Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

У другій половині століття засновують свої поселення в регіоні й західноєвропейські колоністи. Зокрема, на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт), шість невеликих колоній заснували німці. В 60-х ор. відбулося переселення із Болгарії на землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси болгари пізніше розселилися в межі Київської та Чернігівської губерній. В одному з документів 1766 p. перераховано близько 200 чоловік польської, болгарської, німецької, сербської, "волоської", "цесарської", "саксонської, угорської, чеської та інших національностей, які перед тим прибули "из-за границы в Киев, в Росію" і тут оселилися для постійного проживання.

На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст у Гетьманщині був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі.

Водночас в окремих місцевостях регіону спостерігалося і зворотне явище. Внаслідок жорстокого соціального гніту з боку національної еліти і можновладців, що прибули з інших країн, а також через неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо спустошувалися цілі райони. У скарзі 1731 p. чернігівського єпископа про зубожіння його підданих – монастирських посполитих – знаходимо повідомлення про те, що в Свержській волості (Чернігівщина) "поданіе за неравномерным и тяжестным в тамошних селах на консистентов (російських військових – авт.) денежной дачи расположеніем знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сности, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданых немогущих надлежащею вистачити до катедри Черниговской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, измореніе в житии своем немалую претерпевают нужду". Мешканці навколишніх сіл Ображеївка, Калеївка, Шатриця розійшлися в різні місця, "пустые толко оставили дворы" через непомірний грошовий збір на утримання російського війська.

Від тяжких наслідків стихійних лих, особливо неврожаїв, рятували постійні й тісні взаємозв'язки жителів різних регіонів України, зокрема Правобережжя та Лівобережжя. Тобто, на шляху до спілкування людей у різних галузях політичні кордони не могли бути нездоланною перешкодою. Цю обставину мали обов'язково враховувати уряди як Російської держави, так і Речі Посполитої.

Одним із основних районів переселення лівобережного населення ставали землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний гніт був слабшим.

НА СЛОБОДАХ

Міграційні процеси та освоєння нових земель на Слобожанщині проходили інтенсивніше, ніж на Лівобережжі. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної території. Боярин Волконський у розмові з послами гетьмана І.Самойловича в 1680 р. зазначив, що лише з Правобережжя в межі Слобожанщини від початку Хмельниччини переселилося 20 тис. родин, "а то и того больше". З них 30% покинули правий берег Дніпра з кінця 50-х до кінця 70-х pp. В останній чверті XVII ст. у регіоні налічувалося понад 230 поселень, в яких проживало не менше 250 тис. чоловік. На 1732 p. кількість населених пунктів зросла до 469, а мешканців – до 370 тис. чоловік.

Залюднення Слобідської, як і Лівобережної, України відбувалося вкрай нерівномірно. Швидше й густіше заселялися північні райони Сумського, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, пізніше й дещо повільніше – їхні південні та південно-східні місцевості. Землі Ізюмського полку освоювалися переважно в останній чверті XVII ст. У слобідських полках досить прискореними темпами зростала чисельність українців, значно нижчими – інонаціональних переселенців. Так, за даними перепису Харкова 1732 р. на майже 4-тисячне населення міста припадало всього 62 чоловіка "великороссиян разночинцов и купецких людей" та 21 чоловік "греков и прочих разных нацей", зрозуміло, крім українців. Характерно, що протягом відносно невеликих відтинків часу мали місце різкі міграційні "коливання": то в бік збільшення, то в бік зменшення людності. Зокрема, в Сумах та кількох навколишніх селах (Нижня Сироватка, Верхня Сироватка, Ворожба), де більшість мешканців становили "малоросіяни та черкаси", з 80-х pp. XVII ст. по 1700 р. число дворів зросло майже вдвічі, а вже через два роки "убыло против прежнего" більш ніж утричі. Протягом століття (з 80-х pp. XVII по 80-ті рр. XVIII ст.) загальна кількість мешканців у Харкові збільшилась у 5,5 раза, а в Сумах – більш ніж у 35 разів. Цікаво зазначити, як про те свідчить "Топографічний опис Харківського намісництва" 1788 р., що поступово чисельність жителів в обох містах майже зрівнялась: у Харкові цього року зафіксовано 5338 чоловіків і 5405 жінок, у Сумах відповідно – 5302 і 5І93.

