Текст книги "Куди йшла стежка?"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Діло! – крикнув я. – Побачимо, чи твоє слово – слово, чи лишень квач?!

– Хочеш на своїй шкурі переконатися? – крутнувся до мене Зип.

– Хочу! Але покажися, що ти справді відважний чоловік, а не смердяча блощиця, що потихеньку лишень в темноті нападає. Герої задрипані!..

Була би напевне вчинилася кривава бійка, але вскочили конвоїри й почали нас прикладами виганяти на подвір’я для перевірки.

Після перевірки криміналісти заявили, що не підуть до роботи на знак протесту проти «нападу фраєрів» на їхнього «невинного» колегу. Адміністрація табору завжди йшла на поступки блатним, по-перше, тому, що боялася їх, а по-друге, тому, що бандитський елемент був у її руках додатковою зброєю проти політичних в'язнів. Тому і на цей раз вдоволила вимогу своїх спільників.

Нетрудно було догадатися, що босячня готує нам відплату, й до цього ми мусіли приготовитися. Відсутність на роботі наших ворогів випала нам на руку, а що спритного в’язня не міг упильнувати найзаїліший[33]33
  Заїлий – злий, злісний.


[Закрыть] конвоїр, то ми під час роботи уклали плин наступу й оборони. По-перше, попередили всіх в’язнів, що кожного, який побіжить з доносом до адміністрації, чи до босяків, і зрадить, чекає смерть. По-друге, наказали всім, щоб відразу вибирали собі «партію» і ставали по її стороні, бо нейтральних ми не визнавали і зачисляли їх також до ворогів, з якими мали поступати, як поступатимемо з босяками. Себто, дрібноту лише «паримо», але зачинщиків маємо унешкідливити таким самим способом, як Шляпу. Інакшими словами сказавши, калічимо так, щоб на довгий час, або й назавжди, позбавити можливости чинити злочин.

Плян був жорстокий, задум – небезпечний, успіх – сумнівний, але ніякі півміри справи не розв’язували, і нам залишалося або скорити собі босячню, або бути скореним самим, або... вмерти.

Але, на наше приємне здивування, ідея почала ширитися поміж в’язнями й знаходити велике число прихильників. У зручний момент до мене наблизився Арпад і замуркотів:

– Наш барак солідаризується з вашим і на перший сигнал тривоги починає те саме. Від себе додам, що кожний, повертаючись із роботи, мусить мати при собі палицю, каменюку, або іншу якусь зброю.

– У вас також є блатні? – спитав я.

Арпад зневажливо потиснув плечима:

– Що за образливе питання! «Також є»!.. В нашому бараці сидить сам Єзя Хлюдь.

– Хто він такий?

– Ви, колего, зраджуєте жахливе невігластво! – співчутливо зідхнув Арпад. – Не знати Єзі Хлюдя!..

Відвернувся й пішов, високомірно задерши голову. На цей раз не мав шнурків, але ступні ніг викидав, як і першого дня, так високо, що майже досягав ними плечей.

І мене тоді осінив здогад: це ж Арпад повідомляв, що має намір «взяти ноги на плечі» – думав тікати. Чи ж би справді був таким нерозумним?! А Святослав, давній в’язень Кугурчі, вже велів мені оповісти, що з цієї місцевосте безнадійно є тікати. Тікає ще хіба свіжий, такий хтось, хто не знає особливостей краю. Якщо втікачів і розшукують, то лишень для порядку, зі страху перед карою. Але практично кожен втікач засуджений на смерть. І тому ті, яких не знайшли навіть зі собаками і які не згинули, проблукавши якийсь час у тайзі, поверталися самі до табору і просили їх прийняти. Адміністрація, звичайно, робила з того комедію й удавала, що не хоче. І лишень по довгих пониженнях та знущаннях впускала втікачів до табору, садила їх в карцер, судила і додавала ще по кілька років ув’язнення до попереднього вироку. І рідко хто пробує тікати, а частина в’язнів, зайнята в геодезичній і топографічній групах, ходить сама по тайзі без конвою й увечері повертається до бараків. Бо і що може почати людина в лісовій пустелі без харчів, без вогню, без ніяких знаряддів і без зброї? Оселі тут розкинені на віддалі сотень кілометрів одна від другої, а в тих оселях утікач знайде не допомогу, лише міліцію та НКВД, які, перше всього, спитають про документи.

– Хто такий Єзя Хлюдь? – спитав я шуряка.

