Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

§2. СВОЄРІДНІСТЬ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ

МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ Й НОВІ ЯВИЩА В ЛІТЕРАТУРІ

Однією з найяскравіших ознак формування будь-якої нації є розвиток її мовної "стихії". Зрозуміло, що мовні процеси зазвичай невіддільні від становлення культури. Що стосується українців, то їхня культура обумовлювалася характером господарських занять тих часів, регіональними природно-географічними умовами і традиціями. Літературну мову збагачували переклади творів Святого Письма, написаних книжною церковнослов'янською мовою.

У перекладі вони вже значно наближалися до народної української мови. Джерела другої половини XVII ст. зафіксували в Україні існування різних говірок, котрі територіально можна поділити на південно-західні, північні та південно-східні. Між собою вони постійно взаємодіяли і взаємозбагачувалися.

Георгій Кониський

Характерним для населення українських земель, що ввійшли до складу Російської держави, стає звуження сфери вживання польської мови, яку витісняла російська.

У XVIII ст. українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття в ній увиразнювалася народно-розмовна основа. Прикладом цього можуть служити відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося на початку XVIII ст. Їхнє письмо близьке до розмовної мови й містить багато народних фразеологізмів, прислів'їв, приказок, уривків пісень. Через те, що вони писалися в перехідний період, в них мають місце окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про власне мову, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту, в якому йдеться про трагічний початок Північної війни (1700 р.): "Того ж року король полский Август Вторый зачал войну з королем шведским Каролюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска короного и литовского где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу его царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским и иних полков частю наперед прислани, побрали, и самий Ругодев (Нарву – авт.) облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подъдадуть город доброволне, и тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала, же), доставане города пойшло упроволоку..."

В наведеному уривку звертають на себе увагу часте вживання "чисто" українських слів і виразів (із сучасного погляду); ототожнення термінів "запорозький" і "український", коли йдеться про гетьмана (тим часом відомо, що І.Мазепу обирали не на Січі); глибока релігійність літописця – вираз-символ "честний крест"; застосування понять "московський" і "царський" замість "російський" (поряд маємо: "литовський", "польський" – для визначення національної приналежності).

Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янський шрифт цивільним як у Росії, так і в Гетьманщині. У XVIII ст. в Україні спостерігалися вимова "Ъ" як "і" (лЪтери, попЪд), тверде вимовляння приголосних перед "е" (щасливе, бенкетах) та низка інших народнорозмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової, літературної, на думку більшості фахівців, сталося наприкінці століття. Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору Івана Котляревського (1769-1838 pp.) "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови й заміни її новою відіграла національна школа.

Літературні твори, як і раніше, поширювалися в рукописах. Проте спостерігався поступовий відхід від суто церковно-релігійної ідеології:

форма і зміст дедалі більше набували світських рис, повніше відображали тогочасні суспільну свідомість і буття через художні образи. Середньовічні традиції цього різновиду мистецтва практично вичерпали себе. В останній чверті XVII – 60-х pp. XVIII ст. на Наддніпрянщині проти попереднього періоду значно зменшилася роль братств (а саме з них вийшло чимало видатних українських письменників, вчених, діячів освіти та книгодрукування, митців і т. ін.), занепали полемічна й житійна тематика, ораторсько-проповідницька проза, релігійно-моралістичне віршування. Запанував відомий у Європі стилістичний напрям бароко (від італ. barocco– вигадливий, химерний). Приблизно з середини XVIII ст. літератори України розпочали активний пошук нових жанрів.

Феофан Прокопович

Проте окремі з них і далі залишалися на естетичних засадах класицизму. Зокрема, Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) ще на початку XVIII ст. у своїх підручниках з поетики та риторики досить гостро критикував окремі положення бароко. Цікаво, що народився він у Києві в не дуже заможній купецькій сім'ї й попервах носив ім'я Елезар. Навчався в Києво-Могилянській колегії, а перейшовши в уніати під іменем Єлисея, завершив освіту в римській єзуїтській колегії. У 1704 р. повернувся до Києва, де вступив у місцеве братство й знову прийняв православ'я, вже під ім'ям Феофана. Кілька років викладав різні дисципліни в Київській академії. З 1711 р. – її ректор і одночасно ігумен Братського монастиря. У 1716 р. запрошений до Росії, де виступав проповідником-публіцистом, був єпископом і головним помічником Петра І в духовних справах держави. З 1720 р. обраний архієпископом новгородським і членом Синоду. Твори писав українською, латинською, російською та польською мовами. Зберігся примірник його "Панегирікоса, или слова похвалного..." (1709 р.), присвяченого перемозі Петра І в Полтавській битві. Твір було написано українською мовою, а потім виправлено на російську вимову і правопис. У трагікомедії "Володимир" про князя-хрестителя Русі (1705 р.) спостерігаємо деяку реформацію шкільної драми й наближення сюжету до реального життя з використанням форм західного зразка.

