Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Таким щасливим і радісним я не бачив Петра ніколи. Зате Сагин видавався самим втіленням спокою й байдужости. Привітавшися з Петром, він знову сів на своє попереднє місце, підкинув дров до вогню і почав щось мугикати, не звертаючи більше на нас ніякої уваги. Петро ж по-господарськи обходив землянку й показував нам свої запаси:

– Отут, братці, випивка: горілка є, вино й наливки. Отут сухарі в бочці. Перегляньте, чи їх яка нечисть не сточила, чи не заплісніли? Вони з того хліба, який... – знову подивився на Крюка й не докінчив. – Отут мусить бути цукор, отут сіль. А м’яса й риби напевне старий пристарав. Правда ж, Сагине?

Почувши своє ім’я, старий помалу повернув голову. Петро повторив питання на незрозумілій нам мові, й Сагин показав рукою на вихід. Там за запоною з медвежої шкури, що правила за двері, лежали купи мороженої риби й м’ясива. Було з чого вибирати.

Ми взялися готувати вечерю, залишивши Петра зі старим на розмові.

Спочатку чули кілька разів імя «Зеїн» і бачили, що Петро дуже радіє. Коли ж я підійшов до вогню, щоб приставити пекти оленячу шинку, розбійник мені шепнув:

– Бач, Зеїн, ходив мене шукати. То він післав сюди старого печери стерегти, і сам навідується. На минулому тижні був. А цей старий – це Зеїновий прадід, моєї першої жінки дід...

Старий не розумів ні слова по-російськи, але згідливо хитнув головою, зберігаючи на своєму жовтому, косоокому обличчі непорушну машкару цілковитої незацікавлености до того, що діялося довкола.

Щоб не заважати їм, я впхнув веретело з настромленою шинкою в руки Петрові й відійшов до Арпада. Мій приятель був зайнятий тим, що давав чергову лекцію Дружкові, який від першого дня визнав Арпада своїм паном. Крюк же відійшов убік скромно присів на долівці, притуливши голову до теплої лежанки.

– Ти знаєш, хто цей Сагин? – спитав я Арпада.

– Знаю: напевне родич йото по першій жінці.

– Напевне ти не лише клоун, а й ворожбит при тому, – пожартував я, переказавши відомості, одержані від Петра.

Та я ще не скінчив речення, як несподіваний дикий рик, що наповнив печеру, змусив мене замовкнути. Оленяча шинка разом з веретелом перелетіла попід стелею печери, гупнула в стіну над нашими головами й упала додолу, сильно черкнувши веретелом Арпада в скроню. Дружок злякано підскочив, а й ми задеревіли від несподіванки.

– О-о, гадина проклята!.. – вистогнав Петро, хапаючи себе за толову. – О-о, гадина!.. О-о, будь ти проклята, проклята, проклята! О-о, гадина!..

Надмір почування тьмарив йому уяву й відбирав слова, замкнувши весь біль і всю лють в тих немудрих виразах:

– О-о, гадина проклята!..

Він був попросту страшним у своїм гніві й розпуці, і тим дивнішим при ньому виглядало освітлене полум’ям Сагинове обличчя, на якому не ворушився ні один м’яз, а безвиразні скісні очі були тупо задивлені в огонь.

Я запитливо подивився на Арпада й зрозумів, що він щось знає. Але не спитав нічого, бо Арпад поклав палець на уста:

– Тс! Потім...

Ми так шукали цієї печери, а так смутно минув у ній перший вечір! Ніхто не поважився навіть підступити до господаря з їдою. Він, правда, перестав ячати, але сидів нерухомий, враз посірілий та охлялий, ще гірше, ніж по смерті Святослава. Я не знав, що сталося, але бачив, що на Петра звалився новий удар і вкупі з попереднім зломив цього велетня.

І лише старий Сагин віддав належне вечері, совісно упоравши з тим самим нескаламученим спокоєм стільки харчів, що їх вистачило би на трьох. Ми ж, похапцем, щоб лиш заспокоїти голод, лигнули того-сього, і зараз таки порозлягалися на теплій лежанці.

А Петро пив. Сів при самому вході, обставився пляшками та збанками і що кілька хвилин давав про себе почути голосним ґольґанням, яке чергувалося з розпачливим зідханням.

