Текст книги "Через кладку"

Автор книги: Ольга Кобылянская

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

«Вона ревнує», подумав я, завваживши, що дівчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання.

– Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, – кликнуло молоде дівчатко вражено й озлоблено. – Я лиш помагала д-рові Обринському ловити гарні мотилі, панно Маню, – звернулася виключно до своєї виховавчині, мов оправдуючись у неї, – котрі він хоче долучити до своєї збірки вдома, а це не було легко. Тебе, – сказала через плечі до Наталки, – правда, не займало це ані крихти, бо ти, взагалі, нині не в гуморі й дряпала б кожного, а мене найбільше, хоч я сьогодні нікого не питаю, чи він «щасливий». Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нині цей ліс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом і найкращою красою. Говорити він не заборонював нікому, а найменше тобі, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, між тим коли я шукала орхідей? Лиш коли він попросив тебе співати в тишині лісу і ти вволила його волю, він зробив мені рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотів чути, чи йде відгомін. Зрештою, – додала гнівно, – було залишитись з прочими гістьми, як тобі не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, – доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала.

Лице панни Наталі покрилося гарячою краскою.

– Справді? – опитала, й її гарні зеленаві очі замиготіли в тій хвилі потаєною злобою. – Зрештою, запишім це нецікаве справоздання, котре виявляє твоя шістнадцятилітня розпалена. голова, – додала й відвернулася. – Отже, підемо в іншу сторону, пане Олесь? – спитала й приступила до Мані.

– Мені здається, що було б ліпше вертати назад, – обізвався нараз Нестор і приблизився до нас. Він був дуже спокійний на вид, хоч легка блідість його лиця зраджувала тим, що його ліпше знали, що він був у душі діткнений і лиш панував так над собою. – Ви самі втомилися більше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже і в лісі, коли я просив вас відпочити, бо я бачив по вашім лиці й по вашій ході, що ви добре втомилися.

– Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? – відказала вона. – Але, мабуть, і ви не укінчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на дереві. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звірити з вашими. Не хотіли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить? – спитала й окинула його цікаво поглядом.

– Чи мусить це нині бути? – спитав він поважно й поглянув на неї вигребущим поглядом.

– А коли ж думаєте? Самі собі скажете, що нині найкраща нагода. Ми, здається, посередині лісу. Година може бути п'ята. Як підемо ще глибше іншою стороною скорим кроком, то точно о шостій будемо знов тут, згода? – спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в ліс.

– Ні, панно Наталю, нині не підемо більше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним.

– Ні?

– Ні, моя пані. Край вашої сукні, як і ваші, як бачу, замочені черевики свідчать, що на нині для вас ходу доволі. Вона змішалася й схилилася.

– Чи справді моя сукня замочилася?

– Справді, Талю, справді, – потвердила Ірина, – і то тоді, як ти хотіла зірвати орхідеї над водою й передати їх докторові.

– І опустила їх, побачивши, що загналася в захваті за ними аж по кістки в воду, – докінчила дівчина роздразнено. – Значить, сьогодні ми не попробуємо своїх сил. Доктор надто над усім застановляється, а, може, і шкодує тих своїх сил на нині. А мені нараз страх як закортіло цю спробу перевести нині.

Ледве що вимовила вона послідні слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неї. На його щоках горіли дві червоні плями, а коло уст лежала лінія рішучості.

– Я до ваших услуг, панно Наталю, – сказав спокійно. І, поглянувши ще раз на свій годинник, звернувся до мене.

– Де здиблемося? – спитав.

– Де? – сказав я. – На місці, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб від того місця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пішло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далі, а вертати, Несторе! Панно Наталю, – звернувся я до дівчини, що пригадувала в тій хвилі напружену стрілу. – Нині ваша «справа» не скінчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомій ми мусимо з лісу взагалі до старших вертати, що без нас не від'їдуть, ви не схочете через те задержуватись самі тут довше. А без вас ми також не поїдемо.

Вона опустила погляд і, стиснувши вуста, шпортала, змішана, зонтиком у траві.

– Про мене, – відповіла. А відтак, коли ми звернулись, щоб покликати Ірину, що пішла, не вижидаючи кіпця дебатів, трохи в глибінь між дерева, зачувся з противної сторони в лісі між молодшими смереками шелест і тупіт кінських копит. В кілька хвиль по тім виїхав з-поміж сосен у скорім темпі на коні доктор Роттер.

– Назад! – кликнув він могутнім голосом. – Якнайскорше назад! Над лісом збирається туча!