– Своячок Троцького, – відповів Святослав. – Найстрашніший бандит зі синів Ізраїля, якого знає теперішній каторжний світ.

– Чому ж я його досі не бачив?

– Бо він тепер мало активний. Щойно починає вичухуватися від «буби», якої йому завдав Пєтя Большой.

– А це – хто такий?

– Другий бандит, сибіряк. Здається, зі секти хлистів. Каже, що він – такий самий різун, як і цар Петро «Великий», тільки, що не походить з монаршої родини і тому взяв собі ласкаво-зменшену форму імени і називається Пєтя Большой. Його цілий Сибір боїться.

– І цей Пєтя бився з... як його?.. Єзею?

– Бився. І ще як! Не на життя – на смерть.

– За що?

– Будеш сміятися: за релігійні справи. Ні, ні, я не вигадую – справді ворожнеча постала на релігійному тлі. Пєтя ж, хоча й хлист, чи яка там біда, – але страшний ворог атеїзму, а Єзя – завзятий противник релігії й Бога. От і побилися. Та так завзялися юдин на другого, що їх мусіли розділити. Єзю залишили в Кугурчі, а Пєтю вивезли в Семякіно – 20 кілометрів звідси. Пєтя сприйняв таке рішення, як страшну образу для себе й пониження, бо в Кугурчі хотів залишитися він. До речі, між Пєтєю і Крюком є також якісь порахунки. Пєтя, виходячи з табору, попередив Крюка, що при наступній зустрічі «прив’яже йому піонерську краватку», і Крюк навіть імени Большого боїться.

День минув у великому нервовому напруженні й здогадах: що то там видумали блатні, залишившись у таборі?

Однак, все ішло без пригод. Ми повернулися з праці, відбули перевірку, одержали вечерю й розійшлися по бараках.

На вечерю нам дали таку смердячу юшку, що я її навіть духу не міг знести. Віддав Бородачеві, а сам, набравши у бляшанку снігу, поставив її на розпалену до червоного піч і сів збоку чекати, поки закипить. Волів суху скоринку з окропом, ніж також, практично беручи, воду, лише брудну й смердячу.

За час нашої відсутности блатні перевернули в бараці все, але, видно, не дуже багато скористали, бо тинялися з понурими пиками й блимали на нас тьмавими очима, в яких відбивалися всі пороки світу. Ніхто не говорив голосно, і в бараці панувала нервозна тиша. Кожен знав, що буря висить у повітрі й може початися з хвилини на хвилину.

І вона почалася, але зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Чомусь думав, що босячня вчепиться до Бородача, а тим часом зачинщиком судилося бути мені.

Розгойданим кроком до печі наблизився Зип з новим чайником (уявляєте собі, що то за нечувана розкіш: мати в таборі новий чайник?!) у руках і, дивлячись нахабно мені в обличчя, зіпхнув з печі мою бляшанку, а на її місце поставив свій чайник. Бляшанка впала і покотилася, а Зип ще й підкинув її ногою та, дивлячись з викликом на мене, мовив:

– Сьогодні, шпана, п’ємо чай...

Я не озвався ні словом, наче справа мене не торкалася, а барак залягла ще напруженіша тиша. Але, коли вода закипіла, я відчепив від пояса свій кухлик і сказав:

– Ну, що ж: пити – так пити!..

І по цих словах, неначе б робив найпростішу річ, узявся наливати собі з чайника окропу.

– Ти!.. – диким голосом вереснув Зип, зриваючись із нар. – Ану, клади на місце!..

Та я, хоч у мені бренів від напруги кожен нерв, назовні виявив найбільший спокій і флегматизм. Саме тому, що Зип наказав не брати чайника, я наперед виполоскав кухоль і вилляв воду, а тоді почав поволі наливати вдруге.

Зипові, напевне, забило памороки від злости, і він, блиснувши раптом фінкою, станув навпроти мене, викривлюючи заслинені уста. Однак, поки зібрався скочити, я ще встиг поставити чайник. Злочинець був сильний і швидкий і тому самопевний, а моя зовнішність, як я вже згадував, була дуже обманна. Отже, недивно, що Зип прорахувався, кидаючись із такою відвагою на мене. Бо я блискавичним рухом ухопив лівою рукою його праве зап’ястя з піднятою фінкою, крутнувся до нього спиною, тоді перехопив правою рукою його попід пахву і перекинув собі над головою, подвоївши силу розгону, з яким він летів на мене. Все це сталося вмлівіч[34]34
  Вмлівіч або умлівіч – миттєво, відразу.


