Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

– Лихий омен! [61]61
  – Омен – знак, прикмета.


[Закрыть] – докинула пані Маріян.

– Жєнячка. Але далі, далі, любий доктарцю, – просив згори добродій Маріян з щирим усміхом на устах. – Я рад знати, що далі сталося.

Нестор розсміявся.

– Далі не сталося нічого. Бо коли сни вставляються, як знаємо, перельотними картинами, то слідуюча хвиля – картина по появленню павука, побачила мене веселого, ба сміючогося в церкві. І коли я припадком оглянувся, побачив, що всі присутні зо мною були так само весело настроєні, як я, мали так само щасливий вигляд і, врешті, як і я, розсміялися.

– Дивне, чудне! – почулося тут і там з уст, а далі: – Як толкуєте ви цей сон, пані Міллер?

– Просто, – обізвалася та. – Передусім незабувати при поясненні, що це сон «андріївський», хоч сам доктор про те, може, й не знає, і в кожному разі важний якраз через от це. Друге, надмірно високого росту дама, здається вдовиця, значить, – що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися.

– Славно, славно! – кликнув добродій Маріян з веранди, а Наталка, підперши в тій хвилі голову на руки, пробурмотіла:

– Глупість, бабські терефери.

– Третє, – тягнула пані Міллер пророчим голосом дальше, – вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пізнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церкві стояли ви самі. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни.

– Але ж доктор жодного серпанку біля себе не бачив. – вмішалася розчарована панна Ірина. Всі, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсміялися.

– То нічого, дитинко, – поправила пані Міллер, недовірчивістю молодої дівчини трохи діткнена. – Це нічого. Серпанок сам собою розуміється. Ві сні не може ж все бути таке ясне, мов на долоні в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здійсниться ще цього року, – додала. – Бодай перша часть його незабавки, бо від часу ону проминуло більше як півроку, а андріївські сни сповняються до року.

– Punctum! [62]62
  – Точно! (лат.)


[Закрыть] – підтвердила Наталка б розсміялася здержано.

– А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? – спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, пані Маріян.

– Мама сказала, що буду мати якусь прикрість, більше нічого.

– Тобто й є, – вмішалася моя мати, – тобто й є. Я тої самої думки.

– А ви самі як пояснили його? – спитала Наталка. Він здвигнув плечима.

– Не люблю взагалі павуків, – сказав, – то й міг би уважати його в тім разі або якою пересторогою, або лихим оменом.

– Я з вами годжуся, докторе, – обізвалася Наталка.

– В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен? – спитав Нестор,

– Що сон пересторога, – відповіла якось твердо дівчина. – В «омени» не вірю.

– Одне не уступає в нічому другому. – сказав Нестор. – Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити.

– А однак ваше пояснення подобається мені, «юридичне», – сказала вона.

– Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, – сказав він і усміхнувся.

– Не все добре, що певне, – відповіла.

– Не можу дивитися спокійно, – тягнув далі Нестор, – як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться мені тоді прикро, і я стараюся кожний раз перешкодите такому процесові.

– Не можу дивитися, – повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.

– А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! – обізвалася певним веселим голосом пані Міллер. – Будь що ви його любите, будь ні.

Нестор розсміявся.

– Буду слідити за всіма павуками відтепер, – сказав жартівливо, – й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле – чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? – опитав і з тими словами схилився до мене.

Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:

– Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.

– Чи ви думаєте, що вона любить його? – шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.

– Так, хоча вона капризна й химерна вдача, – була моя відповідь, так само неголосно.

– Мені вона загадка.

– Мені – ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. – Не так?

– Так, Богдане!

«Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.

Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене.

Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.

– Ходім, пані, – сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.

Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:

– Богдане, ми ідемо!!!

– Ідемо, мамо! – відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.

* * *

Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе в саду й поглянув мимоволі через білі штахети в сад «Обринських». Тут побачив я Нестора, пізнавши його по стрункій постаті й білім ширококрисім капелюсі. Він стояв, оскільки бачив я, коло зільника і, очевидно вижидаючи когось з домашніх, потонув в огляданні цвітів або чогось там іншого.

– Несторе! – кликнув я на нього. Він випростувався й оглянувся.

