Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Полювання на Бублика

Вже споночіло, коли до двору діда Припічка під’їхала машина Павла Панасовича.

– Ну все, діду Михайле, я пішов, бо вже директор є, – почувши сигнал автомобіля, Остап вискочив з-за столу.

– Та доїж, ніде він не дінеться, твій директор, – спинив його дідусь.

– Дуже не можна наїдатися: раптом мені доведеться лізти в нору.

– Ну, добре. Мішка взяв?

– Узяв.

– Зараз я тобі ще брезентові рукавиці дам, щоб тебе той звір не покусав. Чуєш, а може, все-таки я з вами поїду? Запряжемо Сиву, тихенько собі, бо машина ж гуде – ще налякаєте тваринку.

– Ні, не треба. Машиною швидше доїдемо, – закрутив головою Остап. Йому, по правді кажучи, чомусь вже не хотілося мати нічого спільного з дідовою кобилою. В Остаповій пам’яті ще свіжими були спогади про те, як він двічі постраждав через неї. – Та й фари в машини, діду Михайле. Можна буде посвітити на нору.

– То як собі хочете. Довго там не тиняйтеся полями, бо ж ніч. Хату не зачинятиму, прийдеш – защипнеш двері на клямку, якщо я вже засну.

Остап кивнув і вибіг надвір.

Вночі за селом усе було геть не таке, як уранці. Остапові кілька разів здавалося, що треба звертати з дороги в поле, вони лишали дорогу, їхали голим тереном, але впізнати місцину годі було й сподіватися. Тоді Павло Панасович зупиняв машину, і Остап виходив на вулицю. Та хоч як він роздивлявся, як силувався побачити хоч якісь прикмети, за якими міг би зорієнтуватися на місцевості, все було марно. Відтак вони знову поверталися на дорогу, проїжджали трохи вперед, тоді вкотре звертали з дороги... і так кілька разів.

– Ну?.. – Павло Панасович вряди-годи благально дивився на Остапа.

– Зараз, зараз... – невпевнено відповідав юнак. – Щось подібне... ні, не тут.

– Згадуйте, дорогенький. Дивіться, бо... – Павло Панасович замовкав, та Остап і сам розумів, що Бублик – остання їхня надія на порятунок всієї школи. Якщо вони не впіймають байбака, то...

В якусь мить в Остаповій голові чорним круком почала шугати смутна думка про те, що їм так і не вдасться знайти Бубликову нору.

Але їм таки пощастило. Фари автомобіля намацали в темряві білу грудочку, що лежала посеред шляху. Це був шматочок зефіру.

– Гальмуйте! – несамовито зрадів Остап. – Зефір на дорозі!

– От іще! – директор машинально натиснув на гальма. – Зефір?

– Зефір. Глушіть машину, виходьмо.

– Тьху! – розчаровано випалив Павло Панасович. – А я думав, що ви нору знайшли, Остапе Валерійовичу. Не хочу я зефіру. Тим більше з мікробами.

– І я не хочу зефіру. Але ми й не будемо його їсти. Зефір – це орієнтир, Павле Панасовичу. Це ж тут дядько Тягнирядно згубив кульок з ласощами. А потім визбирав, але одну штучку, мабуть, не помітив. Отже, нора зовсім поряд.

– А, – радісно кивнув директор, – це ж інша справа! Ходімо, тільки тихцем.

Вони взяли мішок і ліхтарики. До нори підкралися навшпиньки. Павло Панасович уважно роздивився круглий отвір, що вів у помешкання байбака.

– Чудово, – стиха промовив директор. – Молодець, Остапе Валерійовичу, що запам’ятали місце.

– Якби ви застрягли так, як я, то й ви б запам’ятали, – запевнив директора вчитель. – Тільки я більше в нору не полізу.

– Не треба лізти. Все одно нора завузька для нас із вами.

– А як же ми його звідти витягнемо?

– Я спробую покликати. Сподіваюся, що він пам’ятає. Що не забув мій голос і вийде на нього. А ви, Остапе Валерійовичу, тут неподалік не бачили інших виходів з-під землі?

– Ви маєте на увазі запасні виходи?

– Так. Повинно бути ще кілька. От би знайти їх. Але давайте спочатку тут спробуємо.

Павло Панасович упав навколішки, нахилився над норою і почав кликати:

– Бублику! Бубличку! А йди-но сюди! Бубличку! Ходи, не бійся, це я по тебе прийшов. Виходь, товстунчику, підемо додому.

