Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Вступ

Нині виповнилося 350 років від початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького й виникнення козацької держави – Гетьманської України. Багато поколінь прийшло на зміну тим славним воїнам, які в далекому XVII ст. виборювали незалежність нашої Батьківщини, розбудовували своєрідну республіку з демократичними формами правління. Вона, мов квітка, розцвіла тоді в оточенні монархічних країн-сусідів на чолі з деспотичними володарями (королями, ханами, султанами, царями).

Якими ж, власне, були люди, що населяли Гетьманську Україну? В кого вірили, кому корилися, проти чого повставали? Про їхнє життя-буття, вболівання та надії, здобутки і втрати й піде мова в цій книжці.

Дана студія є складовою частиною великої теми "Україна крізь віки" (Історичні події на теренах України впродовж двох тисячоліть християнської ери), а тому, відповідно до загальної структури цієї серії праць, хронологічно охоплює, головно, останню чверть XVII – середину 60-х pp. XVIII ст., тобто, період від завершення Визвольної війни українців 1648-1676 pp. до остаточного скасування гетьманства царським урядом у 1764 p. Щоправда, окремі явища, події, процеси, описані в ній, брали свій початок у попередні роки або ж завершилися дещо пізніше від зазначеного терміну. У зв'язку з цим автори дозволили собі зробити необхідні часові екскурси. Крім того, для повнішого розуміння й кращого висвітлення окресленої проблеми залучено історичні матеріали стосовно всіх основних регіонів України, а не лише території, на яку безпосередньо поширювалося гетьманське правління. По-перше, українські землі, незважаючи на політичний чи адміністративний поділ, мали тісний зв'язок між собою й не могли розвиватися відрубне одна від одної. По-друге, саме такий підхід, на наше переконання, дозволить зробити достатньо широкі порівняння й узагальнення.

Гетьманська булава

Відразу хочемо звернути увагу читача на те, що в історіографії існують різні погляди навіть на існування Української козацької держави. Одні здослідників, для прикладу, взагалі заперечували (і роблять це й нині) наявність державності в українців протягом другої половини XVII-XVIII ст. Інші вважають, що вона, тобто державність, фактично існувала тільки з 1648 по 1654 p. (до об'єднання з Росією в одному утворенні). Треті пишуть лише про "зародки" Української держави в перебігу Національно-визвольної війни під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. А деякі твердять про власне державну територію країни, починаючи від Переяславсько-московської угоди в 1654 р. При цьому дефініції "держава" і "державність" то ототожнюються, то категорично розмежовуються (скажімо, тоді, коли йдеться про незавершеність державотворчого процесу). А тим часом такі корифеї вітчизняної історичної науки, як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, Вячеслав Липинський, Олександр Терлецький, Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Михайло Слабченко, Олександра Єфименко, Наталія Полонська-Василенко, Олександр Оглоблин та їхні послідовники, вважали факт її існування незаперечним.

Ми підтримуємо концепцію тих вчених, котрі провадили ідею функціонування інститутів Української держави (за всієї обмеженості в окремі періоди), починаючи від середини XVII й мало не до кінця XVIII ст. Водночас обґрунтовується думка про співіснування кількох національних автономних політичних утворень – Лівобережної та Правобережної Гетьманщини, частково Слобожанщини – у складі інших держав. До всього, схарактеризовано всі головні ознаки державності в них: владу, кордони, населення і закони, за якими жили конкретні люди.

Перначі

Велике значення надасться висвітленню життя та діяльності окремих осіб, які були творцями історії України нової доби. З урахуванням новітніх досліджень ми намагалися об'єктивно розкрити складні й неоднозначні образи державних мужів Гетьманської України, показати не лише їхні політичні та воєнні здобутки, а й спосіб мислення, усвідомлення приналежності до політичної еліти.

Зрозуміло, що вичерпне розкриття теми передбачає розгляд соціально-економічних аспектів (наприклад, структури тогочасного суспільства, народного господарства, станових суперечностей тощо), а також аналіз (хоча б і побіжний) культурного розвитку українців. Зокрема, йтиметься про традиції, побут, мовні особливості й т.ін.

Значну увагу приділено ролі українського етносу в створенні власної республіки, причому принципово зазначено, що кордони останньої не збігалися із масовим розселенням корінних жителів. Визначено основні шляхи міграцій, доведено важливі дані про чисельність і етнічний склад жителів України. Подано окремі сюжети про перебування українців за межами вітчизни та сприйняття їх іноземцями.

