Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

КУДИ ЙШЛА СТЕЖКА?

OLHA MAK

PATHWAY OF THE FATE

The skillful, artistic presentation of the important events and occurrences in Ukraine 1917-1920, and their repercussions.

“BULAVA” Publishing Corporation

123 East 9th St., New York 9, N. Y.

Ольга Мак

Куди йшла стежка?

Оповідання

Видавництво «Булава»

Ню Йорк – Филаделфія 1961

Copyright 1961 by: “Bulava” Publishing Corp. 423 East 9th St., New York 9, N. Y.

All Rights Reserved

First Edition

Printed in the United States of America “AMERICA” Printing House, Philadelphia. Pa.

___________________________________________________

Cover by Wasyl Doroshenko

Куди провадить твір?

З духовости старшого покоління не викорінити моторошних переживань останніх десятиріч. У кожній ділянці, а найвиразніше в красному письменстві, діють гіпнотичні навороти до подій, що їх не забути.

Літератури націй, які по війні повернулись до нормального життя, до недавніх подій ставляться інакше і страхіття минулого використовують як тло, на якому догідніше вималювати бажані авторові картини.

Наших письменників щось інше змушує говорити про минуле. Для них колишні події це не тло, а середовище, саме життя, втілення ідей і почувань. Те, що діялось, було для них розкриттям найістотніших питань буття і не писати про це найважливіше, для них майже неможливо.

Про трагічні дні минулого й книжка Ольги Мак. Вона також віддала данину понурости нашої бувальщини. Але, відрізнено від багатьох, вона спромоглася на творче зусилля, опанувала матеріял і використала його також як і тло, на якому чіткіше розгорнути долі людей та ідей.

Це оповідання, – як скромно назвала Авторка свій твір, – про жертвенність борців за свободу, про вічнотривалу дружбу, про безодні підступу, брехні й жорстокости. Себто про справи вічні, про неперехідні, що їх Ольга Мак виявила в особливих обставинах особливої доби. Доба була така фантастична, що зайва видається участь уяви, й події свого твору Авторка, можливо, зачерпнула з найправдивішої дійсности, з таких неймовірних становищ, де виразніші стають прикмети людини поставленої перед найгострішим іспитом, на якому належить промовити вчинками.

Авторка виявила своїх героїв у боротьбі за державність та в звіриних обставинах совєтських підбігунових [1]1
  «Підбігуновий» означає – полярний, навколополюсний, або морозний, що походить від слова «бігун» (полюс) і вказує на близькість до полюса або надзвичайну силу явища. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім позначених як «Примітка авторки»).


[Закрыть] концентраційних таборів. Це вимагало особливої уважливости, правдомовности та відчування міри. Без цього Авторка могла б поділити творчий неуспіх багатьох письменників, що намагаються зворушити читача самим накопиченням страхітливого матеріялу.

Що Авторка не пішла втертим шляхом, свідчать хоч би перші рядки її твору, де вона розповідає про нелюдські речі найпростішою мовою. Ефект неспівмірности понурости описуваного зі спокоєм описування виразно наявний у цілому творі і переданий психологічно вірно.

Прикметне Авторці панування над доволі складним плетивом дії. У концентраційному таборі, ніби примхою долі, а в дійсності невідклично, зустрічаються особи досмертно пов’язані відношенням до тієї самої жінки й однаково підлеглі містичним силам, що накреслюють кожному його життєву стежку, даючи наснагу одним і ламаючи інших.

Відчутне приречення з перших рядків зависло над твором, що його настрій був би Читачеві затяжкий, якщо б Авторка не відпружувала цю згущеність численними відхиленнями від головної теми. Відхилення ці виявляються у впровадженні друго– і третьорядних постатей та подій, а оповідання різноманітниться численними нападами, бійками і втечами.

Це наближує оповідання Ольги Мак до жанру пригодницько-кримінального твору. Це є теж однією з його прикмет, що дозволяє Читачеві легше сприймати понуру дійсність та приреченість дієвих осіб.

У творі порозкидувані мистецькі спостереження, – хоч би протилежности краси незайманого снігу з брудом таборової людини: «і я боязко оглядався назад, дивуючись, що наші сліди були блакитнувато-білі, а не чорні й брудні, як постаті». Багато свіжих порівнянь, жива мова персонажів, сміло підібрана як до ментальности персонажів, так і до настроїв ситуацій, збагачує стилево оповідання, в якому Авторка промовисто передає настрої. Все це рамки, що ними Авторка збагачує свій твір.

Твір „Куди веде стежка" пройнятий повним зрозумінням людей, визнаванням вищих ціннощів і вірою у вищу справедливість. Виявлення, що кінцева перемога за тими, хто служить величному й має для цього служіння достатньо сили, зручности й відваги.

