Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Найстарший мій брат – Андрій – був інженером, підстарший – Антін – лікарем, третій з ряду – Сергій – адвокатом, а я, скінчив духовну семінарію, бо хотів піти слідами батька. Подобалося мені священство. Я любив нашу садибу, наше село і всю околицю. Любив наші поля й луки, пасіки серед молодих лип та акацій і верболози на піщаному березі ріки. Любив кольорові сутінки Божого храму, наповнені запахом воску й ладану, спокійну тишу, в якій душа сама летить до Бога; любив своєрідну сувору красу іконописного мистецтва, церковну музику й ніжні вогники свічок, опливаючих воском. Я серцем відчував усю велич урочистости Богослужінь і кожного разу наново переживав потрясіння, проймаючись простотою й мудрістю вислову Святого Письма. Я приріс душею до людей, серед яких збігло моє дитинство й юність. Любив наших дотепних і грубуватих, але гордих селян-хліборобів, любив – ніде правди діти – сварливих і гостроязиких, зате чепурних і дзвінкоголосих сільських красунь і засмалену дітвору з вигорілим на сонці волоссям, що вистрибувала і вигукувала в поросі сільської дороги. Я багато чув від батька про труднощі, з якими він зустрічався в селі, я знав про безмір праці й серця, вкладених у нашу парафію, й мені попросту було незрозуміло, як це все могло б перейти в чужі руки. Та і сам з молодих літ вріс у життя села: керував церковним хором, учив нот і грамоти, давав вистави з молоддю, колядував, щедрував і робив ковзанки.

Час-від-часу, особливо взимку, в приходстві, що перетворилося у свого роду сільський клюб, збиралися господарі, щоби поговорити і порадитися з татом: що й де сіяти, звідки дістати таке або сяке насіння, які на що ціни, яка раса худоби краща і всяке таке інше. Найбільше приходило людей, коли розходилася вістка, що приїхав хтось у гості з «поповичів». Усі три старші брати були вже жонаті й жили окремо, але двічі-тричі на рік відвідували родинне гніздо. І не раз чекали місяцями наші парафіяни з хворобами, або з правними клопотами, кажучи:

– Підождемо, поки наш попович приїде – той правду скаже.

Мама також мала постійно якісь справи з господинями: то яйця з расових курей їм ховала для квочок, то звіряла таємниці на солодке тісто, на рибу, чи поросята, то знову радила якісь домашні ліки на дитячі хвороби.

І я розумів, що село без нас осиротіло б. Тому тішився подвійно, що не лише з обов’язку, а й з власного глибокого бажання буду священиком.

Наймолодшою дитиною, молодшою за мене на чотири роки, була сестра. Звичайно, як наймолодша та одинока дівчинка, стала загальною улюбленицею і пестійкою. Вдалася в маму: мала сині очі й ясне каштанове волосся, що сягало їй по бедра, високий стан і ніжний, чистий профіль, що нагадував мармурові статуї грецьких майстрів долота. Люди вважали її красунею, а ми – й поготів. Звалася Таїсою. Але, коли була ще маленька й хотіла вимовити своє ім’я й прізвище, то в неї замість Таїса Пашницька виходило «Псенися Псеницка». Це було таке потішне, що й ми її почали називати Пшеничкою. І так лишилося. Для нас вона була просто Пшеничкою, для служби й селян – панночкою Пшеничкою.

Чи то тому, що ми всі своєю увагою й любов’ю створили особливу атмосферу довкола дівчинки, чи вона вже мала від народження щось відмінне у своїй крові, але Пшеничка відзначалася цілком своєрідною вдачею. Вона не одідичила[20]20
  Одідичити – одержати в спадок.


[Закрыть] ані трохи практичности, чи хазяйновитости по батьках. її взагалі не цікавило ніщо річеве, матеріальне. Не проявляла вона найменшого нахилу до господарства, гаптів і мережив, як личило провінціяльній панночці. Не зманерувало її також життя під час науки в гімназії в місті, чого дуже боялися батьки.

Від ранніх літ вона була задивлена в якусь далеку ціль і цілою своєю істотою линула до неї. Це зраджувалося в її розмовах, у виборі книг і музичних творів. Пшеничка могла просиджувати довгі години за фортепіяном, потрясаючи дім урочистими мелодіями переважно Бетговена і Баха, якими захоплювалася особливо. Вона знала напам’ять Страсти Христові по всіх чотирьох Євангеліях і що Страсного Четверга, повертаючись увечері з Церкви додому зі запаленою від страсного вогню свічкою, приносила відбитку живого болю на блідому личку, а в синіх очах – сліди сліз і якогось такого глибокого натхнення, що будило в нас тривогу.