Цей один поклик гарного їздця мов отверезив усіх. Ірина з'явилася, неначе з землі виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боці Нестора, а доктор Роттер, зсівши з коня, прилучився до мене й Мані.

– Ти відки тепер тут узявся? – спитав я. – Я вже не сподівався побачити тебе нині.

Він поклепав свого коня по шиї.

– Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподівалися, і заїхав з противної сторони. Я знаю цю околицю наскрізь. Догадуючись, що о цій порі не могли ви ще вернутися до старших, котрі, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив їм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицію, що поїду проти вас і заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самітного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким їдлом і напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, пані Обринська? – спитав він, окинувши мовчаливу дівчину допитливим поглядом.

– Я – ні.

– Ви – ні. То хто ж такий інший?

– Може, мій брат. Він легко втомляється, і я все за нього турбуюся, – відповіла вона й оповіла кількома словами перепалку з Наталею.

– Не турбуйтеся тим, – потішив він її. – Панна Наталя трохи зарозуміла й розпещена дівчина, але в грунті речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов ідуть разом.

Всі ми йшли живо, перекидаючися тут і там між собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе відчувала сильніше тучу в воздусі, як ми прочі. До берега лісу мали ми ще з півгодини ходу, коли нараз потемніло в лісі і між соснами знявся сильний шум. Молода Ірина покинула нас й побігла вперед до Нестора й Наталі, що обоє випередили нас о добрий кусень!

Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох – сама. Ще йшли ми схоронені, неначе обтулювані густим лісом, ще не падало на нас нічого зверху. Лиш стогін між смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гриміти, а зараз вслід за тим крапати. Всі ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Маріян прилучилися до нас.

– Перечекаємо дощ, – спитав Нестор, – чи підемо далі? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокійно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скоріше дійдемо до берега лісу, тим ліпше. Пізніше потемніє, і тяжче в лісі визнаватися.

– Я також тої гадки, – відповів я. – Решта товариства, а особливо панство Маріяни, будуть нашою довгою відсутністю тривожитися; між нами панна Маріян і панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки?

Він згодився.

– Прошу, йдіть всі за мною, – сказав. – Я запроваджу вас до одного місця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а відтак мій кінь перенесе нас через воду, а відти вже недалеко до прочего товариства й фір. Отже, за мною!

Ми пішли за його проводом; однак не пішли далеко, як нараз перерізало блискавичне світло лісовий сумерк, і в тій же хвилі, як здавалось, недалеко нас ударив грім. З страшним лоскотом, мов ломилось у висоті над лісом, покотилось щось раз, другий і третій горами.

Ми станули. Ніхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що почав падати, скакав великими краплями по рослинах і потоці, й ми, хоч і як держались більше під соснами, почали на добре відчувати, що над лісом туча. Остаточно по скорій ході опинилися ми коло означеноії розпадаючоїся якоїсь колиби, привітавши її, мов найкраще убіжище. Вона знаходилася, справді, на краю лісу, кільканадцять «років від потоку, але була така маленька й низька, що ледве троє осіб могло в ній міститися. Тим-то в ній схоронилися лиш пані, з котрих Ірина майже плакала, що гарна її сукня перемокла, Наталя всміхалася нервово, а Маня, замовкши, здавалось, мала очі лиш для окружаючої її природи. Ми всі троє мужчини станули недалеко колиби під густими ялицями, захищаючися від дощу, і дивились так само на чудову дику панораму перед нами.

– Отже, там «Чортовий млин», – обізвався Нестор і вказав на далеко перед нами дві стрімкі скали, що стояли проти себе й були нам відси ліпше видні, як перше. Потоком, що плив між двома сторонами оцього старенного лісу, можна було до скал дійти. Саме там, в поблизькості скал, був протяг найсильніший, і через те там шум лісу найбільше чутний і безконечний. Шум той викликав у народу околиць за собою назву «Чортовий млин».

За якийсь час дощ притих, однак у лісі ще хлипало від нього, а сильна вегетація, освіжена дощем, аж лисніла від раптової зливи. Сам потік, зворохоблений раптовим дощем, шалів – і вода його стратила прозорість.

