Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Триндиць

Дільничний міліціонер Триндиць, а за паспортом – Анатолій Петрович Гніденко, прибув на місце події рівно через двадцять вісім хвилин після надходження сигналу зі школи. Він припаркував свій службовий велосипед з мигалкою біля паркану й негайно замаскувався в кущах бузку. Хтозна, скільки б він там просидів, якби Павло Панасович не засік його з вікна і не вийшов до місця засідки.

– Добрий день, – привітався директор, – розсуваючи гілки.

– Тиць-триндиць! – аж підскочив міліціонер. – Навіщо так лякати? Заходите ззаду, Павле Панасовичу! А якби я застосував зброю? То що було б?

– А що?

– А ніби ви не знаєте? – чвиркнув крізь зуби дільничний. – Був би вам триндиць.

– Вибачте, – зніяковів директор.

– Другий раз дивіться мені, – вже пошепки мовив міліціонер. – Викликали?

– Ага, – теж пошепки мовив Павло Панасович, – ми злодюгу впіймали.

– Скільки їх там?

– Один.

– Озброєний?

– Ні, в нього тільки гуска.

– Гуска озброєна? – допитувався дільничний.

– Як це гуска може бути озброєна? – розгубився Павло Панасович.

– Всяке буває, – багатозначно відрізав страж порядку.

– Та ні, він ту гуску просто вкрав у когось, – пояснив директор.

– Точно? Ну, ходімо, – дільничний рішуче вибрався з кущів, – нема чого мене в засадах маринувати! Навіть не наполягайте, чорта з два я тут сидітиму. Мене в бій тягне, туди, де небезпека. Нічого не можу з собою вдіяти, натура така. Давайте сюди вашого рецидивіста, зараз я його швидко впораю! Зараз йому триндиць буде. Навіть гуска не поможе.

Директор обережно відімкнув кабінет. Дільничний ногою штовхнув двері і ускочив всередину з криком:

– Всім на підлогу, зброю геть, вас оточили, хто чинитиме опір – тому моментальний триндиць!

Остап гепнувся на паркет і накрився гускою.

– Ага, попався! – потер долоні міліціонер. – І гусочка крадена тут як тут. Де вкрав, га, признавайся, бо я тебе все одно розколю! Натура в мене така. Ваша гуска, Павле Панасовичу? – спитав у директора.

– Ні, не моя.

– Моя гуска, – раптом почулося з коридору.

В дверях тупцявся дядько Тягнирядно.

– Ага, то це ви потерпілий! – зрадів міліціонер. – Пишіть заяву.

– Яку заяву? – здивувався дядько Василь.

– На оцього злодюжку.

– На Остапа?

– Тиць-триндиць! То ви його знаєте? – вигукнув дільничний.

– Канєшно. Це ж Остап, новий вчитель.

– Який ще вчитель? – тут вже не зрозумів директор. – То він що – вчитель?

– Я ж вам казав, – подав голос зацькований Остап. – Мене до вас направили працювати.

– Працювати? – директор не знав, що й казати.

– Канєшно! – підтвердив дядько Василь. – Ми ж з ним разом з району добивалися на перший дзвоник.

– Як? – ще більше оторопів Павло Панасович. – І вас теж до нас направили працювати?

– А чого, – стрепенувся дядько Василь, – я міг би хімію викладать. Я б вам таку лабораторію забацав! Устаткування в мене все своє, перевірене. Додатковий гурток організував би. Ми б тут з дітлахами такі реактиви заколотили.

– Дякую, не треба, – обірвав його директор. – Знаю я ваші реактиви. Куштував.

– І я знаю, – строго сказав дільничний. – І про яке це, до речі, громадянине Тягнирядно, устаткування йдеться, я ж його ще позаминулого місяця у вас вилучив. І оштрафував вас за самогоноваріння.

– Я про наукове обладнання кажу, – прикинувся недотепою дядько Василь. – А ви про якесь самогоноваріння.

– Ну нічого, настане час – розберемося. А поки що ви мені прямо скажіть: це злодій чи не злодій? – запитав міліціонер.

