Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Попався

Грішники таки вистежили Вельзепера. Він утрапив до їхніх лабетів. Уже вкотре.

Ніхто не знає, скільки змучений недодідько проспав у рятівному тунелі. День, два, три... Він теж не знав. Пам’ятає лише, що в якийсь момент, прокинувшись, відчув біль у всьому тілі. Найбільше йому пекли збиті й порізані об гостре каміння руки. А ще пекло в голові. Пекла думка про те, що не зумів захистити Ґорзулію і лишив на поталу лихим грішникам. І через таку виснажливу думку ще більше сил полишило його кволе тіло, але підсвідомий страх примусив сердегу звестися на лікті й проповзти ще далі тунелем. Він ліз довго, сантиметр за сантиметром долав підземний коридорчик, кілька разів спинявся, збирав докупи рештки сил і просувався далі. І лише коли його тонкий звірячий нюх уловив ледь відчутний, але не схожий ні на що інше, дух свіжого, не підземного повітря, Вельзепер знову припав головою до сирої долівки й зомлів.

Вдруге його опритомнив страх. Це було глибоке відчуття, що зародилося, здавалось, навіть не в його, Вельзеперовім, єстві, і зовсім не тепер. Це був страх, який перейшов до нього в спадок ще з тих первозданних часів, коли хтось із його прародичів уперше намислив ослухатися й повстати проти небесних сил. Це був пекельний страх. Це був страх, у якому не було нічого, крім самого страху.

Він розбудив недодідька, дав йому силу не просто повзти, він дав снагу долати підземне пристанище галопом на чотирьох. А ще той страх відікрав у нього спогади про все, навіть про Ґорзулію.

Вельзепер мчав наосліп, гнався й чув, як ноги грішників-переслідувачів стрясають землю над ним і під ним, то праворуч, то ліворуч – скрізь. Вельзепер кілька разів натикався на яскраве світло. Тоді він розумів, що це світло знищить його, що в нім він спалахне, як пір’їна в багатті. Тоді недодідько круто розвертався і гнав своє знеможене тіло в інший бік, завертав у розгалуження тунелів, але знову натикався на світло.

Так він бігав, аж поки не попався. Все сталося миттєво. На якусь частку секунди Вельзепер збагнув, що вже не біжить, а борсається в пастці. Недодідько відчув себе кажаном. Йому здалося, що це він сам себе впіймав і посадив до задушливої торбини. Тоді нечистий спробував знайти латку в ній і розширити дірочку. Та ніякої латки й ніякої дірочки не було. Ця торба виявилася цупкою.

Зовні до Вельзепера долинали голоси грішників. Чортолови, що кудись його несли, раділи, наче бісенята. І говорили про якісь бублики. І нечистому кілька разів навіть здалося, що ті грішники думають, наче він, Вельзепер, теж бублик.

Чортик просидів у торбі кілька годин. А коли пастку відкрили, то він опинився в невеликому загоні. Кругом було неймовірно ясно. Не вірячи власним очам, Вельзепер усе ж мусив відзначити, що потрапив у верхній світ. Він задер голову догори і крізь вічка металевої сітки помітив високо над собою безмежну синь Ґорзулиних очей. І тут він згадав про кохану. І в ту ж мить збагнув, що бачить небо, – і закляк.

Отак Вельзепер і сидів – із задертою в небо головою й відкритим ротом, аж поки до загону прийшло багато малих і кілька дорослих грішників. Вельзепер навіть не думав, що грішники бувають такі маленькі. Люди з галасом обступили його загорожу. Тоді нечистий заплющив очі, щоб не бачити, як його битимуть чи мучитимуть. Але його ніхто не бив. Натомість просто запахло яблуками. Вельзепер відкрив очі – зрозумів, що перед ним ніякі не грішники, це просто діти. Бо ж невже грішники пхали б йому через огорожу їжу? Так, кілька дитячих рук пропонували йому соковиті жовті яблука! Вельзепер несміливо взяв одне і почав їсти. Чим змусив захоплено заплескати в долоньки найменше дівчатко.

Нічого смачнішого в житті Вельзепер досі не куштував. Друге яблуко взяв сміливіше. Потім йому запропонували цукерку. Цукерки недодідько взагалі тільки на малюнках бачив. А коли він поклав солодощі до рота, то вже остаточно збагнув, що втрапив зовсім не в жорстокі руки грішників-чортоловів. Він утрапив до звичайних людей. І, схоже, люди були цьому раді.

