Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

А ми, раді, що опинилися поза увагою співмешканців, посідали собі окремо і взялися міркувати над нашим задумом. Він був саме лишень задумом, навіть не пляном, бо й засадничих його кроків ще не вирішено. Насамперед, питання – куди тікати: на південь, північ, чи схід? Всі три напрямки мали безліч від'ємних рис і ніяких додатних. Доводилося, отже, вибирати такий, який був найменше поганий. Але який? Найближче було до Охотського Моря, приблизно 500 км. по прямій лінії, та на дорозі до нього лежали Алданські Гори й високий Джуґджурський Кряж. Крім того, саме Охотське море, навіть коли б ми і дібралися до нього щасливо, крило в собі багато небезпек. Друга дорога йшла до китайського кордону і була довшою ще на яких 250-300 км. Під оглядом кліматичним ця дорога була найкращою, але з огляду на стежі й контролі ще небезпечніша, ніж перша. І, врешті, третя дорога – на північ – нараховувала понад півтори тисячі кілометрів через тундру і полярне коло. Арпад запевняв нас, одначе, що, маючи зброю, він би без надуми вибрав цей третій шлях, як найменше бережений, і за півтора-два роки дібрався би до Аляски.

Ха, «маючи зброю»!..

Коли ми так потиху нараджувалися, до нас несподівано. підійшов Пєтька й безапеляційно сказав, показуючи на нари:

– Тут біля вас спатиму. Ану, котрий, подай мою «скриню»!..

Стояків кинувся перший виконувати наказ і шанобливо подав Большому його велику, заяложену, майже порожню торбу, яку господар іронічно назвав скринею. Пєтька кинув її на нари й озвався ліниво:

– Розсунься, дрібното, мені місця треба...

Вклинився в нашу трійку помежи мною й Арпадом, але не удостоїв нас ані словом.

Ми не змовлялися щодо нього, та тоді, коли по вечірній перевірці всі полягали, мені шибнула в голову несподівана думка, і я без ніяких попереджень почав:

– І честигідний Саріпутта[38]38
  Саріпутта, а також Шаріпутра – у буддійській традиції один із двох головних учнів Будди Гаутами. З юнацьких років Шаріпутра мандрував у духовних пошуках. Незабаром після зустрічі з Буддою став архатом (ідеалом «буддійської особистості»). У Тхераваді (найстарішій існуючій нині школі буддизму) Шаріпутра вважається другим після Будди за глибиною та широтою мудрості. У санскритських текстах його називали Шарадватіпутра.


[Закрыть] так промовив: «Так, браття, як в сліді слона знайдеться місце для слідів усіх живих істот, так, о, браття, всі спасенні науки вміщаються в чотирьох достойних правдах»...

Продекламувавши це, я замовк. Святослав ущипнув мене за руку, а Арпад, хоч і не виявив нічим свого вдоволення, та я був певен, що він мене зрозумів. Минула хвилина і друга мовчанки. Пєтька зідхнув. Потім повернувся до мене і нетерпеливо сказав:

– Ну?!

– Що «ну», – спитав я з найневиннішим виглядом.

– Та те, що ти казав. Що то за Євангелія?

Жадоба – почути щось нового була свого роду хронічною хворобою серед усіх в’язнів, а особливо яскраво виступала вона серед блатних і криміналістів. Вони дуже високо цінили людей, які вміли цікаво оповідати, опікувалися ними і брали під свій протекторат. Такий оповідач діставав почесне звання «баланди ста» і переходив з табору до табору не інакше, як з певним знаком – свого роду документом – і знову розважав в’язнів оповіданнями.

Отже, мій необдуманий крок виявився дуже вдалим, і Пєтька відразу упіймався на гачок.

Я до півночі був змушений викладати розбійникові основи буддизму, і бідний Пєтька просто слупів[39]39
  Слупіти – остовпіти (від «слуп» – стовп).


[Закрыть] і захлинався подивом, коли я вимовляв такі таємничі, довжелезні слова, як «Магапарініббанасутта», «Капілаватгу», або «Бодгісатва»[40]40
  Магапарініббана Сутта («Сутра про велику паринірвану», «Нірвана сутра») – одна з найважливіших сутр палійського канону, що описує останні дні Будди Сіддхартхі Гаутами Шакьямуні. (Сутта або сутра – у давньоіндійській літературі лаконічне та уривчасте висловлювання, афоризм, пізніше – зведення таких висловлювань. У сутрах викладалися різні галузі знання, майже всі релігійно-філософські вчення Стародавньої Індії.) «Капілаватгу» – слово, пов’язане з давньоіндійським мудрецем Капілом. Бодгісаттва – це просвітлена істота в буддизмі, яка прагне досягти стану будди, щоб врятувати всіх живих істот, відмовляючись заради цього від власної нірвани. Це уособлення милосердя та співчуття, що розвиває чотири чесноти: милосердя, співчуття, співчутливу радість та спокій.