Як же конкретно проходили міграції? У кінці XVII – на початку XVIII ст. починає інтенсивно заселятися місцевість уздовж р.Оскол, де виникла нова оборонна лінія. В 1700 р. царський уряд дозволив козакам і старшинам Ізюмського полку поселитися на берегах річок Жеребець і Красна. В цей же час 150 козацьких сімей, що на чолі з А.Катрухіним та І.Бугаєвим переселилися з Полтавщини, заснували на р.Красна слободу Меловатка, Тут же виникли слободи Сватова Лучка, Кремінна, Нижня Дуванка (1700 р.). їхнє населення складалося тоді здебільшого з вихідців із Сум, Богодухова та Лебедина. Селу Кабанне, що розташовувалося поряд із слободою Сватова Лучка, поклали початок російські селяни-втікачі з-під Воронежа й донські козаки (1701 р.).

Цими ж роками тривало освоєння земель у басейні р.Деркул, а також на притоках Дону – Ікорці, Бітюзі, Осереді. На 1711-1715 pp. припала остання хвиля масового переходу українців із Правобережжя на Слобожанщину.

В другій чверті XVIII ст. заселення території між річками Коломак, Мож і Донець активізувалось у зв'язку з будівництвом ще однієї оборонної лінії. Саме в цей час виникло кілька поселень будівельників Південної укріпленої лінії (1731-1733 pp.). Заселення в цьому районі проходило переважно за рахунок українців і росіян, про що конкретно свідчить топоніміка цих місць. Склад переселенців за місцем їх виходу був неоднорідним. Так, слободу Олексіївка заснували вихідці з Курської, Орловської, Тамбовської та Воронезької губерній.

Як зазначив дослідник історії формування українських етнічних земель Ф.Заставний, з освоєнням прилеглих районів Росії (Курщина, Воронежчина та ін.) протягом першої половини XVIII ст. українці поширювали там вплив своєї мови, культури, народних традицій.

У другій половині XVIII ст. на Слобожанщині народна колонізація тривала. Наприклад, першими поселенцями с.Григорівка стали кріпосні селяни, яких оселила тут графиня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували селяни-кріпаки, втікачі з Полтавщини. Воно розташувалося на землях поміщика Адама, який охоче приймав селян як дешеву робочу силу.

Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жорстокого національного та соціального гніту, на Слобідську Україну переселялися білоруси, молдавани, волохи, серби та ін. У другій половині століття в с.Крутець Острогозького полку перейшло на мешкання п'ять родин латишів. А група німців у 1766 p. заснувала недалеко від Острогозька с.Рибендорф.

У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Будучи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, вони здебільша виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, міста і містечка ставали своєрідними акумуляторами сільського населення. Саме через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворення міст і містечок у різних районах України мало свою специфіку. Більшості таких поселень на Лівобережжі й Слобожанщині поклали початок села,хутори чи слободи.

Характер утворення та історичний розвиток міст, містечок та інших населених пунктів часто обумовлювалися віддаленістю державних кордонів, наявністю річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На зростання населених пунктів негативно впливали війни, напади турецьких і татарських завойовників, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії.

Узагальнених даних про чисельність і склад усього українського населення Російської держави до 1763 p. історична наука нині не має.

Подушними переписами на той час охоплювалось українське населення Слобожанщини й прилеглих до неї губерній Росії, переважно Воронезької та Бєлгородської. У 1763-1764 рр., за даними, які навела Г.Махнова, на території Лівобережжя (без Полтавського та чотирьох сотень Миргородського полків) нараховувалося 944 337 душ чоловічої статі, причому 98,82% становили українці. На той час тут проживало також 11 087 росіян. У Слобідській Україні в 1763 p. було зафіксовано всього 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92% становили українці.

