Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Увечорі я почув муркітливий шепіт Петра, звернений до Святослава:

– Ти, Ваньок, десь холодного повітря вхопив. Холодного, або гарячого. Повітря – то таке: як його забагато вхопити – воно в легені не пройде і згусне в клубок. Тоді ні туди, ні сюди. Тільки на серце давить. У нас його лікували так: як холодне повітря шкодило, то давали пити горілки з медом і в суху парню хворого садовили. Як попопарять дві години, одразу кращає. На гаряче ж повітря перший лік – п’явки. Ех, коли б оце мій батько жив, а ми на волі були, ми би тебе вилікували раз-два!

Я слухав це і радів, що Петро позбавлений можливостей застосувати способи свого лікування на моєму родичеві. А Петро, ще більше обнизивши голос, шепотів:

– І на волю не так важко дістатися, але силу треба мати, Ваньок. Перші два-три дні людина мусить в’юном звиватися, щоби собачників з толку збити. Треба без передишки бігом бігти через гори й долини, через ліси й ріки, не ївши, не пивши і не спавши. Як же з тобою тікати?..

А в мене й Арпада пляни втечі приблідли й зів’яли.

Ми не зрікалися їх, лишень чекали якогось щасливого випадку, а, коли по щирости сказати, то в глибині душі надіялися на Пєтьку.

Та сталося не так, як гадалося. Саме по новому році в табір прибуло кілька вантажних машин, повних жінок. Досі населення нашого невеликого табору складалося виключно з чоловіків, і поява жінок викликала сенсацію, особливо серед блатняків. Одночасно розійшлася вістка, що на місце жінок мають вивезти частину чоловіків. Одні казали, що цих чоловіків мають вивезти до копалень золота Том-Мату біля міста Алдан, другі казали, що до Аляну на березі Охотського Моря, де також були копальні золота.

– Може і нам доведеться потрапити в цей транспорт, – міркували ми. – І, може, по дорозі лучиться нагода тікати?..

В таборі був особливий рух, і це підтверджувало поголоски.

Дивно, ми рахувалися з тим, що можемо лишитися, рахувалися з тим, що можемо потрапити на транспорт, але зовсім не передбачали того, що якраз сталося: що нас розлучать. Справді, до транспорту викликали Космача, Артеменка, Жучка і... Святослава.

Коли покликаним сказали «собірацца с вєщамі», я мало не крикнув:

– А ми?!

Та в ту ж хвилину зрозумів, що ніякі питання не поможуть. Святослава забирали, і він мусів іти. Ми мали розлучитися назавжди, бо ж каторжні табори порозкидувані по цілій безмежній простороні сибірській, а від табору до табору сотні й тисячі кілометрів.

Блідий, аж зеленкуватий Святослав тремтячими руками складав щось у свою роздавлену обшарпану валізку, і по його обличчі пробігали нервові судороги. Арпад щось пхав йому в руки зі свого убогого майна, а Петро сів на нарах і втулив лице в долоні.

– Швидше, швидше!.. – підганяли конвоїри. – Давай, не затримувати. Виходь!

Тратити вже не було чого, і ми вхопили один одного в обійми, трясучись від ридань.

– Святку, – шепнув я щурикові, – коли я втечу, я не заспокоюся, поки й тебе не звільню!..

– Дякую, Несю, – відповів він мені скоромовкою, – але не будь нерозважним і не роби дурниць.

Конвоїри не могли стерпіти таких сентиментальних і зворушливих сцен, як наше прощання, бо це видавалося їм дуже небезпечним, і підскочили, щоби нас розвести. Та все ж Святослав і Арпад зуміли потиснути один одному руки, хоч за це кожен одержав кілька ударів. У цілому бараці відбувалися подібні сцени, тільки слабші. Бо кожен успів із кимсь зблизитися і заприязнитися.

Святослава разом з іншими погнали до етапної кольони, я з Арпадом попленталися на місце збірки робочих бригад. Місце було порожнє. В Арпада, напевне, як і в мене, пролетіло через голову питання: де це подівся Петро, про якого ми в метушні прощання зовсім забули? Але ні я, ні Арпад уголос не спитали нічого. Були ми обидва занадто пригнічені й розгублені, щоби трудитися всякими дурничками.

