Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Сашко Дерманський
Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Чудо

Чарівної, запахущої липневої ночі в однієї мами знайшовся хлопчик. І на перший погляд нічого в тому дивного не було. Не сталося ніякої несподіванки, бо та мама знала, що така подія має трапитись, і з нетерпінням чекала на неї, і навіть спеціально прийшла до спеціального пологового будинку. Що вже й казати про всякі чудеса чи, скажімо, оказії. Нічого про них казати, бо ні оказій, ані тим паче чудес, взагалі не передбачалося. Але ж на те вони й оказії, на те вони й чудеса, щоб траплятися зненацька, без попереджень.

Отже, народився собі хлопчик. І, що не кажіть, це вже саме по собі чудо з чудес. Бо могла б з’явитися дівчинка, еге ж? Чому саме хлопчик? Хто може пояснити? Ніхто. А міг же зовсім ніхто не народитися? Міг. Чому народився? Як так виходить, що фактично з нічого зароджується брунечка життя, яка згодом з’являється на світ, метляє туди-сюди рученятами-ноженятами, кричить, вимагаючи харчів і любові?..

Тож це лише на перший погляд нам здається, що всілякі там дива бувають лише в казках і в рекламі. А насправді у світі стільки дивовижного! Просто деякі дива стаються так часто, що здаються нам звичними, буденними. Але ж часом відбуваються по-справжньому рідкісні події. От узяти хоча б новонародженого хлопчика, з якого ми почали розповідь.

З доброго дива хлопчик з’явився на світ зубатий. Взагалі-то дітки народжуються беззубі, але іноді, вельми зрідка, буває, що кілька зубчиків у дитини прорізаються ще до народження. Чому так трапилося з цим хлопчиком, ніхто не міг сказати напевно, навіть лікарі дивувалися й розводили руками. Може, тому, що його мама, коли була при надії, полюбляла розгризати зубами волоські горіхи, а може, тому, що якось поїхала до родичів у село і там її кусьнула за литку сусідська коза?.. Хто його знає...

Але ж спочатку про ті зубенята ніхто й не знав. А головне, не знала пухкенька молода акушерка, що зносила всіх новонароджених у спеціальну кімнатку, щоб вони там трохи полежали і оговталися після стресу. Бо ж усім відомо, що під час народження кожне немовля переживає стрес. Воно й зрозуміло: така відповідальна подія, як народження, випадає не щодня.

Отож жінка, нічого не підозрюючи, несла хлопчика, якого ще й назвати не встигли, несла собі та й чомусь вирішила заговорити до немовляти.

– У-тю-тю! – сказала вона, роблячи вказівним і мізинним пальцями «козу» перед маленьким дитячим личком.

Малюк ніколи не бачив дорослих пальців. І не куштував. Чи то він так уже зголоднів, чи просто вирішив дати козі бій, хтозна, але, не довго думаючи, хлопчик ухопив акушерку за мізинець, притяг його собі до рота і щосили гризнув. З несподіванки й болю медсестра розтиснула руки – і вперше в житті дитятко відчуло на собі дію двох сил: сили земного тяжіння й сили слова.

– Стонадцять халеп тобі на голову! – зойкнула вкушена медсестра...

Як на біду, саме в ту мить від підступного і дошкульного укусу кажана прокинувся Вельзепер.

Зафіксовано!

– Йой! Горів би ти в пеклі та в смолі варився! – заскавулів худий, як трясця, Вельзепер і ледь не беркицьнувся з незручного металевого крісла. – І коли вже витруять цю кусючу погань?! Розплодилося тут, як мух на свинарнику. Начальство зовсім не дбає про умови праці...

Він відірвав від спини кажана й пожбурив геть. Бідолашна летюча миша втелющилась у розкриті дверцята електричного трансформатора й повисла на безладних жмутках дротів.

Наступної миті Вельзеперів гнів змінився на радість: на пульті, за яким він сидів, а саме в секторі прокльонів і заклять, скажено миготіла пекельно-червона лампочка. Стрілка прокльонометра під нею зашкалювала.

– Є! – вереснув нечистий. – Є! Є! Є! Шестибальний – не менше! Є!