Докторська

Павло Панасович дивився на Бублика і не бачив його. Але в тому нічого дивного. Дивніше було б, якби Бублик у вольєрі таки сидів. Уважний читач вже, мабуть, здогадався, що замість Бублика в загоні сидів не хто інший, як Вельзепер. Еге ж, невеличкий чортик з карамелькою за щокою.

– Е-е-е-е... – спробував щось сказати директор школи, але не зумів. – А-а-а-а... – спробував іще раз, однак все марно.

Він подивився на Остапа, проте й Остап тепер скидався на суцільний знак запитання. У цю мить вони обидва нагадували двох збитошних школярів, яких вивели на чисту воду, викривши їхні витівки. Директор і вчитель мовчки чекали на бурю, що мала ось-ось вибухнути. Адже вийшло, що вони піддурили головного інспектора. І ніякого байбака в школі немає. Отже, Глинятинську дев’ятирічну школу таки закриють.

І Василь Васильович заговорив:

– Я так розумію, це не зовсім байбак, панове? – звернувся він до закляклих директора і Остапа.

Ті винувато кивнули.

– А що воно таке? – знову спитав головний інспектор.

Павло Панасович і Остап стенули плечима.

– Не знаєте?!

Директор з Остапом мляво закрутили головами.

– А я знаю! Я знаю, що це, панове! – Василь Васильович несподівано обняв обох їх за плечі. – Я дуже добре знаю, що це таке!

– Що? – наважився запитати Остап.

– Ха, юначе! Це – ЩОСЬ! Це ого-го що, юначе! Це моя докторська!

– Ковбаса? – здивовано запитав Павло Панасович.

– Ха-ха-ха! Ковбаса! Ха-ха-ха! То ви ще й гуморист, Павле Панасовичу! Ха-ха-ха! Це – моя докторська дисертація! Ясно?!

– Ясно, – кивнув директор. – То ви не закриєте нашу школу?

– Звісно, ні. Ба більше – я ще й проситиму у вас кілька годин біології на тиждень.

– Ви що, хочете працювати в нас учителем біології? – оторопів Павло Панасович.

– Якщо візьмете. Бо ж я однаково мушу лишитися в селі, щоб дослідити повадки цієї незвичайної істоти.

– Дорогенький наш! – вмить переродився Павло Панасович. – Та звісно ж! Я кажу: аякже! Тобто беру вас учителем!

– Агов, ви чули, – загукав у натовп школярів і вчителів Остап, – нашу школу не чіпатимуть!

– Ура!!! – на всі голоси закричали присутні й, ухопившись за руки, закружляли навколо директора та інспектора в нестримному переможному танці.

Халепам кінець

Петро Бредович і Анжела Джолівна не з першого разу второпали, коли Василь Васильович повідомив їм про своє рішення.

– Отже, так, – напучував парочку начальник, – нашому завідувачу перекажете, що Глинятинська семирічна школа дуже перспективна, і ми просто не можемо її втратити.

– Як?! – здивувався Петро Бредович. – То ми її не закриваємо?

– В жодному разі. І ще перекажіть, що я лишився тут на місяць, вивчатиму безцінний досвід тутешнього педколективу.

– Лишаєтесь? – цього разу не втрималася вже Анжела Джолівна. – А... а де ж ви житимете цілий місяць?

– Ви ж десь жили ці дні. Думаю, Павло Панасович щось для мене придумає.

– Із задоволенням придумаю! – підтвердив директор школи. – Гадаю, ті ж господарі вас і приймуть. Я попрошу, вони люди хороші – не відмовлять. Тут ви не переймайтеся.

– Ой, – стрепенулася Анжела Джолівна, – Василю Васильовичу, а вам часом помічниця не потрібна? Я могла б вам допомагати з варени... з вивченням досвіду.

– Дякую, – мовив головний інспектор, – я вже якось сам з усім упораюсь. Тим більше, що ви, Анжело Джолівно, мусите приглянути за нашим шановним Петром Бредовичем. В такому стані ми ж не можемо лишити його без опіки. До речі, Павле Панасовичу, чи не можна організувати для моїх колег якийсь транспорт до райцентру. А звідти в область вони без проблем доїдуть, там автобуси щогодини ходять.

– Я можу організувати! – зголосився Остап. – Є в нас тут один транспорт.

За півгодини під школою стояла Сива. Дід Михайло Припічок владно тримав віжки в руках, чекаючи, доки поважних пасажирів підсадять на встелену сіном підводу.

