Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Бодай же вас усіх нечиста сила видавила, як ви нас посиротили й на циган перевели!.. – заголосила Галька.

– Намовляли, бунтували, поки не добунтувалися!

Оточили мене з усіх боків, наскакували на мене, кидали мені в лице важкі обвинувачення. А я дивився на них і думав над тим, що бачу перед собою якраз тих обережних, які ніколи не любили рішуче промовити ні «за», ні «проти». Вони завжди були десь посередині, непомітні, невиразні, безбарвні. І лишень тепер вони себе виявили.

– Кажіть же, радьте нам, що маємо робити?! – присікувалася Галька. – Хто моїх дітей прогодує?! Де ми голови притулимо на зиму?!

– А так: намовляли свою українську владу заводити – тепер хочемо помочі від тієї влади!..

– Коли ж бо вони лишень бунтувати вміли, а як до розправи прийшлося – нема нікого: пощезали!.. – перекричав усі голоси Василь, який серед гурту набрався стільки відваги, що підійшов зовсім близько до мене.

– Неправда, Василю, я тут!

– Ага, тепер «тут»! А раніше? Де ви були раніше, коли нас тут Крюк зі своїм загоном різав?

– Я спішив сюди, щоб з Крюками силами помірятися, хоч недавно з ліжка встав. Але де ти тоді був, Василю?

– Ви мене не питайте, де я був! – заверещав Василь. – Я не підмовляв людей військо робити, і вашої мобілізації не признавав!

– Це я знаю, Василю, – сказав я якомога спокійніше. – І ти, і дядько Юхим, і Яків, і Калістрат... Я вас ніколи не бачив у рядах, які боронили села від денікінців, більшовиків, чи махнівців. Коли б інші також такі були, як ви, то ви б зараз не сиділи отут в лісі й не говорили б зі мною – вас би вже давно вирізали інші.

– Може вирізали б, а може й не вирізали б, – ще пінився парубок, однак, вже не з такою певністю. – Чого б нас мали різати, коли б ми смирно сиділи?

– І правда, – підтримав його Кислий. – Недурно кажуть, що пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать...

– Мудро ви кажете, дядьку Степане... – сказав я, відчуваючи, що жовч підноситься мені геть аж в голову й застилає зір. – Я й не думав, що ви так усе знаєте...

– Та вже ж, що дещо знаємо...

– Добре, що знаєте. Може тоді знаєте, де поділися оті «пани», через яких у вас чуб тріщав? Батько й мати мої – де, не знаєте?

Кислий видимо зніяковів.

– Ніколи мені було за ними оглядатися – я свою душу спасав.

– Побили їх! – вихопилося раптом у білявої, замурзаної дівчинки, і вона схлипнула.

– Іван Бабенко – староста села – де? – проковтнувши зойк, що був відповіддю на слова дівчинки, продовжував я, – звертаючись на цей раз до Василя.

– Хороба його знає! – підкинув зневажливо плечем парубок.

– Бабенка повісили на дзвіниці... – трохи ніяково відповів Юхим і зідхнув.

– Отаман Кирило Богдан – де?

– Того порубали на кусні.

– А Григорій Шпачок?

– Поранено його. Чекісти з собою забрали.

Я далі називав імена чільніших людей нашого села й дізнавався, що доля їхня була однакова: того вбито, той сам себе добив останньою кулею, а того Крюк забрав зі собою.

Відповіді за кожним разом ставали все тихіші й несміливіші й урешті, коли стихло, та сама замурзана дівчинка, раптом набравшись відваги, заговорила:

– А я бачила, паничу, як паніматку вбито, й отця замкнено в церкві... Забрали їх з дому і вели, а нас позганяли, щоб ми дивилися.

Здригаючись, захлинаючись й уриваючи слова на половині, дівчинка оповідала, як вели батька через ціле село й били, щоб він признався, де його сини. Мати бігла позаду, хапала чекістів за руки й не дозволяла їм знущатися над батьком. І за це її також били. Але мама не лякалася побоїв. Вона називала чекістів слугами антихриста й різунами. Тоді її ударами прикладів повалили на дорогу й застрелили. А батька довго ще били під церквою, а потім зв’язаного вкинули в храм і храм підпалили.