– Не злодій я, – зронив Остап. – Районний відділ народної освіти злодіїв до шкіл не посилає.

– Тиць-триндиць! Ну оце зранку мені треба ці хибні виклики?! – обурився Гніденко. – Наступного разу хоч у дзвони дзвоніть, Павле Панасовичу, а я вам чорта з два приїду. Нема крадіжки – нема міліції! Ви мені спочатку повноцінну крадіжку забезпечте, а потім видзвонюйте. А то теленькають тут без причини! Недопрацьовуєте, Павле Панасовичу, не вмієте ви працювати. Чули: марно турбувати правоохоронні органи не смійте. Бо візьму і притягну вас за хибний виклик. Наче в мене без вас роботи немає. Он гарбузи на городі не прибрані, мигалка через раз блимає – треба полагодити, а вони тут дзвонять, коли кому заманеться... Бувайте здорові. – Та й пішов.

– Павле Панасовичу, – радісно защебетала Парасина Павлівна, – нарешті, нарешті дочекалися молодих кадрів. Остапе, як вас там по батькові, так добре, що ви прибули, нам же вчителя так було треба!

– Буду радий вам допомогти, – усміхнувся Остап.

– Рано, – рубонув директор. – Рано радієте.

– Чому? – здивувалася завуч.

– Чому? Бо я його не беру, – категоричним голосом відповів Павло Панасович.

– Як це? – Остапові ледь мову не відібрало. – Я так поспішав. Мене ж райвно...

– А ви подивіться. Подивіться на себе, шановний, – буркнув директор. – І ви подивіться, Парасино Павлівно. Оце вчитель? Та це ж якесь опудало. Ви забули, як він з’явився? В якому вигляді? Ні-ні, шановний, до побачення.

– До побачення, – придушеним голосом вимовив Остап.

– Заждіть. Парасино Павлівно, принесіть йому. Принесіть якусь накидку. Я не дозволю в такому вигляді розгулювати по школі. Ще дітей налякає.

– А де ж я візьму ту накидку? – спитала завуч.

– Не знаю. Шматок тюлю принесіть, чи що.

– Та в нас його й так не вистачає! – обурилася завучка.

– Це ж не назовсім, тільки зі школи вийти. Ану, дядьку, – звернувся він до Тягнирядна, допоможіть зняти. – Директор поліз на підвіконня і мимохідь глянув у вікно. – Що це там Триндиць по всьому подвір’ї метається, наче пес на прив’язі?

– Зараз піду подивлюся, – промовила Парасина Павлівна і поспішила надвір.

За кілька хвилин Остап стояв уже обмотаний тюлем, наче римський імператор Гай Юлій Цезар.

– Ну от, дорогенький, – вдоволено потер долоні директор школи. – Щасливої дороги. А вас, дядьку, попрошу за воротами школи. За воротами попрошу забрати тюль і принести сюди.

– Добре, – ні в сих ні в тих стенув плечима дядько Василь Тягнирядно, – бери, хлопче, гуску та й гайда.

Похнюплений, Остап вийшов з директорського кабінету.

Назустріч коридором біг дільничний Гніденко, за ним ледь поспівала завуч Парасина Павлівна. Міліціонер аж з лиця спав. Він волав не своїм голосом:

– Де лісапет?! Де лісапет, питаю?! Це ж якийсь триндиць! Дзвоніть у міліцію! Лісапеда, лісапеда з мигалкою вкрали!!!

Повний триндиць

Дільничий Гніденко (а по-вуличному, як вже, мабуть, зрозуміло, Триндиць) єрепенився, наче його щонайменше підстрелили шротом у збройній сутичці з браконьєрами. Він добивався в директорський кабінет з вимогою дати йому подзвонити. Павло Панасович і Парасина Павлівна вперто переконували його, що дзвонити нікому не треба, бо міліція вже тут.

– Яке тут?! – репетував дільничний. – Дайте подзвонити, не перешкоджайте оперативним діям, бо я вас у каталажку засаджу до чортової матері! Усіх! Усю школу!