Окрім згаданих стилів, у літературі виявлялися також елементи ренесансу, сентименталізму, критичного реалізму тощо. Одночасно розвивався так званий паломницький жанр. Зразком його можуть вважатися подорожні записки в 4-х томах Василя Барського (Григоровича-Барського, 1701-1747 pp.), видані свого часу під назвою "Путешествіе к святым містам, в Eвpoпe, Азіи и Африке находящимся".

Деякі давні традиції прози увібрали в себе літописи й мемуари. В них певною мірою сухий виклад конкретних фактів про історичні події (Руїну, Північну війну, боротьбу старшинських угруповань) і персоналії (Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Самойловича, І.Мазепу та ін.) місцями змінюється неабияким "ліричним піднесенням". Тоді сюжет набуває вигляду "справжнього" художнього твору, з яскраво переданими тогочасними легендами, чутками, що вже не мали під собою міцного ґрунту достовірності. Скажімо, для літопису С.Величка, на думку літературознавця О.Дорошкевича, характерні високий суспільний настрій і щирий ліризм, дуже близька до народної, цілком образна мова. Оригінальним зразком української літератури цього часу є, безперечно, опис Г.Грабянки "ДЪйствія презЪльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого..." (1710 р.). Автор добре знав те, про що писав, бо з 1686 р. "козакував", у 1730 р. став гадяцьким полковником, брав участь у багатьох походах і битвах. Загинув він близько 1738 р., отримавши смертельне поранення в сутичці з татарами в Криму.

Наприкінці XVII ст. в Україні зародився театр. Драматичні твори переважно писалися в Києво-Могилянській колегії (академії), а потім поширювалися у великих містах, "переходили" до Московщини. Умовно їх можна поділити на такі основні типи: шкільна драма, комічні сценки, ляльковий театр. На початку XVIII ст. формуються теоретичні засади театру, які вже передбачали опанування тем з історії, побуту місцевого населення, наближення до реалій життя, без надмірних алегорій у художніх образах, зображення типових персонажів.

Лазар Баранович

Наприклад, Т.Трофимович у своїй п'єсі "Милосте божія, Україну от неудоб носимих обид лядських через Богдана Зіновія Хмельницького ... свободившая..." (1728 р.), змальовуючи події Визвольної війни, поступово переходить від духовної схоластики до зображення справжнього буття.

Найяскравіше відхід від церковнослов'янської і наближення до розмовної мови виявився в текстах інтерлюдій – невеличких комічних сценок для розваги публіки. Найпоширенішими в них були "північні" говірки Гетьманщини, зокрема Чернігівщини.

Різного змісту вірші – побутові, гумористичні, панегіричні, інтимні, дидактичні, історичні, філософські – також відображували через авторське сприйняття важливі суспільні проблеми, минуле українців, ідеали "правди", "справедливості", щирість у стосунках між чоловіком і жінкою тощо. Так, збірник поезій Климентія Зиновіїва, який жив у другій половині XVII – першій третині XVIII ст., спрямований проти людських вад: жадоби, лицемірства, здирства. Він насичений народними виразами. І це природно, адже автор протягом тривалого часу записував українські прислів я та приказки. В "Сатиричній коляді" (1764 р.) йдеться про зловживання в суді, хабарництво, знущання панів.

Аналізуючи суть і значущість "малоросійської" історичної поезії, відомий російський критик В.Бєлінський наголосив: "Малороссия была органически-политическим телом, где всякая отдельная личность сознавала себя, жила и дышала в своей общественной стихии, и потому знала хорошо дела своей родины, столь близкие к ее сердцу и душе. Народная поэзия Малороссии была верным зеркалом ее исторической жизни. И как много поэзии в этой поэзии". Утім, таке, на перший погляд, цілком позитивне сприйняття загалом української поезії не завадило Бєлінському вкрай негативно поставитись до окремих її представників, зокрема Тараса Шевченка.