Вельзепер прожогом смикнув за великий важіль у формі змія. – Отак! Хе-хе! Зафіксовано! – шаленів від щастя оператор зловловлювача. Широкий екран у центрі пульта тут-таки відреагував на посмик важеля, засвітившись багряними рядками літер:

Вид прийнятого сигналу: прокльон

Категорія сигналу: несвідомий

Сила сигналу: 7 балів

Продуцент (проклинай): Анжела Джолівна Марущак

Реципієнт (проклятий): ім’я відсутнє... Квіточка, стать чоловіча

Оператор зміни: недодідько вищого рівня Вельзепер Невмивака

– Сім! Навіть сім! – бісився від радості Вельзепер. – Сім балів! Оце вже шанс! Оце поталанило! Нарешті й мені всміхнулося щастя! Давно пора, засидівся вже на вищому рівні, стирчу на поверхні, наче здохла риба. Годі! Тепер мене точно переведуть у дідьки, тепер точно, ніде не дінуться! Може, навіть дадуть шефство над якоюсь пропащою душею. А що? Я вже готовий. Досить протирати хвоста за цим розтриклятим пультом! Ось тепер, Вельзеперчику, – потирав руки куций, – у тебе райське життя почнеться, бути тобі дідьком! А там і до гаспидського чину недалеко. Хе-хе! Пора, пора на нижчі рівні...

Хоч Вельзепер і полюбляв придушити комарика під час нічної зміни, але який тут може бути сон? Розбурхані мрії кажанами роїлися у темній його голові й не давали заснути. Полонений мріями, недодідько не одразу відчув запах паленої шкіри. Та й хіба ж у пеклі когось здивуєш таким духом? Проте й підозрілого тріскотіння, що долинало від трансформатора, Вельзепер теж не почув. Аж раптом усі лампочки й екрани зловловлювача враз погасли.

Покарання

Два великі демони зі страшними сокирами в кігтистих лаписьках вели Вельзепера кам’янистим сірим коридором. Їхні вогняні загривки палахкотіли й плювалися розпеченими краплями, наче пересмолені смолоскипи. Задній конвоїр увесь час підганяв недодідька, боляче штрикаючи зброєю йому поміж лопаток. Однак передній демон зовсім не квапився і плентався, наче на завтра. Вісім його довжелезних хвостів зміїлися просто у Вельзепера під ногами. Сердешному недодідькові доводилося раз у раз підстрибувати і витанцьовувати, щоб часом на котрийсь із них не наступити.

Троє нечистих минали ряди масивних кованих дверей обабіч коридора. Вельзепер ледве встигав читати написи на них: «Відділ гріхопадіння», «Відділ теорії зради», «Відділ шкуродерства», «Відділ практичного смоловаріння», «Відділ вдосконалення падлючої підготовки кадрів», «Відділ обліку та реєстрації грішників», «Секретний відділ», «Консульство РФ»...

Передній демон раптом спинився як укопаний перед наступними дверима, і під Вельзеперовою ратицею хруснув хрящ його хвоста.

– Виба... – промимрив недодідько, але тут-таки отримав страшної сили штурхана в потилицю.

Вельзепер, відчинивши собою двері з написом «Відділ фіксації лихослів’я», влетів у простору приймальню. За столом поралася біля смоловарки молоденька фурія.

– А, – секретарка кинула ковзький погляд на прибулого. – Вони вже чекають. Сердиті-і-і... – промовляючи останнє слово, секретарка багатозначно вказала поглядом на табличку внутрішніх дверей. Напис на дощечці сповіщав:

Керівник відділу

гаспид нижчої категорії

Люцивул Шкварчак.

– То що, ходімо? – спитала фурія, беручи тацю з чашкою кип’яченої смоли.

Вельзепер дивився на бісичку як баран на нові ворота, і геть забув, де він зараз і навіщо.

– Ну, довго стоятимемо? – фурія кілька разів кліпнула, і її великі очі видалися Вельзеперові такими прекрасними й бездонними, що йому й мову відібрало.

– Агов! – секретарка помахала перед недодідьковим носом долонею. – Ви збираєтесь заходити?

Вельзепер стрепенувся і промовив:

– Аякже. Тільки ви йдіть перша.

Секретарка поправила ріденьку зачіску й штовхнула двері.

– А, Ґорзулія, – зустрів її начальників голос. – Давай сюди. Сірки не забула покласти?

– Та ж ні, пане, три ложечки – як ви любите, – покірливо відповіла фурія.

– А хто це там за тобою ховається? – начальник помітив Вельзепера.