З нори – ані звуку.

– Бублику!.. Не хоче. Нумо шукати ще нори.

– А може, він уже в зимову сплячку вклався? – раптом осінило Остапа. – Ми ж тоді нізащо його не добудимось.

– Ні, не вклався. По-перше, вересень тепер теплий, він ближче до кінця. Тобто ближче до кінця місяця заляже на зиму. А по-друге, на зиму байбаки закупорюють входи й виходи багном, перемішаним з грудками й калом. Світіть, Остапе Валерійовичу, шукаймо.

Дуже швидко вони знайшли ще один отвір, що вів під землю. І тут Павло Панасович хвилин із п’ять закликав Бублика взятися за розум і вийти нагору. Але все без пуття.

Поблукавши ще з добрих півгодини, шукачі надибали третій вхід у нору. Але й з нього до них ніхто й носа не показав.

– От, біда! От, горечко! – ледь не плакав Павло Панасович. – Ну, Бубличку, ну, ріднесенький, виходь. Не я – уся школа просить. Виходь...

Остапові було шкода дивитися на директора. Він і сам неабияк засмутився.

– Слухайте, а може, ми його виженемо з нори? Налякаємо, покричимо, – запропонував юнак.

– Та де там! Не виженеш його. Він глибоко сидить. А почнемо шуміти – ще глибше заб’ється. А може, його й немає там. Хтозна, чи це його основна нора, велика? Чи мала, запасна. Бо в байбаків є й такі. В них вони лиш інколи переховуються і дуже рідко ночують.

– А раптом вийде? Все одно ж немає інших варіантів, – стояв на своєму Остап. Шкода, не спробувавши, їхати додому.

– А, горіло б воно! – махнув рукою директор. – Давайте спробуємо! Тільки так: у цю діру я вставляю ліхтарик і йду. Йду до першого входу. Він найбільше схожий на основний. Ти йдеш до третьої діри, наставляєш проти неї мішка і ждеш.

– Добре.

– Може бути, що є ще й інші виходи – у байбака їх буває і більше трьох, але. Але будемо сподіватися, що Бублик не встиг так розгалузити свої тунелі. Він не надто багато часу мав для цього. Навесні лиш утік. Отже, я стану там з другим ліхтарем, теж запхну його в нору й почну. Тобто почну кричати й гупотіти ногами. А ви стійте, тримайте якнайдужче мішка і, якщо Бублик вискочить, то вискочить. Я маю на увазі, що він вискочить на вас, Остапе Валерійовичу. Тобто в мішок. Отоді мерщій закручуйте гичку й тримайте, аби він не вистрибнув.

– А він схоче тікати саме моїм виходом? – засумнівався Остап.

– Якщо тікатиме, то напевно. На інші не наважиться, бо там буде світло. Ну, гайда.

Так і зробили. Поклали ліхтарик в один отвір, затулили розкритим мішком інший, а в третій Павло Панасович почав світити і єрепенитись. Та ще й ногами тупотів.

З хвилину нічого не відбувалося. Але потім Остап почув якийсь звук. Це було, ніби десь зовсім поряд з-під землі проривається потік води. За тим ураз щось вдарило об дно мішка – і юнак ледь не випустив його з рук. Миттєво зорієнтувавшись, Остап обіруч притис край мішка собі до живота і перехопив міцніше. В мішку бився байбак, але тепер Остап тримав міцно.

– Є! – не своїм голосом закричав він. – Є, Павле Панасовичу! Ваш Бублик попався! Давайте мотузку!

Щастю директора не було меж. Він ще ніколи так швидко не водив свого «Москвича», як тепер, повертаючись до школи.

– Ми врятовані, Остапе! – на всю машину кричав він. – Боже мій милий, ми врятовані! Буде їм живий куточок! Буде! Та вони тепер, як побачать мого Бублика!.. Ну, дякую, Остапе Валерійовичу, дякую! Якби не ви...

– Немає за що, – ніяково відповів юнак. – Ще тільки півсправи зроблено. Тепер головне – завтрашній день пережити.

– Переживемо, ось лиш привеземо Бублика до школи. Там ви все добре відремонтували?

– Все в порядку там, не переймайтеся.

