Текст книги "Гетьманська Україна"

Автор книги: Олександр Гуржій

Соавторы: Тарас Чухліб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Система міждержавних договорів 1711-1714 pp. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя: Петро І "віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість турецький султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення "буферної" української держави і за згодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Отже, півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними були татарські напади.

Широкого міжнародного розголосу набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-ті – 80-ті pp. Так, навіть під час спроби в 1734 p. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою польські дипломати вимагали повернення українських "свавільників", які втікли на турецький бік. У 1753 p. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром уже Росія й Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн, спільними воєнними діями придушується найбільше тогочасне селянське повстання – Коліївщина (1768 p.). Його події стали одним із поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1771 pp. Крім того, в усі договори, укладені у XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково в тій чи іншій формі включалися пункти про Україну, її населення та кордони.

Міжнародна ситуація другої половини XVII-XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобережних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе для того, щоб територіально розколоти Україну. Лише внаслідок імперської політики Росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині та Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Саме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний український народ, який понад століття перебував поміж "чотирьох вогнів". Але вже в "єдиній і неподільній" монархії російських самодержавців.

§2. У СФЕРІ ІНТЕРЕСІВ СУСІДНІХ КРАЇН

МІЖНАРОДНИЙ СТАТУС ПРАВОБЕРЕЖЖЯ

17 жовтня 1676 р. в м.Журавно (сучасна Львівщина) між урядами Османської імперії та Речі Посполитої був підписаний мирний договір. Він став заключним актом польсько-турецької війни 1673-1676 pp. за право володіння українськими землями Правобережжя. Журавненський договір утретє за короткий проміжок часу розчленовував Козацьку республіку, що постала за часів Б.Хмельницького, між сильнішими сусідніми державами. І якщо Андрусівське перемир'я 1667 p. та Бучацький трактат 1672 р. не встановили остаточної влади якогось із монархів у Правобережній Україні через самостійну політику українського гетьмана П.Дорошенка, то договір у Журавно мав практичні наслідки для поділу правобережних земель протягом наступних років.

Текст Журавненського договору містив вісім статей. Територіальний спір між Польщею і Туреччиною завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь султана (польська влада поширювалася лише на територію, південно-східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією Білоцерківської і Паволоцької фортець). Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як це фіксувалося в попередньому варіанті договору, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між двома державами.

На нашу думку, оцінка Журавненського договору, його наслідків для України та впливу на розвиток міждержавних відносин у Східній і Південно-Східній Європі ще не отримали належної оцінки у вітчизняній історіографії. Адже майже чверть віку (до рішень Карловицького конгресу 1699 p.) Туреччина мала міжнародно-юридичне право на володіння південними землями Київщини та Поділля. Саме розподіл Правобережної України в 1676 p. спричинив політичний і економічний занепад цих земель в останній чверті XVII ст. і мав великий вплив на події наступного століття. Водночас Журавненська угода визнавала втрату Правобережною Гетьманщиною міжнародної правової суб'єктності як державного утворення.

Отже, у жовтні 1676 p. припинилась чотирирічна польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної Гетьманщини, не була цілковито вирішена. Про свої "права" на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережну Україну, але вже між Портою – з одного боку, та Московщиною і Лівобережною Гетьманщиною – з другого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, й далі тримали свої війська у правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 та в І678 pp. здійснила два потужні воєнні походи на Правобережжя.