Та ж авторка наводить дуже важливі дані про чисельність українського населення в різних губерніях та областях Росії. Так, за и підрахунками, в зазначені роки в Бєлгородській губернії зареєстровано 174 511 вихідців з України чоловічої статі або 19,22% всього населення, у Воронезькій губернії – 35 266 українців чоловічої статі (4,08% всього населення), у Бахмутській провінції Азовської губернії – відповідно 11 032 або 75,07%; на території Землі Війська Донського – 20 422 або 28,71%; в Оренбурзькій губернії та в Ставропольському повіті – 692 або 2,08%; в Астраханській губернії – 9376 або 12,78%; у Казанській губернії – 1085 або 0,09% всього населення. Загальна чисельність українців-чоловіків у Росії (без Гетьманщини, Новгородської та Азовської губерній) сягала 557 193 або 15,8% всього чоловічого населення. Крім того, в окремих губерніях, де чисельність українців була відносно незначною, в деяких повітах українське населення становило досить значний відсоток. Так, у Воронезькій губернії українці становили: в Хоперському повіті – 80,82%, Усередському – 73,7%, Павловському – 57,39%.

Отже, в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII – 60-х pp. XVIII ст. досить інтенсивно заселялися та освоювалися землі. Протягом цього періоду першорядне місце в таких процесах належало представникам українського етносу, зокрема переселенцям із Правобережжя. Певну участь брали в них і вихідці із західноукраїнських земель. У зв'язку з цим розвивались і зміцнювались постійні етнічні зв язки між населенням різних регіонів країни, а Лівобережжя та Слобожанщина перетворилися на своєрідні осередки формування національної спільності українців. Поряд із ними проживали вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших держав.

ЖИТЕЛІ ПІВДНЯ

Заселення південних областей України мало свої особливості. Освоєння широких просторів від Синюхи (ліва притока Південного Бугу) до Дніпра і далі до берегів Чорного та Азовського морів почалося в попередній період. Проте до XVIII ст. воно проходило відносно повільно. Одну з головних причин цього слід вбачати у постійних нападах турецько-татарських поневолювачів, внаслідок яких життя в степах було дуже небезпечним. Через те навіть у першій половині XVIII ст, ця територія залишалася слабо заселеною. В ході перманентних воєн вже утворені пункти нерідко знищувалися, а їхні мешканці або втікали, або ж потрапляли в полон до татарських чи турецьких можновладців. Люди селилися переважно в північних місцевостях краю – ближче до обжитих кордонів Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя й подалі від Кримського ханства та Туреччини.

Певною мірою впливало на демографічну ситацію в цьому регіоні існування Запорозької Січі – своєрідного центру збирання найбільш активних вихідців із різних місцевостей України та інших країн і зосередження^ їх на південних кордонах Російської держави. Як відомо, після зруйнування за наказом царського уряду в 1709 p. так званої Старої Січі на острові Базавлук (Чортомлик) частина низовиків перейшла на підвладну кримському ханові територію й заснувала поблизу сучасного Херсона Олешківську Січ, куди приплив утікачів майже припинився. Тільки з поверненням у 1734 p. козаків на Запорожжя (на р.Підпільна – рукав Дніпра) Січ відновила своє функціонування (до 1774 р.). Маємо дані про те, що в кінці 20-х – на початку 30-х pp. XVIII ст. низовиків нараховувалося близько 20 тис. чоловік.

Царський уряд, намагаючись зміцнити власні позиції в прикордонній місцевості, всіляко сприяв заселенню та освоєнню нових земель у південному регіоні. Особлива увага приділялася військовій колонізації. Господарське життя в степах помітно активізувалося після війни Росії з Туреччиною1735-1739 pp. Значна кількість поселень з'явилася в межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Якщо в 1740 р. у прикордонному районі на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то в 1745 р. тут існувало вже два міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на початок 50-х pp. кількість сіл досягла 120. Майже все їхнє населення становили українці.

У 50-х та 60-х pp. царський уряд вживає низку заходів, спрямованих на прискорення заселення Новоросії. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, яким разом із українцями належало забезпечувати захист населених районів Лівобережжя та Слобожанщини. Серед них значилися серби, болгари, греки. З ними селилися також росіяни, молдавани та інші. Початок іноземної колонізації поклав указ від 24 грудня 1751 р. У наступному році в цьому районі була створена так звана Нова Сербія, на території якої оселилися два полки, що складалися переважно з сербів і угорців. Уряд утворив із цих полків по 20 шанців (укріплених поселены, які проіснували до ліквідації Нової Сербії в 1764 р.