[Закрыть]. Він випитував і перепитував, а врешті втомився більше слуханням, ніж я оповіданням, і спитав:

– То ти – з цієї віри?

– Я?! Та що ти, Петре! Я – християнин.

– Вірно! – зрадів чомусь Пєтька. – Це, що ти казав, добре для святих, або для таких, що їм життя обридло. А от я хочу жити, зрозумів? Люблю пісні, музику, гарну одежу і молодих жінок. Як мені це все обридне, то хіба тоді піду до тих... як їх... буддистів. Це ж можна і за тисячу літ зробити, правда? А людині, коли вона проживе зі сто разів від молодости до старости, напевне таки обридне все те саме.

Замовк, полежав хвилинку і зашепотів знову, на цей раз цілком конфіденціонально:

– Тільки, знаєш, я би з мисочкою по милостиню все одно не ходив. От, піти в ліс і зажити самотньо – це інше діло. Ти жив коли в лісі, в печері, чи в землянці?

– Ні, – збрехав я.

– Е, то ти не знаєш справжнього життя! Це брате, – воля! І нікого тоді не потрібно – сам собі і пан і слуга. Так довго, поки чоловік сам собі хвоста не прищепить. Ех, дурень з мене, дурень!..

Зідхнув і знову замовк. Вагався. Але врешті рішився, присунувся зовсім близько і зашепотів гарячково:

– Сім’я у мене є – от біда! Старший син, уже парубок, – від Якутки. Увесь до мене подібний, тільки ростом менший і очі вузькі має. А силач. Мати його вже давно заміж вийшла – не цікава вона мені, бо я її ніколи й не любив. А син – то половина мого серця. Зеїн називається. Тепер же знову маю інших двоє дітей від моєї молодухи. Цю люблю всією душею. Не вінчані ми і не записані, – бо як же його овечку до дикого коня чіпляти? – та вона мені вірність присягла до смерти. Красуня вона в мене, наче ялина в снігу, як на неї проміння сонця впаде. І дівчаток двоє. Я ніколи не думав, що доньку можна любити. Інша річ – син. Сина так. Але, ось же піди, дивина яка: люблю тих пискух більше, як сина!.. І через те караюся. Коли б не вони – давно б і духу мого тут не було. А так – мушу сидіти. Бо, хоч ніхто не знає, що вони – моя сім’я, та, може, й знає. Я втечу, а на них помстяться.

Важко зідхнув і замовк.

– Але ти гляди, – обернувся раптом до мене з погрозою в голосі. – Писнеш кому слово – шию скручу!

– Ти за мене, Петре, не бійся, – заспокоїв я його. – Мені вже не раз язика обценьками з рота витягали, але язик німим лишався.

– Як звати тебе?

– Таємницю за таємницю, Петре: справжнє моє ім’я Нестор, але в документах я Северином Рибником прописаний.

І знову ж цей необдуманий наперед крок був зроблений щасливо.

– Дай руку! – наказав Пєтька і, потискаючи мою долоню, урочисто заявив: – Знай, кому Пєтька Большой руку подав – друг до смерти. Зрозумів? Ну, а тепер давай спати.

Справді, вже давно була пора, і з усіх в’язнів лишень нас двоє не спало.

Як я скоро переконався, Пєтька Большой був попросту великою дитиною, що виросла без добрих впливів. Належав до тих, яким від народження вкладено в душу багато доброго, але які рівночасно потребують проводаря, поки стануть на власні ноги. Пєтька, видно, такого проводаря не мав, не мав і такого, хто б допоміг йому розв’язати основні релігійні, моральні й чисто практичні життєві проблеми, і він їх розв’язував, як умів, сам. Але розв’язував погано, і це його сердило. Він завжди був не вдоволений собою і світом і підсвідомо чогось шукав. Коли би він був молодшим, або, коли б у мене й моїх товаришів було більше часу, можливо, що ми би помогли йому знайти бажане. Та часу в нас було дуже мало, а Петро був уже надто зрілий, щоби дати себе переіначити кількома запальними словами. І все лишалось, як було.

