Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

– Ще не знаю.

– Ще не знаєш?

– Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, – відповів я сухо.

– Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?

– Роттер!!! – спалахнув я.

– Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти».

– По-твоєму, що повинна вона робити?

– Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.

– Так ти думаєш? – спитав я з легкою іронією.

– Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.

– Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?

– А хоч би. Чи в тім щось дивного?

– Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив, і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.

– Хочеш! Женись, – додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. – Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови? [92]92
  – Синові – невістка.


[Закрыть] твоїй матері.

– Не жалуй мені її, – відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. – Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.

Він зчудувався.

– Чи справді?

– Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.

Роттер споважнів.

– Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням, а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком.

Я здвигнув плечима.

* * *

(Пізній жовтень).

По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно.

Я йшов скоро.

Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, – і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів.

Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:

– Там найдете обоїх, – а сама відтягнулася скромно.

Я застукав.

Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня.

– Богдане!

– Маню!

Щирим, німим стисненням руки ми привіталися.

– Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це. – додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. – Несторе!

Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я.

– Хлопче мій! – сказав до нього.

Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані. Але тут же усміхнулися.

– Це ти, Богдане? – обізвався. – Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив!

І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав [93]93
  – Заникати – никнути, поволеньки мінятися, губитися.


[Закрыть] від недавнього часу, як не бачив я його.

– Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці? – спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер.

– По-твоєму, мав я її, може, покинути? – спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем.

– Це ні, – відповів я. – Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою:

– Всі працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собі й до чого йду, – і показав на кільканадцять на столі лежачих томів, розпочатий якийсь манускрипт, стос актів і т. ін. – З першим мушу упоратись до кількох місяців, хоч би там що було, бо воно давить, не дає мені свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, – додав і вказав на акти, – праця, що відібрала мені присягу, годує мене, і не мене особисто, Ані одного з того не можу я занедбати. Ані одного, Богдане, хоч би що там!

Послідні слова вимовив з інтонацією, немов випрошував собі дальший натяк на ту тему взагалі.

– Однак їй форсуєш, [94]94
  – Форсувати – спішити.


[Закрыть] нищишся, – сказав я, ігноруючи роздразнюючу його інтонацію. – Покинь працю на якийсь час. А там по часі знов вернешся до неї.

– Не нищуся, – відповів він найспокійнішим голосом і притиском, поглянувши мені в лице. – Чому б так?

– Ось мізернієш і кашляєш. Більше нічого.

– Овва, мізернію! – глузував він. – А кашель, прийде час, сам устане. Годі мені мати вигляд банкіра, коли щодня по півночі лягаю до сну.

– Так він усе, – обізвалась стурбовано дівчина. – До того хоч би раз пішов до лікаря! А то – ні. Воліє згоріти з праці.

Він, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно ніжне й спокійне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокій.

– Перестань, Маню, – сказав, немов дивився раптовим напливом гніву, – як не хочеш, щоб я з хати вийшов. – А відтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгості проти сестри, додав: – Ви, хоч мої приятелі, мучите мене найбільше вашою вічною обавою, [95]95
  – Обава – страх.


[Закрыть] коли я чуюся здоровим. Зрештою, – додав і усміхнувся, – чи не маємо ми про що інше говорити? Мені соромно й смішно, Богдане, що звертаєте стільки уваги на мене. Смішно! – кашляв мов у третій стадії сухот, а говорив, що «смішно». – Що ж там гори? – спитав нараз, даючи розмові інший оборот. – Зеленіють все ще? – І сказавши це, сів, мов утомився, у своє щойно покинуте місце, опустив голову на руки і, вижидаючи відповіді, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали.

– Зеленіють, Несторе. А щоб оце не забути, маю тобі передати поздоровлення від панства Маріянів. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була пані Маріян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобі й сестрі твоїй просьбу, щоб зайшли до них.

Нестор здвигнув плечима, підсунув брови вгору і, закопиливши спідню губу, мов сказав «не знаю», не обзивався.

За недовгий часок бесіди, що велась між нами, як прийшов я, він ані разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пізніше, коли Маня вийшла з кімнати, покликана, здається, слугою до матері, він, відслоняючи своє біле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, відгадую чи бажання його душі заговорити про неї, спитав:

– З нею бачивсь ти, Несторе?

