Текст книги "Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину"

Автор книги: Олесь Бузина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

Наверное, такой же восторг испытывает ученый-палеонтолог, которому удалось обнаружить вымершую переходную форму. Все стало на свои места. Никаких украинцев на Галичине не было не только в XIV веке, как нас учили в советской школе, но и через 500 лет. УКРАИНЦЫ – ИЗОБРЕТЕНИЕ XX СТОЛЕТИЯ. Трагическая мутация русского самосознания на самой границе Русского Мира, вызванная польско-австрийским идеологическим облучением.

Степан Шухевич – офицер 33-го полка ланвера, сформированного преимущественно из русинов, и родной дядюшка небезызвестного Романа Шухевича – вспоминал, как произошла эта подмена этнонимов в австрийской армии зимой 1916 года. На фронт прибыл наследник престола эрцгерцог Карл. Он провел смотр полка: «Нас заведено десь далеко-далеко поза фронтом до якогось густого лісу… лежав сніг… урядове наше назвисько було тоді «Рутенен», а слова українець або українці не люблено. Коли Карло підступив до мене, запитав, за що я дістав моє доволі високе відзначення, а опісля запитав, ЯКОЇ НАРОДНОСТИ мої люди. Я відповів, що рутенці.

– Ніяких рутенців, усі українці, – відповів Карло, подав мені руку і пішов перед фронтом моєї сотні…

… від тієї хвилі з розказів, наказів, звітів і т. і. в австро-угорській військовій команді зникло слово «Рутенен», а писано та говорено тільки “Украінер”».

Чтобы эта этническая мутация обрела легитимность, ей пришлось придумать фальшивую родословную, флаг, герб и гимн.

Степан Шухевич

Необязательно этим гербом мог стать знакомый всем трезуб. В 1917 году Михаил Грушевский написал статью «Украинский герб». В качестве герба новой страны он предложил… золотой плуг на синем фоне, чтобы «этот знак новой Украины занял центральное место в государственном гербе»…

Нетрудно догадаться, что эта идея была подсказана наивным народническим мышлением председателя Центральной Рады. Малороссийское дворянство в XVIII веке просто посмеялось бы над таким предложением. Плуги, грабли и косы – орудия крестьянского труда – не имеют никакого отношения к гербам, являвшимся признаком благородного воинского сословия. Плуг в гербе, с точки зрения геральдики, – это издевка над его владельцем, намек, что он обычный проходимец, решивший присвоить дворянский статус, на который не имеет права. Грушевского все это, видимо, не смущало. Его государство должно было стать державой рабов, понуро бредущих за миражом – золотым плугом.

Но экзотическое предложение полоумного профессора все-таки не прошло – в результате долгих дебатов на синий щит Украины попал не плуг, а трезуб первых Рюриковичей – древний символ феодального рода, создавшего некогда Русь. Отказаться от него, признать, что Украина к Руси не имеет никакого отношения, решительно порвать со всем «русским» в себе и упасть в дорусское прошлое к древлянам и полянам Центральной Раде не хватило душевных сил. Хотя, по логике, вслед за принятием трезуба следовало провозглашать монархию, приглашать Рюриковичей на киевский престол и претендовать на их наследие – Новгород, Полоцк, Владимир-на-Клязьме и всю Великую и Белую Русь в придачу к Руси Малой. Однако суженное «половецкое» сознание первых украинских националистов такой размах не вмещало, протягивая загребущий, но все-таки хуторской взгляд только до Кубани – где мазанки, то и наше!

В реальности Центральная Рада оказалась именно Союзом плуга и трезуба. Чем-то вроде Союза меча и орала из «12 стульев». Ее будущие деятели вымалевывали на картах свою Украину годами. На детскую игру «в государство» они радостно осваивали сотни «грантов» – только в 1909 году австрийское правительство потратило на содержание львовского «научного» общества им. Шевченко во главе с Грушевским 14 000 крон, по постановлению краевого Галицкого сейма, и еще 8000 крон из бюджета имперского Министерства просвещения.

Но к внезапному крушению Российской империи и необходимости взять на себя ответственность за ее осиротевшую без царя окраину, впавшую в смуту, ни профессор Грушевский, ни журналист Петлюра, ни писатель Винниченко оказались совершенно не готовы. Великие дела невозможны без преодоления великих трудностей. К делам же кабинетные мечтатели оказались не способны совершенно, предпочитая витать в наркотических грезах о золотом плуге, который сам упадет им с неба.

