Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Розділ ІІІ: Духовне життя українців

§1. ТРАДИЦІЇ ТА ПОБУТ

НОРМИ ПОВЕДІНКИ

"За Хмельниччини, Руїни, а згодом у роки відносної стабілізації в Українській державі відбулася помітна трансформація поглядів на важливі проблеми життя. Хоча в актах старшинської адміністрації чи рішеннях судових інстанцій при з'ясуванні якихось конкретних питань і покликалися на "давні", "стародавні", "звиклі" права, звичаї тощо, представники кожного стану або соціальної групи вкладали в ці терміни своє розуміння. Наприклад, українські шляхтичі й старшини під колишніми правами розуміли юридичний статус польських панів до 1648 p., що базувався, головно, на Литовському і Саксонському Статутах. Тим часом посполиті й рядові козаки ототожнювали їх із нормами поведінки, котрі ствердилися на Запорожжі, в патріархальних общинах, на слободах і т.ін. Вони заперечували кріпосницькі взаємовідносини між людьми і в більшості випадків спиралися не на писані закони, а на встановлені й випробувані часом звичаї.

Зима. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

"Новий порядок", зрозуміло, не міг відразу виробити відповідні права, хоча життя й вимагало цього. Адже повністю змінилася політична влада, і всі суспільні групи та інститути в широкому розумінні виявилися підпорядкованими козацтву. Безперечно те, що ідеї військового стану надовго заполонили свідомість найширших верств населення. На зміну колишнім польським "хлопам" прийшли відносно вільні виробники, а заможного пана заступив дрібний власник ("володілець") землі. Деякі радикально налаштовані державці, коли й не на ділі, то на словах відстоювали "мужицькі" інтереси.

Це будило думку, й у свідомості кожного члена тогочасного суспільства відбулася певна трансформація понять "справедливість", "моральність", "доброта" і т. ін. У перебігу визвольних змагань повстанець із посполитих чи козак зі зброєю в руках, що карають "дідича", сприймалися природніше, ніж селянин, який виконує на свого державця "звикле послушенство". Досить типовим явищем стали шлюби вільних людей із колишнім кріпаком чи кріпачкою, що раніше неминуче призвело б до закріпачення перших. Зміна моральних критеріїв диктувала відповідну поведінку, яка часто-густо породжувала конфлікти між загально визначеними перед 1648 p. переконаннями й чинним законодавством. Тому населенню доводилося визнавати обов'язковою одну частину традиційних етично-правових норм, необхідних для існування суспільства (підтримуючи її примусово), другу скасовувати, а третю віддавати на розсуд індивідума. Внаслідок цього зв'язок правил поведінки з мораллю досить чітко простежувався в реальному житті. Щоправда, при цьому слід пам'ятати: юридичні положення вироблялися конкретними особами або групами осіб, які на той час перебували біля керма влади, і їхня думка досить часто не збігалася з моральними оцінками громадської більшості. Звідси випливало несприйняття основною масою жителів інтересів представників панівної верхівки. Незалежність (соціальна, економічна, моральна тощо) одного наштовхувалася на волю (свободу) інших. Проте норми поведінки визначалися не інтересами (ідеалами) того чи іншого стану, а боротьбою між ними, засоби задоволення потреб, від результатів якої залежав розподіл останніх і співвідношення великих груп людей.

Весна. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Апріорі можна припускати: суперечності та зіткнення протилежних думок і поглядів у бутті мали б вести до пошуку компромісів і примирення суперечливих домагань (старшини, шляхти, селян, рядового козацтва і т. ін.). Однак цього не відбувалося. Правила поведінки не могли уникнути впливу (переваги) окремих політичних сил і віднайти точку опори поза різними інтересами, до яких вони самі й належали, з яких черпали свою чинність. Ця неузгодженість (несталість) випливала не з нетотожності індивідуального сприйняття "добра", "зла", "справедливості" тощо, а зі складності людської природи та умов співіснування. Щоправда, загальний розвиток культури (зокрема й правової) нерідко призводив до взаємозалежності деяких "уподобань", але не усував суперечностей взагалі. Більше того: чим вищим ставав рівень загальної культури, тим глибше й різноманітніше вони виявлялися (старе і нове, особа й державна влада і т. ін.). Порівняймо, для прикладу, другу половину XVII і XVIII ст., коли вже остаточно утвердилася кріпосна залежність селянства, козацтво як стан зникло, а старшина перетворилася в дворянство. Змінилося співвідношення сил – еволюціонував і характер норм поведінки, які вже не могли забезпечити інтереси всіх, а перетворилися в "права і привілеї" небагатьох можновладців. Держава у формі гетьманського (царського) правління, не в змозі бути гарантом їхньої міцної опори, відводила їм несамостійну, "прислужницьку" роль: інакше вони втратили б для верховної влади будь-який сенс.