Я слухав дитину й сліпнув з жалю. Мені видавалося, що я відчуваю кожен удар, кожну зневагу, що їх довелося зазнати моїм дорогим батькам. Моя душа кричала й мліла разом з мамою й горіла разом з батьком. Моє серце плакало кров’ю, але я хотів випити чашу до дна.

– І що ж, Христинко, каялися мої батьки? Просили милосердя? – спитав, ледве протискаючи слова через здавлене шаленим жалем горло.

– Ні! – потрясла енергійно голівкою мала оповідачка. – Отець усе голову вгору тримали й молилися. А кров із них текла, текла, текла... А паніматка бігли і кричали: «Будь мужній, Малахію! Я не залишу тебе, я піду з тобою!..»

О, я так добре уявив собі всю страшну сцену, наче бачив її власними очима! Я настільки знав тата і маму, що навіть, здавалось би, і без оповідання Христинки розказав би те саме: про тата, задивленого в небо, на Того, Хто перший дав приклад витривалости задля спасіння людського роду, і маму – гідну доньку козацького роду Рябошапок й вірну дружину своєму мужеві. Й у порівнянні до них оцей овечий гурт, що вмів лише ненавидіти своїх ближніх, видався мені огидною плісню.

Я кинув свій револьвер їм під ноги і сказав, що, коли вони вважають лише себе покривдженими і рахують лише свого «чуба», то можуть мене взяти й видати в руки Жоржа. Запевняв їх, що за мене вони куплять собі трохи ласки в чекістів. Я сказав їм, що вважатиму честю для себе поділити долю лицарів, які полягли мученицькою смертю, і вважатиму ганьбою – ділити життя з боягузами і зрадниками. Я не щадив жорстоких слів, ганьблячи їх за те, що вони не поклоняються правді, як належиться вільним людям, лише гнуться перед силою, як підлі раби. Я кпив з них, запевняючи, що вони не гідні кращої влади, тільки босяцько-московської, як і належиться нікчемам, що лише «свою душу спасають», що в момент, коли рішається доля держави, вміють тільки «смирно сидіти». Я казав їм, що вони навіть гірші від тієї чекістської босячні, що вирізала і спалила село, бо ті воюють і навіть умирають за своє бажання – панувати, а ці – віддають найцінніші скарби, які роблять життя життям, за можливість хробачого животіння. І я їм радив найнятися в найми до тієї розбійничої голоти і за юдин гріш виловлювати та видавати тих людей, які стають до боротьби проти чужої наволочі.

Наче оса, я запускав жало отрутних слів у душі цих людей, переконаний, що вони відплатяться мені жорстоко. Та я, власне, бажав цієї жорстокости, найбільшої і найстрашнішої, як доказу, наскільки глибоко моя отрута сягнула в їхні душі. То була найрозпучливіша хвилина в моєму житті, така розпучлива, що перед нею замовкав навіть біль ран, спричинених політичними ударами й злочинами. Бо ж ось як зустріли мене ті люди, для яких я хотів посвятити моє життя, для добра яких я був би радий умерти сотні разів! Так прийняли вони мене в годину нашої спільної жалоби, в годину смерти мого батька, що жив і вмер для них, і моєї дорогої матері, яка вклала стільки теплоти й турбот в їхні родини! І в той мент життя мені видалося таким огидним, нестерпним і безцільним, що я забажав умерти. Я хотів, щоб ці люди вбили мене, і за це згідний був навіть простити їм частину їхньої сліпої злоби й нікчемности.

Але мої слова урвала якась метушня, і я, відірвавши увагу, скупчену біля мого болю, звернув її на оточення, яке досі ввижалося мені однією нерозбірливою плямою, що світила на мене повними ворожосте очима. Та тепер я побачив, що кілька чоловіків борикається з Василем, намагаючись видерти від нього мого револьвера. Коли ж врешті видерли, Василь сів нерухомо, понуро схиливши голову.

– Дайте йому зброю! – наказав я. – Може мене вбити – і це буде людяніше, ніж віддати в руки Крюка.

Відповіддю на мої слова була гробова мовчанка, лише Мирон Ледь подав мені відібраного у Василя револьвера, а я зі здивуванням зауважив, що всі, навіть і чоловіки, мають червоні від сліз очі. Та, не зрозумівши ще як слід своїх односельчан, я подав револьвера Василеві. Він відвернувся, упав обличчям на землю й заридав, рвучи на собі волосся, а цілий гурт, який сидів мовчки, раптом заговорив:

– То не на вас, паничу, – то він себе хотів рішити!..

