Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

По його лиці перебігло мов проміння.

«Ви боретесь хоробро, панно Маню, – сказав він і приступив до неї ближче. – І якби не те, що саме ви були тією, що видерли матір від смерті, я прийняв би вашу поміч з найбільшою вдячністю. Але так, як є стан речей і стан вашого здоров'я, я цього під жодною умовою не можу вчинити. Не журіться, – додав тепло і взяв її звисаючу руку між свої долоні. – Змогла сама одна дівоча сила вирвати її з самої найгіршої пропасті, то чей же найдеться і в мене сила допровадити її благородне діло до кінця».

«Робіть, як хочете! – обізвалася вона майже розпучливо. – Доктор Роттер скаже вам те саме. Оскільки я його погляди про хоробу вашоїї матері знаю, не згодиться він з вашою постановою ніколи».

«Доктор Роттер? – спитав він зчудовано й усміхнувся болюче. – Чи за цей короткий час пізнали ви вже так добре його погляди, що впевняєте про це так твердо?» спитав він і, сказавши це, спинив свої очі вигребущо на її блідім лиці.

Вона видержала його погляд.

«Ми надто часто зносилися в останнім часі коло хорої, щоб не могла я предсказати його думку дотично хорої».

Добродій Олесь відвернувся.

«Ви є також його пацієнткою? – сказав нараз. – Чи не так? Червоний шрам на вашім чолі свідчить, що й не так скоро перестанете нею бути. Але, – додав, – щоб дійти до кінця про порушену між нами справу, то я буду вас просити підчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навіть вас і боліти. Будьте добрі, – закінчив речення лагідніше, побачивши, що дівчина хапається немов судорожно наново за крісло, – і йдіть на опочинок. Воно вже й так доходить до півночі. Завтра будемо, може, про це далі говорити».

«Як доктор Роттер прийде» сказала вона ледве чутно і звернулася до своїх дверей.

«Як доктор Роттер прийде, – відповів він і, вимовляючи ім'я лікаря, так сильно зморщив чоло, мов вимовляв ім'я найтяжчого ворога свого, а не доброго й щирого приятеля, – Як доктор Роттер прийде.»

Відтак сталося, як бажав. Я висковзнулася незамітно через скляні двері, обійшовши сад, й вернула в кімнату хорої, котра спала сильним сном. За недовгу хвильку вернувся й він. На годинку уступила я йому на його бажання своє місце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати. Але він просив припочити довше, бо як упевнив мене, годен сам і до рання пересидіти, – що я і вчинила. На щастя, перейшла ніч доволі щасливо, – і він мене не покликував. Хора була спокійніша, як ми сподівалися, а я, скріпившися довшим сном, змогла оце все моє оповідання обширно і в подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе щиро твоя А. Міллер».

* * *

(Два дні пізніше).

«Оксанко!

Доктор Роттер був і, по огляненню хорої, в котрої почалася мимо двох спокійних ночей сильна гарячка наново, супротивився намірові добродія Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в догляданні матері помічною, й увільнити Маню й мене від утяжливих, хоч і добровільно на себе прийнятих обов'язків – гостро й рішуче.

«Панна Обринська, – поясняв доктор Роттер, – доглядала хору з першої хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свідомості. Хора вже звикла до неї, пані Міллер і мене, і тепер, коли хороба доходить до кризи, вимагає найбільшого догляду й посвячення, усувати від неї знайомі лиця й брати чужі було б для неї не лише получене з небезпекою, але могло б навіть і продовжити хоробу. Я сам, – додав він, обіймаючи при тих словах теплим поглядом дівчину, що сиділа мовчки в своїй кімнаті, де саме відбувалася конференція, сперши голову на руки, не мішаючися в розмову, – був би перший, що увільнив би панну Обринську від цього чину, не застановляючись над тим ні на хвилинку, наколи б саме не грізний стан хорої, що, як кажу, вимагає саме тепер ще хоч кількадневного посвячення з її й пані Міллер сторони.