Літо. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Ведучи мову про суспільну значущість і етичну цінність тогочасних норм поведінки, слід зазначити: для останньої чверті XVII – 60-х pp. XVIII ст. стало особливо помітним намагання старшинської адміністрації створити на міцному правовому ґрунті розвинуту централізовану систему підпорядкування. Проте цьому перешкоджали кілька обставин: нестабільна, часом просто трагічна політична ситуація в Україні, відносно часта змінюваність (виборність) посадових осіб, а також дрібний землевласник ("володілець") з притаманними йому індивідуалістичними тенденціями. Безпосередній виробник, який насамперед прагнув забезпечити власні інтереси, не був зацікавленим у підтриманні централізованого державного ладу.

Логічно було б припускати, що хистке політичне становище Лівобережжя та Слобожанщини вимагало суворих покарань винних у різного роду правопорушеннях.

Осінь. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Справді, за звичкою інколи карали, як у часи польського панування". Проте в цілому "новий порядок" був м'якшим" і поблажливішим. Значною мірою це обумовлювалося дорожнечею робочих рук (у Визвольній війні загинули десятки тисяч людей, а покалічено було ще більше) і відносно високою вартістю грошей. Наприклад, день праці, житло тощо подеколи коштували всього кілька копійок. Велика кількість смертних вироків та тілесних покарань, що призводили до каліцтва, ставали занадто невигідними для молодої Української держави. За цих умов будь-яка особа, крім хіба що "отьявного злодея", в разі порушення нею норм поведінки могла сподіватися на поблажливість. Значну роль відігравали також глибока релігійність і природна незлобливість "малоросів" до тих, хто скоїв злочин. Коли останні щиро каялися в своїй провині, їх нерідко взагалі прощали. Гарантом належної поведінки правопорушників у подальшому могли виступити громада, представники місцевого духівництва, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), врятувавши злочинця від тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в "услужіння" на кілька років. Так чинили, зокрема, монастирі, які мали неабиякий вплив на громадян, панівні кола та судових урядовців.

Формування й поширення великої земельної власності та збільшення господарств поступово змінювали не лише співвідношення між групами населення в економічному плані, а й руйнували патріархальні традиції: покарання дедалі частіше переслідувало утилітарні інтереси панівних верств. Чим далі в минуле відходили події Визвольної війни, тим жорстокіше карали злочинців. Особливо виразно це видно, коли порівняти в цьому аспекті гетьманування Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи та І.Скоропадського. Відомий дослідник права і судочинства Орест Левицький зазначав, що в другій половині XVIII ст. українське правосуддя вже немилосердно вішало "розбійників" за ті провини, за які ще зовсім недавно відтинали тільки руку або ногу, відрізали носа або вухо. Нестерпними катуваннями примушували виказувати спільників. На вироках, що їх виголошували в українському суді, чимраз більше позначалися види покарань, які застосовували в Польщі й Росії.

ЗВИЧАЇ ТА ПОБУТ

Вище вже йшлося про те, що тогочасне життя людей багато в чому визначали звичаї. Вони виникали й усталювалися в перебігу еволюції господарсько-побутових стосунків людей і спиралися на загальновживані "давні" норми поведінки, випрацьовані за різних обставин. Показовими з цього погляду є вже згадувані неписані "права і звичаї" Війська Запорозького. Вони не були офіційно санкціоновані державною владою, проте фактично регулювали все внутрішнє життя січовиків. Сукупність цих і їм подібних правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом (їх порушення тягло за собою покарання, схоже на вирок законодавчих органів), становила звичаєве право. Його повнота перебувала в прямому взаємозв'язку з паралельно діючим у країні (чи окремому регіоні) законодавством, що не встигало або не могло з тих чи тих причин охопити якусь сферу суспільного співжиття. Тому поширення законодавства відповідно звужувало на місцях функції звичаїв. Коли останні не суперечили інтересам соціальної еліти, їм зазвичай надавалася сила закону.