Ми з Арпадом полягали головами докупи (лежанка була вузька – на одну людину), і я пошепки озвався до приятеля:

– Дивне це все. Таке дивне, що просто не віриться!..

– Дивне, справді...

– Ні, але ти пам'ятаєш, що наш божевільний казав: «слід по снігу», «ополонка», «гаряча лежанка», «пурга»... Звідки він це все знав?

– Коли б це можна було так просто пояснити, воно не було б дивним.

– Правда...

Ми трохи помовчали, і тоді озвався Арпад:

– А ти пам’ятаєш той житній хлібець, який я виміняв за свого зуба!..

Мене блискавкою осінила догадка.

– Ах, то це вона?!

Арпад лишень зідхнув.

– Я хочу спати, – відповів.

Впившись, Петро, здається бешкетував, але тепла лежанка була така ніжна, мов рідна мама, натомленому тілові було так добре на ній, а свідомість повної безпеки була така солодка, що поза ними все тратило значення. І пурга, яка справді розгулялася надворі, була лишень колисковою піснею, від якої спалося ще смачніше. Петро міг бешкетувати і клясти зрадливу любку досхочу...

* * *

Мабуть ми спали дуже довго. А збудився я від того, що мене силою стягнули з лежанки чиїсь руки. І коли я з превеликими труднощами роздер очі, побачив Петра.

Нічого не кажучи, він згріб мене своїми ручищами, немов в’язанку сіна, і потягнув до виходу.

Перед тим, як лізти у вузький прохід, я кинув оком по землянці й побачив, що Крюк та Арпад спали, а Сагина не було.

Пурга вже минула, і надворі стояв яскравий біло-золотий день, а морозне повітря після задушливої землянки, наповненої смородами і кіптявою невгасимого каганця, видалося справжньою розкішшю.

– Слухай, Не’, – заговорив Петро охриплим, тремтячим голосом. – Я мушу йти, а ви залишайтеся і чекайте. По вас прийде Зеїн і поведе. Вірте йому, як мені. Він – твердий хлопець і не зрадить... як баба.

Тут голос його задрижав, а лице пересмикнула судорога великого внутрішнього болю. При яскравому світлі дня особливо різко виступала зміна, що сталася з цим здоровим красунем, з якого за два місяці, а зокрема за цю останню ніч, не лишилося, здається, й половини. Рум’яні лиця поблідли й запалися, уста посіріли, очі втратили яскравість і обплелися цілою сіткою зморшок, а на цілому обличчі витиснулася печать великого страждання.

– А може б ти не йшов, Петре? – спробував сказати я і сам відчув, що найпереконливіші слова безсилі змінити постанову розбійника.

– Сагин пішов по Зеїна, – заговорив він, неначе б недочувши моїх слів. – Вам до оселі не можна йти, бо там влада. Але Зеїн прийде сюди і поведе вас дорогами, яких влада не знає. Будете мати документи, гроші й золото. Головне – золото. За нього дістанете все. В цій печері під самим палениськом лежанки закопана шкіряна торбинка з золотим піском. Коли б навіть Зеїн не прийшов – знайте самі. Візьмете з собою. Виберіть також зброю і ще що вам треба – все беріть. Юду найліпше вбийте – не матимете мороки. Хоч, правда, ви й так моєї ради не послухаєте...

Потім став переді мною на коліна і вдарив чолом об землю:

– Прости мене, Несторе, за все, що я злого вчинив...

– Бог простить, – відповів я зворушено і підвів його.

А він клякнув ще раз, і ще раз, як звичай велить. Коли підвівся востаннє, я затримав його за руку. – Петре, – сказав я, – в ім’я Боже прости й ти тим, кому зараз несеш помсту. Почекай, не рвися, вислухай мене!.. Дивись мені в очі, Петре, і слухай! Дивись!

Неначе Бог-зна який тягар, він врешті підвів очі й подивився на мене, а я продовжував:

– Скаже мені, Петре, чому ти, такий великий, маєш таку малу душу? Малу-маленьку, аж соромно за тебе! Великого ти не вмієш ні бажати, ні любити, ні ненавидіти. Вразила тебе зрада жінки, задля якої ти зрадив іншу, і це вже отруїло тобі душу. Чи ж ти не бачив більших кривд у світі? Та ж ти щойно вирвався звідти, де вмирають тисячі людей з розчавленими серцями, де вбивають щось більше за тебе, і за мене, і за тисячі таких, як ми: де вбивають Правду і Бога! Чому за них у тебе душа не болить? Чому за них не мстишся, коли вже таку месницьку вдачу маєш? Чому не шукаєш більшого, справжнього ворога, але все вибираєш якусь дрібноту: Єзю Хлюдя, молодуху... Тьху!