– З нею – ні. Але бачив її. Вона йшла оногди [96]96
  – Оногди – недавно, одного разу.


[Закрыть] по одній стороні тротуару, а я по другій. Я міг був звернути увагу на себе й уклонитись їй, але не годен був. Кінець – то й кінець. – Він сказав це з такою враженою гордістю, що майже затремтів, а за часок додав: – Ти боїшся, що я ломлюся під тим? – спитав і окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом.

– Ні. Одначе, може, все таки терпиш.

– Це ж любов, Богдане, – відповів він тихо, поважно, мов діткнувся найсвятішої тайни. – А що я, може, трохи знидів, то й вона причинилась до того, а властиво, спосіб її відмовлення, що зачепив моє почуття моральної вартості, а більш нічого. Але я находжу супокій! – І вказав на стіл перед собою.

Чи справді так було, як він упевняв мене, я сумнівався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хаті. Все було, як давно. Тут пересиджував він переважно сам, працював ночами й думав про неї. Глядів на все своїми гарними, тепер надмірно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як і колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бідний Нестор! Хотівши зсумувати своє дотеперішнє життя, мав би ти мало потіхи з нього! На столі між книжками, коло фотографії його сестри, стояв дрібонький флаконик з почервонілим листям винограду, з чорними його ягодами. Коли цвітів не стало, він украшував стіл. Побачивши, на чім мій погляд спинився, він сказав:

– Я так люблю.

– Чому ти не був передучора на вечірці в Маріянів? – спитав я. – Не дістав запрошення?

– О, так; але подякував. Був змучений. Я зайнятий більше, як вони гадають. Ось нині вдосвіта, ще ледве виднілося, я вже встав і при світлі готувався до одної поважної урядової справи. А майже коло другої вночі ліг, бо займався ще й студіями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь убогим і покривдженим, і тим я сьогодні вдоволений. Про те, правда, не знає ніхто. Але це мені найкраща нагорода. А замість піти на вечірку, я пішов далеко на прохід. Довго йшов я так та скріпляв свою душу самітністю. Чи не було жаль мені, що я не був у товаристві? питав я себе. Там, може, була й вона. І я уявив собі гарні освітлені покої в панства Маріянів і її. Але ні. Я б не належав до їх гурту. Там було б моє нутро самітніше. А самітність у гурті – ще самітніша. Краще самому, і довго йшов я. Коли вернув остаточно я в свою тиху кімнату і світло лампи розсіялось над столом і книжками, мене огорнуло почуття вдоволення. Засівши наново до перерваної праці, я сказав собі: «Так, справді, краще. Праця одна може нам дати рівновагу духу. А там десь безпечно гуляють, і для цілющої самоти не було місця».

Я відчув, що він вступив у другу судьбу. В ту, де особисті бажання вмовкають, а бажання ближніх стають на їх місце.

Однак чи справді я не помилявся?

* * *

Чай пили ми в кімнаті матері, що пригадувала своєю білою головою й спокійною лагідністю якусь постать з біблії. Скільки доброти й любові било з її істоти. Скільки розуміння людського горя, вад, а однак скільки терпеливості в осуді й готовості прощати! Я був захоплений, і моя душа почула себе обіч неї мов в іншім світі – чулась свобідна й без нагніту. Про те, що я з її донькою належали до себе, вона знала. Однак жодним словом не впливала на доньку підчинятись моїй просьбі – не відкладати вінчання.

Чи боялась, як і донька її, моєї матері?

Я не знав.

Допитувалася тепло про стан її здоров'я, говорила про давні літа, і як усе бувало, коли її муж ще жив і т. ін. Одначе злоби або жалю до матері я не відчував у неї. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут і там в мою розмову з матір'ю і братом свої замітки. Раз, коли в бесіді Нестор закашляв сильно, обі женщиіни замовкли, мов діткнені якоюсь погрозою. Зараз услід за тим сіла Маня незамітно обік мене, неначе шукала в мене помочі. Одначе як мало міг я їй на ділі помогти! Я міг її лиш потішити. І справді. Хлопець був молодий, відпорної сили, і лиш невіра в те, що він підпадав недузі, і тягар надмірної розумової праці віддаляли його від видужання.

– Чому не йдеш між «патріотів», щоб хоч там, у розмові з ними, від праці відітхнути? – спитав я його між іншим. Він здвигнув плечима.

