Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:

– Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?

І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху – «Наталку».

Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.

– Дивно. – обізвався по хвилині мовчання. – По-німецьки називають її Wasserjungfrau. [54]54
  – Водяна дівчина (нім.).


[Закрыть]

– Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», – зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:

– А ти не хочеш жодної вловити?

– Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.

– Чи ти такий певний того?

– Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.

Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.

– Ходім, – звернувся він до мене.

– Нащо ти пустив Наталку на волю?

– Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, – відповів він.

– Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!

– Ходім!

III

(Пізніше).

Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.

Саме вчора був я там по раз другий, – і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа бажати.

Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.

– Чи справді? – спитала. – Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.

– Не споминала, – пояснив я наугад, – бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».

– А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до своїх студій супокою. Там дуже мило, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.

– Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, – сказав я. – Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи.

Пані Маріян розсміялася.

– І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?

– Ніхто.

– Як то? – спитала пані Маріян.

– Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я.

– Але ви? – зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.

– Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.

– Славно! – кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-під чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.

– Це було, здається мені, потрохи засміливо. – обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.

– Може, й так, моя пані. – відповів я гарній двадцятилітній дівчині. – Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад? – спитав я.

– Так було б майже ліпше.

– Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.

– Я була б не боролася, – сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі. – Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку.

– Щонайменше, моя пані.

Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обізвалася знов коротко, як перше:

– Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча, – додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, – я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.

Я поглянув на неї й усміхнувся.

– Ви емансипантка? – спитав я, оминаючи її запитання.

– Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?

– О, щонайменше! – відказав я.

– Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас.

– Нам цього не потрібно, моя пані, – відповів я спокійно. – Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами.

– Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, – впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести.

– Поки що, – відповів я. – Значить, за цим «поки що» криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну.

– Країну подружжя, країну подружжя, – додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку. – (Країну подружжя! – І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого.

– Може, й так, вуйко, – відповіла холодно. – Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: – Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу.

– Ні, донько! – обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: – Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда. – додав з уданою повагою, – дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного «драха», в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово!

По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати.

«Бідний Несторе, – подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Маріян, – бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони, безперечно, вміють приковувати до себе; але, щоб її уста діткнулись тебе коли, бодай у забутті правдивого чуття, я не вірю. Хіба щоб я помилявся!.»

І те саме сказав я собі, коли трапилось мені стрічатись з нею ще кілька разів опісля. Одне я розумію. Розумів, що ту дівчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, і любив її Нестор.

Життя й досвід не раз учили нас, що саме найгостріші контрасти притягалися найсильніше. То, може, й тут зіллються обі ті протилежні вдачі в одно, де кожне було для себе мов з граніту вирізьблене.

Як кажу, пізнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторові, що полюбив так щиро й вірно молоду дівчину. Вона не лиш з поверховності була приманчива й цікава, але й бистрим розумом і духом не була звичайна. Він мав слушність, коли назвав її небуденною дівчиною. З поверховності приваблююча вродженою грацією, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрасті до її ясних і аж проникливих очей, підтримувала цікавісіь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тілесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що підносило ще більше грацію й гарну будову її тіла, на що наші пані й дівчата не покладали доволі старанності, вважаючи це за якийсь непотрібний люксус, [55]55
  – Люксус – розкіш.


[Закрыть] через що велика частина їх мала обіч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто – міщанський. А вона відзначалася мимоволі.

В розмові бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навіть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще і в жінок рідко – завше коротко і влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камінцями. Загалом – не тішилась оця дівчина великою симпатією. І може тому й держала завсіди нап'ятий лук оборони; і хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би і в найліпшім замірі, вона з недовірчивості своєї вдачі виміряла в нього без надуми й стріляла.

Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця і коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрі для мене мали вічно свій однаковий чар, – я був би тією дівчиною зайнявся серйозно. Не менше цікавила мене обставина – що була влюблена, як зачув я це тут від одного панка, що так само нею цікавився.

– В доцента К.? – спитав я просто, стаючи мимоволі в душі в обороні свого приятеля Нестора.

– Ні, – була відповідь.

– А в кого ж? Здається, в дім її родичів заходить більше людей, – додав я, щоб довідатись правди.

– Так, заходить. Між іншими й ваш знайомий доктор Обринський.