[Закрыть], і хряскіт поламаних костей, рик болю, важке падіння тіла, брязкіт переверненої печі і знову рик болю, змішаний з криками здивування, – все це лишилося далеко позаду від усіх моїх учинків, що становили собою один зі звичайних прийомів джіу-джітсу.

Випроставшись, я ще зрозумів, що бачу довкола себе вінок остовпілих з переляку облич, а потім усе змішалося в справжнє пекло: крики, бійка, вогонь і дим. Чи не пекло?..

Отямився я лишень у карцері, куди мене всадили на цілий тиждень і де було таки дуже паскудно: холодно, темно й голодно. Зате було спокійно. Може аж занадто спокійно, а мене кортіло дуже довідатися, що діється зовні.

Та, врешті, одного дня мене вивели з карцеру і повели до таборової канцелярії. За столом сиділо кілька пик, з яких я знав лишень одну – плоску, неначе намальовану на пофарбованій на червоно лопаті, пику начальника табору Рябухіна.

Випитавши мене всі потрібні (власне, непотрібні) персоналії, Рябухін звелів мені оповісти про причини бійки. А я з найдурнішим виглядом в очах, загикуючись і ковтаючи слова, заявив, що вношу скаргу на блатних нашого бараку. Обвинувачував я їх у тому, що вони злісно ігнорують усі ті добродійства, що ними засипають злочинців комуністична партія та уряд Совєтського Союзу, і вперто тримаються буржуазних навичок.

– Навіть у мене, – казав я з патосом, – у такого, можна сказати, закостенілого ворога радянської влади, починає підо впливом інтенсивної праці КВЧ, особливо завдяки глибокозмістовним та ідейним доповідям її представників, – повторюю, – у мене починає прокидатися свідомість. У мене – політичного злочинця! А що ж з блатними – з отим елементом, що є ближчим до партії й уряду, ніж ми, політичні? На них, на жаль, не видно найменшого впливу всіх заходів і старань КВЧ. Назвіть мені бодай одного блатного, який би перестав уживати нецензурні слова! Нема такого. Всі вони лаються, як царські генерали, як найгірші покидьки суспільства...

Через те, що поголовно вся адміністрація табору, включно з робітниками КВЧ, лаялася точнісенько так, як і блатні, мені не дали скінчити. Винагородили лишень кількома матюками і стусанами в потилицю та погнали до бараку.

Це було зараз після обідової години, отже, бараки стояли порожніми, і в нашому я застав одного лишень днювального – бувшого полковника Стопкіна. Злоязичні в’язні казали, що обличчя Стопкіна після того, як йому зголили вуса, стало подібним не до обличчя, а до чогось зовсім протилежного. І в тому була велика доля правди, бо я особисто, дивлячись на Стопкіна, завжди почував ніяковість, ніби бачив перед собою, щось вкрай непристойне.

– А-а! – зустрів мене Стопкін злорадним хіхіканням. – Товариш революціонер! Ну, як вам сподобалося в карцері?

– Сподобалося, ваше прєвосходітельство! – відгризнувся я. – До праці не треба ходити, не треба з босяками зустрічатися і на сороміцькі речі дивитися...

Видно тому, що, виголоджений на тюремних харчах, не мав червоної крови, Стопкін не почервонів, а лишень пожовтів.

– К-каналія!.. – з присвистом зашипів він. – Ти думаєш, що в тебе морда краще виглядає, ніж моя?

– При чому тут морда? – спокійно здивувався я. – Кожен має лице, чи, як ви, ваше прєвосходітельство, зволили сказати, морду таку, яку йому Бог призначив мати. Справа лишень у тому, з якою гідністю хто своє лице і звання носить... Але, бачу, тут водиця кипить. Чи не дали б ви мені напитися чайку, ваше прєвосходітельство?..

– Цвіркай, цвіркай, насміхайся!.. Над старим чоловіком легкою насміхатися!.. – у безсилій злобі, майже плачучи, вихрипів Стопкін.

– Чому ж ви вважаєте, що я насміхаюся, полковнику? Чень же до цього часу ви могли би бути генералом. Не хотіли би цього, боїтеся, чи соромитеся?

– Не хочу про це ні знати, ні думати! – вереснув гістерично Стопкін. – На чорта мені всякі нісенітниці, за які треба лишень каратися!..