«Бідна панно Маню! – додав, звертаючися до неї. – Ви самі ще реконвалесцентка, а мимо того ваші надужиті сили мусять це ще недовгий час видержати. Чи зможеіе нам ще посвятити зо дві-три ночі? Лиш три, – повторив лагідно, неначе доторкався якогось болючого місця в її душі. – Я маю певну надію, що як не наступить поновне сильніше зворушення хорої, по упливі того часу її стан піде рішуче до ліпшого»

«Я радо сповню ваше бажання, пане докторе, – відповіла дівчина, звертаючи вповні своє лице до нього. – А коли б не опозиція добродія Олеся, котрий супротивлявся моїй присутності зараз першого вечора, коли приїхав, ця справа не була б навіть прийшла до дискусії, однак...» і урвала.

«Супротивляючися тому, я мав передусім ваш власний стан на оці, – обізвався поважно добродій Олесь, – і лиш у другій точці входили мої власні, вам відомі причини до сеї справи. Чи почуваєте себе справді настільки сильні, щоб обняти наново покинене місце коло моєї матері?» Останні слова були проведені хмарним, майже понурим поглядом до дівчини, мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну відповідь.

«Так, – відповіла вона просто. – Я до вашої матері привикла, а остаточно я хочу це»

«Хочете?» спитав зчудований доктор Роттер.

«Так, пане докторе, – повторила дівчина. – Чи в тім щось дивного?»

«Ні, своїм питанням я лиш хотів довідатися, чи ви певні, що сила вашої волі не спроневіриться вам».

Замість відповіді вона всміхнулася й не обізвалася.

«Панна Обринська переб'є головою й мур, – пояснив добродій Олесь докторові, – однаково, чи голова розіб'ється від того, чи ні! Це в Обринських значить – «свобода волі».

Тепер і доктоїр Роттер усміхнувся.

Оксанко! Ти повинна була бачити в тій хвилі тих обох мужчин. Одного – з захмареним чолом і поглядом, що узнавав авторитет у даному разі другого лиш з найглибшим внутрішнім опором, і другого – з очима, зверненими на дівчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цій хвилі як добрі приятелі, товариші.

«Цеї ночі буду вам уже помічна, пане Олесь», звернулася Маня до нього, ігноруючи цілком його хмарний настрій. І неначе приготовляючися вже до свого обов'язку, вона піднялася з крісла.

«Дякую вам! – обізвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неї руку. – Я знав, що мій щирий асистент не відтягне в послідній хвилі своєї помічної руки від мене, що рад би і з своєї сторони поставити шановану ним хору якнайскоріше на ноги. – І звертаючися востаннє до добродія Олеся, що стояв мовчки коло мене, подав йому ще деякі вказівки про нові, хорій записані заспокоюючі медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. – Ов! – кликнув нараз і задержався, мов пригадав щось. І з тим, сягнувши рукою у внутрішню грудну кишеню, витягнув звідти щось невелике, в тонкий папір заловите. – Сьогодні зрання, – сказав, – принесла мені моя господиня розцвілу неї бурливої ночі білу рожу, а я не міг не поділитися з вами, пані Обринська, сею пишною білою квіткою. Вона пізня, – додав, звертаючися неначе вибачливо до товариша, – але самі побачите – препишна. Погляньте!»

І поставивши з тими словами білий цвіток перед Манею на стіл, сам попрощався.

«Відчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим?

Це чудова!»

Маня розвинула з слабим усміхом шовковий папір, похилилася мовчки цілим обличчям над пишною білою квіткою.

«Чудова, дійсно одинока! – прошептала й хвилинку мов упивалася рожею. – Погляньте, пане Олесь, пані Міллер!»

Я взяла квітку в руки, подивляючи її непорочну красу, між тим коли добродій Олесь, неначе підождавши, щоб ця сцена скінчилася якнайскорше, почав нетерпеливо по хаті туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею не менше, як дівчина, я заткнула її, не надумуючись довго, дівчині позад уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродій Олесь захмарився, як недавно, і задержався в ході.