– Це... це я, – озвався недодідько. – Викликали?

– Вельзеперд?! – блиснув очима Люцивул.

– Е-е-е... Ні. Тобто не зовсім. Я Вельзепер.

– Байдуже. Це ж ти сьогодні чергував на пульті?

– Та це... я був.

– А нащо ж ти, дідьків сину, зіпсував усю електроніку?

– Це... це не я, пане Шкварчак, їй-чорту, не я, – промимрив Вельзепер.

– Не бреши мені! – ревнув Люцивул. Він так брязнув об стіл смолярною ложечкою, що та аж розм’якла й прилипла до кам’яної поверхні.

– Я не брешу, пане Шкварчак, – не чувся від страху Вельзепер, – це кажан залетів у щит і влаштував коротке замикання. А я... я зафіксував прокльон, чесно, семибальний прокльон.

– А як я дізнаюся, що ти не брешеш, Вельзеперде? – ошкірився гаспид. – Вивів з ладу устаткування! В таку неспокійну годину! В час, коли грішники розперезалися далі нікуди, все мітингують, качають права, їм, бач, два вихідних на тиждень подавай! Вічні муки їх, бач, не влаштовують! То смолу їм у казанах щодня міняй, то ще їм якоїсь дурниці закортить!.. А ти... Ти в такий момент мені апаратуру надумав палити?! А що, як це диверсія, га?! Може, ти в яку підпільну грішницьку організацію вплутався, кажи?!

– Та ні, ні, не вплутався, це правда, повірте! – скавулів нещасний Вельзепер, – я вам не брешу.

– От і погано, що не брешеш! – несамовито ревнув начальник. – Дуже погано. Теж мені праведник знайшовся! Ти ж чорт, а не янгол, га!

– Не янгол, не янгол, ваша низькосте.

– То повинен брехати, а не правду тут мені розказувати. Правду я й без тебе знаю, голубе! Спалив ти дорогу апаратуру – оце й уся правда! Так що нема тобі прощення!

– Я виправлюся, я більше не буду, – далі скімлив недодідько. – Дайте мені шанс, благаю! Це ж не я винен, це ж усе через кажанів!

– Через кажанів, кажеш, – Люцивул зробив ковток смоли й прицмокнув: – Гарно, гарно Ґорзулія заварила, хоч сірки можна було трохи більше покласти. То кажеш, кажани, Вельзепуку?

– Я Вельзепер, пане, – несміливо виправив той начальника.

– Байдуже. Є в мене одна ідея, дорогенький, дам я тобі шанс спокутуватися.

– Ой, дякую, ой, дайте, дайте, я на все готовий!

– От і добре, – потер лапи гаспид. – Зведеш із пекла кажанів – приходь, побалакаємо про твою подальшу долю.

– Кажанів?

– Кажанів, кажанів, Вельзесмерде, таких, з крильми.

– Усіх?

– Ні, через одного! – насмішкувато пирхнув Люцивул. – Звісно, що всіх. До ноги! Здихайся їх, Вельзекаку, бо не бачити тобі нижчих рівнів, як вужеві ніг.

– З Долини чи?..

Увесь підземний світ ділився на дві основні частини. Перша (власне, це й було пекло) називалася Вогняною Долиною. Тут мешкала й працювала вся нечисть, а на безмежних тутешніх полях з казанами та сковородами відбували кару геть усі грішники верхнього світу. А довкола Долини розташовувалася зовнішня частина пекла – гориста місцевість, прозвана у просточорті Шпичаками диявола.

– Та ні, не тільки з Долини, – начальник затряс покрученим пальцем перед недодідьковим носом. – І Шпичаки твої, ясно!?

– Але ж... Але ж це неможливо! – аж сів бідолашний недодідько. – Спекатися всіх кажанів у всьому пеклі – це ж ніяк не можна...

– І хто тут мені варнякає про неможливе? Чи це не той зміючий син, що вхекав геть усе фіксувально-вимірювальне обладнання?! Коли пульта палив, ти не казав, що це неможливо, га? Не казав, питаю?

– Ні, – ледь чутно промимрив Вельзепер.

– То що ж ти мені тут корчиш із себе немічного? Ти хоч знаєш, яким боком мені та апаратура вилізе? У нас же такої немає, її ж з верхнього світу через десяті руки діставати треба. Ану, геть з моїх очей! Іди берися до роботи! Винищиш усіх кажанів – приходь. Тоді, може, й подам твою кандидатуру на пониження. Хочеш бути дідьком?