– Справді, коли щось вважається нісенітницею, то не варто до нього ані стреміти, ані за нього каратися... – згодився я, усміхаючись. – Тому, давайте нап’ємося чайку, ваше прєвосходітельство...

Настояний на пахучих порічкових, малинових чи вишневих прутиках, чай пах приємно й здорово. В мене ще була грудочка цукру, і я, великодушно поділившись нею зі Стопкіним, відразу поправив його гумор і навіть настроїв примирливо до себе.

– Що нового? – спитав я, сьорбнувши гарячого чаю.

– А от, не бачиш? – показав довкола себе рукою Стопкін. – Дошки пообгорали, мало весь барак не пішов із димом, людей покалічили. Рябухін утрати на десять тисяч рублів нарахував. Навіть більше.

– Це він бреше, звичайно. Звідки ж тут набереться десять тисяч?

– То ти так думаєш. А Рябухін думає інакше. Він лікування і похорони порахував, а до того – втрату робочих годин тих в’язнів, що в лікарні лежать... Знову ж, ремонт бараку, дошки, цвяхи... Це, брат, державі у добру копійку влетіло.

– Справді, горе страшне!.. Але ви, ваше прєв сходітельство, про якісь похорони згадували. Кого поховали?

– Федора Бородача.

Від цієї відповіді на мій бадьорий настрій упала густа тінь, і охота жартувати відразу минула.

– Бородача вбили!.. – вирвалося в мене.

– Не вбили йото – поранили, – поправив мене Стопкін. – І рана не така то вже страшна була. Але зараження крови його вбило. Вчора поховали.

– Зараження крови... Звичайно... Адже в лікарні для в’язнів ні ганчірки чистої, ні йодини нема, дарма, що Рябухін видатки на хворих тисячами рублів обраховує... І похорони!.. Скільки нарахував Рябухін за те, що голе тіло виволокли з табору й зарили в яму?..

– Та йди ти к чорту! – злякано махнув руками Стопкін. – Також мені розмови заводиш! Мало тобі десятки? Хочеш іще другу заробити?

– Підеш доносити? – спитав я просто, відкинувши комедію з титулуванням.

– Ні, – заперечливо покрутив головою Стопкін. – Хоч... мусів би піти.

– Ти чув, Стопкін, дотеп про Леніна? Один каже: «Ленін помер, але діло його живе!» А другий відповідає: «Ох, нехай би він краще жив, а діло його вмерло!» І тобі я також би сказав: Ліпше йди й донеси, але лишися з переконанням, що не повинен був цього робити.

– Як це? Щось дуже мудро...

– Справді, як на тебе, задуже мудро... Оповідай краще далі: хто ще в карцері, кого поранено, а кого інакше покарано?

І Стопкін оповідав з деяким навіть піднесенням, в якому відчувалося цілком виразний осуд наших «рееволюційних» поглядів і вчинків.

– Дивлюся я на вас, дурних, і зло мене бере, – признався він одверто. – Скажіть мені, якого чорта ви ще носа задираєте?! Сидіть тихо – і все! Минули царські часи, коли можна було в революцію гратися! Тепер такі часи настали, що й невинних карають. Здається, ясно. Але ні, знаходяться ще малохольні!..

Отже, оповів, що пораненого Зипа відвезено до табору Семякіно, де була краще обладнана лікарня, в якій Зипові мали гіпсувати, чи ампутувати руку. Яшка Чижик і Пенька Смик також потерпіли чимало, так що їх можна було сподіватися з лікарні нескоро. В інших бараках сутичка пройшла з неоднаковими вислідами, але на загал блатні її програли. Навіть грізний Єзя Хлюдь, не вспівши ще стати на ноги по першій рані, – а, може, саме завдяки тому, що ще не набрався сили, – знову повернувся до лікарні з поломаним ребром. З нашого боку важкою втратою була лишень смерть Бородача. Крім нього, поважно потерпів ще Артеменко, що лежав у лікарні з пробитим боком, а решта мала лишень незначні пошкодження. Космач і Вербняк уже пішли до роботи, а Святослав навіть не хотів до лікаря йти – обійшлося якось так. По інших бараках було приблизно те саме.

– Та ще того придуркуватого мусіли в лікарні замкнути, – вже скінчивши справоздання, пригадав Стопкін.

– Якого придуркуватого? – не догадався я.