Історія козацької України вивчається у зв'язку з геополітичними впливами cусідніх країн. Фактичний матеріал, залучений до книжки, переконливо свідчить: політика урядів Польщі, Росії, Туреччини та її васала Кримського ханства, які виборювали право на підпорядкування Гетьманської України, за всіх умов передбачала руйнацію в останній національної державницької справи. Ось такі найголовніші судження, пропоновані нами на розгляд читачеві. Певна річ, ми далекі від думки про те, нібито всі задуми нам у повному обсязі рвалося втілити на сторінках відносно невеликої праці. Певні аспекти теми залишилися невисвітленими. Окремі з них вимагають додаткових пошуків. У відповідних розділах ми наводимо різні думки вчених з того чи іншого питання, робимо необхідні уточнення відповідно до сучасного стану вивченими проблеми загалом.

Нагородна козацька зброя

При викладі конкретно-історичного матеріалу враховувалися принципові положення й широко використовувалися досягнення як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців-суспільствознавців. Окрім уже названих, не можемо не згадати й таких, як М.Андрусяк, О.Апанович, В.Артамонов, Д.Багалій, Д.Басараб, Д.Борисенко, І.Борщак, Л.Винар, М.Возняк, М.Василенко, З.Вуйцик, Г.Гаєцький, В.Гарасимчук, В.Голобуцький, В. Горобець, К.Гуслистий, І.Джиджора, В.Дядиченко, В.Ейнгорн, В.Кабузан, А.Камінський, О.Коваленко, Д.Колодзейчик, О.Компан, М.Кордуба, М.Костомаров, М.Крикун, Б.Крупницький, О.Лазаревський, О.Левицький, В.Маркіна, М.Марченко, Т.Мацьків, Л.Мельник, Дресяц, Ю.Мицик, Н.Мірза-Авакянц, О.Окиншевич, В.Панашенко, А.Пашук, Я.Перденія, А.Перковський, М.Петровський, О.Путро, Г.Санін, Г.Сергієнко, В.Сергійчук, А.Слюсарський, В.Смолій, М.Стахів, В.Степанков, О.Струкевич, О.Субтельний, Ф.Уманець, Ф.Шевченко, С.Шелухін, Д.Яворницький. Зрозуміло, що перелік прізвищ дослідників, які написали праці з історії Гетьманської України, можна за бажання принаймні подвоїти, а то й потроїти. Список найголовнішої опрацьованої спеціальної літератури подано в кінці тексту.

Базу нашого дослідження становлять різні за характером документи. Серед опублікованих важливим є "Генеральне слідство про маєтності 1729-1730 pp." по лівобережних полках, видання якого здійснено в дев'яти книжках протягом 1893-1931 pp. У ньому зібрано велику кількість гетьманських універсалів, жалуваних грамот царів, "листів" полковників, постанов Генеральної військової канцелярії й Малоросійської колегії щодо прав на земельну власність старшин, шляхтичів, монастирів, статусу міщан, селян і рядових козаків. Фрагментами описано деякі звичаї українців. Широко висвітлено соціальне, економічне та правове становище основних груп населення, рівень культури та освіти українців, напрями внутрішньої й зовнішньої політики гетьманського правління у видруках з архівів елітарних родин Полуботків, Сулим, Скоруп, Войцеховичів, Стороженків тощо. У мемуарній літературі, тобто, щоденниках, спогадах, записках та літописах останньої чверті XVII-XVIII ст. (Я.Маркевич, С.Величко, М.Ханенко, Р.Ракушка-Романовський, Г.Грабянка та деякі інші) йдеться про діяльність гетьманів, старшин, шляхтичів, іноземних урядовців в Україні, аграрні відносини, воєнні події, народне господарство, "послушенство" посполитих.

Багато законів царського уряду, що стосувалися Правобережної й Лівобережної України, Слобожанщини та Запорожжя, вміщено до багатотомного "Полного собрания законов Российской империи", перше видання якого здійснено в Санкт-Петербурзі в 1830 р., а також багатотомного збірника постанов польських сеймів "Volumina legum". У них певною мірою відбитий соціально-економічний, політичний і культурний розвиток названих регіонів.

Карта України кінця XVII – початку XVIII cт.,

роботи Baptista Homanno.

Оригінальним джерелом для з'ясування правового статусу великих груп і прошарків людності в Гетьманщині першої половини XVIII ст. є звід законів під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ". Його було складено державницькою верхівкою на ґрунті норм поведінки, що діяли тоді на Лівобережжі й відповідали становим інтересам старшини, шляхти, вищого духівництва. До цього юридичного кодексу залучили тоді важливі положення з Литовського Статуту, "Хелминского права", "Зерцала Саксонського", українського звичаєвого права і судової практики, а також російського законодавства.

