Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Уряди Російської імперії, Польщі й Кримського ханства прагнули зберегти недоторканність кордонів своїх держав. Тому питанням, пов'язаним з прикордонними землями, завжди приділялася пильна увага. Так, Колегія іноземних справ Росії в 1745 р., посилаючись на те, що державні кордони з Річчю Посполитою ще остаточно не визначені, спеціальним указом заборонила видавати польським шляхтичам документи на право володіння маєтками в прикордонній смузі. В тому ж році кримський хан Селім-Гірей вказував київському генерал-губернатору М.Леонтьєву на недоречність сутичок на кордоні між запорозькими козаками і ногайськими татарами. Водночас розглядалися питання про перехід мешканців Правобережної України в межі Російської держави. Урядовці Речі Посполитої, в свою чергу, уточнювали відстані від сіл і містечок до польсько-українського кордону.

В кінці 40-х та на початку 50-х pp. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 pp.) – дочку Петра І і Катерини І – задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично – призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові Гендрікову. Можливо, стався простий збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператирці було подано "Доношеніе" військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявського з проханням від "всієї" низової старшини змінити порядок "виборів" кошового отамана, а саме: призначати його мала цариця, щоб позбавити "чернь" можливості обирати "ей нужнаго атамана" (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 pp.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 p.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 p. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.

Гетьман Кирило Розумовський

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський "суд по формі"). К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалося й питання розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 p. він видав Кошу "ордер" про необхідність прибуття з Січі "депутатів" у зв'язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.

У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав – України, Росії й Польщі – продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків – Стародубським – та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу й т. ін.

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії.

Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" – Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру – в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії – в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 p. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ордера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією – авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 pp.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 p. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні, [2]2
  Формальним приводом (окрім політичної причини) до цього послужило подання К.Розумовським від "імені" українського "шляхетства" безпосередньо імператриці "прошенія" про спадковість гетьманського титулу в його роду. Цей вчинок страшенно налякав Катерину II, і тому вона примусила брата колишнього фаворита Єлизавети Петрівни взагалі відмовитись від гетьманського "уряду".


[Закрыть]Катерина II передала новопризначеному генерал-губернатору П.Рум'янцеву "секретну" інструкцію щодо управління краєм. У ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян всіма "удобовозможными способами", розмежувати функції "перепутанаго и перемешаннаго там правлення воинского с гражданским", пильно наглядати за економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх цих завдань генерал-губернатор зобов'язаний був "искусно изворачиваться" та "иметь и волчьи зубы, и лисий хвост". Проте оцінювати інструкцію однозначно негативно, як це інколи робиться в історіографії, було б, на наш погляд, неправильно. Адже в ній були також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель (п.5); перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну "грошової" торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном [3]3
  Очевидно, тут ідеться про збереження валюти.


[Закрыть](п.6); збереження лісів (п.9); поліпшення і розширення водних шляхів (п.11) тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати в інтересах не стільки населення, оскільки в загальноімперських і фіскальних, вони мали певною мірою позитивно вплинути на розвиток господарства України.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі "обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасовуючи ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва "гетьман" зникли назавжди. Цікаво відзначити, що син останнього гетьмана – сенатор О.Розумовський (1748-1822 pp.) – також був прихильником русифікації національних регіонів Російської імперії.

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ

В часи Руїни на великому лівобережному просторі багато міст, містечок і сіл було зруйновано. Замість білих чистих осель залишилися купи попелу та обдерті чорні димарі. Гетьман Іван Самойлович активно шукав матеріальної підтримки від Московії, внаслідок чого дедалі глибше залазив у кабалу. Українська Церква нерідко виступала проти такого "нерівного" зближення, не очікуючи від нього жодного добра, а хіба що обмеження власних прав і привілеїв. Гетьман потроху усував "неспокійне" духівництво.

У 1683 p. помер архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1656 p.) і управитель лаврської друкарні Інокентій Гізель – "муж знатный, учительный", який почав захищати інтереси Української держави ще під час переговорів Чигирина з Москвою в 1654 р. Його трактат "Мир с богом человеку" (1669 р.), в якому містилося багато відомостей з історії України XVII ст., мав гуманістичну спрямованість і містив досить критичний аналіз сучасних авторові подій. За це в 1690 р. твір було заборонено Синодом. Самойлович та деякі інші прихильники підпорядкування української Церкви московській патріархії, зокрема патріарх Яким, прагнули на місце архімандрита призначити "свою" людину. Проте обраний вільними голосами Варлаам Ясинський не справдив їхніх сподівань: замість посвяти в російській столиці він поспішив прийняти її з рук чернігівського архієпископа. І згодом Ясинський не виявляв бажання їхати до Москви, щоб там затвердили його обрання. Втім, не маючи змоги зноситися з константинопольським патріархом, він через деякий час змушений був поступитися.