– Та якого ж! Скільки в нас придуркуватих є? Крюка. Він як почав верещати, як почав ганяти по цілому таборі – ледве його впіймали.

Я не вважав навіть за потрібне спитати щось більше про мого кровного ворога. Лишень сказав Стопкіну:

– Ну, от, прєвосходітельство, ти радиш – сидіти смирно, а воно, бач, добре скінчилося.

– Воно ще не скінчилося... – зловісно-пророчим голосом відповів Стопкін.

– О в, ваше прєвосходітельство, ви неначе чогось боїтеся?..

– Поживеш – і ти злякаєшся... Рябухін, он, погрожував, що він, замість Зипа, тепер перевезе сюди Пєтьку Большого. Цей уже собі не дасть у кашу наплювати. Він вам покаже!..

– Нам? А вам?..

– Усім буде: і вам, і нам... – сердито гаркнув Стопкін, зрозумівши, що нехотячи зрадився.

Увечері, коли в’язні повернулися з роботи, я зробив приємне відкриття: на місці покійного Бородача розквартирувався побіч мене Арпад. З першого погляду я зрозумів, що, він і Святослав за тиждень моєї відсутности вже веліли познайомитися і заприязнитися.

Наступний день випав вихідний, то ж в’язні не спішили лягати. Більша частина з них, порозсідавшись біля печі, слухала вигадок старого Жучка, що був майстром оповідати всякі дивниці, а ті, що. полягали, вже спали. І ми також прикинулися сонними.

Лігши поміж Святославом і Арпадом, я відчув себе так, ніби був у своїй хаті, між своєю родиною. І настрій у мене розпогодився і сил прибуло.

– Добре, що ми вкупі, – шепнув я. – Будемо разом мізкувати, що далі робити.

– А ти ще не намізкувався в карцері? – спитав Арпад, намагаючись щось розломити в руках.

– Там погано думається, – признався я. – Світ видається чорнішим, ніж насправді, й людина почуває себе надто самітною. Але все ж я маю кілька плинів і хочу почути про них вашу думку.

У Святослава від незагоєної рани боліла голова, і він лежав із заплющеними очима, не виявляючи охоти до розмови. Але Арпад озвався:

– Вислухаю найпильніше навіть десять плянів, але при одній умові.

– Якій?

Арпад присунувся близько і шепнув мені у вухо: – Якщо вони будуть торкатися втечі.

– Втечі?

Я збирався дуже енергійно запротестувати, але Арпад, скориставшись з моменту, ткнув мені в уста, наче в розкритий дзьоб голодного вороняти, частину того, що він врешті розламав, а другу частину подав Святославові. Я вихопив несподіваний подарунок з рота і зі здивуванням побачив, що, це – хліб. Шматочок черствої цілушки. І не таборового глевтяка, а справжнього житнього хліба! Вже самий його запах вплинув на мене, як на розплакану дитину пипка, і я, відломивши від шматочка крихту, побожно посунув її на язик. Пожував, посмакував, проковтнув і щойно після того докінчив свій протест:

– То ти поважно думав узяти ноги на плечі?!

– Певно, – хитнув головою Арпад, гризучи свій шматочок. – Я відразу побачив, що в’язнів тут зовсім не стережуть так пильно.

– Та бо найліпшими сторожами є морози, тайга і... Святославе, ти вже казав йому?

Святослав зробив притакуючий знак головою.

– Бачиш, – обернувся я знову до Арпада. – Тільки божевільний, або дурний, що не знає обставин і околиць, може тікати звідси.

– Гм... – байдуже гризнув хліба Арпад, – Я є якраз протилежної думки: тільки дурний, або божевільний, знаючи край і обставини, буде тут сидіти...

– Що ти хочеш сказати? – схвилювався я.

– Хочу сказати, що, – прошу мені вибачити одвертість, – лишень божевільний, або дурний, може ігнорувати вивчення головних особливостей пралісів, чи пустелі, знаючи, що йому раніше, чи пізніше, доведеться в них побувати...

– То... То ти... – почав був я, але хвилювання вривало мені голос. – Чуєш, що він каже!? – повернувся я знову у бік шуряка.

– Ні, не чую, але знаю...

– Знаєш? І що скажеш на це?

Святослав зморщився від болю і відповів самими устами, не розплющуючи повік:

– Що він... розумний і відважний парубійка...

Тут у дужках мушу зазначити, що «парубійка» мав уже під п’ятдесятку, і голову його прикрашала велична, немов полірована, лисина.