Довкола в темноті гомоніло, рухалося, брязкало знаряддя, гуділи мотори важких автомашин. А ми за звичкою танцювали на морозі, б’ючи ногою об ногу, хоч я, наприклад, в ту хвилину не помічав ні холоду, ні снігу.

І раптом до нас підбіг обліковець.

– Ви! – крикнув. – Прилучайтеся до бригади трачів[45]45
  Трач – робітник, що пиляє деревину.


[Закрыть]! Пішли!

– Не підемо на розвідку?! – здивувалися ми.

– Підете тепер на…, а не на розвідку! – нецензурно вилаявся обліковець. – Пішли, куди кажу!

Трачі стояли разом із лісорубами і «кострожоґамі»[46]46
  «Кострожоґі» – палячі. Їхнім завданням було збирати ріща та тріски і палити їх. (Примітка авторки).


[Закрыть]) і ми, не розуміючи нічого, пішли до них. Зрештою, було нам усе одно.

Палення ріща[47]47
  Ріща – хмиз.


[Закрыть] та трісок уважалося легкою роботою, тому серед «кострожоґів» були інваліди та старі люди, в тому числі й Стопкін.

– Іх-хі-хі!.. – зустрів він нас злим смішком. – Ну, і як же там ваша дружба з Пєтею, га?.. Вони, фраєри, до нього підлизувалися, надіючись у нього милосердя заслужити. А він узяв і – фють! – раз! І вам те саме буде. Іх-хі-хі!..

Я зрозумів, що щось сталося, і десятки питань зароїлися в моїй голові. Та охоти – питати Стопкіна я не мав і рубнув йому навмання:

– Чого ж ви заздрите, ваше прєвосходітельство? Чи наша дружба стояла вам на перешкоді, щоби подавати мішок Пєтьці? Ця служба вам і надалі може бути гарантована...

Колона рушила, і тоді Вербняк, що йшов поруч зі мною, спитав:

– І за що ж то він його?

– Нічого не знаю, – відповів я. – Що сталося?

– Не знаєш?! – вкрай здивувався Вербняк. – Та ж Пєтька Івана ножакою пробив!

Я став, як укопаний, спаралізований потворною новиною, і серце моє завмерло, неначе враз замерзло на морозі. Хтось наскочив на мене з-заду, хтось мене штовхнув, хтось крикнув і вилаявся. Почали кричати конвоїри, загарчали цьковані собаки, а я стояв далі й не розумів, що був спричинником цієї всієї метушні. Врешті мені дали стусана в спину, а хтось ухопив за руку і потягнув за собою. Я йшов, наче п’яний, і щойно на роботі почав приходити до пам’яти.

В обід підійшов до мене Арпад і в загальних рисах оповів деякі подробиці події. Отже, Пєтька кудись бігав, із кимсь лаявся, а потім з’явився біля колони етапників і, зайшовши з-заду, вдарив Святослава ножем у бік. Святослава забрали до лікарні, а Пєтьку посадили в карцер.

– Як ти можеш пояснити це все? – спитав я Арпада.

– Не можу пояснити, – признався Арпад. – Якщо він нормальний, не збоченець, то доведеться хіба признати, що ми, звичайні люди, ніколи не зможемо збагнути глибин, до яких спроможна спуститися розбійнича душа.

Важкий був цей день, а ще важча ніч. Вернувшись з роботи, я пішов до лікарні, де мені сказали, що Святослав непритомний і напевне цієї ночі не переживе. То ж і я, хоч як був натомлений цілоденним тяганням великої пили, не міг заплющити очей.

А ранком, замість піти по снідання, пішов знову до лікарні.

– Той, що його Большой продірявив? – перепитав коридорний, флегматично скручуючи махоркову цигарку. – Кого Пєтька на ніж ухопить – живим не виходить. Зажмурився той мужичок.[48]48
  «Зажмурився» – на босяцькому жаргоні – помер. (Примітка авторки).


[Закрыть]

Більше я не бачив шуряка. Навіть мертвого. Як то звичайно робилося, його попорене «для певности» тіло десь зарили у спільну яму зі сотнями інших. І вже не потребував Святослав моєї допомоги для втечі – він звільнився сам і перейшов у той світ, де йому не загрожувала погоня з собаками...