І дивне відчуття історії, що його майже не стрічаємо в сучасній нашій літературі, а яке вказує на глибший вгляд Авторки в пройдене нацією, що виявилось у майже автопсійному відтворенні сцен і настроїв із часів боротьби за волю, зокрема в оцінці знищення власними українськими руками гетьманської Української Держави.

Іван К-ий

Куди йшла стежка?

Щоби дістатися з останньої залізничної станції до табору, наш етап мусів іти місяць пішки, бо ніякого іншого роду сполучення не було. А через те, що стояв уже початок жовтня, то останні два тижні ми пробивалися по пояс у снігу і проводили ночі здебільше під відкритим небом, рятуючись від суворих сибірських морозів багаттями, розкладеними на розчищеній землі.

Та при цих кволих заходах все ж багато наших товаришів по нещастю залишилося заков’язлими[3]3
  Заков’язлий — замерзлий, задубілий, одерев'янілий.


[Закрыть] на місцях постою, а в цілому етапі рідко хто не мав обморожених облич, рук, ніг, спалених морозами легенів, або інших найгрізніших видів найважчої простуди, а всі без вийнятку просто падали з ніг від утоми й голоду. І тому (о, іроніє!) ми рвалися думками до місця нашого майбутнього довголітнього ув’язнення, з якого рідко кому судилося вийти живим, – до захисту, де не треба було йти й де можна було зігрітися. Тим захистом мав бути концентраційний табір «Кугурча», положений над рікою Алдан.

Але, прийшовши на місце, ми мусіли ще шість годин терпіти у дворі табору, поки адміністрація полагоджувала всякі формальності, потрібні хіба лишень на те, щоби ще більше з нас познущатися. І лишень, холи згас короткий зимовий день, а на чорне небо виступили великі яскраві зорі, нам наказано розійтися по бараках.

Переступивши поріг мого нового житла, чорного і смердячого, як паща здохлої гієни, я мало не зімлів. Але зараз же переборов слабість, потішаючи себе думкою, що взамін за свіже повітря, блакить неба і чудесні краєвиди засніженої тайги, я дістаю бажане віддавна тепло й місце на нарах, де можна лягти й простягнути на всю довжину розпухлі ноги. І я наперед смакував розкіш хвилини, в яку здійсниться моє бажання, з нетерплячкою чекаючи, поки бараковий розподіляв місця для новоприбулих. Щоправда, тієї розкоші мені не довелося зазнати, бо я заснув раніше, ніж успів упасти на голі дошки нар, але в останню мить щось блиснуло перед моїми очима. Сталося щось таке, що хотіло привернути мою увагу, та втома взяла верх, і я вмент заснув.

І вже не знаю, коли це сталося: чи в останню мить притомности, чи серед важкого сну, перериваного стогонами інших в’язнів і браком повітря, чи таки у самому сні, але до моєї свідомости дійшло, що в бараці знаходиться також і Жорж Крюк. Я побачив його тоді, коли, очманілий від теплого смороду, ласо дивився на нари, де бараковий зазначав крейдою моє «мешкання». Він сидів серед кількох куп лахміття, з-під якого стирчали обтягнені жовтою шкірою кости й тьмавилися втомлені, понурі очі, повні безнадії й смутку. Лишень в одного Крюка ті очі, вибалушені, чорні, виразно семітські, світилися божевільним переляком, спричиненим, безсумнівно, моєю появою. Перекривлений рот, в якому цинга вже зробила добру частину роботи, обрязкле бліде обличчя й ріденьке волосся, що з'їжилося на скронях, робили враження чогось несамовитого.

Але це все дійшло до моєї свідомости далеко пізніше – не знаю, коли саме: чи під час сну, чи під час обертання з боку на бік, чи під час пробудження. Але, коли я встав, то вже знав напевне, що Жорж Крюк ділить зі мною каторгу заслання.

Хі! «Жорж Крюк»! Не Ґрішка, не Ґріґорій і навіть не Ґеорґій, а Жорж. Ах, як це шикарно звучить: «Жорж»! Відчуваєте? «Жорж»! Комічно, що такого Крюка, пролетарія по ідеології, який мусів з презирством відвертатися від усього закордонного, «буржуазного», себто, не-пролетарського, а, ще вірніше, не-московського, – таки тягло «на панське». Не його одного – тисячі таких, як він, що соромливо хворіють на манію величности і, помимо крикливих зневаг до всього чужого, жадібно запозичують для себе все, починаючи з фасону черевиків і кінчаючи на власних іменах. Свого часу Москалі кпили з самих себе, прозиваючи ці нахили, як «суміш французького з нижегородським», і під цю рубрику підходив якраз Жорж Крюк.

