Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Рівно через місяць, 5 квітня, між Туреччиною і Росією був укладений договір, який хоч і не враховував зауважень Орлика, однак надавав йому у володіння Правобережну Україну з резиденцією в Немирові (потім її змінили на Чигирин). Поряд з іншими, на Правобережжі починають утверджуватися Корсунський, Уманський і Чигиринський полки. Турецький уряд навіть хотів призначити єрусалимського патріарха Хрисанфа на "козацьку патріархію". Однак і після укладеного договору Орлик наполягав на продовженні війни з Росією.

Водночас він звертається зі спеціальним маніфестом до урядів європейських країн, щоб поінформувати їх щодо "українського питання" та відносин України-Гетьманщини з Османською імперією. У ньому зазначалося, що Московщина порушила "закони та вольності" української нації, які були підтверджені царем у 1654 р. Пояснювались і причини союзу гетьмана з султаном, який був укладений гетьманом тільки заради визволення рідної Вітчизни. Маніфест надіслали урядам Голландії та Англії. У супровідних листах до англійського короля та Генеральних Штатів Голландії П.Орлик писав, що утвердження Української держави на сході Європи сприятиме встановленню європейської рівноваги, адже таким чином буде ослаблена Російська імперія.

Паралельно зі зверненням до урядів Європи український гетьман пише свою знамениту "Дедукцію" ("Вивід прав України"), яка була віднайдена І.Борщаком у французьких архівах лише на початку XX ст. У цьому документі він знову (вже вкотре!), звертаючись до прикладів з європейської історії, обґрунтовував право українців на власну державу. "... за останнє століття (XVII – авт.) можна було бачити, як у цілім цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання. Україна знаходиться майже в такому самому становищі... – писав Орлик. "Дедукція", поряд із Конституцією 1710 р. і маніфестом 1712 р., посіла важливе місце в суспільно-політичній думці України, стала визначною пам'яткою розвитку української державної ідеї не лише в нову, а й у новітню добу всесвітньої історії.

У листопаді 1712 р. Османська імперія повторно оголосила війну Росії, а тому частина війська П.Орлика на чолі з полковником Горленком знову рушила відвойовувати (цього разу вже у Польщі) Правобережну Україну. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М.Любомирським. Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Туреччини. Він і далі тримається Карла XII, який ще перебував у Бендерах. Підтримує він його і під час так званого Калабалику 1 лютого 1713 р., коли турецько-татарські війська напали на шведсько-український табір. Доки існувала надія, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками і татарами й визнавав їхню зверхність (не пориваючи, однак, із шведським королем). Але тільки-но така можливість була втрачена, він звертається по допомогу до польського короля Августа II Сильного. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі: Орлик хотів добитися від уряду Августа II дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Правобережна Україна остаточно відходила до короля. Це було крахом дипломатичних і воєнних планів П.Орлика щодо відновлення своєї влади в Україні.

Протягом наступних десятиліть, маючи статус законного володаря України у вигнанні, П.Орлик намагається перебувати в епіцентрі всіх подій, що відбувалися в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна – шляхом укладення різних міждержавних коаліцій добитися від Росії та Польщі звільнення України та відновлення єдиної і самостійної Української держави.

ВІД КОЗАКІВ ДО ГАЙДАМАКІВ, "КОЛІЇВ" ТА ОПРИШКІВ

Після того, як протягом 1711-1714 pp. на Лівобережжя перейшли всі правобережні козацькі полки, шляхта знайшла собі нового супротивника: в Правобережній Україні поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, експлуатація селян, що, наростаючи, поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, – все це протягом тривалого часу живило діяльність гайдамацьких загонів. Соціальний склад "лицарів темряви" становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) селян і міщан. Саме тому в гайдамакуванні виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти: спочатку загони цих "соціальних розбійників" були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи своїх гнобителів. Стихійні виступи гайдамаків не мали виважених політичних цілей (тогочасна політична еліта – козацька старшина – силоміць була виселена з рідних місць), що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця-"різуна".

Водночас можна погодитись із твердженням вітчизняних істориків, що слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, 1768-1769 pp. Аналізуючи масштаби цих повстань, організаційний устрій найбільших формувань, слід відзначити, що характер і мета цієї боротьби виходили за рамки типових дій гайдамацьких ватаг.

