Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Вовкулака

– Чу... чуєш? – спитав Тягнирядно у дружини, коли вони, відбігши доки змогли, захекані попадали ниць. – А де це мій мармелад? І зефіру нема... Жінко, ти часом не знаєш?

– Там... там, де й моя гу... гуска, хороба її бери, – хапаючи повітря, наче риба, відповіла Тягнирядниха. – Пожере тепер вовкулака і не подякує.

– Зараз осьо! – пирхнув Тягнирядно, підводячись із землі. – Хто це йому дасть?

– Ти куди встаєш? – насторожилася жінка.

– Значить так, Галино, – дрижачим голосом промовив чоловік, – вибачай, коли що не так, не сердься, як, може, яким словом коли або ділом...

– Васько... Васько! – стривожилася Тягнирядниха. – Господь з тобою, чоловіче! Не пущу!

– Не переч мені, жінко! – рявкнув Тягнирядно. – А слухай сюди. Підеш у село. А я піду зефір... ану, цить!.. зефір піду і мармелад рятувати. І тихо мені! Та й гусьми холмогорськими отако собі не розкидаються по полях.

– Так вона ж... – хотіла було заперечити Тягнирядниха, проте чоловік самим поглядом урвав несміливу жінчину спробу.

– Як до обіду не повернуся, – продовжував наставляти дружину Тягнирядно, – то йди до кума, нехай запрягає Сиву та поїдете удвох, хоч кісточки мої позбираєте.

– Васю! – кинулася чоловікові на груди Тягнирядниха. – Не йди! Я тобі щодня вареники з вишнями варитиму, тільки не йди.

– Мовчи, жінко, кажу! – знову гримнув Тягнирядно, злегенька відпихаючи дружину. – Ні, я йду сировину рятувати. А ти чимчикуй додому. Нумо, нумо. І це... якщо теє... ну, словом, років через два можеш за кума заміж вийти. Кум, канєшно, не я, але, канєшно...

– Тьху на тебе! – вилаялася жінка і пішла дорогою до села.

Тягнирядно швидко знайшов обидва кульки. Він позбирав зефір і мармелад, що висипались при падінні. Неподалік валявся і кошик з-під гуски.

– А де ж птиця? – сам у себе спитав чоловік і тут-таки почув відповідь.

Гуска сама озвалася пронизливим ґелґотом з того боку, де морочився з головою вовкулака.

Тягнирядно, не дихаючи, підкрався ближче до перевертня. Спочатку він побачив гуску – вона паслася зовсім неподалік. А ще побачив, що монстр так і стоїть без голови, а голова сплигнула з його спини й обнюхує власні (чи як там правильно сказати) туфлі.

«Чекай, – здивувався Тягнирядно, – а чого це перевертень у туфлях? І чого це перевертень в костюмі?»

Чоловік наважився і підійшов ще ближче. Вовкулача голова, зауваживши його, чкурнула геть, і Петро помітив, що та голова має ще й тулуб і лапи. І що вона – ніяка не голова, а ціла тварина. А ще Тягнирядно дещо почув: перевертень плакав.

– Чудасія, – остовпів чоловік. – Агов, є хто вдома?

– Є, – глухо долинуло з-під землі. – Допоможіть!

– А ти хто?

– Остап я. Витягніть мене звідси!

– От тобі й перевертень! – сплеснув у долоні Тягнирядно. – Застряг, чи що? Ану, зараз ми тебе...

Він ухопив Остапа за штани і потягнув. Штани затріщали, Остап завив від болю, але таки вирвався з підземного полону.

– Ну от, халепа, – промовив він роздивляючись свої штани, – штани геть порвалися...

Учитель

– А що воно за звірюка така в тій норі живе, бобер якийсь? – спитав Тягнирядно.

– Байбак, – відповів хлопець.

– Ти диви. Я, канєшно, знав, що в нас тут такі водяться, але сам ніколи не бачив.