Отака собі нікчема, а стільки крови пролляла, стільки страждань спричинила людям! Плюгавець, злочинець, кат!

Я з Крюком мав окремий рахунок, і два десятки літ перед тим, як ми зустрілися в таборі «Кугурча», нам було тісно удвох на землі. Він урочисто обіцяв при кожній нагоді, що зробить з мого черепа сплювачку, а я постановив учинити над ним суд і довести вирок до кінця. І ніколи не приходило мені в голову, що наша зустріч віч-на-віч може відбутися спокійно, без усякого натяку на спробу порахунків. А тим часом сталося саме так. Спочатку я навіть не потрудився впізнати Крюка, а потім вдоволився тим, що його розчавила та сама машина, якій він служив і поклонявся, поцілила та сама зброя, якою він користувався проти інших, і що він, вилущений з фальшивої шкаралущі, показався тим, чим був насправді. Не викликав ненависти – викликав обридження своєю нікчемністю. Вже при першій зустрічі, коли я попросту не звернув уваги на нього, перелякався до смерти, а й потім, коли наші очі зустрічалися, проявляв усі ознаки тваринного жаху, дарма, що я не обзивався до нього ні словом, що ми були однаковими в’язнями на тих самих правах. Я міг зректися свого наміру – розправитися з Крюком, бо не міг би його покарати дошкульніше, ніж покарала рука Правосуддя з великої літери. І я пригадав ще раз святі слова: «А помсту лишіть Мені...»[4]4
  «Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: "Мені належить помста, я відплачу", – говорить Господь». Біблія, Новий Заповіт, Послання Павла до римлян, 12, 19.


[Закрыть]

Крюк став для мене тим більше нецікавим персонажем, що я зараз таки на другий день відкрив ще одну драму: в одному зі мною бараці був також і Святослав. І його я також зразу не впізнав, але він, неначе ненароком проходячи попри мене, муркнув:

– Не зрадься, що знаєш мене... – і пішов далі.

Я довгенько дивився йому в спину, гарячково рився в своїй пам'яті, але врешті зрозумів, що цей обірваний, худющий немолодий чоловік – є колишній красунь, чепурун Святослав Чеп-Ходоровський.

Несподіванка була надто велика, а мій організм був дуже ослаблений, і тому під натиском несамовитої радости і такого ж болю я захитався і, не втримавшись на ногах, сів на підлогу. На щастя, ніхто на це не звернув уваги, бо в’язні умлівали й падали так часто, що це було звичайним явищем. Лишень коридорний штовхнув мене носом чобота під сидження і беззлобно сказав:

– Вставай, вставай, на свіжому повітрі прийдеш до пам’яти!..

Мав слушність. Я встав без нічиєї допомоги, а різке морозне повітря, ще зовсім синє від передранкової темені, помогло мені опанувати нерви.

Ми похапці випили теплувату брудну водичку, що тхнула милом і щурами, і підтюпцем побігли до праці. Поки добилися на місце, вже розвиднілося, і засніжена тайга розцвіла назустріч сонцеві золотом, пурпурами і самоцвітами. На тлі цієї величі природи, на чистоті розкішних барв, ми, в’язні, видавалися ще нужденнішими, бруднішими і страшнішими, ніж були насправді. Виглядали гноївкою на білому оксамиті, чорним шумовинням на золотій таці, павуками на ніжному серпанкові молодої. Наша зовнішність ображала красу природи і кидала докір у бездонну синяву мовчазного неба.

Після поновної перевірки ми взялися до праці. Завданням нашої бригади було – переносити з місця порубу колоди і складати їх у стоси на березі ріки Алдан. Наче випадково, ми зі Святославом стали поруч і, зігнувшись обчищати колоду зі снігу, найперше обмінялися коротким, судорожно-гарячим стиском пальців, а я пошепки поставив питання, яке тримав напоготові, відколи впізнав Святослава:

– Де Пшеничка?

– Вона перейшла.

– То ви не пішли разом?

– Нас накрили. Але їй вдалося втекти і перейти кордон.

Говорити доводилося уривками, часом втинаючи речення на півслові, бо ж треба було пильнуватись вартових і в’язнів та вважати, щоб не послизнутися на зрадливій доріжці і не впасти під тягарем колоди. Та й сили зраджували, коли доводилося з колодою на плечах спинатися то вгору, то вниз. Та все ж ми вспіли в головних рисах оповісти про себе найголовніше.

