Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Поки ми робили приготування, Крюк зайняв конвоїрів якоюсь масною історією, що нагадувала пригоди Мессаліни, тільки в грубішій редакції. Через те, що історія всіх захопила, ніхто не хотів нічого робити, і начальник конвою наказав Петрові, щоб він пильнував печі й одночасно зробив вечерю: спік заячу печеню та наварив юшки з риби, якої ми ще перед пургою наловили в прорубі ріки, начистили і заморозили.

Я мав велику охоту скоротити всю комедію й обійтися без «культурної імпрези», але, на превеликий жаль, зброї, що знаходилася від нас у віддалі кількох кроків, беріг стійковий[50]50
  Стійковий – вартовий.


[Закрыть] і вівчур[51]51
  Вівчур – самець-вівчарка.


[Закрыть]. Все ж таки порядок був.

– Що зробимо з Жоржем? – спитав я крізь зуби в Арпада.

– Зробимо з нього другого арештанта.

– Геніяльно! – зрадів я. – Це мені не прийшло в голову.

І ми продовжували наші приготування, час-до-часу перекидаючись короткими зауваженнями, яких, крім нас трьох, ніхто не слухав, а, як би й почув, то не надав би їм ніякого значення.

Я в думках обраховував сили: проти нас трьох було п'ятнадцять вояків, собака і Жорж, який невідомо куди пристане. З тих п’ятнадцяти вояків, правда, один був настільки хворий, що його не можна було приймати до уваги, і два менше хворих, але вартих напевне не більше одного. Нас було трьох, але Петра самого я рахував за трьох, а мене й Арпада – кожного за двох. Отже, після всіх математичних операцій із додаванням, відніманням і множенням виходило сім проти тринадцяти й одного собаки. Це, зрештою, не так то було й погано, а тому я навіть вдоволено усміхнувся.

Приготування скінчилися. Конвоїри добре повечеряли, випили по півсклянки горілки, а й ми сьорбнули трохи ситої рибної юшки, хоч від хвилювання їда не лізла в горло. По вечері я й Арпад сховалися за параваном[52]52
  Параван – ширма.


[Закрыть] з брезенту, щоб надати собі клоунівського вигляду. Позамотували собі голови мішками, замість гриму, обмалювалися зубним порошком, сажею, стрептоцидом і хімічним олівцем, почіпляли хвости, повивертали кишені й, нарешті, стали подібні не до клоунів, навіть не до блазнів, а до дурнуватих, або й зовсім божевільних. Але нашій примітивній публіці маскарада дуже сподобалася й відразу викликала регіт. Особливе ж враження робив Арпад, який самою вже своєю появою міг піднести настрій навіть добірної авдиторії, а не такої убогої, як ця.

І «цирк» почався.

Я працював, треба сказати, по-партацьки[53]53
  По-партацьки – невміло, поганенько.


[Закрыть], бо вже давно вспів утратити набуту свого часу вправу. Мені здавалося, що й сліпому видно, як моя «магічна паличка», яку я ніби запихав у капшук, вилазила через діру капшука й лізла в другу діру – в холошню. А потім знову – коли я, вдаючи, що витягаю її з капшука, насправді витягав другу з рукава ватянки. А з закоркованою пляшкою, в якій я ніби мав зав’язати поміж двома кольоровими хустинками білу, не відтинаючи корка, мало не вийшов конфуз. І лишень кований на всі чотири ноги у сценічних справах Арпад, зауваживши небезпеку, викинув чергового фокуса і на потрібний мені момент відвернув увагу публіки до себе. Я, звичайно, не зівав і підмінив пляшку, за що зискав признання глядачів. Вони були дуже невибагливі та голодні видовищ, і тому мої старі заялозені дотепи, нескладні жонглерські штучки проходили з великим успіхом. Тьмаве світло також сприяло мені й згладжувало мою незграбність.

Але Арпад!.. О, він напевне за ціле своє життя не був на такій висоті майстерности, як цієї ночі. З незрівняною легкістю й подиву гідною зручністю він переходив із жонглерства на акробатичні трюки, з браку устаткування, чіпляючись за стовби і крокви, на яких спиралося накриття землянки. При тому сипав такими дотепами, що не лишень конвоїри та Петро, але й я реготав до болю в боках, забувши навіть про мету всіх цих заходів.