На п’ятнадцятому році життя Пшеничка дістала «Кобзаря», читала його день і ніч і плакала так, що аж розхорувалася. Її взагалі захоплювали великі речі й великі люди. Вона читала й перечитувала літописи з батькової бібліотеки, Житія Святих, молилася до постатей княгині Ольги і Жанни д’Арк, і часто просила дівчат співати пісню про Бондарівну. Любила робити порівняння з мітичними постатями і часто ходила задумана зі збірником грецької мітології в руках.

Ми чомусь усі думали, що Пшеничка врешті вступить до монастиря, і всі помилилися: після закінчення гімназії вона висловила своє бажання – вступити за прикладом Антона на медичний факультет. Але не довелося їй бути лікаркою, так само, як мені священиком.

Скінчивши духовну семінарію, я чекав на щасливий випадок, який би скінчився шлюбом, а потім і висвяченням. А тим часом жив удома і помагав батькові.

Однак, щасливий випадок не нагоджувався, натомість вибухла революція, і події, які вона принесла зі собою, закрутили мною так, що я перестав бути господарем власної особи. Я, мої брати та ще наш найщиріший приятель з дитячих літ, син поміщика зі сусіднього села – Святослав Чеп-Ходоровський пірнули з головою у вир політичного життя. Створення Центральної Ради, з'їзди і конгреси в столиці, торги з Тимчасовим Урядом – все це нас хвилювало, викликало палкі дискусії й заступало собою всякі особисті справи.

Я практично жив у Києві й приїздив додому лише для того, щоб поділитися новинами, взяти чисту сорочку й «сидора»[21]21
  Сидор або сидір – торбинка, короб тощо для харчів на сніданок, обід або вечерю.


[Закрыть] з харчами, яких у столиці вже бракувало. Вдома доводилося вислуховувати нарікання на дурну політику соціалістів, на сваволю дезертирів з фронту й усякої голоти, розагітованої більшовицькими пропагандистами. Що можна була на це сказати? Мене і мені подібних соціалістичні еківоки[22]22
  Еківоки – це термін, що позначає двозначні натяки, виверти або висловлювання, які мають кілька варіантів тлумачення, але мають на меті призвести до однозначного висновку.


[Закрыть] й імпотентна поведінка уряду доводили до одчаю, але нас за наші погляди вважали ретроградами, консерватистами і ще Бог-зна чим. А справа організації Вільного Козацтва викликала проти нас нечуване обурення.

Та ми не дуже прислухалися до наших єдинокровних, а по духу московсько– і більшовицько-думних, братчиків і робили своє. Я часто покидав столицю та їздив то на Волинь, то на Полтавщину, то аж на Херсонщину, і скрізь на мій заклик відгукувалися сотні здібних та енергійних людей, які ставали в лави Вільного Козацтва, щоб боронити спокій і правопорядок у розбурханій революцією Батьківщині.

І саме в час таких поїздок я познайомився з Жоржем (ох, Жоржем!) Крюком. Проїжджаючи через наше повітове місто в базарний день, я побачив мітинг і завернув туди. Одягнений у солдатську шинелю, Жорж стояв посеред натовпу на возі, розмахував руками і шпарко промовляв. Треба признати, що посідав дар красномовства, вмів убрати дешеву демагогію в добру форму і володів секретом – здобувати собі симпатії. І лишень досвідчена людина могла пізнати в промовцеві того «героя» з «Інтернаціоналу», який бувши «рабом і нічим», спалахнув раптом бажанням «стати всім» і «збудувати новий світ», як це співалося в комуністичному гімні. Видно, добре поінформований про відносини в повіті, Крюк говорив з прозорими натяками на певних осіб, у тому числі й на нашу родину.

– Спитаю вис одверто, – кричав Крюк по-московськи, – кому належить земля у вашому повіті, у вашій губернії – в цілій Росії?! Поміщикам, дукам, попам! А хто на ній працює? Багатії, експлуататори?! О, ні! Навіщо їм? За них працює безземельний наймит і малоземельний селянин! За кошт поту і крови цих трудящих жирують і багатіють нероби, так точнісінько, як жирують і багатіють капіталісти за кошт визискуваного фабрично-заводського робітника! Що ж мають за свою працю трудящі? Мозолі, злидні, темноту і п’янство! А що мають попи, поміщики і капіталісти? Мають розкіш! Вони живуть у палацах, вони вчені, бо посилають своїх дітей вчитися за границі, вони далі скуповують землі, будують млини, гатять ставки, випасають худобу – все коштом трудового народу!