– Ні. Я чуюсь від них віддалений. Що вони мені скажуть або дадуть нове? Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура відмінна від їхньої. До того роблять вони скоки вперед, між тим, на мою думку, не треба, йдучи до культури, нічого пропускати. Тому нехай кожне в свій спосіб працює, а вкінці, при обрахунку нашої праці, побачить кожний свою суму на собі й поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закінчивши одного, бравсь за друге? – додав, усміхаючись. -

Лиш трохи. трохи. дайте мені ще спокою й вільної волі. Трохи, трохи, а там... – і вмовк. Вслід за тим, підіймаючись з свого місця, простиг свої руки, поставив їх рівною лінією на мої рамена і, усміхаючись весело, додав: – Лишім подібні дебати в кімнаті моєї матері. Я так люблю в неї випочивати, слухати, як її старосвітський годинник тикає, неначе сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як її святі по стінах придивляються нам, коли вона сама між ними всіма мені найліпше подобається, для мене найсвятіша; а ти поважних дебатів хочеш, Богдане! Скажи, властиво, – додав, звертаючи нараз на інше, і, як стояв переді мною, потермосив мною з щирістю й жартівливістю дитини, – коли ви раз поберетесь? Маня якось на тій точці неясна, а мама до тієї справи не мішається. Не так, мамо? – спитав і звернув голову, всміхаючись щиро до матері.

Я зчудувався. Відколи ми з собою товаришували, це було по раз перший, що він про те явно заговорив, – а тепер навіть зачепив і матір. Що з ним зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж під саме чоло почервоніла. В тій хвилі мати, мов справді не хотівши мішатись у нашу розмову про цю справу, піднялася з свого місця й, забираючи трохи посудини з столу, вийшла з кімнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки з донькою перед душею або, може, пригадавсь упір з сторони моєї матері, і вона усунулась, залишаючи нас самих довести справу до кінця

– Маня на тій точці неясна, – повторив молодий чоловік весело, – а ти годишся, як бачу я, з усім.

– Що ж, тяжко й змагатися мужикові з аристократкою, – обізвавсь я. – Він вдовольняється тим, що вона йому вірна. Він жде, бо знає, що раз прецінь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й щиро: «Тепер я вже можу йти з мужиком, коли б і не захотів він, Вже я впоралась з своїми «умовами» і всіма консеквенціями неподатливого свого «елементу».

– Коли так, то я бачу, що мені припадає задача прийти вам на поміч, щоб павутина між вами пірвалася і ви остаточно дібралися до цілі.

Він говорив це весело, жартом, не зміняючи своєї позиція передо мною, а Маня розсміялась вимушено.

– Що, не вільно, може? – спитав брат, що, очевидно, набрав у кімнаті матері незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. – Я б не такий був податливий, як Богдан, але, це, – додав, поважніючи, – правда, також любов. Але ось послухайте, – докинув, ніби зацитькуючи щось насилу в собі. – По-моєму, поберіться навесні. Це найкращий час. Поберіться навесні, як усе зачне розцвітатися. Буде боз, будуть уже конвалії, будуть уже лілеї виганяти білі стрункі пупчики вгору, а зелений дикий виноград коло мого вікна розлізеться лабатим листям по стіні, і стане зазирати до моєї кімнати. Не гарно так? Згода, Маню? – спитав вкінці.

А я глядів і чудувався йому. Він був чудний нині, і ніби виступав, прокидавсь нараз в іншого.

– Могла б бути й згода, Несторе, чому ні? Але я все-таки кажу, лиш «могла б».

– Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душі або, може, в практичнім житті, коли так говорить, – обізвавсь він. – Але дарма, Маню, до того часу, може, вже й я з якоюсь частю своєї праці упораюсь. Так бодай я собі вже обчислив у душі, і так воно й мусить бути. А ти, Богдане?

Я похитав головою.

– Ні, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я хочу твою сестру забрати скоріше.

На мої слова опустив він руки, а Маня стала, мов укопана.

– Скоріше? – спитав Нестор і на тих словах споважнів.