Програма доходила до вирішального моменту. Арпад узяв у руки кілька кольорових марлевих хустинок обніс їх перед глядачами, показав усім і, вернувшись на своє місце, почав жмакати в руках. З марлі раптом вийшла свічка, яку Арпад підпалив сірником і ковтнув запалену. Після того він упав на землю і почав криком кликати пожежну сторожу, щоби «погасила йому в шлунку пожежу». Я притьмом подав йому держак від лопати, він його вхопив, запхав у рот, поштуркав енергійно і, зірвавшись на ноги, витягнув запалену свічку вдолині з холошні штанів. Свічку розломив і з неї посипалися кольорові хустинки.

Конвоїри вже були в наших руках. Вони забули про все і з висолопленими аж на бороди язиками рячилися на артиста і, замість оплесків, винагороджували Арпада такими соковитими й мистецькими виразами, у порівнянні до яких і найбільші компліменти могли хіба мізерно збліднути. Одним словом, культурна розвага викликала дуже живу реакцію.

Врешті прийшла черга на рішальний номер. Це був скетч зі злободенною тематикою, зредагований в останню хвилину з огляду на Крюка.

Озброївшись палицею на шнурку, я перетворився в конвоїра, який мав відпровадити «в табір над рікою Алдан» двох «ворогів народу», якими були Крюк та Арпад. Але через те, що в’язнів було двоє, а я один, то їх треба було зв’язати. Отже я попросив начальника конвою, щоби власноручно це зробив і зняв з мене відповідальність за недбале виконання обов’язку. При тому мене раптом перелякало припущення, що хтось із присутніх може також знати секрет штуки «вісімки», і я зі завмерлим серцем дивився на роботу начальника.

Але. ні, він не знав нічого й не зауважив спритного Арпадового руху, яким перекручено мотузку. Що ж до Крюка, то він, звичайно, був зв’язаний по-справжньому.

Начальник ще раз перевірив надійність вузлів, після чого сів на своє місце, а я «погнав в’язнів до табору», себто, обвів їх з різними промовляннями довкола місця, що було нашою ареною. При тому в досить блідих та недотепних жартах вихвалявся, який то з мене пильний і строгий конвоїр, та ніби мріяв, яку я одержу нагороду за свою пильну службу. Так, міркуючи вголос, я завів своїх в’язнів за параван, що стояв по тому самому боці, що й стояк зі зброєю, а, коли ми звідти вийшли, то палиця на шнурку вже висіла в Арпада на плечі, а руки були зв’язані в мене і в Крюка. Наслідуючи мій голос, Арпад тими самими словами, що й я, вихвалявся своєю пильністю та міркував над недалекою нагородою.

Конвоїри позривалися з місць, щоби зблизька перевірити, чи й справді їх не зраджують очі, а я в ту хвилину побачив, що Дружок, ігноруючи цілковито нашу імпрезу, енергійно добувається до клітки з лисицею, і його запал набагато перевищує запал наших глядачів. Що ж до стійкового, то він, правда, з місця не відходив, але по його пиці було видно, що в цю хвилину для нього нема ні служби, ні зброї, ні небезпеки – нічого, крім незрозумілих див наших фокусів.

Занотувавши це все мимохіть, я продовжував гру і скаржився глядачам, що мене заарештований чародій чаклунством зв’язав, а сам розв’язався. Арпад протестував, кажучи, що радянська влада давно осудила всякі забобони і що я, як розсадник темряви та пересудів, заслуговую на кару смерти. З тими словами повів мене під протилежну від паравану стіну, скомандував «струнко!» і націлився з палиці. Палиця, на велике зчудування глядачів оглушливо бабахнула, обсипаючи мене хмарою зубного порошку. Але я не падав.

– Я тебе вже забив! – закричав Арпад. – Падай!

– Нема дурних! – відповів я. – Спочатку підстели мені, бо ще заб’юся.

– Ворогам народу такі розкоші не належаться!

– То я стоятиму далі!

Після довгих торгів Арпад урешті постелив мені мішок, і я, розглянувшись уважно, почав лягати.

– Дивіться, яка та контрреволюційна бестія живуча! – дивувався Арпад.

Глядачі заходилися від реготу, але нам, спричинникам цієї бурі веселости, далеко було до сміху. Ми саме зближалися до порогу, від якого вже не було вороття. Найменший недогляд, найменша помилка в розрахунках, або звичайний дурний випадок – все могло бути згубним.