У лютому 1685 р. царський уряд спонукав Самойловича до нагального проведення нових виборів київського митрополита. При цьому від володаря булави вимагали, щоб надалі православній Церкві в Україні владу константинопольського патріарха "отложить, в каком почитаніи гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь, и о всяких церковных делах писать к св. патріарху московскому, а к св. константинопольскому патріарху ни о чем не писать, и не посылать, причитанія никакого к нему не иметь, под послушаніем у него не быть, и из под его паствы, за разстояніем дальняго пути, совершенно отстать... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположенія, отпустить в Москву".

Микільський собор у Києві.

Кінець XVII cт.

Отже, царський уряд самочинно порушив права константинопольського патріарха щодо української Церкви, прагнучи підпорядкувати її московській патріархії.

Незабаром він домігся свого. 8 листопада 1685 p. пройшли вибори київського митрополита. Ним став єпископ Гедеон. На зібрання прибуло багато посланців, серед яких виділялися генеральний осавул І.Мазепа та переяславський полковник Л.Полуботок. Саме вони активно підтримували дії гетьмана. Представників духівництва налічувалось обмаль: не приїхали "значні" особи на чолі з архієпископом Л.Барановичем. Загалом церковні правила забороняють проведення виборів за відсутності такої кількості осіб вищого духівництва, але їх усе-таки провели. На думку великого ієрарха нашого часу, митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), в цій справі "сильно допоміг Москві гетьманський осавул Іван Мазепа, і це йому було доручено зробити вибори, згодні Москві. І.Мазепа постарався, а вдячна Москва через два роки зробила його гетьманом".

Українське духівництво відразу спробувало опротестувати легітимність такого обрання. Навіть Самойлович прагнув дещо пом'якшити коли не саму суть події, то хоча б її форму. Він порадив сюзеренові "впросити" константинопольського патріарха, щоб той "відступив" українську Церкву. Однак було вже запізно. Руїна охопила всі галузі суспільно-політичного життя, в тому числі й релігію. Після тридцяти двох років відносної самостійності (1654-1686 pp.) Церква як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині поступово опинилася в тенетах царату. Цьому процесові, окрім згаданих вище старшин, сприяли й деякі інші представники соціальної еліти України. Так, ще в 1676 р. стародубський полковник Петро Рославець (Рословець, Рославченко) звернувся до Москви з пропозицією підпорядкування їй місцевих монастирів. Були й інші подібні випадки. Характерно, що в своїх непатріотичних діях державці нерідко прикривалися іменем "всього українського народу".

Негативні наслідки підпорядкування української Церкви московській патріархії не забарилися. Уже в січні 1688 p. Гедеонові наказано було підписуватися "митрополит київський, і галицький і Малої Росії" замість "митрополит київський, і галицький і всієї Русі". З 1721 p. Петро І дозволив київському митрополиту зватися тільки архієпископом. Щоправда, в 1743 p. йому знову повернули титул митрополита (до 1767 р.). Згодом існував "митрополит київський і галицький".

Протягом останньої чверті XVII і 60-х pp. XVIII ст. царський уряд не лише поступово підривав економічну базу та суспільну значущість української Церкви, а й періодично скорочував чисельність її служителів. Одним із стратегічних заходів у цьому напрямку стало те, що, провадячи постійну агресивну міжнародну політику, Москва збільшувала свої збройні сили. Духовних осіб нижчої ланки та їхніх дітей часто примушували до виконання військової служби. Царський указ від 28 вересня 1736 р., зокрема, вимагав проведення перепису дітей духівництва, щоб "малолетних отдать в школу, а прочих отдать в службу, для... комплектованія армій и гарнизонов". В указі від 6 лютого 1737 р. "строжайше повелевалось" завершити перепис не пізніше середини жовтня того ж року і всіх чоловіків від 15 до 40 років, "без разбора, взять в воєнную службу, для замещенія же церковных чинов, употреблять из малолетних церковнических детей(!) (підкреслення наше – авт.), а равно и тех, кому свыше 40 лет". Ці постанови стосувалися як Російської держави в цілому, так і України зокрема. Безпосередньо Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіям у 1734 р. "высочайше" було наказано: "Из малороссійской старшины и Козаков и козачьих и старшинских детей без атестатов полковников и старшины полковой, а знатным – без позволенія Войсковой канцелярии, в дьяконы и попы посвящать не велено, понеже многіе число духовных не у места суть и дабы от того козакам и службе... (військовій – авт.) умаленія быть не имело". Подібне мало місце й на Слобожанщині.

Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."

Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.

* * *

Отже, протягом останньої чверті XVII – 60-х pp. XVIII ст. в Україні сталися помітні зрушення в сільському господарстві, промисловості й торгівлі. Не на краще змінилися аграрні відносини і суспільно-політичне життя. Фактично було скасовано найголовніші здобутки Національної революції: українську державність, економічну самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносну свободу козацького стану. В усьому обсязі відновилися кріпосницька залежність і обезземелювання посполитих. Реакційна самодержавна політика російського царату призвела до загибелі великої кількості фізично здорових, боєздатних і економічно спроможних українців.

Розділ ІІ: Від Дніпра до Московії й "Турської сторони": землі та люди

§1. РЕГІОНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ

РЕГІОНАЛЬНІ НАЗВИ

Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він фактично цілковито збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. Незважаючи на ці обставини, саме тоді тривало географічне поширення назви "Україна" на всі землі, заселені власне українською спільністю. Термін "український" (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше зустрічається в тогочасних джерелах. Терміни "нація", "національний" часто вживаються як у розмові, так і на письмі (особливо в другій половині XVIII ст.). Корінні жителі класифікуються як "нація русинів", "малоросійська" чи "українська" нація тощо. У багатьох тогочасних іноземних часописах Україна протягом певного часу характеризувалася як окрема земля козаків, що межує з Московією, Польщею і Татарією. У російських же законодавчих актах вона поступово перетворювалася на "малоросійський край".

Тяжке міжнародне становище країни, складний процес розселення українців обумовили появу нових і зміну значення старих політонімів. Так, Лівобережжя в офіційних актах царського уряду найчастіше називалося "Малоросією" або "Малою Русю". Поряд з цими вживалися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т. ін. Усі вони певною мірою виражали соціальну політику царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" після скасування гетьманського правління на Правобережжі став уживатися лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла старшинська адміністрація. В зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х pp. і адміністративно-полкового устрою ця назва втратила своє значення.

Згадані політоніми широко застосовувалися не лише в царських указах, постановах Сенату, універсалах гетьманів, розпорядженнях Малоросійскої колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у побуті місцевого населення – "малоросів". Так, в одній із історичних пісень того часу говориться про тяжке соціально-економічне становище народних мас на Лівобережжі:

 
Ой горе нам на Гетьманщині,
Надокучила нам вража панщина...
 

У документальних матеріалах останньої чверті XVII – 60-х pp. XVIII ст. досить чітко простежується грань, яку проводили вищі органи влади між жителями "малоросійських українських" і "слобідських" полків. І це тоді, коли і Лівобережна, і Слобідська Україна входили до складу одного державного об'єднання. Нові політоніми щодо Слобожанщини виникали й змінювалися відповідно до політико-адміністративних нововведень на території краю протягом століть. Якщо в XVI-XVII ст. цю місцевість часто називали "Полем", "Полской Украиной", інколи – степовою окраїною руських земель (пізніше – Російської держави), де частина населення жила в "слободах" і називалася слобожанами, то в міру заселення і освоєння нових земель старі політоніми поступово зникають із вжитку, основними залишаються назви "Слобідська Україна" і "Слобожанщина". Слободи частково зливалися з містами або перетворювалися в звичайні села чи містечка, населення яких підлягало подушній податі. Проте назви "слобода", "слобідка" існували й надалі та зберігалися за багатьма населеними пунктами.

Преображенський собор у м.Ізюм на Харківщині. 1684 p.

Після ліквідації царським урядом Запорозької Січі це політичне і географічне поняття поступово зникає з ужитку, хоча ще досить довго живе в пам'яті українського народу, бо сам дух козацтва не перевівся. Тоді близько 5 тис. козаків перейшли в турецькі володіння й осіли в межах пізнішої Одеси. Згодом вони переселилися в пониззя Дністра (район сучасного Білгорода-Дністровського). За кілька років чисельність козаків зросла майже до 10 тис.

Південні оайони країни протягом тривалого часу напівофіційне називалися Ланщиною", "Турецькою областю", "Турською стороною" тощо. В другій половині XVIII ст. тут поширюються назви "Слов'яно-Сербія", "Нова Сербія", "Новоросія", "Новоросійський край" і т. ін. Перші два політоніми проіснували недовго і з утворенням у 1764 р. Новоросійської губернії втратили своє значення. Крайня південно-західна область України в XVI-XIX ст. мала назву Буджак" (від турецького слова, що означає "кут").