Весною 1678 p. між Туреччиною і Польщею був підписаний так званий Константинопольський трактат. Власне, це була ратифікація Журавненського договору. Але шостий пункт, який торкався "українського питання", змінювався. Тепер "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею". Обидві "високі сторони" також брали на себе зобов'язання призначати комісарів для розмежування кордонів між володіннями монархів.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з могутньою Османською імперією. Наприкінці грудня 1677 р. для ведення мирних переговорів до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А.Проскуровим. В інструкції послам, що затверджувалася царем Федором, містився цікавий пункт, який торкався долі України. Відзначалося, що вона "з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 р. знову вернулась під владу царя". У зв'язку з цим, говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати у підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики "післяпереяславського" періоду, на думку царя, мали засвідчувати законні права Московщини на українські землі. Дискусійність такої "легітимності" очевидна і є проблемою іншого дослідження. Але навіть якби й існувало історичне право московитів на володіння Україною (про що твердить російська шовіністична історіографія "від найдавніших часів до наших днів"), то в 1667 р. государі "Всієї Русі" власноручно відмовилися від її більшої, правобережної частини. "... Козаків з другого боку (Правобережжя – авт.) Його Царська Величність звільняє від присяги виконаної собі на підданство, – таким був один із пунктів Андрусівського перемир'я.

Варшавську еліту дуже непокоїла можливість мирного врегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже в цьому випадку першою постраждала б Річ Посполита. "Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну", – відзначав на сеймі познаньський воєвода. Тому уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб поліпшити відносини з Москвою й змусити її виконувати пункти Андрусівської угоди. У серпні 1678 р. в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. в Гродно (Білорусія) відбулося нове спільне засідання польських та російських дипломатів, де мала розв'язатися проблема "Вічного миру'. Польща вкотре зажадала від Москви повернення Києва. Російські посли відповіли, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і "бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають". Отож, підсумували росіяни, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські посли звинувачували один одного у невиконанні Андрусівського договору, лівобережний гетьман І.Самойлович провадив власну політику щодо Правобережжя, яка на той час полягала у так званих великих згонах місцевого населення на Лівобережжя.

Влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство на чолі з П.Бжостовським та Я.Гнінським. Намаганню обох сторін укласти воєнний союз проти Туреччини знову перешкодило "українське питання". І росіяни, і поляки, забувши про Андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. "... Зрадники, жиди, про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо", – обурювався з цього приводу Ян III Собеський.

Наприкінці серпня 1680 р. до Кримського ханства (хан Мюрад-Гірей отримав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником В.Тяпкіним. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І.Самойловича, і включивши до складу посольства ще одну людину (писар С.Ракович мав захищати інтереси Гетьманщини), 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисарая. Більше двох місяців тривали напружені переговори. На початку 1681 p. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалася під владою турецького султана і кримського хана, а кордоном визначався Дніпро. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що "у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом'янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити... і поселення людям своїм ніякого народу на пом'янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими". Остаточний турецький варіант договору був підписаний у 1682 p. султаном. У ньому вже не згадувалося про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною. Звісна річ, мир не задовольнив обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та укріпити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Магомед IV заходився зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Г.Дуці. У середині жовтня 1681 р. прльськиі}, король повідомляв своїх послів у Москві: "... донеси і те Й.Ц.В. (Його Царській Величності – авт.), що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням Султана Турецького... а не так як в пактах є.., що Україна козакам належать має" (підкреслення наше – авт.). Саме тому, продовжував король, "... коли йде до того, що Задніпров'я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб Й.Ц.М. (Його Царська Милість – авт.) до такого не допускав і з нами найперше спілкувався". Зрозуміло, що мир між Портою і Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з царем.

Австрійський імператор Леопольд І та римський папа Інокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписання мирного договору з царем. У грудні 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського "Вічного миру" до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К.Гжимультовським. Перший з'їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 р. На ньому поляки, на думку історика М.Бантиш-Каменського, вимагали "... учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними". Москва не погодилася з таким "сценарієм" переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. К.Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 р., пропонував шляхті: "... при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних – авт.), що їх хоче зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий... (грошей – авт.)".

Протягом зими 1684/1685 р. польський король ще мав надію укласти мирний договір із Кримським ханством, але вона не справдилася. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції. Тільки Апостольська столиця не лише обіцяла, а й надавала посильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою. Ще у травні 1684 р. була організована так звана "Священна антитурецька ліга" за участю Австрії, Венеції, Ватикану та Речі Посполитої, однак вона також не сприяла Яну III Собеському в його намірах утвердитися на правобережних землях. Ці зовнішньополітичні чинники робили для Польщі неминучим укладення міцного союзу з Московською державою.