Чимало фактичного матеріалу про козацький устрій, аграрні відносини, повинності селян і міщан, адміністративне управління, організацію військової справи, повстання тощо в Україні зазначеного періоду міститься в документальних багатотомних виданнях "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" та "Акты, относящиеся к истории Западной России", зібраних і видрукуваних Археографічною комісією переважно в другій половині XIX ст.

Під час написання книжки широко використано документальний матеріал, що зберігається в численних фондах архівів і рукописних відділах наукових бібліотек України, Росії та Польщі, зокрема, Центрального державного історичного архіву України, Російського державного архіву давніх актів (Росія, Москва), Архіву Головного Актів Давніх (Польща, Варшава), відділів рукописів Державної публічної бібліотеки ім.Салтикова-Щедріна (Росія, Санкт-Петербург), Національного інституту ім.Оссолінських (Польща, Вроцлав), Музею Чарторийських (Польща, Краків), бібліотеки Варшавського університету (Польща).

Тут зосереджено оригінали та копії жалуваних грамот польських королів і російських царів, гетьманських універсалів, полковницьких "листів" з питань соціально-економічного, політичного й культурного розвитку країни; приватне й офіційне листування між сановниками, старшинами, шляхтичами та вищими духовними особами з їхніми власними оцінками тогочасних подій; постанови Вального сейму, укази Малоросійського приказу. Сенату, Малоросійської колегії; рішення та судження чиновників Генеральної військової, полкових і сотенних канцелярій про селянські переходи, збирання податі, характер судочинства і т.ін.

Розділ І: Суспільно-політичне й економічне життя українців під владою двоглавого орла

§1. УКРАЇНА ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ МАЗЕПИ ТА СКОРОПАДСЬКОГО

ВТРАТА ЗДОБУТКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

Після завершення Національної революції середини XVII ст. наша країна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но почав більш-менш освоюватися, відчував близкість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їхні мешканці загинули чи розбіглися під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, бл. 1627-1669 pp.) так писав про Україну в своєму нотатнику: "Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства". Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення – розкріпачене селянство Гетьманщини – проти кріпаків Росії з її консервативним монархічним правлінням мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуті та звичаях. Порівнюючи власні враження від перебування в Москві, а потім у Києві, Павло Алеппський зазначав: "Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії – авт.) ніхто не може почуватися хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі".

Що ж конкретно становили в кінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою між урядами Росії й Польщі, в якій повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася у сфері впливу польської корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (кілька верств довкола) передавався на два роки під московський скіпетр.

Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Частина Гетьманщини, що розташовувалася на лівому березі Дніпра, у військово-адміністративному аспекті, як і в попередні роки, й далі поділялася на полки. На той час їх налічувалося десять: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від семи до двадцяти в кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав і деякі інші міста мали самоврядування, користувалися магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Міська верхівка, маючи певні соціальні й економічні пільги, нерідко ставала в опозицію до старшинської адміністрації в полках і сотнях, прагнучи вибороти собі ще більшу повноту влади на місцях. Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

На кінець XVII ст. з переселенців були сформовані слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, які також поділялися на сотні. Політико-адміністративним устроєм у регіоні керував, головно, царський уряд. Як і на Лівобережжі, полкове управління тут очолювали полкова (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі) й сотенна (сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар) старшина.

Гетьман Іван Самойлович

Спочатку старшин обирали переважно на козацьких радах, а з XVIII ст. їх уже призначає влада Москви. На першому етапі існування правління полків підпорядковувалося Розрядному приказові, з 1688 р. – Посольському, а з 1708 зосередилося в руках азовського військового губернатора.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги). Західний кордон між Річчю осполитою і Російською державою визначався по Дніпру, починаючись від порогів і доходячи до нижньої течії р.Сож. Від останньої по межі Речицького повіту (охоплював "кут" південно-східного району нішої Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 p.

Отже, більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера фактично була принесена в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що "всем козакам (тут: українцям – авт.) не полезен Андрусовский торг". "Страшним ударом" для Української держави назвав його відомий історик Омелян Терлецький.

Договір про "Вічний мир" між Росією і Польщею від 26 квітня (6 травня) 1686 р. підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в значно категоричнішій формі. Він остаточно (не тільки юридично, а й фактично в міжнародному розумінні) закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Згідно з ним, р.Орель окреслила південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясмин, а звідти до Чигирина й далі до Чорного лісу.