– Чекай, – сказав я Святославові, хоч він і без того замовк. – Чекай... Як бачу, то я сильно відстав від подій. Пам’ятаєш, що ти мені оповідав? А тепер скидається на те, що оцей блискучоголовий «парубійка» змінив твої погляди, обернувши їх під кутом 180 ступенів...

– От і неправда!

– Як то неправда?! Чи ти не казав мені, що тікати звідси – річ безнадійна?

Святослав пожував устами і зробив мені знак пальцем, щоб я присунувся ближче до нього. І, коли я наставив вухо, почав мені тихо пояснювати:

– Пригадаймо трохи граматики, Несю: про доконану й недоконану форму дієслів. Є певна різниця між «тікати» і «втекти», а в конкретних обставинах ця різниця особливо очевидна. ТІКАТИ можна завжди, навіть зараз. І це зовсім нетрудно. Важче ВТЕКТИ. А вже майже безнадійне – втекти так, щоб врятувати життя і вирватися на волю.

– Святуню, – підсунув я йому руку попід пахву, – ти мені вибач, але я щось не дуже уважно твоєї граматичної лекції слухав. Я в цей час думав і прийшов до ще глибшого переконання, що втеча звідси майже рівнозначна смерті. І тому...

– І тому, звичайно, ти, як і я, хочеш тікати... – закінчив мою думку шуряк.

Я засміявся:

– Що за неймовірна проникливість думки!..

– Проникливість тут ні при чому, – відповів Святослав, – просто звичайна логіка: якщо ми в молодості, коли було так багато чого тратити, ходили стежками, якими обережні не ходять, то тепер було би справжнім безглуздям самим стати обережними задля збереження каторжного життя.

Я пригадав собі Стопкіна й усміхнувся з порівняння. А на загал стало мені раптом легко й ясно на душі, неначе в молодості. І в думках я дякував Богові, що звів мене разом з товариством, з яким і при найважчих обставинах не можна втратити бадьорости духа.

Від Святослава я повернувся до Арпада і ткнув його пальцем у бік. Хотів його щось спитати, але Арпад, ледве я його торкнувся, кинувся конвульсійно цілим тілом і дико крикнув:

– Вай!!!

Я думав, що він жартує, але він дивився на мене очманілими очима, в яких видно було щирий переляк вирваної зі сну людини.

– Чого тобі? – спитав він урешті, зніяковілий.

Його заспане обличчя було таке втішне, що я не витримав і засміявся:

– Та нічого. Я не сподівався, що ти так скоро заснув. Вибач, що збудив.

– Йди до дідька! – беззлобно вилаявся Арпад.

Тепер і Святослав почав сміятись:

– Диви, диви! Він ще й досі не позбувся «буржуазних» рефлексів!..

– Я, коли хочеш знати, «набувся» їх ще більше після того, коли мій слідчий цю слабість у мене відкрив. Мені досить лишень, щоби хтось на мої ребра пальцем показав – і наче електричний розряд: «Дрр!»

Це вже не було зовсім смішним, і мені стало ніяково.

– Ще раз вибач, – перепросив я, – я хотів тебе спитати, де ти такий смачний окраєць узяв?

– Окраєць? Га! Фокус, брате: «Абра-кадабра» – і виходить хлібець.

– Справді?! То зроби ще принаймні з десять разів оцю «абру-кадабру»!

– Хе, який мудрий знайшовся! Сам зроби! Адже ти такий самий циркач, як і я.

– Де ж би там! Куди мені з тобою рівнятися?! Ти самому Сталіну фіґлі-міґлі показував... – натякнув я на його перебування в московському цирку.

– А тобі покажу – о! – склав кулака Арпад. – Тільки шпіґни мене ще раз – і дістанеш у саму кушку[35]35
  Кушка – ніс (жаргон).


[Закрыть].

– Хай і дістану. Але скажи, звідки ти хліба взяв? – уперся я.

– Та навіщо тобі знати?

– Ну, ти також дивак: «Навіщо?» Та тому, що, коли цей хліб з-поза табору дістався сюди незаконним шляхом, значить, якась така дорога є. А, коли є дорога, то нею може дістатися і щось інше...