Та все ж дуже скоро він пристав до нашого гурту, їв разом житні окрайці, які одержував Арпад, а й сам, роздобувши десь щось трохи їстивного, добросовісно ділився з нами. До нестями любив слухати наші розмови, або оповідання, призначені для його нехитрого розуму. З однаковим захопленням він слухав популярні лекції про Китайський мур, Конфуція, Христа, про героїв грецької мітології, Богдана Хмельницького і князя Володимира Великого, чи казки про бабу Ягу й Івасика-Телесика. Вдоволено крутив своєю великою головою, усміхався і надсадно кректав:

– Оце так здорово!..

Цікаво, що він не лаявся нецензурними словами, не курив і не пив. Сумніваюся, щоби це був вплив хлистівських приписів, бо Петро зневажливо ставився до всіх сектантів, хоч і до вірних якоїсь Церкви його також не можна було зарахувати. І тут у нього було найбільше нерозв’язаних питань, які я йому тлумачив, як умів.

– От, як воно просто! – дивувався велетень, із заздрістю дивлячись на мене. – А я думаю, думаю – і нічого в мене не виходить.

Інколи, щоби винагородити нас за наші оповідання, Петро починав оповідати сам. Розказував про свої розбійничі пригоди, і справді були вони цікаві. Зібравши ватагу одчайдухів, Петро яких дванадцять років нападав на різного роду валки, що мандрували по сибірських бездоріжжях. Грабував провіант, зброю, гроші й золото, що його вивозили з копалень до залізничних станцій. З дитячих літ Петро був навчений до мисливства та рибальства в ріках і холодних арктичних морях. Цілий Сибір був для нього своєю хатою, в якій він ходив, куди хотів. І був він чесним хлопцем доти, доки його не покликали до війська. Примус, кари і позбавлення волі зробили з вільного мисливця за звіриною – мисливця за людьми. Петро пірнув у підпільний світ тайги та тундри і став навіки його сином.

Влада довго наморочилася, поки впіймала Петра. Немало людей заплатило головами в цьому полюванні, але й сили Петрової ватаги танули також. А врешті, коли їх лишилося всього п’ятеро, прийшов кінець. Гурток застукали в землянці, коли всі п’ятеро розбійників, вичерпані дводенною безперервною втечею, поснули. Одного тоді вбито на місці, одного смертельно поранено, а решту трьох, в тому числі й Петра, взято в кайдани. Найдивнішим було те, що всіх трьох спочатку засуджено до розстрілу, але пізніше Петра, хоч він був привідцею банди, помилувано, а там тих двох – ні.

Та охотніше, ніж розповідати про свої пригоди, Петро вчив нас розбійничих пісень. То були грубо-наївні, примітивні пісні з дуже обмеженою тематикою й одноманітними мелодіями. Співалося в них про зрадливих любок, про смерть розбійника від рани, або про втечу того ж розбійника з в’язниці. А найулюбленішою піснею Петра була пісня про дівчину, якій циганка виворожила смерть у хвилях ріки саме в день весілля. Дівчина журиться й плаче, але ось з’являється «уралець – добрий молодець» на баскому коні й починає дівчину переконувати, що все буде гаразд. Він має по цілому Сибіру печери повні срібла-золота (напевно Петра ототожнювали з героєм цієї пісні) і накаже викувати з нього міст через ріку («шіро-о-окай, прєдлі-і-іннай на тисячу вьорст»). Та долі й на коні не обминеш, і дівчина таки втопилася в день шлюбу, бо, коли вона їхала в золотій кареті до церкви, міст під нею заломився, і карета впала в воду.

Ми з чемности хвалили Петрові пісні, але радше вчили співати його наших. А що голоси в нас були непогані й до нас прилучалися інші, то виходили навіть цілі концерти.

Спочатку, як лишень починалися співи, коридорні бігали, мов попарені, кричали, погрожували, а врешті кликали на поміч адміністрацію. Але Пєтька гнав їх геть, обкладаючи образливими епітетами, і починав горлати на цілі груди. Скінчилося тим, що на нас махнули рукою, тільки наказали співати потиху, щоби не давати прикладу іншим баракам. «Наказали». Пхі!..

Справжня місія Петра скоро вияснилася: його привезли до Кугурчі, щоби він очолив розвідну групу на розшуки золота. Тероризування політичних в’язнів при тому розумілося само собою, але було побічною справою. Бо ж ясно, що кожен криміналіст є ворогом політичних, і його до цього не треба навіть намовляти.

Одного вечора Пєтьку покликали до канцелярії, звідки він повернувся дуже неспокійний. Хтось йому своєчасно не відступився з дороги – і за це дістав тяжкого стусана, хтось не відсунув знятих чобіт – і чоботи полетіли геть у кут під нари. А сам Пєтька впав горілиць на своє місце і, підклавши руку під голову, задивився суворо в дошки горішніх нар. Нам, звичайно, цікаво було знати, що його так схвилювало, але й не дивувало, що він не починає розмови. Чекав, аж поки всі полягають.

