Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Коли ввійшов я, співучі на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, співали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'яні й виглядала блідо, а може бути, це видалося мені лише тому, що була одягнена в темному вбранні, що підносило її звичайно білу й ніжну краску лиця ще більше. Коли я приступив до фортеп'їяна, її очі були перші, що привітали мене. Привітали гарним вогким блиском – і сховались. Без слова подала мені руку й указала так само рухом, щоб сів я коло її брата, що, одягнений в чорнім строю, [76]76
  – Стрій – одяг.


[Закрыть] виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однім куті софи, опустив голову на руки й глядів неповорушно на співучу дівчину. В неї був гарний голос, і обоє з німцем доктором співали на німецькій мові дует Рубінштейна «Suleika». [77]77
  – «Зюлейка».


[Закрыть] Оба голоси, мов з природи дібрані до себе, переливались так гармонійно й шовково в одно, що всі ми, присутні, під враженням співу повмовкали з очарування. При словах просьби в пісні «Bleibe, bleibe mir gewo-gen.» [78]78
  – «Будь прихильною до мене.» (нім.).


[Закрыть] я поглянув, мов ведений внутрішнім наказом, на молодого свого приятеля, і на вид його лиця я споважнів. Ніколи не бачив я більше одухотвореного лиця, як у цій хвилі лице цього молодого чоловіка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так міг дивитись чоловік, котрого душа понеслася в іншу країну, зіллявшись з музикою в одно, повертаючи хіба на те між смертних, щоб, з'єднана з прегарними словами пісні, спинитись коло дорогої дівчини й пестити її. «Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie lieben.», [79]79
  – «До тих людей належу я, які вмирають, покохавши.» (нім.).


[Закрыть] пригадалися мені його поважні, щойно недавно заявлені слова з одної пісні того самого композитора, котрого чудовій композиції прислухувалися ми й тепер. О, як дуже любив він, мабуть, оцю співучу в цій хвилі свою «Зюлейку», і як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм роді (хоч і дехто не знаходив її такою), хоч і тяжко було й окреслити душевну суть тієї дівчини. Одначе ціла істота її, як і поверховність, мали свій окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарівної сили. Але я, самий – чи був я спокійніший у тій хвилі? Ні! Противниця моя, оперта там коло фортеп'яна, недалеко світла, – що посідала ті самі очі, що її брат біля мене, всміхалася тим самим пориваючим усміхом, як і він, що не давав моїй душі вдень і вночі супокою, чи не була вона мотором і мого в тій хвилі сильного внутрішнього зворушення? Я не відвертав очей від неї, а коли наші погляди стрінулися одного разу несподівано, вона, мов порушена в душі вогнем мого нутра, відступила нечутно від співучих і подалася та'к само до кімнати цвітів, у котрій свого часу, по кризі матері, ми вели гарячу боротьбу, і вона передала мені нещасний документ свого довгу. По кількох хвилях спів скінчився, всі вернули до старших, а я один пішов до цвітучої кі'мнати за дівчиною.

– Добрий вечір, панно Маню! – сказав я півголосом, вітаючись ще раз. – Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді.

– Я змерзла, – відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож.

– Від чого?

– Від музики, – відповіла й уникала мого погляду. – Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О! – додала з одушевленням. – Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, – додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, – що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю.

– За спів? – спитав я. Вона всміхнулася.

– Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити.

– Не дивіться на неї, – просив я. – Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки «bizarr», [80]80
  – Химерним.


[Закрыть] вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто.

Вона здвигнула плечима.

– Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь. – сказала вона. – Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена.

– Може, й бачу я примари, панно Маню. Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе. – додав я, – відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя – це ваш контраст. Дивна річ, Маню. – тягнув я далі, – ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася.

– Й інші люди люблять, панно Маню, – говорив я далі, – й інші улягають силі особистості. Може й більше ще.

– Як брат мій і я? – спитала вона, і її очі опинилися зчудовано на мені.

– Не дивіться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою.

– Ви якісь чудні цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рівноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замір бути нині спокійною й доброю. Пані Міллер з самого ранку настроїла мене так.

– І гарно вчинила це, – сказав я. – А однак робите ви нині враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою?

Вона заперечила головою, між тим коли кутики її вуст викривились якось болісно.

– Так і ні. Я це розумію, – сказав я. – А впевняли мене, що змерзлії з музики. Я вам не вірю, – тягнув я далі. – З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три дні й відчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір, як цього й вона сподівалася, і щоднини переконувався наново, що надіявся цього надармо. Чи шукати мені причини того в нещасливій провині моєї матері? Маню! – додав я, приступаючи до неї ближче. – Я не можу собі уявити, щоб ви, зрадивши мені оцю тайну, хотіли тим понизити нею мене й мою матір. Чи не так? – спитав я й шукав її очей, котрі консеквентне відводила від мене.