– Заспокойся, Толичку, – вмовляла Парасина Павлівна стража порядку, свого колишнього учня, – немає потреби нікого викликати. Вгамуйся, Толичку.

– До чортової матері! – навіснів «Толичок». – Службовий транспорт викрали! Та ж там сама лише мигалка сорок гривень коштує!

– Вона ж у вас через раз. Блимає, я маю на увазі, – промовив Павло Панасович.

– Ну триндиць чи не триндиць! Через раз. Ну, двадцять гривень – теж гроші. – Пустіть мене до телефону, зараз тут буде автобус підкріплення! Зараз тут буде до чортової матері здоровенних хлопців з балончиками! Зараз усім будуть суцільні триндиці, ви мене знаєте!..

Остап, дядько Тягнирядно і гуска мовчки спостерігали за колотнечею біля директорського кабінету, господар якого намагався вести перемовини з міліціонером.

– Ніякої чортової матері і ніяких триндиців, дорогенький. Жодних триндиців у моїй школі не буде. І знаєте чому? Бо ми з вами розумні люди і бачимо. Бачимо, що міліція вже приїхала і нікого не треба. Не треба більше нікого турбувати.

– Тиць-триндиць! Приїхала? – дільничний втупився у вікно. – А де автобус? Чим вони приїхали?

– Вони, тобто ви, приїхали на велосипеді, – відповів директор.

– А, то ви знущатися надумали! – міліціонерів голос заспівав тоненькою дудочкою.

– Зовсім ні. Навпаки. Ви прибули ще до того, як стався злочин. Правильно?

– Правильно.

– Про що це свідчить, дорогий наш?

– Про що?

– Про вашу виняткову професійну проникливість. Це ж треба! Треба ж бути таким професіоналом: крадіжка лише мала статися, а ви вже її передбачили. І прибули на місце події! Браво!

– Правда? – міліціонер задумався. – А що ж ви думали. Я крутий сищик. В мене залізна інтуїція.

– От бачиш, – завуч погладила міліціонера по плечу, – ти й сам упораєшся.

– Раз плюнути. Я ще й не такі крадіжки розкривав.

– То йдіть, дорогенький, – полегшено зітхнув директор. – Ідіть. В нас через п’ять хвилин урок починається. Тож робімо. Робімо кожен свою роботу: ми будемо вчити діток, а ви вже давайте собі раду зі злочинцями. Ідіть собі. Бо до мене ось ще й люди якісь. Ви ж до мене, шановні? Чого вам?

Через напружену суперечку ніхто й не бачив, що вже кілька хвилин за всім, що відбувається, стежить дивна парочка – худий лисий пан у строгому сірому костюмі й огрядна пані в рожевій сукні і з високим начосом на голові. І не просто стежать – пані ще й щось ретельно записує у товстий нотатник.

– Ви записали, Анжело Джолівно? – звернувся дядечко з суворим обличчям до своєї супутниці.

– Так, Петре Бредовичу. Цього буде більше, ніж достатньо, щоб закрити цю, так би мовити, школу.

– Як це, закрити? – в один голос промовили директор і завучка.

– Хто ви такі, зрештою? – додав директор.

– Отак, – спокійно відповіла товстуха, демонстративно зачиняючи перед носом в отетерілого Павла Панасовича двері його власного кабінету.

– В десяточку, Анжелочко! – закоханим голосом проспівав худорлявий. – До речі, я вам сьогодні казав, що ви чудово виглядаєте?

Пані перегорнула кілька сторінок свого блокнота і, вдоволено щось там підкресливши, відповіла:

– Вже тричі.

– Слухайте, це ж маячня якась! – розхвилювався Павло Панасович. – Хтось мені пояснить, що тут відбувається? Хто ви такі?

– Ага, – докинув Гніденко, – покажіть свої документи.

– А ви хто такий будете? – строго спитав незнайомець.

– Дільничний Трин... денко. Тобто Гніденко.

– Гаразд, ось наші документи, – худий пан подав міліціонерові посвідчення.

