми йдемо? – спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці.

– Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще, без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню! – додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю. – Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню. Чого жахатись? – При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста.

– Я жду, моя дівчино.

– Лишіть мене ще, Богдане, – були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу.

– Ще залишити вас, Маню? – спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.

– На рік або пів, – повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти.

– На рік, пів, – повторив я й усміхнувся злобно. – На рік– пів, – а відтак додав: – Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, – додав я, – я вас заберу. Чуєте, Маню, зимою. – І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні.

– Маню?! – пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: – Маню?!

– Несторе! – кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: – Несторе!

«Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти.

– Нестор кличе! – кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед. – Ходім, пане Олесь!

– Підемо, панно Маню. Але чого так квапитесь? – упімнув я. – Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде.

Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч.

– За тобою, Несторе? – гукнув я лісом і ожидав відповіді.

– Де йти? – зачувся замість голосу Нестора голос Наталки.

– Ми вертаєм! – відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко.

– Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, – обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: – Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна, і папороть, пане Олесь. А он бачите, вже й орхідеї, одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута. – і, ледве сказавши, вже вчинила це. – Так, – додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. – Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь, я вас прошу, – говорила півголосом спішно, – а я скорше, в жоден спосіб ще не можу, колись все скажу, за рік, пів. Богдане, я вас прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує! – Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один – ні.

– Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, – відповів я їй. – Чи є доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?

Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою.

– Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду.

– Я вас прошу не питати мене.

– Я не з цікавості питаю. – відповів я понуро. – А тому, щоб мати спокій.

– Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але, ходім, – додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь. Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним, а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї. – Тут так пишно, й тихо, тихо, паяє Олесь! – сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї, мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм.

– Перебуваєте тут радо? – спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї.

– Хто б не бажав сюди! – відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене.

І дійсно! Хто б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і мовчали. Тоді я брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі.

– Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, – сказав я до дівчини.

Її лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата.

– Несторе! Несторе! – розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом.

– Я вертаю, я тут! – зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, – і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся.

– Що ж там, Несторе, дуже втомився? – спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата.

– Ні, – відповів він якось коротко.

– А де дівчата? – додав я.

– Ідуть.

– Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде.

– Я їй нині освідчився. Маню, – відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово.

– Нині? – спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини.

– Я це мусив нині вчинити.

– І що ж, прийняла тебе? – спитали в одно Маня й я.

– Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду – скаже.

– Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався? – обізвалася Маня.

– Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, – додав він, – чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі.

Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри.

– Що відповів ти їй? – спитав я.

– Будемо ждати, – сказав я спокійно, хоч не був спокійний. – Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин.

Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше.

– Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе? – спитала сестра.

– Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю.

– Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій.

Нестор видивився на сестру.

– Ти чудно говориш, Маню, – сказав. – Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно.

– Чого сподіваєшся? – спитав я. Він усміхнувся.

– Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, – дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів.

– Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна? – спитала його сестра несміливо.

– Я майже певний того, – відповів він. – Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, – відповів він.

– Але тобі, Несторе?

– Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть.

І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів.

– Нехай буде в іншу сторону! – підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: – Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку, – і не договоривши, дівчина розсміялася. – Наостанку, Манусю, – сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. – Наостанку, але не дивіться так поважно на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабані, над котрою кружали стрикізки, охрестив її наборзі [88]88
  – Наборзі – наскоро.


[Закрыть] «морським оком» в miniature [89]89
  – В мініатюрі.


[Закрыть] і, наколи б не Ірина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Ірино? Ти перебрала нині роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла «блудне світло», що зрештою лиш ради твоєї особи воліклося за вашими слідами.