І справді, коли всі поснули, Петро обернувся до мене і зашепотів:

– Кликали оце мене, щоби я їм золото шукав. Обіцяють, що з двадцяти п’яти років можуть і до десяти спустити, коли добре справлюся. Та я плювати хотів на таку ласку! Для мене й десять років – усе одно, що смерть. Тут не то року – кожної днини шкода...

Я мовчав.

– Ти спиш? – спитав Петро.

– Ні.

– А чому ж нічого не відповідаєш?

– Що ж маю відповідати? Твоя правда: кожної днини шкода...

Він подумав трохи і спитав:

– Чи ти справді таку силу маєш і битися так умієш, як оце про тебе оповідають?

– Битися я нескорий, але не люблю, коли мені на нагнітки[41]41
  Нагнітки – мозолі.


[Закрыть] наступають... – відповів я й відчув, що співрозмовник моєю відповіддю невдоволений.

– Ех, ти! – помовчавши, зідхнув він. – Вчений, а не знаєш, що життя таке: як не ти інших по зубах, то вони – тебе...

– Не завжди...

– Певно, що не завжди, тільки ж і чекати, чи дадуть тобі по зубах, чи ні – дурна річ. Перший бий – от і все!

– Гаразд: наставляй зуби! – пожартував я.

– От, смішки тобі!.. А мені... Ех!..

– Що – тобі?

– Мені треба якраз таких, щоби скорі до бійки були й били перші!

– І що би тоді було?

– Що було би?.. Було би... Ех, та що тобі казати! Ти ж з тих – з чесних...

Я вже знав, до чого йде, але не зраджувався. А Пєтька мучився, обертався з боку на бік, топів, зідхав і врешті таки не витримав.

– Слухай, Не’... – зашепотів. – Коли б я хоч із півтузина[42]42
  Півтузина – шестеро (тузин – двнадять, дюжина).


[Закрыть] людей певних мав, чи тут, чи на волі... я би дав драла звідси. Зрозумів? Вийти для мене – пльове діло: раз – і ваших нема! Тільки ж мені молодуху з пискушками також забрати треба, треба десь пристроїти їх у захисному кутику і прогодувати. Сам того не зможу зробити, бо ж у мене лишень дві руки. Але разом... разом...

Він захлинався від хвилювання і, мов би боючись, що я переб’ю мову, вхопив мене за лікоть, присунувся ближче і зашепотів скоро-скоро, з благанням у голосі:

– Слухай, Не’... Я виведу вас звідси, і підемо в тайгу. Недалеко звідси я маю сховок з одежею та зброєю. Зі зброєю я не пропаду і вам пропасти не дам. Буде, Не’, нам ліс шуміти, будуть ялиці пахнути, буде вітер у лице віяти... Влітку квіти нам зацвітуть, ріки заплюскочуть, птахи заспівають... Ех!..

– Це, звичайно, добре, Петре, – відповів я, схвильований уже самими поетичними образами, – але потім – що?

– Що? Гуляй, душе, молодецькая – от що! Я вже тепер учений – мене і чорт не зловить. Тільки щоби товаришів вірних назбирати, таких, як ти і твої побратими: щоби один за другого душу покласти були готові!

Я довго надумувався, поки відповів.

– Бачиш, Петре, – сказав урешті, – не буде нам з тобою по дорозі. І я, і мої побратими вміємо бити по зубах, вміємо робити це також першими, але з цього промислу не зробимо. А тобі саме таких треба, щоби з цього жити хотіли. Тому, хоч і як нам усім хочеться вийти на волю, але з тобою не підемо. Бо було би безчесно – використати твою поміч при втечі, а потім покинути тебе самого напризволяще. Ми...

– Годі! – сердитим голосом урвав мене Петро, різко повернувся на другий бік і, чи вдав, чи справді скоро заснув – не знаю.

Другого дня ранком сталася загадкова подія: в головах у Пєтьки знайшовся папірчик, на якому стояло:

«Пєтя, гляди, бо Єзя Хлюдь має тебе прикінчити. Приятель».

Я пригадав собі сучок у стіні, що його мені зрадив ще покійний Бородач, і показав його Петрові. Не було сумніву, що папірчика вкинуто саме через цю діру. Але хто його писав? Літери були покривлені в різні сторони й неоднакові, та я мав певність, що їх писала грамотна людина. Такої ж думки були й Святослав з Арпадом.