Поряд із Новою Сербією, між річками Бахмут і Луганка, інші іноземні переселенці в 1753 р. заснували так звану Слов'яно-Сербію, утворивши при цьому 16 шанців. Тут поселилися сербські військові загони на чолі з полковником Р.Прерадовичем та І.Шевичем. Але основну масу військових поселенців становило українське і російське населення.

Необхідність швидкого заселення півдня України, особливо прикордонних районів, зумовила появу урядового "Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (22 березня 1764 р.). Цей "План..." поширювався на територію не тільки Новоросійської, а й Азовської губерній. До кінця століття він фактично визначав аграрну політику місцевої влади, становище і побут поселенців.

Про етнічний склад чоловічого населення Новоросії в 1763-1764 pp. свідчать такі дані:

Народи Чисельність Відсоток українці 50672 74.81 росіяни 8164 12.05 волохи 6227 9.19 серби 1410 2.08 поляки 564 0.83 болгари 165 0.24 угорці 90 0.14 німці 62 0.09 татари 39 0.06 грузини 37 0.06 греки 28 0.04 інші 272 0.4 Всього 67730 100.00

Протягом другої половини XVIII ст. у Новоросійській губернії архівні матеріали зафіксували наявність представників таких "націй": "малоросійська", "волоська", "німецька", "сербська", "російська", "болгарська", "грецька", "польська", "турецька", "грузинська", "угорська", "єврейська", "цесарська", "калмицька", "македонська", "лютеранська". Крім українців і росіян, звісно, поступаючись їм за чисельністю, фактично у всіх округах проживали серби, волохи, болгари, частково – німці. Чисельність калмиків і лютеран була дуже обмеженою (всього кілька чоловік). Понад 200 чоловік македонян були зосереджені в одному місці.

Відомо також, що царський уряд висилав у південні області учасників народних повстань. Так, у кінці XVIII ст. в Придунав'я з Курської та Орловської губерній були вислані російські селяни, які заснували с.Васильківка. Тут також селилися колишні запорозькі козаки і молдавани. У 50-х pp. на лівому березі р.Тилігул виникло с.Троїцьке, засноване селянами-втікачами з Лівобережної України та Росії.

На півдні України, на відміну від густонаселених центральних губерній Росії, де села часто переростали в міста, поселення засновували переважно на неосвоєних землях. Як це траплялось і в межах інших регіонів, початок багатьом містам і містечкам на півдні України поклали фортеці, що споруджувалися для захисту населення від нападів ординських можновладців. Так, утворенню міста Костянтиноград передувало спорудження в 1731-1733 pp. Бєльовської фортеці в складі вже згадуваної Української оборонної лінії. Першими мешканцями майбутнього міста стали, головно, селяни з Правобережжя. Систематичні напади татар і певні труднощі господарського характеру зумовили досить повільне зростання чисельності городян. Тільки в 70-х pp. тут з'явилися перші кам'яні будинки.

Міста Єлизаветград, Новомиргород, Новоархангельськ, Овідіополь розвинулися на базі фортець, побудованих у 40-х – 50-х pp. XVIII ст.

Одночасно з названими на півдні України зростали міста і містечка, які виникли тут раніше: Кременчук, Керч, Феодосія, Євпаторія та багато інших. Спостерігалося і зворотне явище: перетворення невеликих міст і містечок у села та слободи. Отже, першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території від Дніпра до Московії й Кримського ханства належало українському народові. Разом із ним активну участь у ньому брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Відбувалося це здебільшого двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, як рух, що спрямовувався та визначався царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток міграцій відчутно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці над пересуванням людності, в роздаванні (прямому або через продаж чи оренду) земель можновладцями, які здобували прибутки шляхом гноблення безпосередніх виробників. Важливе значення у формуванні української національної території мала поява нових економічних, політичних і культурних осередків – міст. Вони ставали центрами консолідації автохтонного населення.

