Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Протягом 1715 р. гетьман продовжував стояти на березі Дніпра біля Києва "с знатным корпусом войск своих", стежив за рухом війська польських шляхтичів, а також був готовий у разі потреби "прикрити" українських переселенців із Правобережжя на Лівобережжя.

У 1716 р. Скоропадський перейшов до Гадяча, а всі козацькі загони зосередив навколо міста.

У 1718 й 1719 pp. українські та російські полки "робыли перекоп" під Царицином, у степу від Дону до Волги ("Олги"), а пізніше здійснили похід "до Тереку и далей в землю персидскую, до Дербента" (Чернігівський літопис).

Залучений нами документальний матеріал, оцінки відомих воєначальників, сучасників І.Скоропадського, переконують, що гетьман добре розумівся на воєнному мистецтві, був досить винахідливим у боротьбі з ворогом. Фактично про всі воєнні дії, котрі бодай якось стосувалися Гетьманщини, він знав і відповідно до своїх можливостей(підкреслення наше – авт.) керманича держави коригував їх на користь України.

Що ж до Північної війни, то після кількох поразок Швеції вона завершилася перемогою Росії. Підписання між двома країнами Ніштадського мирного договору в 1721 р. висунуло в недалекому минулому відсталу Московію в ряд великих європейських держав, закріпило за нею узбережжя Балтійського моря й розв'язало цареві руки в справі – скасування інституту гетьманства на виснаженому Лівобережжі.

БУЛАВІНЦІ В УКРАЇНІ

Безпосередньо стосувалося українців велике козацько-селянське повстання 1707-1708 pp., яке вчені-суспільствознавці нерідко визначають як війну, називаючи його за ім'ям керівника – донського походного отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна (бл. 1660-1708 pp.). До останнього часу, ймовірно, через брак документального матеріалу, а частково – з ідеологічних міркувань, історики (переважно радянської доби) фактично замовчували роль ватажка донських козаків у політиці гетьмана І.Мазепи. Проте є вагомі підстави для того, щоб твердити: у пошуках шляхів до незалежності Гетьманщини, коли гетьман таємно підбирав спільників у цій справі, він значною мірою розраховував на підтримку донців і конкретно К.Булавіна.

Розгортанню ж масового народного руху передували такі події. Петро І, прагнучи покінчити з традиційним правом як запорозьких, так і донських козаків на самоврядування, заборонити їм приймати до себе селян-утікачів, котрі становили основне джерело поповнення їхнього гурту, 6 липня 1707 р. видав князю Ю.Долгорукому указ про захоплення у восьми станицях і повернення на попередні місця проживання до своїх можновладців близько 3 тис. різного "званія" осіб. Пошуки та захоплення втікачів супроводжувалися з боку солдатів нечуваними жорстокостями. Один із сучасників тих подій засвідчував: "...Многие станицы огнем выжгли и многих старожилых казаков кнутом били, губы и носы резали и младенцев по деревьям вешали, также женску полу и девичья брали к себе для блудного помышления в постелю". У багатьох посполитих ці репресивні заходи викликали невдоволення і різкий протест. Нагодою поквитатися з царськими сановниками, що зловживали владою, а заодно і з місцевою старшиною скористався Булавін, який саме тоді охороняв кордон поблизу р.Донець та м.Бахмут, де Донське військо мало у власності соляні варниці й козаки займалися промислами.

З ватагою переслідуваних, які зібралися в Бахмуті, Кіндрат Опанасович спочатку пішов у степ, потім досяг берега Айдари й поблизу Шульгінського городка у ніч з 8(19) на 9(20) жовтня несподівано напав на каральний полк під командуванням Долгорукого, що налічував 1 тис. чоловік. Князя, офіцерів і солдатів було забито. Досить швидко чисельність повстанців зросла з 200-250 чоловік до 2 тис., а народний рух поширився на всі станиці верхньої течії Дону.

"Прелестное письмо" отамана М.Голого -

ватажка народного руху. 1708 р.