– На це надій не покладай. Хліб я одержав у виміну: мав захованого ще золотого зуба, і за нього виміняв буханець хліба, який мені передаватимуть частинами. Обмін злодійський, бо ж три грами золота вартують у двадцятеро, чи в тридцятеро більше. І річ невинна: хліб. А що ти маєш, щоб обміняти «за щось інше»? І де ти такого дурня знайдеш, який би маючи «щось інше», взявся тобі його передавати в табір?

– Твоя правда, – погодився я. – Але все ж таки мені цікаво, як той хліб сюди потрапив?

– Потрапив він так: кілометрів зо три звідси стоїть собі п’ять хат, в одній з них є «бабьонка» Мотя, яка вміє пекти хліб і кохатися. В Моті є коханець, який служить тут при конвої. Мотя любить, наче сорока, все, що блищить, і за блискучі речі вміє блискучо любити... Чи тобі до того всього треба ще якихсь пояснень?..

– На тему хліба – ні. Але, скажи мені, чи ти справді так добре знаєш Сибір?

– Знаю настільки, наскільки можна було з друкованих джерел вивчити. Я справою «місць віддалених» понад десять років займався. Читав усе, що міг на цю тему дістати, а мапи вивчав напам’ять. І, голубе, як тільки очі заплющу – весь Сибір, наче на долоні бачу: ріки, гори, болота, ліси, тундру – все! Хочеш, наприклад, знати, де ми перебуваємо? Ось: над рікою Алдан – найбільшою правою притокою Лени. До Алдана впадають з правого боку Томмат – який своєю чергою має притоку Учур – та Амґу. З лівого боку до Алдану впадає Моя та Аллах-Юнь. Положення – до 200 метрів понад рівень моря. Під нами – поклади вугля, а також золота. Долина. На схід – Верхоянський Хребет, за ним – Хребет Перського. Біля Кугурчі пересічна температура в січні – мінус 40-50 ступнів, у липні – плюс 15-20 ступнів. Сніг лежить упродовж 220 днів у році. Густота населення в цій околиці біля берегів річок не перевищує 10 осіб на квадратовий кілометр, а далі – всього випадає одна особа. На полудневий захід від нас лежить місто Алдан, і в його околиці населення «густе», бо випадає на квадратовий кілометр приблизно 25 осіб. Знаходимося в смузі вічної мерзлоти з дуже незначною кількістю опадів. Населення – Якути, а далі – Якути з Евенками. Алдан – ріка судоходна...

Я засміявся і перебив Арпада:

– Подиву гідно! Коли б ти ще внав секрет, як зробитися невидимими, то ми би без ніякого труду могли опинитися на волі...

Я би ще охоче поговорив, але мої друзі, наморені цілоденною працею, потребували відпочинку і скоро поснули. А я лишився сам з новою ідеєю і зі своїми розбурханими думками. Передсмак небезпечної авантюри відразу скинув з моїх плечей два десятки років, зробив мене молодим, відсвіжив думки й почування: Так, так, втікати, неодмінно втікати! Що найголовніше? Вогонь. Треба розстаратися тільки пару коробок сірників і сухарів, чи чого іншого, щоби могти підтримати сили день-два без необхідности зупинятися й здобувати харчі. Не може бути, щоби втеча мусіла неодмінно кінчатися невдачею! Особливо, коли тікатиме троє відважних і дружних людей! Адже живуть тут люди!

Я вже загорівся наміром, я обмірковував на всі способи можливості, й досадно мені було, що Святослав з Арпадом можуть спати. І не лишень вони – всі в бараці спали, а я один лежав на твердих дошках з відкритими у темінь очима і думав, думав, думав...

Другого дня наказано мені помогти при інвентурі[36]36
  Інвентура – це процес перевірки й документального обліку майна, запасів або інших цінностей, що включає їх фізичне підрахування, звірку з обліковими даними та виявлення будь-яких невідповідностей. Це допомагає підтримувати порядок, виявляти нестачу або надлишки, а також перевіряти точність облікової інформації.


[Закрыть] лікарняного бараку. Переписувати там, властиво, не було чого, і робота платного обліковця напевне на багато перевищувала б вартість лікарняного майна. Але мені до того діла не було.

Очікуючи на попередній інвентурний список, я пішов коридором, заглядаючи крізь заґратовані отвори в дверях до середини «палат». Страшний вид вони представляли! Ті живі трупи в лахміттях серед понурої, страшної нужди могли конкурувати з грішниками Дантового «Пекла», а самі приміщення різнилися від житлових бараків хіба тим, що були ще більше занедбані й брудніші. Лишень у двох «палатах» були поганенькі залізні ліжка зі збитими на макух матрацами, а в решті стояли звичайні нари.