З початком нового століття, після оголошення війни Швеції в 1700 р., Петро І перетворює Україну (передусім її прикордонні з Польщею землі) в свою заручницю при розв'язанні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи з польським королем Августом II Сильним (роки правління – 1697-1706, 1709-1723) угоду про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718 pp.), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє "уступити" Речі Посполитій кілька "городів" на Правобережжі й окремі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до гетьмана Івана Мазепи, щоб розвідати, як той поставиться до такого рішення, дяка Бориса Михайлова з таємними" статтями.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику царського двору щодо України. В цій справі для нього майже не існувало таємниць. Тому, щоб не сваритися з Петром І, Мазепа вирішив повністю не відмовляти посланцю й після дворазової зустрічі з ним "в тайне наедине ж" погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і "многое непостоянство польское", зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а сам зміст її опублікувати. Очевидно, так він хотів убезпечити Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади. На всі інші пропозиції гетьман не пристав.

Іван Мазепа протягом усього свого правління не полишав надії знову возз'єднати під власною булавою Правобережжя й Лівобережжя.

Цікаво відзначити, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом "Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра". Зокрема, таке титулування знаходимо в царському указі й "изволеніи" 1688 р. чернігівським полковнику Я.Лизогубу та старшині, котрі були відсутні під час обрання нового гетьмана, про їх "во всяких делах послушаніе и повиновеніе" Мазепі. Таке ж титулування міститься й на сторінках багатьох тогочасних офіційних документів. Мазепа тим часом здебільшого підписувався так: "Гетьман Войска его царскаго пресветлаго величества Запорожскаго".

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО

На суспільно-політичне й економічне життя українців у Російській державі істотно вплинула реформаторська діяльність Петра І (1672-1725 pp.), царювання якого розпочалося в 1682 р. Він кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою та І.Скоропадським, представниками місцевої соціальної еліти. Його реформи провадилися, головно, в інтересах панівних верств Росії, але до певної міри сприяли й розвиткові господарства та виробничих відносин "окраїнних областей". Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали значне поширення в сільському господарстві України окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктових рослин, поліпшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т.ін. Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні "заводи", згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли від державних повинностей і податків та виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей із Правобережжя на Лівобережжя, а також обумовив прибуття фахівців цієї галузі з Польщі. Указ від 18 січня 1721 р. певною мірою сприяв "розмноженню" місцевих заводів. На початку 20-х pp. Камер-колегією було утворено спеціальну контору для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних жителів хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор вимагав надсилати йому відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель. У вересні 1723 р. Петро І видав указ Берг-колегії про посилання "нарочних" на Дніпро "для сыску руды и каменнаго угля", яким започатковувалися пошуки й розроблення корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавного значення. Ще на самому початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро І підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського, Ізюмського і Острогозького полків. Очевидно, слід вказати і на той факт, що під час Азовських походів 1695-1696 pp. російські війська і козацькі загони завдали кількох поразок турецько-татарським завойовникам, а це примусило останніх на певний час припинити спустошливі напади на Україну (до 1710 p.).

Гетьман Іван Мазепа

Відзначаючи реформаторські здібності Петра І, слід водночас наголосити на тому, що він був відвертим деспотом і кріпосником, твердим прибічником абсолютистської влади та диктатури дворянства. Олександр Пушкін писав про його закони як про жорстокі, примхливі й написані батогом, що нібито вирвались у нетерплячого самовладного поміщика. За роки свого правління Петро І розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Від самого початку царювання він пильно стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами іноземних Країн. Законодавче це вкотре затвердили так звані "Коломацькі статті" – договірні умови між старшинами і урядом Росії, ухвалені на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 p. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) Івана Мазепи. Ці статті, як порівняти їх із попередніми, містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалася влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, лівобережному гетьманові заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялося самочинно обирати гетьмана.

З 1708 p. фактично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І – боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалося за будь-якого "народнаго возмущенія" або "чьей-либо измены" застосовувати "великороссийские полки". В 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень щодо управління краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більше зміцнили позиції російських сановників. Такого політичного удару гетьман І.Скоропадський, будучи в літах, не зміг пережити й незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавних планів. Навпаки – він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.), котрий дуже швидко за свої відносно незалежні погляди потрапив до Петропавловської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Імператор фактично придушив спробу угруповання старшин відстояти свої політичні й соціальні права.