– Та в тому-то й заковика, що не водяться, – промовив Остап. – І де він тут узявся?

– Та, дідько з ним. Ходімо вже.

– Ой! – скрикнув Остап, спробувавши йти. Йому так стрельнуло в ногу, що аж в очах засвітилося. – Ви мені, дядьку, здається, ногу вивернули.

– Канєшно, вивернув: у мене ж сили в руках, як у бульдозера.

– То, як такі сильні, несіть мене тепер, бо сам я йти не можу.

– А ти, канєшно, хитрий жук, – гмикнув Тягнирядно.

– Що це ви, дядьку, – «канєшно» та «канєшно»? – спитав Остап. – Немає такого слова.

– Як же немає, коли я його знаю, – здивувався чоловік.

– Треба казати – «звичайно». Таке слово знаєте?

– Канєшно.

– Знову за своє, – всміхнувся хлопець. – Ну дарма, я ось вас навчу.

– А ти що за один, щоб мене вчити? – пирхнув Тягнирядно, підставляючи хлопцеві спину.

– Учитель я, – мовив Остап і вибрався дядькові на плечі. – У вашій школі працюватиму.

Чоловік недовірливо зиркнув угору на свого вершника:

– Чуєш, я брехні не люблю.

– Правду кажу, – випалив Остап.

– Ну, коли такий учений, то на ось гуску тримай, – дядько Василь всунув Остапові в руки кошик з птахою і поволі рушив. – Учитель, кажеш?

– Ага, – кивнув Остап, з насолодою роздивляючись краєвиди, що відкрилися йому з висоти дядька Тягнирядна, – після інституту у ваше село й направили. Тільки я спізнився. Перший дзвоник уже, мабуть, почався, – зітхнув хлопець.

– Канєшно, – кивнув Тягнирядно, – поки до села дотеліпаємо... вже не встигнеш.

– А якби й устиг, куди мені в драних штанях?

Чоловік з розумінням кивнув. Трохи пройшли мовчки, а потім дядько Василь вирішив розрадити хлопця:

– Не журися. Ну, спізнився, з ким не буває? Хочеш, я тебе прямо до Панасовича одвезу?

– А хто це – Панасович? – спитав Остап.

– Отакий мужик – Панасович! – дядько Василь задер догори великого пальця. – Директор школи.

– А-а. Нормальний, кажете? То що, сваритись не буде?

– Та скажемо, що ти мені допомагав з базару торби нести, – махнув рукою Тягнирядно. – Викрутимось. На, щоб ми з тобою брехунами не були, – чоловік всучив Остапові ще й один зі своїх кульків, – бо я брехні не люблю.

– А що тут? – Остап зазирнув усередину кулька.

– Стратегічна сировина. Стій, закуримо. – Дядько спинився й почав копирсатися в кишенях. Прикуривши, повів далі: – Головою відповідаєш.

– А що ж буде з цієї сировини? – мружачись від їдучого диму з дядькової цигарки, спитав хлопець.

– От прийдеш у гості через тиждень – тоді й дізнаєшся, – багатозначно промовив Тягнирядно. – А поки що неси – не згуби.

– А в другій торбі теж сировина?

– Вгадав. На, до речі, неси, щоб уже надійно було, все по правді. Бо я брехні не переварюю, щоб ти знав. – Тягнирядно упхнув Остапові в руку з гускою ще й другий кульок. – Чуєш, а ти чого це без речей?

– Та була в мене сумка, – зітхнув учитель, – тільки вона вперед поїхала з дідовою кобилою. О, а он і вони!

Попереду справді стояла гарба з Остаповою сумкою. Біля підводи порався вже знайомий хлопцеві дід Михайло, а коло нього стояла Тягнирядниха.

– Куме! – вигукнув Тягнирядно.

– Ой! – пополотніла Тягнирядниха. – Ой, людоньки, перевертень на Петрові їде!

– Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!