Коли цар довідався "о возмущеніи" в цьому регіоні, він послав значні регулярні війська для придушення повстання. Водночас донський отаман Лук'ян Максимов наказав мешканцям станиць "не слухати" Булавіна і також вирушив на "заколотників". Ватажок останніх планував зібрати якомога більше прихильників, а потім вирушити на Воронеж і Москву "губить" бояр, ратних людей та німців, які "заполонили" російський престол. Проте вже перша сутичка із загонами Л.Максимова поблизу Закотного городка змусила його в листопаді відступити до Бахмута, де він збирався дочекатися допомоги від запорожців, татар і нібито самого І.Мазепи. Незабаром Булавін наказав своїм сподвижникам М.Голому, С.Драному, І.Некрасову, Л.Хохлу (Хохлачу) та деяким іншим перейти Донець і стати за р.Міус, сподіваючись на нове поповнення за рахунок втікачів з Гетьманщини та Дону. За річкою, на території володінь низовиків, Булавін залишив основні загони, а сам із невеликим гуртом козаків поспішив до фортеці Кодак. Звідти отаман подався до Коша, щоб домовитися про допомогу з давніми союзниками донців – запорожцями. Є підстави вважати, що таємна угода між ними тоді була досягнута, хоча січова старшина й намагалася відмовити низовиків від масового виступу на боці Булавіна. Деякі дослідники доводили, що той діяв на українських землях за прихованого сприяння гетьмана. Однак документально довести таке досить складно. Воднораз із джерел відомо: Мазепа офіційно надіслав запорожцям спеціальний універсал із наказом заарештувати Булавіна й, закутого в кайдани, привезти до його резиденції в Батурин. Цілком очевидно, що в тих політичних обставинах володар булави, коли він хотів її зберегти, не міг діяти інакше. Про те, якими були справжні наміри Мазепи, ми можемо лише здогадуватися. Власних думок він ще не довіряв тоді нікому, навіть близьким і рідним людям.

Зрештою січовики дозволили Булавіну та його сподвижникам до весни отаборитися навколо Кодака й вербувати добровольців. Для цього отаман відрядив спеціальних уповноважених з відповідними листами-закликами в Україну й південні повіти Росії. Особливу увагу він приділив агітації на Дону. Гасла Булавіна були досить типовими для того часу: проти засилля можновладців, несправедливостей царського уряду, за ширше впровадження (чи збереження) козацького самоврядування.

Державці також готувалися до рішучої сутички. Назустріч повстанцям вони послали 20 тис. регулярних військ під командуванням брата вбитого князя Долгорукого – Василя Володимировича. Крім того, за наказом "згори" 7 березня 1708 р. I.Мазепа організував проти булавінців виступ Полтавського та кінного охотницького полків.

Ранньою весною того ж року, полишивши Кодак і дійшовши до р.Міус, Булавін разом із загонами С.Безпалого, М.Голого, С.Драного, І.Некрасова, Л.Хохлача (загалом – близько 9 тис. чоловік) майнув на Дон. Перетнути їм шлях вирушив із Черкаська отаман Л.Максимов з "вірнопідданими" донськими козаками. Максимову вдалося на р.Голуба розбити передовий загін бунтівників і вийти на їхні головні сили. 20 квітня стався кривавий бій. У його підсумку Максимов зазнав відчутної поразки, втратив гармати і з невеликими залишками вояків відступив до осередку місцевого козацтва – Черкаська.

Навздогін за ними кинувся Булавін. 12 травня, подолавши по дорозі опір деяких станиць, що підтримували уряд, він хитрістю й силою захопив Черкаськ. Відтявши голови кільком старшинам-угодовцям, поміж них і Л.Максимову, а також покаравши інших супротивників, повстанці на загальній козацькій раді (колі) проголосили свого головного ватажка військовим отаманом.

Яскраві успіхи булавінців спричинили значне посилення протесту з боку пригніченого населення. Селяни, рядові козаки та робітні люди проганяли поміщиків з їхніх маєтків, карали сановників, повсюдно запроваджували самоврядування. Дух непокори урядовцям охопив Дон, понад 40 повітів Південної Росії, де мешкало, крім росіян, багато українців, а також велику територію Слобожанщини. Зокрема, в межах Слобідської України повстанців очолювали Безпалий, Голий, Драний. Основну ж свою військову силу Булавін спрямував на Азов. Не відмовився він і від намірів штурмом узяти Москву, розраховуючи на участь у поході не тільки російських та українських козаків і посполитих, а й терських козаків, жителів Приволжя тощо.