– Так, – закинув я. – В нього, отже?

– Я думаю, що і в нього ні, – була коротка відповідь.

– То ж хто той щасливий?

– Тото й є загадка, котру трудно розв'язати. Тому, що говорять, не хочеться вірити, однак це походить від молодіжі, що неабияк обсервує її і сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невідповідну собі людину. А невідповідну тим, бо в багатім старшім мужчині, капіталісті семітського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо ніколи нею ближче не займався) чи не загіпнотизував її своїм гострим семітським виглядом і такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третій рік, як горить у потайній причаєній любові до нього. В любові, котра, як впевняли мене, могла дівчині хіба тим на користь вийти, щоб через терпіння змінила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, – продовжав панок, – вона заморожує найприхильніших до себе людей тією своєю терпкою істотою. А що найбільше, викликає тим несправедливий осуд її в грунті ніжно відчуваючої душі.

Те, що любила «некорисно» чи радше нещасливо, в моїх очах чи не підносило її й було мені доказом її оригінального й самостійного смаку. Заразом мав я переконання, що та дівчина не могла любити чоловіка незначного.

– Шкода дівчини, – додав вкінці поважно панок. – Я її в душі жалію, бо згаданий добродій не ожениться з нею ніколи; бодай вигляду на те нема.

– Вона сильна вдача й переборе себе, – відповів я, – зрештою, чи кожна любов мусить кінчатися, або й кінчається женячкою? – спитав я. – Вона має таких прихильників, що, безперечно, як не зараз, то пізніше здобудуть собі її любов і довір'я. Зрештою, вона, як чую, доволі маюча дівчина і хіба не вийде з примусу заміж!

– Щодо того, то може, – була відповідь добродія. – Хоча й маєток у неї не такий уже великий, як розголосили.

– А може, ще й добродій, котрого любить, прихилиться до неї. Вона справді не буденна дівчина, – закинув я знов, щоб мати цілковиту певність, яке становисько супроти неї випаде Несторові.

– Не буденна хіба своєю зарозумілістю, – закинув тут їдко молодий мужчина. – А щодо згаданого добродія, котрого має вона любити, то повторяю, він з нею ніколи не ожениться. Оскільки відомо, він не займається жодною женщиною, а про женячку висловлюється взагалі неприхильно. Окрім своїх капіталів, любується ще гарними кіньми, їздить щороку по купелях і т. ін.

От таке й подібне чув я про ту дівчину, котра запала моєму молодому приятелеві в душу, і котрий тонув, губивсь у праці, щоб вийти з неї мов гладіатор, аби й обдати її на все життя любов'ю і своїми чистими руками запрацьованим добром.

* * *

Нестор мусив несподівано виїхати на кілька день до Ч., а тої самої днини й враз з ним виїхала й панна Наталка, що була покликана родичами приїздом якоїсь фамільянтки, що прибула з чужини. Дівчина вернула третьої днияи, а він кілька день пізніше. Під час тих кількох днів одержав я від нього письмо, в котрім між іншим стояло:

«Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собі, чоловік неначе будиться до кращого й інтенсивнішого життя. З ніким у житті не годен я так зіллятись душею, як з нею. Нічия істота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хіба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, і не було відповідної хвилі, щоб я був міг їй освідчитися. До того я відчув з її єства, що вона собі того ще не бажала, тому я відложив це ще на пізніше. В горах буде до того краща нагода, – і коли б борше між вас: тебе, Богдане, сестру та її. Про тутешній мій побут не споминаю листовне нічого, хіба ще побіжно про те, що я, приїхавши сюди, натрапив саме на промоцію одного з молодших наших «цвітів будучини» й мусив явитись вечором у товаристві, зібранім в честь молодого в призначенім локалі [56]56
  – Локаль – приміщення.