– Здоров, куме, – господар кобили простяг Петрові руку. – А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.

– Було діло. Та ось він, – Тягнирядно звів очі вгору, на Остапа, – знайомтесь.

– Ні-ні-ні, не треба! – чомусь перелякався дід Михайло. – Ми вже знайомились – оце й досі не можу колесо на місце поставити.

Тягнирядно і Остап глянули на підводу. Вона дійсно була без заднього колеса. Стриножена Сива паслася окремо від воза, випряжена.

– Як понесла, як понесла шалена, то й колесо відпало, – пояснив дід.

– А до чого тут ваше знайомство? – здивувався Тягнирядно.

– Знаєш, яка в нього хвамілія? – мовив дід Припічок і прошепотів щось кумові на вухо.

– А-а, – з розумінням закивав Тягнирядно, – тоді канєшно. Чуєш, злазь, бо вже шия затерпла.

Остап поволі зсунувся з дядька Василя.

– О, наче й нога перестала. А що не так з моїм прізвищем? Нормальне в мене прізвище...

– Ану, цить! – підскочив до нього дід Михайло й затулив шорсткою долонею рота. – Нормальне, нормальне, тільки не кажи його вголос.

– Чому це?

– Понімаєш... – стиха сказав Тягнирядно, – Сива... – усі подивилися на кобилу, що мирно собі пощипувала траву, – боїться слова... – дядько Василь з шепоту перейшов на плямкання і самими губами проворушив: боїться слова «квіточка».

– Тю, а чого це? – вразився Остап.

– А хороба її знає, – кинув дід Михайло, – боїться – і все.

– Васько, що воно за хлопець з тобою? – втрутилася Тягнирядниха, яка весь час мовчки намагалася втямити, про що ведеться чоловіча розмова. – Як це він тебе осідлав? Я оно тридцять років вже пробую, а нічого не виходить, а він, бач, осідлав... То він перевертень чи не перевертень.

– Учитель він. Остапом звати, – відповів чоловік. – Я його від бабая врятував.

– Від кого?

– Від байбака, – поправив дядька Остап. – Тільки ось штани порвалися.

– Скидайте, я хоч шпильками трохи попришпилюю, – запропонувала Тягнирядниха.

Остап, вдоволений таким шанобливим звертанням, слухняно скинув штани і віддав тітці.

– То що, куме, підсобиш із колесом? – звернувся до Тягнирядна дід Михайло.

– Ходімо.

– Діду, а можна я поки на вашій Сивій верхи посиджу? – спитав Остап.

– Та сиди. Ось давай підсаджу. Отак, тримай свою гуску...

– Це не моя.

– Тримай, тримай, бо ще забудемось, – кинув Тягнирядно. – І кульок йому подай, куме, хоча б один.

– Дядьку Василю, а можна я хоч одну зефірину візьму, бо щось так їсти схотілося? – попросив хлопець.

– Ну візьми. Лиш небагато.

– Та я одненьку.

Остап поставив коняці на спину, а собі поміж ноги кошик з гускою і взяв зефір.

– Я одну штучку, оцю, з квіточкою...

Сива немов очікувала, коли хтось з присутніх обмовиться. Щойно прозвучало чарівне слово, коняка зробила кілька незграбних стрибків, потім пута з її ніг полетіли геть – і вже за лічені секунди Сива з Остапом на спині сховалася за лісосмугою.

Лицар освіти

Свято першого дзвоника добігало кінця. Директор перейшов до заключної промови:

– Отже, дорогі друзі, зараз усі ви вкотре увійдете. Увійдете в двері нашої рідної школи, щоб увібрати в себе. Увібрати нові знання й переповнитися ними, наче глечик переповнюється цілющими молоком. Шкода, що до нас, мабуть, не приєднається. Я маю на увазі обіцяного молодого вчителя. Якого ми надіялися сьогодні ж привітати у стінах нашої славної школи. Привітати цього лицаря освіти, цього звитяжця науки, вершника долі на шпаркому пегасі знань...