Для Петра І взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Так, коли І.Мазепа повів самостійну політику, спрямовану на відрив України від Росії, й "зрадив" Петра І у війні з Карлом XII (1708 р.), цар наказав покарати багатьох людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні особи. Значну кількість старшин він позбавив маєтків і урядових посад, їхні місця посіли "вірні" чиновники з росіян, а також іноземці або ж космополіти.

Місто Батурин. З гравюри XVIII cт.

"Не відставали" від сюзерена і його "васали", такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й усе населення Батурина – від малого до старого – за те, що мешканці міста виступили на боці І.Мазепи. Гетьманська столиця була спалена дощенту.

Неймовірно тяжкими випробуваннями для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, воєнні "низові" походи тощо. Козаків і посполитих нерідко "гоняли" до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українці змушені були воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього залучалися найбільш фізично здорові та економічно забезпечені рядові козаки, селяни і міщани. З них додому поверталося від 30 до 60%, а решта вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така внутрішня політика Петра І фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Щоправда, до нижчих верств власного, російського, населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу – описові полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 р. – читаємо: "... Велика кількість козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, не зважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками, – хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють – без спочинку..." (Праця в неділю та святкові дні в християнському світі вважалася великим гріхом.) Далі полковник зазначив: "Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік – що їх хіба третя частина в минулім році до дому повернулася..."

Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може служити ліквідація в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що за Петра І "терпят шкоды в вольностях, здобычах и промыслах".

"Гетьманша" Анастасія Скоропадська

В кінці XVII – першій чверті XVIII ст. помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговельним людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати різноманітні товари лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де могли торгувати українці. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло в ті часи питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати "жестокаго наказанія" і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. царський уряд надіслав гетьману І.Скоропадському "грамоту" про покарання "кнутом" і заслання до Сибіру полтавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Незважаючи на своє загалом позитивне ставлення до будь-якої промислової діяльності, імператор значно обмежив українців, які їздили на південь країни по сіль, рибу та звіра.

Отже, наведені факти незаперечно свідчать: Петро І фактично скасував вільну українську торгівлю.

Досить негативною економічною санкцією можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель "лихі" мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися по змозі в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній скарбниці.

Суттєво підривали місцеву економіку постійне перебування в Україні великого числа російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувалися, головно, коштом простого люду, а також стрімке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя до царської скарбниці в 1722 р. надійшло 45,5 тис. карбованців, у 1723 – 85,9 тис., а вже в 1724 – 241,3 тис.

З середини 80-х pp. XVII ст. українська Церква підпадає під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки в середовищі українського духівництва, а й поміж широких верств простих християн. У 1721 p. навіть "Святе письмо" дозволялося передруковувати не з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з "московських".

І все ж, попри ці та деякі інші негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне господарство в краї розвивалося. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило в досліджуваний період значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Так, у 1720 p. розпочала виробляти продукцію Путивльська суконна мануфактура, споруджена за указом Петра І вільнонайманими майстрами та робітними людьми. Підприємство з виготовлення шовку-сирцю працювало в Києві. Сама поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними – буржуазними.

Гетьман Іван Скоропадський

Антиукраїнській політиці Петра І постійно, то приховано, то явно, протистояла опозиція з представників різних суспільних верств місцевого населення. Наприклад, козацький старшина, родич генерального писаря В.Кочубея Петро Іваненко, відомий як Петрик, на початку 90-х pp. XVII ст. утік на територію Кримського ханства, де від імені фактично не існуючого "удільного князівства Київського, Чернігівського та Війська Запорозького" підписав угоду про перехід Лівобережжя під владу Туреччини, а себе проголосив "гетьманом". Про свої наміри Петрик начебто заявив так: "Я стою за посполитый народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи лядской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов". Він зібрав до 500 козаків і виступив проти Мазепи, наголошуючи, що тим самим захищає Україну від утисків Московії. Проте авантюрні заходи цього діяча ні до чого доброго не привели, навпаки – спровокували кілька нападів татарських можновладців на українські землі. Мало ким підтриманий, Петрик діяв до початку XVIII ст., хоча деякі науковці припускають, що він був забитий ще в 1696 р. козаком Вечіркою. За іншими даними, на "зрадницькі дії Петрика благословив" сам І.Мазепа. Найбільш відомим серед супротивників московської антиукраїнської політики був відвертий прибічник І.Мазепи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого в 1710 р., в еміграції, група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького". Згідно з ними, українська православна Церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р.Случ; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскла; неабияк зростали влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників та значення козацьких рад; обмежувалися податки й повинності козаків і посполитих тощо. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.