«Чи не було б краще, пані Міллер, дати панні Обринській хоч на кілька день ще обв'язку на чоло? – обізвався, поглянувши ще завше понуро на оздобу в дівочім волоссі. – Доктор Роттер, очевидно, забув про те спімнути своїй молодшій пацієнтці. Але я, дивлячися на гострий, незагоєний цілком шрам коло її виска, не можу позбутися почуття, що, при найменшім зворушенні або напруженні реконвалесцентки, з нього мусить на чолі витиснутися кров».

«Справді, це не пошкодило б», відповіла я спокійно і, відшукавши обв'язку, я сповнила його бажання, обв'язуючи нею чоло дівчини наново.

«Моя рожа!» кликнула тут Маня з жалем, кинувшися тривожно за своєю квіткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв'язуванні чола, скотилася саме в тій хвилі по її рамелі на долівку.

«Вона тут, їй нічого не сталося», сказав Олесь сумно і, піднявши квітку з долу, подав її назад дівчині.

«Вона така чудова й перебула бурю!» закинула Маня й похилилася наново над нею.

Пан Олесь не сказав більше нічого, але замість того поглянув на годинник і заявив мені, що мусить віддалитись конче на часок до свого помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робітниками, що рішили відреставрувати йото ушкоджений дім. Взагалі, він буде мусив відтепер частіше віддалятися надглядати за робітниками ще й сам, бо рад би матір якнайскорше перевести до свого дому, що мусить статися перед закінченням його відпустки. В разі, – додав, не звертаючи на дівчину уваги, – коли матері було б чого під час його відсутності потрібно, то він просить мене його заступити.

Гу! Який це мужик, Оксано, цілий той Олесь, та ще й ревнивий, und das soil ein «Vollblutmensch aus einem GuB» sein? [66]66
  – І це має бути «повнокровна цілісна людина»? (нім.).


[Закрыть] Як це скінчиться?

Твоя А. Міллер».

* * *

(По довшім часі).

Я дуже давно не писав нічого й оце кидаю лиш наборзі. Будучи з нею тепер коло матері так часто в якихось майже ясно окреслених відносинах, я, здається, розумію її далеко краще й ліпше, як давніше. При ній я стаю, мов видючий. Про почування наші жодне з нас не натякає. Але я відчуваю, що її душа належить до мене. І не любов'ю, що бажала б у мені мати лиш батька для своєї дитини, а якоюсь іншою. Я б сказав, що вона становить у неї її буття. І чи це не є правдива любов женщини? Всіма нервами чую я, що вся безшелесна праця її, вся її ніжність віддана моїй матері, вона віддана через призму моєї матері – мені. Свідомо чи ні, воно так є. Одначе уста її мовчать. Між нами стоїть її неподатливий елемент, що мені вже стільки завдавав діла й мук. Він притягає, а заразом огірчує мене. Іноді я б роздавив його з ненависті. А потім заявляю сам собі, що всі літа, котрі втиснулися між нас, не змінили змісту її душі, а противно, виковали його в сильніший характер. І той її характер, неподатливий елемент у ній, він володіє мною! Її колишня молода любов, що пригадувала ледве розпочатий розквіт рожі, була тоді позбавлена тої страсті, котра несвідомо впливає на мужчину, що тягне її зійти до нього з свого п'єдесталу непорочності. Її й тепер у неї нема. Вона ще більше споважніла, зглибшала, вирівнялася, помимо своєї неподатливості, спокійна, хоч я часом чую, що цілком вона не все буває спокійна. Яка гарна!

* * *

(Пізніше).

Ходить, вештається коло моєї матері, успокоює її своїм альтовим виразистим голосом, і сама не замічає, як непомітно кладе на все, що носить наш характер, щось відмінне з своєї істоти.

– Маню! – кликнув я раз несподівано її по імені інтимно (не хотячи майже), бо це вимагала хвиля коло матері, і вразив її несподіваністю мого голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, міняючи барву лиця, а я зачинив відкриту тайну в собі, як мій скарб. Тепер вона вже стережеться, а я чимраз більше клонюсь перед нею.