Практично й філософськи беручи, Святослав мало втратив, а все ж на його вбивцю у моїй душі виросла така непримиренна ненависть, що я його не міг бачити. Коли по виході з карцеру, Пєтька підійшов до мене і почав щось винувато мимрити, я вхопив його мішок із нар і пошпурив у другий кінець бараку.

– Геть!!! – закричав я. – Не підступайся і не смій озиватися до мене!..

На величезне здивовання всіх присутніх, Пєтька тихо відійшов від мене, вибрав собі інше місце і, наказавши подати мішок, мовчки ліг.

А через кілька днів Арпад мені сказав:

– Ти мене питався, як я можу пояснити вчинок нашого розбійника. Тепер я вже можу пояснити і, знаєш, мушу признатися, що ми таки були гіршої думки про Петра, ніж він на це заслуговує.

– Ти говорив із ним?

– Коли бути точним, то він заговорив до мене. Совість його гризе...

Я не міг нічого на це відповісти, й Арпад, вичекавши, продовжував:

– Він каже, що не мав наміру вбивати – він хотів лишень поранити, бо це був єдиний спосіб рятунку від етапу.

Мене потрясли слова приятеля. Отже, такі були мотиви незрозумілого і жорстокого вчинку?! Пояснення було просто неймовірне, але саме тому не залишало місця для сумнівів.

– Нещасний! – говорив далі Арпад. – Він запевняє, що з більшою охотою пробив би себе десять разів, коли б лишень це помогло. Мучиться дуже від докорів сумління й каже, що після Святославової смерти йому життя обридло і світ став немилим... І, ти дивися, до чого може з великої приязни додуматися розбишацький розум!..

В голосі Арпада відчувався жаль до Петра, а слова були розраховані на те, щоби мене помирити з убивцею.

І правда, що моя неприязнь до Пєтьки після цього пояснення враз зменшилася наполовину, але й тієї половини було забагато, щоб я міг простити все. Занадто вже я любив Святослава і занадто мало мав близьких людей на цьому світі, щоби могти так легко прощати їхню смерть убивцям, навіть і невільним.

– От що, друже, – сказав я Арпадові, – нехай там того Петра Бог судить. Я йому не ворог і зла не бажаю. Але не бажаю також ані говорити з ним, ані не бачити його.

Арпад зрозумів мене й не пробував переконувати змінити погляди, лишень зідхнув із жалем:

– От і зруйнувався нам наш найкращий плян утечі!..

– Це ще не був плян, і не був він, зрештою, такий добрий, щоби за ним жалувати.

– Сам по собі він добрим не був, і навіть, – годжуся, – не був пляном, але був найкращим з того, що ми мали... А час біжить так скоро, а життя так легко тікає з цього світу, що я починаю плакати над кожною змарнованою хвилиною...

Я вхопив Арпада за руку і потиснув:

– Те самісеньке мені в голову прийшло першого ж дня, як я тут опинився. Жив я з чужими документами, був обережним, а потім виявилося, що то все – глупе. Мабуть отак почуває себе скупар, який врешті довідується, що всі гроші, які він ощаджував протягом життя, втратили вартість.

– Добре порівняння! – похвалив Арпад. – Тому, колего, давайте за ту решту, яку ще можна витратити, зазнати чогось доброго. Ви – духовного стану й самі на духовника готувалися, то, може вам буде і не до шмиги почути мої міркування, але я їх висловлю: треба вибрикатися на цьому світі, бо на тому не дадуть. Там треба бути сумирним і спокійним...

* * *

При всій нечуваності більшовицького бюрократизму, певні речі в СССР вирішуються абсурдно скоро, точнісінько так, як тисячі дрібниць, не вартих списаного ними паперу, вирішуються місяцями і роками. Взяти хоча б і цей випадок із нашою знахідкою. Властиво, то була навіть не знахідка, а лишень знахідка ймовірності, що у віддалі яких 50-60 км. від нашого табору на північ, у долині при березі ріки Алдан може бути золото. І цього вистачило.

Не минуло й місяця, а з Москви прийшов наказ – поробити всі можливі приготування, щоби відразу, як лишень розмерзне ріка, приступити до миття золотоносного піску. Сибірське літо дуже коротке, й Москва не хотіла дарувати з нього ані одного дня. Мусів цей наказ вийти з божевільної голови, бо ж, щоби поробити приготування, треба було людей, щоби люди могли щось робити – вони мусіли, насамперед, мати де зупинитися; щоби вони могли десь зупинитися – треба було зробити їм захист. А, щоби цей захист зробити, потрібно було знову людей. Коротше кажучи, виходило зачароване коло, з якого таборова адміністрація заризикувала вийти лишень тому, що їй було байдуже до кількости жертв, які могла за собою ця божевільна виправа потягнути.

