Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– Ти якось так дивно потішаєш, Несю, що мені ще сумніше стає.

– Бо ти надармо собі голову клопочеш, сестричко. Твоїм призначенням є якраз вносити радість і розганяти хмари, а не посилювати смуток в родині. Залиши державні справи політикам.

Пшеничка враз почервоніла і прикусила губку.

– Дякую... – сказала ображено.

Мені стало соромно, і я поспішив оправдатися:

– Вибач, моя золота Псенися Псеницка, я не хотів тебе образити, а ти мене не вповні зрозуміла. Пригадай собі, що й найбільшим нашим керманичам держави не вдавалося виграти війни з черню, яка у вирішальні моменти все спихала долю країни на бездоріжжя. Богдан Хмельницький міг з допомогою черні перемогти таку потугу, як Польща, але проти черні йому б і Польща не помогла. Мав покійний щастя, що скоро помер. Хто його до Переяслава довів, як не чернь? Хто пляни гетьмана Виговського нанівець звів? Хто проти гетьмана Мазепи рив? На кого Москва вже майже два століття спирається у своєму пануванні на наших землях?

– Чекай, – перебила мене сестра. – І що з того?

– Що з того? З того висновок: коли такі непересічні мужі й політики, як гетьман Хмельницький, Виговський і Мазепа не могли нічого вдіяти, хоч мали владу й зброю, то ти, моя золота Псенися Псеницка, й поготів нічого не зробиш смутком і сльозами. Залиши ці клопоти іншим.

Сестра довго мовчала, а потім подивилася з лагідним докором в очах на мене.

– Даруй, братику, але в тебе – що не слово – то все гірше. У доброго господаря навіть заіржавілий цвях не змарнується. І я би не хотіла бути нічим іншим – лишень отаким іржавим цвяшком...

Я хотів на це відповісти, що якраз доброго господаря в нас бракує, але не сказав нічого. Це справді було б ще гіршою потіхою, ніж усе попереднє.

Жаль мені було дуже Пшенички. Я знав, що вона зі своєю вразливою вдачею мусить особливо боляче відчувати трагічний біг подій нашої історії. Та був безсилий щось зробити.

– І музику закинула... – змінив я тему розмови.

– Ах, музику!.. – сумно усміхнулася Пшеничка. – Вона перестала мені коритися останнім часом...

Та все ж бували дні, коли Пшеничка грала. Накидалася на інструмент з якоюсь розпукою і видобувала з нього таку силу, що від неї в хаті ставало тісно й душно. Я звичайно ніколи не міг всидіти на місці, коли чув гру сестри. Мене тягнуло кудись на простір: у поле, на ріку, під небо ! У мене зроджувалося бажання зчепитися в безжальній боротьбі з вітром, бурею, блискавкою – зі самою смертю!

Одного разу, – це вже було літом, – коли музика вигнала мене з хати, я довго ходив лугом, збуджений і злий. Довкола було тихо й спокійно, а мені якраз забажалося, щоб не було ні тиші, ні спокою. І, напевне, коли б у цей час наш штаб ударив тривогу, я б дуже зрадів і кинувся б першим у бій з особливою насолодою. Неспокій зріс настільки, що переміг мене, і я вирішив піти осідлати коня і скочити до штабу. Бо, думав собі, ану ж якраз...

Обійшов садибу з тилу і раптом у садку наткнувся на Святослава. Він стояв, спершись на стовбур яблуні, і гриз якесь стебло.

– Ти що робиш? – спитав його. – Чому не йдеш до хати?

– А ти? – спитав він.

– Я ходив на сіно дивитися.

– Не бреши, Несторе! – роздратовано сказав Святослав. – Тобі зараз так до сіна, як і мені.

– Чому так думаєш?

– Та тому, що я вже давненько тут стою і слідкую за тобою...

– Гаразд, гаразд, – погодився я. – Ходімо до хати, бо ця музика мені зовсім не подобається. Боюся за Пшеничку.

– Вона відчуває те саме, що ти і я, але не може висловити того словами.

– А саме?

– А ти, тобто, не догадуєшся? Коней треба сідлати – от що!

Обмінюючись словами, ми приспішували крок, а потім побігли бігом, перелякані звуками, що вилітали крізь відкриті вікна й двері сальону. Фортепіян ревів і стогнав, наче в нутрі його важко обертався ранений звір, а далі посипалися божевільні какофонічні удари.