Глянув довкола вдоволеним оком переможця, передихнув і крикнув:

– Годі! Земля – селянам, фабрики та заводи – робітникам! Хто вміє працювати – той буде господарем!

І ще щось там у такому дусі.

Коли він скінчив, його винагородили досить рясними оплесками, а я підійшов ближче і спитав:

– А ви, громадянине, хто будете за станом?

– Я – пролетар! – голосно і гордо відповів Крюк.

– І багато вас визискували капіталісти?

– Я не був таким покірним і сліпим, щоб дати себе визискувати!

– Гм... А на хліб – як же заробляли? Ходили красти?

В юрбі почали сміятися, і Жорж підскочив зі злости.

– Це не ваше діло! – крикнув.

– Ага! – засміявся я. – Не моє діло? А яке ж діло вам, Москалеві, що ви приходите на чужу землю і починаєте лаяти чужих людей? І ви не поміщик, не піп і не капіталіст, то яке маєте право про них говорити?

– По-перше, я не Москаль, а руський, як і всі ви тут! – загарячився Крюк. – А по друге, національність значення не має, бо пролетаріат не має батьківщини!

– Виходить: пролетар – босяк! – крикнув хтось.

– Скажи ліпше – байстрюк! – додав інший голос, і натовп почав реготати.

– Я говорю в імені трудового народу! – аж надсаджувався Крюк, намагаючись вдруге вилізти на попереднього коника.

– Та яке вам діло до трудового народу, коли ви до нього не належите! – і собі крикнув я.

– Це – провокація! – репетував Жорж, посинілий від зусилля. – Це – провокація! Я на самому початку заявив, що є пролетарем!

– Паничу, паничу! – загукали мої односельчани. – Лізьте й ви вище, щоб чутніше було! Лізьте!

Не чекаючи моєї згоди, кілька сильних селян вхопило мене попід пахи і силоміць висадило на прикочений від кузні, нескінчений віз.

– О, знайшли кого слухати! – запротестував чийсь неприязний голос. – Він перший з тих, що Вільне Козацтво створили, щоб свого добра берегти!..

– Він нам зараз десяту заповідь пригадає – знаємо вже!

– Ба, ні, не знаєте! – сказав я. – Коли ж хочете знати – слухайте!

Коли крики вляглися, я почав:

– Люди, моя мова буде коротка: всі наші справи ми мусимо рішати самі!

Наступила тиша, з якої вихопився той самий неприязний голос:

– Хто «ми»? Попи, чи пани?

– Українці! – відповів я.

Знову стало тихо, а я продовжував:

– Смішно, люди, що ви слухаєте оцього пролетаря! Що він розуміє в земельних справах? Що він взагалі розуміє в нашому житті, коли й мови нашої не знає?! Кричить тут проти поміщиків. А хто ж пороздавав безмежні простори нашої землі, ще й з людьми на ній, своїм вислужникам, як не той уряд, мовою якого говорить оцей «пролетарій»?! Наші були царі, чи московські? Порядки наші були, чи московські? Закони наші були, чи московські? По школах наша мова була чи московська? І тепер, коли нам врешті по двох з половиною віках вдалося так-сяк осягнути свій уряд, приходить оцей Москалик, чи пролетарій без роду-племені і починає вас вчити, а ви стоїте, роззявивши рота, і слухаєте. І не соромно вам?! Не маєте свого розуму? Не маєте іншого місця, що по базарах справи обговорюєте?! Ще ніде і ніколи ніхто на базарах законів не видавав. Закони видає уряд. Наш уряд є в столиці – Києві. Український уряд! І він вже видав Універсал про землю. Та тепер найважніше не земля, а уряд – про нього треба думати! Втримаємо свій уряд – будемо мати такі закони, як нам треба, а, послухаємо цього Москаля – знову будемо під чужим урядом і чужими законами.

– Цей уряд, що є тепер у Києві, такий самий буржуазний, як і царський! – перебив мене Крюк.

– То ви, пролетарію, царський! – відповів я йому. – Так само нахабно лізете в чужі справи, як і московські царі лізли!