– У нього ціла сім’я загинула – він сам, як палець, остався!..

І тоді закричали всі разом, заплакали, заголосили. Деякі підповзали на колінах, обіймали мене за ноги й намагалися цілувати мої руки.

– Ой, паниченьку, та коли б же ви бачили, що тут діялося!..

– Страшний суд був!..

– Не гнівіться на нас, бо ми обезуміли чисто!..

– Та ви ж знаєте, як отарі без пастиря!..

– Ой, синку, синку, знаємо ми тепер добре тих большаків, бодай їх свята земля не прийняла!.. – голосила баба Лисавета. – Та то ж люципери, гірші від Турків страшніші від Татар, що то про них ще мій покійний прадід оповідали!..

Ні, це не були мої вороги – це були попросту нерозумні діти, що заблукали серед незрозумілих обставин. І, як недавно побачили в мені винуватця їхньої недолі, так тепер побачили в мені свою опору і свого рятівника. Скаржилися мені, оповідали про свої втрати, про свої болі, переживання і питали поради. Вірили, що я зможу їм допомогти, бо ж звикли на протязі стількох літ знаходити пораду и поміч у приходстві й у дворі паніматки.

Тим часом, я їм не міг нічого порадити, а тим менше – помогти. Навпаки, міг сказати майже з певністю, що це – лишень початок лиха, яке несла зі собою нова влада. І я їм це сказав, не криючи нічого, не подаючи ніяких дешевих надій і нічого не обіцяючи.

Та, здається, мої односельчани й тим були задоволені. Вони зрозуміли, що лихо, яке звалилося на їхні голови, звалилося не на них одних, а звалилося на всіх. Ба, навіть більше: вони побачили, що інші опинилися ще в гіршому положенні, ніж вони. І з тих «інших» першим був я.

Ми пробули цілий день разом, наче одна родина. У нас було спільне горе, нас в’язало спільне минуле і непевне майбутнє. Я оповідав їм дещо про свої пригоди, а, коли почало темніти, сказав, що треба піти на згарища села. Трупи вже були поховані у спільній могилі, і я хотів помолитися.

Василь цілий день пролежав лицем до землі й не реагував ні на чиї слова, ні на чиї штовхання. Але, коли ввечері я лишень торкнувся його плеча й обізвався до нього, – відразу зірвався на рівні ноги.

– Іди, Василю, пошукай якогось зайняття, розумнішого від лежання на землі, – сказав я йому. – Тут не вилежиш нічого.

– Паничу, – крикнув трохи театрально Василь, – я знаю, що я – собака! Але скажіть мені тепер усе, що хочете, – зроблю! Хочете – піду на самого Крюка! Або я його, або він мене!..

Не вважаючи на позу, видно було, що говорив щиро й справді був готовий з голими руками не лишень на Крюка – на самого нечистого кинутися.

– Скорий ти, парубче, до бійки, – сказав я йому. – Але битися треба уміючи й знаючи, за що. Лише бик нерозумний бере на роги будь-кого без розбору.

... Прощаючись, я нікого не кликав зі собою, а тих, які самі визвалися йти, попередив, що моя дорога лежить туди, звідки важко повернутись живому. Сказав також, і про те, що виглядів на перемогу нема і що зі мною можуть іти хіба такі, які хочуть умерти, та ще й важкою смертю. Не обіцяв нікому ані легкого життя, ані грошей, ані слави – нічого, крім невигід, гіркого труду й небезпеки.

І все ж зі мною пішли Юхим Орчик, Степан Кислий, Калістрат Постолик, Яків Кряж, Мирон Ледь, Василь Хрущ і навіть баба Лисавета.

– Не смійтеся з мене, – просила вона, – візьміть, а не пожалуєте. Я вам кулешику гарячого наварю, сорочки полатаю, онучки поперу. І біля хворого та раненого краще походжу, як котрий із вас. А й на розвідку ходитиму. Ви ж самі знаєте, що стара баба скоріше пролізе туди, де молодому чоловікові всі ходи замкнені...

– Не жартуйте, ненько, – відмовляли ми її. – Війна – не жіноче діло, а ви ж уже й не молоді.