Доктор Роттер, той спокійний, мудрий німець, обожає її без слова. Все слідить поглядом за нею. Здається, він щось догадується. Але, що він джентльмен, не питає ні про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане між нами того тяжкого мовчання? Один звук більше, один погляд гарячіший, – і воно розіб'ється. Мужик має струни, а любов його мужицька – стережися, Обринська!

* * *

(Пізніше).

Оксанко!

Днина була пишна. Я сиділа коло хорої, що ослонена параваном [67]67
  – Параван – ширма.


[Закрыть] дрімала, а пан Олесь і твоя сестра, що проходжувалися недовго по городі, вернули незамітно до кімнати і, сівши оподалік від хорої, сиділи якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене, я не знаю. Мені про це байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а він, усівши проти неї в моїм глибокім поручевім кріслі, спер голову на руки й приглядався мовчки, як шила. В нього пишний профіль, Оксанко, і взагалі від голови до ніг поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.

Сидять обоє проти себе, і хто б не знав, що між ними бувають іноді хвилі бурливі й гарячі, мов грань, – думав би, це якась, бог зна яка, миролюбна пара.

«Ви змінилися, панно Маню», обзивається він холодним півголосом, щоб не збудити засипляючу матір. У м'яких звуках, за винятком першого вечора, він взагалі до неї тепер не говорить. Ніби провадить розпочату (може, в городі) розмову.

«Бути може, – відповідає вона спокійно своїм симпатичним голосом, – але без впливу одиниць, що бувають іноді й несвідомо керманичами нашого життя й наших учинків. Однак самою вдачею я не змінилася, хіба що, може, тут і там змінила в деякім напрямі свої погляди, затвердла більше в своїх постановлениях; розгірчилась, може, проти духу й часу життя».

«Матеріалістичного?» спитав він з притиском, мов збудився нараз з якої глибокої задуми й відразу відгадав її думку.

«Так. Іноді мені лячно, так, неначеб для слабіших, а може, лиш тонко відчуваючих, настає кінець, час упадку духового життя й моральних вартостей між українцями».

Він усміхнувся.

«Не бійтеся Як одні оборонці духу минуться, одні вартості переживуться, заступлять їх другі. За собою мають вони ще народ. Мужиків».

«Мужиків?» спитала вона.

«Так. І таких, як і я».

Вона похитала головою.

«Ви невільник. Ви ще не розбили в собі матеріалістичного духу, потребуєте ще самі для піддержання свого «я» потвердження вашого окружения; себто патенту знадвору».

«Отже, на вашу думку я – матеріаліст? – спитав він. – Я ж також уже «нарушений» тим духом, як каже доктор Роттер, «aus der Hohenluft» [68]68
  – Гірським повітрям (нім.).


[Закрыть] і не з первісної руки».

Вона так само заперечила.

«Ні?»

«Ні, пане Олесь!»

Була б, може, дещо доповіла, одначе двері недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових підошвах, увійшов Нестор. Він приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на коліна і, здається, всім теплом своєї гарної душі звернулася допитливим поглядом до брата:

«Що там, Несторе? – спитала. – Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обіцявся передучора, від'їжджаючи кудись, зайти вже сьогодні в оцій порі сюди, а тому і я тут».

Нестор схилився над сестрою і, спершися одною рукою на її фотель, гладив другою мовчки її волосся.

«Коли скинеш цю пов'язку, Маню? Вона заслонює мені твої очі».

«Ще за день-два, мій хлопче, – обізвався замість сестри добродій Олесь. – Вже за день-два не буде вона тебе разити. Мені знов о те чоло без тої пов'язки лячно.»

«А мене якраз нині питав доктор Роттер, чи Маня ще носить її», сказав Нестор.

«Доктор Роттер? – спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, між тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о відтінок більше. – То він уже вернув?»