– Я не Москаль!

– А якого ж лиха по-московськи говорите?!

– Правда залишається правдою, незалежно від того, якою мовою вона висловлена!

– Звичайно. Але вам ліпше буде, коли поїдете до Петрограду і скажете Троцькому з Леніним, що Україна не хоче більше московських порядків: ні буржуазних, ні більшовицьких – ніяких!

– Нам такий уряд буде добрий, який землю дасть! – перебив нашу суперечку вигук із натовпу.

– Та, чуєте ж, землю уряд дав, але ділити не дозволяють!..

– Універсал видали, а Вільне Козацтво на сторожі поставили, щоби до поділу не дійшло. Хитро!

– А як же ти думаєш землю ділити? Сам?

– Поділимо й самі, не бійтеся!

– Поділите! Два сусіди за межу судяться, брати за пліт помиритися не можуть, а він буде сам усю землю ділити!

– Він трьом свиням їсти не розділить, а землю береться ділити!

– Знаєш же ти хоч, по скільки землі на душу припаде?

– А чому уряд не ділить?

– Почекайте, не можна всього зразу!

– Чекати? Чого чекати? Земля – найголовніше!

– Поки сонця дочекаємося, роса очі виїсть!..

Крики росли, люди штовхалися й сердилися все більше. В когось уже й шапка з голови злетіла, в когось і кров з носа потекла. І немало я накричався, не мало й розумніші говкали, поки трохи заспокоїлося.

– Ну, – сказав я, – ще й до поділу не дійшло, а ви вже б’єтеся. Ей, люди, люди, чи не соромно вам?!

– Та бо, паничу, болить воно нас, пече! – признався якийсь дядько по щирости. – Нам уже в голові помішалося. Один говорить одне, другий – друге, а десятий – десяте. Кажете ви – ніби й ваша правда, каже той пан – його правда, а ми, люди прості, не знаємо, кого слухати. Тільки ж що правда, то правда: несправедливість у нас велика, і треба, щоби хтось за робочим людом обстав.

– За трудящим тільки трудящий постоїть, а пан за паном руку тягне! – вкинув Жорж Крюк.

– Ви, дядьку, – звернувся я безпосередньо до селянина, – коли б побачили, що топиться у воді один український пан і один Москаль-мужик у лаптях, – кого б кинулися перше рятувати?

– Та ніби... – почухався за вухом дядько. – Воно, хоч і пан, а таки свій...

– Добре, господарю! – похвалив я. – В цій хвилині ви велику правду сказали! А зараз я вам покажу другу правду, щоби ви знали, кого слухати... Ви, – звернувся я до Крюка, – кажете, що належите до трудящих?

– Так! – потвердив Крюк.

– Ну, а я у вашу порожню заяву не вірю! Щоби бути трудящим, треба вміти працювати, а, щоби вміти, треба мати звичку до праці. Ви самі казали, що не давали себе визискувати, іншими словами сказавши – не працювали. То який же ви трудящий?

– Що ви мене хочете на словах упіймати! – знову розсердився Крюк. – Трудящий не повинен неодмінно на багача працювати. Може працювати і сам на себе.

– Гаразд, гаразд, але я хочу знати: звідки ви брали кошти на своє життя?

– Ви собі можете хотіти, але я не скажу, бо не зобов’язаний!

Я повернувся до натовпу:

– Чуєте, люди? От вам «трудящий»! От вам оборонець ваших інтересів: пролетар без батьківщини, визискуваний без визиску, робітник, який уміє лишень язиком працювати. Знаєте байку про повну і порожню бочки? Отже, перед вами така порожня бочка!

– То ви сам порожня бочка! – вереснув Крюк і посинів. – Ще не висвятився, а сповідати хоче! А що ви вмієте, крім того, щоб за батьком торбу на книші носити ?!

Я крутнувся і вхопив його за руку:

– Гей, люди! – крикнув. – У кого з вас є яка робота господарська: молотити, гній возити, чи дрова рубати?! Наймаюся на день, чи два з оцим «трудящим пролетарієм». Якщо він докаже, що зуміє працювати краще від мене, то я вам урочисто обіцяю того ж самого дня роздати увесь свій маєток до останньої нитки найбіднішим людям з нашого села. Але, – звернувся я до Жоржа, що намагався видерти свою руку, – але, коли ти, «пролетарію», не зробиш бодай половини того, що я зроблю, то я накажу своїм козакам всипати тобі сто нагаїв і посадити потому на тиждень в холодну на хліб і воду. Чув?