Петро був неграмотним, – це, до речі, була ще одна з причин, чому він хотів придбати нас до свого товариства, – і, коли дізнався про зміст записки, насупившись, сказав:

– Хай пробує. Раз уже спробував...

На роботі я переказав Арпадові й Святославові свою розмову з Пєтькою, і вони були цілком згідні зі мною.

– Або він залишить думку про розбійництво, або хай собі шукає інших, – сказав Святослав. – Звичайно, було би прекрасно, коли б він узявся за організацію втечі. Але втікати, щоби опинитися під його зверхництвом – ні! Краще тоді ризикувати самим.

– Чекайте, я буду говорити з ним, – озвався Арпад. – Може вдасться ще його переконати.

Та з переконувань, при яких довелося бути також і імені, не вийшло нічого. Арпад пропонував тікати на Аляску і просити азилю[43]43
  Азиль – місце притулку або право на захист в іноземній державі.


[Закрыть] в Американців. Спокутував усіма вигодами і добробутом американського життя, але Петра це не приваблювало.

– До чорта мені Американці з їхньою опікою! – фиркав він. – Не хочу нічиєї ласки і зі своєї батьківщини не піду нікуди!

– А нам, Петре, твоя батьківщина – ще більша чужина, ніж Аляска, – вставив свого Святослав. – Більша, бо в Алясці, чи Америці, нас принаймні боронитиме якийсь закон. А тут закон проти нас.

– В тайзі кожен може собі свій закон писати, а в Америці напишеш дулю! – відповів Петро.

З ним важко було говорити, але ми не тратили надії й по черзі переконували його впродовж кількох днів. І все намарне. Чесне трудове життя лякало розбійника. Він не привик до систематичної праці, він ненавидів її точнісінько, як і в’язницю. Він не хотів визнавати ніяких законів, не бажав брати на себе ніяких зобов’язань, які б ішли врозріз з його примхами й уподобаннями, не завдавав собі труду – думати про дальше, ніж завтрашній день, майбутнє. Добре, принаймні, було хоч те, що знав свою вдачу і говорив про свої хиби одверто, чим рятував нас від розчарувань і непорозумінь.

Та все ж його поміч при втечі настільки підвищувала шанси успіху, що ми змушені були поступитися. Пропонували, що будемо з ним і помагатимемо йому доти, доки він не збере собі бажану ватагу. По тому кожен іде своєю дорогою. Але і при цій умові розбійництво виключалося. Ми офірувалися полювати, рибальчити, працювати з ранку до ночі, щоби помогти прогодувати «молодушку з пискушками» – і все. На якусь валку годились напасти лише в такому випадку, коли вона буде державною і коли від нашого нападу не потерплять невинні люди, зокрема, наприклад, нещасні засланці, для яких довозили валками убогу поживу. Напади на людські оселі ми заздалегідь і категорично відкидали.

Слухаючи нас, Петро сердито і зневажливо кривився. Він висміював усі наші пропозиції й висував свої, треба признати, цілком обґрунтовані аргументи.

– Ви говорите, самі не знаєте, що, – казав. – Назбирати ватагу – діло важке й затяжне. Не рік і не два треба чекати, поки путящого чоловіка знайдеш. Бо один кволий, другий – боягуз, третій – зрадливий. І так...

– Знову ж, – продовжував він. – оте чесне життя. В тайзі й за царя не кожен вижити міг. Одні, правда, мали щастя й багатіли, а другі волоцюгами жили. А тепер – і не кажіть. Хто тепер у тайзі хоче чесно жити, той мусить жебраче життя вести. Бо, як наловить риби, мусить за безцінь державі продати, наловить звіря – шкури запівдарма віддає, золото знайде – то ще й у тюрязі посидить, поки докаже що собі нічого не сховав. І це ж такі, що їм ховатися не треба. А нам? Що ми будемо робити, коли ні риби, ні шкур, ні нічого іншого не зможемо ані продати, ані проміняти? Їстимете саму рибу й дичину без хліба й соли? А сорочку на хребет звідки візьмете? Чи будете голі по морозі ходити?

Ми не знали, що на це відповісти й мовчали. А Петро говорив далі:

– Як збираєтеся з чесної праці жити, то сидіть тут. Бачите, що і я сиджу, хоч тайгу краще від вас знаю. І сидітиму, поки путящих молодців не підберу. Їх у таборі легше знайти, ніж поза табором. Тому й сиджу, чекаю... Ні, панове, ні!.. По-моєму, гнити – то гнити, а жити – то жити: скочив на те, що погано сховане, відірвав, скільки вдасться, сліди за собою перед собачниками замів, у затишний кут сховався і – лежи. Лежи, відпочивай, їж, пий, гуляй, жінку лести, поки вистачить. А там – знову скачи. Оце життя!..