Одночасно з нами, лишень через внутрішні двері, до сальону влетіли батьки, покоївка і льокай, а Пшеничка, опанована якоюсь дикою силою, в розпуці била по клявішах кулаками. Коли ж ми, прискочивши до неї, вхопили її за руки, раптом вдарилася об клявіятуру чолом і безсило розридалася.

Ми досить натрудилися, вживаючи всіх домашніх заходів, поки минула істерика. Але й опісля, вже наче спокійна, Пшеничка нервово здригалася і сиділа сумна, зі суворо насупленими бровами.

Ніхто не відважувався її щось питати, але вона заговорила сама:

– Вам не здається, що на право називатися людиною треба би було завести іспити?

– Що ти вигадуєш?! – озвалася мати.

– Ні, матусю, не вигадую. Вірніше, на право називатися «Человіком» із великої літери. Адже знаєте, що «всі люди, але не всі чоловіки»...

– Чим же ми не люди? – далі не годилася мати. – Бога шануємо, ближньому помагаємо, не крадемо, не вбиваємо, сороміцьких речей не чинимо – це ж і є називатися «чоловіком».

– То, матусю, залежить від епохи. В теперішні часи того всього мало.

– Ба ні, дитинко, – вмішався в розмову батько. – Того завжди вистачає. Тільки лихо походить від того, що людям і цього видається забагато. Які прості й легкі заповіді Божі, але звірям у подобі людській важко їх дотримати...

Пшеничка зідхнула. Видно, слова батька її не переконали.

Пізніше ми втрьох, – Пшеничка, Святослав і я, – пішли трохи походити. І Пшеничка, що далі була задумана, сказала:

– Життя людини може бути дрібне й нецікаве, але, коли воно скінчиться сильним, повнозвучним акордом, – знайде повне оправдання...

– Знаєш, Пшеничко, ти таких речей у присутності нареченого не говори, – почав я жартом. – Де ж це чувано – перед вінцем про смерть думати?!

Сестра невдоволено й ображено скривилася:

– Чи тобі, Несю, так справді весело, що ти на жарти пориваєшся?

– Вибач, сестричко, але такої філософії поважно приймати не можна, – відповів я, вже трохи подратований. – Що ти розумієш під тим «акордом»: самогубство, чи якусь особливу геройську смерть? Нісенітниця!

– Ах, Боже! – зойкнула Пшеничка, притиснувши долоні до обличчя. – Навіть ви – обидва мені найближчі – не розумієте мене...

Та ми зрозуміли її бодай настільки, що нам стало соромно за себе. Й у висліді – через два дні, ми, фігурально висловлюючись «осідлали коней», себто, неголені й перебрані в селянську одежу, махали шукати чогось такого, що заспокоїло би докори совісти. Пшеничка, виряджаючи нас у дорогу, виглядала, наче осіннє сонечко: була лагідно-тепла й сумна водночас.

Після того не минуло місяця, а ми вже в рядах Української Галицької Армії здобували Київ від більшовиків та чубилися з денікінцями за право на нашу столицю. Не було часу копирсатися в сумнівах і недавніх розчаруваннях. Життя знову набрало змісту і смаку. Але це не тривало довго.

В Києві мене чекала страшна вістка: мою тітку й обидвох братів зараз таки по приході більшовиків арештувало ЧеКа, і по них пропав слід. Сусіди мені повіли, що тітку особисто заарештував Крюк і потім зайняв її хату. Хвалився сусідам, що «пустив кров» моїм обидвом братам, а тітку власноручно «шльопнув». Що ж до мене, то присягався вимотати мені кишки живцем, а з черепа зробити сплювачку.

Я був приголомшений і зламаний. Мене по п’ятах переслідувала тітчина тінь і заїдала думка, що це я накликав смерть на голову ні в чому неповинної жінки. І чомусь особливо трагічною видавалася смерть братів, які, хтозна, чи своєю участю в протигетьманському перевороті не підписали самі собі смертного вироку.

Страшного вироку – у підвалах «черезвичайки»! Часописи з невблаганною точністю подавали всі жахи, викриті в приміщеннях ЧеКа на Липках, а люди, що ходили дивитися, оповідали несамовиті речі. Коли ж на додаток до того всього наша команда підписала ганебну угоду з Денікіном, київське повітря стало для мене нестерпним.