Я говорив переконливо і був певен, що трапив добре. Але Петро, раптом відвернувшись від мене, почав завдавати собі на спину приготованого на дорогу наплічника, якого я щойно тепер зауважив.

– Скажу тобі по-щирости, Несторе, – озвався, вступаючи в лижви й одночасно поправляючи наплічника, – що мені до вашої Правди і до вашого Бога стільки діла, скільки вам до мого бога і моєї правди.

– От, маєш! – здивувався я.

– А от і маєш! – флегматично повторив Петро. – Всі ви там – Малороси, Грузини, Німці, чи які інші народи, – всі маєте якогось інакшого Бога та якусь інакшу правду, яка нашому руському чоловіку ніяк не підходить. Не розуміюся я на тому. Серед руського народу взагалі над таким ніхто не думає, хіба самі вчені – пани. За політику серед Росіян на каторзі і раніше, і тепер самі пани сиділи. Простий народ усе за розбій, за крадіжки, за вбивства та за підпали попадав. А у вас, хахлів, кожний мужик-хлібороб проти влади бунтує, кожен якоїсь правди шукає, в кожному зрада сидить. Хай уже тепер влади не люблять – не диво. Бо, по-щирості сказавши, паршива ця влада, що Жидам стільки прав дала. Але ви ж і проти царя бунтувалися. Не бунтувалися? І мали ж жерти та випити досхочу, а бунтувалися. Чого? якого вам рожна було ще потрібно1? Пра-а-а-вди ви шукали!.. Отже, я, хоч темний та дурний, але одну правду тобі також скажу: оті буддисти, що нічого не хотять, – одні дураки, а ви, що хочете забагато, – другі. Наймудріший російський народ, що хоче трошки. Ми – золота середина!..

Поправив шапку, взяв палиці й обернувся ще раз до мене:

– Ну, не гнівайся за одвертість. Ви все ж таки добрі хлопці були. Зоставайтеся з Богом!

– З Богом! – ледве розтуливши уста, машинально повторив я, хоча по правді повинен був сказати: – «З чортом!»

Лихий і сконфужений, я зігнувся, щоби лізти назад у печеру, і мало не вдарився головою об голову Арпада. Мій приятель дивився на мене своїми темними, розумно-пронизливими очима й беззвучно реготав самими устами.

– Здорово! – сказав, коли я побачив його. – А, слово чести, здорово! Ото дав нам лекцію цей представник російського народу!

Я волів би, не мати свідків свого ганебного фіяско і, відчуваючи, що червонію, відвернувся від Арпада. Але він виліз із нори, став побіч мене й обняв мене за шию.

– Не бентежся, приятелю, – сказав. – Ця лекція – не лише для тебе – для мене також. І в мене були свої фантазії... Думалося мені, що ми зможемо Пєтьку переконати і притягнути до себе. А тоді, замість утікати в безпечний край, залишитися тут і взятися звільнювати таких, як ми.

Ми стояли поруч і дивилися за чорною плямкою, що швидко сунулася по снігу і все маліла, залишаючи за собою голубіючу борозну сліду.

– Ач! – промовив я більше сам до себе. – «Золота середина»! «Сіль землі»! І чим пишається – нікчемністю! Важко підшукати характерніший парадокс! Бодай же ти щез, горлорізе!

– Не сердься, приятелю, – примирливо заговорив Арпад. – Підходь до речей по філософічному і старайся в найбільшому лихові знайти якусь позитивну сторону. І в даному випадкові також краплина добра є: цей розбійник пригадав нам, прекраснодушним забудькам, одну стару істину: «З Москалем дружи...»[56]56
  З москалем дружи, а камінь за пазухою держи. (Українська приказка).


[Закрыть]

– Задорого нам ця пригадка обійшлася! – сказав я, пригадавши Святослава, і жаль притулився до мого серця кропив’яним листком. – А тепер скажи, що буде, коли він упіймається? Адже його спитають і про нас.

– Звичайно. Але, думаю, що він нас не зрадить. По-перше, тому, що розбійницький кодекс не дозволить, по-друге, через сина.