Вона потрясла головою.

– Ні! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакції пониження й прикрість другого. А тепер, панно Маню, – тягнув я далі, – на підставі того, що ви хочете нині бути спокійною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете мені помічні заподіяну вам і вашій матері кривду виправити?

Вона витріщилась перелякано на мене.

– Не дивіться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замір вчинити вам щось злого! Ви ж можете собі самі заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нікому на думку від вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути мені помічні виправити заподіяну вам моєю матір'ю кривду? Вона мовчала.

– Скажіть просто «так» або «ні». Не мучте мене мовчанням, – просив я.

– Так, – відповіла вона, мов проти своєї волі, і сказавши це, відвернулася, неначе хотіла від дальшої бесіди зо мною уйти.

Тимчасом я її задержав.

– Я ще не готов, панно Маню, пождіть. Ми не маємо багато часу перед собою.

– І ви? – спитала вона.

– І я, – сказав я. – Я не можу тут нині довго задержуватись. Один з моїх найліпших товаришів, котрий задержався в подорожі до Б., нині тут, заїхав на моє спеціальне запрошення на ніч до мене й жде мене. Завтра рано він їде далі, в нього мати вмирає, і я обіцяв йому вирватись відси за годину-дві, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й пані Міллер, котрій я так багато завдячую, ці вечірні години я б був з ним перевів нині. А ви? – опитав я.

– Ми за кілька день виїжджаємо вже зовсім. Я зчудувався.

– Як же це? Нестор говорив мені недавно, що, може, удасться йому остатись з кілька день довше понад відпустку. Здається, і йому залежить на тім, щоб проектована прогулка в «Чортовий млин» на орхідеї відбулася.

– Ми лиш і вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка відбудеться, і ми по ній хоч би і другої днини виїжджаємо. Так буде найліпше.

– Чому саме так?

– Бо таким способом віднайдемо найборше те, чого нам треба.

– Може не всі, Маню.

Вона поглянула через вікно, уникаючи мого погляду, і сказала:

– Спокою й рівноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, і він попросив нас від імені доматорки [81]81
  – Доматорка – господиня, хазяйка.


[Закрыть] до чаю, його очі задержалися зчудовано на мені й дівчині. Але він не сказав ні слова, і ми удалися за ним до їдальні.

Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [82]82
  – Шутер – пісок з дрібними камінчиками.


[Закрыть] висипані стежки старого, гарно удержаного саду.

Я зблизився до них.

Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце.

– Ми оглядаємо небосхил, – обізвався перший Нестор. – Маня впевняє, що від завтра настане погода, а я все не довіряю.

– Як не настане, то підождемо з тим, – обізвалася Маня. – Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем.

– Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь. – І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі.

Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене.

– Дякую, пане Олесь, – сказала, – але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?

– Ні, панно Маню, – відповів я, подаючись і собі за Нестором. – Я б волів послухати вашої гри на форгеп'яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому.

– О, сьогодні – ні, пане Олесь, – відповіла вона. – Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.

– Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, – докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:

– Підете з нами?

– Ні. В мене нема на довгу забаву часу, – сказав я поважно.

– То ходім. – сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану «велику залу», себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп'яна.

– Що вам грати, пане Олесь? – спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене.

– Що ви хочете. – відповів я і, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена «Місячну сонату» oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала.

Я не обзивався. В хаті стало тихо, і лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут і там голос старших і молодих.

Нараз обізвалися, вдаряючи об шибки, грубі й скорі каплі дощу, і дерева, потрясені раптовим вихром, зашуміли бурхливо.

Вона схаменулася.

– Знов падає, – обізвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вікна. – Ви знаєте, пане Олесь, – обернулася з тихими словами до мене, – що внаслідок ще оцього дощу може наступити повінь. – Вона сказала це більше рези-гнуючим, як допитливим тоном.

– Знаю.

Вона поглянула на мене трохи несміливим поглядом, а відтак, приступивши до вікна, притиснула чоло до шиби. На хвилину втиснулась між нас глибока мовчанка.

– Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, – сказала, коли я не обзивався до неї.

– Бо ви самі повні неспокійного елементу, – відповів я й приблизився до неї.

– О, не тому, – відповіла вона і звернула своє гарне, що гірко всміхалося, лице до мене. – Не тому. Так, як тепер, мені з тим вихром добре на душі.