– Чи ти й тепер уважаєш, що безпомильним важко бути, і викуєш у всьому важкі обставини? – ущипливо спитав я Святослава.

– Більше, ніж коли, Несторе!

– В такому випадку, бажаю тобі щастя з новими союзниками, бо я їду додому.

– І я також їду. Але не тому, що тікаю з поля бою, а тому, що хочу свої сили приложити в кращому місці.

І правда, що ми не засиділися довго вдома, чекаючи на нагоду. Прибули додому в листопаді, а вже в січні нас підхопила за собою течія Першого Зимового походу.

На проводи приїхали Чепи-Ходоровські всі разом. Пам’ятаю добре цей соняшний зимовий день. Ми всі сиділи у вітальні, поділившись на гуртки: мама й Ірина Модестівна поплакували, я й тато слухали оповідань Миколи Павловича, який був учасником російсько-японської війни, а Пшеничка зі Святославом, сховані за великим фікусом, про щось ізтиха сперечалися.

І раптом Пшеничка, тягнучи майже силоміць за руку Святослава, підійшла до тата і стала на коліна. За нею з видимим ваганням став і Святослв.

– Тату, – попросив, – звінчайте нас зараз.

Всі страшенно здивувалися: Як?! Вінчатися в час жалоби?! В день походу, не знаючи, чи після вінчання доведеться зустрінутися?!

– Саме тому, саме тому! – вперто просила Пшеничка. – І Святослав також не хоче, але я хочу, я прошу. Я так мало коли чогось прошу!.. Жалоба може затягнутися й на цілі десятиліття, хтось із нас, або й ми всі можемо загинути. То ж, коли ми зараз усі разом, – звінчайте нас!

По недовгій надумі я приєднався до прохання сестри, і справа була вирішена.

Тихе й сумне було це вінчання. Без дружок, без співів, без музик і танців. Скоріше нагадувало похорон, бо і мами і всі жінки, що прийшли до церкви, плакали навзавод. Лише одна Пшеничка, урочиста, гарна й наче аж прозора у білій сукні під білим серпанком, світила, як звичайно, своєю ласкавого, лагідно-сумною усмішкою.

По вінчанню ми ледве веліли випити меду, який тато тримав ще від першого року по своєму одруженні, й почали прощатися. Нас проводжало ціле село, а Святослав так і сів на коня, не скидаючи своєї воскової бутоньєрки, причепленої до грудей.

Ми недовго були разом. В Єлисаветі Святослава приділено до частини, що пішла на Кременчук, а я зі своєю звернув спочатку на південний схід, а потім повернув на захід. У Балті мене поранено в ногу, а, раненого, вчепився тиф. І похід уже скінчився, а я ще відлежувався в убогій хаті самотнього муляра на ім’я Митрофан. Він не лишень переховав мене, не лишень доглядав мене хворого, але потім розстарався мені довідку на ім’я демобілізованого з армії Котовського червоноармійця Северина Рибника. І це все – безінтересовно, задаром, по заповідям Божим! Радив мені також Митрофан узяти напрям на кордон, або якесь більше місто, де легше окритися й затерти за собою сліди. Та я натомість вирішив добиватися додому і пішов з Балти на північ.

Другого дня під вечір я був у Бершаді. Там жила родина мого товариша по семінарії – Гната Савенка, і я колись там двічі гостював. Це знайомство тепер дуже придалося, тим більше, що Савенки належали до людей, хоч і простих, зате чесних і шляхетних серцем.

Вже смеркло, коли я увійшов у подвір’я, вчинивши великий переполох серед численної собачні. На цей лемент вийшов батько Гната – Григорій Савенко, але мене не впізнав. І навіть по тому, як я назвав себе, ще приглядався з видимим недовір’ям. Упізнавши ж, зрадів дуже.

– Господи, та це ж і справді Нестор! – мовив голосно, міцно стискаючи мою руку. – Хто ж би думав, хто б гадав!.. Але ж ви і потрапили – в самий раз!

– А що? – спитав я.

– А заходьте – побачите...

Зацікавлений, я переступив поріг темних сіней і, тримаючись за рукав господаря, пішов за ним у ліву половину хати – до світлиці. І яке ж було моє здивування, яка радість, коли у світлиці за столом я побачив... Пшеничку й Святослава!

– А це як?! А це що за чудесний збіг обставин?! – вигукнув я.