– От і добре. Ми його так у мішку поки що й покладемо до клітки. Нехай за ніч заспокоїться, а зранку Геннадій Іванович уже випустить. Ви й не уявляєте, Остапе, який я щасливий!

Але Остап уявляв. Він теж був дуже задоволений.

Головний інспектор

Такого ґвалту Глинятин ще не чув за всю свою історію. З самісінького ранку мало не в кожнім обійсті дружно подали голос кури, гуси, індики і всяка інша птиця-худоба, що вміла голосно обурюватися. Можна було б подумати, що в усі двори одночасно вскочили з поля лисиці чи ще якісь злодії і колошкають тепер мешканців хлівів і курників. Досить швидко загальний лемент угамувався, і лиш окремі мукання, бекання, мекання, кудкудакання та ґелґотання долинали з різних кутків села.

Це глинятинські школярі йшли до школи.

Поволі всі оті звуки наближалися до центральної вулиці, в яку нечисленні менші вулички вливалися, наче струмки у повноводу річку.

На центральній вулиці села була школа. Саме до неї, бекаючи, мекаючи, мукаючи, ґелґочучи і кудкудакаючи, прямували глинятинські школярі. Задля справедливості треба сказати, що бекали, мекали й кудкудакали не вони. Замість школярів усе те робили вівці, кози, кури й навіть корови, котрих вони, щоб відновити в школі живий куточок, несли в торбах, корзинах або ж вели на налигачах. Одначе для ще більшої справедливості мусимо сказати, що деякі школярі таки допомагали тваринам бекати, мекати й кудкудакати. Так було веселіше йти до школи. Бо ходити мовчки – взагалі сумно, а йти мовчки до школи – і поготів.

Отак – весело і незвично – розпочався сьогодні ранок у Глинятині.

Павло Панасович, директор школи, прибув на роботу раніше, ніж завжди, а все одно не встигав приготуватися як слід. Спочатку він п’ять разів переклав з місця на місце папери в себе на столі. Потім тричі переставив з місця на місце металеву вішалку. Тоді вирішив переставити горщик з кактусом з шафи на сейф. Потому вирішив, що краще таки кактусові стояти на шафі, й переніс рослину назад. Опісля все-таки передумав і поніс знову на сейф. По дорозі спіткнувся, заорав носом в килимок і випустив з рук горщик з рослиною. Горщик розбився, і тепер виявилось, що найліпше для нього місце в сміттєвому кошику. Самого кактуса Павло Панасович поклав на стілець і став шукати для нього новий горщик. Його погляд упав на зображення Бублика на столі – й він раптом згадав про свого улюбленця. А ще згадав, що байбак і досі сидить у мішку. Павло Панасович вискочив з кабінету й намірився бігти за школу, туди, де вони обладнали куточок для тварин. Проте назустріч йому бігла вірна помічниця Парасина Павлівна.

– Прибув! – важко дишучи, повідомила завуч. – Вже приїхав головний інспектор!

– Як?! Так рано?

– Вже є. Випускати на нього Ніну Силівну?

– Чи ви з дуба впали?! – перелякався директор. – Ніякої Ніни Силівни! Тобто... Нехай буде, але без швабри. Ще нам не вистачало. Проблем з головним інспектором ще нам бракувало. Де він?

– Вже на подвір’ї школи. Я його у вікно бачила.

– Гаразд, – Павло Панасович ковтнув слину й надав своєму обличчю рішучого виразу. – Я його зустріну. А ви біжіть мерщій до фізрука. Він прийшов?

– Вже давно. Геннадій Іванович у живому куточку порається з тваринами. Чудові в нас діти, я вам скажу, Павле Панасовичу, стільки живності різної привели. А як, до речі, ваші успіхи з Бубликом?

– Бублика впіймали. Дяка Остапові Валерійовичу! Ото вже золотий хлопець, Парасино Павлівно, якби не він... То ось, що я вас хотів попросити: біжіть до Геннадія Івановича. Він же ще й досі в мішку сидить.

– Матінко! – аж присіла завучка. – Що це на нього найшло?

– На кого?

– Та на Геннадія Івановича. Навіщо він заліз у мішок?

– До чого тут Геннадій Іванович? Я ж не про нього кажу, – замотав головою директор.

– А про кого? Невже про Остапа Валерійовича? А його яка муха вкусила?

– Ніхто його не кусав, – знову заперечив Павло Панасович. – У мішку сидить Бублик, розумієте?

– Бублик? Тю на мене!