Тим часом на Січі спалахнула бійка між сіромою, яка підтримувала наміри Булавіна, та старшинами із заможними козаками, котрі негативно поставилися до участі запорожців у війні. З Києва сюди навіть прибули свщеники, щоб умовити низовиків не приставати до бунтівників. Проте переважна більшість козаків спромоглася переобрати кошового отамана та суддю й вирішила виступити, щоб приєднатися до повстанців.

Однак це вже не могло врятувати Булавіна. Розпорошивши підпорядковані йому загони, він зробив свою поразку неминучою. Царське військо чисельністю 32 тис. чоловік, до складу якого входили козаки на чолі з ізюмським полковником Ф.Шидловським, не могло цим не скористатися й 2(13) липня поблизу м.Тора в урочищі Крива Лука наголову розбило ватаги С.Безпалого та С.Драного. Незабаром під Азовом була "розвіяна" й основна частина (до 5 тис. чоловік) булавінців.

Відчуваючи непевність становища Булавіна й дуже поріділих лав його прихильників, супротивники отамана під керівництвом обраного ними старшини І.Зерщикова організували в Черкаську змову. Внаслідок неї, за деякими даними, Булавін, оточений ворогами, 7(18) липня застрелився. [15]15
  За іншими відомостями, його вбили вояки Зерщикова.


[Закрыть]

Частина його найближчих сподвижників була схоплена й відправлена до Москви, де зазнала різних покарань з боку влади.

Після загибелі ватажка певна кількість булавінців, керована І.Некрасовнм, відступила у межі володінь кримського хан – на Кубань. Загони М.Голого та С.Безпалого боролися до початку 1709 р. Однак опір повстанців неухильно згасав.

Придушивши повстання, каральні війська спалили десятки донських станиць і сотні сіл, мешканці яких брали в ньому участь, закатували тисячі полонених, причому не милували ні жінок, ні дітей. Старшину ж, яка виступила проти Булавіна, царський уряд щедро нагородив. Козацька верхівка Ізюмського полку, зокрема, одержала у винагороду землі вздовж річок Бахмут, Красна і Чорний Жеребець, а також дозвіл засновувати там соляні "заводи".

§2. ОСТАННІ "ЛИЦАРІ СВОБОДИ"

КОЗАКИ – ВОЇНИ ІМПЕРІЇ

Ведучи на початку XVIII ст. неперервні війни проти Швеції на Балтиці, Туреччини та Кримського ханства – на Півдні, Речі Посполитої – на Заході, невгамовний Петро І водночас прагнув задовольнити потреби Росії на Каспійському морі. Це спроквола призвело до загострення стосунків Московїї з Персією, яка посідала значну частину узбережжя. Поштовхом до розгортання бойових дій між ними офіційно стало порушення в цьому регіону, на думку царя, прав російських купців, визначених обопільним торговельним трактатом 1718 р. Похід у перські прикаспійські "області" Петро І розпочав улітку 1722 р., залучивши до нього, крім власних 22 тис. піхоти, 5 тис. моряків і 9 тис. драгунів, ще 30 тис. найнятих татар і 10 тис. лівобережних козаків під проводом миргородського полковника Данила Апостола. Допомогу Росії обіцяли також картлійський цар Вахтанг VI і вірменський католикос Єсая, котрі прагнули звільнитися з-під влади Персії й протистояти турецькій агресії.