Вони також ледве мене пізнали, й лишень після мого вигуку кинулися вітатися. Ми обіймалися, сміялися й плакали з радощів, і Савенкові треба було аж кілька разів повторити ті самі слова, поки я зрозумів, що мені належить спочатку помитися і взяти чисту сорочку.

Савенки були собі звичайними селянами, навіть і не дуже багатими. Мали вони просту глиняну хату під соломиною стріхою, щоправда, чисту й простору, але подібну до переважної кількости усіх сільських хат. Родина тепер складалася з чотирьох осіб: батька, матері, та наймолодших двох дітей – шістнадцятирічного Митька та чотирнадцятирічної Гані.

По вечері нас троє вийшли в садок і полягали на розстеленій ряднині. Ганя поставила нам велику миску з кобильохами[27]27
  Кобильохи – великі ранні сливи. (Примітка авторки).


[Закрыть], яким ми віддавали стільки ж уваги, скільки й нескінченій при вечері розмові.

Отже, «чудесний збіг обставин» вияснився досить прозаїчно: батьки Святослава разом зі старшою донькою, зятем та внуками виїхали до Галичини і звідти вмудрилися передати листа, благаючи сина й невістку тікати з небезпечного терену. Вони хотіли забрати зі собою Пшеничку ще при виїзді, але вона лишилася при батьках очікувати Святослава. Коли ж Святослав вернувся, на виїзді почали настоювати мої батьки. Себто, батько їхати нікуди не думав, але настоював на тому, щоб їхали молоді.

– Я – пастир, – казав він. – Я не можу покинути стада, за яке відповідаю перед Богом. З ними мені жити – з ними й умирати. Але вам залишатися тут – це все одно, що самогубство.

Молоді спочатку впиралися, але після того, як на село наїхав загін ЧеКа, що його з великим трудом відбили оборонні сили повіту, побачили весь розмір небезпеки і скорилися батьковому наказові. Властиво, Святослав не був з тих, які перед небезпекою тікають, але тепер мав на відповідальності молоду дружину й мусів про неї подбати. Мама, звичайно, залишилася з батьком.

– Ах! – пригадав мій шуряк. – Ти знаєш, хто тепер начальником повітового ЧеКа? Жорж Крюк!

– Так, – підхопила Пшеничка, – і це він пообіцяв, що «скрутить голову контрреволюційній гідрі», а ми злякалися і почали тікати...

– Пшеничко, – сказав Святослав, – я не злякався, але загрози не можна легковажити.

– Ах, подумаєш! – сердилася сестра. – Ти не злякався, а я ще менше – і все ж тікаємо...

– Він погрожував, що помститься на ній... – наче по допомогу, звернувся до мене Святослав, показуючи на Пшеничку.

Я підскочив.

– Нема над чим сперечатися! – увірвав розмову, пригадуючи собі братів і тітоньку Марусю. – Дуже добре зробили, що виїхали. Особливо добре для тебе, сестричко... Але чому ви взяли напрям на Бершадь?

– Ми не вибирали напряму, а вибирали стежки, якими ще ходить безвладдя, – пояснив Святослав. – Твій батько пригадав про Савенків і порадив нам іти на Бершадь, а з Бершаді – на Вапнярку і на Ямпіль.

Ми тихенько гуторили і слухали жаб, що перегукувалися у ставку.

– Микитишина верша, Микитишина верша, Микитишина верша!.. – верещала одна.

– Пов-на ра-ків, пов-на ра-ків... – глибоко горляним голосом спроквола відповідала друга.

– Купи мені черевики-ки-ки-ки, купи мені чере-вики-ки-ки-ки, купи мені черевики-ки-ки-ки... – гостро наказувала чоловікові, що йшов на ярмарок, третя.

– На корках, на корках!... – сонно підказувала сусідка.

Пшеничка тулилася до Святослава, і її темна сукня зливалася з темінню саду. Я бачив невиразно зариси її ніжного личка поруч ясноволосої голови Святослава і намагався розпалити в собі радість за них обидвох: адже неласкава доля змилосердилася бодай над ними, звівши знову докупи вірні кохаючі серця.

– Так, так, – відповів я вголос на свої власні думки, – тікайте й рятуйтеся бодай ви обидвоє, бо по всьому видно, що година волі нам ще не так скоро виб’є...