У цю мить на середину подвір’я, перестрибнувши через першокласників, ускочила Сива. На ній возсідав вершник. Він був у вельми пристойних трусах в горошок, на голові мав добряче попсований байбаком, але ще й досі гарний вінок, між ногами тримав кошик з гускою, а в руці – чорний целофановий кульок, повний зефіру. Другою рукою верхівець тримався за гриву.

Ось так ефектно з’явився на роботу у свій перший робочий день молодий учитель Остап Квіточка.

Здивувалися всі. Над зібранням зависла мовчанка. Першою отямилася завуч, вона співучим голосом промовила в мікрофон:

– А тепер, діти, подаруйте своїм учителям... квіти!

Сива сказилася! Брикнула так, що Остап злетів з її спини і ляпнувся на асфальт. Гуска з ґелґотом підлетіла, наче дика птаха, і, зробивши дивовижний ривок у повітрі, приземлилася прямо на голову Павла Панасовича.

Усі нечисленні школярі славної Глинятинської школи з галасом кинулися збирати зефір, що, наче з рогу достатку, посипався на асфальт з роздертого кулька.

Найметкішими виявилися двійко першокласників. Школа починала їм подобатись.

Приведи трьох друзів…

Чорти-пепепісти добиралися до Вогняної Долини вже дві доби. Рухалися гористим пеклом по ночах, щоб не наскочити на чортоловецькі ватаги, які так і риськали поміж скель. Вдень же переховувались у випадкових печерах і трохи спали. А як не спали, то різалися в дурня. Вельзепер, між іншим, виявився неабияким картярем – майже щоразу виходив з гри найперший. Найчастіше в дурнях лишався колишній його начальник. Програючи, пан Шкварчак сердився і казився.

– Ти, Вельзесраку, махлюєш, як бєшений! – вигукував пан Шкварчак після чергового програшу.

– Всі махлюють, – кидав на те Вельзепер.

Це було правдою: чорти не вміли грати в карти по-чесному, так вже воно в нечистих заведено – дурити. А надто в грі, що «дурнем» зветься.

– Всі то всі, але ж ти – як бєшаний! – кипів від люті Люцивул.

– А ви впіймайте мене, пане начальнику, – насмішкувато кидався в гаспида словами недодідько.

– А впіймаю! Їй-чорту, впіймаю! – обіцявся пан Шкварчак, скрегочучи зубами.

– Ото впіймаєте, тоді й поговоримо, – втішався Вельзепер, ледве стримуючись, щоб не зареготати на повен голос, – а поки прошу пана начальника люб’язно підставити рило.

В дурня вони грали на рило. Хто програє – отримує по рилу колодою карт. Найбільше лясканців – цілих три – видавав той, хто виходив з гри попереду всіх. Отже, найчастіше це був Вельзепер. Отут він уже мав нагоду віддячити панові Шкварчаку за лихо, на яке той прирік його, відправивши ловити кажанів.

Отже, недодідько вкотре міцно взявся за кут колоди, і тричі, для острашки, ляснув нею собі по коліні. При кожному ударі морда нещасного лідера партії смішно смикалася й перекошувалась. Після годинної гри Люцивулове рило було синє й лискуче, немов баклажан. Писок йому розпух, від чого пан Шкварчак почав гугнявити.

– Гельзебздушику, бгате, не бий сильно! Ти ж пгигадай, який я до тебе завжди добгий був.

– А-га, пригадую! – кивнув недодідько, з усього маху хвиськаючи гаспида тугою засмальцьованою колодою по мармизі.

– Вай-й-й!!! – завив Люцивул. – Падво ж ти, Гельзепегде, яке ж ти падво!

– І ще раз прига-дую! – Вельзепер удруге що було духу пригостив Шкварчака смачним духопеликом. – Згадуйте й ви, пане.