Базарну площу залягла тиша, а сотні очей жадібно впилися в Крюка, намагаючись видерти його відповідь раніше, ніж вона втілиться в слово. А Крюк стояв посинілий (цікава властивість – не червоніти, а синіти, як бузковий цвіт!) і намарно підшукував влучних слів для рішучої відповіді. Та, видно, нічого кращого не знайшов, крім викруту:

– Яке має значення, чи я більше, чи менше від вас зроблю? Ми говоримо принципово про саму ідею, а не про те, хто більше дров нарубає, чи гною навозить...

– Маєте! – показав я на нього людям і скочив із воза.

Крюк іще спробував щось говорити, але його слова потонули у вигуках:

– Годі, годі базікати! Вже бачимо, що за трудящий з тебе!..

– Йди в Расєю порядки заводити!..

– І то отаке чортзна-що людей баламутить!..

– Його добре було б до собачої буди прив’язати, щоби гавкав!

– Ні, краще до дишля причепити – буде язиком дзвонити!..

Тут і там, правда, чулися слабі й непевні голоси в обороні «трудящого», але більшість була проти нього. Велика більшість. Крюк був покладений на обидві лопатки. Він це бачив і розумів і кинув мені повний звірячої ненависти погляд. Ох, скільки ж цей погляд обіцював!..

Та я витримав його з іронією й великодушністю переможця. Засміявся і пішов до саней.

Мій візник, нокаючи на коні, покручував головою і усміхався. Врешті не витерпів і обернувся до мене.

– А ви його, паничу, ловко піймали! – сказав.

– Ти, хіба, чув?

– Та вже ж, що чув. Я близько з батогом у руках стояв... А, знаєте, хто він такий?

– Ні. А ти знаєш?

– Знаю. Себто, я не знаю, та мені ось тілечки один парубок із Пещерного казав. Батько цього «пролетарія» вексель підробив, і його заслали. А маму взяв до себе один пан за ключницю. З Курська вони приїхали до Єлисавету. А в того пана була донька молода. От цей самий «пролетар» і збаламутив доньку. Він знав, що батько по волі не віддасть, то ж підмовив її тікати. Але пан якось довідався, доньку до Петербургу вислав, а цього «трудящого» наказав батогами випрати і поганою мітлою з двору вигнати разом із мамою. Тому він такий лютий на панів.

Це було в грудні 1917 року, якраз у часи веремії зі скликанням Першого Всеукраїнського З’їзду Рад[23]23
  Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, скликаний більшовиками, відбувся 11-12 (24–25) грудня 1917 року в Харкові після того, як більшовицькі делегати залишили з'їзд у Києві. На ньому було проголошено створення Української Народної Республіки Рад (УНР Рад) як федеративної частини Російської республіки.


[Закрыть]. Вибух більшовицького повстання, а за ним – бої проти банд Муравйова та Овсєєнка-Антонова надовго відірвали мене від рідного села. Побіч мене Сергій і Святослав, та ще приятелі й знайомі в рядах Вільного Козацтва відбивали Арсенал. Сергія при тому поважно поранено, а Святослав, рятуючи людей із палаючого будинку, сильно попікся. На наказ команди мене приділено до охорони транспорту ранених, і я виїхав із Києва раніше, ніж він упав у руки більшовиків.

Святослава й Сергія я відправив додому, а сам, приєднавшись до лав Січювих Стрільців, повернувся здобувати Київ від червоних. Не було часу думати про родину. Коли ж столиця була вже в наших руках, виникли нові проблеми, нова тривога. І без того непевна ситуація ускладнювалася через безоглядну поведінку Німців. Проти України діяло все: Німці, чорносотенні московські організації, більшовицька наволоч і свої ж таки єдинокровні соціялістинні шашлі. Я й ті, які думали і почували так, як я, були глибоко затривожені й зажурені майбутнім. І лишень, коли проголошено Гетьманщину, у нас зродилася міцна надія на покращання. Хто знав Гетьмана[24]24
  Павло Скоропадський (1873-1945) був гетьманом України з квітня по грудень 1918 року.


[Закрыть] – вірив йому.

Десь уже в другій половині травня передано мені з дому листа, писаного Пшеничкою. Вона писала:

«Дорогий Несю!