– Тут, хлопче, я тут! – кликнув я вдруге й приступив ближче до штахет. Через кілька хвиль стояв він біля мене.

– Що, ти шукаєш, як за хлоп'ячих літ, золотої мушки? – спитав я.

– Ні, – відповів він, усміхаючися. – Я зайшов сюди, щоб відвідати дівчат. Тимчасом чую, вони всі йдуть сьогодні, і то зараз, до твоєї матері. Я жду тут, щоб позбирали свої зонтики, бо хочу їх відпровадити до вас.

– Це правда. В моєї матері сьогодні якась «кава», бо чую, що наслідник мого батька разом з жінкою приходять до неї. Та щоб уже товариство було оживленіше, попросила мати й своїх сусідів. Я сам вернув що лиш недавно додому, забарившись у свого давнього шкільного товариша лікаря, що тут практикує, доктора Роттера, через якусь його справу, і довідався про це в останній хвилі Чи є тепер і сестра твоя тут у Маріянів?

– Ні, ми умовилися з сестрою, що підемо вечором на прохід до В., бо тепер ще місячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обіді, як ішов я сюди, казала, що закінчить якусь книжку, котру читає.

Я не відповів нічого й не питав більше про неї. Одначе, простягаючи руку до нього, я додав:

– Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з дівчатами.

– Прийду на часок.

– Чи маєш також яке діло до викінчення? – спитав я, усміхнувшись іронічно.

– Ні, – відповів він спокійно й зняв своє золоте пенсне, щоб його витерти. – Я б хотів лише ще нині переграти деякі ноти на своїм інструменті. Бути може, ми зложимо собі тут який квартет, то треба б трохи приготовитись. Але ось, – додав, обертаючись у сторону, звідки загомоніли нараз голоси молодих дівчат, – вже йдуть наші.

Я відвернувся.

– До звидання, Несторе, – сказав я з притиском, відходячи.

– До побачення, – відповів він розсіяно.

Півгодини пізніше засйли в нас у зільнику саме на місці, де мати іритувалась колись на малого ще Нестора, панство Маріяни з обома дівчатами, Іриною й Наталею, та Нестор. Між тим мати, за поміччю своєї слуги й молодої жінки наслідника мого батька, прилагоджувала під широкою грушею недалеко зільника підвечірок.

– А де нині панна Обринська? – обізвався нараз добродій Маріян, звертаючись з тим питанням виключно до мене. – Мені неначе чогось недостає, як її між нами нема. Привик так до неї. Чи не так? – обернувся до своєї жінки. І не вичікуючи моєї відповіді, звернувся так само до Нестора: – Чому залишили ви нині свою добру сестричку вдома, докторе?

– Доктор сам попався нечайно до нас, – поспішив я відповісти замість доктора, побачивши нараз краску замішання на обличчі моєї матері.

– Виходячи з дому, я не знав, що буду нині тут. І крім того, Маня постановила сьогодні докінчити якусь книжку, а вечором умовились піти на прохід до В...ки, – обізвався тепер Нестор.

– До В...ки? Чи справді? – кликнула з радістю молода Ірина. – Не взяли б і нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? – І сказавши це, молода дівчина поглянула при тих словах на матір, неначе прохаючи о дозвіл прилучитись до обох.

– Прошу, – обізвався Нестор, ввічливо кланяючись.

– Вперед мусить панна Обринська появитися тут між нами, – заявив нараз добродій Маріян. – Ви ж не маєте нічого проти того, добродійко? – додав, сердечно звертаючись до матері, не маючи найменшого поняття, на який пекучий терен ступив у тій хвилі з цими словами.

– Але, прошу, й овшім! Панна Обринська й так у мене рідкий гість, – відповіла мати, уникаючи мого погляду. Я відчув при її словах, як тепер мені, як перед хвилею їй, обілляла краска замішання чоло.

– Тож ідіть і приведіть нам сестрицю, – домагався старий добродій. – Книжку нехай залишить на завтра. Скажіть, все товариство просить, щоб прийшла. Скажіть, до звичайної гармонії недостає одного звука.