Історико-географічні поняття "Лівобережна Україна", "Слобідська Країна", "Південна Україна", "Лівобережжя", "Слобожанщина" і нині застосовуються в літературі.

НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ ДНІПРА

Складність політичного становища і розчленованість українських земель обумовлювали специфіку етнічного самоусвідомлення окремих представників автохтонного населення. Іак, із "Прошенія" "полской природы малоросіянина", жителя Харкова Севастіяна Даниловича Колосова [4]4
  Можливо, спочатку прізвище мало дещо інше написання, наприклад, Колос чи Колосенко. Проте пізніше, під впливом ряду обставин, воно могло трансформуватися (русифікуватися).


[Закрыть]на ім'я Катерини II від 2 жовтня 1780 р. дізнаємося, що його дід Осип Колосов – "уроженець" Нижибожа (Межибожа) – був "полской природы (нации)". [5]5
  Зі змісту документа цілком очевидне його українське походження.


[Закрыть]Однак у період війни України і Росії з Річчю Посполитою той, "убегая неправилной от поляков ссоры", [6]6
  Зрозуміло: коли б Осип Колосов справді був поляком із походження, він навряд чи тікав би з Правобережжя під "високу руку" російського монарха.


[Закрыть]залишив у "Польщі" своє "прежние отечество" (!) й переселився в Батурин, де згодом і помер. Батько С.Колосова і він сам певний час мешкали в Батурині, поки Севастіян, здобувши освіту, не був "завезен" ("по дозволенію отца") в Москву для прислуговування генерал-аншефу І.Генрікову. Пізніше С.Колосов перебував "в услуженіи иных людей", доки не оселився в Харкові. Цікавим, на наш погляд, в усій цій історії є те, що наймолодший із Колосових вважав своїх рідних по чоловічій лінії "малоросіянами", хоча й писав про "полске" походження діда. Власне ж жителів України, що перебували в складі Російської імперії, він називав "росіянами". Отже, в даному випадку бачимо, як конкретно впливало перебування людини в тому чи іншому державному утворенні на її етнічне самоусвідомлення. За таких складних політичних умов корінний житель, скажімо, Правобережжя визначався як "полской природы (нации) малоросьсіянин", а українець Лівобережжя чи Слобожанщини як "росьсіянин". Подібні курйози можна знайти і в інших документах другої половини XVIII ст., зокрема в "Описах Харківського намісництва", що засвідчує певну закономірність.

Неабияку роль у формуванні етнічного складу й національної території України відігравали міграції людності та освоєння нових земель. На Лівобережжі в кінці XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як у попередній історичний період. Його простір на той час в основному було залюднено (лише на півдні краю, на Полтавщині, значна частка земель перебувала "впусці", тобто, не оброблялася). Цим пояснюється той факт, що протягом досліджуваної доби тут виникло всього кілька десятків сіл і містечок. Так, за нашими підрахунками, на території сучасної Полтавської області тоді з'явилося близько 30 сіл. На Чернігівщині заснування більшості населених пунктів припадає на останню чверть XVII – першу половину XVIII ст. (Рубанка, Гирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та інші). Слід відзначити, що в межах Сіверщини серед переселенців домінували вихідці з Білорусії, причому природним кордоном поширення їхніх поселень стала Десна. На південь від неї переважали переселенці українського походження.

Поява нових населених пунктів обумовлювалася як політичними, так і соціальними та економічними чинниками. Наприклад, с.Гриньки (у 60-х pp. ввійшло до складу Жовнинської сотні Лубенського полку) заснували козаки, що втікли з Правобережжя, де зазнавали утисків від польської шляхти. Воно розташувалося на землях, які чигириндібровський сотник Іван Булюбаш перед тим захопив у шушвалівських козаків. Так само виникло с.Коряївка (перша сотня Полтавського полку). Його в ті ж роки заснували переселенці з Правобережної України, що рятувалися від шляхетського гніту. В зв'язку з усуненням у XVIII ст. загрози вторгнення орди з Кримського ханства на Лівобережжі, зокрема біля річок Орель та Сула (притоки Дніпра), з'явилося кілька нових населених пунктів. На відміну від цих сіл, що виникли стихійно, заснування с.Попівка на Полтавщині було організовано в другій половині XVIII ст. урядом (як казенне поселення).

У вітчизняній історіографії радянського періоду міграції людності з правобережних, а також західноукраїнських земель на лівий берег Дніпра і далі зазвичай висвітлювалися як реакція на "нестерпну експлуатацію з боку польської шляхти". Значною мірою з цим твердженням можна погодитися. Однак при цьому мало уваги приділялось іншому аспектові, а саме: як переселенців на місцях "зустрічали", так би мовити, свої "єдинокровні" можновладці. Про зворотний рух практично взагалі не писали. Причини цього цілком зрозумілі: хіба могло бути таке, щоб українці тікали з Російської держави (вона ототожнювалася з братнім російським народом) у Річ Посполиту, до ворогів – польських шляхтичів і магнатів?!