Але доля нам сприяла, і якось воно йшло. Я «воскрес» і почав домагатися реабілітації, Арпад протестував, а врешті Крюк, якому Арпад підказав репліку, звернувся до глядачів з міркуванням, що ми обидва винні і що нас обидвох треба знову зв’язати і посадити «в ізолятор» – за параван.

На цей раз вибралося аж кілька чоловік, щоб нас пов’язати, решта підступила ближче, щоби бачити на власні очі вузли, а ми при тому викрикували щосили всякі дурниці, пручалися і виробляли все можливе, щоб наші глядачі поза нами нічого не чули і не бачили. Само собою зрозуміло, що ми обидва таки вмудрилися знову поперекручувати шнурки «вісімкою», з якої звільнялися руки майже без ніякого зусилля, але яку важко впізнати необізнаному глядачеві, та ще й при таких обставинах. І справді, в землянці стояв такий гармидер, такий чад з махоркового диму й така курява з зубного порошку, що за ними можна було осліпнути й оглухнути. Отже, не дуже й дивно, що конвоїри не зауважили подій, які відбувалися позад них. А тим часом Дружок при допомозі Петра таки досяг свого й опинився замкнений у клітці з лисицею, після чого вже безшелесно зняти стійкового при зброї – для досвідченого розбійника було справжньою дурничкою...

Ми ж, зв’язані, помаршували за параван, залишивши авдиторію в напруженій цікавості: що то з того всього знову буде? А вийшло таке, що перейшло всілякі сподіванки, й ефект був справді потрясаючий, коли ми, з’явившись з-за паравану вдруге, мали в руках не палиці, а справжні автомати, скеровані цівками на глядачів.

Роздерті сміхом пики конвоїрів скам’яніли в божевільних гримасах, і, хоч дим та зубний порошок далі висіли в повітрі, але землянку враз наповнила жаска тиша.

Холодний дотик зброї під долонями діяв на мене дивно-заспокійливо і скоро. Я відчув майже фізично, як з моїх плечей сповзла кудись половина мого справжнього віку, а на її місце прийшла бадьорість гарячої молодости.

– Лягай! – крикнув я й сам здивувався, що голос мій бринить так впевнено й чисто.

У цій миті хтось, отямившись перший, кинувся по зброю, але на половині дороги його переломила серія, що її пустив Петро зі свого автомату, й кинула на підлогу.

– Лягай!..

Ці негідники заслужили на те, щоб їх перестріляти без суду. Але ми не зробили цього. Навіщо? Їх і так чекала смерть, або довічна каторга за те, що сталося. Кара з рук того пана, якому вони служили! І це було ліпше й справедливіше, ніж смерть з наших рук. Ні, ми їх не повбивали! Ми навіть тих двох, що потерпіли випадково від Петрової серії, дбайливо забандажували й поклали на нарах (той, що кинувся по зброю, на жаль, загинув, і Петро виніс його з землянки), а решту понизали кожного зокрема, тоді разом усіх один до одного і зігнали в кут землянки. З ними також і Крюка. Дехто з них був такий безлично-дурний, що просив милосердя, просив нас подумати над тим, які страшні наслідки потягне для них наша витівка. Жалюгідні люди!

Ми покинули землянку, коли вже розвиднілося. Пурга ще не вляглася, але ослабла, неначе втомилася.

А нам це було на руку, бо ж ми самі не могли замітати за собою власних слідів перед погонею.

Варта, що сиділа в другій землянці, не лишень не прийшла довідатися, чому опівночі не було зміни. Навпаки, догадавшись, очевидно, що сталось щось небезпечне, забарикадувалася зсередини. А ми їй ще й допомогли: підперли кілками двері з-зовні. Хай посидять, поки прийде зміна з Кугурчі!

У конвойській землянці ми не залишили нічого зі зброї. Що могли – забрали зі собою, решту понищили, або порозкидали по снігових заметах. Дружка покинули замкненим з лисицею, якій він подарував життя, стративши до неї всю свою попередню зацікавленість. Мабуть зі страху. Мудре створіння зрозуміло, що сталося щось надзвичайне, й злякалося. Дивилося на нас понурими очима й винувато попискувало.

А нас трьох, вдягнених за рахунок сторожі в легкі теплі кожухи, взутих у валянки, в хутряних вушанках, із важкими наплічниками на спинах, ішло назустріч волі, дорога до якої стелилася серед небезпек і терпінь по завіяних дикою пургою, безмежних сибірських просторах.