«Так, – відповів Нестор. – Власне перед годиною бачився я з ним. Він вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремінно відвідати вперед якогось небезпечно занедужавшого, відложив візит сюди на пізніше, а сам поїхав верхом».

«Дивак він», закинув Олесь.

«О, ні, він гарна людина, пане Олесь! – боронила Маня. – Він від голови до ніг джентльмен».

Олесь усміхнувся ледве замітною іронією й погладив свою гарну, темну, плекану бороду.

«Його всі жінки люблять, але він не має заміру женитися».

Маня здвигнула плечима.

«Він і його кінь виглядають, неначеб з одної маси сковані», сказала, ігноруючи останні його слова.

«Так. І він любитель природи. Як має час, їздить у гори або в ліс, і товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрілений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Він знає тут у горах кожний закуточок».

«Це мені також казав, – потвердив Нестор, – а задокументував це саме послідньою своєю проїздкою».

«Якою проїздкою?» спитала Маня.

«На скалу Р. Д.», відповів Нестор.

«В товаристві?» спитав добродій Олесь.

«Не знаю, – відповів Нестор. – Дав мені ось кілька чудових шаріток». І оказавши це, він витягнув свій нотес, отворив його й указав кілька білих, уже трохи затисиених цвітів, що звикли ми бачити лиш в альпійських горах.

«Які чудові! – кликнула Маня і взяла їх обережно на долоню, приглядаючись їм хвилю, мов малим ніжним створінням. – Дай мені одну, Несторе», сказала, всміхаючись до брата.

«Бери і всі».

«Залишіть їх Несторові, пані. Вони йому здадуться. Я вам постараюся о свіжі», вмішався тут увічливо Олесь.

«Мені якраз оці подобаються, і вони вже тут», заперечила, не надумуючись, дівчина, схилившися наново пестливо над гірською квіткою.

Господи, що вона таке сказала, що він так на неї витріщився?

Дівчина, мов відчувши його зміну самим жіночим інстинктом, не підводячи цілком голови, подала квітку братові назад.

«Задержи їх, Маню, деякі з них, може, і для тебе призначені», сказав брат.

«Ні, – відповіла вона спокійно. – Оці цвіти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай їх. У тебе вони будуть ліпше заховані, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин».

«Коли вернемо додому, Маню? – спитав нараз брат, ховаючи цвіти назад у свій нотес. – За вісім день моя відпустка кінчиться, а я б хотів скоріше від'їхати. На мене жде багато праці».

«Як мусиш, то поїдемо, Несторе, – відповіла дівчина лагідно. – Моя задача тут скінчиться вже за два-три дні, і зможемо їхати. Моє місце займе пані Дора К., що, як чую, приїжджає цими днями; все піде давнім ладом, і кожне найде себе на давньому місці. Правда, пане Олесь?»

При питанні дівчини обернувся Олесь, що зблизився був на хвилину до вікна, і його лице показалося дуже поважним.

«Може, й так, панно Маню. Я був би тої гадки, Несторе, – додав, звертаючися виключно до молодого чоловіка, – щоб ти, наколи б це не потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як не довше, то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло мою матір, твоя сестра, та й ти, стратили багато на силі, а я не в силі направити це моментально. Не можу й переіначити, що раз сталося. Чи справді мусиш їхати? Ти ледве чи набагато досі скріпився»,

Нестор поглянув щиро бесідникові в очі й відгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.

«Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як хоче. Хоча, – додав, – по правді кажучи, мені було б наймиліше, наколи б і вона зо мною їхала».

Добродій Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.

«За вісім день, кажеш, мусиш?»

«І се твоє непохитне постановлення?»

Нестор потакнув головою.

Добродій Олесь здвигнув плечима.