– Успокоює вас? – спитав я й поглянув проникливе в її очі. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тій хвилі перенести, опустила очі й споважніла.

– Панно Маню, – обізвався я. – Моя кузинка Дора просить вас зайти на кілька хвилин до неї й моєї матері.

Вона видивилася на мене і, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:

– Пощо, пане Олесь?

– Не знаю. Але заким від'їдете, вчиніть це, коли можете.

– Чи й ви собі того бажаєте? – спитала.

– Я передаю вам її просьбу. Моїй особі ви б це й так відмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшість, хоча і в тім я не винуватий, як уявляєте ви собі це хибно. Але як це вам доказати? – спитав я. – І я, і я не все був паном своєї волі, не все щасливий, і я терпів, панно Маню. Бували хвилі, в котрих я, оточений добробутом і вигодами, в добрих товариствах, між увічливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дівоче лице, з виразом гордості й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене безмилосердно з своїми білими мріями ударом смерті батька, пірнуло в грубу життєву дійсність, без слова докору, на заробіток, вступаючи тим у саму противну своїй істоті долю, остаючись помимо всього собі вірною. Не питайте мене, як мені тоді на душі робилося. Я чув і знав лиш одне. Я був наскрізь самітний мужчина, котрому припадало хіба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матері, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав відваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити сміло в обороні за своє інтимне щастя, полишити матір з її маєтком, її славою «родини», пересудами й піти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиіві стількох років, ми знов стрінулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжником, котрий полюбив вас чи не щиріше й глибше ще, як раніше. Котрий чує, що ви становите кращу часть його нутра, і що дальше проживати йому без вас неможливо.

– Маню! – говорив я звуками, що походили з самого чи не найліпшого закутка нутра мого, – будьте моєю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна, а заразом і гіркістю переткана минувшість. Неначе не в'язала нас одна срібна хвилина білої зимової ночі в лісі, нашої німої, не розцвівшої до йінця любові молодих літ. Ніколи, здається, я не був спосібніший і в праві бажати вас за свою жінку, як тепер! Ніколи, я це відчуваю. Я улажу вам життя, яке вирівняє всі заподіяні вам кривди й муки людьми й долею!

Дівчина мовчала, мов кам'яніла від моїх слів.

– Скажіть хоч слово, Маню! – просив я, зворушений до глибини. – Слово, що зробило б моїм мукам кінець. Успокійте мене. Ви ж мусили бачити, що діялось у мені; за цілий той час, відколи я тут, і від хвилі, коли ви помимо всього, що зазнали гіркого й несправедливого з сторони моєї матері, кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку, щоб видобути її від смерті для мене. Відтоді я й відчув вповні, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша істота, і відтоді, повторяю я, не відлучався душею від вас ні на хвилю, – і таким остануся я для вас до посліднього мого віддиху.

Вона звернула своє лице до мене, що було бліде, мов з нього зникла й послідня крапля крові.

– Успокоєння бажаєте ви від мене? – спитала й потрясла гірко головою. – Слова, що зробило б вашим мукам кінець? І я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовні муки? Того слова я вам ніколи не дам.

– Ніколи, Маню?

– Ніколи, пане Олесь! Ви самі сказали, що не були ніколи спосібніші і в праві бажати мене більше за жінку, як саме тепер. А чому? – сказала й приступила ближче до мене. – Я Це вам зараз окажу. До хвилі, в якій постигло нещастя вашу матір, ви ледве чи були рішені до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дівчину, котрій раяла ваша мати свого часу вибити собі непотрібні уроєння і мрії з голови, а рекрутуватися в швачки, за свою жінку, проти волі тої матері, котра становить не що, а всю «судьбу» вашу, – вважаю не чим іншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дівчини, котра (я це признаю) несвідомо й, може, проти вашої волі втиснулась у вашу душу, виводячи її на якийсь час з рівноваги. Одначе, пане Олесь, – тягнула дальше, – коли ви не були ніколи досі спосібніші бажати ту дівчину за жінку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дівчина не була ніколи здібнішою відказати вам більше своєї руки, як саме тепер.

Я підняв руку й заслонив нею на хвилину очі.

– Маню! В які нечувані уявлення про мене вганяє вас ваше недовір'я, і які страшні ви в своїй консеквенції і зраженій амбіції! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усієї душі поважний мужчина!

– І я вас люблю, Богдане, люблю всіма нервами душі своєї, – обізвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, – і моя судьба, це та, що вас не годна забути, та що з того? – спитала і звернула до мене своє гарне, гірко всміхнене лице. – Я не годна бути для вас такою, якою вимріяла собі ваша душа.