Отже одного дня створено нову бригаду, названу «продвіґалкою» (від слова «продвіґаться» – «просуватися»), яка мала своїм завданням вийти вперед і приготувати сякі-такі житла для більшої кількости людей. Бригадиром «продвіґалки» зробили Пєтьку Большого, дарма, що йому за вбивство Святослава мали додати ще кілька років до попереднього вироку. Бригада складалася з 50-ти в’язнів, 20 конвоїрів і двох вівчурів. Через те, що бригаду доручили комплектувати Пєтьці, не дивно, що я й Арпад першими увійшли до її складу. Решту Петро добирав за засадою вправности ходіння на лижвах, за якою вже йшли другорядні вимоги: здоров’я й фах. А через те, що я з Петром не розмовляв, то для мене й по сьогодні лишається загадкою – яким чином у «продвіґалку» попав Крюк? На лижвах він ходив погано, здоров ям не відзначався, і фаху, коли не числити чекістського та демагогічного, не мав ніякого. А, отже, й він потрапив у нашу бригаду. А назагал «продвіґалка» складалася з людей майже поголовно кримінальних, несимпатичних і для нас незнайомих.

Було би довго оповідати, з якими труднощами наша бригада дісталася на місце, везучи на власних плечах усі знаряддя. Адже від Кугурчі до уявних золотих покладів через глибокі сніги не міг навіть запряжений у сани кінь пройти. А ми мусіли! Не буду також оповідати, як ми збудували першу землянку, в якій першу ніч мусіли тулитися і в’язні, і конвой, і собаки, і знаряддя, і харчеві запаси. Ми не позамерзали тому, що сиділи (лягти не було місця) один на другім, а не позадихалися тому, що мороз, неначе, мечами, пролазив крізь накриття землянки, втискаючи до неї ледове повітря. Й одинокою нашою потіхою було те, що наші дозорці терпіли так само, як і ми. Тільки в’язні мовчали, а дозорці лютилися й лихословили, вважаючи всю виправу великою для себе несправедливістю.

І лишень щось по чотирьох днях нелюдських зусиль, терпінь і безсонних ночей ми врешті мали дві землянки з печами, які таки гріли, а не диміли, з парами, з подвійними дверима і з маленькими віконечками. Правда, коли нагрівалися залізні бочки, які правили за печі, виявлялося, що тут і там топиться замерзлий ґрунт, і від того починає капати, текти, а на долівці творяться болото й калюжі. Правда й те, що тут і там раптом відкривалися щілини, в які задувало лютим морозом. Але це вже були дрібниці. Головне, що ми мали захист, могли після закінчення роботи посідати біля гарячої печі, пороззуватися, просушити онучі й взуття та випити гарячого окропу, настояного на запашних прутиках овочевих кущів.

Та ці всі благодаті обійшлися нам досить дорого. У балянсі ми мали сімнадцятеро важко хворих від простуди й інцидентів ув’язнених і трьох, також важко хворих, конвоїрів, що, правда, вже можна було скоріше віднести на сторінку зі знаком плюс. Конвой чекав зміни, що мала прибути з Кугурчі з новою партією в’язнів. Тоді при повороті мали забрати з собою хворих. Та поки що і конвоїри і в’язні лежали без лікарської опіки і без ліків.

Я й Арпад, як підопічні бригадира, здебільша були зайняті на кращій роботі – в самих землянках. Послаблення конвою, легший режим і порівняно добрі харчі привели до того, що в мене просто земля під ногами горіла. Я прокидався і лягав з думкою про втечу. І вона тим більше мене непокоїла, що я не міг поговорити з Арпадом, бо біля нас постійно стовбичили як не в’язні, то конвоїри.

Але одного дня ми пішли стягати зрубані в горах дерева. Вилізши на яких 200 метрів понад рівень нашої долини, я став і глянув довкола. Долина майбутнього табору була захищена з північного сходу й північного заходу горами, вкритими гарним густим лісом. Скільки сягало око – розстилалася біла засніжена пустеля, в якій царювала свобода, не скована ще в кайдани тими людьми, що ходили в шпичастих будьонівках, оздоблених на чолах червоними зірками. Небесна синь і білість снігу складали основні прикмети краєвиду.