– А ти? – спитала Пшеничка.

– Я також піду вашими слідами, якщо не буде іншого виходу. Попробую також і батьків переконати.

Пшеничка зідхнула. Не сказала навіть, що мій намір є добрий. Так неначе не була вдоволена.

На другий день Савенко вислав Митька на розвідки до Вапнярки, а ми, чекаючи вислідів, перебули цілий день разом. І при соняшному світлі я зауважив на обличчі Пшенички вираз, якого не помітив при слабенькій лямпі й сутінках попереднього вечора. Стороння людина напевне нічого б не догадалася, але я занадто добре знав сестру і занадто любив її, щоб не пізнати в самій глибині її щирих синіх очей того самого виразу, який вона звичайно приносила з церкви у Страсні Четверги. Пшеничка кудись дивилася, щось бачила і чимсь тривожилася – але що це було – я не знав.

Після обіду ми вийшли походити поза містечком. Властиво, поза селом, що обіймало містечко з кількох сторін. І можна ж отак споганити твір Господень, як споганювало це містечко! Така мальовнича місцевість довкола,, так добре достосоване до неї село – з широкими вулицями, з просторими дворами й рясними садками, тихе, спокійне, замріяне... Але містечко... Наче струп на здоровому тілі – брудне, смердяче, з кривими, горбатими запічками замість вулиць, з поверховими хатами, наліпленими одна на другу, з численними смітниками, на яких блукаються кози й собаки, – одним словом, – погань!

Ми пішли, пішли білими сухими пісками, вийшли за село, а потім вилізли на горб і вже з нього побачили плесо широкого озера, окритого за стіною густих очеретів. Втоптана стежка вказала нам вхід до сухого беріжка, що урвисто скакав у глибоку воду. Очерети в тому місці розступилися, до берега припирала широка кладка, на якій пралося білизну, а поруч до вбитого кілка був прив’язаний човен.

Пшеничка збігла стежкою, скочила в човен і похилилася над водою.

– У-у! – сказала. – Я чомусь думала, що тут піщане дно, а воно – повно жабуриння. І риба! Дивіться, скільки тут риби!..

Ми посідали на березі й замилувалися Пшеничкою. Була в легенькій сукні бузкового кольору в срібні розводи і з косою, по дівоцькі спущеною на плечі. Скаржилася, що в гаряч не може носити закладеного волосся і тоді, як ми вийшли на безлюддя, попросила в чоловіка:

– Святуню, можна мені косу спустити? Тут ніхто не бачить.

– Та що це ти?! – пожартував Святослав, власноручно витягаючи їй шпильки з волосся. – Де ж видано, жено мужня, по шлюбі з косою ходити?! Горе бідному – оженитися з такою, що звичаїв не шанує!

І тепер Пшеничка сиділа в човні, схилившись над водою, а кінчик її каштанової коси купався в хвилях озера. Загоріла, аж бронзова, зграбна й легенька, нагадувала німфу й викликала собою замилування.

– Ех, ти, татю! – мовив я зі щирою завистю до Святослава. – Забрав у нас те, що найкраще було...

Святослав, не відриваючи очей від Пшенички, сумовито усміхнувся.

– Знаєш, – відповів, – я маю таке враження, що вона й мені повністю не належить. Має свою «Святая Святих», до якої нікому нема доступу...

У ту хвилину я зайвий раз переконався, що Святослав був гідним моєї сестри.

– Отже, і ти помічаєш? – спитав я.

– Звичайно. Чи ти, може, думаєш, що я розумію її менше від тебе?

– Тепер уже не думаю. Але, знаєш причину?

Святослав зідхнув і заперечливо похитав головою.

– Смутить вона мене, – поскаржився. – Не тому, що би я ображався, чи не довіряв – ні. Але бачу, що її щось гнітить, щось переслідує, і мене це мучить стократно більше. Хотів би їй помогти, хотів би взяти той тягар на себе, але вона нічого не каже. Несторе, – прихилився до мого вуха й зашепотів з пристрасною мукою: – Я її так шалено люблю, що сам боюся, бо мені видається це гріхом!..

Пшеничка не могла чути цієї розмови. Але чомусь раптом підвелася, вискочила з човна на берег, підбігла до нас і стала на коліна біля Святослава. Обняла його шпарко й поцілувала в уста міцно й гаряче.