Так дізнався я, що Святослав і Пшеничка зустрілися з Бубном і той примістив їх у своїх спільників – господарів заїзду. Кімната знаходилася на поверсі й старий контрабандист пояснив усі її важливі прикмети: вона мала одні двері в коридор, другі – на сходи, що вели на горище; на горищі було вікно, що виходило на дах, і через це вікно можна було вилізти та дістатися на кріслату грушу, одна гілляка якої просто лежала, як простягнена рука, на ґонтах корчми. По груші вже легко було злізти на землю і сховатися помежи бурянами та забудовами, яких при містечкових жидівських заїздах ніколи й ніде не бракувало.

Все було умовлене, все було передбачене, але Святослав не спав. І добре зробив, бо по півночі у браму заїзду почали гримати. По криках і по умовних словах, що їх голосно вимовляли господарі, ясно було, що на заїзд наскочила ЧеКа[5]5
  ЧК (Чрезвычайная комиссия, згодом – ГПУ, НКВД, КГБ…) – каральний орган більшовицько-совєтського режиму.


[Закрыть]. Пшеничка прокинулася й покірно виконала наказ Святослава, тікаючи через сходи на дах. Святослав лишився прикривати її втечу. Він відстрілювався крізь забарикадовані двері, а потім, коли вийшли всі набої, кинув у двері ґранату і пішов слідами Пшенички. Та в темені її не знайшов. Навмання побіг задвірками, поки не опинився в полі. Два дні скривався помежи збіжжям та кукурудзинням, а третього таки зустрівся з Бубном. Бубон передав йому записку, в якій Пшеничка повідомляла, що щасливо перейшла кордон і чекатиме його у свекрів.

Тоді Святослав подумав собі, що головна причина, яка зобов’язувала його до втечі за кордон, відпала. Тепер же, коли Пшеничка була в безпечному місці, він мав розв’язані руки, для яких було ще повно діла. І він лишився. Подався на Полісся і пристав до партизанки, потім прилучився до Другого Зимового Походу, попав у полон під Базаром[6]6
  1921-го року Повстанська армія УНР під проводом генерал-хорунжого Юрія Тютюнника здійснила військовий рейд з території Польщі на територію України, окуповану більшовиками. Він знаний в історії України як Другий Зимовий Похід або ж Листопадовий рейд. На жаль, ця відносно невеличка армія була розбита ворогами. Останні бої із більшовиками відбулися під селами Базар і Малі Міньки (Житомирська обл.).


[Закрыть], але щасливо втік, і знову пішов у партизанку. Вирішив іти за кордон лишень після того, коли всі надії було втрачено. Та було вже запізно, бо кордони взято на замок, а Святослав, на додаток, чомусь не мав щастя. Там, де іншим вдавалося летко перейти, йому не виходило ніяк. Він пробував на заході, пробував біля Фінляндії, пробував на Кавказі, нарешті попробував човном на Каспійському морі, й там упіймався. Щоправда, наміру перейти кордон йому не доказано, але слідчий, радий нагоді, причепив йому гомеричну нісенітницю – от щоб лишень не випустити.

– Яку нісенітницю? – поцікавився я.

Святослав спочатку не хотів признаватися.

– Та навіщо тобі? – питав кисло.

– Ну, принаймні, щоби знати, з ким говорю, – спробував я пожартувати.

Він раптом повеселів і глянув на мене багатозначно.

– А, як думаєш, з ким? – спитав.

– З Рабіндранатом Таґоре[7]7
  Рабіндранат Тагор (1861-1941) – лауреат Нобелівської премії з літератури (1913), бенгальський та індійський філософ, прозаїк, поет, драматург, композитор. Автор гімнів Індії та Бангладеш.


[Закрыть]?..

– Бери, брате, вище: з Іваном Зозуленком, який мав Персам Астрахань продати. І лишень славне НКВД врятувало місто від загибелі...

– Здорово! – похвалив я. – Але і я не будь-яка пташка. Ану, вгадай, як мене звуть?

– Чемберлен? Юлій Цезар? Людовик П’ятнадцятий? Кощей Безсмертний? Гамлет?

Я заперечливо крутив головою і врешті сказав:

– Северин Михайлович Рибник!

– Е-е, братіку, то я тебе знаю: ти – герой армії Котовського[8]8
  Григорій Іванович Котовський (1881-1925) – більшовицький військовий, громадський та політичний діяч, командир червоноармійських загонів та з'єднань у період громадянської війни 1917-1922 років. Саме під командуванням Котовського більшовицька армія розбила Повстанську армію УНР під час Другого Зимового походу.


[Закрыть]?