Нестор стояв мовчки, як здавалося, захоплений лиш самою пишнотою природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом думки не були спокійні. І дійсно. Він поглянув на свій годинник, але не сказав нічого. Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе недовго стояв без руху. В слідуючих хвилинах загриміло й заблискало наново і поновно вдарив грім. Цим разом однак так сильно, що, здавалося, потрясло всіма горами. Довго котилося відгомоном, неначе нутром гір, аж не докотившися до найдальшої гори, врешті успокоїлося. Коли втихло і дощ падав, лиш мов сіяв, і залишився лиш вітер, здіймаючись від часу до часу, вихилилася Маня з колиби й зблизилася до нас.

– Несторе, – звернулася до брата, – йди хоч на часок до колиби, я залишуся тут. Тобі, мабуть, холодно. Ти зблід.

– Дощ прохолодив нас усіх, – обізвався доктор Роттер, поглянувши на її гарне, в тій хвилі мов мармурово-спокійне лице.

– Може б ми взагалі рушили звідси, – сказав Нестор, – дощ лиш дробить. – І з тими словами покинув своє місце.

– І я тої гадки, – сказав доктор. – Як пождемо ще довше, то завтра котрась з пань буде напевно моєю пацієнткою. Тому краще ми підемо.

Нестор з сестрою були перші, що рушили з місця, але й обоє враз, мов на тайний приказ, оглянулись ще раз у глибінь лісу. Відтак за часок опинились ми всі над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а дехто по великій сосні, що лежала напоперек у потоці, – мали ми через воду переходити на другий бік.

Першу посадили ми молоду Ірину на коня, і доктор Роттер перепровадив її сам на другий бік. Так само вчинила й Маня; з різницею, що переїхала без нашої помочі. Коли ж прийшла черга на панну Наталю, вона відказалась, вимовляючись, що перейде сама по смереці через потік.

– Конем ліпше, панно Наталю, – вмовляв Нестор. – Як самі знаєте, смереки лиш здолини грубші, а дедалі до верху тоншають. Така ж сама смерека й от та, в воді, що становить кладку. Здається, вона ледве чи й досягає цілком до другого берега. Оскільки видко, вода переливає її перед тамтим берегом. Замочите собі без потреби ноги.

Я й доктор Роттер потвердили його слова.

– До того ще й вітер не втихомиряється, – докинув я. – Хоч він і не стругать вас, то напевно буде вам у рівноваженні тіла перешкоджати. Сядьте на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотіли б верхом їздити. Зробіть нині першу спробу, – шуткував я.

– Себто перше представлення, добродію, – відповіла вона й відступила від нас о крок назад.

– Отже, як так, то сосною через воду! – кликнув доктор Роттер, що сидів на коні й вижидав нетерпеливо, чи має зсідати з нього, чи переїжджати.

– Я смерекою через воду, – рішилася вона. – Але їдьте вперед, докторе Роттер. Всі йдіть вперед, а я перейду собі на самім останку сама.

Доктор переїхав, я перейшов по сосні, замочивши собі добре ноги, а за нами остались дівчина й Нестор. По рухах їх бачили ми вже з противного берега, що вони обоє торгувалися, і вона висилала Нестора, бажаючи, дійсно, сама по сосні перейти.

І справді. Не вагаючись довго, вступив Нестор на сосну й рівним, спокійним кроком, не захитавшись ні на одну хвилину, перейшов через воду до нас, зробивши, як і я, кілька кроків у воді, де вже не досягала сосна до берега.

Тепер стояли ми вже всі на другім березі й ожидали ще дівчини, котра на протилежній стороні, по довшім надуманню, зібравши одною рукою сукню, пустилася переходити, як і її попередник, через воду лежачою в ній сосною. Потік шумів, мов перемагав одну перепону за другою, а коло лежачої деревини розпінився, неначе хотів її тим до відпливу присилувати. Однак дарма. Вона не рухалася, і він, не вдіявши нічого, через широкі зелені її розпростерті рамена булькотів й шумів, гнав безуспішно далі. Легка, граціозна постать дівчини вирізувалася пластично над водою й доходила чимраз ближче й певніше до середини сосни, не підводячи ні на хвилину очей від своїх ніг і деревини, по котрій ступала. Ми стояли на березі й гляділи, не промовляючи ні слова, з цікавістю на неї, наче з її переходом мало рішитись важне діло. Я глянув на Нестора. Він стояв найближче коло води, прижмуривши очі й підкручуючи вус, як чинив це несвідомо, коли або був зайнятий думками, або збиравсь до якоїсь промови. Одну руку мав закинену на спині, а коло його уст малювався вираз рішучості. Тепер поступила дівчина поза середини сосни й зблизилась до нас з дванадцять кроків. Тут стала.