– Коли б я знала сама, я б тобі неодмінно сказала! – запевнила. – Тобі і Несеві. Від вас у мене нема ніяких таємниць...

Ми були страшно здивовані, але не сказали Пшеничці ні слова, вірячи, що вона справді сама не знає причини своєї тривоги.

Від озера ми пішли в поле. Починалися жнива, але була неділя, й поля стояли порожні. На всі лади видзвонювали коники, співаючи хвалу гарячому сонцеві, що топилося в безхмарному небі, й сумовито шелестіло дрібне колосся, скривджене цього літа великими посухами. Теплий вітер, пробігаючи ланами, згортав з них цілі пригоршні запахів дозрілого збіжжя, волошок і білоквітучої берізки, що нагадувала гіркі міґдали. Тепла польова дорога, облямована обабіч сріблисто-сірим від природи і від осілих порохів полином та румянком, вилася серед надзвичайно привітної місцевости. Тут відчувалося вже подихи степу, але горби, балки та старезні дуби, мальовничо розкидані тут і там, робили краєвид веселішим і різноманітнішим.

Пшеничка йшла попереду, не приймаючи участи в розмові, ані, здавалось, не помічаючи краси дня і природи. І я (а напевне й Святослав) відчув ще раз, що вона знову пройнята тією тривогою, якої й сама не могла розгадати.

Ми обидва стежили за нею очима й говорили про щось неважне, як то звичайно буває, коли розмова ведеться для маскування настирливої думки. І саме порівнялися з густим терновиком, що розрісся під захистом величезного дуба, як Пшеничка нараз стала, як укопана. Постояла кілька секунд і, круто обернувшись, зблідла, і з невимовним жахом в очах полетіла нам назустріч. З розгону кинулася Святославові на груди, судорожно вчепилася за його шию і, трясучись, немов у лихоманці, почала тулити голову до його грудей. Шукала захисту і, здавалося, коли б лишень можна було, вдерлась би йому в саме серце і там сховалась би.

– Що з тобою, серденько?! – зляканий ще більше від неї, спитав Святослав. – Що сталося?! Чому ти злякалася?!

Але Пшеничка не відповідала нічого. Вирвалася від Святослава й кинулася до мене, від мене знову до Святослава і знову до мене. Дрижала, дихала важко і взагалі була близька до зімління.

Перелякані й розгублені, ми старалися видобути від неї якусь відповідь, але марно.

– Біжи, клич когось на поміч! – врешті крикнув Святослав, і цим змусив Пшеничку обізватися.

– Ні! – простогнала вона й підняла руку. – Ні! Не треба!

– То скажи, що з тобою, бо я здурію! – вхопив її на руки Святослав і сів край дороги. – Ти хвора?

– Ні, – покрутила головою Пшеничка, не розплющуючи очей. – Сиди так. Так добре...

На чолі у неї почали виступати краплі поту, але видно було, що напад минає.

Пройшло, може, ще з десять хвилин, і Пшеничка заспокоїлася. Відкрила очі й подивилась на нас, винувато усміхаючись. Та наші пильно-запитливі погляди відразу ж примусили її зніяковіти. Річ ясна, що ми чекали вияснення, хоч з делікатности нічого не питали вголос. І це Пшеничку клопотало. Вона не вміла казати неправди, не вміла кривити душею, не вміла навіть удати, що не зауважує запитань в наших поглядах. І це її дуже бентежило.

– Не дивіться так... – попросила. – Я не скажу...

Мало не заплакала. Відвернулася і знову пішла вперед спішним кроком.

На цей раз Святослав був не лише стурбованим – він був невдоволений і явно ображений. Я його розумів, і мені було прикро за сестру: адже знала, що нас гнітила ця дивна таємниця. Мусіла її зрадити! Не мала права критися!

Ми мовчки рушили за Пшеничкою у напрямі містечка. Йшли й не говорили ні слова. Мовчанка з кожним кроком ставала все важчою, і врешті Пшеничка не витримала. Знову обернулася, прибігла до Святослава і повисла йому на шиї.

– Святику, чому не віриш мені? – спитала крізь сльози. – Чому не подумаєш, що на моєму місці ти також мовчав би? Адже бувають такі дивні випадки у світі, коли людина задля добра найрідніших собі мусить мовчати! Хіба ти ніколи не чув такого?