Найдовше і в найбільш традиційній формі вони проіснували на Запорожжі, де населення дотримувалося "подлуг старожитных и старейших обычаев". Уся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права. Ними керувалися всі – від курінних отаманів до центрального військового суду. Д.Яворницький, щоправда, із властивою йому звичкою перебільшувати, зазначив, що писаних законів від запорожців годі було й чекати у зв'язку з відносно нетривалою історією Січі й частими воєнними походами, через які козаки просто не "встигали" займатися влаштуванням внутрішніх порядків. Звичаї Війська Запорозького, безперечно, доповнювалися "пришлими" елементами звичаєвих норм інших районів України і, в свою чергу, позначалися на них, впливали на соціальну свідомість жителів Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Півдня тощо.

Звичаї безпосередньо виявлялися в окремих вчинках людей, їхніх уявленнях про "правду" та "справедливість" у тому розумінні, яке панувало серед даного населення й на певному етапі суспільного розвитку.

План зимівника запорожця

Микити Коржа. XVIII cт.

Реакція на явища, подїїв житті була лише показником бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування тотожних їм відносин. Звідси випливає, що творцем звичаїв ставав у цілому "народ" (у вузькому розумінні слова), а не окремі його одиниці або ті його представники, які втілювали "загальні" погляди. Воднораз було б невірно думати, що звичаї виникали тільки в народі як єдиній етнічній спільності. Вони формувалися і в окремих регіонах, областях, місцевостях тощо, які мали свою соціально-економічну та політичну структуру. При цьому повторюваність вчинків місцевих жителів переростала в закономірність – звичку діяти відповідним чином за подібних обставин, а сукупність такого роду дій поступово формувала переконання: в цьому випадку слід поводитися саме так, а не інакше. Серед типових прикладів цього: прилюдне водіння злодія по поселенню з украденою річчю на шиї; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном худоби, яка відбилася від стада, особі, котра її спіймала, а потім повернула назад; виставляння позивачем "могоричу" свідкам – так зване свідочне; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві й т. ін.

Вища судова інстанція на Запорожжі – кошовий суд – під час розгляду майже всіх справ керувалася нормами регіональних звичаїв і міркуваннями "здорового глузду". Оголошувані нею вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг ні скасувати їх, ні змінити. Характерною рисою судочинства на Січі стало те, що судові рішення, надто у формі найсуворіших покарань, наприклад, "страти на горло", виконувалися досить швидко. Обумовлювалося це, головно, невідкладними вимогами воєнного стану, необхідністю терміново виступати в похід, а то й звичайною гарячністю та наполегливістю "козацького духу". Особливо "не жалували" низовики зрадників інтересів Війська Запорозького.

Робота мулярів. XVII cт.

Певна жорстокість кримінально-правових норм, що були чинними на Січі, в цілому не відлякувала людей. Навпаки, їхній побут і звичаї поширювалися в інші райони країни. Більшості українців імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, ідея рівноправності всіх членів суспільства, лицарство і готовність до самопожертви на благо своєї Батьківщини в боротьбі з іноземними поневолювачами.

Функціонували в Україні й так звані церковні звичаї. Під ними розуміли сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але яких обов'язково дотримувалися люди, "побоюючись кари і гніву господнього". У християнській Церкві "традиції", що підтримувалися повсюдно, також не мали "офіційних" письмових підстав. Фактично переказ чи звичай ставали єдиним керівним чинником під час вирішення тих церковно-практичних питань, про які нічого не говорилося в Новому Завіті (наприклад, поведінки в церкві під час богослужіння, займанщини, застосовуваної монастирем, "звиклого послушенства" підданих духовних осіб тощо).

Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише завдяки силі "звички", що відігравала велику роль у релігійній практиці. Наприклад, на Великдень, щойно починали дзвонити до заутрені, всі мешканці села чи міста, не змовляючись, збиралися й рухалися до церкви: хто пішки, а хто на возах. Удома майже ніхто не залишався, навіть малі діти. Кому бракувало місця в храмі, той спинявся під його стінами у дворі й, скинувши шапку, стояв і слухав службу Божу до кінця.