– Гой, згадаю, гой усе тобі пгигадаю! – скавулів той. – Дай тігьки виггати, ой дай же тігьки виггати!..

– Виграєте, аякже, – кивав недодідько, замахуючись з-поза вуха втретє, – а поки що майте від мене останнього гости-и-инця! – і втретє тверда й важка колода летіла панові Шкварчакові межи очі й давала такого хльосту по його носярі, що попід склепінням печери аж виляски йшли.

– У-у-уй-й-й-й!!! – як і щоразу після останнього удару, Люцивул чимдужче гнався вглиб печери і з розгону притуляв розпухле рило до вологої і прохолодної крем’яної стіни. Там він незворушно стояв упритул до каменя добрих десять хвилин, наче приклеєний до нього суперклеєм. І весь час пан Шкварчак щось там харамаркав про «падво» та «чогтову матіг». Більше нічого інші картярі не в силі були розібрати.

Коли настала ніч... може, когось і здивує, що й у пеклі буває ніч, але, повірте, буває. Хоч там немає ні неба, ні сонця, та й не може бути, але ніч і день таки є. Щоправда, пекельний день зовсім не такий, як той день, до якого ми звикли. День у пеклі лиш трохи ясніший за ніч, і то лиш через те, що в цю пору Геєна розжарюється найбільше, а вночі трохи пригасає, нібито хоче перепочити. Геєна, як хто не знає, це клекотлива вогняна річка, що бере початок десь у високогір’ях Шпичаків Диявола й тече крізь усе пекло, попутно приймаючи в себе гниловоддя понурих Стікса і Лети. Вона ж позичила свою назву всьому пеклу, і його дехто так і називає – геєна.

Так от, коли споночіло, пан Шкварчак повів своїх підлеглих потаємними стежками в Долину. Ішли довго. Попереду крався мовчазний Копито. Він мав дуже гарний нюх, тому цілу дорогу нюшкував повітря. За ним ішов сам Люцивул, за Шкварчаком ступав Вельзепер, а позаду нього – дебелий Довбня. Вельзеперові здалося, що його колишній начальник спеціально поставив Довбню йому за спину, щоб він часом не надумав дати дьору.

Гори довкола почали нижчати, спуски ставали дедалі пологіші, тому ватага просувалася щораз швидше. Але з кожним кроком у Вельзеперовім серці зростала тривога, він відчував якусь небезпеку. Недодідькові передчуття підтвердив і Копито. Він раптово спинився й зробив заднім знак рукою.

– Чого став! – гримнув на нього пан Шкварчак. За ніч його рило трохи стухло, і тепер гаспид уже не гугнявив. – Ще трохи лишилося, вперед давай.

– Не можна вперед, – замотав той головою, – людським духом звідти несе, не можна.

– Та яким там духом! – сердився гаспид, штурхаючи переднього поміж лопаток. – Оце набрав у партію боягузів!.. Ану, дай пройти – я вестиму.

– Куди? Куди ж ви будете вести, як тут треба дуже пильнувати! – заперечив Копито. – У мене ніс чутливіший, не те що у вас...

– А, то ти ще будеш з мого носа кепкувати! – виснув Шкварчак, сопучи в перекошене рило. – Геть з дороги, зараз я вас так заведу, що вам і на думку не спаде з мене сміятися. Геть, кажу!

– А може, й справді нехай Копито йде? – боязко запитав Довбня.

– Я поведу! – відрубав Люцивул. – Чи ви бунтувати надумали?

– Та ні, – увімкнув задній хід Копито. – Ведіть. Про мене, то байдуже, хто попереду.

Далі ніхто вже не сперечався, всі слухняно йшли за паном Шкварчаком. І ось попереду заблимали рекламні вогні якогось закладу. Над входом в одну з печер подорожні побачили святкові вогники літер, які сповіщали про те, що тут розташований якийсь «Приймальний пункт».