– Але просіть з дуже гарним привітом від нас, – вмішалася тут Наталка тепло, кладучи на слово «дуже» натиск. – Панна Маня вражлива, головно, коли не в настрої та не відчуває правди й щирості в словах, до неї звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама від того терпіти. Така вона, – звернулась до моєї матері, мов оправдуючи перед нею за щосьто неприсутню дівчину. – Часом, – тягнула далі, звертаючися до нас всею красою своїх ясних очей, – коли вона буває не в настрої й неприступна, я доказую їй жартом, що це в неї шляхетська кров замулюється. А щоб впровадити її в поновний гумор, я впевняю її, що герб Обринських, котрий буцім у неї криється на її нігтях, при її розстроєнні блідне й робить з неї звичайну смертну. Тому, докторе, – додала виключно до Нестора, – просіть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися між нами, а тоді, я певна, вона кине книжку й прийде.

– Ви гербові, пане докторе? – звернувся тут молодий священик до Нестора, що сидів мовчки і вдоволявся прислухуванням дівчині.

– Так, – відповів спойійно Нестор. – Але наш диплом шляхетства затратився з смертю нашого діда. Батько мій відносився байдуже до поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямі також ще жодних кроків, і поки що спить вся ця справа по сьогоднішній день глибоким сном.

– Яка шкода! – обізвалася тут пані Маріян з правдивим жалем. – Кожний народ гордиться своєю шляхтою, лиш один українець відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас, неначеб це була марнота – мати значних предків і почу-вати в собі шляхетську кров. Я не кажу, – додала, – щоб з того робити в житті якусь головнішу квестію, [63]63
  – Квестія – питання.


[Закрыть] ставити те понад інші вартості духові або придбані працею чи наукою, відділятися гостро йід працюючої нижчої верстви або інтелігента-пролетаріату, як це діялось колись. Але, щоб уже так уступати власті мужицтва чи радше демократизму, котра й без того становить у нас найсильніший елемент, мені здається, це не зовсім слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, – тягнула, – повинні ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цінну, і силу шляхетства не лиш душі, але й імені, себто піддержувати невмиручість пам'яті тих предків, що надали своїми геройськими вчинками славу й блиск своєму імені. Чи не так, пане докторе? – звернувся з ніжним, неначе прохаючим усміхом до Нестора. – Ви повинні постаратись о поновлення вашого затраченого гербу, повинні поставити це собі за першу задачу. Ви, молоді, вступаєте в життя, вам це віддячиться в житті.

– Побачу, – відповів Нестор лаконічно. – Поки що я занятий наукою й мушу задоволятись ореолом своїх власних скромних здобутків на полі праці й науки.

– А вони гарні, і ними може доктор Обринський гордитись, – вмішався з притиском добродій Маріян, що, як здавалося, не конче поділяв думки своєї жінки. – Але, боже мій, – додав. – Ми вас задержуємо, докторе, між тим коли ви повинні були поспішити вже по сестру. Як вернетесь, побалакаємо про це дальше.

Нестор встав і вклонився легко товариству.

– Стій, Несторе! – кликнув я нараз і піднявся й собі за ним у тій хвилі з свойого місця. – Ця задача припадає мені, добрий товаришу. Істоти, що носять на своїх нігтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила перед хвилею панна Наталя, мають, попри свої добрі й злі настрої, також і свою велику амбіцію й ледве чи схотять появитись там, де забракне запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвіл на часок віддалитись, щоб сповнити задачу, яка припадає в першому ряді передусім господареві хати.

– Славно, славно! – кликнув добродій Маріян, а за ним і другі. – Знаменито видумали й знаменито зробите, як підете. А ви, – додав, простягаючи руку за Нестором, – ви там зайві, оборонче прав. Добродій Олесь виконає свою задачу краще, як ми всі.

Я вклонився.

Відходячи, я поглянув на матір. Наші погляди стрінулися, її очі мерехтіли вогнем зворушення. Я зрозумів її. Вона нервувалася, що дівчина, котру вона раз на все бажала зігнорувати в своїм житті, тішилася, мов наперекір, де б вона й не поступила, щирою симпатією й ушануванням.