По-різному складалася доля переселенців у межах Лівобережжя, Слобожанщини, Південної України. Важливу інформацію про деяких із них містять, зокрема, матеріали 1748 p., що стосуються Миргородського полку і суміжної з ним території. Так, від місцевого полковника Василя Петровича Капніста (1737-1750 pp.), батька відомого українського письменника і громадського діяча В.Капніста, "заднепровских мест обыватели" зазнавали "крайнія обиды и разоренія", "разбойническия нападенія" та "нещадный бой". Повновладний старшина, ігноруючи спеціальні укази царського уряду про дозвіл заселяти вільні землі, забороняв це робити в своєму полку, карав неслухняних. Нерідко грабував чи нищив господарства "жидов" та колишніх жителів "Полской области", "отягощал своими податями", проганяв їх, що часто-густо призводило до повернення останніх на старі місця проживання. "Полковник миргородский Капнист, – зазначається в документі, – по Заднепром на собственной государевой земли(підкреслення наше – авт.) умышленно не имея никакого указу (тобто, без дозволу – авт.) отняв от тамошних жителей многія пахотныя земли, леса и населив себе слободы, а именно первая слобода прозываемая Свинарня, другая Чернечая Гребля, третая Начутце. И до той слободы Свинарне сверх поселенія того рабочего поля верст на двадцать, до другой слободы... и до третой... поля рабочего и сенокосов верст на двадцать, да пасел" три хутори на берегах Інгульця, Макрихи та Ухівки, "отобрав все поля". Крім того, він посилав своїх слуг на правий берег Дніпра з наказом грабувати тамтешніх мешканців. А в с.Петровський Острів призначив отаманом Василя Кривця, який також "козакам і обывателям чинил бои, грабительства и разоренія", через що ті "розошлись в Полшу безвестно". Внаслідок утисків з боку місцевої старшини в 20-х – 40-х pp. XVIII ст. з окремих сотень Миргородського полку повтікало понад 200 чоловік "з месних людей".

Аналогічні явища спостерігались і в інших лівобережних полках. Так, Переяславська полкова канцелярія 18 вересня 1761 p. надіслала в Генеральну військову канцелярію "Відомість" про "вихідців" у "Полскую область" протягом першої половини століття. Згідно з нею, туди переселилося 5784 особи, з них 3371 чоловік і 2413 жінок.

Залишаючи межі Російської імперії й осідаючи на землях як українських, так і польських можновладців, переселенці відходили від кордону на відстань від 1 до 100 верст, але найчастіше на 20-40 верст.

Згідно з даними "Відомості" від 8 березня 1752 p., приблизно такі ж за обсягом міграції населення протягом першої половини XVIII ст. відбувалися і в Гадяцькому полку. Основними напрямами відселення були білоцерківський і богуславський. Про перебування більшості переселенців сказано: "живут неизвестно где".

З Київського полку за такий самий проміжок часу на територію Речі Посполитої "вийшло" 424 чоловіки і 270 жінок, з Лубенського – відповідно 788 і 576.

Багато це чи мало? З огляду на той факт, що за ревізією 1764 p. в дев'яти лівобережних полках (Стародубському, Ніжинському, Чернігівському, Прилуцькому, Лубенському, Миргородському, Галицькому, Київському та Переяславському) нараховувалося "всего во всех частях" 916 017 душ чоловічої статі (якщо додати до цієї суми ймовірну кількість жінок і дітей, тобто помножити її принаймні на 3, загалом буде 2 748 051 особа), відсоток переселенців можна вважати незначним; істотно впливати на демографічну ситуацію в краї він не міг.

Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця для поселень. Інколи райони під заснування нових населених пунктів прямо визначалися царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводилися вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, а безпосередніх виробників на кілька років звільняли від державних податків.

Заселення Лівобережжя відбувалося за рахунок переселенців з різних районів України, а також із Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. Досить значними тут були грузинські поселення. Грузини з'явилися в Росії в 20-х pp. XVIII ст., розраховуючи на підтримку останньої в їхній боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Наприкінці 30-х pp. вони оселилися на території Гетьманщини, де спочатку мешкали лише в межах Полтавського, а згодом – Миргородського, Київського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського, Стародубського, Переяславського й Лубенського полків. Тільки з грузинської колонії в Москві на Полтавщину перебралося близько 1,5 тис. чоловік.