– Хочу, пане. Але ж це довго. Я ж навіть за рік не впораюсь. Та й за п’ять також...

– Мене це не хвилює. Вшивайся звідси! Ґорзуліє, проведи Вельзепшика і перекажи сторожі, нехай спровадять його до санстанції. Я зараз туди зателефоную й попереджу їхнє начальство.

У приймальні секретарка співчутливо глянула на недодідька й знічено знизала плечима: нічим, мовляв, не можу допомогти.

– А... а вас Ґорзулія звати? – якимось дивом наважився спитати Вельзепер.

– Угу, – кивнула секретарка, відчинила двері в коридор і сухо кинула демонам:

– Наказано відвести до санстанції і лишити там для відбування виправних робіт.

– А мене Вельзепер, – стиха промовив недодідько. – Бувайте.

– Чао-какао, Вельзеперде!

– Вельзепер. Без «д», – зітхнувши, зронив недодідько і вийшов до конвойників.

– Хм, чудний якийсь. Яка мені різниця, як кого звати? Хоча... щось у ньому таки є, – усміхнулася сама до себе секретарка, сіла перед овальним настільним дзеркальцем і задумалась.

Несвідома категорія

Не встигли за Вельзепером зачинитися двері, як телефон не столі Ґорзулії задзеленчав наче навіжений. Секретарці кольнуло в грудях від неприємного передчуття.

– Відділ фіксації лихослів’я! – якомога бадьорішим голосом відповіла фурія.

– Відділ технічного обслуговування турбує! – відповіли в слухавці. – Передайте вашому начальству, що ваш пульт відремонтовано. Там просто запобіжники полетіли, так що можете користуватися.

– А дані, останні дані збереглися? – запитала фурія.

– Все там на місці. Кажу ж вам: просто запобіжник накрився. Пам’ять не постраждала. Можете відновлювати роботу на тій ділянці.

Ґорзулія легенько постукала до пана Люцивула.

– Щойно дзвонили з технічного відділу. Кажуть, що пульт не згорів, його вже відремонтували й заново підключили.

– От і добре, Ґорзуліє... Ідіть. Нагадаєте мені, коли я мушу пити бовтанку від нервів. А доти не турбуйте.

– Гаразд, пане Люцивуле. Але...

– Що іще?

– Техніки сказали, що пульт не було зіпсовано. Вони замінили кілька дротиків у щитку і поставили новий запобіжник.

– От і чудово! Що там ще? – починав дратуватися начальник.

– Не гнівайтесь. Просто я хотіла сказати, що ви могли б подивитися останні дані з пульта. Може, той... Вельзе...

– Вельзедрищ, – підказав Люцивул.

– Ні, здається, його якось інакше звати. Але... байдуже. Так от, він, може, й справді зафіксував щось суттєве. І електроніку ж не дуже-то й попсував, а ви його так покарали.

– Ота купка лиха? Оте задрипане нещастя? Та воно саме себе покарало, Ґорзуліє! Не пхайте свого носика не в свої справи.

– Вибачте. Просто я подумала, що він такий...

– А ви не думайте, полум’яна моя. Ви тут не для того, щоб думати, а для того, аби вправлятися зі смоловаркою і робити, що я скажу. Так що припиніть думати про всяке паскудство, краще роздрукуйте мені електронний звіт з того відремонтованого пульта.

– Зараз, зараз, я миттю, – секретарка вискочила з кабінету й кинулася до комп’ютера.

Через дві хвилини звіт уже лежав на Люцивуловому столі.

– Ага, добре, – начальник відділу узявся читати папір. – Ага, таки є прокльон... Сім балів, ага... Ну що ж, Ґорзуліє, відправте факс із цими даними до відділу втілення прокльонів. Ми свою справу зробили, тепер нехай вони займаються.

– Зараз відправлю, я миттю, – поспішила до приймальні секретарка, та Люцивул зупинив її в дверях:

– Ану, чекайте, чекайте. Зразу не побачив: тут же несвідома категорія... Так, так... От що, дорогенька, зберіть-но досьє на проклиначку. На оцю, як її тут, Анжелу Джолівну Марущак і зареєструйте усе це діло в Програмі захисту проклиначів. Нехай секретний відділ подбає, щоб ця Анжела Джолівна більше ніколи не перетнулася з проклятим і, чого доброго, не попросила в нього вибачення. Бо ж тоді все піде коту під хвіст, прокльон буде знято.