– Хіба...

* * *

Отже, ми залишилися в печері й чекали Зеїна. Я, Арпад і Дружок творили добре дібране товариство. А Крюк жив окремо. Я з ним взагалі не розмовляв, а Арпад озивався виключно тоді, коли треба було щось зробити. Навіть Дружок відчував його відчуженість і дуже рідко підходив до нього попросити пестощів. Частіше сідав напроти і подовгу допитливо дивися на нього, неначе питав: «Що з тобою діється?»

А Жорж і справді переживав невеселі дні й напевне не лишень тому, що ми його бойкотували. Долягало йому ще щось, і він цілими днями міг просидіти нерухомо без їди й сну. Інколи шептав щось беззвучно, інколи хитався, немов би від болю, а інколи навіть плакав. Ми з Арпадом постановили не покидати його, але взяти з собою закордон, як живий документ одного з найганебніших і найбільше засекречених методів комуно-московського правління. І не питали Крюка, чи він хоче піти, – він був позбавлений права щось вирішувати. Зрештою, коли б навіть йому таке право дати – нічого б не змінилося: Крюк був скінчений. Здається, коли би його не зачіпати, він, сівши на одне якесь місце, не встав би. Так би й заков’яз, не підводячись.

Але Арпад по кілька разів на день його зганяв:

– Чекісте, бери їж!

– Чекісте, принеси дров!

– Чекісте, попар свої сорочки і візьми чисті!

І Крюк покірно зводився, їв, ходив по дрова, перебирався і парив сорочки. Але, скінчивши, знову сідав у кутик і шепотів, хитався, або плакав.

Так минуло більше тижня. Довкола нас царював цілковитий спокій, і ми вели життя автохтонів: полювали, збирали кедрові горішки, замерзлі ягоди калини й свербиусу[57]57
  Свербиус або свербивус – шипшина.


[Закрыть] та щодня прорубували в ополонках лід, що затягався по кількох годинах.

Одного дня, коли ми, наглушивши саморобними бомбами риби, виловлювали її з ополонок, Крюк послизнувся на леді й шубовснув у воду. Ми його, правда, без ніяких труднощів зараз же витягли, але, поки довели до печери, одежа на ньому замерзла і стала твердою, мов бляха.

Роздягнувши потерпільця, ми змусили його випити пів склянки горілки, поклали його на теплу лежанку й добре вкрили.

Жорж довгенько лежав зовсім тихо, і ми думали, що він заснув. Але він раптом озвався з докором у голосі:

– Навіщо ви мене напоїли? Я ж вам казав, що горілка мені шкодить...

Ніхто з нас йому не відповів, і він, помовчавши трохи, заговорив удруге:

– От мені зараз видається, що я бачу кожну павутинку, кожну порошинку, навіть у найдальшому куті...

І знову вмовк, а ми знову не відповіли нічого.

– Чому не озиваєтеся?! – нараз дико вереснув Жорж і зірвався з лежанки. – Говоріть, лайте, бийте, плюйте на мене, тільки не мовчіть! Не мовчіть! Не мовчіть! Не мо-о-в-ч-і-і-ть!!!

Ухопившись за голову, кричав так дико й пронизливо, що нерви не витримували.

Арпад підбіг до нього й дзвінко ляпнув його долонею по губах.

– Замовчи! – наказав. – Лягай і мовчи!

Враз урвавши крик, Жорж здивовано глипнув на Арпада вибалушеними, почервонілими очима й покірно ліг. Полежав трохи й озвався знову, дихаючи й сопучи важко, мов астматик:

– Ви не знаєте, як я мучуся, як мене переслідує минуле...

– А ти ж би як хотів? – не витримав я. – Щоб тобі всі твої пекельні діла даром пройшли?

Наступила тиша, яку перервало важке зідхання Крюка.

– Коли б я знав напевне, що після смерти не існує нічого, я би покінчив із собою. Немає сили більше терпіти. Але боюся. Бо, ану ж, справді існує позагробове життя?..

Підвів голову і звернувся до мене:

– Скажи, Пашницький, існує?

По стількох роках звук мого правдивого прізвища так вразив мене, що я не почув запитання.

– Скажи правду, Пашницький, – домагався далі Крюк, – існує рай і пекло? Попи самі вірять у них, чи лишень дурять нарід?

– А ти лишень тепер над цим задумався?