– От і прийшли, – вдоволено промовив Шкварчак. – Гайда вперед, – він відступився, пропускаючи попутників поперед себе.

Копито, Довбня й Вельзепер переглянулися. Тут уже не тільки чутливий на ніс Копито, а й решта чортів почули густий людський дух, і було зрозуміло, що він пре саме з цієї печери.

– А нам точно сюди? – насторожився Довбня.

– Сюди, сюди, – енергійно закивав Люцивул, – проходь.

Йдучи під вогняним таблом, Вельзепер краєм ока помітив, як напис «Приймальний пункт» змінився на яскраво-червоне повідомлення: «Увага: акція! Приведи трьох друзів – і отримай путівку нагору!»

«Гм, що за дурниця?» – подумав Вельзепер, а пан Шкварчак поплескав його ззаду по плечу зі словами:

– Проходьте, проходьте, ДРУЗІ. Оце вже ми й прийшли. Нарешті. Як добре мати друзів, хе-хе, їй-чорту, добре...

Злодія впіймали

Остап похнюплено сидів на м’якенькому стільці в директорському кабінеті і м’яв у руках пошарпаний віночок. Щойно за допомогою нашатирного спирту хлопця привели до тями. Під час падіння з Сивої він так гепнувся грудьми об землю, що знепритомнів. Тепер, коли бідолаха очуняв, директор вирішив улаштувати йому допит.

– Хто ви в біса такий? – сердито спитав Павло Панасович.

– Я Остап Квіточка.

Хлопець встав, подаючи руку. Але виявилось, що під час падіння гумка в його трусах урвалася. Остап ледве встиг підхопити труси рукою і одразу ж сів.

– Як ви кажете? – перепитав директор.

– Остап Квіточка, – повторив хлопець. – Остап Валерійович.

– Не пасує, – буркнув Павло Панасович.

– Даруйте? – не зрозумів молодий учитель.

– Ваше по батькові не пасує до трусів, – пояснив директор. – Валерійович – і труси в горошок... ні, якось не в’яжеться.

– Згоден, – Остап кисло глянув на своє розмите відображення в полірованій шафі, що стояла навпроти. – А які б ви труси порадили до мого по батькові?

– Можливо, у смужку, – невпевнено відповів Павло Панасович і задумався. – Ні, краще картаті. Точно, картаті – як у шотландців... Слухайте, що ви мені голову?! Голову морочите своїми трусами?! – раптом скипів директор. – Я вам директор школи, а не дизайнер одягу... Хоча один дизайнер у нашій школі, до речі, вчився. Андрійко. І в люди, між іншим. Вибився в люди. Цікавий хлопчик був, творчий. Усяке було, але ж навіть такий талант не дозволяв собі. Не дозволяв отак, як ви оце. До чого вже креативний хлопчик був, але й той не в’їжджав на урочисту лінійку голяка!

– Брехня, я в’їхав у трусах, – почав сперечатися Остап.

У цей час у двері постукали. Увійшла завучка Парасина Павлівна.

Остап був чемним і вихованим, він же не міг сидіти, коли жінка стоїть. От і підвівся.

Але ж і горе з тими трусами!..

Парасина Павлівна з вереском вискочила в коридор.

– Та дайте ж раду!.. – вигукнув директор. – Парасино Павлівно, поверніться, ви мені потрібні!.. – кинув він услід завучці. – Дайте раду своїм трусам!

Але на поклик начальства в дверях знову з’явилася завучка. Вона подумала, що останні слова теж звернені до неї.

– Ну, знаєте, я від вас, Павле Панасовичу, такого не чекала, – пирхнула Парасина Павлівна і так торохнула дверима, що на директорський стіл з важливими документами посипалася штукатурка.

– У вас немає якоїсь мотузочки – підперезатися? – запитав Остап.

– Божевільний день, – голосно видихнув Павло Панасович, витягнув з власних штанів пасок і подав хлопцеві.