[Закрыть] Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобі про той вечір, а радше тих кілька годин, котрі провів я між нашою молодіжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала «ліпше» зібраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серці, попався, як я припадком, у подібний круг своїх, і писав більш-менш так, що я хіба лиш повторю: округ мене говорилось різне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений між них злою рукою, сидів і прислухувався. «До чого те все, що вони говорять?» питав я себе раз по раз. У тім прецінь стільки бруду, глупоти й зарозумілості, стільки корчемної грязі. А мені, мені, Богдане, хотілося лиш для того створити уста, щоб вимовити її ім'я. Але я його не вимовив. Звук того імені, здається мені, був би мусив розплистися в тій корчемній атмосфері, сплямитись. Я його здержав у своїй душі, а відтак встав і пішов. Слава богу, надворі стояла чиста ніч. О, ті святі ночі, з своєю тишиною! Ця ясна тиха ніч неначе освіжила, очистила мене від них. Грубі слова й балакання про жінок, дівчат і легковажні слова про національні справи, чесні особистості – мене до глибини душі знеохотили. Я не піду скоро між них, Нестор».

* * *

Так відчував Нестор.

Одного вечора, а був це вечір пишний, ясний, бо місяць стояв уповні, пішла моя мати по вечері до пані Маріян на «балачку». Пані Маріян, як і моя мати, рідко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодші. А пізнавши себе раз ближче й полюбившися, відвідували себе часто вечорами, й та балачка їх затягалась іноді до пізньої ночі. До цих балачок (ідучи по матір) прилучавсь і я.

Так і цього вечора.

Мати вийшла пізніше вечором з дому, а коли не вернула за «годинку», я, вернувшій з довшого проходу, пішов по неї. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Маріянів. Разів зо два заставав я там і Маню з братом; і хоча вони хутко по моїм появленню прощались (якісь неминучі справи вимагали цього від Мані), все ж таки обмінювались ми кількома словами з собою, і я поглядав у те симпатичне личко, бачив ті незмінено милі очі.

Ідучи з своєї хати дорогою попри колишній сад Обринських, що зберігав у собі тут же зараз при дорозі масу різних украшаючих кущів жасмінів і т. ін., я кинув оком у глибінь саду, де все ще стояв давній знайомий мені павільйон з двома своїми тополями, мов сторожами, і я побачив, що його середина була освітлена. Однак, не доглянувши в нім нікого, я звернув очі на скляну веранду з сходами, що збігали вниз у сад. Вона була ясно освітлена, двері від неї до сходів широко відчинені, і на ній побачив (чи радше відгадав я) свою матір у товаристві пані Маріян і ще якоїсь дами. Цікаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусім ті. Але не доглянув. Замість того оказалася ближче в особі третьої дами пані Міллер.

Як прийшла вона там? Оскільки мені було відомо, не виходила пані Міллер до нікого з літників у гості. Вона мала свою велику амбіцію, а до того пересуд, що приїжджаюче жіноцтво з більших міст дивиться через плечі на мешканців маломіських, і через те держалась гордо й здалека в своїй ослоненія соснами романтичній «лісничівці», неначе відмежовуючись її крилатими зеленими великанами від ворогів-наїзників. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Мані. Більше не добачував я нікого на веранді, хіба що сидів, може, хто з молодших на сходах, як бувало іноді ще й за часів Обринських.

Коли я ввійшов у кімнату, що притикала до веранди, застав я в ній щойно увійшовшу паню Маріян, котра привіталась і попросила мене піти на веранду, де зібралось ціле товариство, навіть пані Міллер, котру було так тяжко без «протекції» панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цікава й сердечна женщина.

– Шкода, що не явились ви скоріше, пане совітник, – додала. – Пані Міллер щойно перед півгодиною скінчила викладати кабалу [57]57
  – Кабала – (тут) вгадування долі людини, засноване на містичному кабалістичному псевдовченні.


[Закрыть] для мого мужа, котра була цікава, бо за системою mademoiselle Lenormand. [58]58
  – Мадмуазель Ленорман (франц.).


[Закрыть] Тепер сидять усі на веранді і, як не помиляюся, говорять про самі містичні речі й феномени місячних ночей.