– Ні, не тепер. Вже давно. І не знаю. Зрештою, цього ніхто не може знати, бо нема доказів ні за, ні проти. Але, от, що пекло може бути на цьому світі, це напевно! Я його робив власними руками, а тепер ношу його в душі.

– Чи й дивно? Як упустив у свою душу сатану, то душа мусіла пеклом стати.

– Фігуральний вираз, але, зрештою, влучний. Ти навіть не знаєш, який влучний. Ви взагалі багато речей знаєте теоретично. А на практиці... Ну, от, наприклад, коли ти давиш вошу, що ти бачиш? Нічого. А я бачу, як у неї вилазять і лопають очі, як тріскає черево і звідти вискакують тельбухи, повні крови...

– Гей, чекісте! – крикнув Арпад. – А чи не досить тих розмов?!

– Ага, страшно тобі, бридко, правда?! – зловтішно підвів голову Крюк. – Страшно і бридко лишень, коли чуєш, а я це все бачу! Воша, наприклад, не гине відразу, вона ще довго агонізує: сама шкурка дриґає лапками, тельбушки дрижать...

– Перестань! – удруге крикнув Арпад.

– Ні, не перестану! Я стільки років мовчав, а тепер говоритиму! Що мені зробиш? Вбити не вб’єш, навіть не битимеш. Хіба собі вуха заткнеш.

Одначе на якийсь час таки замовк.

– Самі винні, – озвався згодом, ніби виправдуючись. – Навіщо мене напоїли? Зрештою, я й без горілки мусів би Пашницькому щось оповісти... І оце якраз до речі прийшлося...

Замовк, дуже схвильований. Видимо вагався, і груди його ходили ходором.

– Пашницький, – прошепотів, нарешті наважившись, – твоя сестра загинула в моїх руках...

Удар грому не міг би мене вразити більше, ніж цих кілька слів, вимовлених шепотом. Щось раптом встало внутрі мене, і я намагався заховатися за ним, щоб не зрозуміти, не повірити, не допустити змісту почутих слів до свідомости!..

– Брешеш!!! – закричав я. – Брешеш, негіднику!!!

– Ні, не брешу! – і собі підніс голос Крюк. – Не брешу! Вона була тим зв'язковим, якого ми переловили з наказом УВО до «Поповичів»...

У відповідь я... Ні, я не можу оповісти того, що сталося далі. Воно було огидне! Але чи можна мене надто суворо судити, коли прийняти до уваги, що для мене Пшеничка вмирала саме в ту хвилину, а не два десятки років назад. І як умирала?!

Боже, Боже, як же це було жахливо, як несамовито боляче й незрозуміло... Уперше тоді, пригадавши Святослава, я не відчув жалю за його смерть – відчув навіть щось подібне до вдоволення. Принаймні смерть врятувала його від цього останнього удару.

Крюк змивав кров з побитого обличчя, а Арпад, перев’язуючи мої покалічені пальці, докірливо хитав головою:

– Ви, кавалере, розбійникам моралі читати вмієте, а самі поступаєте ще гірше від розбійника. Цього негідника необхідно й справедливо було б знищити тоді, коли він при своєму розумі був і шкодив, або міг шкодити. Тепер же, коли на ньому вимірюється міра вищої справедливости, вам нема чого зі своїми кулаками сунутися...

– Ти не знав моєї сестри!

– Це не зміняє справи, побратиме. Я вас вповні розумію, я вам з усього серця співчуваю, я вас глибоко шаную і люблю, як рідного брата. І тому прошу: не забувайте своєї гідности!

Не знаю, чи говорив так із переконання, чи з обов’язку, але мав слушність. Я цю слушність признавав, але панувати над собою таки не міг. Крюк мене доводив до божевілля і тоді, коли говорив, і тоді, коли відмовлявся говорити. Що якийсь час я кидався на нього, Арпад кидався на мене, Дружок починав гавкати й скавуліти – і землянка перетворювалася в пристановище одержимих.

Жаска ніч!

– Ні-і-і! – наставляючи для захисту руки, заводив диким голосом Крюк. – Ні-і-і! Не примушуй мене згадувати!.. Я боюсь її!.. Я боюся твоєї мертвої сестри так, як не боюся нічого в світі!.. Вона була така страшна, що своїм поглядом могла вбити навіть Медузу[58]58
  Медуза (дочка бога моря Форкія та богині глибин Кето) своїм поглядом убивала людей, перетворюючи їх на каміння. (Давньогрецька міфологія).