Григорій Сковорода

Видатним явищем у житті України літературної другої половини XVIII ст. стала творчість Григорія Сковороди, який був "голосом демократичної інтелігенції", що вийшла з козацького стану. Немилосердно картаючи ченців, державницьку еліту, він у своїх творах виявив глибоку любов до Батьківщини, побуту її населення, накреслив шляхи до майбутнього українського "відродження".

Своєрідний стиль і характерні типи виробила усна народна творчість – думи, пісні, казки. У XVIII ст. вона широко проникає в писемну діяльність.

Усі означені вище явища мали неабияке значення не тільки для України, а й для сусідньої Московії. Щоправда, деякі російські вчені, загалом не заперечуючи тодішнього культурного впливу українців, усупереч об'єктивним даним не "хочуть бачити в цьому процесі національного підґрунтя, а підкреслюють лише привнесене "ззовні".

Так історик О.Пресняков у книжці нарисів про російських самодержців наполягає на тому, що після об'єднавчого акту 1654 р. "малоросы принесли в Москву новые литературные вкусы и новый литературный стиль, выросший на западном, латино-польском корню".

"БРАМА МУДРОСТІ И УЧЕНОСТІ"

Гетьманщина, а згодом і Слобожанщина поступово перетворилися в регіони з високим загальним рівнем освіти й науки. Велику роль у їх розвитку відігравало православне духівництво, Церква. Київ став одним із провідних осередків підготовки відповідних кадрів не лише для України, Росії чи Білорусії, а й для Західної Європи.

Петро І у 1698 р. зазначив у розмові з патріархом: "Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи..." Зрозуміло, що через деспотичну систему правління, всілякі обмеження в різних галузях науки і культури освіта простолюду в Московії була набагато нижчою. Це дало привід Вольтерові в 1760 р. написати про Росію так: "Звичаї там такі ж важкі, як і клімат: заздрість до чужинців – крайня, деспотизм – безмірний, суспільство – нікчемне".

Саме українці – представники духівництва – організували у Москві Слов'яно-греколатинську академію (на зразок Києво-Могилянської) і згодом постійно поповнювали її професорсько-викладацький склад. Тоді, на думку О.Преснякова "малорусские силы потянули к Москве, которая овладела – хотя и с большим трудом – их киевским центром. Это было крупным шагом в политике, подготовившей перерождение Московского царства в монархию всероссийскую".

Києво-Могилянський колегіум (академія)

У 1679 p. вихованець Києво-Могилянської колегії, виходець із Білорусії Симеон Полоцький (1629-1680 pp.) видав у Москві "Букварь языка славенска", за яким протягом тривалого часу навчалися діти і в школах Києва. Будучи наставником царських нащадків, він мав великий вплив у Російській державі. "Граматика" українського письменника-полеміста і філолога Мелетія Смотрицького (бл. 1578-1633 pp.) в другій половині XVII-XVIII ст. залишалася найпопулярнішим підручником, який для Михайла Ломоносова, за його ж словами, став "вратами учености".

З останньої чверті XVII ст. помітно активізувався процес навчання; зросла кількість учнів і студентів. Так, на першому етапі Визвольної війни в Києво-Могилянській колегії здобувало освіту небагато юнаків. У1685/86 навчальному році їхня кількість досягла 240, а на початку XVIII ст. – вже 1 тис. чоловік. Поступово розширюючись, колегія (з 1701 р. – академія) концентрувала найкращі наукові та викладацькі кадри. Наприклад, Ф.Прокоповича автор одного з тогочасних літописів оцінив так: "Сей премудрый родом был з Украины, обучался в Риме и инде, был префектом и ректором в Києве, проповиди его удивительны; жесток был". У риториці Прокоповичу не поступався архімандрит києво-печерський Роман Копа: "... Крепко в разговорах красно-глаголив бяше". На жаль, протягом XVIII ст., із заснуванням Академії наук у Санкт-Петербурзі (1724 р.) і Московського університету (1755 р.), роль київського вищого навчального закладу підупала. У 80-х pp. тут було запроваджено обов'язкове викладання російською мовою, академію фактично перетворили у вищу духовну школу.