У червні російська армія спустилася по Волзі до Астрахані. 18 липня піхотинці з гарматами та моряками розмістилися на 274 суднах Каспійської флотилії й вирушили до гирла р.Терек. Вийшовши на берег в Астраханській затоці й побудувавши там укріплення, вони понад тиждень чекали прибуття кінноти (в тому числі й козаків), яка рухалася від Царицина суходолом, але через нестачу води і фуражу не могла просуватися достатньо швидко. Нарешті з'єднавшись, війська Петра І увійшли в Дагестан і розбили армію утемишського султана Махмуда, а 23 серпня без бою зайняли Дербент. Проте успішному завершенню походу вкотре завадив брак належної кількості продовольства для людей і фуражу для коней, що їх через сильний і тривалий шторм не могла підвезти флотилія. Залишивши гарнізони в Дербенті й новозбудованій фортеці Св.Хреста, імператор з основними збройними силами повернувся до Астрахані. Подальшими діями залишених вояків керував уже генерал-майор М.Матюшкін. Перебували тут і козаки, яких у 1725 р. налічувалося трохи менше 7 тис.

Протягом зазначених років для участі в боях на р.Сулак (Дагестан), котра впадає в Каспійське море, утворюючи дельту, було послано 10 тис. українських козаків на чолі з лубенським полковником А.Марковичем, а незабаром – ще 10 тис. Дві тисячі козаків брали участь у так званому Ділянському поході. Значна частина українців гинула не лише на полі битв, а й від тяжкої праці та злиднів, незвично вогкого й теплого клімату тощо. Зокрема, з полишених у Дербенті козаків, згідно з офіційним донесенням у Петербург, 5,2 тис. вбито в сутичках із ворогом, а також померло від цинги та інших хвороб, близько 1 тис. стали каліками; більш-менш здорові, трохи більше 600 чоловік, терпіли "крайню нужду" в їжі й одязі.

На початку 30-х pp. близько 60 тис. козаків і посполитих було відправлено на будівництво фортифікаційних споруд у степи Приазов'я. Майже щороку тисячі нових працівників прибували із Гетьманщини й Слобожанщини для риття каналів, зведення укріплень на прикордонні Російської держави.

В одній із народних історичних пісень про це розповідається так:

 
"Допевняйся ж, наш гетьмане,
Допевняйся плати,
Як не будеш доповняти -
Будемо втікати!"
 
 
"Ой ідіть же ви, панове,
До Петра до свата,
Ой там буде вам, панове,
Велика заплата.
 
 
Ой там буде вам, панове,
Велика заплата -
По заступу у рученьки,
Та ще і лопата".
 
 
Сидить козак на могилі,
Сорочку латає,
Ой кинувся до черешка -
Копійки немає!
 
 
Сидить пугач на узбоччі,
На вітер надувся,
Іде козак в Україну,
На лихо здобувся,
 
 
Ішов козак на лінію
Та й вельми надувся.
Ішов козак із лінії -
Як лихо, зігнувся.
 

У 1735 p. розпочалася чергова російсько-турецька війна, яка великим тягарем знову лягла на населення українських земель, що входили до складу імперії. Навіть головнокомандувач, генерал-фельдмаршал Х.А. (Б.-К.) Мініх доповідав цариці Анні Іоаннівні, що підлеглі йому генерали й офіцери більше дбають про свої маєтки в Україні й прибутки з них, ніж переймаються справами армії. Щоправда, і сам граф, німець із походження, домагався від уряду, щоб його призначили "управителем Малоросії", мав там великі маєтності. Він неодноразово виступав за скасування політичної автономії Гетьманщини.

У червні 1735 p. Мініха відкликали з Польщі для належної організації відсічі нападам кримських татар на Україну і Кавказ, Через хворобу його на певний час замінив генерал-поручик М.Леонтьєв – у майбутньому київський генерал-губернатор. Під проводом генерала майже 40-тисячна армія (до її складу, крім інших, входило 15 тис. лівобережних і 2,5 тис. слобідських козаків і 2 тис. низовиків) 3 жовтня виступила на Кримське ханство. Дійшовши до р.Кінські Води, вона розгромила загони ногайських татар і рушила далі по Дніпру до Кам'яного Затону. Однак передчасні морози і сніг, нестача зеленого корму для худоби, хвороби й епідемії обірвали цей похід.