[Закрыть]!.. Вона мене звела з розуму!.. У мене й досі стигне в жилах кров, коли я її згадаю!..

– І саме тому ти будеш оповідати!

– Ні!

– Будеш!

Я тратив панування над собою, налітав на Жоржа, між нами ставав Арпад, соромив мене, промовляв до моєї чести й гідности, поки я знаходив сяку-таку рівновагу духа. В землянці тоді стихало, і ми всі відпочивали.

Але тоді починав Жорж.

– Твоя сестра була залізна. Не зрадила нічого, хоча й мужчина на її місці не витримав би. Але під кінець п’ятого дня допитів почала заговорюватися.

– Замовчи! – затуляв я вуха.

– Чому я маю замовчати?! Хіба ж ти не хотів знати ?

– Замовчи!!!

– Твоя сестра щось маячила про якісь останні акорди. Вона любила музику?

Щоби примусити його мовчати, я міг піти на злочин, на душогубство, але кожного разу Арпад ставав на перешкоді. Потім він скаржився, що між нами – двома божевільними – він також мало не збожеволів.

Однак, деякі відомості від Крюка я вислуховував, затаївши віддих, кам’яніючи від здивування.

– Ти знаєш, – оповідав Жорж, – що твоя сестра предрекла нашу зустріч. У півпритомності вона побачила ополонку в ріці, слід на снігу й цю землянку. Коли говорила мені про це, я не вірив, думав, що вона маячить. Таке часто траплялося, що допитувані тратили розум і починали верзти нісенітниці. І я думав, що вона також... От, наприклад, вона казала мені, що наперед знала свою смерть, бо бачила її, коли вас троє ходило в поле десь біля Бершаді. З’явилося їй страшне видиво у тернових кущах. Було таке, чи не було? Твоя сестра сказала: «Побачиш їх – перекажеш».

Умить спогад перекинув мене з темної, задушливої землянки, виритої в сибірській пущі, – геть за тисячі кілометрів, на двадцять із лишнім років назад, на пахучий український лісостеп, залитий сонцем, вколисаний співами коників. Я побачив Пшеничку, її смертельний переляк, розширені очі й воскову блідість ніжного личка. Бідна, бідна дівчинка! І не хотіла нічого нам сказати, щоб не смутити нас. А ми їй ще докоряли!..

– Я допитував її п’ять ночей підряд, – сповідався Крюк, – і п’ятої ночі побачив, що вона довго не витримає, але вмре, так і не зрадивши найголовнішого. Вже не трималася на ногах, і я мусів її прив’язати до стовпа. Кажу їй: «Сьогодні зроблю з тобою кінець!» А вона... Дивно, але всі п’ять ночей вона ні разу на мене не подивилася. Але тоді, коли я сказав, що зроблю з нею кінець, раптом підвела голову й розкрила очі... Я глянув у ті очі, й мене пронизав жах. Не знаю, як це пояснити, але я побачив щось більше від жаху й страшніше від смерти. І закам’янів. Не міг поворухнутися, не зміг відірвати від тих очей свого погляду...

Жорж сів і почав чогось шукати дрижачими пальцями на власних колінах. Його чоло блищало від холодного поту, банькаті чорні очі з червоними білками, як звичайно, вилазили з орбіт. Нижня щелепа скакала, й слова виходили нерозбірливо:

– Ох, яка ж вона була страшна!.. Така гарна і така страшна!.. Як зараз бачу її. Стоїть, прив’язана, дивиться на мене, усміхається несамовитою усмішкою і поволі каже: «Ти сьогодні почнеш свій кінець, мерзотнику! Сьогодні розпочнеться відплата! Ти не будеш мати ні однієї хвилини спокою, ні вдень, ні вночі, ні на самоті, ні в товаристві. Я ходитиму за тобою по п’ятах, мов тінь, і водитиму за собою привиди всіх твоїх жертв. Ти відчуватимеш і бачитимеш нас скрізь: дотик холодного буде нашими трупами, дотик теплого нашою кров’ю. Ти їстимеш у товаристві мерців, тебе чекатимуть холодні обійми трупів у ліжку, у звуках музики ти чутимеш стогін конаючих. Ти, що сієш смерть і муки, врешті захлиснешся ними, жахнешся їх і намагатимешся втекти від них. Але не втечеш, бо вони будуть вічно з тобою і в тобі. І прийде врешті день, коли ти не зможеш вбити навіть мухи, але образи смерти далі стоятимуть перед твоїми очима»...