– Та не тюкайте, а біжіть і перекажіть Геннадію Івановичу. Перекажіть, нехай випустить Бублика. Бо ще чого доброго. Чого доброго задихнеться там.

Парасина Павлівна рушила виконувати доручення керівництва, а саме керівництво рушило зустрічати головного на всю область шкільного інспектора.

Дорогою директор зустрів Остапа, що йшов біч-о-біч з незнайомим чоловіком і щось жваво йому розповідав.

– Доброго дня, Павле Панасовичу! – звіддалік привітався молодий учитель. – А я тут нашому гостю саме розповідаю про вас та про вашу любов до всього живого. – Познайомтеся: це Василь Васильович – з облвно. А це наш шановний Павло Панасович, – звернувся він до інспектора.

– Слухайте, – перевіряльник енергійно простягнув директорові правицю, – а проворні тут у вас хлопці працюють. Я щойно поріг школи переступив, а Остап Валерійович мені вже скільки цікавого розповів... І де ви таких орлів берете?!

– Самі прилітають, – вдоволено відповів директор, трясучи інспекторові руку.

– А скажіть, – допитувався інспектор, – чи таки є у вас той живий куточок? Бо я так люблю тварин, щоб ви знали! А особливо мене цікавить байбак.

– Все є, все є, – аж світився радістю Павло Панасович. – І байбак є, аякже.

– Щоб ви знали, – зрадів і Василь Васильович, – я ж біолог сам. То я по байбаках кандидатську дисертацію колись захищав. Кумедні тваринки, їй-богу! О, а як тут моя гвардія – Петро Бредович і Анжела Джолівна?

– Та нічого. Все в порядку в них, – кинув директор, – кумедні тваринки, їй-богу. Ой... вибачте. Я хотів сказати: чудові люди. А он і вони йдуть.

До співрозмовників поспішали двоє інспекторів. Анжела Джолівна тримала в руках свою незмінну сумочку з нотатником, а Петро Бредович був без нічого, зате правицею на ходу прикривав свою лисину.

Інспектори звітують

– Прошу, прошу, проходьте, – гостинно зазивав інспекторів до свого кабінету Павло Панасович. А Остапові він прошепотів на вухо: – І ви заходьте, мені буде спокійніше. Все ж не сам-на-сам з ними залишуся.

Тож Остап також зайшов услід за перевіряльниками.

– Прошу сідати, – припрошував директор. – У ногах нема. Я маю на увазі правду. Правди в ногах немає, тож сідайте.

Гості заходилися вмощуватися на стільцях. І Остап разом з ними. Але ж не був би він Остапом Квіточкою, якби й тут не зазнав халепи. Обшивка стільців у директорському кабінеті була зеленою. Кактуси, як відомо, теж зелені. Не дивно, що Остап не помітив на сидінні колючу рослину, яку Павло Панасович забувся прибрати.

– Ой, мамочко! – заверещав юнак і ледь не луснувся маківкою об стелю – так високо він підскочив.

– Бачу, в вашій школі не тільки живий, а ще й зелений куточок є, – зрадів головний інспектор, коли всі побачили в Остапових руках кактус.

– Ага, є, – трохи розгубився Павло Панасович. – Вибачте, це я зранку хотів пересадити. Перепрошую, Остапе Валерійовичу. Сідайте вже, не стійте.

Остап подякував, але залишився стояти.

– То як доїхали, Василю Васильовичу? – вирішив згладити ситуацію директор.

– Та нічого. Я ж на службовій машині. Давайте краще перейдемо до справи. Я, звісно, вже дещо побачив у вашій школі, про дещо довідався, але дуже хочеться почути думку моїх колег. Вони, сподіваюся, плідно попрацювали тут цих кілька днів і мають що сказати.

– А що тут казати, – відчеканив Петро Бредович, – закривати треба школу, Василю Васильовичу, не буде з неї толку. Суцільні порушення та недоліки.

Павло Панасович засовався на стільці, наче це не Остап, а він хвилину тому з усього маху всівся на кактус.

– Невже все так погано? – з досадою вимовив головний інспектор. – А на перший погляд і не скажеш.

– Хибне враження, – запевнив начальника Петро Бредович. – Вам просто замилили очі. Але проти фактів нічого не вдієш. А вони невтішні.