Я пригадав собі, що Святослав справді знав про цю довідку, і продовжував жартувати:

– Добре, що хоч свідка маю, який може потвердити, хто я є. Бо я вже і сам не знаю...

І почав оповідати Святославові свої життєві перипетії: про трагедію села, про партизанку, про невдачу з Басарабською Групою Другого Зимового Походу і нарешті про скитання в фальшивими документами і про фахи, які доводилося відповідно до всяких довідок міняти.

– Уяви собі, брате, – дійшов я до найтерпкішого, – що я і в цирку працював. Шість років – як один день! Головно займався акробатикою і навчився багато штучок. Але при тому, що вмію по линві з парасолькою ходити, стрибати й наслідувати малп на трапеції, знаю секрети – витягати по два тузини[9]9
  Два тузини – 24 штуки; тузин – те ж саме що дюжина.


[Закрыть] хусток з кожної ніздрі, пересилювати шнурки з одного вуха в друге, яєшню смажити в капелюсі на свічці...

– Кидай колоду!!! – нагло[10]10
  Нагло – раптово, несподівано, негайно.


[Закрыть] крикнув Святослав, і я, злякавшись, мало не впустив деревини собі на ноги.

А Святослав упав на колоду і зайшовся від реготу:

– Уявляю собі, уявляю!.. «Без пяти хвилин» священик, отець Нестор – і раптом... на линві з парасолькою... яєшню в капелюсі... Ох-ха-ха!..

Він реготався так щиро, що, здавалося, аж тайга тряслася, і, зовсім природно, що його почули.

– Замовчи! – штовхнув я його. – Конвой!

Справді, до нас бігло аж два конвоїри з грізними пиками і з такими дурними побажаннями на нашу адресу, які навіть при найбільшому розвиткові науки й техніки не залишаться нічим іншим, лишень божевільним витвором московського «генія».

Я не чекав, поки конвоїри підбіжать близько, а закричав до них, махаючи руками:

– Сюди, сюди, скоріше!.. В нього напад астми і сухіт[11]11
  Сухоти – туберкульоз.


[Закрыть]! Поможіть!..

Святослав мене зрозумів і відразу зайшовся удаваним кашлем, почувши який, конвоїри завернули і, піславши мене до їхньої мами, пішли кожен своєю дорогою.

– Я думав, що він регоче! – обурено сказав один.

– Тут не зарегоче...– відповів інший, звичайно, замість частки «не», вживши більш образного слова.

Але ми таки реготали насправді. Святослав порскав, кахикав, стогнав і витирав сльози.

– Ну, голубе, ти на арештанта вродився, – прийшов до висновку він. – Перший день у таборі, а поводишся, мов каторжний ветеран! Не знаю, який з тебе був блазень у цирку, але що ти вмієш з інших блазнів робити, – в це вірю!

Я належу до таких, яким важко втратити бадьорість духа, і Святослав, що вмів сміятися серед таких сумних обставин, був для мене найкращою парою. І нам було весело вдвох. Впливало добре на наш настрій також і те, що ми обидва на власному досвіді переконалися, яке дурне і сліпе було вславлене НКВД. Ви ж таки подумайте: маючи в руках таких, як-не-як, непересічних ворогів режиму, якими ми були, засудили нас за те, чого ми не робили, і повірило в наші фальшиві документи, в яких не було ані слова правди!

Я з гадав про Крюка.

– Знаю, – відповів Святослав, одразу спохмурнівши. – Мабуть дивуєшся, що ми разом, а він ще живий ходить...

– Власне, що не дивуюся. Справедливість його побила гірше, ніж би це ми могли зробити.

– І я про це саме подумав, коли побачив його. Зрештою, він же й не відповідальний за свої колишні вчинки, бо збожеволів. Рідко коли яка ніч минає, щоб на нього не находило. Інколи й серед дня. Щось йому ввижається, хтось його переслідує, і він тоді скавулить звіриною, ховається, або тікає. Що з такого питати!..

– Він мене пізнав.

– Мене – ні. Але це однаково. Крюк тепер нешкідливий цілком.

По дорозі до ріки й назад ми кілька разів зустрічалися з Арпадом, але вдали незнайомих. Його рухлива фізіономія була дуже посоловіла, але я добре знав Арпада, щоби вірити щирості цієї машкари.

Сталося, що, скидаючи колоди, ми ненароком штовхнулися. Себто, воно так вийшло, та я не мав найменшого сумніву, що Арпад зробив це навмисне. Коли я обернувся, щоби побачити винуватця цієї малої «катастрофи», зустрівся з пронизливо-гострими очима клоуна. Він здер з голови облізлу вушанку, почав тулити її до серця і, ніби перепрошуючи мене, присідав та робив граціозні кніксени.