І лишень над рікою довкола наших землянок темніла брудна латка, а в небо з чорних наперстків коминів здіймався сірий дим. І як воно, Господи, той бруд і погань любить людей! Так і ходить услід за ними.

– Не дивися, синашу, з такої висоти, не дивися! – насмішливо озвався півголосом Аріпад. – Голівка закрутиться – і можеш дурницю зробити...

Користаючи з того, що нікого не було поблизу, я заговорив до приятеля й сам відчув, як голос мій хрипів з одчаю.

– Хто зна, чи. ми не зробили більшої дурниці, проґавивши марно час?! Адже тепер не стоять на перешкоді ані дротяні засіки, ані...

– Спокійно, друзяко, спокійно!.. – охолодив мене Арпад. – Тебе сніг осліпив, і ти не хочеш певних речей бачити. «Дротяні засіки»... їх тут і не потрібно. Чим менший гурт, тим важче його покинути непомітно...

– Знаю, знаю... Але, бачиш, як уже раз людині западе в голову певна думка, то людина не заспокоїться, поки її не здійснить, або... поки не зазнає невдачі. І я, ось, думаю, думаю... Наприклад...

Коли я звірився Арпадові зі своїх проектів, він вдав глибоко огірченого й зідхнув:

– Ви, кавалере, маєте непристойну звичку – красти чужі думки... Тому беріть ліпше цю колоду і суньте її добровільно, коли не хочете, щоби вас до того змушено силою...

Я справді з потроєними силами вхопився за колоду і взагалі, сам того не помічаючи, з нервовости працював так, як колись у найгарячіший робочий час у себе вдома. Аж старший конвою мене похвалив:

– От ти, маладєц, стараєшся. Як і далі так будеш – скажу начальству, щоби тебе бригадиром поставили.

Почувши це, Арпад, що стояв спиною до конвоїра, перекривив пику і мовив уголос:

– Це він тому, що дуже хоче собі строк скоротити...

– А тебе ніхто не питає! – гримнув конвоїр. – Ясно, що хоче строк скоротити. І скоротить, коли схоче.

Арпад висолопив язика. Не знати, чи з удоволення, чи з фізичного зусилля.

Прибитий несподіваною смертю шуряка, опанований думкою про втечу, я мало звертав уваги на те, що діялося довкола мене. Але все ж кілька разів мимовільно занотував собі в пам’яті дивний вигляд Крюка. Він уже не лякався при зустрічах зі мною, не здригався, не блід і не ховався за чужі спини. Взагалі мав вигляд нормальної людини, тільки людини приреченої, переможеної й упокореної. Він був тихий, апатичний і спокійний. Дивував усіх безмірно, бо забував ходити по харчі й махорку, що було нечуваним серед в’язнів, лягав спати будь-як і будь-де, хоча місця було багато. Взагалі проявляв повний заник[49]49
  Заник – занепад.


[Закрыть] саме тих примітивних інстинктів, що їх виплекувало жахливе в'язничне життя.

З першого ж дня побуту на новому місці Петро взявся за полювання. Він був майстром – наставляти сильця, в які попадалося безліч зайців, а навіть дикі кози та олені. У висліді ми мали свіжину, і це дуже в’язнів тішило. Та найбільшим мисливським трофеєм Петра була прекрасна бура лисиця, на самий вигляд якої наші вівчурі подуріли чисто. Виховані на засадах «комуністичної етики та моралі», вони вищали, скакали й тремтіли, як у пропасниці, не знаючи, як поставитися до нового в’язня: чи як до «ворога народу», якого треба роздерти, чи як до представниці прекрасного полу, біля якої, залицяючись, все ж можна живити надію на ласку. Каторжне життя і собакам прищепило засаду, що на безриб’ї і рак риба...

Хтось із конвоїрів піддав думку, що лисицю треба попросту вбити, щоби не баламутила «вірних псів революції», але Петро вступився за своєю здобиччю, кажучи, що за такий рідкісний екземпляр можна взяти добру нагороду. І лисиця була врятована. Для неї зробили міцну клітку і примістили в конвоїрській землянці.