Патріархальні середньовічні риси зберігав сімейний побут, який багато в чому також ґрунтувався на звичаях. Великим святом для родини ставало народження дитини, особливо хлопчика. Для незаможної сім'ї його поява означала додаткові робочі рук в господарстві, а для старшинської чи шляхетської – велику надію на продовження родинної справи (зокрема служби в уряді), нерозпорошення в майбутньому нажитого майна, земельної власності тощо. Відразу після народження бабка-повитуха за дорученням батьків запрошувала найближчих родичів і друзів відсвяткувати цю подію. У зв'язку з цим вона розносила традиційні хліб та узвар або (замість останнього) сушені фрукти і ягоди. Поважні особи на родини нерідко кликали гостей через листи. За таких обставин їм, окрім хліба та узвару, передавалося ще й вино, різні солодощі. Коли приходили гості посполитського чи козацького "звання", то на урочисту вечірку вони зазвичай приносили з собою не лише подарунки, а й харчі – "на зубок". В елітному товаристві останнє вважалося ознакою поганого тону. Панство дарувало значні кошти, вишуканий посуд, прикраси.

Волинка (дуда, ком, барана) – народний духовий музичний інструмент XVI-XVIII cт.

Батьки прагнули якомога довше не женити сина, а дочку, навпаки, пошвидше видати заміж. Непоодинокими були ранні шлюби, коли дівчат віддавали чоловікам неповнолітніми. Так, у 1718 р., під час перебування в Москві, гетьман І.Скоропадський через політичні міркування був змушений видати свою 15-річну доньку Уляну заміж за сина улюбленця Петра І, таємного радника П.Толстого – Петра.

Під час укладання шлюбів вдавалися до характерних обрядів. Попередньо домовившись, батьки хлопця засилали в домівку дівчини двох старостів – чоловіків (поважних і досвідчених родичів або найближчих сусідів). Ті повинні були мати при собі спеціально випечений хліб і своєрідні ціпки – ознаки повноважень. Після урочистої промови сватів дівчина, за згодою батька й матері, погоджувалася на шлюб чи відмовляла. У першому випадку вона підносила на дерев'яній тарілці кожному зі сватів рушник, який власноручно вишивала протягом тривалого часу. Обговоривши всі умови майбутньої спілки молодих, "обмінявши" належним чином хліб і перев'язавши плече рушником, старости поверталися в дім парубка й усе розповідали там за чаркою "оковитої". Незабаром батьки нареченої й нареченого призначали день весілля, який найчастіше припадав на неділю. Перед тим, у суботу, молода запрошувала до себе "дружок", а надвечір приходив наречений з "боярами" (товаришами) та родичами. "Дружки" сиділи за святково прибраним столом з одного боку, "бояри" – з другого. Рідним молодої молодий підносив усілякі подарунки. Відбувалася довготривала вечеря з весільними піснями, музикою й танцями.

Наступного дня, після вінчання, молодята зі своїм "почетом" вирушали кожен до себе додому, щоб по обіді та після батьківського благо-словіння знову з'єднатися в оселі нареченої. Теща зустрічала зятя горщиком з вівсом, що було відгомоном стародавніх родових стосунків. Під час урочистого святкування ділили коровай, обмінювалися символічними дарунками (хлібом, хустками, бубликами тощо). Головував за столом весільний староста. Обід супроводжувався веселими вигуками, жартами, піснями й танцями. Після його завершення молоду дружину з посагом та її обранця відвозили на візку в помешкання чоловіка. Подолавши біля воріт лантух підпаленої соломи – символ випробування на міцність – молодята заходили в будинок. Починалося подружнє життя.