І сказавши це, пані Маріян збиралась створити широкі скляні двері, що провадили на обширну, ясно освічену веранду, а звідти сходили в сад. Саме в хвилі, як поклала пані Маріян руку на клямку, щоб відчинити мені двері, щоб міг я приєднатись до товариства, – отворила їх донька її знадвору і, станувши проти неї, усміхнене сказала:

– Я спішусь, матусенько, я спішусь! Ціле товариство просить вао заграти нам Бетховена «Місячну сонату». Пані Міллер знаходиться в настрої ясновидчині, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповіло хоч коротенький епізод з свого життя! Але, – тягнула з поспіхом дальше, – до того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка сказала, що найвідповідніша була б «Місячна соната» Бетховена. Я пригадала собі, що це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат не забули грати, хоч уже й поволеньки граєте. Особливо першу часть. Я так дуже люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотіла, щоб воно так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолі з панею Міллер, котра нині знизилась бути нашою Ленорман. – Це посліднє додало до мене молоде шістнадцятилітнє дівчатко, усміхнене беручи безцеремонне мою руку й посіпавши нею сердечно. – Ви також нам щось оповісте, пане совітник. Ви також, правда?

– Хто ж там у вас є? – спитав я молоду дівчину, що тішилась через свою симпатичність і невинність навіть у моєї критично успособленої матері незвичайною прихильністю.

– Ходіть, то й побачите! Самі незнайомі, – відповіла жартівливо, й обернувшись та кивнувши за мною, сама поспішила вперед. Пані Маріян похитала, усміхнувшись до мене, головою й пішла виконати бажання «всього товариства», між тиїм коли я ступив на веранду.

Привітавшися з господарем дому, матір'ю й панею Міллер, що подала мені з щирим усміхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посередині на них сиділа Наталка з Іриною Маріян, нижче від них, трохи їм у ногах, Нестор, а надолині, ях здавалося, на найнижчім ступеню сиділа Маня сама.

Привітавшися, я зійшов удолину і, не надумуючись довго, сів відразу коло Мані. По обох сторонах широких сходів здіймалося залізне ажурове поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчі рож та інші цвіти, що виростали низькими корчами. Світло, що розпливалося згори на веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, і через те не був майже ніхто з нас цілком освічений. Маню й мене не досягало воно майже цілком, і мені (а може й їй) було це мило. Нагорі сиділа мати з своїм гостро обсервуючим оком, і хоч я не крився з тим, що мене займала поважна дівчина, я волів, щоб вона не звертала на нас уваги. Дівчина сиділа на сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки, а до товариства, що було вище, звернена профілем. Через те була половина її голови й статі освітлена, а друга тонула в тіні. Подавши мені руку на привіт, вона не обзивалася, полишаючи цілком моїй волі розпочати з нею розмову або ні. Я, усівши, звертав, щоправда, зразу увагу на говірку над собою між дівчатами й Нестором, але моє око опинялось тут і там вигребущо на її лиці. Вона дивилась у темінь і, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепіана, що лились з створених вікон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. «Місячної сонати» Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем.

– Ось подивіться на місяць. Який він пишний виринув над горою, саме проти нас, і жарить, – обізвався півголосом Нестор і з тими словами поклав свій білий ширококрисий капелюх коло Мані на сходи.

– Настроює вас поетично? – спитала так само півголосом Наталка й схилилася до нього.

– Часом настроює. Але я ніколи не пишу віршів.

– Я не вірю! – обізвалась дівчина. – Такі, як ви, мусять писати вірші. Ви чистий українець.

– Виходить, і ви мусили б так само чинити, – боронився Нестор, усміхаючися.

– О, я з занадто великим респектом відношуся до поезії, щоб і собі забиратися до віршування.

– Можна бути ліриком, не пишучи ніколи поезій, – сказав молодий чоловік.

– Можна, – відповіла дівчина, а по хвилині спитала: – Чи вільно спитати, як почуваєте себе під час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лірик непишучий? Мені б це було цікаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), відчувши красу природи, кидає зараз свої враження й «нутро» для своїх ближніх на папір.

– Може, дехто й кидає, – відповів спокійно Нестор, незважаючи на її ледве замітну іронію; а помовчавши, додав: – Під час місячних ночей, як хоч би й от таких, як нині, душа моя неначе багатіє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В ній починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, ніжніє й починає перемінятися в пісню чуття, з'єднуючись несвідомо з природою й такою беззвучною піснею ночі. От так або й подібно відчуваю я під час місячних прегарних ночей на самоті, коли це цікавить вас знати.

– Ви не лише лірик, що не пише поезій, але ще мрійник, котрий, може, й ніколи не віддавався свідомо мріям, – закинула на це пояснення дівчина.

– Як яким, панно Наталю! – відповів Нестор; а я, в тій хвилі поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усміх перебіг по його ніжнім молодім лиці.