– Невже ви думаєте, що вона ще коли-небудь зустріне того малюка? – здивувалася секретарка.

– Думаю чи не думаю, але краще підстрахуватися, золотко. Бо ці несвідомі прокльони – таке слизьке діло, що ну його. Зробіть, що я сказав, Ґорзуліє, нехай перекваліфікують ту жіночку, переведуть кудись у іншу галузь. Щоб вони вже ніколи не трапились одне одному, навіть якби й раптом щось прознали про цей прокльон і захотіли стрітися.

Свято знань

На подвір’ї Глинятинської семирічки було де яблуку впасти. Нечисленні школярі стояли ріденькими рядами, тримаючи в руках букети айстр і гладіолусів, зрізаних щойно зранку мамою чи бабунею у квітнику під хатою. Усі – від першокласників, яких було всього двоє, до семикласників, яких було аж восьмеро, – уважно слухали директора школи Павла Панасовича, вже доволі літнього чоловіка. Він поправив картату краватку і врочисто розпочав першовересневу лінійку.

– Дорогі діти, дорогі батьки, дорогі вчителі! – промовив директор і прокашлявся. – Але в першу чергу – дорогі діти! Ви дуже дорогі для всіх нас. Тому в цей урочистий, не побоюсь цього слова, дорогий день, я хочу сказати. Хочу сказати вам такі слова. Дорогі мої, сьогодні, в цей прекрасний день, коли осінь викрадає в літа ключі від світу і ховає в свою щедру, плодоносну кишеню, а наші пернаті друзі вже збираються в далекі мандри, щоб прокурликати нам з небес своє прощальне «курли», ніби кажучи: прощавайте, прощавайте, лишайтеся тут, а нам вже летіти й летіти! Та в такі предалекі краї, що...

Погляд Павла Панасовича поринув в осіннє небо, а руки він розкинув так широко, ніби хотів те небо обійняти – від краю й до краю. Завуч Парасина Павлівна, що стояла поруч, смикнула директора за рукав:

– Павле Панасовичу, лінійка.

Директор опустився на грішну землю, здивовано обвів поглядом присутніх, потім прокашлявся й продовжив свою промову:

– Дорогі мої, ми з вами зібралися на нашому прекрасному, дорогому й приємному нашим очам подвір’ї школи. Зібралися, щоб розпочати новий навчальний рік у нашій славній Глинятинській школі номер... гм-гм... без номера. Як завжди, найдорожчими для нас є наші першокласники, – продовжував Павло Панасович, – наше поповнення, хоч воно цього року й не дуже... не дуже повне. Та менше з тим. Дорогі мої, нумо привітаймо в наших дружних школярських лавах. Привітаймо цих найменших гризунів. Гризунів, так сказати, граніту науки. Прошу, ось вони!

Старенька вчителька молодших класів Ніна Силівна узяла першокласників за руки і вивела на центр подвір’я. Це були хлопчик і дівчинка. Хлопчик, похнюпившись, волік погляд по асфальту, а дівчинка сполохано позирала з-під велетенських бантів то на школярів, то на директора, то на купку батьків, бабусь і дідусів, що привели їх сюди.

– Ось вони, дорогенькі наші! – сяяв у замилуванні директор школи. – Бережімо їх, допомагаймо їм, плекаймо і жаліймо, бо вони – наше майбутнє, наше дороге, наше найдорожче і... і наше найдорожче. Шкода, що нам бракує. Бракує не тільки учнів, нам бракує ще й учителів, дорогі мої. Так, педагогів, які б віддавали. Віддавали нашим діточкам найдорожче, найкраще, що в них є. Тобто своє серце. Щодня по шматочку і щодня – по найкращому, найпалкішому та найгарячішому. І якби ті шматочки хтось зібрав у одне – то вийшло б величезне, палке, гаряче-прегаряче, переповнене любов’ю до ближнього, співчутливе, доброзичливе, щире, потужне, наче тисяча ракет, що летять і летять у космічний безкрай, несучи вістку від людства про нас із вами, про наші радощі та жалі, наші...

– Павле Панасовичу, – знову смикнула директора завуч, – лінійка.