Погіршився стан і початкової освіти. Зокрема, на кінець XVIII ст. майже припинили свою діяльність так звані дяківські школи. Зосередження керівництва процесом навчання в руках старшини і шляхти, що стрімко зросійщувалися й щораз далі відривалися від народу та національної культури, мало вкрай негативні наслідки для українців. Утім, до середини століття Гетьманщина, як порівняти з іншими регіонами Російської імперії, ще зберігла значні пріоритети. Навіть на початку XX ст. Г.Петровський у своїй промові в lV-ій Державній думі звертав увагу депутатів на цей факт і наводив дані, згідно з якими на Лівобережжі в 1740 і 1748 pp. налічувалося понад 1 тис. шкіл. І якщо в ці роки одна сільська школа з українською мовою викладання припадала на 746 душ, то в 1876 p. – вже на 6730. Коментарі, як мовиться, зайві!

Царський уряд проігнорував неодноразові клопотання старшини про відкриття національного університету в Гетьманщині, проект заснування якого виник ще в 1760 p. Планувалося побудувати його в Батурині.

На Слобожанщині школи відкривали в перебігу колонізації тієї чи іншої місцевості, їх, власне, організовував сам народ для задоволення своїх потреб у навчанні. На межі XVIII і XIX ст. тамтешня система освіти увійшла в конфлікт із загальноросійською, і за тих суспільно-політичних обставин перемогла, зрозуміло, остання.

У 1721 p. в Бєлгороді було засновано семінарію, яку 1727 p. перевели до Харкова й перетворили в колегіум (на кшталт київського). В ньому викладали теологію, гуманітарні науки, основи математики, фізики, медицини тощо. З середини XVlII ст. більше уваги надавалося світським дисциплінам. Переважну частину його професорів становили вихованці Києво-Могилянської академії. Викладав тут і Г.Сковорода. З Харківського колегіуму вийшли такі видатні діячі науки і культури, як М.Гнєдич і Г.Базилевич.

Думається, було б цікаво простежити на конкретних прикладах, як саме долали щаблі духовного зростання окремі представники державницької еліти. Так, уже згадуваний вище Яків Маркович здобув освіту в Києво-Могилянській академії, користувався неабиякою прихильністю Ф.Прокоповича. Останній сподівався, що Маркович, маючи великі здібності в богослов'ї, посяде згодом високий духовний сан.

Проте юнака приваблювали насамперед світська кар'єра, великі прибутки, господарська діяльність. Він добре знав латинь, польську, німецьку, французьку, українську, російську мови, ймовірно, єврейське письмо, бо дід його – Марко Аврамович – був вихрестом, а згодом поріднився з багатою старшинською родиною. В середині 20-х pp. XVIII ст. Марковичі мали велику, як на той час, бібліотеку (близько 350 книжок), в якій були 21 богословська праця, 12 – з філософії, 10 – на історичну тематику, 5 – з медицини. Яків Андрійович розумівся на політиці, космографії, цікавився історією, регулярно виписував французькі й німецькі часописи, "Санкт-Петербургские ведомости", відвідував театр.

Генеральний хорунжий Микола Данилович Ханенко (1691 чи 1693 -1760 pp.) – представник гетьманського роду – також спочатку навчався в Києво-Могилянській академії, а згодом у Львівській братській школі. З 1710 p. – на військовій службі, потім – при Генеральній канцелярії, де виконував різні посольські доручення. Він добре володів латинською, польською і німецькою мовами, багато читав, для чого виписував книжки з-за кордону та обмінювався ними з іншими книголюбами. В його бібліотеці були видання з граматики, фізики, релігії, політики, історії, географії, мистецтва і т. ін. Ханенко займався перекладами, зокрема з латині на російську мову. В щоденнику, який він вів, міститься такий запис: "Начал переводить Малердовы до покойного преосвященного Феофана Прокоповича ответы о вере нашей и о римской, и о протестанских религиях" (1747 р.). Трохи далі занотовано: "Перевел Катехизис и биологию". Уславив себе Ханенко і як збирач рідкісних рукописних книг, різних документів, копій з них. У Москві й Санкт-Петербурзі він неодноразово відвідував італійську, німецьку, французьку опери та комедії, особисто знав Монплезіра, бачив і слухав Ломоносова.