– Ви все зрозуміли? – наостанок запитав у підлеглих Василь Васильович. – Не забудете, що казати завідувачу?

– Ні, не забудемо, – пообіцяла Анжела Джолівна.

Ображений Петро Бредович мовчав, вдаючи, що його взагалі ця ситуація й ця розмова не стосуються.

– Ну, то щасливої дороги! – побажав старшим інспекторам Павло Панасович.

– То що, вйо? Можемо їхати? – запитав дідусь Припічок.

– Заждіть, – раптом спохватився Остап. – Ледь не забув. Зачекайте хвилинку. – Він прожогом кинувся до пришкільної клумби.

Дід Михайло зняв з голови картуза і витяг з-під сіна мотоциклетного шолома.

– А навіщо вам оце? – підозріливо спитав Петро Бредович.

Дідусь не встиг відповісти, бо вже тут як тут був Остап з пахучим букетом чорнобривців.

– Це вам! – простяг він квітки Анжелі Джолівні. – Від імені всієї школи дякуємо вам за все!

Дід Припічок підморгнув Остапові, вдягнув шолом і зручно вмостився на водійському місці.

– Ой... – розчулилась інспекторка. – Мені? Дякую! Дякую! Я й не думала... Дякую. Вибачте нам. Може, Петро Бредович щось не так зробив або сказав, чи я ненароком комусь якої прикрості завдала. Вибачте, будь ласка...

– Не варто, вам ні за що вибачатися, – відповів Остап.

Він же не знав, що є за що. Це ж вона, Анжела Джолівна Марущак, колись мимохіть накликала на малесенького Остапчика безліч халеп. А ось цим своїм вибаченням, знову ж таки мимохіть, зняла те прокляття.

– Все одно, – наполягала Анжела Джолівна. – Дякую вам. Боже, яка ж краса! Які квіти! Які чо...о...рно...бри-и-и!..

Сива гарцювала нерівним шляхом так стрімко, а вредні інспектори чіплялися за підводу, аби не впасти, так смішно, що без реготу ніхто на це дивитися не міг.

Разом з усіма сміявся й Остап – юний лицар освіти, надія Глинятинської семирічки, вершник науки і звитяжець долі, хлопець з на диво ніжним прізвищем Квіточка. У цю хвилину йому було легко й радісно на душі, як ніколи.

Знову в пеклі

Тому, хто вибрався з самого пекла, втекти з клітки простіше простого. Дочекавшись ночі, Вельзепер підібрав на долівці своєї клітки якусь паличку, просунув її між вічок сітки й відщіпнув клямку.

Спочатку він заліз на клітку зверху й намацав там дивовижну коробочку. Її поклав туди отой чоловік, що так зрадів, коли його побачив. Той, хто сказав, нібито має його, Вельзепера, дослідити. Гм... дослідити. Нехай би, тільки не тепер. Ніколи йому тут сидіти. Отож той чоловік сказав іншому чоловікові, що хоче почути, які звуки він, Вельзепер, видаватиме вночі. А ця коробочка, буцімто ті звуки якось збереже. Тоді він кілька разів тицяв на якусь кнопку, щось говорив на ту коробочку, потім знову тицяв – і так коробочка повторювала все сказане чоловіком. Вельзепер дуже уважно спостерігав за діями людини й запам’ятовував усе до дрібниць. Узявши балакучу коробочку, недодідько прокрався шкільним подвір’ям і вийшов на вулицю. Там вдихнув на всі груди терпкого нічного повітря, підвів очі в небо. Такої краси він зроду не бачив! Прекрасне, блакитне і бездонне денне небо тепер було темне і виблискувало вогниками. Колись Вельзепер чув, що таке буває тут, у верхньому світі. І ці вогники звуться зорями.

Але довго милуватися цією дивовижею недодідькові не можна було. Він мусив мерщій повертатися в пекло.

Тим часом грішники казилися через власне безсилля. Як це так, що вони – дужі й люті – не можуть розв’язати язика якійсь кволій чортиці?!

– Ти скажеш, де справжній вихід нагору, чи ні?! – вкотре запитував ватаг грішників Ґорзулію.

– Я не знаю, – насилу відповідала змучена бісичка. – Не знаю.

– Не бреши! – грішник підніс до її горла здоровезного ножаку-мачете. – Якщо не покажеш нам дорогу, я зітну твою нечисту голову з твоїх нечистих пліч! То що?!

По щоках Ґорзулії потекли сльози. Вона мотала головою, промовляючи:

– Я... я не знаю. Нічого... не знаю.