§2. ПОСПОЛИТІ

ПРИВАТНІ Й МОНАСТИРСЬКІ "ПІДДАНІ"

Остання чверть XVII – 60-ті pp. XVIII ст. стали своєрідним перехідним етапом у процесі поступової ліквідації соціальних здобутків Національної революції й перетворення значної кількості в недалекому минулому відносно незалежних з економічного та правового погляду груп сільського населення в кріпаків. Супроводжувалося це, як відомо, поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На той час помітно звузилися функціональна діяльність та вплив общин, істотно змінився характер заселення слобід, що було викликано передусім згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна господарська одиниця набирав сили хутір. Поволі, але невпинно мінялася соціальна свідомість селянства: на зміну дідам і батькам, які брали безпосередню участь у Визвольній війні середини XVII ст., приходили покоління, у свідомості яких віковічні традиції боротьби за свободу трансформувалися під впливом нових умов життя. Багато які відходили від сільського господарства, а "бавилися купеческим промислом", наймитували або поповнювали лави робітних людей. Цих переходів не могли зупинити навіть рішучі заходи старшинської адміністрації щодо встановлення жорстких станових перегородок. Безпосередні виробники часто порушували і законодавчі акти царського уряду, котрі також обмежували їхні соціальні права.

Селянин

У питанні про селянські переходи Генеральна військова канцелярія, відстоюючи інтереси соціальної еліти, в 1727 p. постановила, щоб "...после ушедших подданых" у володінні державців залишалися їхні "кгрунты, дворы купленные и некупленные". Цей законодавчий акт також ускладнював селянські переходи.

29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону землевласникам у межах російських губерній переховувати в своїх будинках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпорядженняя про заборону переходів. Так можновладці отримали юридичне обґрунтування й "законні" підстави для повернення власних селян на старі місця.

Незважаючи на те, що царський уряд, побоюючись посилення народного протесту, указом від 18 січня 1742 р. скасував постанову Генеральної військової канцелярії, старшини, українські шляхтичі, православне духівництво не припиняли інтенсивної діяльності, спрямованої на повне унеможливлення переходів залежних від них посполитих.

Важливо відзначити, що в документальних матеріалах того часу дедалі частіше протиставлялися "владельцы" та їхні "подданные". Зокрема, чітка станова межа між першими і другими проводиться у "Відомості" Переяславського полку 1740 р. Посполиті виступають у ній як повністю залежні від своїх землевласників, з обов'язковим виконанням всіляких повинностей. Спостерігалася також тенденція відокремлювати селян не лише від рядових козаків, а й від загальної маси посполитих, наприклад, міщан. Хоч на той час податне населення міста і села урядовцями й далі називалося загально посполитим, окремі державні установи офіційно проводили думку, що міщани "от селян и протчего тяглого посполства имеют немалую разнь" (1749 р.).

Характерним для Слобожанщини стало те, що матеріали ревізій, переписів тощо вже досить широко називали великих "дідичів" не лише "владельцами", а й "помещиками", які були пожалувані "поместной землей". Про це, зокрема, йдеться в переписі населення Харківського полку 1732 р., постановах, відомостях і повідомленнях Харківської полкової канцелярії 40-х років. У цьому простежувалася спроба ототожнити в реальності місцевих старшин із російськими сановниками-дворянами.

Протягом останньої чверті XVII – 60-х pp. XVIII ст. селяни приватних і монастирських маєтків за своєю чисельністю поступово виходять на перше місце серед інших груп сільського населення. Вже минулися ті "благословенні післявоєнні роки, коли посполиті вільних військових маєтностей становили понад 50% усіх жителів сіл Лівобережного регіону. Водночас у Слобідській Україні більша частина колишніх слобожан була перетворена в підданих окремих землевласників або монастирів. Згідно з матеріалами ревізії 1719 р. на території майбутніх Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній усього нараховувалося близько 822 тис. селян чоловічої статі, з них 334 тис. мешкали в приватних маєтках. У 1729-1730 pp. на Лівобережжі, [7]7
  У дев'яти полках із десяти (крім Стародубського).


[Закрыть]за нашими підрахунками, число лише монастирських маєтків досягло 305 з кількістю дворів, яка перевищила 11 тис. (понад 20% загальної кількості дворів посполитих у краї).