– Маню!

– Передусім я питаю вас, – сказала вона й підвела руку, щоб відперти мене від себе, що, зблизившись до неї, хотів її взяти в свої обійми, – яка роль припаде тій жінці, що буде глядіти на мужчину з почуттям свідомості, що він взяв її з вдячності, даючи їй себе в заміну за її вчинок для його матері? Кожний похмурий погляд, – тягнула вона, віддихаючи важко, – з котрим вертав би він у свої чотири стіни, кожна хвиля, в котрій бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невіджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись їй назавше разом зі становиськом, маєтком, іменем своїм і матір'ю. Тим недовір'ям, – говорила, – під котрим терпіла б вона безнастанно, підмулювала б вона, помимо своєї невимовної любові до нього, не лише його і свій спокій, але настроювала б і його матір ще більше ворожо до себе, як і досі.

– Панно Маню! – перервав я її. – Ваші вуста, вся істота ваша говорять мені, що ви мене любите, а проте ви годні себе й мене так мучити. Ваша уява на тій точці просто хора!

Дівчина розсміялася гірко.

– Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що відбувалося явно й напомацки між мною, вами й вашою матір'ю?

– Я шукаю помирення, любові в вас, – відповів я їй не менше гірко, – а ви протиставите мені своє майже божевільне недовір'я. Схаменіться!

– Може, й страшна я, – відповіла вона, – але не годна іншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу відчуваємо саме тепер в епосі матеріалізму, культі безчуттєвості й безілюзійності, але чуттям своїм я не помиляюся. Ні. – тягнула далі й відітхнула, мов випочиваючи з тяжкої боротьби з собою, мною і якоюсь третьою потугою, що стояла між нами й не допускала взаємного зближення. – Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що любите ви, люблю я. Нам це не судилось. Між нами стоїть щось сильніше від нас. Культура чи невияснена темінь, сила яка... я не знаю, але вона стоїть.

Коли вимовляла послідні слова, в мені заворушилося щось, що окреслюю я одним словом «мужицтво», що робить мене сильним, безвзглядним і погнало б у вогонь. Не вагаючись більше ні хвилини, я зблизився небагатьма кроками до неї, взяв її голівку між свої руки, як робиться це з малими дітьми, похилив одробину назад і заглянув у її лице. Воно було бліде, як цвіт лілеї, брови зморщені, мов у фізичнім болю, а темні вії ослонювали цілком її очі, лише грудь її віддихала важко, мов боролась у тій хвилі, як на смерть.

– Твій благородний вчинок стоїть між нами, дівчино. Він не позволяє тобі стати моєю, а мені забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумієш, що коїть мені твій неподатливий елемент? Між нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рівний твоєму геройський вчинок, або як не те – зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов і тепер, але послідній раз, на кладці над глибиною, як кільканадцять літ тому назад, і ти, ви допроваджуєте мене знов до крайності. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дізнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся мені вірні, Маню? – спитав я. І з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у її лице, котре відвертала від мене, і притиснув її голівку до своїх грудей.

– Так! – відповіла.

– Слава богу! Тож тимчасово ви свобідні і йдіть. Але не на все, Маню! До якого часу. А потім я прийду.

Вона не відповіла.

Не оглядаючися більше за мною, вона вийшла з кімнати. В кілька хвиль пізніше я попрощався з товариством і опустив лісничівку. Коли минав близько попри освітлені вікна й поглянув в одне відчинене, бачив я її, як стояла й гляділа в темінь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, бліде, як у хвилі, коли прислухався пісні своєї «Зюлейки», і з тими самими блискучими очима.

Я поздоровив їх, і четверо очей провели мене.

* * *

(Три дні пізніше).

Погода найкраща, небосхил не був, здається, ніколи таким чистосинім, як тепер, а смерекові ліси, що відсвіжилися цілотижневим дощем, мов набрали більше тепла в свою зелень. Сонце, просвітлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток і затирало сліди непогоди. Лиш ріка, що двигалася з одної сторони попри місто, побільшена під час злив і допливами гірських потоків, хоч і спала значно, шуміла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом.

Було по обіді коло п'ятої. Тета і я, натявши й прилагодивши цвітів і деякого галуззя на бажання матері на вінець для могили батька, були саме зайняті викладати це все з коша на стіл в кімнаті моєї тети, коли ввійшла Дора з матір'ю в хату. Обі були одягнені до проїздки з панею Маріян, щоб оглянути ріку, побільшену трохи дощами.