Показательно, на что тратились деньги, выделяемые австрийским правительством тому же Обществу им. Шевченко во Львове в уже упомянутом 1909 году. Будете смеяться! На создание «культу Шевченка в його розвитку» и изучение… украинских похоронных обрядов. – Члены этого псевдонаучного сообщества составили тогда перечень вопросов, который требовалось изучить в первую очередь. Привожу только некоторые – самые любопытные:

«1. Які знаки віщують смерть і хто їх видить або чує? Які сни або пригоди проповідають смерть?

<…>

3. Що роблять з тілом небіжчика? Хто його миє, чеше і убирає?.. Де дівають солому з сінника, на якім лежав мерлець?

4. Де кладуть мерця, на стіл чи на лавку, куди ногами, і як убирають катафальок?

<…>

6. Хто робить трумну, з чого, коли і за що?»

По-видимому, этот консилиум ученых кретинов изобретал не так Украину, как гроб для нее. Не забывая, впрочем, своих повседневных жизненных нужд – тот же Грушевский на «изучении» технологий истинно украинского гробостроительства умудрился разжиться перед Первой мировой войной особняком во Львове, дачей в Карпатах и многоэтажным «небоскребом» в Киеве, квартиры в котором сдавал внаем – неплохо, видать, кормила бородатого прохиндея «украинская справа»!

Подводя итог неудавшемуся эксперименту по изобретению новой страны, Дмитрий Донцов – идеолог украинского национализма уже следующей, бандеровской, эпохи (и еще один новый «украинец» из щирых москалей) был вынужден признать в том же 1926 году, когда в Париже был убит Петлюра: «Украина, которой жаждем, еще не существует, но мы можем создать ее в собственной душе».

Языческая химера, зародившаяся в душах малочисленной группы интеллектуалов, страдавших малороссийским комплексом неполноценности, требовала новой порции жертв, дабы воплотиться в действительность.

Ведь каждая душа

создает

только

«свою» Украину.

ЛИЧНУЮ!

… И где найти достаточное количество чистых, праведных душ?

1 июля 2013 г., Кіевъ.

(Продолжение следует)

Библиография

Беляев В., Рудницкий М. Под чужими знаменами. – М., 1954.

Вернадский В. И. Дневники. Октябрь 1917 – январь 1920. – К., 1994.

Винниченко В. Щоденник. Том перший. 1911–1920. – Едмонтон – Нью-Йорк, 1980.

Винниченко В. Щоденник. Том другий. 1921–1925. – Едмонтон – Нью-Йорк, 1983.

Винниченко В. Щоденник. Том третій. 1926–1928. – Київ – Едмонтон – Нью-Йорк, 2010.

Вілсон Ендрю. Українці: несподівана нація. – К., 2004.

Гофман Макс. Записки и дневники. 1914–1918. – Ленинград, 1929.

Григор'єв Г. У старому Києві. – К., 1961.

Грушевський Михайло. Спомини. – К.//Київ. – 1988. – № 7-12; 1989. – № 8-12; 1992. – № 2, 3.

Грушевський Михайло. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк – Львів – Київ – Торонто – Мюнхен, 1992.

Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

Гуммерус Герман. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства в Києві. – К., 1997.

Гунчак Тарас. Україна: перша половина XX століття: нариси політичної історії. – К., 1993.

Демкович-Добрянський Михайло. Українсько-польські стосунки у XIX сторіччі. – Мюнхен, 1969.

Денник начальної команди Української Галицької армії. – Нью-Йорк, 1974.

Деникин А. И. Путь русского офицера. – М., 1991.

Донців Дмитро. Рік 1918, Київ. – К., 2002.

Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. – Мюнхен, 1966.

Дорошевич О. Українська культура в двох столицях Росії. – К., 1945.

Доценко Олександр. Зимовий похід. – Варшава, 1932.

Драгомиров М. И. Австро-прусская война. 1866 год. – М., 2011.

Дубинский И. В., Шевчук Г. М. Червонное казачество. Издание пятое. – К., 1987.

Екельчик Сергеи. История Украины. Становление современной нации. – К., 2010.

Екельчик Сергій. Українофіли: світ українських патріотів другої половини XIX століття. – К., 2010.

Ефимов Борис. Мой век. – М., 1998.

Єфремов Сергій. Щоденники. 1923–1929. – К., 1997.

Иван Франко в воспоминаниях современников. – М., 1966.