Та через те, що Святослав не реагував ніяк на її слова, вона звернулася до мене:

– Несю, і ти також не розумієш?..

Я взяв її за руки.

– Припустімо, що я можу це зрозуміти чисто абстрактно, – відповів. – Але тоді й ти повинна зрозуміти, що така таємничість може зроджувати у нас найгірші припущення. У всякому разі, твоє вияснення не заспокоює, а, навпаки, родить ще більшу тривогу.

Вона похилила голівку й безсило спустила руки. Старалася стримати тремтіння уст, але сльози, що виступили з очей, вже блищали на її довгих віях і зраджували жаль.

Святослав не витримав.

– Перестаньте вже, – сказав і пригорнув Пшеничку до себе. – І без того маємо багато причин для плачу...

Пшеничка задрижала і заплакала по-справжньому.

– Цить, серденятко моє, цить! – заспокоював її Святослав. – Забороняю тобі плакати! Моїм супружнім авторитетом забороняю! Строго-настрого!

Зводив усе на жарт і, підвівши її голову, почав витирати очі хустинкою.

– О, Святику, який ти добрий! – зраділа Пшеничка й пригорнулася до нього. – І я тебе так дуже, дуже люблю!..

– Справді?

– Справді, страшно люблю!

Треба було чути й бачити, як вона вміла це сказати! Одним таким запевненням вона, здавалося, могла би всмирити найгіршого ворога і найстрашнішого звіря. Не дивно, отже, що й Святослав зм’як зовсім.

– Коли справді любиш, то все гаразд. А решту скажеш колись, коли підростеш і помудрієш. Добре?

– Я би також хотів якесь гарне слово почути, – озвався я.

– Заздроснику! – вхопила вільною рукою мене за шию Пшеничка і притягнула мою голову до голови Святослава. – Чому не пошукав собі такої, яка б тобі те саме вдень і вночі повторювала? Але не заздри: люблю вас обидвох. Люблю, люблю, люблю!..

– Ой, лукава, вража жінка... – заспівав Святослав і зробив Пшеничці «баран-буц».

Ми всі старалися вдати, що забули недавню сцену, але ні я, ні напевне ніхто з нас, нічого не забув. Таємниця лишилася нерозгаданою.

Увечорі вернувся Митько. Розказував, що у Вапнярці дуже небезпечно, бо повно більшовицького війська. Та Митькові поталанило зустріти Євгена Бубна й умовитися з ним. Євген Бубон був старим контрабандистом, а тепер займався тим, що передавав листи й вісті, переводив людей через фронти, кордони й застави, використовуючи таким чином в нових обставинах досвід, набутий ще в молодих літах. Отже, цей Бубон переказував через Митька, щоби Святослав і Пшеничка вибиралися без проволоки в дорогу. В умовленому місці вони мали зустрінути жінку й робити все те, що та жінка накаже. Виходити без речей і в найпростішій одежі.

Речей вони й так не мали ніяких. Пшеничка взяла зі собою лишень золото, а Святослав – револьвера і дві гранати, Переодягнулися в селянську одежу, побрали серпи та клунки з їжею і так вирушили в непевну дорогу, супроводжувані благословенствами і побажаннями щастя від щирих і добрих Савенків.

Одночасно вирушив у дорогу і я. Відпроваджував дороге мені подружжя верстов з десять і ніяк не міг зважитися попрощатися. Було це не перше розставання, але, дивна річ, ніколи мені не було так важко, як в ту ніч. Бракувало сил зупинитися і сказати: «Прощавайте!».

– А, може, підеш разом з нами? – запитав Святослав, і саме тими словами примусив мене вернутися.

– Ні, – відповів я. – У мене нема причин іти звідси. Я ще можу лишитися.

Прощання було довге й болюче. Мені видавалося, що я ще недостатньо сказав, і все повертався від сестри до шваґра і від шваґра до сестри.

– Годі вже, Несю, – попросила Пшеничка. – Довші проводи – більші сльози.

– То поцілую тебе востаннє,– обняв її ще раз. – Скажи ж мені, коли ми побачимося знову, моя золота Псенися Псеницка?..

Темна ніч не дозволяла бачити багато, але мені видавалося, що сестра усміхнулася й відповіла мені довгим, глибоким поглядом, в якому розкрилася якась уроча, грізна правда. Мені стало холодно від того погляду, і я випустив Пшеничку з обіймів. Обняв ще раз Святослава і майже бігом завернув у другий бік.