– Тож помри!!! – люто вигукнув ватажок грішників і замахнувся.

Свиснув клинок, розтинаючи сперте пекельне повітря. Ґорзулія щосили втиснулася в кам’яну брилу, біля якої стояла прив’язана. Краєчок леза ледве розітнув шкіру на тонкій шиї. Чвиркнула кров.

– Чортиця! – роздратовано просичав грішник. – Ще й пручається! То ж на тобі! – Він знову замахнувся.

– Стій!!! – раптом пролунало десь угорі.

Грішники озирнулися. Ґорзулія глянула туди, звідки лунав голос, – і зомліла. На скелі стояв Вельзепер.

– Ось я! – знову озвався він. – Це ж я вам потрібен. Ідіть сюди.

Двічі припрошувати грішників не було потреби. Усі втрьох ринулися дертися на скелю.

– Ворушіться ж, я чекаю! – заохочував їх Вельзепер. – Швидше, бо так і не дізнаєтесь, де вихід нагору! Лізьте сюди, дурники!

Побачивши, що грішники вже здолали половину відстані до нього, недодідько трохи відбіг від краю і зупинився, чекаючи. Ось над кручею з’явилися руки першого грішника. Вони вхопилися за камені. Ось вже й голова. Ось грішник почав вилазити на пологе. Вельзепер ще раз гукнув і стрімко побіг ущелиною. Перший грішник подав руку другому й витягнув його до себе. Третього вони не стали ждати і вдвох погналися за втікачем.

Вельзепер знав цю місцину, як свої копита. Він перестрибував із каменя на камінь, немов гірський баран. Але й грішники вже добряче навчилися давати собі раду в Шпичаках Диявола. Вони майже не відставали. Ба більше, починали наздоганяти чортика.

– Швидше! Жени! – підганяв поплічника ватажок. – Що, чортяко, стомився?! – гукав услід Вельзеперові.

А той і справді вже почав накульгувати на ногу: чи підвернув, чи пошкодив об гострий камінь.

– Гаплик тобі, погань смердюча! – зловтішався головний грішник. – Прощайся з життям!

Коли до втікача лишалося метрів з десять, він раптом завернув за величезну глибу. Переслідувачі забігли за ту каменюку, але не побачили своєї жертви. Зате помітили вхід до печери. І звідти їх кликав Вельзепер:

– Я тут! Сюди! Чого поставали! Сюди! Я тут!

– Там тобі й смерть! – зловісно посміхнувся ватаг і рушив до печери. За ним ішли розпалені гонитвою посіпаки.

У печерних сутінках мало що було видно. Грішники йшли навпомацки, на голос, який і далі кликав їх до себе:

– Я тут. Я тут, придурки. Ідіть сюди!

Голос був, а Вельзепера не було. Гонителі стояли вже ось тут, звідки їх гукав той ненависний чорт, але його ніде не було. Голос долинав просто з-під землі. Тоді ватажок почав розгрібати каміння під ногами. Голос подужчав. Відкидаючи камінь за каменем, грішник аж гарчав від люті і солодкого передчуття близької розплати із зухвальцем. Каміння відлітало і вдарялося об стіну печери. І ось разом з черговим каменем полетів і... голос! У польоті він ще раз прокричав: «Йдіть сюди, придурки!», а потім камінь грюкнувся об стіну. Щось хруснуло, голос урвався.

Один з грішників підійшов до стіни і підібрав із землі... розтрощений диктофон.

З нелюдським гарчанням і вереском троє грішників бігли назад, до скелі з бісичкою. Але так швидко злазити з пекельних шпичаків, як вилазити на них, вони не вміли. Стоячи на краю урвища, вони могли тільки спостерігати, як вже геть далеко Вельзепер несе на руках свою кохану. І вони нічого не можуть вдіяти. Грішники безсило завили, а потім чомусь хижо накинулися один на одного з кулаками.

Епілог

– Вже швидко розвидниться?

– Так, кохана.

– І буде небо?

– О, ти побачиш, яке воно прекрасне.

– І все буде добре?

– Так, мила, все буде чудово. Ми ж разом.

– Так, ми разом. А ще будуть оті... як ти казав?

– Цукерки, мій вогничку. Будуть цукерки. Ти навіть не уявляєш, які вони смачнючі!

– Любий, а вони не здивуються, що нас тепер тут двоє?

– Та ні. Думаю, що вони зрадіють. Тільки ж не забудь, що я тобі казав: цукерку спочатку треба розгорнути...