Це була справді важка дорога, але ми не мали інакшої, зрештою, знали, що з неволі на волю нема легких доріг. І ми йшли. Властиво, сказати, що «ми йшли» – все одно, що не сказати нічого. Ні, ми не йшли, ми боролись за кожен кілометр, інколи – за кожен метр, навіть за кожен крок відстані. Коли вітер ущухав, а ми опинялися на відкритих горбах, чи долинах, тоді подорож перетворювалася в головокружний лет навзаводи з вітрами. Але справа зовсім мінялася, коли доводилося спинатися на круті схили, або продиратися лісною гущавиною. Інколи ж, на горбах, або у вузьких проваллях, ми потрапляли у несподівані засідки обірваних та погублених клаптів пурги, що злісно наскакували на нас, сліпили колючим снігом й обпікали наші обличчя та легені.

Петро вибрав напрям – просто на північ, а ми не дискутували над його планами. Бо й Арпад, що так хвалився знанням Сибіру, і я, що такими знаннями похвалитися не міг, – ми обидва на практиці мало різнилися між собою. І напевне наша дорога була б дуже коротенькою, коли би з нами не було такого досвідченого провідника. А Петро, крім досвіду, керувався ще й подиву гідним інстинктом, який, здається, рідко коли його зраджував.

Першу ніч ми ще не боялися погоні через те, що при найкращих обставинах у Кугурчі могли довідатися про нашу втечу щойно через два дні: день треба було йти з Кугурчі до нового табору, день – назад. Кугурча вже мала телефонічний зв’язок з Якутськом і радіонадавчу станцію, тому могла негайно повідомити про подію і просити допомоги для розшуків. Оскільки подія виходила поза межі звичайної втечі, слід було сподіватися розшуків з повітря – літаками. Але, повторюю, де могло статися при найліпших обставинах лишень через два дні. Тому в першу ніч ми не боялися розкласти на розчищеній від снігу галявині величезне багаття, і тоді, коли під ним розігрілася земля, Петро наказав відсунути вогонь набік, а на гаряче місце настелити соснових гілляк, що мали служити нам за постелю. Поверх цих гілляк ми розіпнули шатро й сіли вечеряти, певні, що кожухи й спальні мішки при всіх попередніх заходах допоможуть нам перетерпіти і найгірший мороз.

Смачно попоївши, ми взялися до чаю, і тоді Петро вперше зважився заговорити про речі, про які можна було й не говорити.

– Собаки нам треба було б, – озвався діловито. – Коли б мали собаку, заснули б оце спокійно і відпочили б по безсонній ночі та важкому дневі...

– Е-е, Пєтєнька, – добродушно всміхнувся Арпад, – ти хотів би відразу всі вигоди!..

– Собака – це ще не всі вигоди, – резонно зауважив Петро. – Я великого ніколи не бажаю.

– Найсумнішою у світі річчю є факт, що молоді й здорові люди вміють вдоволитися дрібними речами: собачкою, горілкою, копійкою, веселою пісенькою і кругленькою молодичкою під боком... – не витерпівши, вмішався в розмову і я.

Сказав річ мало приємну, але Петро дуже зрадів, що я врешті обізвався, коли й не до нього безпосередньо, то принаймні на його адресу.

– Чого ж... – сказав, несміливо повернувшись у мій бік. – Он ти сам оповідав про буддистів, а вони живуть так, щоб не хотіти нічого.

– Вміти не хотіти нічого – далеко важче, ніж хотіти малих речей, Петре. Та ти цього не зрозумієш. Зрештою, я, слава нашому християнському Богові, не належу до поклонників Будди...

Ми були страшенно потомлені, а тепла земля під гілляками та приємно наповнені шлунки давали себе відчути й діяли, мов наркотик.

– Засадничо, звичайно, правда по твоєму боці, мій друже, – мовив Арпад, відставляючи набік порожній кухоль від чаю. – Але, по щирости, в конкретних обставинах було би непогано, коли б так здійснилося скромне Петрове бажання щодо собачки. Я втомлений і не маю найменшої охоти тримати варту...

– Я також. Сумно мені, однак, що й непересічного морального мірила люди також починають схилятися в бік дрібних бажань. Я би, наприклад, коли б уже в цю хвилину було суджено збутися якомусь моєму бажанню, побажав би чогось більшого від собачки...