– Я не міг далі витримати. Не знаю, як відірвався від її погляду, витягнув револьвер і випустив цілий заряд. А потім утік і кілька діб підряд пив. І нічого надзвичайного не сталося. Життя йшло далі, як звичайно. Не без того, щоб не було неприємностей із нервами. Нерви у нас у всіх не були в порядку, і ми всі пили бром, люмінал і всяку таку чортівню.

– Минуло кілька місяців. Було це в травні. Я мав дуже важку ніч і прийшов додому, коли вже добре розвиднілося. Вмився і сів снідати. Не був зовсім тверезий, але випив ще, бо чув, що інакше їда не пролізе в горло. Отже, випив. Але снідати перешкоджала мені надокучлива муха. Знаєте, як часом буває: вчепиться й не відстає. Я її кільканадцять разів відганяв, але це не помагало. Тоді я сів смирно і, коли муха знову сіла мені на волосся, вдарив наосліп долонею. Вона скотилася і впала на білу скатерть. Я глянув і побачив її так докладно, немов би вона була завбільшки людини, або немов би я дивився на неї через мікроскоп... Знаєте, коли би муха була справді велика, вона виглядала би найстрашніше з усіх звірів. По-перше – очі! Уявляєте собі: ціла голова – два ока, червоних, неначе пухирі крови. Довкола очей – не то шерсть, не то пір’я, чорне, стрепіхате... Й от, муха впала на скатерть. Живіт лопнув, лапи й крила судорожно корчаться, хобот розтягається і скорчується, а очі... Ті страшні, криваві пухирі, кожен завбільшки півголови, з виразом муки агонії...

Тепер уже не я, лиш Арпад наскочив на Крюка, підніс його вгору й кинув об лежанку.

– Досить! – крикнув. – Ані слова більше!..

Крюк лишень гикнув і продовжував з поспіхом:

– 3 того почалося. З мухи. Так, як мені твоя сестра сказала...

– Замовчи! – намагався заглушити його Арпад.

– Я після того...

Вони викрикували напереміну й борикалися. Але скінчилося тим, що Арпад зв’язав Жоржа і заткнув йому рота ганчіркою. По чому пригрозив мені:

– З тобою зроблю те саме! – і показав приготовану мотузку. – Будеш поводитися, як нормальна людина, чи поступати з тобою, як з божевільним?

– Коли б ти знав мою сестру, Арпаде, ти би мене ліпше зрозумів...

– Гаразд, я хочу знати про твою надзвичайну сестру. Розкажи мені про неї...

Цілу ніч я оповідав Арпадові про Пшеничку. Плакав сам і примушував до сліз свого приятеля. Зате, коли настав день, мій біль зм’як і пристрасті вляглися. Я був гордий своєю сестрою і підносив до Бога гарячу молитву за її чисту душу.

Натомість Жоржеві погіршало зовсім. Напевне розворушені спогади довершили руїну його мозку, і наступних кілька днів ми були змушені вживати до нього тих немилостивих заходів, з яких почав Арпад: зв’язували його і затикали йому рота. Інакше не можна було, бо, розв’язаний, він дряпався по стінах печери і перевертав усе, переслідуваний видивами трупів, роздавлених мух і вошей. Лише зв’язаний, він починав плести всякі моторошні нісенітниці, або, що ще гірше, – починав оповідати про допити Пшенички. Цього не можна було стерпіти, і ми мусіли йому затикати рота.

Життя в землянці стало попросту нестерпне, і ми з нетерплячкою чекали Зеїна. Та він не приходив, а тут одного дня знову знялася пурга. Через неї ми не могли навіть вийти з нашої діри й мусіли круглу добу ділити товариство божевільного Жоржа. Здається, що виття вітру видавалося йому чимсь іншим, бо навіть і зв’язаний та зі затканим ротом, він зумів проявити всі ознаки тваринного жаху, звиваючись у судорогах по підлозі й вирячуючи свої пукаті семітські очі.