– Скоріше, бо вже за два місяці хотів би я аристократку в своїй хаті мати. Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати в своїй хаті весни без неї? Ніколи! І зима гарна, Несторе, – тягнув я далі. – І вона має свій чар і свою поезію. І коли ми вже на те зійшли, то я скажу тобі, що я ціле літо носився з думкою забрати твою сестру пізньою осінню й перший сніг стрінути в її й твоїм товаристві. Коли б не те, що ти сам так гарно цього пишного вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постійна противниця, була б довідалася, що в городника О. вже замовлені віднедавна деякі гарні цвіти, щоб на її вступі в мою хату розцвілись. Тепер питаю я. Згода?

– Ні, Богдане, ще ні, це заскоро, – відповів молодий чоловік, заклопотаний щиро, між тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не обзивалась ні одним словом.

Небагатьма кроками я приступив до дівчини.

– Що ж, Маню, ви зчудовані? – спитав я, усміхаючись і обіймаючи її легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, і як прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє.

З тими словами я притягнув її лагідно, не зважаючи на присутність брата, під звисаючу лампу, взяв її голівку між свої долоні й повернув до світла, щоб заглянути добре в її очі. Вони були спущені, і з-під вій блиснули сльози.

– Що ж, Манусенько, ви не кажете нічого? Ломите протестом мовчання своє слово? Вона похитала головою.

– Ще цей раз, Богдане, зробігь мою волю; цей один, і нехай буде вже так, як каже Нестор. Я ж і так його й матір назавше покину.

Я замовк, вражений немило. Як і любив я сам цього її брата з найдавніших літ, однак у цій хвилі, коли ходило для нас обох о так важну хвилю, в мені скипіла ревність і ураза. Я відсунув її від себе й поглянув на нього. Він стояв недалеко нас, високий, рівний, заложивши руки за спину, з блискучими, в цій хвилі аж розцвівшими очима, і ніби ждав на якесь рішуче слово з моїх уст.

Але я ще мовчав. Ще не сформулювались бурхливі почування в одно рішення, не витворили ясної думки, між тим коли вона гляділа так само вижидаюче на мене, як він.

Нараз заблисла мені одна думка, – і я рішився.

– Добре, – сказав я, звертаючись поважно до обох. – Мужик і цей раз піддасться волі аристократів, однак бажає, щоб і Нестор сповнив йому одне бажання.

Нестора очі впилися в мене, мов збільшилися, а дівчина так само дивилась.

– Що, Богдане?

– Нічого такого, що мужчина Нестор не зміг би не виконати.

– Що, Богдане? – спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос.

– Те одне, щоб Нестор, як прийду по нього, пішов зо мною до лікаря і дався докладно оглянути.

Я сказав і ждав.

Чи обоє стратили мову?

Так здавалось.

Та, проте, що я сказав таке, що він так змінився? Побілівши, мов зачув з моїх уст у цій хвилі засуд смерті, він блиснув таким тяжким непогамованим гнівом з очей на мене, що я на хвильку занімів.

– Для чого? – спитав. – Чи на те, щоб я посередині тяжкої розумової праці розривався якимось лікуванням? То ні. До лікаря я піду й без поставлених тобою умов, і піду сам. Але знай, – додав, обернувшись від нас обох, – одначе я піду аж за місяць.

– Несторе! – скрикнула тут розпачливо сестра. – Ти себе губиш!

Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана мука, терпіння й жаль пробились у його в тій хвилі майже прозоро-білім від зворушення лиці.

– Ви робіть як хочете, – сказав погаслим голосом, – а я зроблю, як сказав і мушу.

Він опустив кімнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав її тяжкого жалю – мовчання. Я лише відчув, що над нами всіма запанувала якась влада, і ми помимо всього піддавались їй.

Сама влада походила від нього, що перед хвилею без слова зачинив за собою двері.

* * *

(Пізніше).

До неї заходжу на хвилинки. Десь-не-десь. Навіть не в означених днях, а так – тут і там сумерком, часом не кидаючи навіть і пальта. Не бачу її ніколи в вікні, коли минаю її хату, але відчуваю, що вона, та моя чайка, десь коло котрогось сидить, похилена, може, над яким шитвом, думаючи про мене, або просто, притиснувши чоло до шиби, виглядає надвір, любується снігом. Він уже припадає нечутним льотом до землі й заповідає якесь успокоєння. Іноді приношу їй якийсь цвйт. Оногди еrіс-у, [97]97
  – Erica (лат.) – верес.


[Закрыть] а там знов орхідеї. Яка радість і вдячність!