Період безкоролів'я після смерті Августа II Сильного, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах народного гніву на "руських" землях Корони Польської.

Користуючись тим, що командування російських військ, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських "армій" – підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українського населення) – з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С.Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочинає гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом. Його загін, який комплектувався згідно з козацькими традиціями, за короткий проміжок часу розгромив шляхетські війська на Брацлавщині, а потім захопив м.Броди у Руському воєводстві. Повстання дуже швидко охопило інші регіони Правобережної України – Київщину, Волинь, а також, за свідченням очевидця, "ціле Подністров'я". Провідники повстанських загонів Грива, Скорич, Моторний та інші, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу, чимало інших містечок і сіл. Окремі джерела стверджують, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені органи самоврядування. "Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів..." – звертався до правобережних українців один із тогочасних ватажків – М.Москаль.

Незважаючи на придушення повстання 1734 р., вже через три роки активно заявляє про себе на Черкащині відомий гайдамака Г.Голий. У наступному десятилітті повстанські загони діяли в районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Липівця, Умані, Балабановки, Гринева, Погребищ.

Характерно, що гайдамаки розпочинали діяти навесні й закінчували свої напади глибокої осені, їхня тактика відзначалася швидкістю переміщення окремих загонів, а також міцним зв'язком з місцевим населенням. Справжніми пристановищами гайдамаків були хутори. На нашу думку, до цього часу залишається невисвітленим воєнний аспект діяльності гайдамацьких підрозділів, її зв'язок із козацькими методами ведення боротьби в XVII ст.

Заклик "бити ляхів і жидів", який був головним гаслом повстання 1750 р., на практиці передбачав боротьбу проти примусового поширення в Правобережній Україні унії та католицизму, економічного визиску з боку єврейської верхівки, національно-культурного вивищення польського "шляхетського народу". У цей час на правобережних землях діяло понад 60 гайдамацьких загонів. Окремі з них під керівництвом М.Теслі, О.Письменного, П.Могили оволоділи Уманню, Володаркою, Летичевом, Фастовом, здійснили напади на Білу Церкву та Мошни. Влітку 1750 р. гайдамаки захопили одне з найбільших міст Східного Поділля – Вінницю. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

1768 рік ознаменувався подією, яка дотепер не може примирити представників різних історіографій. Висвітлення причин, перебігу і наслідків народного повстання, яке отримало назву "Коліївщина", і сьогодні є своєрідним полігоном, на якому випробовують свою патріотичну зрілість українські, польські, єврейські (інколи – російські та американські) історики. Найбільше в цій "битві" історичних шкіл діставалося повсталим українцям, які оголошувалися хоч і соціальними, але бандитами, що начебто безпричинно вирізували ("кололи як кабанів") польське і єврейське населення Правобережної України, з а тому й дістали назву "коліїв". Воднораз автори подібних українофобських опусів навіть не намагалися висвітлити бодай найголовніші причини цього й справді жорстокого вибуху народного гніву. Адже він був лише відповіддю на національне, соціальне, економічне та релігійне гноблення впродовж довголітньої "реколонізації" правобережних земель України. Ряд міфів у справі оцінок Коліївщини створила й російсько-радянська історіографія. Для неї було характерним утвердження пріоритету класових факторів під час розкриття причин та перебігу цього повстання.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас зарозуміла шляхта погрожувала вирізати всіх "схизматиків" (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян.

Під керівництвом запорозького полковника Максима Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Ґонти рух "коліїв" продовжив і розвинув традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один із ватажків, С.Неживий, так визначав завдання "коліїв": "Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи "коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швачкою, І.Бондаренком та іншими ватажками, оволоділи майже всіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розсилає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, поділених чужоземними державами, дедалі більше оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в "доброго царя", складність гео-політичної ситуації, поряд з іншими чинниками, призвели до поразки народних прагнень. Коліївщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після тривалих допитів і жахливих тортур скарані.

Протягом першої половини XVIII ст. в карпатському регіоні України набув розмаху рух опришків (з лат. "oppressor" – порушник, знищувач), який за характером своїх дій у рамках "соціального розбійництва" був близький до гайдамаччини. Найвідомішим серед опришків став Олекса Довбуш (1700-1745 pp.), який очолив розрізнені загони, що грабували поміщиків у районі Коломийщини, й здійснював партизанські рейди на Дрогобич, Надвірну, Рогатин, Турку. Його ім'я стало добре знаним не лише в Україні та Польщі, а й у Румунії, Угорщині, Чехії, Болгарії. Опришківський рух охопив Галичину, Північну Буковину, Закарпаття й досить часто зливався з діями гайдамаків у Правобережній та Лівобережній Україні.