За півтори доби пурга вщухла, і Жорж також заспокоївся. Морганням і стогнанням привернув до себе нашу увагу, а, коли ми його розв’язали, сказав зовсім притомно:

– Не зв’язуйте мене більше.

– А будеш поводитися смирно?

– Буду, я тепер уже знаю.

– Що знаєш?

– Як тікати.

– Від чого тікати?

– Від неї. Вона казала, що я не втечу. Але помилилася. Я втечу. Я знаю таку стежку, що нею можна втекти...

Ми лишень переглянулися з Арпадом, але вирішили Крюка не в’язати, бо ж він, хоч і плів дурниці, але поводився зовсім спокійно.

Це було пізно ввечері. А ранком я прокинувся перший і побачив, що Крюк щез. Арпад, який мав надзвичайно чуйний сон, того разу спав, як забитий, а Дружок напевне щось бачив, але пояснити не міг.

Я збудив Арпада.

– Втік?! – схопився він. – Ну, й добре, що втік. Менше клопоту.

Я був тієї самої думки, однак це нас не позбавляло неписаного обов’язку. Ми скоро зібралися, взяли Дружка і вилізли з печери. Синє небо було чисте й лагідне, а ранішнє сонце золотило сніг і кришилося в кришталях інею. На вирівняній пургою білій пелені виднівся нерівний слід, що біг униз через ріку і далі на протилежний бік – у ліс, що вкривав високий берег.

– Пішов пішки, – зауважив я. – Коли візьмемо лижви, доженемо його скоро.

– Якщо він ще живий, звичайно... – скептично сказав Арпад.

Ми рушили слідом і за яких чверть години опинилися на краю урвистого берега, що спадав у широкий яр. Ставши на краєчку, ми побачили огидний і моторошний образ: нижче наших стіп на яких десяток метрів зяяла брудно-червона пляма, довкола якої гризлася вовча зграя. Окремо лежали один чобіт, шапка та ще валялися клапті одежі. Це було все, що залишилося від Крюка.

– Он куди йшла його стежка! – зідхнув Арпад, зрештою, без помітнішого жалю.

Я з обридженням відвернувся, а Дружок протяжно завив.

– Реквієм! – ще раз зідхнув Арпад і повернув за мною.

* * *

Зеїна ми чекали більше місяця, а він, виявляється, їздив доганяти батька. Спочатку в Якутськ, а потім в Алдан.

– Вбито його, – сказав понуро, витираючи зі скісних очей непрохані сльози. – Мачуха жива, полюбовник живий, а його вбили. Впізнали і тропили[59]59
  Тропити – висліджувати, переслідувати.


[Закрыть], поки не застрелили...

Був це невисокий, але кремезний, парубок, Якут з обличчя, дивне при тому подібний до Петра. Говорив досить добре по-російськи і був грамотним. До пам’яті батька ставився з побожною пошаною і на його наказ міг би без надуми кинутися в огонь і воду. До того ж вдачі був одчайдушної, а спритом і хитрістю нераз нас попросту лякав. Отож не дивно, що при його та золотого мішечка допомозі ми за два місяці мали «найправдивіші» документи, з якими пустилися в дальші мандри на схід.

Переваливши в червні через Джуґджурський Кряж, ми дісталися до Охотська і там отаборилися аж до наступної весни. Зеїн вернувся додому. На прощання ми похвалили покійного Петра за силу, ріст і відвагу та віддали юнакові Дружка. Шкода нам було собаки, але що ми могли з ним зробити? Зеїн був дуже вдоволений і вважав, що одержав достатню винагороду.

З Охотська ми добилися до Петропавловська на Камчатці й там стали до роботи на китоловне судно, яке випливало в море Берінґа. Коли судно було вже близько Алеутських островів, ми однієї ночі спустили шлюпку і ще раз заграли життям, на цей раз кинувши його на волю морських хвиль. Це була дуже ризикована гра, і в порівнянні до неї втеча з табору була дитячою забавою. Але про неї треба би було писати окрему історію.

Доля любить відважних, і на цей раз нам також пощастило: ми у вільному світі!

Арпада, себто Артема Падалицю, ви, звичайно, знаєте. Він має славу найкращого вчителя гімнастики й акробатики, як теж милої товариської людини. Але про подробиці цієї історії ви не пробуйте його питати, бо він усміхнеться і скаже вам, що отець Нестор Пашницький любить інколи фантазувати...

Кінець

Бразилія, 1959-61 р.