Нас такі ідеали не приваблювали, своїх ми Петрові накинути не могли, і між нами поставала стіна холоду. Ми відчужувалися, перестали разом співати і ввечорі, коли лишень вибивала година, лягали й засипляли без ніяких оповідань.

Та все ж, коли Петрові доручено підібрати розвідну групу, він узяв нас трьох. Не хотів ні більше, ні менше, хоч ми його дуже намовляли взяти ще Артеменка й Космача. Він був упертий, як осел, і ніякі доводи на нього не впливали.

Саме того дня, коли ми мали вибратися в першу розвідку, знову прийшла «пошта». На цей раз я зауважив, як випав сучок, а за ним і папірець. Притьмом вискочивши на двір, завернув за барак, але не побачив нікого. Та й не дивниця, бо стояв густий туман, крізь який і на віддалі трьох кроків не можна було нічого побачити.

Коли вернувся до бараку, друзі вже записку прочитали. В ній було написано:

«Пєтя, сьогодні повернуться з лікарні Смик і Чижик. Їх посилає Єзя на твою смерть. Бережись. Твій Друг».

– С-собака! – вилаявся крізь зуби Петро. – Раз попробував, то тепер уже боїться до чесного бою стати – він убивців у спину посилає...

– Не бійся, Петре, – потішив я його. – Нас четверо, то матимеш очі і на спині й по боках. Та ще й приятеля, який тебе остерігає.

– Хотів би я його знати. Чого він криється, дурний? Боїться Єзя? Під моєю опікою міг би спокійно жити.

Отже, ми вийшли на розвідки, як я вже згадав топографічна та геодезична групи виходили до праці й поверталися без конвою. Але тому, що пускати Петра в тайгу було все одно, що вкинути рибу у воду, нас самих не пустили. Додали нам двох «собачників» з величезним вівчуром.

За той час, що я був у таборі, ми ходили на роботу все в те саме місце. Рубали ліс і відносили його на берег ріки. Тому сніг довкола був стоптаний, засмічений, забруджений, а ціла місцевість виглядала обдертою і споганеною, уподібнившись до сотень тих огидних нехлюйних створінь, що повзали по ній. Та в перший день нашої виправи з Петром, коли ми лишень вийшли на гору й глянули довкола, мені забило віддих і засліпило очі. Яка розкіш, яка краса!! Блакитне безхмарне небо накрило тайгу, наче півшкаралупина велетенського яйця, десь припавши щільно визубленими краями до далеких обріїв. А під нею пишалися затягнені білим ґрезетом гори та долини, на яких, мов кришталеві жирандолі, блищали й іскрилися вкриті інеєм дерева. Чіткість ліній, чистота барв, і взагалі ота гордовита велич просто гнітили мене, і я боязко оглядався назад, дивуючись, що наші сліди були блакитнувато-білі, а не чорні й брудні, як постаті.

Ми спиналися вгору і спускалися вділ, вживаючи спеціальних сибірських широких лижв, підбитих звіриними шкурами зі шерстю. Нікому з нас цей рід спорту не був чужий. Святослав опанував його за три роки перебування в таборах, Арпад оволодів цим мистецтвом у процесі підготовки до перебування «у місцях віддалених», а я бавився ним поважно у молодості, а потім – для приємносте й у зрілому віці. Правда, то були звичайні лижви, не такі, як сибірські, але при певній зручності і вправі зі сибірськими також можна було легко дати раду.

Кажу, що найбільше звиклим до них із нас був Святослав. Та на моє велике здивовання, він відстав при першому ж підйомі на гору. Коли ж ми врешті видряпалися, дихав важко і хитався на ногах. І тут я раптом зрозумів, що він поважно хворий, напевне на серце. Пригадав собі, що він кожного ранку вставав з набряклим лицем і мішечками під очима. Чому я не звернув на це уваги? Мабуть тому, що в усіх в’язнів вигляд був нездоровий, особливо зранку, після проведеної серед смороду й браку повітря ночі. Тепер же, побачивши шуряка у повному світлі дня, я злякався. Мені стало невимовно боляче й сумно, коли через голову майнула думка про те, що я можу його втратити.

Коротенький зимовий день минув скоро. Петро наказував нам довбати тут, довбати там, але я був переконаний, що він це все робив без найменшого зацікавлення. І ми повернулися до табору з порожніми руками.