Традиції державотворення та визвольної боротьби жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських воєн XVII ст. та повстань знекровленого українського народу у XVIII ст. стали події 1855 р. на Київщині, коли місцеве населення, протестуючи проти поглинення її Російською імперією, стало організовуватися в козацькі полки та сотні.

§4. ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ ТА СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

"ПУСТИННЕ ПОЛЕ"

"Сьогоднї ця країна (Правобережна Україна – авт.) геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", – так описував економічне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 1670-х pp. Воєнні дії, що велися сусідніми державами на території України в другій половині XVII – на початку XVIII ст., наклали свій відбиток на демографічний стан правобережного регіону, населення якого зменшилося більш ніж удвічі.

Особливо відчутними були втрати на Брацлавщині та Київщині, які, починаючи з 50-х pp. XVII ст., становили осердя молодої Української козацької держави. Якщо на той час Східне Поділля нараховувало 766 населених пунктів, то в кінці століття внаслідок воєнного лихоліття з його карти назавжди зникли назви 165 містечок. Шляхтич М.Єлець скаржився польському урядові, що в 1648 р. в його володіннях на Київщині проживало 307 підданих, а в 1691 р. – лише 39. Значно скоротилося й населення Волинського воєводства, чисельність якого в 1693-1694 pp., згідно з підрахунками молодого подільського історика А.Муляра, становила 216 тис. 839 осіб, тоді як лише Володимирський і Луцький повіти цього воєводства в 1650-1651 pp. нараховували 280 тис. 645 осіб.

Великих руйнувань зазнала Правобережна Україна під час двох так званих Чигиринських походів багатотисячної турецької армії султана Магомеда IV, які відбулися влітку 1677 та влітку-восени 1678 pp. Бажаючи захопити Чигирин – прадавню козацьку столицю, що давало б змогу оволодіти всією Україною, – турецько-татарське військо на своєму шляху знищило сотні правобережних містечок і селищ. Страшною трагедією завершилася, наприклад, багатоденна облога турками Канева на початку вересня 1678 p.

Героїчно обороняючись, козаки разом із місцевими жителями більше трьох днів утримували місто й лише після того, як Ю.Хмельницький (він перебував у турецькому таборі) запевнив канівську старшину в тому, що міщанам не буде заподіяно зла, близько 3 тис. канівчан, більшість яких становили жінки та діти, вийшло за мури міста. Однак яничари, знехтувавши запевненнями Хмельницького, накинулися на них і майже повністю вирізали. Ті, що не здалися в полон, зачинилися в місцевому монастирі й оборонялися ще протягом доби. Загалом у монастирі перебувало близько 1,5 тис. канівчан, та після жорстокої січі й підпалу будівлі турками до ясиру потрапило лише 200 чоловік. Так само були зруйновані й інші населені пункти Правобережної України.

Щоб зберегти життя українцям і не дати змоги ворожим військам закріпитися на Правобережжі, гетьман І.Самойлович приймає рішення виселити місцевих жителів у Лівобережну Україну. В березні 1679 p. він повідомляв, що "всі жителі ржиіцівські, канівські, корсунські, староборські, мошенські, дроб'ївські, білозерські, таганковські, черкаські на сю сторону (Лівобережжя – авт.) зігнані, і від неприятеля відсторонені, а город і села і містечка і селища їх, де вони раніше жили в тій стороні (на Правобережжі – авт.) всі без остатку спалені". Отже, вимушена політика "великого згону" призвела до перетворення в "пустинне поле" й подніпровської частини Правобережної України.

Загрозою для мирного існування Правобережжя були спустошливі татарські напади. Рейди кримських, буджацьких і білгородських татар закінчувалися руйнуванням сіл і містечок, забранням працездатних чоловіків і жінок до "ясиру". "... Нині все розвойоване і розорене від кримців. Не дають собаки татари населитись, лише населяться села, а вони собаки прийдуть і розорять, а всіх людей в полон заберуть", – свідчив російський священик І.Лук'янов, подорожуючи в 1702-1703 pp. українськими землями.