– Зараз розберемося, – дільничний розкрив документ. – Ага. Обласне управління народної освіти. Петро Бредович Нужненко, старший інспектор. І ще одне посвідчення. Ага. Анжела Джолівна Марущак, старший помічник старшого інспектора. Все ясно. По-моєму, Павле Панасовичу, – прорік міліціонер, – оце і є повний триндиць.

– З області. Перевірка. – Завуч ледь не сіла на підлогу. – Як же це, Павле Панасовичу? З першого ж дня... Ніхто не попередив.

– А отак, – посунула на Парасину Павлівну старша помічниця. – Маємо намір вашу школу закрити. Тому й без попередження, для більшої об’єктивності, так сказати.

– Ну, знаєте... Ну, дорогенькі... Це ж грім серед ясного неба, – плямкав, наче риба на березі, Павло Панасович. – Не годиться отак. Не можна. Що ж це – зразу закривати? Що ж це?..

– Не одразу, – заперечив Петро Бредович. – Хоча могли б. Бо найперший аргумент перевершив усі наші сподівання: в школі трапляються крадіжки майна.

– Та які крадіжки? – підскочив дільничний. – От попалися! Та це ж я тут на базі школи відпрацьовую навчальну тривогу! От простаки, на таке клюнули.

– Якщо й так, – стояв на своєму старший інспектор, – але ж у вас мало того, що дітей мало, то ще й учителів бракує. У вас зовсім відсутні молоді кадри.

– Як це відсутні? – стрепенулася Парасина Павлівна. – Є в нас молоді кадри.

– Де є? – в один голос спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найголосніше спитав Павло Панасович.

– Ось же, – завуч показала на Остапа, який з гускою під пахвою стояв перед усім товариством ні живий ні мертвий.

– Оце? – з неприхованим подивом спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найменше приховував свій подив Павло Панасович.

– Я? – Остап вільною рукою тицьнув себе пальцем у груди і про всяк випадок роззирнувся.

– Ну, підтвердьте, Павле Панасовичу, – Парасина Павлівна несамовито подавала директорові знаки очима.

– Ну... так, – по хвилі заціпеніння обізвався директор. – Познайомтесь, це Остап Валерійович – наш молодий. Тобто наш молодий спеціаліст, надія нашої Глинятинської школи.

– Ви запевняєте, що цей... гм... суб’єкт – учитель? – Петро Бредович обійшов довкола Остапа, прискіпливо приглядаючись до його вбрання. – І що ж він викладатиме?

– Мабуть, опудалознавство, – пирхнула старша помічниця старшого інспектора. – На власному прикладі.

– В десяточку, Анжелочко, – закотив очі пан Петро.

Павло Панасович не знав, що на це сказати. Він почувався незручно ще й через те, що йому увесь час треба було підтримувати штани.

Але виручив сам Остап.

– Я саме зараз іду на урок історії, – впевнено промовив хлопець. – І розповідатиму про Римську імперію. А щоб учні краще, з цікавістю сприймали матеріал, я вбрався в давньоримську одіж – тогу.

– Гм, – гмикнув Петро Бредович і прошепотів щось на вухо своїй помічниці.

Анжела Джолівна записала щось у блокнот.

– Що ж, припустімо, – зібравшись з думками, вів далі інспектор. – То, може, юначе, поясните нам, навіщо вам гуска?

– Гуска? – на мить спантеличився Остап.

– Еге ж, оця гуска вам навіщо? Тільки не кажіть, що це давня глинятинська педагогічна традиція – ходити на урок з гускою. То як?

– Дуже просто, – відповів Остап. – Я збираюся повідати дітям загальновідому легенду про те, як гуси врятували Рим від нападу галлів. А гуска буде як наочний матеріал. Вона продемонструє класу, що гуси справді здатні доволі голосно й пронизливо кричати.

Ніби на підтвердження Остапових слів гуска заґелґотала на весь коридор.

– Гм, – тільки й видав інспектор і знову припав устами до вуха напарниці.

Та знову зробила запис у нотатнику й задумливо закивала.