Залежно від заможності родин урочистості, пов'язані зі шлюбом, могли тривати кілька днів, а то й цілий тиждень. У середовищі державців "зговір" був дуже ґрунтовним: обговорювалися питання про посаг, підраховувалися витрати на весілля, вибиралися гості й т. ін. Серед подарунків часто фігурували гроші, коштовності, а саме дійство супроводжувалося стріляниною, феєрверками, тривалим очікуванням найбільш іменитих запрошених. У кінці XVII-XVIII ст. українські старшини і шляхтичі прагнули брати шлюб із представницями російської знаті, отримуючи в посаг за ними велику кількість кріпаків. Зокрема, останній гетьман Лівобережної України К.Розумовський одружився з аристократкою К.Наришкіною. Одержаний за панянками посаг міг сягати десятків тисяч карбованців, сотень десятин землі.

Поховання небіжчика, так само, як весілля чи родини, в окремих регіонах мало свою специфіку, оригінальне соціальне "забарвлення". Наприклад, передчасна смерть парубка чи дівчини обумовлювала те, що їх "проводи на той світ супроводжувалися деякими елементами весільної обрядовості. Цим батьки ніби прагнули "компенсувати" своїм дітям те, чого їм не "достало" в житті. Зокрема, померлим замолоду пов'язували хустки на руки, перевдягали у відповідний одяг. Нехрещених немовлят також ховали за особливим ритуалом, якщо ті помирали природною смертю.

Нерідко в народі відзначали "першу борозну" і початок сівби. На Слобожанщині побутує згадка про те, що перед виїздом у поле для оранки всі члени родини селянина, козака, а подеколи й міщанина збиралися в хаті, запалювали свічки перед образами і молилися Богові. Опісля свяченою водою кропили волів та коней, щоб ті були "благопо-лушні". Під час виїзду, а також у полі під час оранки співали напівжартівливих пісень. Часто день "першої борозни завершувався святковим обідом або вечерею. Траплялося, перед посівом просили священика "посвятити" зерно, щоб краще проростало.

Особливо яскраво народні звичаї виявлялися у свята, під час розваг. Серед зими найбільшими вважали дні Андрія Первозванного, святих Варвари та Миколая, Свят-Вечір, Різдво Христове, Щедрий вечір, Водохреще та інші; навесні – Стрітення, Масляну, Обретіння, "Сорок святих", "Теплого Олекси", Великий піст, Вербну неділю, Чистий четвер, Великдень; влітку – день св.Юрія, Миколи-Чудотворця, Зелені свята, свято Івана Купали, Петра та Павла; восени – пророка Іллі, Маковія, Першу, Другу та Третю Пречисту, св.Покрова.

Пам'ять про кожен із цих днів та досвід, як саме їх належить відзначати, передавалися літніми людьми молодим, із покоління в покоління. Багато народних традицій дійшло й до наших днів у вигляді релігійних свят, повір'їв тощо.

У чоловіків існували й досить грубі "розваги", зокрема "кулачні бої". Щоправда, до них негативно ставилася місцева влада. А в 1765 р. Друга малоросійська колегія навіть направила до Глухова команду солдатів, щоб розігнати їх учасників.

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД І ЇЖА

Яскраво вираженими національними ознаками відзначалися вбрання та харчування українців. Посполиті й рядові козаки найчастіше шили одяг із полотна, сукна, а також овечої шкури, обробленої кустарним способом. Заможні верстви, зрозуміло, носили речі, виготовлені з коштовніших матеріалів: шовку, китайки, парчі, оксамиту, тонкого полотна тощо. Взимку перші здебільшого вдягались у кожухи; шляхта і старшина – в шуби з хутра зайців, лисиць, ведмедів, білок і т. ін. У народі побутувала приказка: "Настала завірюха – треба кожуха". Кожухи носили як жінки, так і чоловіки. Один з іноземців, мандруючи Україною в 70-х pp. XVII ст., зазначив у своєму нотатнику, що її жителі носять улітку опанчу (верхній одяг) із білого сукна, а взимку вдягаються в баранячі кожушки, які сягають від шиї аж до п'ят. Зимове вбрання вишивалося на плечах червоними, жовтими, "гнідими" та інших кольорів візерунками й мало дуже гарний вигляд. За спостереженням того ж очевидця, саме такий кожух був основним вбранням козаків, а також селян. Серед місцевого панства, яке дедалі помітніше тяглося за російською аристократією, значного поширення набули шуби з хутра соболів, песців тощо. Неодноразово десятки високоякісних шкурок Петро І дарував І.Мазепі, І.Скоропадському, іншим старшинам Гетьманщини та Слобожанщини. Одержувала такого роду подарунки від царів та їхніх сановників і козацька верхівка Запорожжя. Можновладці нерідко оздоблювали верхній одяг золотим шиттям.