– То ж то й є, що стара, та й нікому не потрібна, – не здавалася баба Лисавета. – Подумайте ж самі: як мої сини молоді не жалували голови покласти, то я, стара, буду свою берегти?! Візьміть мене, паничу, не покидайте на призволяще!..

Аж плакала, так просилася. І ми взяли її. Взяли й ніколи не пожалували. Була нам Лисавета Моргун за рідну маму і робила совісно все, як обіцяла, нераз викликаючи в нас подив, що в неї на все сили вистачало. Ми вибрали добре скрите місце, викопали землянку, забезпечили її, як могли, і поселили в ній бабу Лисавету. Це був наш штаб, наша лікарня, наша хата, де можна було вилизатися з ран, виспатися, з’їсти гарячого кулешу і взяти чисту сорочку. І вмерла наша названа мама геройською смертю серед мук допиту, бо попалася на розвідці. Але не видала нікого й нічого, хоч знала дуже багато. Не виказала навіть землянки, і ми нею користувалися далі.

І з Василя Хруща виробився прикладний та відважний вояк. Він тримався мого боку невідлучно. Був моїм охоронцем, джурою і вірним товаришем до самого кінця нашої партизанської тулячки.

Півтора року наш загін, як його прозвали, – «Поповичі» – рейдував по Правобережжі, міряючи простори від берегів Чорного моря до залізничної лінії Київ-Волочиська. Ми нараховували спочатку 40 чоловіка, потім – 80, а накінець – аж 200. Об’єднавшись з іншими партизанськими загонами, яких було повно по Україні, ми були спроможні зачепитися з п’ятикратно переважаючим ворогом і завжди виходили зі зачіпок переможно. Але безпечніше й краще було оперувати невеликими загонами, наскакувати несподівано в кількох місцях відразу, робити блискавичну розправу й щезати. Коли ж ситуація ставала занадто несприятливою і небезпечною, ми взагалі розчинялися, розлазячись хто куди: одні до нашої землянки, інші – до матерів, чи взагалі рідні, а ще інші – до вірних побратимів, чи любок. Вичікували небезпечний час, а тоді сходилися в умовленому місці й продовжували гру зі смертю: наскакували на станиці ЧеКа й в’язниці, винищували більшовицькі «ради» з їхніми посіпаками, підкладали міни під поїзди, що везли в Московщину пограбоване в Україні збіжжя, і допомагали нашим хліборобам у їхній боротьбі проти комісарів «червоної мітли», що викачували по селах «контрразвьорстку»[29]29
  Цікаво, що це слово ніколи не було перекладене на укр. мову, залишившись суто московським, неперекладеним витвором. (Примітка автрки).


[Закрыть].

Оскільки основний склад нашого загону походив з того самого повіту, що і його отаман, себто я, то зайве, звичайно, говорити, що головну увагу ми присвячували рідній околиці. Жорж Крюк, ставши з повітового губерніальним комісаром ЧеКа, через нас проводив безсонні ночі, а й удень без охорони не виходив на вулицю. В його розпорядимости були значні військові сили, призначені спеціяльно на боротьбу з партизанами. Двічі ми ті сили винищили скандально і мало не впіймали при тому самого Жоржа, але він вислизнув нам з рук. Взагалі ми з ним не мали ніколи щастя, хоч полювали невтомно і послідовно, наставляючи йому найхитріші пастки, але кожного разу якась несподіванка, чи дивний збіг обставин, псували всі наші плани, і Крюк виходив з пригоди живим. Те самісіньке можна було сказати і про Крюка: він полював за нами ще з більшим завзяттям, ніж ми за ним, але висліди всіх його заходів були попросту ніякі. Один лише раз його відділ упіймав 11 наших товаришів і завіз д' губерніяльного міста. Бідні хлопці були піддані першому етапові чекістських тортур, але від другого етапу ми їх звільнили чисто божевільним нападом, при якому вилущили всіх чекістів (тоді, власне, Жорж якимсь чудом-дивом врятувався), порозганяли військо й більшовицьку владу й випорожнили в’язницю, випустивши на волю понад триста людей. Звільнені товариші переказали мені слова Крюка, який і далі плекав у душі надію на те, що врешті його кабінет буде прикрашувати сплювачка, зроблена з мого черепа. І, правду сказавши, небагато бракувало, щоб цим і скінчилося. Раз я майже упіймався в місті, куди вийшов особисто на розвідку; другий раз мене, вже непритомного від рани, вірні товариші дослівно видерли з рук чекістів; а втретє, коли нас зрадила любка одного побратима, Жорж пройшов зі своїми посіпаками так близько, що черкнувся об мене рукавом, але не впізнав. Це все було якесь дивне, навіть неправдоподібне, і скидалося на гру, в яку вмішалася незбагнена третя сила, що для неї і я і Крюк були лишень звичайними ляльками.