– Що ж, – нарешті резюмував Петро Бредович, – ми будемо вас три дні перевіряти. Доведете, що ваша школа чимось особлива, що навчання в ній цікаве й ефективне, – ми так і доповімо нашому головному інспектору. Він, до речі, теж прибуде. Через два дні. Але, майте на увазі, ми з Анжелочкою Джолівною – фахівці вищої марки. Вже як перевіримо, то вас закриють умить. Можете не переживати.

– То що, Петре Бредовичу, – додала Анжела Джолівна, – думаю, на сьогодні досить попрацювали?

– В десяточку, Анжелочко, – проворкотав інспектор. – Сподіваюся, дирекція школи подбає про наше житло й відпочинок на ці дні?

– Я подбаю, – подав голос дядько Тягнирядно, – ходімо, в мене зупинитесь. Буде вам і нічліг, і відпочинок. Гайда, там моя Галя саме вареники затіяла.

Потім обернувся до Остапа:

– Ну, щасти, Остапе. Після обіду я прийду і відведу тебе до кума. Там же й речі твої... Поживеш перший час у нього.

А на вухо Остапові дядько Василь сказав таке:

– Я піду – передай дільничному, що його транспорт у кущах за школою. Наступного разу знатиме, як моє устаткування конфісковувати.

Остап пішов на свій перший урок.

У пастці

Від печери неспроста розходився людський дух: всередині справді сиділи грішники. Їх було чимало, і вони одразу оточили зайшлих нечистих щільним кільцем.

Служителі пекла наїжачили шерсть і ощирились, стало ясно, що вони по-дурному попалися в лабети чортоловів. Та ще й як по-дурному – самі прийшли. Лише пан Шкварчак не злякався, а навпаки звеселів, хоч і видно було, що він хвилюється.

– Що це?! Куди ти нас завів? – прогарчав Довбня.

– Куди треба, – огризнувся Люцивул. – Беріть їх, – кинув до грішників, – я привів трьох друзів! Забирайте!

– Ах ти ж... – просичав Копито. – Ти ж нас продав! За що?! За що продав?!

– За путівку нагору, – промовив Вельзепер, до якого тут-таки дійшов сенс реклами при вході. – Пан Шкварчак привів нас сюди, а за це його відпустять у верхній світ.

– Правильно, Вельзедупе, правильно, – Люцивулів писок розплився в бридкій посмішці. – Ви підете в казани, а я піду нагору, туди, де вже давно все наше найвище начальство ніжиться на сонячних островах і горя не знає!

– Підеш, підеш! – обізвався один з грішників, мабуть, найстарший. – Ану, хлопці, крутіть їм копита! – Усі ви підете, куди треба! Ха-ха-ха!

Грішники накинулись на Вельзепера, Копита й Довбню. Не згидували вони й Люцивулом. За якісь дві-три хвилини усі четверо лежали долілиць з цупко зв’язаними докупи ногами й руками.

– А я?! А мене навіщо?! – репетував пан Шкварчак. – Це ж я їх привів, мені ж путівку треба дати!

– Мовчи вже, дурило синьориле! – реготали грішники.

– Яку путівку?! – скалився грішницький старшак. – Усім вам одна путівка – в казани зі смолою! А нагору ми б і самі не проти потрапити, та ніхто не знає туди ходу. Хіба рік б’ємося, щоб знайти вихід! Гай-гай! Тільки й чекаємо, доки попадеться нам якийсь нечистий, що знає, як звідси до світла вибратись. Серед вас, часом, немає таких знавців?

Чорти мовчали, було чути тільки їхнє сердите сопіння.

– Ну, та годі з вами патякати, – махнув рукою ватажок грішників. – За чотирьох рогатих нам і так чималу купку грошенят відсиплють. А з грошиками і в пеклі непогано прилаштуватися можна, ге, хлопці?!

Грішники схвально зареготали.

Почувши слово «чотирьох», пан Шкварчак заскавулів, а потім і заридав ледь не на повен голос:

– Жертва реклами! Я жертва рекла-га-ами!