– Ти... што?! – визвірився на нього конвоїр, додавши при тому, як звичайно, найгіршу лайку. – Театр тут робиш?!

У відповідь Арпад, неначе смертельно переляканий, підскочив на півтора метра вгору, крутнувся й бігом побіг назад. На його спині було два шнурки, що починалися зав’язані внизу біля холошень й кінчалися десь у руках. Арпад біг і смикав за шнурки, витворюючи таке враження, що. йото стопи вилітають аж на плечі. В’язні й навіть конвоїри почали при тому реготати. Для мене ж, що розумівся трохи на акробатиці, ця штука виглядала зовсім не смішною. Щоб її втяти, треба було мати величезний сприт і ще більшу вправу. Крім того, я зрозумів, що така поважна людина, якою був Арпад (кажуть, що на загал всі блазні й коміки в житті приватному поважні й навіть прикрі), не стане на потіху юрбі виробляти жарти.

– Він божевільний? – спитав мене Святослав.

– Божевільний? – перепитав я. – Його розуму на трьох пересічних вистачить.

–Ти його знаєш?

– Ні.

Святослав готовий уже був образитися, але я заговорив:

– Чудний ти, братику: «Знаєш?» Мене слідчий три місяці випитував, чи я знаю цього чоловіка, чотири рази так пильно випитував, що мене холодною водою до пам’яті приводили... Одним словом, багато «давав», щоб я признався – і то я не признавався. А ти хочеш отак задаром? Аякже!

– Підозріваю, що якісь дуже поважні причини стримують тебе від знайомства з цією людиною...

– Уяви собі! Але якраз не вони стримували мене від признання перед слідчим.

– А що ?

– Звичайна впертість. Скільки разів люди признавалися до того, чого не було, то чому б я мав признатися до того, що було?

– Гм, – муркнув Святослав, – це не позбавлене логіки...

А з Арпадом у мене справді вийшла цікава історія. Свого часу ми з ним зустрілися в цирку, два роки ділили долю і навіть заприязнилися, хоч і не настільки, щоб сповідатися з минулого. Потім, коли столичний московський цирк збирав по цілому СССР найкращі сили для себе, забрали й Арпада – прекрасного клоуна, жонглера й акробата в одній особі. Так ми розійшлися, і я скоро забув навіть думати про нього. Знудившись цирком, я пішов шукати іншого зайняття і по кількох спробах осівся врешті секретарем сільськогосподарського відділу в одному з районів Середньої Азії. І сталося, що рятуючи життя такому самому сараці[12]12
  Сарака – бідолаха.


[Закрыть], як я, я видав довідку, яка стверджувала штампом, підписом і печаткою якраз те, чого ніколи насправді не було. Чоловічина, взявши папірець, виїхав, але незабаром дав про себе почути досить неприємним способом. Бо його впіймали з фальшивими документами, а через нього добралися й до мене. Мій ревний слідчий не вдоволився самою фальшивою довідкою, а забажав надати справі поважнішого характеру: до довідки причепив шпигунство та саботаж, власника фальшивої довідки зробив закордонним агентом, а яких 50 грамів формаліни, якої я додавав до води, миючи ноги, перетворив в отруту, призначену для знищення представників партії й уряду, саме тоді очікуваних в Алма-Ата у зв’язку з провалом чергового тваринницького плану. Мене примушено написати докладний життєпис, із якого слідчий потім добирав особи й факти, потрібні йому для створення цілої комедії «процесу». Так добрався він до Арпада. Я, щоправда, клоуна не назвав у своєму життєписі, але його знайшов сам слідчий, зажадавши від згаданого цирку імен усіх артистів та адміністраційного персоналу з того періоду, коли я там працював. Напевне був страшенно втішений, коли довідався, що один з клоунів на ім’я Арпад також заарештований і що в нього знайшли також пляшку з формаліною. Останній факт не був зовсім припадком, бо саме я порадив Арпадові, ноги якого мене часто дратували, цей простий спосіб гігієни. Уявіть собі, який радий був мій слідчий!

Але радість його скоро перетворилася в неописану лють, коли я почав уперто заперечувати своє знайомство з Арпадом. Справді, не мав у тому ніякої мети, ніякого пляну – просто мені хотілося слідчого подратувати. Хотілося показати йому, що не боюся тих заходів, які він мав у своїй розпорядимості, й уперто твердив, що ніякого Арпада не знаю. Слідчий зі шкури вискакував, тикав мені під ніс список співробітників цирку, погрожував, бив, тортурував карцером і безсонням, але надармо.