Вже в бараці Петро, з притаманним його типу людям грубіянством, сказав Святославові:

– А з тобою, браток, далеко не забіжиш. Паршиві твої діла...

– Посидиш ти три роки – твої не кращі будуть, – поспішив я перейняти шурякову відповідь. – Тут від самого повітря можна вмерти, не то що захорувати, чи силу стратити.

Ніхто не сказав нічого, а мені було ніяково. Я відчував, що сказав не так і не те, що треба було.

В бараці вже були Чижик і Смик. Вони вдали, що не помітили ні нас, ні Пєтьки, і цією іґноранцією підтвердили, що мають якісь потайні наміри.

Вибила година сну – і ми полягали. Поміж нашою чвіркою чомусь залягла напруженість, ще відчутніша, ніж попередніми днями. Здається, не дивлячись на втому, ніхто з нас не міг заснути. Мені, наприклад, далі ввижалася незаймана білість блискучої тайги, а рівночасно гнітила думка про Святкову хворобу. Я був переконаний, що, коли б нам удалося вирватися на волю, він би подужав. Скільки людей живе довгі десятки років з хворобою серця! Не міг би жити й Святослав?

Здавалося мені, що зовсім не хочу спати, а, отже, заснув, не спостерігшись, коли. Саме піднявся у солодку ясну блакить, що нависла над білою тайгою, як несподіване падіння чогось важкого зверху мене збудило. Ще перше, ніж розплющити очі, я вже інстинктивно наставив руки, захищаючись від ударів, які літали довкола, й одночасно старався висмикнути з-під тягару своє тіло, яке стало ареною бою.

Від мого маневру багаторуке й багатоноге клубовисько перекотилося вбік і гепнуло на підлогу. Я зрозумів, що відбувся планований напад, і також кинувся у боротьбу. Але моєї допомоги вже не було потрібно: Чижик лежав нерухомо під нарами, а Смик сидів на долівці й спльовував кров’ю. Кров стікала також із його похиленого обличчя й капала на підлогу.

В коридорі почулося гупання багатьох ніг – і ми всі, як рівнож і всі інші в’язні, розбуджені бійкою, вмить попадали на нари, прикинувшись сплячими. Лишилися тільки Смик із Чижиком, і на них упав гнів сторожі.

– Не вспіли з лікарні повиходити і вже знову побилися, с... сини?! – кричали конвоїри, додаючи ще міцніших словечок. – Ану, збирайся!..

Блатні не зрадили нікого, коли їх тягнули з бараку до карцеру. Все ж таки і в них були свої засади, які не дозволяли «капати» на інших.

Після того, як конвоїри з (парадокс!) заарештованими арештантами відійшли, в бараці почав повзати тихий шепіт запитів і здогадів, але ми нічого не казали. Лишень Петро, повернувшись до Святослава, простягнув руку:

– Дай п’ять, Ваньок (він знав Святослава лишень по фальшивому імені). І знай: кому Пєтька Большой подав руку – друг до смерти! І ти, Арпашка, також дай п’ять! Від сьогодні – моя кров – ваша крав, хоч ви, дураки, й чесні...

Виявилося, що то Святослав урятував Пєтьку від неминучої смерти. Він не спав і почув таємничі шелести. Та все ж, поки вспів нас побудити, Чижик і Смик напали. І був би Петро позбувся життя, коли б Святослав не відбив руки з піднесеною фінкою.

Пєтька мав за що дякувати.

По цій події ми ще не вспіли поснути, як почався трус. Нас голими повиганяли на коридор і протримали так дві години, поки «собачники» перевертали все в бараку догори коренем. Дві фінки, відібрані Пєтькою та Арпадом у блатних, опинилися в руках конвоїрів. Добре, що хоч мої колеги вспіли їх підсунути під піч, і тому лишилися поза підозрінням.

Так ми щодня виходили на розвідки і двічі повернулися з добрими пробами. Сталося це не завдяки старанням, чи знанням Петра, але завдяки тому, що над Алданом, як і здовж цілої Лени є багато золота.

Місця знахідок позначено, до Москви напевно вислано відповідний звіт, і адміністрація табору могла очікувати винагороди. Нас же лишень «підбадьорили» подвійною порцією таборового макуха і пачкою махорки на кожного чоловіка, хоч серед нас не було ані одного курця.

Кожного разу, коли нам доводилося йти вгору, я з тривогою слідкував за шуряком. Він, сердега, вдавав бадьорого й усміхався, але сили його зраджували, і це часто було причиною злости конвоїрів. Петро при тому гнівно морщив брови, а мене тоді збирала охота скочити на цього «друга до смерти» і скинути його сторч головою вниз.