– Ви заскоро приладилися, – сказав я до обох пань, поглянувши притім на свій годинник. – Оскільки мені відомо, пані Маріян обіцяла приїхати точно о-пів до шостої, а тепер ледве три чверті на п'яту.

– То ми пождемо, – відповіла Дора.

– А я б подала ще борзо чай, – обізвалася тета і, кинувши в своїй звичайній живості цвіти з рук, подалася з кімнати до кухні, щоб справді перевести свої слова в діло.

– Їдь з нами, Богдане, – попросила мати.

– Ні, мамо, нині не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.

– До доктора Роттера? – спитала мати. – Він посилав за тобою сполудня.

– Ні. З ним я вже бачився. Я піду до Обринських.

– Знов до Обринських? – вмішалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квіток і піднесла її остедтативно [83]83
  – Остентативно – демонстративно.


[Закрыть] до носа.

– Знов. Чи маєш що проти того? – опитав я спокійно і з тими словами заткнув собі маленьку айстерку до кляпи [84]84
  – Кляпа – одворот, лацкан.


[Закрыть] сюртука.

– Ще б і що! – обізвалася вона. – Зрештою, – додала, – може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матері й мою просьбу, щоб та героїня зійшла раз з свого п'єдесталу і вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду відплатити їй свій довг; інакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, – додала з притиском, – хочемо справді прийняти її услуги безплатно.

Я підняв ачудовано голову до неї.

– Які услуги, Доро? Бо що під словом «героїні» розумієш панну Обринську, це я розумію. Але що має означати слово «услуги», те мусиш висловити ясніше.

– Ах, не чини, що не розумієш! – спалахнула гарна жінка. – Знаєш аж надто добре, що я під словом «услуги» маю на думці її ефектовний чин яко спасительки твоєї матері від нещастя, а по-друге – її «діяльність» як сестри-служебниці при її постелі. За ті чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тій панні штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досі не мала на собі. Той шовк хотіла б я їй, як сам зрозумієш, скоріше, нині чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити ані тобі, ані твоїй матері, тож я перебрала цю задачу на себе.

– Того не посмієш ти вчинити! – кликнув я строго і змірив її з голови до ніг. – Щоб не поважилась ти цього ні в якому разі.

Вона вмовкла й відступила від мене.

– Ого, мій пане! – сказала з неописаною іронією. – Це щось нове в тебе – не гонорувати за услугу ближніх. Інакше я б не була посміла й доторкатися цієї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши білет з словами подяки, і на тім була б справа скінчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!

Я поглянув на матір.

Якщо було можна в тій хвилі слово «зворушуєш» ужити на матір, то я міг бути спокійний. Вона сиділа якнайспокійніше в своїм кріслі, і лише її очі, оживлені, майже усміхнені, мов з дитячої суперечки, свідчили, що вона в тій хвилі й не снила о якім-небудь зворушенні. Зате, може більше заінтересована закінченням дискусії, зверталася в тій хвилі душею на сторону Дори. В мені почало варитись. І мимоволі пригадалася мені погана справа з сфальшуванням мого підпису на листі довжності Обринських.

– Я думаю, що яке-небудь «зворушення» в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з «подякою» в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок.

– Ти маєш слушність, Богдане, – обізвалася тут мати сухо. – Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам'ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться, і я на те пристала. Що ж тут за причина до такої експлозії? [85]85
  – Експлозія – вибух гніву.


[Закрыть] Замало цінний тобі дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Мені все одно, лиш щоб дівчині віддячитись. І не лиш дівчині, але і її братові; хоч, сказавши правду, як у тім разі з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Він чим-то здержує мене від подяки, але я йото шаную. Чимось-то мені цей хлопець симпатичний.

– Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, – сказав я. – І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві.

Мати здвигнула плечима й сказала:

– Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? – звернулася вона до мене. – Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особливішої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що «чистий рахунок – це найкращий приятель», цього, може, не заперечиш і ти!

– Я щонайменше, мамо. – відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.

О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим – і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! «Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все», казала мені. Чи не так?

І справді.

«Чистий рахунок – найліпший приятель», повторив якийсь голос у мені материні слова. «Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім'ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?» Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвилі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги.

Ніколи більше.

Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній.

Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісні моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.

– Але як же, Богдане? – обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. – Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!

По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.

– Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? – спитав я.

– Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, – відповіла вражено Дора.

– Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.

Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.

– Ніколи, Доро, на те спустися.

– То ти не переказав їй нашої просьби потрудитися до нас?

– Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.

– А вона?

– Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.