Значних руйнувань, зважаючи на географічне положення, зазнавала Брацлавщина. Через її східні землі пролягав так званий татарський Чорний шлях, який виник внаслідок постійних рейдів ординців на Полісся і Волинь. Так, наприклад, у 1684 p. татари майже повністю знищили м.Старокостянтинів, де вціліло лише п'ять будинків. Згідно з дослідженнями Н.Зуца, найбільш спустошливими для міста, яке лежало на Чорному шляху, були татарські напади 1690, 1698,1703 та 1709 pp., внаслідок яких навколишній край був розорений повністю.

Не щастило й тим населеним пунктам, які зустрічалися татарським загонам на шляху через правобережні українські землі до Буковини, Галичини і власне польських воєводств. Адже від Перекопу Чорний шлях пролягав Диким полем між верхів'ями річок Інгулець, Інгул і Тясмин, повертав на захід і розходився на три відгалуження. Одне з них – Кучманський шлях – проходило через Поділля в напрямку м.Бар і поблизу Тернополя знову з'єднувалося з Чорним шляхом. Північне відгалуження пролягало неподалік від Корсуня, Богуслава, Лисянки, Жашкова, Тетієва, а південне йшло поблизу Шполи, Тального, Умані, Дашева. Неподалік від Литовця обидва відгалуження з'єднувалися, щоб продовжити Чорний шлях у напрямку Хмельника, Львова, Любліна і Варшави.

Свої напади на Правобережжя татари здійснювали, головно, взимку. Це було зумовлено зменшенням о цій порі природних перешкод, адже по кризі Дніпра, інших менших річок легше було дістатися до найвіддаленіших куточків України, спричинюючи жах серед місцевого люду.

Один із сучасників тих подій засвідчував, що "ґвалтування жінок і дівчат, позбавлення майна і голови, голодна смерть, сором кайданів і неволі" нерідко спричиняли самогубство серед українців-християн, які, всупереч біблійній заповіді, обирали смерть перед мусульманським полоном. Жахливих збитків населення Правобережної України зазнавало й у XVIII ст. Історики відзначають, що лише протягом першого десятиліття відбулося чотири великі татарські нашестя.

Ще в 1681 р. турецьке Поділля нараховувало понад 40 тис. мешканців, переважно скупчених уздовж Дніпра під захистом Кам'янецької фортеці. Проти кінця XVI ст. це означало майже дворазовий спад чисельності населення. 1684 p. приніс остаточне збезлюднення регіону. Польські війська, щоб викликати голод серед кам'янецької залоги, розпочали систематичне виселення подільських селян до сусідніх воєводств. 6 листопада 1684 p. кам'янецький єпископ С.Воєнський повідомляв: "Ми спустошили решту країн навколо Кам'янця... забрали з нього і перенесли в інші сторони мешканців усіх наближених сіл і містечок".

Поряд із татарською проблемою, закономірне невдоволення власників великих і середніх фільварків, а також простих селян викликали постої в їхніх володіннях підрозділів польського війська. Шляхетські сеймики Волинського, Київського, Подільського воєводств неодноразово ухвалювали постанови, в яких засуджували сваволю військових відділів і обурювалися жорстокостями "дикого жовніра, який бродить від села до села". Зупиняючись на певний час у володіннях того чи іншого маєтку, польські жовніри вимагали забезпечення продовольством, а також фуражем для коней. І якщо місцевий люд був неспроможний надати бажане, селище зазнавало найжорстокішого грабунку та спустошення. Стабільному функціонуванню місцевих господарств загрожували також наїзди шляхетських загонів на володіння своїх конкурентів. Досить дошкульними були напади козаків, які не мирилися з існуванням на українських землях шляхетського землеволодіння.

Війни і постої ворожих військ, татарські напади і шляхетсько-козацькі сутички нерідко спричинювали голод серед простолюду. Згідно із записами Добромильського літопису, значні голодування українського населення були в 1690, 1695, 1699 та 1700 pp. He обминали Правобережну Україну й несприятливі природні явища. Так, у 1680 p., як свідчить Самовидець, "засуха була велика, від якої повисихали води і трави", а через десять років "сарана знищила весь хліб на полях", що породило велику дорожнечу на харчі. В окремі роки людські життя відбирали страхітливі інфекційні хвороби. Так, під час епідемії чуми в 1770-1771 pp. на Правобережжі вимерло більше 100 тис. чоловік.