Треба сказати, що з моментом, коли лишень зведено землянки, сторожа від в’язнів відділилася, зайнявши, звичайно, землянку, обладнану краще. Там же містилася комора з харчами, знаряддям та всяким таборовим причандаллям, там же лежали хворі конвоїри, там же була і їхня кухня. В'язнична ж землянка, помимо того, що була гірше обладнана, різнилася від конвоїрської ще й тим, що була переділена на дві нерівні частини. В дальшій і більшій половині була наша «резиденція», і вихід через неї йшов через меншу половину, де стояла варта з одним вівчуром. Між обидвома землянками від дверей до дверей були протягнені міцні линви, щоби на випадок пурги влегшити перехід з одного житла до другого.

І ця пурга раптом упала, неначе бич з неба. Сталося це дев’ятого, чи десятого дня нашого перебування на новому місці, саме тоді, коли з Кугурчі мала прибути зміна конвою і новий етап.

Хтось може закинути, що вживання слова «пурга» є недбальством супроти засад збереження чистоти мови. Але це буде несправедливий закид, бо наші «заметіль», «сніговія», «хвища», чи ще якісь означення не вичерпують і половини того страховища, що називається пургою. Її сила просто неймовірна і, коли знаходить якесь порівняння, то хіба з бурею на відкритому морі. Впіймана пургою людина котиться, мов звичайний скручений листок з дерева, а сніг може перетворитися в дуже небезпечну зброю, що розтинає тіло до самої кости. Пурга не дає дихати, розриває горло, розсаджує легені, сліпить очі й за кілька секунд, проникнувши в усі пори одежі, вистуджує людське тіло на лід. В часи пурги, як в ніч Єговиного Проходу по Єгипті, все ховається до своїх жител і не виходить навіть на полювання, хоч би і як голод докучав.

На цей раз пурга почалася зранку. Ми ще не вспіли навіть взятися по-справжньому до роботи, як нам наказано покинути все, зібрати знаряддя і повертатися до табору. Поки ми злізли з гори, вітер уже валив із ніг, а за годину за стугоном і ревом не було чути навіть лайок та прокльонів сторожів, лютих, що через пургу очікувана зміна може не прийти ще других десять днів.

Що ж до мене, то перший удар бурі, який примусив мене зігнутися і заплющити очі, одночасно, здавалося, розпростав за моєю спиною крила. Я мав таке враження, наче вже тікаю, і від того моя голова пішла обертом. Закрутилися і затанцювали в ній усі недодумані плини і зв’язані з утечею, всі уявлення і бажання, що вже кілька тижнів, одні на зміну другим, ходили вслід за кожним моїм кроком. Я йшов, наче не ледовим вітром, а полум’ям обнятий, і ніс у грудях тверду постанову: тікати раніше, ніж скінчиться пурга. Вона сховає нас у свому лябіринті, поспускає за нами сніжні завіси, позамітає стежки і здує запах із наших слідів перед вівчурами. Вона сипатиме снігом в очі погоні, збиватиме її на манівці і позбавлятиме охоти шукати нас. Ми пропадемо серед неї, як голка в стирті соломи, як насіння дикого маку серед зораної ріллі...

Добре, але, чи пурга має більше милосердя до втікачів, ніж до переслідувачів? Смійтеся, але я тоді на таке питання відповів рішучо позитивно: так! Адже втікач мусить мати більше сили й витривалости, ніж погоня, бо ним керує бажання і відвага, а погонею – примус. У втікача спонука криється внутрі, в погоні – ззовні. Стихія для втікача – суперник, для погоні – ворог. І, зрештою, у втікача одна дорога, в погоні – сотні. Не так легко потрапити на потрібну, особливо ж у завірюху.

Рішення скріпло й обросло бажанням та нетерплячкою, і я не міг дочекатися хвилини, коли можна буде спокійно поговорити з Арпадом. А він, як і слід було припускати, переживав те саме, що й я, та з такою ж нетерплячкою вичікував слушного моменту для розмови.