Ми одержали твого листа і тішимося, що ти живий і здоровий. Ми також, хвалити Бога, поскаржитися не можемо. Щоправда, було в нас багато журби з Сергієм, але він тепер одужує і збирається незабаром їхати додому.

Маю для тебе новину: запрошую на мої заручини зі Святославом. Гадаю, не здивуєшся дуже, бо мені здається, що ви всі того сподівалися, лиш я одна ніколи про це не думала. Та коли Семен оповів, який відважний Святослав, як героїчно кидався у вогонь, то я відразу зрозуміла, що люблю його. Взяла й негайно поїхала до Чепів. Побачивши ж Святослава в ліжку, такого худого й змученого, й уявивши собі, що він міг згоріти живцем, так злякалася, що мало не вмліла. І тоді сказала йому, що приїхала його сватати, що вийду за нього заміж, якщо він того бажає. Уяви собі, що Святослав відразу ж погодився, навіть сказав, що це – таке щастя, про яке він навіть мріяти не смів, а при тому дуже дивувався і питав, чи я говорю поважно. Ірина Модестівна і Микола Павлович також дали свою згоду і відразу ж почали кликати мене донькою і невісткою. Тільки вдома, коли я повернулася і розказала все, з мене всі дуже сміялися. Особливо тато і Сергій. Мама спочатку сердилася і соромила мене, але потім також почала сміятися разом з усіма. І все скінчилося добре.

Та тобі напевне тепер не до моїх заручин. Отже, ти близько при Гетьмані? Страшно тобі завидую! Невже ми справді будемо знову мати свою державу з Гетьманом на чолі? Це – таке щастя, що навіть вірити не хочеться (зовсім так само Святослав мені при сватанні сказав)! У моїй уяві Україна й гетьманство – це найвища гармонія, це щось нерозлучне. Я при першій же нагоді поїду до Києва, щоби побачити власними очима Його Милість Гетьмана України. Він напевне не носить шапки з павиними перами, ані булави. Яка шкода! У гетьманській одежі XVII віку виглядав би чудово!

Але я пишу наївно, як інститутка. Не смійся з мене – я надто щаслива, щоби бути розумною. Соромно лишень мені, що відбуваються такі важливі події, а я не можу прийняти в них ніякої чинної участи. Така з мене нездара, що нічого нічогісінько не знає і не вміє, крім свого фортепіяну й нот. Бідний таточко хоче мене чогось практичного навчити і засадив за книги (тебе ж нема, то нікому ту «бухгалтерію» вести). Записую мішки й пуди гречки, ячменю, вівса й пшениці, рахую дні робітникам і т. п. Стараюся робити якнайкраще, але все виходить щось таке, з чого таточко потім сміється. А мені дуже прикро».

Далі йшли родинні справи, сільські новини і прохання – якнайчастіше писати.

Читаючи листа, я сміявся і в думках десятки разів цілував сестру. Люба, мила Пшеничка! Це було так природно для її безпосередньої вдачі: поїхати до Святослава і з дитячою щирістю в очах отак просто сказати: «Святославе, я вас люблю і навіть вийду за вас заміж, якщо ви цього хочете». Ще й сумнівалася, чи він погодиться! А Святослав сох за нею, відколи вийшов з дитячих років. І батьки його цілком прозоро натякали нашим батькам, що «хотіли б мати пшеничку у своїм городі». Що ж до мене, то лишень одного Святослава я вважав гідним моєї сестри і йому одному віддав би Пшеничку без заздрости й жалю. Тому радів щиро, що все так добре склалося.

А щось по тижневі по тому передано мені, що Пшеничка таки справді в Києві, зупинилася в нашої тітки Марусі на Деміївці, де чекає на мене.

Звичайно, не минуло й години, як я вже був біля тітчиного дому. Не стукав у парадні двері, бо знав, що в цей час родина певне п’є чай на веранді. І не помилився. Але, уявіть собі моє здивування, коли я, обійшовши дім, побачив на веранді повно гостей, а біля Пшенички, що стояла до мене спиною... – Крюка!..

На цей раз привернуло мою увагу, що він мав щось семітське в крові. Це виразно виступало в його темних пукатих очах та в зарисі червоних пристрасних уст. І я, хоч не чув слів, та по виразі його обличчя, грі очей і солодкій усмішці гарячих уст зрозумів, що він залицяється.