«Я б тобі пригадав, – сказав, – що для твоєї сестри було б ліпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне місто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матір'ю. А до того жде її також праця. – Останні слова висказав якось несміливо й оминув погляд дівчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливі лекції, якими заробляла на життя і причинялася також до удержання. – А й тобі, як сказав я, не завадить побути довше на гірськім воздусі. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свій фізичний стан не дбаєш ніколи. Розваж, Несторе! Під час пожежі напружувався ти надмірно. Це знаю я не лиш від панства Маріянів, але й від других, що були в той час там присутні й бачили тебе. Ти не силач. Від тої пригоди тобі сили не прибуло. Моїм обов'язком, як уже не більше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали відси не менше здорові, як прибули. Тому прошу тебе, щоб від часу закінчення твоєї відпустки залишився ти ще хоч з кільканадцять день тут у горах, і за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лісничівці, чи в моїй власній хаті. Якби не те, що досі був я такий зайнятий хоробою матері й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довідався. Нині ти доторкнувся сеї оправи сам, і я тобі за це вдячний. Я маю надію, що за кілька день поліпшиться стан моєї матері остільки, що зможу забрати її вже в свою хату, і тоді запанує в лісничівці давній супокій і свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе».

Молодий чоловік помовчав хвилину, а потім похитав головою.

«Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, – сказав. – Нехай би й які там шляхетні мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосіб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у пані Міллер, але я один мушу за вісім день вертати. На протязі тих трьох тижнів, що я тут перебув, я скріпився більше, як навіть сподівався. Навіть і кашель уступив по більшій часті, і я чую, що можу хоч би й подвійну працю взяти на себе».

«Що я тобі ще рішуче відраджую. Ти не так скріпивсь, як повинен», закинув тут добродій Олесь.

«Радо прийняв би я твоє предложения іншим разом, Богдане. Однак цього літа не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочі при пожежі, то ти переоцінюєш її. Кожний інший на моїм місці був би те саме вчинив, і про якісь «обов'язки» проти нас ти навіть не згадуй, бо тим справляєш мені прикрість. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене інакше, як настроєний я тепер».

«А я поїду з тобою, Несторе! – обізвалася тут Маня, що заховувалася досі спокійно. – За вісім день побуту й супочинку в ліснім воздусі і неперериваного сну я наберу давніх сил. Ваші сумніви щодо мого фізичного стану, пане Олесь, – додала, звертаючись до нього, – цілком безпідставні. Навіть це, – додала й указала на пов'язку кругом голови, – ношу я більше на бажання мого окружения, як з справдішньої потреби. Мені вже нічого не хибує! – І сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обійми, майже блискавкою підняла брата одробину вгору й поставила назад. – Бачите, пане Олесь?» сказала відтак, віддихаючи глибше, і всміхнулась через плечі до нього, що витріщився перелякано на неї.

«Дійсно, – обізвався добродій Олесь з гірким відтінком у голосі. – Ви готові цей experiment [69]69
  – Експеримент (франц).


[Закрыть] ще й на кім іншім повторити, щоб лиш свою постанову, як і брат, перетерти. Чому ні? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рішить. Він буде в тій справі компетентніший, як я. Я, як бачу, не вдію нічого. Мужик проти аристократів безсильний. Для них знайдеться в кожнім разі задня хвірточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це відчуваю. Йому остається лише пересвідчення, що він проти них довжником, і що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помічної руки. Його матір і майно вирвали з пожежі, а особисті його почування відносно тої цілої події їм байдужі. З ними нехай справляється він сам».

Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказані з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивні наслідки. Брат і сестра поглянули на себе, і коли лице дівчини покрилось блідістю, обізвався Нестор:

«Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорішого від'їзду, а поважною річчю. До того примушений я працею, котра, як і сам знаєш, робить нас часто-густо невільниками. Крім того, вимагають того від мене й особисті причини, про котрі тепер говорити річ зайва. Все те разом вимагає від мене подвійної пильності та відречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити мені, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обіцяю тобі розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти».

По лиці добродія Олеся перебіг мов сонячний проблиск. Одначе він, здержуючись від усякого теплішого тону в своїм голосі, простяг руку до Нестора й сказав:

«Дякую, мій хлопче». Нестор і Маня мовчали хвилину.

Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядівши деякий час в створене вікно, подався нараз до дверей.

«Куди, Несторе? – спитала Маня півголосом. – Залишися трохи коло нас».