Кілька хвиль пізніше я стояв коло старої «лісничівки». Низькі вікна покою Мані стояли створені, і відти доходили до мене голоси пані Міллер і її – Мані. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув своє ім'я, а по-друге, поглянувши в створені вікна, я стрінувсь тут несподівано з очима дівчини. Я не знаю, про що говорили обі дами. Догадуюсь одначе, що про мене, бо, побачивши так несподівано мене в вікні. Маня змішалася до такої міри, що олівець і книжка, котрі держала в руках, зсунулись їй, мов відібрані невидимою силою, раптом додолу.

– Я злякав вас, пані? – перепросив я дівчину. – Одначе я являюсь у ролі післанця. – І розказавши їй тут причину свого несподіваного появлення, я додав, що сподіваюся, що вона не відмовить так мені, як і просьбі всього товариства, і зайде до нас.

Вислухавши мене, вона поглянула на паню Міллер, начеб шукала в неї помочі.

Одначе пані Міллер, у цій хвилі тверда, мов скала, обізвалася сухо:

– Це укладається гарно, Маню. Ти поралася нині до полудня зі мною в господарці, потребуєш тепер відсвіження. Нема тому найменшої причини відмовляти просьбі всього товариства й замість того пересиджувати в таку гарну днинку в хаті. Може бути, і я вийду з дому; нам вийшла на завтра ярина, і я піду до огороднички за рікою замовити знов усього, що треба на цілий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хаті, коли в товаристві буде тобі краще? – Із тими словами, котрих інтонація випрошувала собі заздалегідь хоч би й найменшу опозицію з сторони заклопотаної дівчини, вона встала і, попрощавшися через вікно (при котрім стояв я опертий), вийшла з хати.

Я не відводив очей з лиця Дівчини. Одну хвилину вона стояла безрадно, відтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрі мов говорили: «Бачиш?» І ждала.

Я зрозумів її.

– Не можете рішитись, пані? – спитав я лагідно, і на мої уста виступив мимоволі сміх болю й образи. Вона потрясла головою.

– Пусте, – сказав я нараз твердо. – Ви боїтесь. Однак, хоч у мене нема тих «гербів шляхетства» на нігтях, про котрі згадувала нині в нас панна Наталка, буцімто вони в вас у деяких хвилях блідніють, я все-таки не ставлю своєї мужицької честі і сили нижче і впевняю вас, що вже консеквенція тої мужицької потуги й моєї сили не допустить, щоб і тінь пониження діткнула вас у моїй хаті. Чи вистарчає вам це? – спитав я й вихилився глибше до неї в хату.

Вона мовчала.

– Чи, може, ви порішили наборзі де-небудь виїхати? – додав я спокійно, коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з місця. – Або почуваєте себе в тій хвилі нездоровою?

– Ані одне, ані друге, – відповіла й поглянула на мене, як перше, благаючими очима. – Я прийду колись, іншим разом, – сказала.

– Це важна обіцянка з вашої сторони, і я вам за неї вдячний, – додав я. – Одначе що має переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а передусім матері своїй, котра знає й бачила, що він пішов по Маню Обринську? Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою банальною вимівкою, – додав я, не вспівши погамувати голосу, щоб не продзвенів у ньому гнів і ураза, – що хочете до кінця «книжку» дочитувати? Або, може, що ліпше залишитись самій у хаті? В оцю «наївність» вам ніхто не повірить. Навіть і ваш брат ні, хоч і як любить і шанує вас.

Вона не обзивалася.

– Ну, що ж, пані Обринська? – спитав я й при тих словах поглянув на свій годинник. – Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладці над рікою, як перед одинадцятьма роками, коли між нами станула альтернатива: або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тоді, – тягнув я зворушеним голосом далі, – пішов я за інстинктом свого мужицького й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли далі йти. Нині цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що має герб шляхетства не лиш на своїх нігтях, але й на душі, застрайкувала б проти «мужицтва» аж до судного дня. А цього я не хочу. Між нами рахунок ще не скінчений.

Я вп'ялив свої очі в йї лице, що в тій хвилі покрилось легкою блідістю, і не відводив їх.

Нараз вона підвела погляд.

– Я прийду, пане. – сказала стисненим голосом, мов у глибині душі чим-то примушена. – Я прийду. Ви йдіть уперед, я доповню свій туалет й надійду за вами.