Боротьба точилася без угаву, але вже видно було всі познаки її сумного кінця. Не знаю, як інші, але я відчував, що поступово втрачаю мету, на дорозі до якої очолював мій партизанський загін «Поповичів». Бо ж не можна було вважати метою – полювання за Жоржем, перевертання поїздів і наскоки, які в остаточному висліді нічого не міняли. Ціла Україна протестувала й кипіла виступами проти нової влади, сума партизанських сил нараховувала, як казали, до двадцяти тисяч людей, а все ж більшовики закріплювали своє панування з кожним днем міцніше. Партизанам бракувало одного спільного керівництва, яке б могло об’єднати всіх і повести до спільної мети.

А все ж одного вечора на наш тимчасовий постій прибув чоловік, який назвався зв’язковим від УВО[30]30
  УВО – Українська військова організація – військова революційно-політична формація, що постала 1920 року заходами старшин Січових Стрільців та Української Галицької армії. Заснована з метою продовження збройної боротьби за державність. В УВО брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяли міжнародна і внутрішня ситуації: в Україні тривала партизанська боротьба.


[Закрыть], пояснив нам історію її виникнення, ознайомив з її завданням, повідомив про прибуття з закордону уповноважених і керівників – сотника Івана Андруха та поручника Миколи Опоки – та запропонував нам увійти під провід спільного командування.

З радости ми мало не задушили заявкового в обіймах, довго підкидували його під стелю і врешті справили нечувано розкішний бенкет: випили по дві (аж по дві!) чарки горілки, з’їли повний чавунець кулешу, а на кінець – по кусочкові ковбаси і хліба – вволю. В тих дуже скрутних часах, за якими безпосередньо починався пам’ятний голод 1921-го року, ми собі дуже рідко дозволяли на те, щоб насититися. В бездіяльні дні жили впроголодь, і лишень перед якоюсь акцією підкріплювалися сильніше.

Отож зв'язковий повернувся назад, а ми гарячково прийнялися переключатися на нові рейки боротьби. Не входить у плян – оповідати, що і як ми робили. Досить того, що, хоч наш загін ніби назверх перестав існувати, та сили його й цілеспрямованість дії при підтримці інших підпільних клітин УВО дали себе відчути більшовикам дошкульніше, ніж раніше.

Я мав роботи по горло і, хоча здебільшого робив щось таке, чого толком не розумів, то все ж відчував, що накази згори надаються планово і до чогось ведуть. Це додавало мені сил і охоти до праці, до виконання дуже небезпечних завдань і взагалі окрилювало радісними надіями.

У гарячковій підготовці до чогось важливого збіг непомітно майже весь 1921-ий рік, і лишень під кінець його я почав догадуватися, що готується якийсь великий спільний наступ. Мені наказано – бути напоготові самому й тримати напоготові також усіх людей, щоб негайно включитися в акцію, як лише прийде наказ. Остаточні дані мав принести зв’язковий десь у кінці жовтня, і я очікував його з невимовною нетерплячкою.

Пам’ятаю вечір 27-го жовтня, коли в моїй підвальній кімнатчині зібралися найближчі друзі, що творили наш штаб. Були мої уродини й іменини водночас, то ж усі четверо з'явилися з подарунками: один приніс пляшку вишнівки, другий – два пшеничних калачі, третій – теплі рукавиці, а Василь – величезну миску квашених яблук, до яких я зроду мав велику слабість. Цю нашу п’ятичленну горстку в’язала не лишень спільна праця і спільна мета, а й глибока взаємна братерська любов. Ми були побратимами в кращому розумінні того слова, готовими з радістю віддати життя всі за одного, а кожен зокрема – за всіх. І нам було так добре від самої свідомости, що, ось, ми всі вкупі! В підвалі пахло сирістю, плісінню й щурами, зрадливий каганчик мружився і вмлівав зі страху від кожного подиху й необережного руху, а ми собі кпили з нього, хрупали яблука й жартували. І наші жарти були гострі та дотепні, наш сміх був щирий, але все ж відчувалося, що та радість була крихка і непевна, як позолотка на ялинкових горішках: досить було якогось звуку, чи слова в розмові, як з-під поверхової веселости визирала тривога, чорна й понура, як і стіни мого конспіративного мешкання, прозваного Мишачою Дірою.