– Як яких, кажете! – тягнула дальше дівчина, і з її інтонації чулася, як перше, так і тепер, легка іронія. – Очевидно, мрії героїв закону не можуть бути порівняні з мріями справдішніх поетів чи артистів. Зрештою, «pardon», [59]59
  – Пробачте (франц.).


[Закрыть] ви буваєте звичайно такі замкнені, що, по правді, хто там знає, якого сорту ваші мрії! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили свої голови перед ними, а так не випадає нам ніщо інше, як мовчати або й ждати, поки не зводите їх самі об'явити. Чи не так? – І вона усміхнулася зачіпливе.

– Може й так, – відповів Нестор, що неначе не хотів відчути в тій хвилі її зачіпливого настрою. – Очевидно, колись, може, й настане та хвиля, в котрій виголошу свої «мрії» й «закони». Я осторожний і не люблю на не підготований відповідно грунт класти те, що мені дороге й цінне й походить з глибини душі.

– Маєте слушність, – обізвалася знов дівчина. – Але щоб ми не стратили дещо з того, що могло б розширити й наші душі, то будьте ласкаві розказати нам хоч одну з ващих мрій.

Нестор поглянув зчудовано на неї.

– Нині, панно Наталю? – спитав недовірчиво.

– Нині. Я вас про те прошу.

– Розважте, чи це не буде ризиковно, – закинув і усміхнувся. – Я правник, до того дуже поважний, і слово, що скажу, буде сказане на все. Могла б з того вийти дискусія, і хто знає, чи одне з нас не пожалувало б того. Позвольте, що я відмовлю вам на цей раз у вашому бажанні. Місячних ночей доживем ще й інших.

– Як хочете, – відповіла вона з уданою байдужістю. – Бути може, ви й побоюєтесь, як прийме наша «громада» ваше «об'явлення». З фаху ви все ж таки не поет. Ми нині лиш бавимось, могли б і не поглибитись відповідно в ваші мрії на тлі, як сподіваюсь, «юриспруденції». І ви б почули себе невдоволені.

– Я скромний, панно Наталю, і можу й зовсім зректись прихильності в осуді моїх, як ви сподіваєтесь, «юридичних мрій». Дуже часто вистарчає мені й мій власний, на підставі науки вироблений суд.

Наталка вмовкла, а замість того обізвалась Ірина Маріян.

– Як кому не цікаві мрії пана доктора, які б вони там і не були, то я б хотіла зачути лиш одну мрію. Взагалі, я б хотіла, щоб хтось щось сказав, що було б на тлі містицизму або входило у круг містицизму. Якби не боялась я, що мене висміють, я б таки в цій хвилі попросила паню Міллер, щоб мені вияснила один сон.

На ці слова всі, мов на потайний розказ, розсміялися в один голос.

– Бачите? Ви смієтесь! – кликнула молода дівчина, що страх як цікавилася, що буцімто пані Міллер, як впевнили її ще передше, вміла толкувати сни. – Тепер я вже не оповім свого сну, хоч матуся скінчила вже й грати. Хіба колись окремо й тайком зайду до пані Міллер й попрошу про це.

Пані Міллер усміхнулася добродушно й попросила зайти до неї, коли захоче.

Дівчина вдоволилася й тягнула дальше:

– Зачинайте ви, пане докторе, – звернулася довірочно до молодого доктора, що, очевидно, з своєю ніжною лагідністю й спокоєм у голосі тішився в неї найбільшим довір'ям. – Чи вам не снилось ніколи щось дивне, загадочне, чого ви не могли собі сам пояснити?

– Доктори прав пояснюють собі все самі й не потребують нікого до того, а найменше жінок, Ірусю!

– Почасти ви й не помиляєтесь, пані, – відповів Нестор і усміхнувся, мов ті слова говорила малолітня дівчина.

– Хоч я й не сню ніколи особливих снів, а часто навіть пересипаю ночі без всяких снів, та один сон, що снився мені минулого року осінню, зацікавив мене все-таки на часок і не згубився з пам'яті.

– І не толкували собі його? – питала Іруся, присуваючися з цікавості ближче до молодого доктора. Він усміхнувся, здвигаючи плечима. – Ну, що ж? – натискала дівчина.