Однак, попри всі ці об єктивні й суб'єктивні фактори, "пустиня велія" (так означував Правобережжя в своїх мемуарах І.Лук'янов) в останній чверті XVII ст. не була втрачена для України як земля, де корінний народ, поряд з іншими етнічними спільнотами, зберігав свою самобутність завдяки споконвічній працелюбності й вірі у власні сили.

МАГНАТИ І СЕЛЯНИ

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті з переважанням великого поміщицького (магнатського) землеволодіння. У другому десятилітті XVIII ст. магнати Київщини номінальне володіли 75% всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта – лише 7%. Приблизно так само розподілялася власність на землю і в інших правобережних регіонах.

Збільшення магнатського землеволодіння відбувалося за рахунок поновлення прав на землі, які були втрачені шляхтою під час Національно-визвольної війни українського народу 1648-1676 pp. та повстанських рухів кінця XVII – початку XVIII ст. Після довгих десятиліть "козацьких воєн" польська шляхта, розшукуючи в сімейних архівах старі документи на право володіння землями, поверталася до своїх родових маєтків. Привілеї на правобережні "грунти" вдавалося випросити у короля чи сейму й тим представникам польського нобілітету, хто не мав спадкового права.

Велике землеволодіння особливо зростало протягом XVIII ст. за рахунок роздачі магнатам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Земельна власність короля (так звана королівщина) зосереджувалася здебільша в південно-східній частині Правобережжя. У 1765 р. його маєтності об'єднували 332 поселення, в яких проживало близько 125 тис. підданих.

Розвиток світового капіталістичного ринку в нову добу всесвітньої історії втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Сенявські та інші магнати експортували продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольними правами на продаж власних товарів для підкорення внутрішнього ринку. Так, наприклад, у 1744 р. з "добр" волинських, подільських і руських магнатів Жевуських було продано в Гданську пшениці й жита на 15 209 злотих (з чого було взято податок у сумі 7169 злотих), а закуплено різних продуктів (від цукру і цитринів до фісташків і сиру) – на 1457, сукна – на 2247, тканини – на 2442, інших товарів (одяг, меблі, папір, вино тощо) – на 729 злотих, що разом становило 5876 злотих. Отже, можна підрахувати, яка кількість так званих обігових коштів залишилась у магната.

Вплив ринкових відносин на фільваркове господарство спричинював посилення підприємництва магнатів та запровадження окремих структурних змін у латифундіях, де поряд із землеробством розвивалося тваринництво, садівництво і бджільництво. Постійно зростаючі фінансові потреби великих землевласників змушують їх за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місць, крутосхилів збільшувати посіви площі не лише під традиційні культури – пшеницю, ячмінь та жито, – а й під коноплю, льон, тютюн і хміль.

Магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на функціонування товарно-грошових відносин. Але не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнуті до цих відносин, оскільки на території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися й співіснували три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок, у другому, поряд із чиншем, запроваджувалася відробіткова рента (панщина), у третьому зміцнювалася панщина.

Звичайно, введення слобід і чиншу було тільки маневром польських феодалів, які розраховували на затягнення більшої кількості робочої сили. Закінчення терміну пільгових років, запровадження відробіткової ренти й посилення особистої залежності та економічного визиску селян стало однією з причин виникнення значних соціальних рухів серед "хлопського" населення. Пізнавши, хай і на короткий час, звільнення від позаекономічного примусу, селяни затято опиралися закріпаченню, поповнюючи ряди "соціальних розбійників". Саме тому в 1777 р. король Станіслав Август видав наказ, щоб "біглі" селяни в Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах залишалися там, де їх було зареєстровано.

Селянське господарство відіграло вирішальну роль у відбудові зруйнованої під час довголітніх воєн економіки Правобережної України та відновленні тут землеробства і тваринництва, різних промислів. За своїм економічним становищем селянство не становило однорідної верстви. Воно складалося із заможної верхівки, яка мала земельні наділи по 1-1,5 лана; селян, які володіли 0,25-0,5 лана, і тих, хто зовсім не мав землі. За характером феодальних повинностей посполиті селяни поділялися на "панщизняних" (тих, хто відробляв на землях пана певні повинності) і "чиншових" (ці платили своєму зверхникові грошову ренту – "чинш"). Крім того, залежно від забезпеченості робочою худобою (волами і кіньми) серед правобережних селян розрізняли "тяглових" і "піших".

Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, затинки, обжинки, закоски, обноски) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів за рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Окрім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожну повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.

Досить часто становище правобережного селянства погіршувалося тим, що магнати і старости королівщини віддавали землі в заклад чи оренду представникам єврейського народу. Орендарі (так звані посесори) намагалися в найстисліший термін отримати від орендованої землі щонайбільші прибутки, розорюючи тим самим селян, "державця (посесор – авт.) ... завжди готовий, мов сарана, після знищення одних перенестися на інші ниви", – відзначав свідок тих подій, польський письменник Й.Солтикович. Виснажливими для селян були й інші монопольні права магнатів (виробництво і продаж спиртних напоїв, млинарство, вилов риби, виготовлення селітри і поташу тощо), які також здавалися в оренду євреям.

Водночас у підсумку національно-визвольного руху другої половини XVII ст. частина земельного фонду Правобережної України стала здобутком українського селянства, яке освоювало відвойовані у шляхти райони. Влітку 1718 р. ректор Овруцької єзуїтської колегії (Полісся) подав до суду скаргу, в якій ішлося про те, що в період тривалих "бунтів" шляхта і ксьондзи змушені були залишити Правобережжя, а їхні землі захопили нові власники. "Селяни тримають землі в незаконній посесїі і користуються ними, а тому, хто скаржиться не дають нічого", – свідчив позивач проти українських "хлопів".

Усупереч різним перешкодам, заможні селяни Правобережної України вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Так, у 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено 3 тис. пудів збіжжя.

На території Правобережжя розвивалася й транзитна торгівля. Купці з Лівобережної та Слобідської України, Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки поавобережних господарств із країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. через низку економічних та політичних причин зменшуються обсяги вивезення хліба та іншого товару з використанням головного балтійського порту – Гданська. Пошуки нових шляхів вивезення збіжжя, зокрема через порти Чорного моря (Херсон, Одеса, Миколаїв), протягом тривалого часу спричиняли економічну нестабільність краю.

Після подій Національно-визвольної війни протягом останньої чверті XVII – першої половини XVIII ст. правобережні магнати не змогли утвердити кріпосництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагалися зберегти економічну самостійність своїх господарств.

СЛОБОДИ ТА КОЗАЦЬКІ ЗЕМЛІ

Фільваркова система господарства могла успішно розвиватися лише за наявності достатньої кількості робочої сили. Тим часом наприкінці XVII – в першій половині XVIII ст. в Правобережній Україні відчувалася значна нестача селянських робочих рук. Ця обставина змушувала магнатів не лише впорядковувати старі села, а й засновувати нові поселення – так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від майже всіх повинностей і податків на певний термін. Заснування слобід відбувалося на основі "привілею" чи особливих прав на осілість, які надавалися власниками дрібній шляхті, "дідичним" селянам та новопоселенцям. Визначаючи терміни існування слобід, магнати зважали на конкретні умови розвитку своїх маєтків. У різних регіонах він становив від 1 до 20 років. Передбачалося, що протягом даного періоду поселенець збудує собі якесь житло, обробить певну кількість землі, придбає робочу худобу і реманент. Для пришвидшення цього процесу окремі пани надавали "слобожанам" своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, волів тощо.

Період "пільгових років" розпочався на Правобережжі ще у 80-х pp. XVII ст., однак найбільшого розмаху набув уже в наступному столітті. Щоб заселити спустошені війнами землі, магнати стали закликати сюди селян із різних областей Корони Польської, Великого князівства Литовського, а також Лівобережної України. Були випадки заснування слобід переселенцями з Молдавії та Волощини.

Одночасно відбувався процес "самовільного", з погляду владних структур Польщі, заселення правобережних українських земель. Він проходив під контролем і захистом козацької адміністрації Правобережжя й мав на меті реколонізувати територію Подніпров'я, яка, згідно з умовами польсько-російського "Вічного миру" 1686 р., мала залишатися пустою. Наявність вільних земель спричинила масовий наплив сюди селян із Лівобережжя. У цьому краю створювалися, нехай і тимчасові, осередки селянської та козацької власності. Джерела свідчать, що селяни вільно продавали й дарували свої "дідичні" поля, луки, ліси, ставки й хутори іншим селянам та міщанам.