Напередодні, перед тим, як заснути, я багато думав про свою родину, а про батьків і Пшеничку – зокрема. Пригадував собі, як то святкувалося мої іменини такого, або такого року, і що тоді, чи тоді сталося. Звичайно душею кожних родинних свят була Пшеничка. Вона завжди найліпше знала, кому який подарунок зробити, але нікому не зраджувала, що даруватиме сама. І, як закон, її подарунок кожного разу був найліпший. Така була хитренька наша люба, золота Псенися Псеницка!

Пригадав я собі також, що минулого року ніхто мене не поздоровляв, ніхто мені нічого не подарував. Звичайно, коли я сам підо впливом трагедії з батьками та селом забув про цей день, то хто ж інший міг його пам’ятати?!

І, мабуть, тому, що я так багато думав, приснилася мені Пшеничка. Але якось так невиразно та плутано, що я того сну ніяк не міг би розказати. Снилася мені Бершадь і її околиці, такі, як вони були в день нашої пам'ятної прогулянки, потім чомусь була хуртовина і це все плуталося з Пшеничкою, Крюком і зв’язковим, якого ми чекали з хвилини на хвилину.

Я дуже глибоко задумався, і з цієї задуми мене вирвав тривожний рух: хтось із вулиці подавав умовний знак. Ми попідскакували на місцях і приготувалися до всяких несподіванок, а Василь вийшов і незабаром повернувся, ведучи зі собою жінку. Ми відразу впізнали в ній маму одного з наших полеглих товаришів, то ж обмін паролями був лишень звичайною формальністю.

– Матінко! Любов Андріївно! – закрутилися ми всі біля гості. – От несподіванка! Здорожені? Втомилися дуже? Сідайте, випийте чарочку вишнівки за здоров’я нашого отамана, а Василь зараз притащить гарячого чайку. Біжи, Василечку, в тебе ноги наймолодші!

Любов Андріївна мала великі сірі очі й безкровне бліде обличчя, яке від смерти одинокого сина втратило властивість відбивати біль, чи радість. Воно, здавалося, закаменіло, як і серце нещасної матері. «Поповичі» над могилою побратима присягнули – бути синами Любови Андріївної й називали її здебільша мамою.

Гостя кивнула мені пальцем і, коли я підійшов до неї, міцно мене поцілувала. Потім сіла на розстелений кожух, пригубила чарку й зідхнула.

– От, що, діти, – сказала, – зв’язкового, який ніс до вас наказ, переловлено, і, тому замість нього, післано до вас мене. Письмового наказу не маю, але звелено мені переказати вам таке: негайно зібратися і вирушити на захід. З Басарабії на початку листопада має перейти кордон відділ українського повстанського війська, і ваш загін є одним з тих, що мають приєднатися до нього...

Так дізналися ми про Другий Зимовий Похід і мали увійти в склад Басарабської Групи, очоленої генералом Гулим-Гуленком, якого я вже знав з попередніх років.

Звичайно, ми щиро пожалували за зв’язковим, але в тих умовинах смерть була надто природним явищем, щоб її довго оплакувати. Головне було, що суть наказу до нас дійшла й оп’янила нас більше, ніж би спинила ціла пляшка вишнівки, випита кожним присутнім зокрема. І ми вже почали виявляти всі ознаки великого вдоволення, коли Любов Андріївна піднесла вгору палець, прохаючи уваги. І те, що вона сказала, справило на нас враження ківша холодної води, вилитої на розгарячені голови.

– Однак мусите прийняти до уваги, – говорила наша гостя, – що у вашому загоні є зрадники, які в рішучу хвилину перейдуть на бік ворога і, висловлюючись фігурально, встромлять вам ножа в спину...

Ми так беззастережно вірили всім своїм товаришам по зброї, що вістка нас приголомшила, але Любов Андріївна наводила нам безсумнівні докази зради, відкинути які не було можливости.