– Толкував. І, як замітила передше панна Наталя, «сам».

– По-юридичному, пане доктор? – вмішалася цікаво, але цим разом без додатку свого зачіпливого глуму Наталя.

– Як кому видасться, – відповів Нестор. – Передусім я на сни та їх толкуваяня ніколи й нічого не покладав і не покладаю, а містицизмом взагалі ще менше займаюся. А ще менше вірю в силу надземних об'явлень, феноменів, снів і т. ін.

– Отже, як витолкували ви собі свій сон? – спитала знов Наталя.

– Але-бо ти не питаєш доктора вперед, який був той сон його, Наталко! – кликнула з докором молода Ірина.

– Отже, сон, просимо о сон, пане докторе! – попросила Наталка.

– О сон, о сон! – зачулося й з уст пані Міллер і Маріян. Між тим Маня не звернулася ні на волосинку до балакаючих, а опершися раз плечима до заліздого поруччя, не спускала очей з свого брата й Наталки.

– Сон незначний! – відпирався Нестор весело на оклики з усіх сторін.

– Може, на вашу думку, незначний, докторе. – вмішався навіть добродій Маріян з своєї висоти. – Хто знає, що за скарби й філософія криються в ньому! А ви мовчите, – додав жартівливо.

– Нехай і незначний, а розкажіть! – попросила й собі пані Міллер, що нараз з несподіваною цікавістю зайнялася розмовою молодих. – Розкажіть сон, а ми вже самі розтолкуємо його, як личить. Хоч ви, пане докторе, і насичений всякими науками й законами, хоч і не вірите в світ надземний з його невидимими подіями, то однако-ж, щодо снів і пояснень деяких містичних «феноменів», жінки перевищають рішуче своїми здогадливими інстинктами і т. ін. мужчин. Жінка, чого не виучиться, – здогадається, чого не знає, – відчує. Тому просимо з найбільшим зацікавленням про сон!

– Отже, сол, – відповів на це Нестор.

– Halt! [60]60
  – Стійте! (нім.)


[Закрыть] – кликнула пані Міллер поважно. – Коли снився вам сон, докторе?

Та тут доктор оглянувся безпомічно.

– Забув докладно коли, добродійко, – відповів і стиснув плечима. – Знаю тільки, що було це торік осінню і що оповідав сон своїй сестрі, а ще ближчих дат не можу вам подати.

– Це було в послідніх днях листопада, Несторе, – обізвалась нараз Маня своїм альтовим голосом, що мило, мов помиряюче, задзвенів між трохи високим гуртом голосів прочих пань і дівчат.

– Це може був андріївський сон! – кликнула побідним голосом пані Міллер, мов здобула цею заявою якийсь терен, на котрім могла пописуватися.

– Не знаю, не пригадую собі, щоб взагалі коли звертав увагу на це чудне свято, – відповів знехотя Нестор.

– Та оповіджте ж бо його вже раз, пане докторе, оповіджте ж, я вже не можу спокійно висидіти! – кликнула майже розпачливо панна Маріян, що чекала, мов спасення, того сну, по чім мала б право й свій сон оповісти й мудрому толкуванню новомодної Піфії піддати.

– Отже, сон, – обізвався вдруге Нестор. – Приходжу я ніби десь з уряду додому, як звичайно, входжу в їдальню й вижидаю обід, що, мимоходом сказавши, вносила і вносить мені його й досі власноручно мама або Маня. І, як кажу, жду. Нараз замість мами входить до їдальні старша якась дама незвичайного росту й ставить перед мене тарілку. Не звертаючи уваги на неї, що сама кудись щезла, я схиляюсь над тарілкою і бачу на ній замість страви павука.

– О! о! о! – почулося нараз з усіх уст з жахом, під час коли одна Маня не обзивалась і сиділа мовчки.

– Так, павука, що заховувався нерухливе, – пояснив Нестор. – Що далі сталося, я не знав. Однак, здається мені, а може, це фантазія сама виробила ві сні, що з нього зробилась страва, котру я, мабуть, з'їв.

– О! о! о! – почулося вдруге.

– Це значить – щастя! – кликнула пророчо пані Міллер.

– Нісенітниці, – обізвалася взгірдливо, непогамовано Наталка.