Павло Панасович отямився, щось пробурмотів сам до себе і продовжив говорити уже не з космосом, а з дорогими школярами та їхніми родичами:

– Але на жаль. На жаль, у нашій багатій на традиції Глинятинській школі бракує. Тобто бракує вчителів.

– І тюлю на вікна! – подала голос Парасина Павлівна.

– Так, – кивнув директор, – цього року ми сподівалися на прихід нового. Я маю на увазі не тюль, а нового вчителя – молодого, перспективного, культурного і вихованого. Такого, який би власним прикладом прокладав шлях. – Директор звів очі до неба, широко розкинув руки, та завучка була вже напоготові. Вона смикнула директора за полу піджака.

– Павле Панасовичу! Лінійка!

– Лінійка, – машинально повторив директор. – Тож я кажу про прокладача. Тобто про викладача. Про вчителя, який прокладав би вам, дорогі діти, світлий шлях у Країну знань. Але, дорогі мої, він чомусь не з’явився. Хоча райвно обіцяло і направило. Направило до нас молодого вчителя. Та його немає. Хоча ми так сподівалися. Ми так ждали. Але не діждалися. Поїли, як то кажуть, усі жданики, а його нема. Проте це не затьмарить нам дорогого й пресвітлого Свята знань! Ми не будемо сумувати. Ні! Сьогодні на подвір’ї нашої славної школи вкотре продзеленчить. Продзеленчить перший дзвінок – і всі ми скажемо: «Добрий день, рідна школо!». Ми з оптимізмом будемо дивитися в майбутнє. Бо воно, повірте, світле й щасливе! І воно, дорогенькі мої, вже десь дуже близько. Воно йде до нас семимильними кроками. Поспішає на всіх вітрилах, щоб змінити наше з вами життя...

Останні директорові слова потонули у хвилях оплесків.

Подорожній

Битим польовим шляхом петляла стара скрипуча підвода. Її було чутно здалеку. Не так підводу, як її господаря, котрий правив запряженою в неї конячиною. Звіддалік було чутно, як дідусь свариться зі своїм транспортним засобом.

– Соп, Сива! Соп, кажу, чи вже оглухла?! А диви, диви, яке худобисько! Чи ти голодна?! Диви на неї... соп, наче вона тої трави не бачила, соп!..

Коняка весь час звертала з дороги, щоб скубнути на узбіччі якоїсь трави. В дідусеві плани це, певно, не входило, бо він постійно намагався вивернути-таки на дорогу. Керманич вирівняє підводу, а вперта кобила знову суне на узбіччя, той тягне віжку на себе, а вона далі цупить воза вбік. Обоє так захопилися протиборством, що мало не наїхали на юнака, що простував тим самим шляхом.

– Здрастуйте, діду! – привітався парубок. – До села підкинете?

– Тр-р-р, Сива, тр-р-р-р, горіла б ти ше пуголовком!.. Сідай, сину, на ходу, бо такої впертої кобиляки... – т-р-р-р, кажу, Сива! – ...і в Гамериці нема! Шоб воно тобі коли послухалося – та ніколи в світі. І нащо я тут на підводі з віжками сиджу? Хіба для красоти... тр-р-р, Сива! Коли ти вже виздихаєш!..

Юнак закинув на підводу велику спортивну сумку й на ходу сам заплигнув на краєчок.

– А ти хто такий будеш? – спитав, обернувшись до пасажира, дідусь-фірман. – 3 го́рода, мабуть, бо, бачу, не сільський, я в селі кожного знаю.

– Так, з міста, – кивнув хлопець, заправляючи пасма неслухняного русого волосся за страшенно відстовбурчені вуха. – А вас, діду, як звати?

– Припічком мене в селі кличуть. А звати Михайлом. Соп, Сива! Осьо приїдемо додому, то вівса дам, нащо тобі та трава. Соп!..

– А мене звати Остап, – відрекомендувався хлопець. – Остап Квіточка.

Не встиг він до кінця вимовити власне прізвище, як Сива рвонула з місця, наче «Ламборджіні».

Підвода шарпонулася, Остап змахнув руками і шкереберть, розчепіривши руки й ноги, наче жаба, полетів на запилену дорогу. Коли він протер очі від пилюги, то побачив лиш густий стовп куряви, що здійнявся за конякою. Десь там, усередині пилюжного торнадо, підстрибувала на гарбі Остапова сумка з усім його нехитрим скарбом.