Старший син Миколи Даниловича – Василь – початкове навчання пройшов у батьківському домі, виховувався в Санкт-Петербурзі, а в 1746 р. – "после долговременнаго и труднаго плаванія по морю" – вступив до Рильського університету (Німеччина). Цікавою, на наш погляд, є настанова батька синові перед мандрами того за кордон. У своєму так званому "УвЪщеніи" Микола Ханенко радив Василеві: "Обучаться же тебе латинскаго и французскаго языков, не забывая и немецкаго, а если допустит время, хотя и других каких, и такой успех в оных стараться получить, чтоб могл еси чинно и свободно оными разговаривать и самым изрядным стилем писать, наипаче же и всяких высоких авторов на тых языках не токмо читать, но и переводить и толковать был бы еси достаточен; а сверх языков должен еси обучаться совершенно церковной и светской генеральной и партикулярной исторіи, також ученім поэтики, реторики с стилем, логики, физики и метафизики, арифметики, логистики и астрономики, геометріи, тригонометріи и геометріи практики, т. е., геодезіи, архитектуры воинской и гражданской, географіи, этики, экономики, политики, юруспруденціи и механики, да и протчего, в том числе хотя бы какого и художества честнаго, например, фехтуры, т. е., жывопиства, музыки, либо какого другаго майстерства, что честному и ученому человеку к знанію и нскуству благопристойно; чему же обучатися будешь, то старайся, чтоб в том ученіи и искустве получить тебе совершенну теорію и практику, дабы за возвращеніем твоим в отечество наше показал еси в самой вещи, яко не всуе в чужих краях было твое обращеніе, и в науках не напрасно потеряно твое время" (підкреслення наше – авт.).

Одну з найкращих у Російській державі приватних бібліотек, де було чимало книг з історії України, мав Григорій Андрійович Полетика (1725-1784 pp.). Народившись у сім'ї козацького старшини в Ромнах і здобувши освіту в Києво-Могилянській академії, він із 1746 p. працював перекладачем в Академії наук у Петербурзі, з 1748 по 1764 p. засідав у Синоді, протягом 1764-1773 pp. обіймав посаду головного інспектора шляхетського кадетського корпусу.

У бібліотеці Переяславського колегіуму.

Сучасне фото.

Г.Полетика написав багато статей про адміністративне управління, зокрема "Записку, как Малороссия во время владения польского разделена была и образе ее управления", склав словник шістьмома мовами: грецькою, латинською, французькою, російською, німецькою і англійською. З-під його пера вийшов "Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства". Г.Полетика є ймовірним дописувачем "Исторіи Русов или Малой Россіи". Користуючись великим авторитетом серед еліти Гетьманщини, він як депутат від шляхетства Лубенського полку відстоював права та привілеї козацької старшини в Комісії зі складання "Нового уложения", виступав за збереження залишків автономії України в складі Російської імперії.

Наведені факти переконливо свідчать про високий інтелект і рівень знань у представників, української верхівки.

Тодішньому поширенню освіти неабияк сприяла активізація книгодрукування. Так, за 1656-1683 pp. під керівництвом лише одного архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля (бл. 1600-1683 pp.) видрукувано 77 книжок різних жанрів. Протягом 1697-1708 pp. побачили світ ще 40 видань. З 1675 p. розпочала свою видавничу діяльність друкарня в Новгороді-Сіверському. Виданий уперше в 1674 p. "Синопсис, или краткое собрание из различных летописцев" – фактично короткий нарис історії України та Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст. – перевидавався аж до 1836 p.

Періодичні війни, в яких брали участь українці, хвороби і епідемії та боротьба з ними обумовили необхідність поліпшення медичної справи. Спеціалізовані заклади відповідного профілю з'явилися на початку XVIII ст. Зокрема, в Лубнах у 1707 р. розпочала функціонування польова аптека. Поступово зростала кількість фахівців-медиків. Наприклад, брат Г.Полетики – Іван Андрійович (1722-1783 pp.) – у 1754 p. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію про спадкові хвороби. В 1755 p. його обрано професором Кільського університету. З 1763 p. він очолював Васильківський карантин і брав участь у роботі Київського карантинного шпиталю. Одним із перших вітчизняних фізіологів став Матвій Самсонович Крутень (1737-1770 pp.), який у 1765 p. захистив при Лейденському університеті докторську дисертацію "Про жування", в якій докладно описав порожнини рота, нервові регуляції травлення.