Чим керувався Арпад – я не знаю, але й він чомусь вирішив не признаватися до знайомства зі мною, і за те йому робили те саме, що й мені. Не помогла й очна ставка. Не змовляючись, ми вмент порозумілися одним поглядом, подивилися один на другого, з найдурнішим виглядом, відвернулися взаємно й в один голос заявили, що ніколи раніше не бачилися. Нас тоді змолотили до втрати свідомости й пообіцяли на найближчому допиті «прикінчити». Але до того другого допиту сталася непередбачена подія: нашого слідчого посадили, а новий не мав найменшого зацікавлення до того, чи ми були з Арпадом знайомі, чи ні. Він вдоволився тим, що ми обидва призналися в гарячому бажанні потруїти все ЦК ВКП(б), включно зі самим Сталіним, і дав нам «по десятці».

Але найцікавіше було в тій історії те, що ми з Арпадом були справді знайомі, і не з цирку, а значно раніше: з Першого Зимового Походу[13]13
  Перший зимовий похід – похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр.) Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві.


[Закрыть]. Під Вознесенськом билися поруч, і я на власних плечах виніс пораненого Арпада з лінії бою. Тільки що пізніше, зустрівшись у цирку, ні він мене, ні я його не впізнали. Себто, Арпад потім казав, що моє обличчя йому пригадувалося, але то могло йому просто видаватися. Про це все ми заговорили вже одверто, коли потрапили у спільний етап і опинилися в одному вагоні. Пригадка за пригадкою – і дійшли до найцікавішого.

Слухаючи мого оповідання, Святослав увесь час вдоволено кректав, з чого я догадувався, що оповідання йому подобається.

– І скажи мені, – озвався він урешті, – який би з тебе піп вийшов?

– Чому?

– Та тому, що тебе треба було б воєнним міністром зробити, або, принаймні, генералом.

– А я, Святославе, таки й далі хочу бути священиком. І тепер, як ніколи, я розумію, що воєнному міністрові, чи генералові, не конечно бути духовною особою, але кожна духовна особа на нашій землі мусіла би бути по духу генералом. Згадай архімандрита Никифора Тура, який при потребі патерицю на шаблю змінив[14]14
  Никифор Тур – у 1593-1599 роках Києво-Печерський архімандрит. Не бажаючи віддавати монастир уніатам, озброїв ченців, котрі зі зброєю в руках не впустили до лаври уніатів.


[Закрыть]...

Святослав подумав і зідхнув:

– Твоя правда, Несторе...

Не дивлячись на виснажливу працю, голод і мороз, цілий день збіг нам непомітно. Ми прожили його в минулому і тому не відчували ні тягаря колод, ні втоми, ні холоду. Навіть не зауважили, що їли. Лишень під час обідньої перерви Святослав зі страхом подивився на моє обличчя, а потім пригнічено сказав:

– Знаєш, я готовий тебе зненавидіти: твоя пика мені видається блюзнірською карикатурою на Пшеничку. Якийсь парадокс!

Я пригадав собі ніжну красу сестриного обличчя й сказав:

– Знаю, що моя пика мусить бути справді страшна, і знаю, що між мною та Пшеничкою була велика подібність. Але ти не гнівайся на мене, бо такі істоти, як Пшеничка, не піддаються тліні старости.

– За ці слова я готовий із вдячности поторощити тобі ребра, Несю! – палко шепнув Святослав. – І навіть твоя бузя видається мені гарнішою, їй-бо!.. Так, ти знаєш, що я не можу уявити собі Пшенички інакшою, як лишень такою, якою вона була тоді: юною, чистою, прекрасною!,.

Запальні Святославові слова зродили у мене нову думку, і я вже нічим іншим не міг зацікавитися. Вертався до бараку, повний розворушених спогадів, глухий і сліпий до того, що діялося навколо. Поперед мене в колоні йшов Крюк, і вся його зігнута, прикрита лахміттям спина була безмовним виявом панічного жаху переді мною. А мені було лишень дивно, що ненависть до цього чоловіка, яка колись перепалювала моє серце, раптом змінилася, я не сказав би – байдужістю, але вдоволенням.

Наступного дня ми не ходили до роботи, бо була річниця Жовтневої Революції. Нам дали кращі харчі й змусили вислухати довжелезну промову одного дурня з «культурно-виховної частини», який просторікував дві години про те, як то «наша» партія й «наш» уряд дуже про нас дбають: мовляв, хоч ми важко перед ними провинилися, та нам дали навіть обід з м’ясом, а на додаток дозволяють культурно й політично розвиватися, для чого при таборах створено КВЧ[15]15
  КВЧ – культурно-виховна частина. У сталінських таборах КВЧ влаштовували аматорські театри, де силами одних ув’язнених ставилися спектаклі та концерти для інших ув’язнених. Наприклад у КВЧ працював ув’язнений відомий український театральний режисер Лесь Курбас, доки його не розстріляли.