І такий момент нарешті настав. Крюк почав оповідати якусь історію вартовим, а вартові, зацікавившись оповіданням, перестали звертати увагу на в’язнів. В’язні ж із того скористалися, і кожен зайнявся тим, що видавалося найкращим: одні спали, другі трусили вошей, а ще інші покрадаємці малювали карти. Отже, ми могли говорити вволю. Але що нам було з того, коли всі наші пляни варті були торби січки?.. Окремі деталі виходили зовсім добре, але сполучити все в цілість ми не вміли. І це нас дуже нервувало. Бо, коли би не ці деталі, що дражнили нас, мов іскри надії, ми попросту, може, й занехаяли би цілу справу і здалися б на волю течії. Але зректися тих, нехай і дрібненьких, іскор не вистачало сили.

І коли ми так перешіптувалися, до нас несподівано підійшов Петро. Майже силою здобуваючи місце, сів поміж нами і сплів пальцями свої величезні руки. Від смерти Святослава я вперше глянув зблизька в його обличчя, і мене вразив його вираз. Петро схуд, постарівся і став цілком подібним до святого з оливного образу. Заговорив хриплим голосом і, видимо, хвилювався.

– Не жени мене, Несторе, і не відвертайся від мене... Ліпше вже візьми й заріж – не боронитимусь... Пече мене в грудях, наче головешку там хто покинув. А вона і пече, і чадить, і димом душить...

Від хвилювання у нього справді щось клекотіло в грудях, аж мусів прокашлятися.

– Я з добром до вас... – почав знову з поспіхом, видно, побоюючись, що його переб’ють. – І ніколи злого не хотів... Тільки ж рука така проклята, що не звикла промахуватися... Простіть і... Ех!.. От, прийшов я сказати: на волю вас виведу. Здайтеся на мене – я вас виведу і сховаю. І перед негодою і перед собачниками. Живими будете. І нічого не хочу. Підете по своїй волі, куди забажаєте. Я – своєю дорогою, а ви – своєю. Згода?

Я знав напевне, що, коли відмовлюся, він розплачеться – такий жаль чувся в його голосі. Принижено й запобігливо дивився мені в очі, а груди його ходили ходором.

Хоч мені було шкода його, та я не міг ані на мить забути, що він – убивця мого шуряка, і я не знав, що сказати і як поступити. Але на поміч прийшов Арпад.

– Він і не гнівається на тебе, Петре, – сказав також поспішно. – Тільки й ти не гнівайся, що не обіймає тебе. Іван йому більше рідного брата був – таких втрат чоловік скоро не забуває. А те, що ти кажеш – добре. Ми тут також дещо придумали. Ти та ми – ану ж щось справді путнього з того вийде?..

І справді Петровий плян, як і всі наші, також був дуже непевний, а, головно, такий жорстокий, що ми його не могли прийняти. Зате в ньому були дуже важні кільця, яких саме бракувало всім нашим плянам. То ж ми, скомбінувавши одне з другим, нарешті прийшли до чогось більше-менше виразного. Кажу «більше-менше», бо ще лишалося багато білих плям, а багато було дуже ризикованого і непевного. Та нас уже ніщо не могло відвести від задуму, а Петро годився з усім без найменшого спротиву.

Погода нам сприяла. Пурга бушувала не вгаваючи, й наші землянки так занесло снігом, що й удень треба було світити каганці. Хворі стогнали й маячили, вартові нудилися й кляли, час плив марудно-довго, а на загал витворювалося враження чогось безконечно-безнадійного.

Варта змінялася що вісім годин, але кожна зміна складалася з шістьох вартових, які напереміну стояли на чатах по троє. Отже, троє чатувало, а троє відпочивало, здебільше спало, але, на випадок тривоги, могло стати на допомогу. Це було, особливо з огляду на пургу, що так утруднювала перехід від землянки до землянки, придумано непогано.

На четверту годину по полудні ми рішилися. Коли прийшов начальник конвою зі зміною вартових, Арпад підійшов до віконечка і попросив, щоби нам у час примусового безробіття дозволено було приготувати виступ самодіяльности. Мовляв, замість спати й нудитися, краще провести час культурною розвагою.

Якраз був період, коли влада навіть заохочувала в’язнів до художньої самодіяльности, тому начальник конвою, що репрезентував у нашій бригаді всі відділи таборової адміністрації, згодився без великого вагання.

Однак застерігся:

– Культурною розвагою, кажеш? Ну, я би мусів перше сам побачити, що то за розвага. Тоді рішу, чи можна її показувати в’язням, чи ні.

– Та то нічого особливого, – пояснив невинно Арпад. – Циркові штучки.