Певні здобутки спостерігалися і в точних науках. Так, великим попитом у навчальних закладах користувалася "Арифметика" Л.Магницького (1703 p.), підручник "Скорочення змішаної математики" (механіка, катоптрика, діоптрика, астрономія, сферична тригонометрія, математична географія й хронологія) І.Фальковського та ін.

У галузі архітектури визначними пам'ятками тієї доби вважаються Преображенський собор в Ізюмі на Харківщині (1684 p.), Юр'ївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 pp.), Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами на Полтавщині (1684-1692 pp.), Здвиженський собор (1689-1692 pp.) у Полтаві. Серед кращих витворів світської архітектури слід назвати будинок полкової канцелярії в Чернігові (90-ті pp. XVlI ст.) – унікальну пам'ятку суспільно-політичного устрою Гетьманщини. Попервах споруда належала чернігівському полковникові Я.Лизогубу.

Традиції народного будівництва й форми нової на той час фортифікації своєрідно перепліталися в козацьких поселеннях на Запорожжі. На українських землях, поряд із місцевими першокласними майстрами, працювали будівничі з Росії, Польщі, Литви, Білорусії тощо. Під час спорудження монастирів, соборів, житлових будівель обов'язково враховувалися фактори ймовірного нападу ворога й необхідності захиститися від нього. В архітектурі українців часто-густо використовувалися не лише традиції багатовікової вітчизняної, а й кращі надбання загальноєвропейської культури.

УКРАЇНЦІ Й ЗАРУБІЖНИЙ СВІТ

Про деякі аспекти взаємин жителів України з чужинцями побіжно вже йшлося вище. Однак ця тема заслуговує на докладніший розгляд. "Мандри" українців за кордон мали досить сталий характер, і сприймалися "там" вихідці з України цілком природно – як представники окремої великої нації. Царський уряд прагнув усілякими засобами, включно з політичним тиском, підкупом іноземних послів, журналістів, письменників тощо, зміцнити міжнародний статус Росії. Щоправда, не завжди все виходило так, як того хотіли в Москві. Одну з головних причин цього сучасний дослідник культурних зв'зків України і Росії Петро Голубенко (Шатун) вбачає в тому, що в уяві європейців кінця XVII ст. Московія поставала далекою і загадковою країною, в усьому відмінною від Європи. "Перетворення московського сфінкса з Московії на Росію, – зазначає вчений, – не знаходило відповідного впливу на Заході". Ще категоричніше висловився з цього приводу російський історик культури і літератури, бібліограф XIX ст. П.Пекарський, наголосивши, що про Росію петровської доби європейські журналісти та публіцисти відгукувалися або з усмішкою, коли справа заходила про інтелектуальну ситуацію в країні, або з побоюванням, що нагадує страх римлян перед варварами, коли надходили відомості про воєнні успіхи царя. Посланець Петра І Матвеєв повідомляв із Парижа: "... французький двір мало зважає на нас і на наші справи". Тому першочергове своє завдання "великий" реформатор бачив у необхідності зламати стереотипи мислення громадськості на Заході.

Тим часом кращі представники українців поступово, але впевнено, власними зусиллями, здобували авторитет далеко за межами Батьківщини, поширювали відомості про її культуру, побут, наукові знання тощо.

Наприклад, ченці Спасового монастиря з Новгорода-Сіверського в 1704 р. здійснили подорож до Єрусалима, яку потім описали. Подібний шлях пройшли й залишили нотатки про це ієромонахи Борисоглібського монастиря Чернігівської єпархії Іполіт Вишенський (у 1707-1709 pp.) і Києво-Печерської лаври Варлаам Ліницький (у 1712-1714 pp.). Останній деякий час жив і творив у Константинополі. За 24 роки мандрів (з 1724 p.) Василь Барський відвідав Італію, Грецію, Палестину, Сирію, Аравію, Єгипет. Уродженець Полтави Петро Величковський (1722-1794 pp.), на 19-му році життя прийнявши чернецтво, під іменем Платона (!), а згодом Паїсія жив у монастирях Молдавії, на Афоні, був священиком у Мернополянському скиту (Валахія), де написав кілька богословсько-полемічних творів. Автор драми, панегіриків, курсів філософії Михаїл (Мануїл) Козачинський (1699-1755 pp.), який народивсь у Ямполі в шляхетській родині, в 1733 p. виїхав до Сербії, де став префектом і викладачем школи в Карлівцях. З часом він повернувся в Україну, до Києва, а згодом жив і помер у Слуцьку. Історик Петро Симоновський (1717-1809 pp.), який написав "Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, собранное из разных историй иностранных..." (1765 р.), після закінчення Києво-Могилянськоі академії навчався д і працював учителем у Варшаві, слухав лекції професорів Кенігсберзького, Лейпцігського, Галльського та інших університетів.