[Закрыть]. Після доповіді ми розійшлися по бараках, і нас лишили в спокою. Напевно під впливом культурно-виховної імпрези двоє блатних – Яшка Чижик і Понька Смик – влаштували іншу: розсівшись біля гарячої печі зробили перегони вошей[16]16
  Перегони вошей – тобто змагання: чиї воші доповзуть до фінішу першими, а чиї програють.


[Закрыть]. Довкола грачів[17]17
  Грач – гравець.


[Закрыть] зібралися майже всі мешканці бараку, а я сів собі окремо і задумався.

Всі ці роки, відколи я, поклавши в кишеню чужі документи, пішов блукати по світі, видавалися мені тимчасовим періодом, за яким почнеться знову те, що було. Я жив з таким почуттям, неначе мене вирвано зі справжнього життя, відгороджено від нього муром, поза яким все лишилося незмінне. І я лишень терпеливо чекав, поки розпадеться стіна, щоб можна було знову ввійти до того світу, в якому я мав мету і знав, що робити. Та, власне, тоді, коли прозвучали останні Святославові слова про Пшеничку, я раптом зрозумів, що ніякої стіни між мною і справжнім життям не було, що час не стояв, а біг, і що тих два довгих десятка літ, які я витратив на очікування, пропали марно. І мені було шкода їх.

Вже темніло, біля печі йшла гаряча гра, а я сидів собі й думав. Був далеко звідси, з нужденного табору, закиненого в сувору тайгу, – я був удома, в дитинстві, в юнацтві – у найкращій порі людського життя.

Батько мій був сином-одинаком багатого хуторянина і священиком став з покликання. В жилах матері текла кров хазяйновитого козацького роду Рябошапок. Коли після закінчення семінарії батько одружився й висвятився, то йому, як «малоросові» й «хлопоманові», дали найгірше приходство в цілій губернії. Поміщик потопав у боргах, село пило, церква вимагала ремонту, приходство й школа валилися. Зате в поміщицькому домі гриміли балі, зате процвітала монополька[18]18
  Монополька – за часів царизму в Росії та на Україні – винна крамниця для монопольної торгівлі горілкою.


[Закрыть], а крамар Ґлузман розрісся так, що вже не пролазив у двері селянських хат. І напевне прийшло ся б дуже скрутно моєму татові, коли б він мусів починати з порожніми руками і вмів лише правити в церкві. Але, на щастя, тато був не лише священнослужителем, а й господарським сином, крім того, повторюю, був священиком з покликання.

Боротьба з руїною була довга і важка, але скінчилася для тата повною перемогою. Я народився через десять років після того, як тато прийшов у село, і, відколи вже себе пам’ятаю, наша родина мала 200 десятин землі, два млини, дві пасіки і велику сіножать. Поміщик, здавшись на батькові поради, з боргів виплутався і вийшов навіть з кругленькою сумою грошей, але зате мусів продати землю селянам і покинути село. «Болячка взяла пана Болєслава», – жартували потім господарі.

Батько в требах[19]19
  Треби – оплачувані невеликі богослужіння, які священик здійснює на прохання окремих віруючих (хрещення, вінчання, освячення тощо).


[Закрыть] зацікавлений не був, брав, скільки хто міг заплатити, бідних вінчав, хрестив і ховав задурно, ще й зі своєї кишені на такі оказії докладав, а те, що приходило з треб і скарбонок, повертав громаді. Він створив сирітський і вдовиний фонд, поставив нову церкву, збудував муровану школу та приходство, а монопольку з Ґлузманом звів наніщо. Але помилився б той, хто на підставі тих філантропійних рис склав би про отця Малахія Пашницького уяву, як про добродушну, безхарактерну людину. Навпаки, батько вдачею був твердий, у постановах неповоротний, тримав село в жмені і, як умів допомогти людині добрій, так умів прикрутити хвоста кожному ледареві. Тому його хоч і любили, та побоювалися не менше. Сам вів суворе трудове життя і першим нам, синам, дармувати не давав. Ми їли прості страви, у час літніх вакацій працювали разом зі службою і строковими робітниками від зорі до зорі, знали ціну людської праці і, помимо, що мали достатки, не дармували ні хвилини й не марнували ні копійки. Зате мої два старші брати мали можливість покінчити університети в Німеччині і кожного року двоє-троє здібних дітей з парафії, які не мали можливости вчитися на власний кошт, вчилися коштом мого батька в губерніальному місті.