Важливою частиною чоловічого й жіночого вбрання залишалася сорочка. Зокрема, на Лівобережжі в чоловіків вона переважно мала вузький червоний комірець, що зав'язувався спереду тоненькою мотузкою (шнурком). Жінки традиційно носили плахту (різновид спідниці) із запаскою (шматок вовняної тканини, що обгортався навколо стану), чоловіки центрального регіону та південних місцевостей – шаровари. У містах носили спідниці з шнурівкою; поверх них пов'язували фартух або запаску. Діти з бідних родин доношували перешитий на них одяг батьків.

Багато відомостей про вбрання старшин, шляхтичів, козаків міститься в мемуарній літературі та історичних творах останньої чверті XVII-XVIII ст., наприклад, у "Щоденних записках" Якова Марковича, "Діаруші" Миколи Ханенка, "Щоденнику" гетьманського сина Петра Апостола тощо. Читаючи їх, натрапляємо на згадки про короткополі та довгополі каптани з домашнього тонкого сукна із стоячим коміром, блакитні златоглаві кунтуші на соболях, атласні шлафроки (домашні халати), оздоблені коштовним камінням і сріблом паски тощо.

"Малоросійські" типи жінок заможних верств

Принципове значення мала хустка. Дівчатам зазвичай належало ходити без них, але непогода чи спека примушували їх покривати голову. Щоправда, на Лівобережжі влітку дівчата лише обмотували голову хусткою, залишаючи тім'я відкритим, щоб було "видко" волосся. Набагато рідше користувалися хустками на правому березі Дніпра, а на Півдні, навпаки, так замотувалися від нестерпного сонця, що залишали незапнутими тільки очі. Цікаво зазначити: в Україні вишивали хустки білого коліру, на що звертали увагу чужинці.

У свята й урочисті дні дівчата заплітали навколо голови дві коси, прикрашали їх квітами та кольоровими стрічками, а також одягали вінки. Заміжні жінки носили очіпки (чіпці) з пов'язаними на них намітками або серпанками. Чоловіки в теплу погоду покривали голову солом'яними брилями або легкими шапками з повсті, а в мороз – смушевими із зав'язками або ж круглими головними уборами (кучмами).

Залежно від сезону, носили різне взуття: чоботи, валянки, "ходаки", постоли, черевики. Влітку посполиті часто ходили босоніж.

У різний час у різних регіонах починалися "пострижини". В східних областях – найчастіше на другому році життя, на Полтавщині й Київщині – на третьому. У наші дні подекуди на Лівобережжі та в Києві батьки вперше стрижуть своїх дітей, коли тим виповнюється рік.

Добре відомі в Україні "оселедці" або "чуприни" носили переважно "старші" козаки, бо то була прикмета "справжнього" запорожця. Козаки, які ще жодного разу не ходили у воєнний похід, тобто "не нюхали пороху , не мали морального права "заводити" такі чуби. Городове козацтво (чоловіки) традиційно стриглося "під макітру" незалежно від віку. Таку "зачіску" зображено на відомих портретах славнозвісного українського мислителя, письменника і поета, вихідця з козацької родини на Полтавщині Григорія Сковороди (1722-1794 pp.).

Селянки

Якщо "пострижини" вважалися обрядом переходу хлопчика з грудного віку в юнацький, то перше гоління – переходом від юнацтва до змужніння. Попервах голили щоки та підборіддя, а вуса залишали як ознаку зрілості.

Слід зазначити, що на зовнішній вигляд можновладців дедалі помітніше впливала мода аристократів Франції, Німеччини, Англії та деяких інших країн. Цьому сприяла наявність в Україні та Росії досить значної кількості іноземців (при дворах вельмож, у війську, в адміністрації тощо), а також те, що багато представників національної еліти виїздили за кордон для навчання, в службових справах, на імміграцію і т. ін.