Не поглянула ані разу на нас. Здавалося, в тій хвилі займав її найбільше розпінєний потік, що товкся шалено коло деревини й шалів, пінячись між розпростертими зеленими її вітами.

Чи справді займав її потік?

Не знаю. Але по виразу її лиця я догадувався, що вона пожалувала свого переходу деревиною. Що прийдеться їй кілька кроків, справді, цілком у воді зробити, вона не сподівалася, хоча ми всі остерігали її перед тим. Але, вірна своїй недовір-чивій вдачі, вона не повірила й пустилася, мимо наших запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не вернути їй краще й попросити коня.

Але ні.

Вона ж надто рішуче відкинула нашу пропозицію. Фальшива амбіція перемогла, вона рішилась, будь-що-будь, перейти тих пару кроків між сосною й берегом, як недавно перед нею Нестор і я, водою.

Мов загіпнотизований, я не відводив очей від дівчини й Нестора. Тепер по раз перший за весь час вона підняла очі й глянула на Нестора. Він мов лиш вижидав тої хвилини. Не кажучи ні словечка, поступив живо в воду й за пару хвилин опинився коло неї.

Ще стояла вона на сухій деревині, ще не дійшла до тонкого кінця сосни, вода ще не переливала тут лежачої сосни, але вже слідуючий крок мусив бути вчинений у воді, бо тут показалася сосна цілком тонка, як і буває звичайно верх тої деревини.

– Стійте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону й переїдете, як моя сестра й панна Ірина, конем! – кликнув Нестор упоминаючим, повним доброти й щирості голосом. – Вам ніяк вступати в воду. Замочите наскрізь ноги, і пощо!

Вона не бачила нікого з нас, окрім нього.

– А он ви також у воді, докторе! – відповіла. А по хвилині, усміхаючись, як бачив я виразно, насилу додала: – Не могли ми йти навперейми лісом, то ходімо водою! – і не рушалася з деревини.

– Панно Наталю, розважте, що робите, – кликнув строго доктор Роттер, а за ним упімнули рівночасно Маня й молоде дівчатко капризну дівчину.

Вона сміялась нервово, між тим як коло її ніг пінився, розливався потік.

– Панно Наталю, доктор Обринський стоїть через вас у воді, а ви ферментуєте! – упімнув удруге доктор Роттер роздразнено. – Як лікар, я наказую вам строго в тій хвилі вертатись і переїхати конем. Обринський не сміє довше в воді стояти!

– А хто ж його просить, – відкликнула, розсміявшись і потрясаючи, мов божевільна, головою, дівчина. – Я, певно, ні. Я послідня була б та, щоб його про те просила!

Ледве що вимовила вона ці слова, коли раптовий удар взмагаючогося вітру похитав нею несподівано так сильно, що вона втратила рівновагу. Впасти вона не впала в воду, лиш обома ногами опинилася нараз високо понад кісточки в воді. Була б, безперечно, і впала, заплутавшись сукнею в збентеженні між гіллям сосни, коли б не Нестор. Скоріше, чим хто подумав, вхопив він її за стан, і поки могла опам'ятатись або й опертися, доніс її до берега, і о кілька кроків від нас вони опинилися.

Чи подякувала йому?

Ніхто не знав. Ніхто не чув. Лиш, відвертаючися від нього, що в тій хвилі здіймив капелюх з голови, мов вода обприскала його чоло краплями, вона неначе щось кликнула до нього, зробивши до того зневажливий рух рукою.

Що?

До нас її слова не дійшли. Вітер їх розвіяв, шум потоку в себе поглинув, і про них ніколи не розвідались.

Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора Роттера з очима, повними зворушення, неначе побільшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Білий був як полотно, брови мав зморщені мов у фізичнім болю, а вуста були так сильно стулені, мов до дівчини ще недавно вимовив овоє посліднє слово. Ще не сказав він мені, що лослідня хвиля іміж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба – він не бачив нас навіть. Ні сестри своєї улюбленої, ні мене, товариша свого. Я лиш сам відчув, що між ними зайшло, й тому спитав:

– Вкусив тебе вуж, Несторе?

Він нічого не відповів. Однак з-під його цілком спущених вій трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження, а коло вуст, мов з самого дна душі, добивався, неначе з-під льоду, усміх. Але він не добувся на поверхність, завернувся назад у глибінь.

І ще раз бачив я в нього пізніше в житті те, що зарилося мені навіки в пам'яті; бачив таке саме зусилля до усміху, а опісля – утонення в глибінь. Бачив ще раз.