Я відхилив капелюх і подав через вікно руку. Жодне не промовило з нас хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й наші душі, наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню, промайнув її погляд несміло по мені й наповнив мою душу мов сонцем.

* * *

(Знов пізніше).

В кілька день по тім пішло наше звичайне товариство на прохід в гори в В...ку. Всі були тої днини поважніше настроєні, лиш одна Ірина. Маріян, здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас своїм балаканням, дотепами й замітками. Вона ставала чи не коло кожного джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всіх по черзі пити з нею «разом», її родичі й моя мати порішили по двогодиннім, хоч повільнім, ході залишитись коло одної селянської хати недалеко лісу й ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з посліднього «закутка» з-поміж гір. Ми, «молодші», віддалялися ще на годину-дві дальше; вона розклала разом з Нестором між камінням під скалистою стіною гори з сухої смеречини вогонь і тішилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека розгорілася з тріскотом, прискаючи золотими Іскрами, мов перемінялась в інший елемент, – вона розкошувала. Було вже по заході сонця, але вечір стояв ще ясний.

– Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, – впевняла живо Нестора, що сидів, задуманий, на великому камені, наглядаючи вогонь, і дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою. – Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? – питала.

Він усміхнувся одним кутиком своїх уст і відповів:

– Це заповажне питання, щоб на нього так скоро відповісти, як ви питаєте.

Дівчина поглянула на нього й похитала головою.

– Хотіла б я знати, пане, чому не можете зараз відповісти, чи щасливі ви, чи ні. Якраз ви, – додала з притиском, – повинні відповісти: «Я щасливий».

– Доктор, герой бюро, а ці не бувають такі скорі в своїх вирішеннях, як ти, Ірусю, – відповіла замість молодого чоловіка Наталка, й її очі замиготіли дивним, мов ревнуючим блиском.

Нестор звернувся до шістнадцятилітньої й відповів спокійно:

– Бачите, панно Ірино, як розуміє мою психологію ваша кузинка? Але почасти вона має слушність. Я дійсно, як вона каже, «герой бюро», отже, не можу говорити на таку важну тему, не надумавшися і на мить. Бодай у моїй вдачі це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї відповіді, я вам скажу: я чоловік скромний, і в своїх обставинах з підставою власної праці сподіваюсь почуваїи себе колись ще щасливішим, як досі, оскільки, розуміється, може «герой бюро» сподіватись у житті щастя. Бо що могло б йому станути в дорозі до нього? Тобто, я маю тут на думці чисто інтимне щастя. Я більш-менш на все приготовлений.

– А як помилитесь у ваших «приготовлениях», докторе? – спитала Наталка, і її очі всміхнулися.

– Хто знає, – відповів він. – А коли б і так, то буду шукати нового змісту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся.

– А я б боялася так напевно числити, – закинула дівчина.

– Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, – відповів він.

– Так, праця, але життя має й свої ідеальні вимоги, заспокоєння котрих власне може чоловіка по крайній мірі ощасливити.

– Я іменно маю ті вимоги на думці.

– А як і ті вас заведуть?

Нестор розсміявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очі, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, і сказав:

– Оскільки себе знаю і досі переконався, зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення. Отже, коли б мені життя й відібрало те, що було для мене цінним, одної праці воно не може мені відібрати. А хто ставить її на першому місці, не впаде ніколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо.

– Значить, ви ставите працю понад усе? – обізвалася дівчина й поглянула на нього з вигребущим супокоєм.

– Понад усе ні, але бодай нарівні з поняттям «щастя», моя пані, – додав Нестор.

– Часом можемо впасти й саможертвою, як віддамо всі наші сили тому молохові «праця», – зачепила вона.

– Можемо; але так само можемо знищитись і в іншому напрямі; особливо женщина, котра скоріше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина.

– Женщина? – спитала вона й неначе задержала хвилю в собі віддих.

– Так. Особливо коли укладає життєві плани виключно на підставі одного лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високі поняття про це посліднє й любов.

– Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе. – обізвалася нараз дівчина з притиском і замовкла.