Я сказав, ненадовго заходжу я до неї, на короткі хвилини. Так найкраще. Не мучу її. Нехай душа її остається свіжа. Тому між нами нема застою в почуванні. Хвилини ти не мають у собі ані забагато з тої смілої «поступовості», що вибігає іноді аж у грубу інтимність, ані старосвітської пересиченої нудьги, воно гарно, природно.

* * *

(З кінцем листопада).

Він похмурий, закутаний у мріях про зиму й сам почасти посніжений.

Я не бачив Нестора з місяць і зайшов оногди вечором до нього. Розуміється, здалека віщувало мені світло в його хаті, що він дома; там і найшов я його. Сидів, похилений над актами, закинувши на плечі якийсь плед, хоч у хаті було тепло, – і писав.

Я вступив, не застукавши, бо не хотів його полохати, і він оглянувся. Ми привіталися.

– Тобі холодно, що ти закинув на себе плед? – спитав я, а в душі сказав собі, що він не поправився з виду, а противно – змарнів більше ще. Очі сяли однаковим блиском, як від останнього часу, лиш на щоках червонілись цього вечора плями.

Працював запальчиво.

– Так, я змерз, – відповів він і, підсуваючи мені крісло недалеко себе, сам оперся о поруччя свого й дивився, вижидаючи, на мене.

– Що ж, проживеш гаразд? Зближаєшся до кінця з своїм матеріалом, що його мусиш у себе набирати? Він усміхнувся їдко й здвигнув плечима.

– Де там! Ось поглянь, що переді мною накопичилось знов нового, – і вказав на величезний стос пожовклих актів перед собою.

– Що це? – спитав я.

– Мушу посортувати, а того є в мене в бюро ще стільки, що заповнив би більше, як два мої столи. Але я знав, що щось буде, – додав, і його очі блиснули дивним блиском, наче усміхом.

– Зрозумів урешті, що тебе й твоє велике почуття обов'язку використовують твої настоятелі? – спитав я з обуренням. Він здержав мене за руку, мов я хотів комусь з тих згаданих заподіяти кривду.

– Не вони винні, а уряд, що використовує молоді сили надмірно, ощаджуючи тим кошти побільшення сил. Гадаєш, вони, ті «настоятелі», сидять самі з заложеними руками? В нас у моїм уряді – ні. Вір мені. А щодо мене, то я ступив у такий період, коли брак сил. Раз вложив голову в ярмо, то й цить. Це віднині в мене на столі, – додав, указуючи на акти. – А я мав уже овій стіл чистий, без рестанцій, [98]98
  – Реставція – решта, лишок.


[Закрыть] і віддавсь на хвильку мрії, що спічну й буду менше працювати ночами, скріплюсь. Займусь більше наукою, що обходить мою особистість у будучині. І коли я оце так сиджу й обчислюю в думках, коли остаточно зможу до посліднього свого іспиту ставитись.

Слухай, Богдане. – додав поважно, мов мав у слідуючій хвилі сповістити тайну, – спускається майже незамітною павутиною нараз переді мною на чистий папір невеликий павук. І став. «Омен», подумав я, і мені пригадалась. хвиля перед нашим виїздом у «Чортовий млин» цього літа. Тоді, спустився переді мною, також «омен», заколюючи муху й добре віщував. Ви бачили його всі. Ти, Маня й пані Міллер. Але лихою ознакою був він лише для мене. Так і нині. Побачивши його перед собою, я подумав, що оце мене не мине якась нова тяжка праця, що поглине новий час, підмулить більше ще пошарпані сили, і я наново попаду, мов по шию в землю, в обов'язки буденщини.

– І що ж? – спитав я, придивляючись молодому роздражненому товаришеві з зацікавленням. З тої сторони, щоб вірив в «омени» («ознаки»), я не знав його. Він був тверезий, мудрий і ані містицизмові, ані іншим подібним рухам недоступний; а тепер, мов молода дівчина або старуха, маячив про «ознаки».

– І справді, – тягнув він з повагою дальше. – Я не помилився, що з того часу павук для мене віщуном лиха й турботи. Не минуло хвилин кілька, коли покликав мене до себе «настоятель» і обтяжив новою працею, що кинула мною, мов м'ячем, щонайменше на два місяці позаду.

– Припадок, Несторе. – закинув я, усміхаючись.