Вдячний Остап заходився підперезуватись, а директор тим часом набрав номер учительської. Після кількох невдалих спроб Павлові Панасовичу таки вдалося набрати номер, і він заговорив у слухавку:

– Добрий день. Хто це? Приведіть мені, будь ласка. Кого, кого! Парасину Павлівну, кого ж іще! Дякую.

За хвилину у двері знову постукали.

– У вас там все гаразд? – директор опасливо зиркнув на свого «гостя».

– Все пречудово, – завірив господаря кабінету хлопець і для певності підморгнув.

– Це ви, Парасино Павлівно? – голосно спитав Павло Панасович.

– Я, Павле Панасовичу, – суворо відповіли з-за дверей, – але якщо ви не облишите свої дурнуваті розіграші, то я не збираюся заходити.

– Прошу, прошу, Парасино Павлівно, то було непорозуміння.

Двері ледь-ледь прочинились. Потім ще трохи.

В щілину просунулася голова завучки.

– Заходьте, заходьте, не стидайтеся, – припрошував директор. – Нічого такого не буде. Знайомтеся, це ось Остап... як вас там по батькові?

– Валерійович.

– Остап Валерійович Квіточка, – вів далі Павло Панасович і раптом затнувся: він не знав, як далі представити хлопця, бо ж так і не з’ясував, що він за один. Але на допомогу поквапився сам Остап.

– Я молодий спеціаліст, – промовив він, встаючи й поправляючи пасок на трусах.

– Спеціаліст, кажете? – директор усівся в своє крісло. – Сідайте, Парасино Павлівно, зараз нам молодий чоловік пояснить.

– Що? – спитав Остап.

– Усе, – вистрелив директор. – Якого профілю ви спеціаліст?

Тут у двері постукали. Зазирнув дідусик у спортивному костюмі.

– Вибачте, Павле Панасовичу, тут діти гуску впіймали. Куди її?

– Ваша? – спитав директор Остапа.

– Моя.

– Заносьте сюди, – звелів директор.

– От, зараза, ревматизм життя не дає, – зігнувшись ледве не вдвоє, дідусь зайшов до кабінету.

– Беріть свою гуску, молодий чоловіче, – буркнув директор, – і розказуйте.

– Не знаю, з чого й почати, – знітився хлопець.

– З гуски й починайте, – порадила Парасина Павлівна.

– Добре. Гуска власне не моя, – почав Остап, – мені дали потримати.

– А коняка? – спитав директор.

– І коняка не моя. Мені дали на ній посидіти.

– А навіщо ви цілу торбу зефіру висипали посеред школи? – поцікавилася завуч.

– Та й зефір не мій, – відповів хлопець, – дали понести.

– Мені все ясно, – рубонув Павло Панасович. – Ви таки спеціаліст. І таки молодий. Спец, чи як там по-вашому буде?

– По-моєму? – розгубився Остап.

– Ага. Як там серед вашого брата кажуть? Ви ж спеціаліст з привласнення чужого, я правильно розумію. Парасино Павлівно, ану, вийдемо на хвилинку. Зачекайте, юначе, ми зараз.

Директор безцеремонно виштовхав завучку за двері й замкнув їх на ключ. Остап ні в сих ні в тих лишився стояти з гускою посеред директорського кабінету. Знічев’я хлопець почав роздивлятися кабінет. Його увагу привернула фотографія в рамочці, що стояла в директора на столі. На карточці було зображення ранкового Остапового знайомця – великого рудого байбака. А під нею підписано: «Бублик». Остап хотів негайно повідомити Павлові Панасовичу, що якраз цей Бублик винен у його «безштанстві», але директорів розхвильований голос, що долинув з коридору, геть збив його з пантелику:

– Вітаю вас, Парасино Павлівно! Дожилися.

– Я вас не розумію, Павле Панасовичу.

– Не розуміти треба, а дзвонити. Ми щойно впіймали злодюгу, шановна! Мерщій дзвоніть до Триндиця!