– Друже! – з осторогою підняв угору палець Арпад. – Друже! Впадаєте в протилежну буддизмові скрайність, таку ж небезпечну, як і буддизм.

– Справді?! А я й не знав, що бажати великих речей – небезпечно.

– Я не про ту небезпеку, про яку ви думаєте. Я говорю про небезпеку безсилости. Першою познакою безсилости є мрійництво, чи не так? Досі я і ви, побратиме, вважали, що бажання здійснюються при допомозі зусиль, а не при допомозі магічної палички.

– Бачу, що ми через дрібницю готові посперечатися сьогодні, – відповів я, усміхаючись. – Гаразд! Будемо мріяти про собачку, а великі речі – здійснювати при допомозі зусиль...

– Ну, так! – устряв тепер у розмову Петро. – Арпад, виходить, проти всяких чуд, що, як ото в казці, по щучому велінню діються. Приміром, як хто хоче, щоби йому палац за одну ніч збудовано, чи там царівну з-за тридев’ять земель украдено. А собаку мати – це проста справа.

Звичайно, це була зовсім проста справа. Але речі оцінюються не лишень самі по собі, а й у залежності від обставин, при яких вони являються. І тому, погодьтеся, що поява собаки саме в такий момент примусила нас попросту покам’яніти з дива. Бо, лишень Петро вимовив свої останні слова, як поли намету розхилилися, і в щілину просунулася розумна собача морда. Напис на нашийнику у світлі карбідової лямпи можна було прочитати без ніякого зусилля. Всякий сумнів відпадав – перед нами був Дружок.

Одним духом ми всі позривалися на рівні ноги й ухопилися за зброю, а знадвору почувся крик:

– Не стріляйте!.. Я тут один!.. Не бійтеся!.. Це я, Крюк!..

Нова несподіванка!

– Бодай же тебе нечиста сила побила! – вилаявся Петро. – Та гадина, здається, сама на рожен пре!

Однак, відщіпнув поли намету й наказав:

– Заходь!

І, ледве Крюк проліз усередину, напався на нього:

– Ти чого ж за мною лазиш, Юдо, га?! Чого ти сам лізеш вовкові в пащу?! Я тобі вже раз життя подарував, але вдруге не маю обов’язку. От візьму й відірву твою паршиву голову!..

– Не зробиш того, Пєтька, ні! – просився принижено Крюк, – Ти ж – сибіряк, ти ж знаєш таєжний закон...

Петро сердито сплюнув.

– Справді, маєш щастя, плюскво[54]54
  Плюсква – набридлива людина.


[Закрыть] смердяча... Сідай, грійся... Жерти хочеш?

– Трошки... Якщо у вас є щось... Може сухар, чи рибка...

– Оленина печена є...

– Ні, м’яса ні, спасибі...

– Вегетаріанець, бачу, з тебе... – усміхнувся Арпад. – Але, скажи, як це ти розв’язався? Як вийшов із землянки? Як знайшов нас?

Поки Петро ладив якусь перекуску, Крюк, гикаючись із зворушення, уриваними словами оповідав, як попросив одного раненого себе розв’язати, як потім перевдягнувся, як випустив з клітки Дружка, який по наших слідах привів його до самого намету.

– Ну, то тепер той ранений порозв’язує також інших... – скрипнув зі злости зубами Петро.

– Ні, не порозв’язує! – поспішив запевнити Крюк. – Не порозв’язує, бо потім я його зв’язав. І того другого, і того, що в гарячці без пам’яті лежав – усіх трьох. Ви були необачні, залишивши їх незв’язаними, а я тоді не хотів вам нічого казати. Бо, коли би ви позв’язували всіх, то хто б мене розв’язав?

– Бач, Ірод! – усміхнувся Пєтька, а за ним і ми. – Цей би за пояс усіх різунів заткнув!

– Практика, Пєтєнька, практика... – зідхнув Арпад. – Але що ми з ним справді зробимо? Потрібен він нам, як бородавка на носі.

– Твоя правда, Арпаде, та нічого не зробиш. Закони тайги – святі. І ті закони наказують кожного до вогню і в шатер приймати, хоч би й убивця твоєї матері був. Зустрінеш на вільній дорозі – можеш різати. Біля вогню і під накриттям – не смій. Так то...