На другий день я перейшов Бог[28]28
  Бог – так раніше називалася річка Південний Буг.


[Закрыть], і тоді мені стрічні люди оповіли страшну новину: наш повіт нападено знову і на цей раз переможено. Звичайно, в таких випадках вістки все бувають перекручені й перебільшені, і тому я відразу не повірив у те, що війська ЧеКа нараховували 100.000, і що з цілого повіту не залишилося серед живих ні однієї душі. Та зате я не міг не вірити, коли названо моє село, що його мали спалити і зрівняти з землею, та прізвище моєї родини, що з нею більшовики розправилися на місці. Оповідачі мене не знали й розказували мені, наче новину, що в такому й такому селі був надзвичайний священик на прізвище Пашницький, що його сини й донька – всі за Україну, і що ці Пашницькі були сіллю в оці червоних, бо зорганізували своє військо і не дозволяли більшовикам грабувати населення...

Отже, я вже знав усе, і мені не треба було йти додому. Але я таки пішов, і лишень Бог та я, та ще темні ночі знали, з яким серцем вертався я в рідні сторони. Не шукав доріг, не бачив нічого перед собою – йшов уперед день і ніч, аж поки не опинився на тому попелищі, де колись стояло село. З нього не лишилося ні однієї хати, ні клуні, ні якої іншої будови, лише серед нічної темені бовваніли обгорілі комини та безлисті дерева, що недавно ще зеленіли й красувалися овочами. Не чути було ніде людського голосу, лише в моторошну тишу врізувалося тоскне завивання кількох собак, а в горлі давив солодкаво-нудотний сморід розкладу.

Спотикаючись і провалюючись в якісь ями, я доволікся до руїн свого дому, відшукав кутик поміж рештками двох стін і сів. Я не можу нічого оповісти про ті години, крім того, що була ніч, наповнена розпукою синівського жалю, був біль, великий і бездонний, як ніч, і була самотність, тоскна, як завивання собаки. Потім була буря, що клекотіла громами й присвічувала блискавками до мого горя, і дощ, який плакав зі мною і змочив мене до нитки. А ще пізніше Мирон Ледь та Василь Хрущ – два парубки з нашого села – погрожуючи й штовхаючись, вели мене кудись через поле, над яким здіймався вогкий ранок і зловісно кричало, кружляючи в синьому небі, безліч гайвороння.

Я збирався питати, куди мене ведуть, але, здається, не спитав, чи, може, недочув відповіді – не знаю. І, хоч воно парадоксально, опритомнів зовсім лише після того, як одержав сильний удар по голові й упав на землю.

Підвівшись, я зрозумів, що знаходжуся в лісі серед гурту похмурих людей, з яких лишень два-три обличчя були мені незнайомі. Решта ж – односельчани: Юхим Орчик, Степан Кислий, Калістрат Постоляк, Яків Кряж, Галька Рукавець, Антошка Равлик, баба Лисавета Моргун та інші, а з ними – громадка дітей.

– Маєте, упіймали бодай одного! – злорадно сказав Василь Хрущ і хотів мене вдарити знову. Та я перехопив його руку й відштовхнув від себе так, що він не втримався на ногах і полетів сторчака.

– Ах, ти ж !.. – вилаявся погано парубок і, зводячись на ноги, почав шукати якоїсь зброї, його очі враз налилися кров’ю й обіцяли мені певну смерть.

Але я сягнув під полу, видобув револьвера і клацнув відбезпечником. Цей рух відразу усмирив Василя, і він сів, понуро звісивши голову.

Так добре пам’ятаю цей момент, хоч з дальшого бігу подій, затертих почуттям гніву й жалю, у мене залишилася темна, каламутна пляма. Бо ці нещасні люди, яким вирізано рідню, спалено хати і які тепер сиділи в лісі, чекаючи кожної хвилини ще однієї розправи, палали злобою на всіх тих, хто їх намовляв до оборони. На мене також.

Яків Кряж підійшов до мене зовсім близько, не виявляючи найменшого страху перед зброєю, і мовив зневажливо:

– Ви, паничу, покиньте тією штучкою гратися. Всіх не перестріляєте – куль не вистачить. Ви краще подивіться, до чого ви нас призвели! – він вказав забандажованою в брудну ганчірку рукою на людей, а рука його тряслася.