Головний вузол суперечностей, як і в попередні роки, був зав'язаний на проблемі політичного становища України. Небажання турецького уряду відмовитися від зазіхань не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну робило досить напруженими московсько-турецькі відносини, що підштовхувало Московщину до союзу з Річчю Посполитою. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн "Священної ліги" проти Османської імперії, дозволяла царському уряду сподіватися на успішне вирішення в другій половині XVII ст. свого головного геополітичного завдання – заволодіння Україною.

У лютому 1686 р. в Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в дуже напруженій атмосфері у зв'язку з тим, що обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини. І все ж 6 травня був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей. "Вічний мир" став актом остаточного міжна-оодно-правового розподілу України на дві частини. "Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лівобережної України – авт.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи", – проголошувалося в четвертій статті. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі. Воднораз не було розв яза-но проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель уздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина: "... ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер". Отже, московсько-польський договір 1686 р., хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, не вирішив одного з головних питань територіального спору між двома державами – питання про політичний статус правобережних земель Подніпров'я.

У зв'язку з цим у серпні 1686 р. до польського короля було відправлено московське посольство Б.Шереметьєва, яке на прохання лівобережного гетьмана І.Самойловича мало вимагати повернення подніпровських земель під управління Лівобережної Гетьманщини. Слід відзначити, що після укладення "Вічного миру" український гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об'єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання "Вічного миру". У Польщі навіть було викарбувано медаль з приводу цієї події. На одному боці її містилося зображення короля Яна III Собеського, на другому – фігури польського і московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць. Під ним розумілася підкорена в майбутньому Османська імперія. Водночас зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з другого – московит, асоціювалося з іншим наслідком укладеного миру, що полягав у розподілі Української козацької держави.

Карловицький конгрес, який розпочався в середині 1698 р., мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що в Хорватії, з'їхалися представники країн, які входили до "Священної ліги" (у 1686 р. до ліги приєдналася Московська держава). Протилежною стороною на конгресі була Туреччина. Дипломатичний принцип "uti possidetis", який був запропонований австрійськими представниками, не влаштовував Польщу, адже правобережне Поділля перебувало в руках турків. Натомість польська делегація вимагала повернення до кордонів, які існували між Річчю Посполитою і Портою в довоєнний період. Нарешті після сімнадцяти спільних засідань, у грудні 1698 p., турецькі дипломати погодилися віддати польському королеві всю територію Правобережної України. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16 січня 1699 p., відзначалося: "Висока Порта зрікається з цього часу права на Поділля і Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує".

Згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважити на те, що Волинь і решта земель Київщини вже жили під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилася задоволення своїх експансіоністських потреб і отримала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Воднораз міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. Крім того, слід відзначити, що Карловицький мир, як і всі міждержавні договори XVII ст., виявився недовговічним. Політичний статус Правобережної України розглядався Нарвською угодою 1704 р. між Петром І і Августом II, а також був одним із головних питань, що порушувалися системою міжнародних договорів між Річчю Посполитою, Османською та Російською імперіями у 1711-1714 pp.

Отже, міжнародний правовий статус Правобережної України в останній чверті XVII – перших десятиліттях XVIII ст., зважаючи на геополітичні інтереси країн Східної та Південно-Східної Європи, постійно змінювався. Політичний статус Правобережної Гетьманщини, яка в 50-х – середині 70-х pp. була суб'єктом української державності, став визначатися зовнішньополітичними намірами урядів сусідніх країн. Природно, що окремі плани стосовно правобережних земель були у гетьманів Лівобережної України.