Композитор і співак з козацької родини Максим Березовський (1745-1777 pp.) після праці в придворній капелі у м.Оранієнбаум навчався в Болонській академії (1769-1773 pp.), де отримав звання академіка. У 1774 р. в Ліворно (Італія) він поставив першу українську оперу "Демофонт". Композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825 pp.), який народився в Глухові, також удосконалював мистецтво композиції в Італії (з 1769 по 1779 pp.). Як твердять фахівці-музикознавці, саме від них обох великий Моцарт перейняв стиль, близький до народного (в хоровому і оперному мистецтві, в інструменталістиці).

Будинок, в якому містився Чернігівський колегіум. XVIII cт.

Цей перелік прізвищ можна було б продовжити. Викликає інтерес і те, як іноземці сприймали вихідців з України, якою була їхня реакція на події в ній. Насамперед, за кордоном щодо української етнічної спільності найчастіше вживали термін "нація" (як визначення). Поширювався він безпосередньо і на козаків. Про це, зокрема, йшлося в листах французького дипломата Безенуаля до свого короля (1709 р.), кардинала Альбані до П.Орлика (1728 р.), графа і посла в Польщі де Броглі. У праці француза Карла Лесюра "Історія козаків" (1812 р.) людей військового стану визначено, як "стару націю, початки якої губляться в темряві старих віків". На думку автора, "жорстокий" Петро І "мав жажду крові цілої (української) нації". На підставі документів міністерства закордонних справ Лесюра описав знущання Меншикова, Шереметьева та деяких інших царських сановників над українським населенням після Полтавської баталії.

Загалом у Франції звістку про перемогу царя під Полтавою над Карлом XII і гетьманом І.Мазепою зустріли з недовірою. Французький народ "є ворожий до Росії", – з невдоволенням сповістив представник Московії в Парижі Волков свого сюзерена. Він радив Петру І підкупити кількох редакторів місцевих газет, щоб ті спробували змінити суспільну думку на краще. Урядовцям із Росії вдалося "обробити" навіть Вольтера, тож він у 1706 р. назвав себе "натуралізованим росіянином". У відповідному дусі, не без впливу "цензорів" із Петербурга, Вольтер написав "Історію Петра І", яка, за словами його співвітчизника і сучасника, письменника д'Алямбера, "викликає огиду ницістю и плюгавістю своїх похвал". Використовуючи особисті стосунки з окремими французькими "енциклопедистами", зокрема з Д.Дідро, щедро обдарованими грошима з державної скарбниці, "справжньою добродійкою Європи" прагнула стати Катерина II. І на певний час це їй вдалося. На замовлення цариці за "гонорар" в 1 тис. дукатів Вольтер написав гучну на той період антитурецьку статтю, в якій проголосив імператрицю "Петербурзькою Богоматір'ю".

Про Україну, її народ і, зокрема, козаків писали часописи не тільки Франції, а й Німеччини, Голландії, Англії. Цікаву думку про міжнародний статус Гетьманщини на початку XVIII ст. висловив кримський хан Каплан-Гірей у листі до польського пана Калиновського: "Сія Україна до сего времени (1714 р. – авт.) дедичнаго государя не имела, и состоит она в средине разных государств, и ежели кто имел ею владети, то никому иному кроме Козаков в ней вольно пребывати" (!). Тобто, хан визнавав суверенітет сусідньої країни, населення якої – козаків – вважав незалежним.

З погляду колишнього професора Українського вільного університету в Празі Сергія Шелухіна, в XVII-XVIII ст. політонім "Україна" широко застосовувався в зарубіжній публіцистиці, а саме "українське ім'я" вважалося символом свободи і боротьби за права та вольності; народ прославлявся за "свободолюбіє". В Единбурзі (Шотландія) в 1685 р. побачила світ книжка О.Тайлера про українців, в якій наголошується: "Україна – це край, населений волелюбною нацією козаків.., які дуже закохані в свободу і не терплять нічийого ярма".