– Циркові штучки? – зацікавився начальник. – А ти ж умієш показувати циркові штучки?

– Вмію. Я – старий циркач.

Заява Арпада викликала велике пожвавлення серед вартових, і вони почали просити, та заохочувати начальника, щоби спочатку взяти нас до їхньої землянки, а з нами заразом і Крюка:

– Цей уміє історії оповідати! – хвалили вони.

– Чекайте, – зупинив їх начальник. – Скільки ж вас, циркачів?

– Нас двоє, але треба ще одного на поміч.

– Кого ж вам додати?

Це ;був дуже делікатний пункт. Нам, звичайно, потрібно було лишень Петра, але ми не могли цього одверто говорити, щоби не викликати підозріння.

– Все одно, кого, – відповів Арпад, – щоби лишень витримав на плечах нас двох.

– Дозвольте мені, начальнику, – попросив Петро.

– Щоби й нас ножем попробивав? – вирвалося в мене надто щиро.

Начальник усміхнувся:

– Боїшся? Нічого, не бійся, всіх не попробиває. А, як і попробиває, то втрата невелика. Менше мороки. Пішли!

Все пішло нам, як музика по нотах, але всю справу готовий був попсувати Крюк.

«І де він узявся на нашу голову?– майнула в мене думка. – Чи він прикований до мене якимсь невидимим ланцюгом, чи що?»

Глянувши на Петра й Арпада, побачив, що й вони також були лихі: адже й без того небезпечне та ризиковне підприємство ускладнювала непередбачена і небажана фігура.

Чіпляючись грубих тросів, ми ледве-ледве подолали прохід поміж землянками й стратили на цих десять метрів не менше десяти хвилин часу. І під час цієї подорожі у мене, а напевне й у моїх товаришів, виросло ясне зрозуміння, що тікати в таку погоду – це смішне. Але одночасно, коли б мене хтось у ту хвилину спитав, чи я зрікаюся наміру, я би відповів заперечно.

В землянці було тепло й затишно. Конвоїри світили не каганцями, як в’язні, а карбідовою лямпою, причепленою до стелі, і нари не були голі, як у нас, а вкриті вовняними коцами. Зараз при вході ліворуч стояла клітка з лисицею, а далі – стояк зі зброєю. Праворуч містилася на грубо збитих полицях комора з харчами, одежею, аптечкою і всім іншим таборовим майном та канцелярією. Залізна піч, що не вигасала круглу добу, стояла біля самого входу, так що між нею і нарами було досить місця.

Як лишень ми увійшли, вівчур, який також повернувся зі зміною, вмить кинувся до клітки з лисицею. Лисиця фиркнула й зіщулилася в самому куточку, готова, однак, кожної миті до оборони, А в собаки спалахнули всі інстинкти, він завищав і, крутячи нервово хвостом, почав наскакувати на клітку.

– Дружок, на місце! – крикнув його доглядач. – Лягай!

Вівчур лишень невдоволено глянув на конвоїра з таким виразом, немов би казав:

– Ат, не морочи мені голови! – і продовжував свої скоки довкола бурої спокусительки.

Наказ довелося повторити двічі, а на додачу вжити ременя, і лишень тоді пес йому скорився. З явним жалем та з виглядом глибокої образи на розумній морді розтягнувся біля стояка зі зброєю, нервово кліпаючи зеленими очима та облизуючи червоним язиком чорні губи. І було по ньому виразно видно, що він довго не витримає.

Ми взялися за підготову до «культурної розваги», що мала вирішити наше життя, або нашу смерть. Не було в нас, можна сказати, нічого-нічогісенько, чого потрібно фокусникові в нормальних обставинах. Але Арпад, як я вже згадував, був неабияким знавцем своєї справи й обіцяв зробити видовище з нічого. Випросив у начальника конвою мотузку, кілька свічок, пляшки, трохи марлі, три таблетки стрептоциду, уламок хімічного олівця, копіювального й білого паперу, шварцу до чобіт і ще всяких таких нехитрих речей. Марлю ми порізали на хустинки, які пофарбували – одні стрептоцидом на помаранчево, другі – хімічним олівцем на фіялково, треті – шварцом на чорно, а решту лишили білими. Ще забув згадати про кусок брезенту розміром приблизно 2 на 2 метри, натягнений на раму. Ось і все, що ми мали.