З новою силою царський уряд розгорнув наступальні операції у квітні наступного року, вже після офіційного проголошення війни Туреччині. Збройні сили Росії під загальним керівництвом Мініха поділили на дві частини: так звані Дніпровську і Донську. Перша, загальним числом у 58 тис. вояків (за іншими даними, 62 тис.), поміж них 12,7 тис. лівобережних, 2,4 тис. слобідських і 3,2 тис. запорозьких козаків, мала спуститися по Дніпру й захопити Крим, друга – з Ізюма прямувати на Азов. Генерал-фельдмаршалу вдалося провести військо й несподівано вийти перед Азовом, де майже без бою були захоплені дві сторожеві башти (каланчі) й – з мінімальними людськими втратами – фортеця Лютик. Згодом Мініх передав тут керівництво генералові Левашову, а сам відбув до ставки. Звідти він на чолі війська пішов на Перекоп, на шляху долаючи опір озброєних татар. 20 (31) травня Перекоп було взято. При цьому героїзм виявили українські козаки, вбрід перейшовши Гниле море і вдаривши в тил ворогові. Не гаючи часу, Мініх вступив у Крим і в червні захопив Козлов (Євпаторію), Бахчисарай та Акмечеть (Сімферополь). Донська армія під головуванням генерал-фельдмаршала П.Лассі 19 (30) червня оволоділа Азовом.

Проте надалі обставини для російських збройних сил склалися несприятливо. Доведений до відчаю спекою та безліччю злигоднів, Мініх був змушений 17 липня повернутися в Перекоп. Провівши в ньому близько місяця, він наказав зруйнувати перекопські фортифікації й рушати назад у Самару, куди військо й прибуло наприкінці вересня. Полк генерала Шпигеля, який прикривав цей відступ із Перекопа, відійшов у Бахмут. Переважну частину війська повернув і Лассі з Азова. Цим більш-менш значні воєнні дії на південному напрямку й вичерпалися. А в Україні на зимовий період "розквартирували" 20 драгунських і 27 піхотних полків, головну артилерію, польову аптеку тощо; все це, зрозуміло, на кошт місцевих жителів.

Взимку татари жорстоко помстилися за свої поразки, здійснивши спустошливий і кривавий напад на українські землі, їм вдалося захопити великий "ясир" – до 7 тис. чоловік, однак завдяки рішучості донського отамана Краснощокова з козаками його відбили. Все ж таки нападники встигли на території Миргородського і Полтавського полків знищити кілька сотень хуторів, забрати близько 10 тис. коней, 15 тис. овець і рогатої худоби, чим, за офіційними підрахунками, завдали збитків на суму 345 тис. крб.

У Немирові між зацікавленими сторонами розпочалися переговори про припинення війни, але реальних позитивних наслідків вони не дали. Тому навесні 1737 р. збройне протистояння Туреччини разом із Кримським ханством і Російської держави поновилося. В кінці квітня Мініх із 70-тисячним військом перетнув Дніпро й пішов під Очаків. 2 (13) липня Дніпровська армія захопила цю фортецю. Перед тим, у червні, Донська армія під проводом Лассі форсувала Сиваш і вступила на Кримський півострів. У липні був захоплений Карасубазар. Проте виснажливі масові хвороби людей і коней, а також нестача провіанту спонукали російське військо покинути Крим. У жовтні Лассі вже влаштовував своїх вояків на зимові квартири в межах української території. Після нападу, щоправда, невдалого, турків на Очаків у Росію повернувся Мініх.

Нічого доброго, крім великих людських втрат, кампанія 1738 р. не принесла. Мініх, дійшовши до Дністра, довідався, що на протилежному березі ріки стоїть могутня турецька армія й поширюється чума, і повернув в Україну, переслідуваний татарами. Лассі, безрезультатно пройшовши спустошеним кримським степом, приєднався до Мініха.

17 (28) серпня 1739 р. російська армія здобула яскраву перемогу в Ставучанській битві, а через два дні оволоділа Хотином. Проте подальшого розвитку ці події не мали, й урядовці Росії, побоюючись нападу з боку Швеції, 1 вересня в Бєлгороді змушені були підписати з представниками Туреччини мирний договір. Він забороняв існування російського військового та торговельного флотів на Чорному і Азовському морях, але повернув Росії Азов та закріпив за нею Запорожжя.