– Побалакаємо, пані, – відповів він знов спокійно. І мов вгадуючи щось з її слів, нараз поглянув на неї поважно й додав: – Якщо мої найінтимніші бажання не сповняться, то будьте переконані, я перейду попри них, хоча б мав під їх ваготою внутрішньо й покривавитись.

Вона не відповіла. Звернула до нього зчудовано голову й у тій хвилі їх погляди стріїнулися. Гарячі, повні внутрішньо го порішеніня й характеру погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу, енергію й волю того на вид так ніжного, спокійного мужчини, з котрого одухотвореного лиця била в тій хвилі така залізна постанова й духова сила, як її бачимо іноді лиш у значних і розумове багато одарених людей.

– А ти, Наталко, щаслива? – звернулася нараз, перебиваючи розмову, Ірина до гарної дівчини, що сиділа недалеко Мані й мене, і якраз у тій хвилі сягнула за моїм капелюхом і заткнула за нього кусник соснини.

– Щаслива? Що за фантазія нині ставляти людям такі питання, Ірино! – вядповіла, поглянувши на молоду дівчину майже строго. – Невже ж тому, що ти розпалила в товаристві вогонь, він горить, і ти тим перейнята? Я обсервую життя, – відповіла і, віддаючи мені капелюха, додала ласкаво: – За лицарську опіку й силу!

Я подякував і мимоволі повів поглядом по Несторі. По його лиці перебігла ніжна, ледве замітна краска, мов по дівочому лиці, одначе він не рушився. Маня сиділа мовчки, як брат, і, як він, гляділа блискучими очима в огонь, а її білі руки були оплетені й обвили нерухомо коліна.

– Отже, Наталка «обсервує», – тягнула далі Ірина і, знявши тепер овій власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.

– Нам би вже час додому, панно Маню, – обізвалася тут Наталка трохи роздразнено до Мані. – Як залишимось тут при вогні ще дальше, Ірина готова й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходім! – З тими словами почала оглядатись за капелюхом і зонтиком, щоб справді підійматись з свого місця.

– Іди, як хочеш! – прокинулась уражено шістнадцятилітня; засіла вигідніше на своїм місці, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого чулася дуже певно. – Я маю ще розвідатися в добродія Олеся, чи й він щасливий, а відтак підемо.

Дівчина сказала це так певно й рішуче, що всі в один голос розсміялися. Але її те не займало.

– Ви щасливі, пане Олесь? – звернулася до мене наперекір своїй гарній кузинці, і її любі дитинні очі опинились поважно на моїх устах. – Мені здається, що ніхто не може бути цілком щасливий, поки не влюблений і іне заручений.

Знов сміх.

– Кажіть, пане Богдане! – Так вона називала мене іноді залюбки, виминаючи консеквентне мого титулу. Я всміхнувся, погладивши вуса.

– Я щасливий, навіть дуже щасливий. Ось мій капелюх удекорований прекрасними білими руками, знаходжуся в товаристві, рідко гарнім і симпатичнім. Що мені ще бажати?

– Ет! Це не цікаве! – відповіла молода дівчина і, закопиливши спідню губку, подивилась на мене неласкаве. – Скажіть що інше. А як ні, то найкраще я попитаю сама, що хочу знати.

– Прошу!

– Ірино! – впімнула Наталка поважно свавільну дівчину. – В присутності родичів ти б не була така цікава!

– Власне тому, – відповіла прямо Ірина. – Зрештою, добродій Богдан дозволяє питати.

Я розсміявся.

– Прошу, – повторив.

– Ви завше такі поважні, пане Олесь, а я хотіла б знати, чи ви були через те коли влюблені, бо я не була ще ніколи. Поновний сміх.

– Був, – відповів я цілком спокійно.

– А чому не оженились.

– Бо між мною й нею станув час. Дівчина зчудувалася, підсуваючи брови вгору.

– Цього я не розумію, пане Олесь, і чогось подібного ніколи не чула.

– Це дуже просто. Вона була дівчина розумове високо розвинена, повна предприємчих мрій і танів, повна стремлінь до самостійності, з душею, що вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в старосвітських ідеалах о глядів земного щастя. Я бажав, щоб вона зійшла з свого біломрійного п'єдесталу, а вона не могла. І між тим коли ми, з одного боку, через ту нашу любов внутрішньо виростали, пішли другою стороною, відмінними шляхами в життя і, тоді от і втиснувся між нас час, затирав наші почування й робив нас чимраз більше байдужими до себе.