Для Слобожанщини, точніше, чотирьох полків із п'яти, маємо, хоч і не зовсім точні, дані перепису 1732 р. Так, згідно з ними, всіх жителів Харківського полку нараховувалося 37,8 тис. чоловік, серед них 36,2 тис. становили українці, 1,5 тис. – "великоросіяни", 0,1 тис. – представники інших національностей. Козаки становили 17,6 тис., [8]8
  Нерідко до козацького стану вписували не лише тих, хто служив у війську, а й "их детей и свойственников". Наприклад, у "Відомості" Харківського полку 1733 р. відзначено тілько 700 "справжніх" козаків (3859 чоловік становили їхні діти і родичі), а також 395 підпомічників і 1270 "их детей и свойственников".


[Закрыть]а піддані різних "державців" (у тому числі й козаків, проте небагато) – 15,3 тис. чоловік. У Охтирському полку нараховувалося 42,1 тис. мешканців (з них 22 росіян): 26,4 тис. козаків і 9,1 тис. підданих. В Ізюмському полку – 31,1 тис. мешканців (у тому числі 115 росіян): близько 12 тис. козаків і 9,2 тис. підданих. У Сумському полку джерело зафікувало 43 тис. мешканців (тільки 14 "великоросів"): 17,5 тис. козаків і 18,5 тис. підданих чоловічої статі.

Коли брати до уваги тільки монастирських підданих, то, згідно з ревізією 1732 р., за 15 монастирями в чотирьох полках (крім Острогозького) їх налічувалося 2,7 тис.

Як бачимо, перепис 1732 p. засвідчує, що ще в першій половині XVIII ст. фактично більшу частину населення становило незалежне зі станового погляду козацтво. Посполитих також було багато, але інтенсивне зростання їх чисельності припадає, головно, на другу половину століття, коли царський уряд законодавче ліквідував збройні сили українців, внаслідок чого більшість козаків перейшла до різних категорій селян. На той час, як нам здається, не можна говорити про домінуючий вплив росіян на етнічну ситуацію і соціальну структуру, що складалися в краї. Це стане більш характерним для наступного історичного періоду.

Безпосереднє ознайомлення з матеріалами перепису населення Харківського полку 1732 p. дозволяє зробити кілька конкретніших висновків. У цих матеріалах поряд із терміном сільські "подданные", часто-густо фігурує визначення "работники", що дає певні підстави твердити про формування на селі специфічної соціальної категорії людей, які були на роботах у різних груп населення (старшин, козаків, посполитих і т.ін.). Крім того, в одних селах співіснували різноманітні категорії селян, в інших – двори виборних козаків, підпомічників, а в них робітники без селян. У третій групі сіл козаків, "работников" і підсу-сідків було більше, ніж селян. Типовим явищем у багатьох сільських районах стало виконання двох днів відробіткової ренти на конкретного землевласника (сівба хліба, оранка землі, косіння трави на сіно тощо), У полкового судді та його дружини в залежності перебувало кілька "кріпосних" посполитих.

Безправне становище приватних (а подекуди й рангових) та монастирських селян позначалося на всіх сторонах їхнього суспільного життя й господарської діяльності. Першочерговим обов'язком посполитих щодо свого державця було "послушенство", яке належало здійснювати без жодной "спреки и одмовы". У протилежному разі посполитим загрожували жорстокі покарання.

Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Наприклад, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П.Полуботок і генеральні старшини у зв'язку з тим, І що "поспольство, подданные легкомысленные, показывая самовольство, не хотят владельцом своим надлежащего отдавать послушанія", вимагали від президента Малоросійської колегії С.Вельямінова розіслати по всіх лівобережних полках універсали, згідно з якими "таких брали в тюрмы и по разсмотренію вины нещадно публично наказывали". Незважаючи на заборону Вельямінова поширювати подібного роду універсали, старшина їх усе-таки розіслала.

Царський уряд, отримуючи численні скарги селян про насильства над ними державців, від часу до часу вимагав від старшинської адміністрації розглядати їх на місцях, а селянам не завдавати "надмірної кривди". Траплялося також, що за скаргами підданих гетьман відправляв довірену особу "для розшуку" або доручав виконати його представникам місцевої влади, які зазвичай покривали злочини. На цьому "слідство" здебільше й закінчувалось. Якщо селяни зверталися з проханням полегшити їхнє становище безпосередньо до власників маєтків, то характерною була така відповідь: "Вы наши вечные подданные, кровью запечатаны и не может вас никто отобрать". Фактично уже в першій половині XVIII ст. соціальна еліта дивилася на залежних від неї селян як на своїх кріпаків.