Це був поганий знак, але, не дивлячись на осторогу, ми все ж не змогли відмовитися від участи в поході. Вжили всіх заходів обережности й старалися вгадати наперед всі можливості.

Довго було б описувати, як розгорнулися події. Вистачить лишень сказати, що все сталося навіть і не так чорно, як могло статися. Кількох зрадників ми навіть успіли викрити й покарати. Але все це дуже погано вплинуло на настрій друзів і значно зменшило сили загону.

Та найгірше чекало попереду: це була невдача походу Басарабської Групи. Мушу признатися в малодушности. Я був радий, що в останній день дістав контузію в голову й не бачив сумного кінця...

І знову переховували мене незнайомі добрі люди, але, коли я прийшов до пам’яти, не могли мені нічого сказати. Я не знав, хто з моїх товаришів живе, хто попався в полон, хто поліг на полі бою, а хто перейшов румунський кордон. Навіть про Василя мені не могли сказати. І від того було мені так важко на душі, що, здавалося, бракувало повітря. На довершення прийшли вістки про трагедію Базару, й це мене добило цілком. Світ перетворився для мене в пустелю без доріг, без мети і без пристановища.

І тоді я, поклавши в кишеню кілька різних документів, пішов, куди очі дивилися. Байдужісенько мені було, що мене впізнають, впіймають і замучать – нічого не було страшно. І напевне тому, що я не тікав, небезпеки виминали мене, а смерть не бачила ніякої приємности в надбанні такої душі, яка вже й без смерти була майже мертва.

От так почалася моя безконечно-довга тулячка, й однією з її етапів був табір над рікою Алдан.

* * *

Якщо казати правду, то ніяких страшних несподіванок каторжне життя мені не принесло. Було воно дуже важке, але я вже знав його наперед і з оповідань бувальців і з дедуктивних розважань. І через те, що я не тільки собі його вірно уявляв, але й готувався до нього протягом довгих років, воно мене ані не злякало, ані не зламало. Бігло воно звичайними рейками: непосильна праця від ночі до ночі, гірше, ніж рабське, безправ’я, голод, бруд, знущання, нічні алярми й труси, а позатим – морози й вітри, що кпили собі з нашої арештантської одежі й упікалися до шпіку костей.

Через три, чи чотири дні після нашого прибуття до «Кугурчі» приведено туди ще один невеличкий етап, властиво, велику групу, складену переважно з криміналістів[31]31
  Звісно, під словом «криміналісти» тут маються на увазі не детективи, а злочинці, тобто кримінальники.


[Закрыть]. У наш барак їх попало всього двох, але цього вистачило, щоб внести колотнечу. По-перше вони відразу знюхалися з Яшкою Чижиком та Понькою Смиком і скинули дотихчасового старосту бараку – Федора Бородача, колишнього шахтяра, що в п’яній бійці вбив міліціонера та лаяв на цілий голос нецензурними словами усе ЦК компартії, разом зі Сталіним. Був це тип, безперечно, примітивний, але не розкладений морально, як звичайні криміналісти. Обов’язки баракового сповняв совісно, а фізична сила й тверда вдача його забезпечували у бараці спокій і порядок. Видимо, позиція, яку займав, лоскотала його амбіцію, а тому був глибоко ображений, коли босячня раптом заявила, що бараковим буде Льодя Зип.

Відразу ж після цієї заяви в бараці все пішло догори дном: криміналісти позаймали найкращі місця на нарах і позаймали стільки, скільки хотіли, а решта в’язнів, що становили понад 80% загального числа і не належали до босяцької шайки, мусіли вдоволитися тим, чого не потребували Зип і компанія.

Звичайно, при переміщенні криміналісти тягнули все, що могли, огидно лаялися, погрожували й билися, їх було ледве одна п’ята частина всіх в’язнів, але вони були добре зорганізовані й тому зробили так, як хотіли.