Російсько-турецька війна 1735-1739 pp. стала страшним випробуванням для української нації, її економічного й суспільно-політичного потенціалу. Вітчизняний історик Д.Дорошенко навів вражаючі факти. Так, тільки за перший рік кампанії від поганого корму загинуло 2 тис. коней, пригнаних із Гетьманщини. У 1736 р. половина українських козаків під час походу вже не мала коней, була слабо озброєна. Загинуло 50% усієї армії (безпосередньо в боях – 2 тис. чоловік, інші померли від хвороб). У 1737 р. у війні взяло участь до 50 тис. лівобережних, (слобідських і запорозьких козаків, тільки під час здобуття Очакова з них загинуло 5 тис. Коли розпочався відступ, було втрачено ще кілька тисяч українців, до 40 тис. волів і коней, узятих в Україні. Наступного року на Гетьманщині було реквізовано 46 тис. волів, залучено до походу 15 тис. козаків і 50 тис. посполитих для служби при обозі. Всі ці та багато інших втрат у перебігу бойових дій на багато десятиліть підірвали демографічний розвиток і господарське життя країни. Опиратися заходам царського уряду в цьому напрямі українцям було дуже складно. Зокрема, в 1738 р. у старшин та в бунчукових товаришів брались підписки, що ті під загрозою смертної кари виступлять у воєнний похід.

Відомий російський державний діяч періоду правління Анни Іоаннівни А.Волинський, який тісно співробітничав із генерал-фельдмаршалом Мініхом і засідав на конгресі в Немирові, переїжджаючи через українські землі в 1738 р., так описав власні враження від розорення: "... Я навіть не уявляв собі, як сильно вона (Україна – авт.) спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано(підкреслення наше – авт.) на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край... Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають".

Що до цього можна додати? Хіба тільки те, що нові людські страждання й величезні збитки для українців принесли наступні російсько-турецькі війни – 1768-1774 і 1787-1791 pp. Увесь цей час кримські татари й далі чинили напади на Україну, а царський уряд посилав на бойню найбільш працездатних і фізично розвинутих козаків, селян і міщан, відбирав на потреби армії свійську худобу, витрачав нечувані кошти, зокрема й ті, що належали Гетьманщині.

Семилітня війна (1756-1763 pp.), хоча й не мала прямого стосунку до України, бо розгорнулася, головно, між Пруссією, Англією та Португалією, з одного боку, й Австрією, Росією, Саксонією, Францією, Швецією, Іспанією та низкою дрібних німецьких держав, з другого, також втягнула у свій вир Київський, Ніжинський, Чернігівський і Чугуївський полки.

"КОРИТИСЬ НЕ БУДЕМО!"

Після завершення Північної війни активність соціального протесту серед доведеного до відчаю рядового козацтва й розореного всілякими негараздами поспільства відчутно зросла. Форми боротьби простого люду мали різноманітний характер: від звичайної відмови коритися "панові" чи монастиреві й невиконання "звиклого послушенства" до втеч і навіть кривавої помсти зі зброєю в руках своїм кривдникам. Прагнення селян і міщан уникнути надмірних поборів виливалося в такі явища, як "шукання козацтва" та перехід у підсусідки. Наприклад, у 20-х – 30-х pp. підсусідки в полках Гетьманщини та Слобожанщини становили в середньому 6-7% загального числа населення, а втікачів – чоловіків і жінок – щороку нараховувалося по кілька сотень. Царські сановники і старшинська адміністрація спеціальними постановами та озброєними командами намагалися припинити будь-які втечі посполитих від можновладців в обох регіонах. Масовий протест проти посилення гніту в багатьох місцях вилився в низку повстань. Зокрема, в 1722 p. мешканці с.Синиці на Стародубщині спочатку відмовилися виконувати повинності, а потім справа дійшла до сутичок із старшинами. Державець Малишевський так писав про це наказному гетьманові П.Полуботкові: "Подданные наши, уже лет от сорока нам в послушенстве обретающіеся, по мере своей служили; а теперь – или с чіих наговоров, или сами собою – в развращеніе пришли и не хотят належитого своего отдавати послушенства; ... бунт вчиняют до заводов (бійки – авт.) ... и нет средств как их унять, бо отказуют: не может за нас нихто теперь учинити справедливости, а державца своего не боимся! И осторожно теперь мы (старшини – авт.) с ними обходимся, боясь, чтобы от бунтов их в своем здоровьи не пострадать". Далі Малишевський просив у Полуботка "открытый лист" з дозволом вільно будь-якому можновладцю "винного по его вине скарати, на всякую теж, по прежнему, работизну затевати..."