– Гаразд, гаразд, – чомусь захвилювався Василь Васильович, – давайте вже ті факти. Тільки приберіть нарешті руку з голови! Чого ви за неї тримаєтесь?

– Та пусте, – знітився й почервонів Петро Бредович, – не відволікаймось на дрібниці. Нехай краще Анжела Джолівна ознайомить вас із нашими спостереженнями та зауваженнями.

Насправді на інспекторовій голові були ніякі не дрібниці. Після третього сеансу відновлення волосся, який відбувся минулої ночі, його лисина перетворилася з червоної на криваву. Будь-яка невтаємничена людина, побачивши інспекторову голову, подумала б, що Петро Бредович дивом вижив у якійсь катастрофі. Або що він їхав на мотоциклі без шолома, а в мотоциклі відмовили гальма і Петрові Бредовичу довелося гальмувати лисиною об асфальт. Або, може, що він брав участь у підкоренні найвищої вершини світу, але зірвався з самого верху. Голова пекла нестерпно, тому інспектор був сьогодні особливо сердитий.

– Що ж, – схвально кивнув Василь Васильович, – Анжело Джолівно, кажіть нам, що там у вас записано. Про які порушення йдеться?

– Авжеж, – кивнула Анжела Джолівна. – Слухайте. Ось, що ми вважаємо за недоліки: по-перше, в школі мало дітей, по-друге, мало вчителів, особливо молодих, по-третє, трапляються навіть злочини...

– Дозвольте не погодитись! – обірвав її директор школи. – Дозвольте з вами. Посперечатись, я маю на увазі. Дітей у нас справді малувато, але ж вони є. І їх треба вчити. Це по-перше. По-друге, молоді вчителі є, та ще й які! Василю Васильовичу, ви ж самі вже трохи познайомилися з нашим Остапом Валерійовичем. Такого вчителя, скажу вам, ще пошукати...

– Добре-добре, тут я з вами згоден, – кивнув головний інспектор. – Не хвилюйтеся. Анжело Джолівно, от ви зараз вказали на деякі недоліки. А я хотів би ще почути якісь пропозиції щодо їх усунення. Ми ж не можемо отак одразу рубати з плеча і закривати цілу школу.

– Можемо! – не витерпів Петро Бредович. В пориві інспекторського азарту він навіть зірвався зі свого стільця й підскочив до Василя Васильовича. – Ми мусимо зачинити цю підступну школу! Якби ви знали, як тут цілих два дні збиткувалися з інспекторів, тобто з нас! Мене двічі підсікали шваброю! Мене обливали з відра! Мені вимикали світло!..

– Ви боїтеся темряви? – звів брови Василь Васильович.

– Та ні, але все це було ретельно сплановано!..

– Даруйте, проте ви сильно перебільшуєте, – заперечив Павло Панасович. – Я згоден: були деякі упущення з нашого боку, але навмисне ми проти вас нічого не мали.

– І мені здається, – подав голос Остап, – що Петро Бредович дещо стомився, тому трохи плутає грішне з праведним.

– Та брешуть! Брешуть вони, Василю Васильовичу! Тут їх ціла банда! Особливо небезпечна та баба зі шваброю! То справжня розбійниця! – Петро Бредович так розходився, що став розмахувати перед обличчям свого начальника руками. Отже, нарешті перестав прикривати свою змучену бичкотерапією голову.

– Заждіть-заждіть, – ледь не впав зі стільця Василь Васильович. – Колего, а що це з вашою головою?! Матінко рідна! Та у вас же вавка на всю голову! Ви хворі, Петре Бредовичу! Сядьте, сядьте, я вас прошу, і заспокойтеся.

– Брехня! – не вгавав інспектор. – Вавка тут ролі не грає!

– Негайно припиніть! – не витримавши, гаркнув головний перевіряльник. – Не знаю, об якого дуба ви набили собі таку вавеху, але у вас явно зараз не всі вдома. Отож сидіть і не ганьбіть ні мене, ні все наше облвно. Анжело Джолівно, сподіваюся, хоч ви при своєму розумі?

– Авжеж, Василю Васильовичу, – чомусь почервоніла жінка.

– Ну, то скажіть: ви ж не тільки шукали недоліків у цій школі? Ви ж, напевне, мусили й проаналізувати їх і подумати, як з ними боротись? Які ви запропонуєте рецепти їх усунення?