– А бачите, – дорікнув йому Вельзепер, – ваша ж брехня вас і погубила. Привела в таку ж пастку, що ви для нас готували, пане Люцивуле. Отак. Терпіть тепер, годі скиглити.

Їх укинули до великої клітки на колесах, і троє грішників покотили її вибоїстою гірською дорогою у напрямку Вогняної Долини.

В гостях у Тягниряднів

Петро Бредович і Анжела Джолівна були тяжко здивовані. За все своє кипуче інспекторське життя вони не те що не їли, а навіть ніколи й не бачили стільки вареників за раз. Тітка Галя Тягнирядниха на славу постаралася. І з м’ясом наварила, і з вишнями, і з сиром, і навіть з грибами. Усе це вона виставила на стіл у чотирьох глибочезних мисках перед поважними гостями з області. У глинянім глечику була густа-прегуста сметана.

Дядько Василь теж не пас задніх і довершив композицію двома суліями з оковитою власного виробництва. В одному бутлі була, звісно, зефірівка, в другому – мармеладівка. Тягнирядни вміли приймати гостей.

– Канєшно, у нас усе по-простому, – ніби вибачаючись, зауважив господар, – але чим багаті, тим і раді. Прошу до столу, зараз покуштуєте найкращого в світі напою.

Анжела Джолівна налягала на вареники, Петро Бредович делікатно відмовлявся від зефірівки, але по півчарочки мармеладівки перекидав, виголошуючи при цьому довгі як собача пісня тости. Спочатку за здоров’я господарів, потім за те, щоб у хазяйки руки не боліли, потім за кохання й за Анжелочку Джолівну, а далі знову і знову за вдалу перевірку й успішне закриття безперспективної Глинятинської «семирічки».

– А що, справді закриєте нашу школу? – щоразу сплескувала в долоні тітка Галя. – А де ж дітки вчитимуться?

– Безсумнівно! – запевняв інспектор. – А діти у район ходитимуть. Там і школа нова, і вчителів достатньо. Правда, Анжелочко Джолівно.

– Авжеж, авжеж, – кивала помічниця. – А подайте-но мені ще отих вареничків. То з чим?

– То з грибами, якщо ваша ласка, – чемно відповідала хазяйка. – Їжте на здоров’я.

– А вашій школі гаплик, – копилив губи Петро Бредович. – День-два попрацюємо – і аллєс капут.

– Але ж і непроста, мабуть, у вас робота? – допитувалася тітка Галя.

– Та є трохи, – погоджувався головний інспектор. – Нервова до неможливості. Оце бачите? – він ляснув себе по лисині. – Це, думаєте, що?

– Голова? – припустила жінка.

– Ні, – заперечив уже добре захмелілий Петро Бредович, – ні, це не голова. Так, фактично це голова. Але яка? Це не проста голова. О, шановні, це золота голова!

– Воно-то так, канєшно, – встряв у розмову дядько Василь, – але, як той казав, не все золото, що блищить.

– Істина! – випалив інспектор. – Ви мудрий чоловік. Ви все бачите, як воно є. Правильно – блищить. А чому? Бо нерви. Нерви, шановні, усе нерви. Он Анжелочка Джолівна пам’ятає, які тут колись буяли хащі! – з цими словами Петро Бредович знову ляснув себе по лисині.

– Шалені, – підтвердила товстуха. – Пригадую, коли я перейшла з дитсадка в облвно працювати, то у вас такий чуб був, що аж ну.

– А ви і в дитячому садочку працювали? – спитала господиня.

– Було діло. А перед тим ще в пологовому будинку. Ну, то я ще зовсім молоденька була.

– Мабуть, цікаво в пологовому будинку працювати? – оживилася тітка Тягнирядниха. – Немовляточка там тобі, як пуп’яночки... Ох, і люблю ж малечу!.. Але чому ж ви покинули ту роботу, перепрошую?

– Чому? – задумалася товстуха. – Хто його знає. Я й не думала про це ніколи. А й справді: чому я пішла з пологового? Сама не знаю. Наче якийсь чорт мене напоумив. Дивно, чому ж я таки пішла? А, чого вже там! Пішла – та й годі. Навіщо минуле ворушити. Ану ж, скуштую ще одненького з тієї мисочки. То з чим, перепрошую?