У 1727 р. жителі с.Волошинівка (Лубенський полк) повстали, проти сотника і вбили його за численні здирства та знущання. Тривала боротьба посполитих із старшиною точилася в с.Грицівка Прилуцького полку, вона була придушена силою зброї в 1728 р. Протягом зими 1731 – весни 1732 pp. населення багатьох сіл Охтирського полку відмовилося коритися полковій адміністрації, чинило рішучий опір вимогам останньої виділити для поїздки на будівництво Української оборонної лінії певну кількість слобожан. Селяни слободи Тростянці озброїлися вилами, косами, самопалами, шаблями, хто чим міг, і розігнали військову варту. Незабаром до них приєдналися мешканці с.Каменець, і разом вони досить довго відстоювали свої людські права під натиском каральних загонів. У 30-х – 40-х pp. тривав активний "вихід" посполитих із Прилуцького, Ніжинського та Переяславського полків. Лише з останнього за 1742-1748 pp., переважно на Запорожжя, повтікало майже 1,4 тис. чоловік, а на Правобережжя в 30-х – першій половині 50-х – 3541 посполитий. Не завадила цьому навіть публікація 1 січня 1744 р. царського указу, що вимагав від козацької верхівки серйозної організації заходів, спрямованих на повернення до власників усіх втікачів.

У селах Фоєвичі та Чолхов, що на Стародубщині, відмова старшини записати їхніх жителів до козацького стану призвела в 1747 р. до великого вибуху народного гніву. На захист інтересів державців на початку червня у Фоєвичі прибули 100 виборних козаків. Селяни, озброєні рушницями, кілками, різним сільськогосподарським реманентом (косами, сокирами тощо) прогнали карателів. Через місяць, удвічі збільшивши сили, старшини знову спробували приборкати непокірних. Однак на допомогу тим прийшли сусіди – чолховці – й разом вони вдруге здобули перемогу. Тільки в наступному році владі вдалося підкорити "шукачів козацтва" й заарештувати їхнього ватажка А.Яременка. Після тривалого "слідства" й суду Яременка скарали на смерть, чотирьох його спільників катовано та заслано на каторгу, решту учасників жорстоко репресовано.

Український історик і письменник Петро Маруня, досліджуючи численні селянські рухи на Стародубщині в 40-х – 70-х pp. XVIII ст., на основі ґрунтовного архівного матеріалу переконливо довів, що часто посполиті були змушені братися за зброю, інакше державці могли їх просто замордувати. На підтвердження свого висновку він навів уривок зі скарги жителів с.Єсмань (Ніжинський полк) 1749 р. в полкову канцелярію на власника Якова Денисова, в якій, зокрема, йшлося про те, що той усіх, "кто отказывается от безпрестанных и тяжких употреблений на работизну... смертным боем плетьми мучит, отчего иные и умирают". Не стерпівши знущань, люди повстали і заявили господарю маєтка: "Коритися не будемо!" Вони також наполягали на тому, щоб їх записали в козаки. Цього ж вимагали посполиті с.Лилинівка (Чернігівський полк), які спробували фізично розправитися з місцевим можновладцем.

За допомогою компанійців адміністрація "вгамувала" бунтівників обох сіл і покарала їх киями. Найбільш "завзятих" відправили в Генеральну військову канцелярію – для слідства й екзекуцій.