«Я обіцяв прийти коло цеї пори до пані Маріян і не хотів би, щоб на мене ждали».

«Що поробляють дівчата? – спитала Маня. – Я вже цілик три дні не бачила їх».

Нестор усміхнувся.

«Панна Ірина вчитується завзято в історію музики, котру дістала від мене, а панна Наталя відсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрій окинеш пов'язку з чола й зможеш взяти участь в одній проектованій прогулці по орхідеї в околиці «Чортового млина».

«Держись, Несторе, – погрозив йому жартівливо добродій Олесь, – і не заглядай надто глибоко в морські очі.»

По ніжнім лиці Нестора перебігла краска.

«Не бійся, – обізвався він, а відтак, мов відриваючися від обох, насилу додав: – Ось я бачу, йде доктор Роттер, і я тепер тут лишній».

Сказавши це, віддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.

Твоя А. Міллер».

* * *

(Пізніше).

Чотирнадцятий день минув передучора від часу, як моя мати лягла в постіль і майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає її врятованою, і від тої хвилі йде її стан чимраз до ліпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка ніч, коли ми, чи не всі, пересиділи коло її постелі. То є: пані Міллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло півночі, в котрій побоювались погіршення, вона впала в глибокий спокійний сон, а лікар, переконавшися востаннє, що організм освободжений від гарячки, – він залишив її під наш догляд і пішов. Відходячи, звернувся до Мані, за котрою слідив очима, як звичайно, і сказав:

– Тепер, панно Маню, спочивайте спокійно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скінчена, а ваша поміч відтепер майже лишня. Хора цим сном скріпиться більше, як попередніми, а її дальший догляд не буде вимагати стільки осіб, як досі. Я дуже вдоволений з її стану. Відтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба більше одпочинку, чим вам здається. – І докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, він попрощався.

Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелі хорої віднині зайва, піднялася по його віддаленню з свого місця і, замітивши, що йде в сусідній кімнаті лиш створити вікна, вийшла нечутно в кімнату цвітів, у котрій мали ми вже першого вечора дискусію. Моя мати спала спокійно, пані Міллер сиділа напівдрімаючи непорушно в фотелі коло неї, і я пішов за дівчиною.

Вона отворила дійсно одне вікно широко і, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомінну ніч. Було по легенькім дощі, і теплий воздух, переповнений вогкістю, пригадував собою весняні ночі. Саме перед вікнами, над горою, пишався місяць, і навкруги панувала тишина, майже північної години!

Я підійшов до дівчини.

– Кріпіться, панно Маню. – промовив я до неї півголосом. – Я тепер такий щасливий, що хотів би, щоб усі, а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомлені, і я не задержу вас довго. Я хотів вам нині лиш поки що одним словом за все добро, що пішло від вас для мене й моєї матері, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всі мої почування для вас?

На мої слова дівчина звернулася до мене, і по її лиці було видно вираз зчудування.

– Я тут недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, – сказала, – а відтак також піду.

– Чи моя присутність вас виганяє? – спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м'якістю. – Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.

– Не в тім річ, пане Олесь, – обізвалась вона. – Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, – додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, – може, й не побачу перед від'їздом вдруге. – Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.

– Маню! – обізвався я півголосом і приблизився до неї. – Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої, і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також звикла до вас.

– Як хора, – докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом. – Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?

– Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, – сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче. – Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, – ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.

– Гадаєте? – опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.

– Я так думаю.

– А я – ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, – відповіла вона поважно.

– Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої «Sturm-і Drangperiode» [70]70
  – Періоду «бурі і натиску» (нім.).


[Закрыть] між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, є й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.

– А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь! – відповіла вона й піднялась гордо. – Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, – додала, – була б мене, може, зміна її поглядів до моєї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.

– На все, Маню? – спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.

– Так, пане Олесь. Чи як же? – спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт. – Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби, більше мати, як перше? Ні, пане Олесь, – сказала й потрясла гордо головою. – Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, – тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, – але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.