– Припадок, – відповів він з огірченням, – але в кожнім рази проклятий, з фатальними консеквенціями. [99]99
  – Фатальна консеквенція – тяжкий наслідок.


[Закрыть]

– І ти прийняв наложену на тебе «задачу»? Він потакнув мовчки головою.

– Несторе! – кликнув я з явним гнівом. – Завтра піду я до твого шефа й представлю йому твій фізичний стан відповідно до своїх «мужицьких» поглядів.

– Не посмій! – обізвався він з раптовим обуренням і, піднявшись, опинився близько передо мною.

– О, ви, аристократи! – сказав я з неописаною їдкістю в голосі. – Чи в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб згинатися перед формальністю й урядовим ярмом? Несторе, ти пожалуєш твого вчинку, коли не скинеш вкоротці з себе вложеного на тебе свіжого обов'язку. Ти хорий!

– Я хорий, – відповів він з ледяним супокоєм, – а ти, Богдане, мужик. Чи так розумієш обов'язок, колегіальність, честь і сумлінність? Думаєш, я один угинаюся в ярмі? йди! Поглянь вечором, який плік [100]100
  – Плік – кипа, велика кількість.


[Закрыть] актів бере додому той «настоятель», скільки беруть мої товариші бюро, а побачиш, чи я маю право свою пайку на одного з них накладати? Є там і інші хорі. А що я хорий, – додав, – не їх вина. Місяців два тому дораджував мій той «настоятель», щоб відпочив я, перервав студії і працю. Але я сам знай, Богдане, сам відложив це. Не хотів того.

– Ти божевільний! – не міг я здержатися, щоб не висказати йому в лице свою гарячу гадку.

– Як на чию думку. Нащо переривати працю, щоб, вернувши з «спочинку», застати вдвоє стільки на столі, а до того й що інше: власні студії. Так. Не йди, Богдане, я мушу те все побороти. Бути може, – додав, усміхаючись гірко, – я не бачу так далеко, як ти, Богдане, цього я не перечу. Але як підемо оба в глибінь, то я чую, що слушність стає по моїй стороні.

– По твоїй, Несторе, але за те можеш впасти й жертвою. Він здвигнув плечима – і вказав на груди.

– Тут щось є, Богдане, що не позволяє мені інакше поступати. Сліди моі, – додав, мов заговорив до себе, й заслонив на хвилину рукою очі, – сліди оставлю за собою чисті. Інакше я не вмію.

«Це твоя трагедія», хотів я відповісти. Але, надумавшись, змовчав.

– А тепер послухай, – обізвався я до нього. – Я прийшов пригадати тобі сповнити свою обіцянку. Себто отверезити тебе упімненням, щоб ішов ти до лікаря. Ходім завтра вдвох. Сам ти цього не вдієш. Я бачу, ти підляг науці, студіям і урядовій праці душею й тілом. Ти не підеш.

– Ти ласкав, Богдане. – сказав він з повагою. – Але не журіться стільки мною. Я був уже в лікаря, Богдане, був сам. Я видивився на нього, зчудований.

– Справді? – спитав я й відітхнув, мов у цій хвилі зсунувся з моїх грудей тягар.

– Справді. Був сьогодні сполудня.

– Ну, і? – вимовили мої уста.

– Нічого, – відповів він, схиляючи голову вбік дитячим своїм якимось звичаєм і уникаючи мого погляду. – Зразу лікар лаяв, чому я так занедбався, не зайшов скоріше до нього, а коли я розповив про всю працю свою й заняття взагалі, він вмовкав чимраз більше, чудувався, підсуваючи брови вгору, й остаточно наказав виїжджати якнайскоріше на полуднє.

Я відітхнув удруге.

– Коли виїжджаєш? – було моє перше слово.

– Не знаю ще напевно, але він казав, що вже завтра не смію йти до бюро. Поїду через двадцять день.

– Чому то? – кликнув я з докором. – Чому відкладати виїзд?

– Бо хочу, щоб слід за мною остався білий! – відповів він, впадаючи нараз цими словами в сильний кашель.

– Що ж це ти виправляєш, Несторе? – почав я нетерпеливитись. Він віднісся до моїх слів байдужо.

– Я надовше їду, Богдане, отже, хочу всю на мене наложену працю викінчити до посліднього. Недобре так? – спитав і поглянув своїми гарними очима на мене щиро.