Ільницький Олег. Шевченко і футуристи. – Мюнхен. // Сучасність. – 1989. – № 5.

Історія українського війська / За редакцією проф. Івана Крип'якевича та ін. Друге доповнене видання. – Вінніпег, 1953.

Канализация Киева (1894–1994). – К., 1994.

Капеллер Андреас. Мала історія України. – К., 2007.

Кащенко Адріан. Під Корсунем. – Катеринослав, 1917.

Кин Ц. И. Италия на рубеже веков. – М., 1980.

Київ. Енциклопедичний довідник за редакцією А. В. Кудрицького. – К., 1981.

Киевщина в годы гражданской воины и иностранной военной интервенции (1917–1920). Сборник документов и материалов. – К., 1962.

Ключ Юрій. Лібідо поетеси. – К. Ц Лель. – 1995. – № 5.

Ковалевський М. М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлекси. – Інсбрук, 1960.

Ковальчук Михайло. Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. – К., 2006.

Костенко А. И. Леся Украинка. М., 1971.

Крип'якевич Іван. Коротка історія України. К., 1993

Крути. Збірка у память героїв Крут/ Упорядники Осип і Надія Зінкевичі. – К., 2008.

Лежогубський Феодосій. Де знайти правду? Катехит реальних шкіл у Львові. – Львів, 1916.

Леся Украинка в воспоминаниях современников. – М 1971.

Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах Том 10. Листи (1876–1897). – К., 1978.

Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах Том 11. Листи (1898–1902). – К., 1978.

Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах Том 12. Листи (1903–1913). – К., 1979.

Махно Н. И. Воспоминания. Книга 1. – Париж, 1929.

Махно Н. И. Воспоминания. Книга 2. – Париж, 19361937.

Меир Голда. Моя жизнь. – Алматы – М., 1993.

Міхновський Микола. Самостійна Україна; Справа української інтелігенції. – К., 2007.

Науковый сборникъ, издаваемый литературнымъ обществомъ Галицко-русской матицы. Выпускъ I и II. – Львовъ, 1868.

Петренко Іван. Історія України від найдавніших до теперішніх часів. – Краків, 1941.

Петрів Всеволод. Військово-історичні праці. Спомини. – К., 2002.

Петровський М. Возз'єднання українського народу в єдиній українській радянській державі. – К. – Харків, 1944.

Пчілка Олена. Твори. – К., 1971.

Романенчук Богдан. Бій під Крутами – пам'яті лицарів абсурду. – Львів, 1932.

Рот Йозеф. Марш Радецкого. – К., 2000.

Саксаганський П. По шляху життя. Мемуари. – Харків, 1935.

Семенко Михайль. Вибрані твори. – К., 2010.

Семенко Михайль. Кобзар. – Харків, 1924.

Снайдер Тімоті. Червоний князь. – К., 2011.

Сосюра Володимир Третя рота. – К., 1997.

Субтельний Орест Україна: історія – К., 1992.

Табачник Дмитро. Історія української дипломатії в особах. – К., 2004.

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів. – К., 2011.

Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки. – К., 2007.

Тинченко Ярослав. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918, – К. – Львів. 1996

Тинченко Ярослав. Українські збройні сили: березень 1917 р. – листопад 1918 р. – К., 2009.

Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: життя і слово. – ., 2006.

Тютюнник Юрій. Революційна стихія. Зимовий похід 1919–1920 рр. – Львів, 2004.

Тютюнник Юрій. З поляками проти Вкраїни. – Харків, 1924.

Урланис Б. Ц. История военных потерь. – С.-П6., 1998.

Хроніка наукового товариства імени Шевченка у Львові Справозданє за місяці: січень-цвітень. Вип. II. Р. 1909. Ч. 38. – Львів, 1909.

Хроніка наукового товариства імени Шевченка у Львові. Справозданє за місяці: май-серпень. Вип. III. Р. 1909. Ч. 39. – Львів, 1909.

Чернин Оттокар. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М. – Петроград, 1923.

Чикаленко Євген. Спогади (1861–1907). – К_ 2003.

Чикаленко Євген. Щоденник. Том 1. (1907–1917). – К., 2004.

Чикаленко Євген. Щоденник. Том 1. (1918–1919). – К., 2004.

Шелухін С. Назва України. – Відень, 1921.

Эко Умберто. Баудолнно. – С.-П6-, 2003.

Эрцбергер М. Германия и Антанта. Воспоминания бывшего германского министра финансов. – М. – Петроград. 1923.