Статус монастирських посполитих багато в чому нагадував становище приватних. Духівництво православних монастирів, використовуючи свої впливи на панівну верхівку, часто добивалося жалуваних грамот і гетьманських універсалів, згідно з якими його маєтності потрапляли в особливо вигідні умови. Монастирські селяни звільнялися від виконання державних повинностей, що, в свою чергу, дозволяло духівництву ще більше визискувати їх для власної користі. Права монастирів стосовно підданих суворо оберігала старшинська адміністрація.

Подібно до світських "дідичів", духовні особи також суворо карали посполитих за невиконання повинностей, "непослух" і "зухвальство". Так, у 1725 р. ігуменя Кербутівського жіночого монастиря А.Чуйкевичівна "витиснула" селянина Я.Ілленка з його двору й "без всякой причины, граблением" розорила. А коли Ілленко почав просити ігуменю повернути відібране в нього майно, то вона не тільки не віддала його, а й наказала колишнього господаря "тиранено бить и мучила тюремным заключеніем без пощады". Скарги потерпілого сотникові, полковникові, а також київському архіпастиреві ні до чого не привели. Двір і все майно на ньому залишились за ігуменею, а вона – безкарною.

Керівництво монастирів мало право заборонити чи, навпаки, дозволити селянам, а подекуди й козакам брати участь у торгівлі, винокурінні, промислах, іти на заробітки в інші маєтності. Переховування монастирських підданих гетьманське правління категорично забороняло.

Соціально-економічні умови розвитку в Слобідській Україні спричинили утворення своєрідної залежної групи селян, які через низку обставин опинилися в приватному володінні так званих однодворців. Останні були нащадками російських служилих людей (боярські, козацькі, драгунські, солдатські діти). На початку століття внаслідок реорганізації російської армії служилих людей перетворили в державних селян. Більшість із них жила одним двором (звідси і їхня назва), сплачувала подушний податок і виконувала повинності. Воднораз на них працювали інші селяни. Зокрема, в Харківському полку в 20-х pp. однодворців налічувалося близько 3 тис. чоловік. Так з явилася ціла група селян, що мала власних "підданих".

Коли ретроспективно поглянути на долю однодворців, то вона була різною. Частина з них, використовуючи працю залежних селян, збагачувалася й поповнювала заможні стани, інша – біднішала й поступово перетворювалася в кріпаків. Однак незаперечним є той факт, що в становій структурі суспільства ця соціальна група відігравала важливу роль. Число однодворців невпинно зростало за рахунок інших категорій населення.

РАНГОВІ, МАГІСТРАТСЬКІ И ВІЛЬНІ СЕЛЯНИ

Досліджуваний період став переломним у долі рангових посполитих. Бурхливий попервах розвиток рангового землеволодіння обернувся з часом повним його занепадом. Спроби гетьманського правління точно визначити число дворів на кожну посаду в старшинській адміністрації виявилися марними. Головно, це можна пов'язати з перетворенням різними шляхами рангових селян у приватних. Соціальна еліта прагнула більших гарантій при одержанні прибутків, щоб ті були постійними, а не залежали від службового становища. Раз отримавши з рук місцевої влади (незрідка за підтримки царського уряду) право визискувати тих чи інших рангових селян, старшини вже не хотіли втрачати його ніколи. Тому історія існування цієї категорії підданих багата на складні ситуації й трагічні повороти.

Наприклад, і далі зростали кількість і розміри володінь, визначених гетьманові "на булаву. Так, за жалуваною грамотою від 26 травня 1730 р. Д.Апостолові "на уряд гетьманства" надавали Гадяцький ключ "зо всеми доходами", дві волості, одне містечко, десятки сіл і хуторів із загальним числом 4167 дворів посполитих. А царським указом від 5 червня 1750 р. гетьманові К.Розумовському вже жалували в тимчасове держання "Гадяцький замок" із належними до нього містечками, селянами й хуторами (2444 двори), міста Батурин, Почеп, Ямпіль із повітами (3268), волості Шептаківська, Чехівська й Бихівська (3246 дворів), "Бакланський дворець" (276), а також інші угіддя.