ПОЛІТИКА САМОЙЛОВИЧА ТА МАЗЕПИ Й РОЛЬ МОСКВИ

"...Земля на тій стороні Дніпра українська і в ширину і в довжину", – неодноразово заявляли лівобережні гетьмани в останній чверті XVII – на початку XVIII ст., усвідомлюючи своє правонаступництво у володінні правобережними землями, що після 1676 р. втратили державотворчий потенціал і стали ареною збройної боротьби між іноземними державами. Несприятлива геополітична ситуація, залежність від московських царів не заважали гетьманам І.Самойловичу та І.Мазепі провадити різні заходи політичного, воєнного і дипломатичного характеру для відновлення єдиної Гетьманської України. Слова Самойловича, які він написав у листі до полковника І.Новицького ("... Богу від усіх нехай буде благодарінчя, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана – авт.) у з'єднання"), були визначальними для всього періоду правління лівобережного гетьмана.

Повідомлений про можливий наступ турків на Правобережжя, І.Самойлович з осені 1676 р. розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті якої були укріплені найбільші південні міста, а також дві столиці України – Київ і Чигирин. Стурбованість долею правобережних земель відбилась у зверненні Самойловича до стольника В.Тяпкіна: "Між тим як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому повинний бути покірний весь малоросійський народ". Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тис. козаків і 5 тис. московських солдатів. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 р., витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом із підрозділами Г.Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії коло Бужина, що спричинило відхід турків із-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил.

Так само героїчно діяв І.Самойлович і під час другого походу турецької армії в Україну, що відбувся в червні-серпні 1678 р. Як і під час попереднього нападу, гетьман виявив здібності полководця, стратегічно перегравши турецьких воєначальників. Коли візир Кара-Мустафа після майже двомісячної облоги здобув Чигирин, його виснажене військо опинилося перед свіжими і боєздатними силами І.Самойловича. Таким чином, завойовники знову були змушені покинути українські землі.

Обмеження у провадженні власної зовнішньої політики хоча й не давали змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, але компенсувалися за рахунок участі у підготовці та проведенні московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів. Зважаючи на глибоку обізнаність українського гетьманату щодо стану справ у Східній Європі, московське дипломатичне відомство постійно радилося з урядом Лівобережної України. У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І.Самойловичу "... порадитись з старшиною про військові і інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед... прислати статті". Генеральному писарю В.Кочубею, який віз українські пропозиції до Москви, доручили сказати царю Федору про те, що не може бути й мови про уступлення Речі Посполитій якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва і Чигирина. У листі від 19 грудня 1677 р." Самойлович писав до дяка І.Іванова про те, що українським народом на переговорах з поляками "як скотиною якою мали б торгувати".

У січні 1677 р. польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович називає себе "гетьманом обох сторін Дніпра" і займає "Дорошенкові міста", на які претендувала Річ Посполита. Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман враховував прагнення "князя Малої Русі-України" Ю.Хмельницького взяти під свій контроль правобережний регіон), І.Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров'ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі та Слобожанщині. Восени 1678 р. розпочався перший етап "великого згону".

Син гетьмана Симеон разом із окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського воєводи Л.Неплюєва наприкінці лютого 1679 р. зайняв Ржищів, а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст, а також Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбівки були "на сю сторону (Лівобережну Україну – авт.) зігнані і від неприятеля відлучені, а села і лістечка в тій стороні всі без остатку спалені". До речі, цей період діяльності І.Самойловича найбільш негативно оцінюється вітчизняними істориками, які звинувачують гетьмана у знищенні Правобережної України.