У 1748-1750 pp. запеклу боротьбу за скасування панщини та перехід до козацького стану вели селяни Кулаг і Суботовичів Стародубського полку. Проти військової команди, що прибула для наведення "порядку", вони застосували партизанські методи боротьби: ховались у навколишніх населених пунктах і лісах, зненацька нападали на карателів. У 1750 p. розгромили садиби старшин і багатіїв, а також будинок сотенної канцелярії посполиті й козаки містечка Білики (Полтавський полк).

У 1756 p. Білгородська губернська і Харківська полкова канцелярії доповіли у вищі урядові інстанції про відправлення значного військового загону проти селян, робітних людей і гайдамаків, про вчинені масові грабежі й убивства.

З 60-х pp. посилився міграційний рух українців на Дон. За матеріалами III ревізії (1762 р.) в межі регіону переселилося до 20 тис. "черкасів", тобто, вихідців з України. У 1762 p. сталося збройне повстання козаків сіл Новаки, Тарандинці й Булатець Лубенського полку проти полкового обозного Василя Кулябки, який захопив їхні землі.

Від весни до осені 1765 p. селянський рух охопив усю Слобожанщину. Трударі відмовлялися виконувати роботизни" й виступали проти введення "подушного оклада". Певну активізуючу роль відіграла тоді поява тут кількох самозванців та чутки про "доброго царя".

Боротьба на селі за землю і волю не вщухала й надалі. На Лівобережжі, Слобожанщині й Правобережжі протягом 60-х – 80-х pp. діяв відважний ватажок Семен Гаркуша, який з дев'яти років жив на Запорозькій Січі, а під час російсько-турецької війни брав участь у походах на Очаків і Хаджибей та в славнозвісній "Коліївщині". У 1789-1793 pp. відбулося велике повстання в с.Турбаї на Миргородщині, де селяни на чолі з Н.Оліфером, Г.Яструбенком і Т.Довженком, не визнаючи жодної влади, запровадили самоврядування.

Своєрідним для XVIII ст. явищем, спричиненим розвитком мануфактурного виробництва і концентрацією на промислових підприємствах великих мас працівників, стали виступи робітних людей. Спільність їхніх методів і форм боротьби з селянськими пояснюється, насамперед, однаково тяжкими умовами життя та праці. Виступи робітних людей, так само, як і посполитих, мали переважно локальний і стихійний характер, через що завершувалися поразками. Ті й інші нерідко об'єднувалися, разом тікали від можновладців у пошуках кращої долі для себе і своїх дітей. Так, тільки за червень 1762 p. з бахмутських і торських соляних "заводів" утікло близько 20 чоловік, а в лютому-листопаді наступного року – вже 100. У 1764 p. припинили роботу багато селян, яких прислали управителям із сіл Путивльського, Білгородського, Ніжегольського, Карповського, Валуйського, Хотмижського та Салтовського повітів. Робітні люди тікали й з інших мануфактур. За ними влаштовували погоні, тих, кого ловили, жорстоко карали.

Характерним для другої половини XVII-XVIII ст., коли український народ прагнув відстояти свої соціальні й національні права, стало народження в бунтарських головах ідеї заміни існуючого царя на іншого – "доброго" та "справедливого", який покарав би гнобителів і захистив простий люд від утисків. На думку академіка В.Смолія, з таким "наївним монархізмом" посполитих і рядових козаків генетичний зв'язок мало самозванство.

Одним із його відомих представників став Іван Воробйов, міщанин із Лохвиці на Полтавщині. У 1673 р. він проголосив себе царевичем Семеном Олексійовичем і заходився збирати прихильників, щоб ті допомогли йому зайняти "посправедливості" трон у Московії. Лже-Семенові попервах повірив навіть славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко, незадовго перед тим повернутий царським урядом із Сибіру. Однак незабаром Сірко зрозумів свою помилку, схопив І.Воробйова й під вартою переправив до Москви. Цар Олексій Михайлович наказав провести "слідство" й засудити "державного злочинця". Після жахливих тортур, подібних до тих, яких зазнав у 1671 р. Степан Разін, лжецаревича публічно стратили (1674 р.).