Я положив йому руку на плечі.

– Ходім, товаришу!

Тим закінчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й мрії – в ліс по орхідеї.

* * *

Другої днини надвечором, саме лід час заходу сонця, я зайшов упосліднє до старої, соснами отіненої «лісничівки». Маню застав я, як пакувала речі до виїзду. Була поважна й тиха і в рухах шовкова. При моїм виді її очі на хвилину засіяли, але ненадовго. Вона терпіла ще внаслідок впливів вражень учорашнього дня, – від болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрібну руку до своїх уст.

– Що з Нестором? – спитав по привіті.

– Загляньте самі до нього, – сказала, а відтак додала: – Я того боялася, Богдане, а все сподівалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдіть до нього.

Я подався до його кімнати.

Признаюсь, що я йшов не цілком спокійний до цього молодого чоловіка, котрий бував для мене іноді чистою дитиною, а хвилями найповажнішим мужчиною, якого лучилося мені в житті бачити.

Врешті, я ввійшов.

Він стояв, як не раз, перед вікном, обернений до дверей, котрими увійшов я, спиною; і доперва як опинився я близько нього, він звернув своє лице до мене. Наші погляди стрінулись, але в тій же хвилі він відвернувся, наче відгадав причину мого появлення. Повіки були в нього ледве помітно почервонілі, але, зрештою, ніжне лице його, хоч бліде й перетомлене, спокійне.

– Сідай, Богдане, – сказав. – Цього року ми впосліднє тут разом. – І з тим словом підсунув мені фотель, а сам сів у крісло коло вікна проти мене.

– Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокійним, – обізвався я до нього.

– Або що? – спитав він і відгорнув волосся з чола.

– Нічого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. – Ледве що вимовив я ці слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосі чи словах таке, що його так сильно діткнуло?

– Я спокійний, Богдане, – відказав, – але... – й урвав. Неначе під напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, він, висказавши це, схилив нараз голову в долоні і на хвилину, без хлипання, без руху – заридав.

– Це чуття, чоловіче, – сказав стисненим голосом, – це воно, знаєш? Любов. Я не відповідав. Ждав. Відтак він підняв голову.

– Спосіб, яким відмовила мені несподівано на мої освідчини в лісі, коли поставив я її вчора на берег, зарився ножем у моїй груді. З найбільшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула мені несподівано шорсткі слова в лице, яких не зачує від мене ніхто, що моєю не буде. По тих її словах я відчув, як від мене щось відділилося, мов сокирою відрубане відпало. Спосіб, Богдане, спосіб, він мене палить. – І сказавши це, вмовк.

Аристократ, – заблисло мені нараз через розум, і я поглянув на нього. Він звернувся до вікна, і я подивився на його профіль.

Спокійний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово.

– Переболиш, Несторе, і ще до дечого іншого доживеш, гарного.

– Авжеж, – сказав і відгорнув, як перше, мов в утомі, з чола волосся.

– Шість років любив я її, Богдане, як один день.

– Шмат часу.

– І працюючи, мав я її перед душею.

– Вона блудним світлом перейшла твою дорогу. Він здвигнув плечима.

– Я не думаю.

– Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздоріжжі, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психічно, сама собою.

– Я добре знав, що люблю, Богдане.

– Її душевна глибінь зимна, Несторе. Ти гадав, за її очима криється серце? Я в те ніколи не вірив. Однак це вже поборена точка. Та одне приходить мені на думку. Чому ти їй листовно не освідчився? – спитав я. – Листовне була б, може, не так болюче відмовила.

– Хотів. Але прогулка дала нам самоту, і я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неї листа і відішлю, від'їжджаючи. З її відмовленням я відчуваю, що вступаю в іншу судьбу. Я мусив йому притакнути.

Він, піднявшись з свого місця, пішов до якогось бюрка, витягнув відти листок паперу й поставив мені на коліна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вікно й глядів на захід сонця. Воно заходило над горою, на котрій пишалась одна-однісінька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жаріючім фоні небосхилу. Я читав:

«Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як і нині, писав, були білі. Чи відчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душі для вас, було так само біле? Так, дівчино. Біле було воно. Першим і посліднім святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, німою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де білий цвіт, з тобою порівнював я його. Як кортіло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч і виривалося іноді ім'я твоє дороге на мої вуста, в гурті других мужчин, я затискав їх, щоб не вимовляли вони його. Білою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорніла. О, дівчино! Квіте дорогий мій! Чи знаєш ти, як угинаюсь я під працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скоріше дійти до поставленої цілі? Як снував я свою життєву павутину? Відчувала ти коли над собою потугу «примусу», і що то значить «пожертвування своїх сил праці»? Запалі і силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти мені також і приступ до тебе й сказати: «Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрікався всеї краси й сонця, що блистить для молодіжі, уникав всього, що воліче за собою в жар життя. Я не поспішавсь і не спішусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспільність, – вам обоїм хотів віддати свої сили, свої руки». Але одну ти вже відрубала, осталась мені лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послідній твій голос. Я міг увійти, поглянути тобі сміливо в вічі, попрощатися назавше з тобою, – але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душі твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пізнаєш ніколи, якого роду може бути мужеська тонкість у почуванні! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мріяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в житті, горда дівчино моя. Тоді згадаєш мене.

Д-р Н. Обринський».

Я прочитав.

– Що зробиш?

– Відішлю.

– Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, – сказав я.

Він здвигнув плечима, помовчав кілька хвиль, а відтак, звертаючи на інше поле, неначе вже забагато про своє нутро звірявся мені, спитав:

– Чи Маня вже готова з пакуванням?

– Здається.

– То добре. Я піду ще до доктора Роттера, а потім у ліс.

Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня.

– Що казав? – були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах.

– Мало що, – відповів я й розказав, що знав. – Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.

* * *

Поранок настав, і з ним час від’зду. На колійовім двірці [90]90
  – Колійовий двірець – залізничний вокзал.


[Закрыть] з'явились, крім від'їжджаючих, пані Міллер, доктор Роттер і панна Маріян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелі, не прийшла, а попрощалась напередодні з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кілька прегарних білих рож.

Маня й Нестор виглядали блідо і, як розумів я їх, були б воліли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли пані Міллер розпочала по привіті розмову з добродієм Маріяном і доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на від'їзд п. Маріянів, що мав незабавки також наступати, – звернувся я до Мані. Вона перебирала мовчки між цвітами, мов хотіла з-поміж них одну найкращу вибрати.

– Ви їдете, панно Маню, – обізвався я. – Чи довго залишусь я тут, не відвідавши вас хоч раз за той час, я не знаю.

Вона не відповіла, не підводячи й очей до мене, лиш перелітна краска по її лиці свідчила мені, що мої слова запали в її душу. Відтак взяла одну з квіток і, зблизившись нараз до мене, заткнула мені її в кляпу пальта.

– Так, – сказала й нараз її очі стрінулися з моїми. Скільки тепла й любові виявили вони мені, скільки ніжності! Я притиснув її руку до уст.

– Пишіть, і вашій матері поклоніться, – сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася.

Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе, її, що любила мене щиро, глибоко. А все мовчала про це.

– Коли повертаєте в столицю? – спитала ще півголосом якось несміливо.

– Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки.

– Це довго, – додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска.

– Я це тут найгірше буду відчувати! – сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав:

– Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав.

Тепер підняла вона очі, їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки.

І він пішов.

Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися. Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів.

– Будь здоров, Богдане, – сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. – А часом згадуй нас, – і стиснув руку.

– Шануйся! – обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися.

Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве.

З одною ногою на ступеню coupe? [91]91
  – Купе (франц.).


[Закрыть] він зняв капелюх і поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей.

Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося.

Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися.

* * *

Ми вертали мовчки.

Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.

Оба були ми сильно зворушені.

Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.

По якімсь часі я обізвався.

– Нестор був до глибини зворушений.

– Він хорий фізично й морально, – почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.

– Фізично, може, але душевно певно, – відказав я.

– Фізично ще певніше.

– Ти оглядав його?

– Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!

– Таким був уже змалку. І змалку йшов одною рівною дорогою, поважно, і все вгору!

– Шкода! Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. – Сказавши це, замовк, мов замкнувся.

Я також умовк.

Через час він станув.

– Богдане, – сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.

– Чи ти женишся з Обринською?

– Хочу.

– Хочу? – спитав він і скривив погірдливо уста. – Значить, ти не освідчавсь їй ще?

– Противно. – відповів я холодно.

– Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.

– А, хоч би лиш так?

– То тим ліпше було б для мене.

– Ти був би з нею женився?

– Без вагання.

– Помимо твоєї тяжкої хиби серця?

– Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. – На посліднє слово поставив він натиск.

– Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне.

– Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?

Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.

– Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.

– Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?

– О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?

– Тепер, може, нічого, – відповів він саркастично. – Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку – більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?