Характер харчування "малоросів" обумовлювався не тільки смаками окремої особи, а й її матеріальними статками, релігійністю, частково, особливостями місцевості, де вона мешкала. Загалом же українська кухня відзначалася достатньою різноманітністю. На столах простого люду переважала груба рослинна їжа з городу, ланів, саду, лісу: столовий буряк, капуста, огірки, цибуля, яблука, груші, ягоди, гриби, горіхи тощо. Картопля з'явилася в Росії десь на початку XVIII ст., а в Україні її поширення припало на другу половину століття. У Києві (на Подолі й у Кловській долині) були великі сади шовковиці, щоправда, переважно для технічних потреб – виробництва шовкових тканин. Можновладці могли дозволити собі вживати привезені з далеких країн продукти: чай, каву, імбир. "Щоденні записки" Я.Марковича зафіксували "присилку" його авторові в квітні 1730 р. 50 кущів персика. Отже, вже на той час ця теплолюбива культура була добре відома в Гетьманщині.

До столу готували різноманітні юшки (наприклад, "козацьку тетерю" – відвар із риби на квасі, приправлений борошном і пшоном), куліш (зварене круто пшоно, що заправлялося шкварками і смаженою цибулею), галушки, локшину, гречані пампушки з часником, кисіль і багато іншого. Окрім того, заможні верстви частіше, бідні – рідше (переважно у великі свята) вживали м'ясні страви: тушкованих чи смажених качок, гусей, індиків, різними способами приготовлені свинину, баранину, телятину, конину, м'ясо впольованих звірів тощо. Їли сири, а їжу здобрювали смальцем, маслом, олією, іншими жирами. Найбільш уживаною була риба: варена, копчена, солона, печена. Посполиті й рядові козаки часто-густо їли рибу, виловлену в місцевих водоймах (щуку, карася, лина, ляща, сома, плотицю), старшини, шляхтичі, вище духівництво нерідко ласували осетриною, фореллю, вугрями і т. ін. "Головою" ж усьому був смачний духмяний хліб, який не черствів, траплялося, по кілька тижнів.

Міщанки

Пили українці "варенуху", пиво, горілку, "мед" ("медовуху"), всілякі вина, в тому числі й заморські. Останні нерідко надсилалися найвищим посадовим особам Лівобережжя та Слобожанщини з царського двору у вигляді "особливої милості". Я.Маркович називає такі види спиртних напоїв, що їх він уживав особисто: горілки – проста і подвійна; настоянки та наливки – слив'янка, вишнівка, ганусова, дулівка, полинівка, алембикова, рожана, царгородська, персикова, карбунколова, цинамонова; вина – угорське, волоське, бургонське, кіпрійське, пиво – коропське. І це ще далеко не повний перелік.

У другій половині 30-х pp. на державному рівні провадилася боротьба за припинення продажу самогону в корчмах. У кінці 60-х pp. Сенат видав окремий указ про заснування в Ніжині "водошного завода" греком Єфимом Полідором з дозволом тому виготовляти різну горілку "с фруктов и из виноградных ягод".

Звичайно, сніданок, обід чи вечеря, скажімо, працівника на підприємстві або селянина в полі помітно відрізнялися від того, що і як вони їли вдома. За домашніх умов стіл зазвичай застелявся скатертиною, посуд відзначався розмаїттям: тарілки, судки, чарки, чашки, ложки (металеві чи дерев'яні), солонки тощо. Окремі страви готувалися тільки в певні дні року, свята (наприклад, кутя), інші – майже щодня. Зокрема, в Слобідській Україні в день св.Юрія (сімнадцятий тиждень після Різдва) дівчата й хлопці виходили в поле, гуляли, а з харчів на обід брали в основному сало, яйця, цибулю. Важливим "атрибутом" Щедрого вечора, інакше – свята Меланки (напередодні Нового року), на Наддніпрянщині були пироги з м'ясом і смажені на свинячому смальці млинці, а на Півдні – бублики. Багато горілки пили на Різдво. У так звані пісні дні (середа, п'ятниця), а особливо під час Великого посту вважалося за страшний" гріх вживати жирні страви, м'ясо. У "м'ясопустну неділю" (останній тиждень перед Великим постом) за стародавнім звичаєм готувався холодець зі свинячих ніжок (тому й день мав ще назву "ніжкові заговіни").

Багато спільного з українцями в зовнішньому вигляді, характері харчування мали росіяни і білоруси.