Крюк зайнявся їдою, що при його беззубості було нелегкою справою, а Дружок обходив нас усіх по черзі й нюхав кожного. Знайомився. Бідне створіння, наче на глум назване Дружком, насправді не мало серед людей друга-господаря. Навчене було служити кожній шинелі й кидатися на кожного, хто носив на собі арештантські лахи. Тепер воно відчувало, що щось сталося й, очевидно, старалося ці зміни зрозуміти. Найдовше Дружок зупинився чомусь біля Арпада, а той узяв його розумну голову обома руками й притягнув до себе.

– Що, собачко, не пізнаєш? – промовив ласкаво, пестячи Дружка. – Ах, ти ж дурнику нещасний! Навіть і твої найшляхетніші властивості використали для своїх чортівських цілей, запрігши тебе до комуністичного воза. А що ж тобі дали за це, га? Мав же ти бодай крихітку приязні й ласки за це? Ти ж потребуєш також цього, правда?

– Навіщо йому цих буржуазних забобонів? – озвався я. – Він до ордену Леніна хоче дослужитися...

– Не ображай собачки! – зовсім поважно запротестував Арпад. – Ось ми йото перевиховаємо і зробимо справжнім другом. Правда, Дружок?

Дружок, що досі слухав дуже уважно Арпада, відповів позитивно на запитання: лизнув Арпада в ніс і ліг поруч, довірливо поклавши голову на коліна господаря.

Петро тим часом пилував Крюка:

– Ти, Юдо, дуже хитрий, коли на таєжний закон покликуєшся, і я справді тебе живим лишу, бо цей закон шаную. Але от ти: ти ж ніякого закону не визнаєш! Найближчого друга можеш зрадити кожної хвилини, найбільшого свого добродія, холоднокровно сонного заріжеш. Ні?

Жорж задрижав і енергійно потряс головою:

– Ні! Більш у своєму житті не заріжу нікого! Не можу більше бачити крови, а кожне м’ясо мені трупом людським заносить, верне мене від нього! Брр!..

Трясся, наче в лихоманці, а його очі, натисненні зсередини жахом, почали більшати й вилазити з орбіт.

– Дивно, – знизив він конфіденціонально голос, – стільки людей убивати – і раптом злякатися. Я, правда, завжди трохи боявся і дрижав, але міг і був певний, що згодом привикну цілком. А вийшло навпаки: убивав, убивав і мучив, аж наступив день – і в мене не стало сили. Себто, я себе ще якийсь час перемагав, але боявся, здається, ще більше, ніж ті, яких я мав у своїх руках. І з кожним днем той страх ріс, а я з кожним днем ставав ще жорстокішим. Чим більше боявся, тим жорстокішим був. я соромився свого страху перед товаришами, крився з ним, і ніхто не знав, що я відчуваю, коли лишаюся на самоті...

– Ви знаєте, – нараз перебив самого себе і подивився на нас, – ви знаєте, чому НКВД працює вночі? Бо ніхто з них і так вночі спати не може. Кожен із них умирає від страху, коли стає темніти. Тому енкаведисти, як і чекісти, вибрали для праці ніч. І до часу це помагає. Але потім пролита кров починає переслідувати і вдень. Тебе ще не переслідує? – звернувся до Петра.

Через те, що запитаний, видимо зніяковівши, мовчав, Крюк відповів за нього сам:

– Напевне переслідує! Усіх переслідує. Коли не зразу, то потім. Врешті приходить такий час, коли страх бере верх навіть над найтвердішою людиною, і тоді – кінець! Нема для неї спокою, нема сховку, нема забуття, нема щастя, родини, любови – нема нічого!

– Перестань ти! – рикнув раптом Петро, зриваючись на ноги. – Замкни хавку, бо я тобі... Я й про таєжний закон готов забути!..

Крюк підібгав ноги і втягнув голову в плечі, а сам дивився на Петра, жалісно й перелякано усміхаючись.

– Бачиш, от і правда... – сказав тихо.

– Перестань!

– Я мовчу, мовчу... Я лишень... Ти казав, що я можу вас сонних повбивати, то я тому й почав... А я вже нікого не вб’ю, не можу вбити, хіба самого себе. Боюся крови, ненавиджу її, тікаю від неї, тікаю і не можу втекти... Ах!..

Ухопився обома руками за голову, впав на соснову постіль і заскиглив, здригаючись конвульсійно, немов при епілептичному нападі.

Ми всі були схвильовані, особливо ж Петро. Він поліз до наплічника, витягнув пляшку і налив із неї в кухоль.