Для укладення мирного договору з Портою і Кримським ханством у листопаді 1680 р. до Бахчисарая в складі московського посольства вирушив представник гетьманського уряду С.Ракович, що мав право дорадчого голосу. Перед тим стольник В.Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав пропозиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Однак після підписання Бахчисарайської угоди і, особливо, отримання в 1682 р. "списку" з неї лівобережний гетьман висловив незадоволення цими постановами. Він відверто писав до Москви: "... із списку з затвердженої султанової грамоти... чиниться нам дуже досадливо і шкідливо.., що салтан турський дозволяє між ріками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх в тому боці мати хоче, а посли Ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити". Невдовзі посол Тяпкін звітував перед царем: "Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли Й.Ц.В... замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемитими договорами учинилися за Султаном Турським пожалував би В.Г. (Великий Государ – авт.) його Гетьмана за чисельні його вірні і безперестанні служби і за відняття честі його обох сторін Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону Султана Турського, указав бити тим вам народом бити єдиним під його Гетьманською владою і булавою" (підкреслення наше – авт.).

У грудні 1683 р. гетьман Самойлович відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії у Каджині. На нашу думку, це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, на прикладі попередніх переговорів в Україні добре знали, чим закінчуються такі "запрошення". Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передає царським послам: "... земля на тій стороні Дніпра українська".

Незабаром у листах до стольника С.Алмазова, окольничого Л.Неплюєва, думного дяка Є.Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти ймовірного укладення московсько-польського "Вічного миру". У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх представників Г.Самойловича та І.Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монархові. Результатом активного втручання гетьманської влади у переговорний процес став запис у сьомій статті все ж таки укладеного "Вічного миру" пункту про відкладення питання щодо належності правобережних земель "від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крылов і Чигирин". Московські посли, які вирушили до Яна III Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з даної проблеми, "... а допоки про те не учиниться достатній договір і постанова, ті місця мають бути порожні". Царське посольство на чолі з Б.Шереметьєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 р., отримало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що на вимогу гетьмана І.Самойловича потрібно всілякими засобами добиватися повернення "пустих земель". 22 грудня польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував договір, але остаточне вирішення долі подніпровських земель було відкладено на невизначений термін.

Зі свого боку, український гетьман також звертався до польського монарха з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана та було здобуто його сином Симеоном у Ю.Хмельницького, внаслідок чого з'єдналося з рештою України. В іншому документі, "Пунктах від Самойловича гетьмана", лівобережний правитель переконував польського короля: "А як на тій чигиринській (стороні – авт.) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону Й.К.М. уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать!" (підкреслення наше – авт.). Тому Самойлович вимагав від короля, щоб "перелічені власні землі наші при нас були залишені. Які хоч в пустці, а нехай будуть наші". У листі до коменданта Білої Церкви С.Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включно з Білою Церквою, здавна належали українському народу і Війську Запорозькому, і запитував: "... то для чого б грунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?"

Цілеспрямована "правобережна" політика І.Самойловича, що розходилася із прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду в чолобитній до царя (липень 1687 р.), старшина відзначала, що І.Самойлович "про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так як нам потрібно". Слід зауважити, що більшість вітчизняних істориків переконана: гетьман Самойлович дотримувався думки про необхідність об'єднання територій обабіч Дніпра до останніх днів свого правління.

Новообраний гетьман Лівобережної України І.Мазепа на початку свого володарювання провадив більш помірковану політику щодо Правобережжя. За Коломацькими статтями, укладеними між ним та московським урядом, Мазепа був змушений визнати, що "по тим же договорам ("Вічним миром" – авт.) уступлено в сторону королівської величності Польської і в ті місця не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати". Отже, за спостереженням історика М.Андрусяка, І.Мазепа, на відміну від свого попередника, у питанні про повернення правобережних земель спочатку йшов у річищі московської політики. Водночас він міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і, таким чином, коригувати свої зовнішньополітичні заходи.

Підтримуючи стосунки з правобережним полковником С.Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. До всього, міжнародна ситуація дозволяла підтримувати відносини з ним не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до "Священної ліги", передбачала воєнні походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х pp. правобережні полки разом із лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І.Мазепа та С.Палій провели кілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо визначення політичного становища правобережних земель. Протягом останнього десятиліття XVII ст. між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина і Фастова прибували посли з обох боків Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об'єднання розділеної за міжнародними угодами України.