В одній із кімнат я впізнав Жоржа. Він сидів на нарах у самій шпитальній сорочці з пообриваними рукавами та розшматованою пазухою і, обнявши власні коліна, поклав на них голову. Коли би це не звучало натякненням на парадокс, я би сказав, що він був живим втіленням мертвеччини і порожнечі – таким одчаєм і безнадійністю віяло від цілої його скорченої постаті й отупілого, чи обезумілого обличчя. Справді, жалю гідна така постать, що, поставивши все на карту за можливість панувати над іншими, натомість опинилася сама на самому споді життя. Було чого розпачати!..

Я дивився на нього і думав, що ось я, Святослав, Арпад і нам подібні – ми мали стільки втрат і гіркот у житті, що їх і сотої частини навіть не снилося таким от Жоржам. Так, ми тратили величезні скарби, але зате наші душі були вічно невичерпними джерелами, які на місце втраченого завжди приносили щось нове. А Жорж, звичайно, не міг втратити і сотої частини того, що могли втратити ми, але, втративши ту свою дрібничку, яку вважав усім, лишився таким страшним, таким нещасним старцем!..

Раптом він зауважив мене (віконце було досить велике), й обличчя його перекривилося Гримасою тваринного жаху. Воно було таке страшне у своїм переляці, що й мені від нього пішов поза шкурою мороз. Той беззубий рот, чорний заріст довкола й вибалушені очі, що їх страх витискав з орбіт, – це було моторошне! Щастя, що недовго – якусь мить, – і Крюк, наче якась людоподібна тварина, чкурнув на чотирьох просто через тіла хворих у самий кут, де його закрив горішній поверх нар.

* * *

А в таборі тим часом тут і там ішли безупинні розмови про Пєтьку Большого, якого сподівалися з хвилини на хвилину. Оповідали про нього всякі не чувані речі: що це – великан у сажень росту, що він на ведмедя голіруч ходить, що він знає чари і сидить у таборі, бо того сам хоче. Розказували також про його надзвичайні розбійничі подвиги і про те, що в нього по цілому Сибірі порозкидані криївки, повні золота та інших скарбів.

Я спитався у Святослава, скільки може бути в тому правди, але Святослав багато не знав:

– Я його бачив усього пару разів, і то здалека. Не знаю лишень, чому Рябухін думає, що може нам дозолити[37]37
  Дозолити – досадити.


[Закрыть] Пєтькою, поставивши його на чолі босячні. Пєтька – король розбійників і блатними гидує. Він – не лишень людина фізичної сили, а й певних засад, яких тримається твердо.

З того всього я прийшов до висновку, що Пєтька небуденна постать, і навіть зацікавився ним.

І от він з’явився, та ще й одержав призначення – просто до нашого бараку, чим наробив чимало переполоху. Стопкін йому дорогу робив, наче справжньому королеві, Жучок, який тимчасово був вибраний старостою, відразу ж запропонував своє місце, а решта в’язнів проявила безпардонну цікавість, у великій мірі сполучену з запобіганням ласки.

Та Пєтька з байдужністю людини, звиклої до поклоніння перед собою, здавалося, не бачив нічого того. Не дивлячись, кинув свою торбу як попало на нари, а сам з утомою орача, що цілий день ходив за плугом, важко сів біля нашого грубо склепаного арештантського стола.

Був це чолов’яга у віці половини четвертого десятка, справжній велетень і рідкісної краси: рум’яний, білозубий і синьоокий. Темні брови й довгі вії зраджували, що й чуприна його мала б бути густа та хвиляста, а тому аж досада брала, що зняли її «під кульку», опоганивши цей видатний твір Божий. І нічого розбійницького, нічого хижого в тому Большому не було, навпаки, кидалася в очі не то велика втома, не то туга, не то пригнічення. А на загал він був би вимріяним типом для іконописців школи Мікель Анджельо, і зневажливо-ласкаве ім’я «Пєтька» йому не підходило ніяк.

Він сів і мовчав. Не дивився ні на кого, нічого не питав, але в’язні один по-одному почали всі самі сходитися до нього й зачіпати розмовами. Скоро слово забрав Жучок і став оповідати, як, очевидно, про найбільш цікаву подію, останню бійку в бараці, і при тому жестикулював енергійно та показував у наш бік.