– Стерво! – промовив крізь зуби і штовхнув Крюка під бік ногою. —На, випий, ось, то, може, перестане тобою кидати...

Крюк підняв голову, взяв кухоль тремтячими руками і сьорбнув.

– Ні! – здригнувся й віддав кухля Петрові. – Від того ще гірше. Я вже пробував себе спиртом глушити, і з того нічого не виходило. Як уп’юся, стаю таким видющим, немов би через мікроскоп дивлюся. Не п’янію, тільки бачу все побільшене. Не можу! І нема мені рятунку, нема!..

Знову вхопився за голову і впав на застелену гілляками долівку. Згорнувся в куточку, нещасний і жалюгідний, стараючись зайняти якнайменше місця. Боявся торкнутися когось із нас, бо ж знав, що ми всі бридимося його – оцього колишнього крикливого «оборонця трудящих» і всевладного начальника ЧеКа, що палив міста й села та сіяв смерть і жах серед тисяч людей...

* * *

Під кінець четвертого дня, коли рахувати від нашої втечі, Петро признався нам, що заблудив. Ми крутилися поміж горами й долинами, продиралися лісами й чагарниками, виходили на власні сліди, але печери, повної всякого добра, про яку нам на самому початку говорив Петро, таки не було.

Розбійник сердився і непокоївся:

– Та що ж це воно таке?! Чи я осліп, чи здурів, а чи хто цю дірку вкрав?! Ми ж уже повинні були там вчора ночувати! Тьху, будь ти неладна!..

Тривожитися було чого, бо в нас уже кінчилися харчі, ми були потомлені, а на додаток до того всього, у природі діялися зміни, які знову заповідали бурю.

– І так нам усе на руку йде, – досадував Петро. – Дивіться, що досі погоні не чути. Тепер би ще тільки барліг знайти. Почнеться пурга, позамітає всі сліди – тоді й сам чорт нас не знайде... І де ж та проклятуща яма поділася?!

Я вже радив лишити всякі розшуки, а натомість узятися зробити якийсь тривкіший курінь, бо день гаснув і зривався вітер.

Але Петро був упертий.

– Навіщо нам курінь? – повторював. – Я вас у краще місце хочу завести. Печера тут десь мусить бути. Не перестану її шукати, поки не знайду!

І ми, ледве живі від утоми, продовжували лазити вгору і вниз, наліво й направо, через ліс і гущавину, щоби врешті знову вийти на власні сліди.

Накінець, коли вже почало темніти, Петро вилаявся ще раз і здався:

–Певно, вчепився мене блуд. А воно, як таке станеться, краще не шукати. Ставаймо тут і робімо яку буду.

Вибране місце було захищене з двох сторін боками сусідніх горбів, що сходилися під кутом, і нам лишалося зробити накриття і ще одну стіну. Нижче на яких 80-100 метрів була ріка, звичайно, замерзла і завіяна снігом, а довкола з усіх сторін насувався ліс.

Поскидавши наплічники, ми вже почали радитися, як і що робити, як несподівано Жорж крикнув:

– Стежка!

Навіть не глянувши на нас, він скочив на лижви, відіпхнувся й подався вперед.

– Де стежка? Яка стежка? – кричали ми. – Та почекай!..

Але Крюк їхав далі, не відповідаючи.

Схвильовані, ми похапали наплічники й пустилися за ним навздогінці. Дружок, який досі ходив біля нас, невдоволений і сумний, тепер підняв хвіст і вуха, виявляючи всі ознаки великої радости. Загавкав весело і подався за Крюком.

Ми з’їхали вниз до ріки й їхали далі вздовж її берега, але ніякої стежки не бачили. Кругом усе було засніжене, завіяне й безлюдне.

– Це йому щось верзеться, – сказав я.

– І я так думаю, – згодився Арпад і крикнув: – Гей, ти, навіжений! Вертайся назад!

– Стежка! – вперто повторив нам через плече Крюк. – Тут є стежка!

– Де ж вона?

– Трохи далі. Я знаю...

Арпад напружився, виїхав наперед і перегородив Жоржеві дорогу.

– Вертайся! – наказав.

– Але ж стежка...

– Добре, добре, стежка, але ти вертайся назад!

Та на наше велике здивовання тепер наперед виїхав Петро і сказав:

– Я вже знаю... Ходім – і рушив.