– То вона вже завмерла, та любов? – перервала мене поспішно дівчина, звертаючи до мене свої майже прислухаючіся очі.

– Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки. Але, цікава моя історія? – спитав я, усміхнувшись, і нараз урвав.

Дівчина не звертала з мене своїх очей, між тим коли всі кругом сиділи нерухомо. Лиш раз, при словах «час, що затирав наші почування, робив нас байдужими», Маня підняла руку, мов хотіла запротестувати моїм словам, але, мов опам'ятовуючись, уже в слідуючій хвилі опустила її наново, і вираз найбільшого супокою й байдужості запанував на її лиці.

– А тепер? – питала далі дівчина.

– Тепер я все ще старосвітський. До того теперішня жіноча молодіж не займає мене, дарма що між нею находиться велике число прегарних, талановитих і власними силами високо поставлених одиниць. Але загал мені не цікавий. Я не знаю, – додав я, звертаючись вже до всіх, – не можу собі порадити; одначе в стремлінні здобути рівноправність я бачу лиш хаос оправданих і фальшивих шляхів, хоч тяжко супроти того і держатися байдужо. Я один ще все більше поклонник непорочних уст жінки, чим виголошуваних нею парламентарних бесід. Волію більше лагідну біблійну вдачу, вирівняну внутрішньою красою і культурою, як мужесько-жіночу істоту з прапором у руках, що кличе до бою і т. ін. Я мужик, – додав я, – на думку якого не сміє «домівство» ні на волосок бути нарушена модернізмом, фаховим заняттям жінки, одним словом – елементом «самостійності», що зводить жінку на зманерованих, упривілейованих «зарібниць»-емансипанток, котрих ліпша часть марнується, а друга нічим не стає по правді вище від давніх жінок і матрон. Оце історія моєї «любові», панно Грусю. Вона не скінчена, бо, як казав я, між нас втиснувся час.

Блискавкою звернулася Ірина до Мані, що сиділа нерухомо й гляділа, як здавалося, в огонь; а по правді очі її були звернені в своє нутро.

– Панно Манусю! – запитала молода дівчина і при тих словах зсунулась поважній дівчині до ніг. – Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливі. Ще лиш ви. Скажіть нам дещо й ви. Нам усім, панно Манусю, що любимо й шануємо вас! Ви ніколи про себе не говорите.

Маня піднялася, подаючи свому братові руку, з свого місця.

– Час додому, Ірусю. – відповіла поважно. – Ось місяць виринув уже на небі, а ми ще під скалою. Родичі й пані Олесь певне вже давно від'їхали, не діждавшись нас, як сподівались. – Сказавши це, зігнулася по свій зонтик і пальто, що саме в тій хвилі я взяв у свої руки. – Час додому.

* * *

Саме минув тиждень, як оце сталося.

Я виїхав на вісім день до купелевоії місцевості Дорна З., а в кілька день по моїм приїзді тут же стрінувся з добродієм Маріяном і молодою Іриною, що приїхали також сюди, щоб оглянути цей гарний між горами захований курорт. Ледве привітавшись зі мною, він сказав:

– Слава богу, що ми здибались. До вас хотіли ще передучора ніччю вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в Д., чи не поїдете ви і до Б., залишили це й вижидають вашого повороту, не телеграфувавши.

– Чи сталося що? – опитав я, занепокоєний словами й поважною міною доброго панка. – Хто хотів висилати депешу до мене? – І перед моєю уявою станула нараз моя мати, а за нею Маня. – Може, занедужала моя мати? – спитав я.

– Так і ні, – відповів панок вздержливо. – Зрештою, – додав, – я розкажу все. У вас, добродію, вдома горіло, але – (додав з поспіхом) – не хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку,

Вражений до глибини сею несподіваною заявою, я поставив нараз кілька питань: «Горіло в нас? Коли, через що? А з матір'ю що, здорова?»

Добродій Маріян розказав.

В кілька день по моїм від'їзді прийшло моїй матері на думку розпочати прання.