– З вишнями, з вишнями, – тітка Галя підсунула вареники до інспекторки. – Зі сметанкою беріть, в нас сметанка своя, домашня.

– Багато не можу, бо дієта.

– Як хочете, то я вас навчу, як можна лисини здихатися, – запропонував Тягнирядно Петрові Бредовичу.

– Я вже всі засоби пробував, – скептично мовив інспектор. – Усе – брехня. Видурюють у людей гроші.

– Я, канєшно, не знаю, що ви там пробували, але мій дід мав таку лисину, як сковорода, і то йому допомогло. І без усяких грошей.

– А що ж за метод? – Петра Бредовича починала розбирати цікавість.

– Народний, – відповів дядько Василь. – Ото робити треба так. Берете теля...

– Яке теля?

– Звичайне телятко берете, – продовжував Тягнирядно. – Хочете – бичка, хочете – теличку. Однаково. Яке підвернеться, таке й берете.

– А де? – здивувався інспектор.

– Не знаю, то вже ваша морока, де брати, але десь берете.

– Ну, нехай буде, – здався Петро Бредович. – І що далі?

– Далі починається головне.

– Заждіть-заждіть, – перебив дядька Петра інспектор. – Анжелочко Джолівно, чи не могли б ви взяти свій нотатник і з цього місця все детально записати? Я вас прошу.

Після того, як головна помічниця була готова конспектувати, дядько Василь продовжив:

– Отже, так. Ви підходите до теляти і так лагідно кличете: минь-минь-минь. Це щоб телятко трохи до вас звикло і не думало, що ви хочете його скривдити абощо.

– Чого б це я кривдив телят? – пирхнув Петро Бредович.

– Ви, канєшно, кривдити нікого не будете, – заспокоїв його дядько Василь, – але, канєшно, воно ж на вас подивиться і може подумати, що ви хочете зробити якусь дурницю.

– Господи, – посміхаючись, махнув рукою інспектор, – я й дурниць зовсім не знаю! Нехай заспокоїться – ніяких дурниць я не робитиму.

– Правильно, дурниці робитиме теля, – сказав дядько Василь.

– Теля?

– Канєшно. Коли ви підійдете і скажете «минь-минь-минь», – одразу нахиляйте до нього свою голову. Отоді телятко почне лизати вам лисину.

– Лизати лисину?! – аж протверезів інспектор. – Але навіщо?

– Бо телятко мале, дурне, йому що не дай – воно лизатиме. Чи то лисина, чи відро, чи фара від трактора, – телятку однаково, така вже в нього особливість. Для нас це не головне, основне для нас, щоб верхні шари шкіри на вашій голові просякли цілющою телячою слиною.

– Цілюща слина? – ще дужче здивувався Петро Бредович.

– Дід саме так і казав. Через кілька таких сеансів у вас починає рости чуприна.

– Це ж треба, – задумливо проказав інспектор. – Дуже схоже на брехню. Що ви скажете, Анжелочко Джолівно?

Анжелочка Джолівна так напхалася варениками, що нічого не здужала сказати. Вона просто гикнула і стенула плечима.

– Не вірите – не треба, – образився Тягнирядно. – Ну, вип’ємо по останній – і в люлю.

Посеред ночі господаря розбудили легенькі, але настирливі поштовхи в плече. Перед хазяйським ліжком висвічував ребрами Петро Бредович.

– Вибачте, – сконфужено промовив головний інспектор, – не спиться мені. Думки, знаєте, всякі.

– Може, по чарочці, – взуваючись у капці, – запропонував господар.

– Та ні. Чуєте, а я оце подумав: у вас же, мабуть, і хазяйство є?

– Канєшно.

– Он воно як. І корова?

– Є й корова. Лиска зветься.

– Як цікаво. А дозвольте спитати: у неї часом теє... телятка немає?

– Чого ж. Канєшно, є телятко, – все зрозумів дядько Василь, – накиньте щось, бо надворі вже прохолодно.