Святослава в той час викликано до таборової комори, а я не приймав у цій метушні ніякої участи. Стояв збоку й дивився щоб пізнати тих, які вміють боронитися. Першим з них був Бородач, якого, правда, зі старостівського місця таки викинули, але який розбив носа Чижикові й ударом кулака в груди повалив другого новоприбулого босяка на прозвище Шляпа. Шляпа був здоровань і, якщо міркувати зі зовнішнього вигляду, досить сильний, але Бородач, людина фізичної праці, показався сильнішим. Крім Бородача, проявили відвагу два інтелігенти – інженер Космач і вчитель Артеменко, – та кілька селян: Кілочок, Вербняк, Решетенко та інші. Були такі, що, як і я, чинного спротиву не ставили, але дивилися на все злими, понурими очима, ніби очікуючи якогось гасла. Решта, в тому числі й Крюк, гнулися покірно і навіть заскакували ласки в переможців.

Для мене ця подія дала бодай стільки зиску, що я вистарався для себе й Святослава місця разом – зараз таки поруч Бородача. Та, коли я складав свої і Святославові убогі пожитки на нарах, Бородач визвірився на мене:

– Ти чого мостишся?! Думаєш, може, що буду тебе захищати?

– Думаю, що будеш, —сказав я зовсім спокійно.

Здетронізований[32]32
  Здетронізований – позбавлений трону.


[Закрыть] бараковий міцно вилаявся і почав відсувати мої речі далі.

– Не будь дурним, Бородачу! – зупинив я його, посуваючи речі назад. – Ти скоріше будеш потребувати моєї помочі, ніж я твоєї. А я тобі свою обіцяю, як обіцяю й те, що ти скоро знову станеш старостою.

– Пішов ти к чортовій матері! – ще гірше розізлився Бородач, поцілений в болюче місце. – Не хочу я більше бути ніяким старостою!

– Навіть як і не хочеш, то повинен стати хоча б на один день, – з незмінним спокоєм і впертістю вів я далі. – Можеш зректися сам, але не дозволяти, щоб тебе всяка шантрапа скидала. Всі були задоволені тобою, бо ти по правді все робив.

Я не кривив душею, лишень умисне підкреслив правду, яка відразу зробила з Бородачем дивовижну переміну.

– Сунься ближче сюди, – сказав він, відсуваючи свої речі. – Ось тут сучок є. Коли його витягнути – видно, що на дворі робиться. Тільки ти, гляди, не кажи нікому...

Коли ж я, впорядкувавши свій і Святославовий пожитки, ліг, Бородач зашептав мені зі скаргою в голосі:

– Гнилий у нас народець – от що! Тут небагато треба – десяток – і ми би тій шпані... – дальші слова Бородача, перекладені на дозволену цензурою мову, означали «показали», або «скрутили в’язи».

– Держися, душе шахтарська! – стиснув я його за плече та так, що він аж квакнув, – Не всі погнили – знайдуться путящі. Он із них ще один іде! – показав я на Святослава, який саме входив до бараку.

Бородач не звернув уваги на Святослава, натомість за звичкою соковито вилаявся і в захопленні стусонув мене кулаком під бік з такою силою, що я гикнув.

– Ах, ти ж! – шепнув мені в ухо. – Ловко придурюєшся! А я й справді повірив, що ти – хирляк!..

Я вповні розумів здивування шахтаря, бо по моєму зовнішньому вигляді важко було вгадати мою силу. До того ж, потрапивши до табору, я ввесь час грав ролю слабосилого недолуги, здатного хіба для биття комарів.

Підійшов Святослав, я пояснив йому, що сталося, і тоді ми втрьох уклали союз, який уночі закріпився ділом.

Я підозрівав, що блатні схотять помститися на Бородачеві, й порадив по черзі сторожити. Так ми зробили й не помилилися. Десь біля півночі до Бородача почав підкрадатися Шляпа. Що він мав зробити – ніхто, крім блатних не знав. Але ми мали все напоготові, й ранком всі дізналися, що в Шляпи раптом поламалася й вискочила зі суглобів права рука (це – без ніякого гармідеру, навіть без стогону!), і його забрали до лікарні. Як це сталося – знали чотири особи: наша трійка і Шляпа. Більше ніхто нічого не чув і не бачив. Ми також уміли зробити справу чисто...

Лють блатних була неописана, а це тим більше, що Федір Бородач, коли Шляпу виводили з бараку, сказав голосно:

– Вночі навкулачки небезпечно битися – можна «бубу» зробити собі самому...

– Ти, жлоб, гляди! – кинувся до нього Льодя Зип. – я тобі й при світлі зроблю «бубу» з одного боку пуза на другий!