Від обурення у мене внутрі все перевернулося. Я ледве опанував себе, щоб не вхопити цього поганця за карк і не скинути його сторч головою з веранди. Мені видалося блюзнірством, що він смів говорити до нашої Пшенички, ба, навіть усміхатися до неї!

Не тямлячись від гніву, я вибіг на веранду й безпардонно постукав у плече Жоржа стеком. Коли ж він оглянувся, тим самим стеком вказав йому на сходи, не говорячи ні слова. Крюк почав синіти, цілком так, як при першій зустрічі на базарі, але гнучкий стек у моїх руках напевно промовляв досить красномовно, і «трудящий» вирішив не ставити опору. Знову кинув мені повний ненависти погляд, скорчив пику у високомірну гримасу, гордо підніс голову, та все ж досить швидко збіг з веранди.

Потім, коли я, перепросивши тітоньку Марусю й гостей, пояснив мотиви свого вчинку, тітонька жахнулася:

– То я більшовика тримала під своїм дахом?! Подумайте лишень! А мені його представлено як студента юридичного факультету й сина лікаря! Кому ж у голову прийде документів питати?!

– Тепер ніякі документи нічого не варті, – сказав я. – Ще до деякої міри можна людину пізнати по тому, чи говорить вона по-українськи. Коли не говорить – гнати в шию!

– І я його вижену, вижену! – завзялася тітка.

Однак, виганяти Крюка не довелося. Він по цьому випадку щез, навіть не забравши своїх речей.

У жовтні ми відсвяткували заручини Пшенички і Святослава. З’їхалася до рідного дому вся сім’я, і цей день у моїй пам’яті залишився останньою світлою віхою молодости. А з листопаду почалося...

Не хочу навіть згадувати подій, якими скінчився 1918-ий і почався 1919-ий рік. Я пережив цей перелом як найгіршу хворобу, покинув столицю ще в грудні й вернувся додому. Було мені тим прикріше, що нас четверо братів поділилося на дві ворожі партії: Антін і Сергій приймали активну участь в протигетьманському повстанні й після перевороту залишилися в Києві; а я й Андрій були в рядах сердюків. Андрій забрав родину і виїхав з гетьманом, я постановив відійти від політичного життя, а Святослав сказав, що ще побуде р Києві «у ролі пасивного обсерватора».

Вернувшись додому, я просив – нічого мене не питати. Замикався у своїй кімнаті й виходив лишень до столу. Мабуть вигляд у мене був дуже понурий, бо при їді рідко хто обзивався словом, і взагалі в хаті запанувала напружена й трагічна тиша. Вона була тим дивнішою, що фортепіян мовчав також.

На початку лютого повернувся Святослав. Наше село лежало на дорозі від станції до його села, і він заїхав до нас. Не скидаючи кожуха, присівся на краєчок стільця і спитав:

– Знаєте останню новину?

Був пожовклий, мав почервонілі очі й усміхався сардонічною усмішкою.

Ми всі стояли довкола й похмуро мовчали.

– Маємо нову федерацію, – не дочекавшись відповіді, повідомив він. – На цей раз – федерація з більшовицькою Росією. Наш «землячок» Раковський проголосив в імені всього українського народу... Га, як вам це подобається?..

І знову, не дочекавшись відповіді, зірвався зі стільця.

– Вибачте, їду додому. Як тут? Дуже неспокійно? Треба людей під зброєю тримати. Будьте, поки що, здорові!..

Поцілував руки в матері й Пшенички, обернувся до мене й клепнув по плечі:

– Носа догори, Несторе! Може після цього наші люди мудріші стануть. В кожному випадку ми маємо роботи вище голови! – і він черкнув пальцем лінію над своєю головою. – Я увечері приїду. Будь здоровий!..

Але ні ввечері, ні другого, ні третього, ні десятого дня я не хотів ані говорити, ані навіть слухати про справи політичні. Святослав сердився й обкладав мене усякими діткливими[25]25
  Діткливий – дошкульний.


[Закрыть] епітетами, але я не піддавався.

– Ти знаєш добре, що я також уважаю цей переворот злочином, який лягає страшним гріхом на цілий нарід. Але й за гетьманщини не все було ідеально. Одні винні і другі винні, одні мають слушність і другі мають слушність, – це був головний аргумент Святослава.

У відповідь я завжди пригадував дядька з базарного мітингу, який казав: «Говорите ви – ваша правда, говорить хто інший – його правда».

– Бо так і є, Несторе! Проблема настільки важка, а обставини такі заплутані, що тут важко бути абсолютно безпомильним!