– Так-так, – дрібно закивала збита з пантелику такою несподіваною ситуацією Анжела Джолівна. Тремтячими руками вона почала перебирати аркуші свого записника. – Рецепти... рецепти... є в мене рецепти, аякже. Ось, наприклад. Є, якже. Ось. На три склянки борошна берете гранчасту склянку сироватки...

– Анжело Джолівно! – Василь Васильович був на межі. – Яка сироватка?!

– Ну... як це... ну... на вареники з вишнями...

– Ви хочете мене зганьбити на весь світ?! – репетував головний перевіряльник. – Я волію почути, що ви пропонуєте зробити для залучення молодих спеціалістів у сільські школи?!

– Вибачте, це не та сторінка. Зараз, зараз буде, зачекайте. А ось... мабуть. Щоб молодих спеціалістів залучити, так?

– Так, Анжело Джолівно! Які ваші думки з цього приводу?

– Отакий рецепт: берете телятко, намащуєте лисину сметаною і даєте йому облиза... облизати...

– Анжело Джолівно!!! ЗМИЛУЙТЕСЬ!!! – зі сльозами на очах єрепенився Василь Васильович. – Яке телятко?!!

– Байдуже, – подав і свою баночку на свячену воду Петро Бредович. – Можна теличку, а можна й бичечка. Тільки попереджаю: в них язики – наче наждачний папір.

– Ну все! З мене досить! – Василь Васильович схопився на ноги. – Один хворий на всю голову, інша читає мені про вареники з вишнями і сметану!.. Мій терпець луснув! Негайно йдіть до машини і сидіть там як миші. Я сам інспектуватиму цю школу. Сам з усім розберуся. Вибачте, Павле Панасовичу. Нічого подібного я ще зроду не чув. Вибачте.

– Не переймайтеся так. Ходімо краще дивитися на наш живий куточок, – вдоволено проказав директор. – Ведіть нас, Остапе Валерійовичу.

В живому куточку

Оновлений живий куточок тішив око Павла Панасовича. Директор аж світився, йдучи мінізвіринцем поруч з головним шкільним інспектором області.

У відремонтованих і вичищених кліточках, клітках і загонах походжали кури, індики, сиділи, хрумаючи буряками та морквою, кролики й нутрії, стояли, жуючи сіно, кози та вівці. Тварини трохи обвиклися на новому місці й тепер з цікавістю проводжали поглядами всіх, хто минав їхні несподівані житла.

Однак біля однієї невеликої загорожі робилося щось неймовірне. Там зібралися чи не всі школярі. Неважко було здогадатися, хто став її мешканцем. Усі скупчилися біля вольєра, у який минулої ночі директор і Остап принесли Бублика.

Павло Панасович, Василь Васильович і Остап Валерійович звіддаля почули гамір, захоплені вигуки і сміх, що раз по раз вибухав у натовпі.

– Їсть! Дивіться – він яблуко їсть! – гукав хтось із старших учнів.

– Зараз я дам йому цукерку! – пропищав хтось із менших любителів тварин.

– Ой, я не можу! – за мить почувся голос Геннадія Івановича. Він теж був серед юрби. – Розмотує! Розмотує, туди б його! Їсть, їсть!.. От кумедія!..

– Ти диви! – знову продзвенів захоплений дитячий голос. – Як мед – то й ложкою! Ще просить.

Павло Панасович занепокоївся й хотів нагримати на бешкетників, гукнути, щоб не сміли давати байбакові цукерок, бо солодощі для гризунів – не найкраща їжа, але... Але не хотів, щоб Василь Васильович подумав, наче він дуже строгий до школярів.

– От, бешкетники, – тільки й промовив він, вибачливо посміхаючись. – Загодують тваринку цукерками. – Ану, діти, ану! Дайте пройти нашому гостю. Ану...

Школярі знехотя розступилися, роблячи коридорчик до загорожі. Врешті-решт Павло Панасович, Василь Васильович, а з ними й Остап дісталися до бажаного об’єкта.

– Ну ось, шановний Василю Васильовичу, – промовив директор, вказуючи рукою у напрямку вольєра, познайомтеся: це наша гордість, мій улюбленець – Бублик.

– Бублик? – якось спантеличено перепитав інспектор.

– Еге ж. Наш шкільний байбачок.

– Байбачок? – чомусь знову перепитав Василь Васильович.

– А що вас так?.. – Павло Панасович сам нарешті перевів погляд на байбака і... перехрестився.