Нам знову блиснула надія, і ми слухняно подалися за ним. А Крюк, що опинився тепер поруч нас, почав схвильовано пояснювати:

– Он зараз за тим горбком ріка скручує направо, і там вирубана ополонка. А від ополонки – слід на снігу. Від ріки вгору, вгору... Це вже недалеко...

Це нас відразу розчарувало: отже, Крюк справді не бачив нічого і ніякої стежки не було: «Ополонка», «слід на снігу» – маячення!

– Ти вже був колись тут? – спитав Арпад.

– Я? Був, був!.. Себто, не можу сказати напевно... Вірніше, не був. Але я знаю цілком напевно, я все сотні разів бачив оце все... Слід іде по снігу, по сінгу – від ріки вгору до землянки... Гаряча лежанка й пурга...

Мені по спині пробігли мурашки, але я вже не сказав нічого. Що ж тут говорити? Божевільний – та й вже!

Та хвилиною пізніше я вже не знав, чи справді божевільним був Крюк, а чи починаю божеволіти я? Бо, як лишень ми обминули високий берег, що втискався в ріку, побачили дійсно на заметеній ріці чорну пляму ополонки й блакитну смужку слідів од неї, що пнулися на другий горб і губилися в лісі.

– О, бачите? – зрадів Жорж. – Я ж казав!

Поки ми отряслися від приголомшливого здивовання, Петро схилився й уважно приглянувся до слідів.

– Якут, – ствердив, обертаючись до нас. – По взутті видно. Й один лише. Нема чого боятися. Ходім! Але зброю напоготові тримайте.

Все ще здивовані й спантеличені, ми поспішно почали лізти вгору, захищаючи обличчя перед вітром, що був прелюдією до нової пурги. В повітрі сильно пахло димом, що вказувало на близькість житла, й Дружок високими підскоками давав знати про свою велику радість.

А слід обігнув горб і вліз у величезну купу, зложену з кількох брил каміння і притрушену снігом.

– Ось він, мій барліг! – радісно вигукнув Петро. – Цікаво лише, хто в ньому господарить?..

Він схилився й поповз на животі, давши нам знак іти за його прикладом, що ми й зробили. Хоча, признаюся, що я при тому не був вільний від страху і мав таке почуття, наче лізу, як преподобний Йов, у черево кита. Темнота, сморід і тепло-вогкий струмінь повітря, що йшли зсередини, посилювали враження.

Врешті низький вхід скінчився, ми могли стати на ноги і розглянути «барліг». Він був чимсь посереднім між печерою і землянкою, а водночас ні одним, ні другим. Найвірніше було б сказати, що це була землянка, зроблена в печері. Мала майже круглу форму, вирівняну долівку й лежанку, що йшла підковою попід стінами й зачиналася з правого боку від входу, а кінчалася з лівого. З правого боку накладався вогонь, і дим ішов довкола та. виходив у діру аж на другому кінці. Зліплена з глини й камінців, лежанка мала в багатьох місцях тріщини й диміла. Великий саморобний лоєвий каганець[55]55
  Лоєвий каганець – тобто світильник, що топився лоєм – топлений жиром рогатої худоби.


[Закрыть] п’яно хитав задертим угору чорним вусом і чадив немилосердно. Стіни й стелю, що представляли собою суміш каміння, коріння дерев і облуплених з кори стовбурів, хтось пробував вигладити глиною й навіть побілити. Але, чи то з браку вміння, чи з браку охоти, не довів роботи й до половини, лишень там і сям затинькувавши більші діри та повозивши трохи вмоченим у білу глину віхтем. У природних і штучних нішах виднілися купи одежі, зброя, музичні інструменти, куховарське начиння і всякі такі інші речі, яких відразу не можна було розгледіти. На долівці у безладі лежали купи найрізноманітніших шкур, які, видно, правили за постіль й які, ніде правди діти, смерділи нестерпно. Перед вогнем сиділа одягнена також у шкури постать, по обличчі якої важко було пізнати, чи це чоловік, чи жінка, і якого віку.

При нашій появі постать підвелася, не виявивши при тому ані найменшого здивування, і щось сказала до Петра.

– Е-е, Сагин! – вигукнув приязно розбійник і на привітання притулився носом до носа постаті. – Це – дід мого... – хотів представити нам чоловіка, але подивився на Крюка й не скінчив. – Ну гаразд, ви робіть вечерю, а я, ось, поговорю з дідом. Беріть усе, що, знайдете, – все ваше. Ми вдома, братва, вдома! Ех!..