– Добре, хлопче, – відповів я. – Ти все добре робив, лиш для себе не був ти ніколи добрим.

– Ти буденно говориш, Богдане.

– Вже ж, Несторе. Я навчився законів життя, і вони наказують так говорити. Треба мати сталеве серце й такі ж кості, щоб у житті держатися. Хоч і який я «мужик», Несторе, але плями крові маю я також з того в серці. Тебе хотів би я від них охоронити.

Він махнув рукою.

– Я все виходив і виходжу з того становища, що лиш наше я освячує нашу працю. Будь вона буденна, ідеальна, патріотична чи яка там інша. Наша праця олицетворяє нас – одиницю, громаду, всю нашу народність. Моя праця це – я. Скінчу, запакую книги, потрібні мені до закінчення студій, і тоді поїду. А ви, що лишаєтесь тут, вижидайте весни й мене. Але глянь, Богдане, що за пишний сніг! – додав, приступаючи близько до вікна. – Пожди, нехай надивлюся. Коли поверну, його вже не застану. Я в сонце їду.

Він відвернувся знов від мене, дивився хвилину, притиснувши чоло до шиби, а за часок спустив штору.

– Так.

Відтак, неначе хотівши мене позбутися, щоб я не мішав йому в праці, засів до столу, спер голову на руки й спитав:

– Ти бачився вже з Манею? – Але інтонація його голосу й сумний погляд, яким сказав слова, говорили: «Чи довго будеш мене мучити?»

– Ні.

– Я попрошу її сюди.

– Ні. Нині я виключно до тебе і вже йду. Розуміється, ще зайду до тебе, хоч би й на те, щоб тобі перебивати працю.

Він усміхнувся так сумно, поглянувши мені повно в вічі, що якийсь раптовий жаль стиснув мені серце. Відтак піднявся з спокоєм і повагою; був блідий.

Я попрощався.

Ані слово не перейшло більше з його вуст. Лиш коли погляд його стрінувся з моїм, я завважив, що він був вогкий. Коло дверей я на хвилинку задержався – спитав:

– Прощальні візити будеш робити? Він обернув лице за мною.

– Що? Ні.

Я вийшов. У душі виніс я жаль. Той наскрізь поважний чоловік посмутнів. Був для всіх добрий, щирий, ніжний; робив, працював, оскільки його молодість позволяла, а собі не міг помогти. Терпів і мовчав. Аж врешті – посумнів.

* * *

На вулиці за хвірткою зустрівся я з Манею, котра, не знаючи про мої відвідини брата, поспішала на часок до пані Маріян.

Ми заговорили про Нестора. Вона була, як бачив я з цілої її істоти, ущасливлена його від'їздом на полуднє, де мусив остаточно відпочити й вилікуватись. Я, поділяючи її погляди, був рівно їй вдоволений оборотом цілої справи.

– В противнім раз!, – говорила, – був би через свій упір і господь знає які постановлення змарнувався. Якийсь час ішли ми мовчки.

– Ось, Маню, гляньте, що за сніг сиплеться, – закинув я. – Не дурно й Нретор задивлявся з замилуванням на нього.

Вона всміхнулася, йшла скорим кроком обіч мене, з лицем, від свіжого воздуху оживленим, і шапочка й костюм її по недовгім часі майже побіліли від сніжин. Ми йшли в околицю мого помешкання, бо так провадила дорога до пані Маріян, і я йшов з нею, відпроваджуючи її. І врешті прийшлося нам попри моє помешкання минати По недовгім ході показався мій дім. Він був гарний Лежав у городі, обведений стрункою залізною огородою, на невисокім підмурку. Перед роком, пополовині з матір'ю, ми купили його.

– Це наш дім, – сказав я й глянув збоку на неї. Вона йшла коло мене, рівна, задумана, і на мої слова змінила легко краску лиця. Одначе не відповіла.

– З лівої сторони від веранди, як бачите, з сходами, – поясняв я, – подібно, як колишнє ваше мешкання, там покої моєї матері, а коли не помиляюсь, вона й сидить при вікні.

– Так, – відповіла вона поважно, поглядаючи крадькома поспішно на вказане вікно. – З профілю я пізнаю її, вона ще завше гарна женщина. Чим займається цілими днями? – додала.