– А я тобі, Святославе, скажу те саме, що вже казав сто разів: я не прикладу руки до справи, яку не вважаю за чисту і певну.

– Коли так стануть усі дивитися, то гору візьмуть більшовики.

– Якщо дивитися на речі твоїми очима, чи очима того дядька на базарі, то й більшовики мають слушність. Облишмо це! Берімся ліпше до практичних речей: оборони повіту.

Практично беручи, хоч ми розходилися зі Святославом у поглядах, але від того нічого не мінялося: ні я, ні він не могли взятися до чогось більшого. Більшовики зайняли Київ і сунулися вздовж залізниці на захід. У нас, в запіллі, було безвладдя. Деякі села падали здобиччю грабунку й бандитизму, деякі самі перетворювалися в осідки горлорізів, деякі, навпаки, вміли боронитися й забезпечити лад і порядок внутрі. Наше село належало до тих останніх і вже нераз успішно ставило чоло всякого роду напасникам. Але, звичайно, само не встояло б проти великого відділу війська. Ані наше, ані якесь інше. Отже, треба було подумати про оборону, що діяла б в інтересах цілого повіту. Бо щораз то ставало небезпечніше, і Вільне Козацтво, роззброєне за гетьманщини, тепер було потрібне більше, ніж коли. Та, на щастя, сили були, зброя була в кожній хаті, зацікавлення також було – лишалося тільки все це використати. Знайшлися також люди, тямущі у військових справах, «і ми незабаром перетворили майже цілий повіт у редуту, на якій розбивали носи денікінці, більшовики, анархісти і звичайні грабіжники. Постійні стежи й телефонічні зв’язки своєчасно давали знати про небезпеку, а штаб, розташований у найдо гіднішому місці, відразу давав накази й керував операцією.

Отже, ми жили окремою республікою, і на нас завзялася більшовицька влада. Інколи нам потрапляла до рук якась проклямація, або часопис, в яких рідко коли бракувало згадки і погроз у наш бік. І не можна сказати, щоб ми не розуміли всієї небезпеки свого становища. Надія могла бути лишень на перемогу національних сил. Але надія марніла. Ми знали, що більшовики вже посунулися аж до Проскурова, що Григоріїв[26]26
  Отаман Григор’єв (Никифір Олександрович Григор’єв-Серветник (1884-1919)) – кадровий офіцер (штабс-капітан) Російської імператорської армії; підполковник Армії Української Народної Республіки (1917); один з отаманів Українського Вільного Козацтва (1917-1919), сотник Запорозької дивізії Армії Української Держави (1918); повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918-1919); командир 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії, начальник 6-ї Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919); керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об'єднаної Української Повстанської Армії (1919), самопроголошений гетьман України (1919).


[Закрыть] зрадив не лишень Гетьмана, але й Директорію, перекинувшись на бік червоних. Знали, що Директорія намарно шукала підтримки в Антанти, що війська Антанти врешті покинули Одесу, виперті червоними, і що в Києві шаліє терор «черезвичайки».

Мати потиху плакала, молилася ночами і все поглядала на дорогу, що йшла від станції. Батько раптом постарівся, згорбився і свою журбу топив у подвійній господарській ревності. А Пшеничка стала зовсім непомітною. Шукала самотности і, забившись у якийсь укритий кутик, могла сидіти годинами, глибоко задумана й сумна. Кілька разів я знаходив її і питався, про що вона думає? І тоді вона дивилася на мене, жалібно й винувато всміхаючись.

– Ах, Несю, – казала, намагаючись стримати сльози, – я така тупоумна, що нічого-нічогісенько не розумію!..

Викликала жаль і співчуття. Я цілував її ніжне чоло і заспокоював:

– Не журися, моя золота Псенися Псеницка, і не бери на себе несправедливого обвинувачення. Тепер справді лишень дурень може сказати, що він багато розуміє, але з розумних людей ніхто не відважиться такого сказати.

Сестра хитала гладенько зачесаною голівкою:

– Не потішив ти мене цим, Несю, ані трохи. Бо, коли б лишень дурні не розуміли, не було б лиха. Але коли наче й розумні й відповідальні люди починають робити щось таке недоладне, незрозуміле, а навіть попросту злочинне, то стає страшно.

– Справді. І це вже таке прокляття, яке не вперше повторюється в історії. Та твоя журба безсила щось змінити, чи примусити когось помудріти.