Якось то ввечері, коли ми повернулись до бараку, Петро раптом рикнув і скочив убік.

– Та, вошивче! – заскрипів він, підіймаючи когось за комір. – А я ж тобі не казав, щоби ти мені більше поперек дороги не ставав?!

Нападений безсило тріпав руками, але протестував енергійно, як певна себе людина:

– Підожди, підожди, не бийся!.. За добро не б’ють!.. Ти знаєш, кого б’єш?! Ти знаєш, хто тебе попередив?..

– Ти?!

– Я!

Це був Крюк.

Пєтька з люттю штовхнув його від себе і з ненавистю сказав:

– Краще би мені було бути зобов’язаним собачникові, ніж тобі, вошивче! Але – твоє щастя... Та, однак, знай: як тільки поквитуюся за добро – поквитуюся і за... Ти знаєш...

Отже, Крюк знову опинився між нами. Дивно, але виглядав притомнішим і здоровішим, хоча напевне не від ліків, яких у лікарні не було. Очевидно, примхлива хвороба зробила свій черговий поворот до кращого. І в мене навіть зродилося бажання – бодай вибити його на рахунок давніх і важких боргів. Та знову зупинила від розправи думка, що я безсилий виміряти йому заслужену кару. І я знову махнув рукою.

Події йшли второваною дорогою. Наша група, як і всі інші робочі бригади, виходила з табору ранком і віддалялася не більше, як на півдня дороги, щоби другу половину дня мати на поворот назад. Мірило півдня було нашим радіусом, Кугурча – центром, а ми крутилися довкола нього, неначе теля на прив’язі. Зрештою, розшуки виявилися успішнішими на лівому – західньому березі ріки, і нам наказано ходити в той бік.

Дні стояли морозні, соняшні й тихі, сторожі якось не показували своєї влади, навпаки слухали наказів Петра, харчі ми одержували окремо, тому їли краще, і через те все наше життя, якщо й не було добрим, то в усякому разі було кращим, ніж в інших в’язнів. Бувало, заїдемо далеко в тайгу, виберемо відповідне місце і розкладемо два вогнища: одне для нас, друге – для «собачників». Джаґани[44]44
  Джаґан – кирка.


[Закрыть] й інше знаряддя поскладаємо в купу, і біля нього конвоїри садили вівчура, щоби ми не вжили його, як зброї. Отак і відпочиваємо та гріємо страву: конвоїри біля свого вогнища, а ми – біля свого. Нам було навіть зручніше, бо ми не мали зв’язаних автоматами рук, як сторожа. Припечемо на вогні хліб, шматочок дичини, або риби, зваримо окропу, або й узвару з диких ягід, – все ж не смердяча таборова юшка, – і якось на час призабудеться наше справжнє положення.

Журив тільки нас Святослав. Не лишень мене й Арпада, але також і Петра. Розбійник любив дряпатися на гори, хоч на шпилях звичайно ніхто ніколи золота не шукав. Але він, чи то з якоюсь іншою метою, все намагався лізти вгору. Ми слухняно лізли за ним і, хоч ці підйоми звичайно бували дуже круті, не протестували б, коли б не Святослав. Йому приходилося погано. Через яких десять хвилин він уже починав вибиватися з сил, задихався й хитався на ногах. Намагаючись прикрити слабість усмішкою, викликав у нас велику жалість до себе й змушував Петра гнівно супити брови. Ніби похопившись, наш проводир затискав уста й починав обгинати гору обручем, або, взагалі занехаявши намір, наказував спускатися вниз.

Я знав, що Святославова амбіція в таких випадках була глибоко зранена, що він сердився і страждав. Бо Чепи-Ходоровські були дуже милосердними, але самі не привикли бути предметом милосердя. Та ще й, в даному випадку, – чийого!..

Тим часом Петро, не знати з яких причин, починав з години на годину проявляти все більшу приязнь до Святослава. Чи то зростала вона із вдячности за рятунок життя, чи будила її гарна, щира вдача мого шуряка – на це напевно ніхто, ані не сам Петро, відповісти не могли би. Зрештою, хто зможе збагнути всі примхи й відрухи темної розбійничої душі? Та, як би там не було, Петро перший кидався на допомогу Святославові, коли той її потребував, розділюючи харчі, завжди відділював йому кращу й більшу пайку, не дозволяв носити наших шукацьких знарядь, а одного дня заявив, що Святослав, який досі спав скраю біля мене, спатиме посередині між ним (Петром) і мною. Ми не сперечалися, бо з такої зміни Святославові, правда, користи великої не було, але й шкоди – також.