Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Остапів талант

Хлопець, щось весело мугикаючи собі під ніс, ішов польовою дорогою. Час від часу він звертав на обочину, щоб зірвати там якісь не відомі йому бляклі квіточки. Якби хто побачив і почув зараз юнака, то ніколи б не подумав, що не далі як півгодини тому причмелена конячина чкурнула хтозна-куди з його речами. Ні, Остап не побивався за пропажею. А навіщо? Якби він журився після кожної неприємності, то смутнішої людини на землі просто не було б. Адже Остап Квіточка мав безперечний талант устрягати в халепи.

У дитсадочку хлопчик часто перевертався з горщика, а під час обіду в його тарілці любили топитися мухи, та ще й на диво дебелі; у школі він отримував найбільше щиглів від старшокласників і частіше за всіх попадався на очі сердитій прибиральниці бабі Жені; а в інституті Остапові постійно не таланило на екзаменах: він увесь час витягав білети, на котрі не знав відповіді, а його шпаргалки викладачі знаходили, хоч би де він їх ховав.

Хоч би за що Остап Квіточка брався, на нього скрізь і завжди чигали не зовсім приємні несподіванки й сюрпризи.

Якось у зоопарку у нього вцілила власним гівенцем макака, а коли він написав на табличці біля мавп’ячого вольєра «Обережно: мавпи дуже влучно кидаються гівенцями!», його впіймали працівники зоопарку, добряче нам’яли вуха і витурили геть, не давши продовжити екскурсію.

Словом, у житті хлопця халепи були таким самим буденним явищем, як сніданок, обід і вечеря. Різниця лише в тому, що іноді вони траплялися не тричі на день, а частіше.

Тому-то Остап і не переймався. Яка користь з журби й переживань? Ні, це йому не пасує, краще посміхатись і радіти життю. І Остап радів.

Спочатку, щоправда, він часто замислювався про те, чому він такий невдатний, але нічого путнього придумати не міг. Воно й не дивно. Бо ж хлопчина зовсім не пам’ятав тієї важливої ночі, в яку він народився і був проклятий. Так само, як безневинно вкушена ним тітонька акушерка нічого не знала про свою прабабцю. А прабабця її була знатною відьмою і знала море всяких прокльонів і заклять. Тож добра частина її відьомської кебети передалася акушерці, котра в хвилину раптової, хоч і миттєво-мимовільної люті, сама того не бажаючи і не відаючи, накликала на бідолашного хлопчика безліч халеп. Добре, що хоч устигла над самісінькою підлогою впіймати малюка за вуха.

Саме відтоді Остап зробився дуже клаповухий і дуже невезучий. Скільки тих халеп скоїлося, годі й рахувати! Неприємності чекали на Остапа щодня і щокроку, сипалися на нього, наче хрущі на вишню. Проте хлопець їх і не рахував, і не брав близько до серця.

Ось і тепер, відпочиваючи, сидів при дорозі і весело заплітав біленькі й жовтаві квіточки у великий вінок, а скінчивши роботу, поклав плетеницю собі на голову, встав і, усміхнений та щасливий, рушив до села.

Остап не знав, які неприємності спіткають його попереду, як не знав і ще одного: майже двадцять чотири роки тому халепи почалися не тільки в нього – вони прийшли в життя ще однієї... істоти.

Ні за цапову душу

– А куди це ти зібрався? Ану, давай, залазь назад у торбину! Ану, не кусайся! Не кусайся, кому кажу?! Ой! Ой-ой! Востаннє попереджаю: припини кусатись, бо і я зуби маю! Не провокуй мене, бо... ой! То ти так! Ой, болить! Ой-ой!

З часом до всього можна звикнути. За багато років Вельзепер призвичаївся і до своєї нової роботи, і до задушливого духу печер, в якому так любили збиратися цілими колоніями летючі миші; а його очиці навчилися бачити в печерній темряві незгірш, ніж при спалахах геєни вогненної. Проте він так і не спромігся звикнути до пекучих кажанячих укусів. Але, як кажуть, з вовками жити – по-вовчому вити. В миті разючого болю, осатанілої люті і дикої образи на перетинчастокриле плем’я він і сам починав кусати своїх кривдників. Гай-гай, а хто б не кусав на його місці? Може б, дехто й витримав двадцять три роки безневинного глуму, але колишній оператор зловловлювача, а нині й сам вловлювач, ловець, нишпорка і нищитель, чільний кажанолов на все пекло Вельзепер Невмивака стомився терпіти. І він, укушений вже, мабуть, чи не втисячне, пускався в шал і гриз кривдників за лапи. Сварився з ними на повен голос, кляв, лаяв найостаннішими словами, напихав ними свою засмальцьовану смердючу торбу. Впіймані тваринки раз за разом вилізали з неї через прогнилі від часу діри, наче бджоли з вулика. І тоді Вельзепер трамбував їх назад, і знову кляв і лаяв, погрожуючи повикушувати їм кадики.

Вельзепер планував упоратися з кажанами за років п’ять, ну, в крайньому разі за шість, а тоді прийти до пана Шкварчака, щоб той, як і обіцяв, понизив його до дідька. Але не так сталось, як гадалось. Він перепробував усі методи: і сільця ставив, і влаштовував пастки-прилипачки, і пробував виганяти барабанним грюкотом, і викурював, і виманював, але звести з пекла цих летючих потворок ніяк не вдавалось. Зрештою Вельзепер вдався до найпростішого способу: він ловив кажанів, виносив у печеру, що мала вихід на верхній світ, і там випускав з торби – щоб летіли собі до людей. Аби тваринки не поверталися назад, діру, що вела в підземелля, недодідько затуляв каменюкою. Такі печери Вельзепер називав кажанятниками. За багато років недодідько наробив їх кілька десятків по всіх горах.

За перші п’ять років йому вдалося вигнати кажанів з Вогняної Долини, але лишалися ще Шпичаки Диявола. Там усе складалося набагато важче. Серед скель і печер Вельзепер пробув уже понад двадцять років. Увесь цей час він блукав сам-один, зробився самітником і нічого, крім кажанів, не знав і не бачив. Але якось...

Якось в одній з печер він випадково надибав на свого колишнього колегу по роботі – Куця Безрогого.

– Вельзепере, чортяко, невже це ти?! – вигукнув вражений Куць.

– Та я, а хто ж іще? – буркнув у відповідь кажанолов. – Хіба тобі повилазило?

– Та ж давно вже не бачились. Ох і поскубло тебе життя, друже! – придивлявся, не вірячи сам собі, Безрогий. – Висох на чорносливину, заріс, а поси-и-вів!..

– Та поскубло, Куцю, поскубло ще й побило! – ремствував Вельзепер. – Тяжко, тяжко спокутую свою недбалість.

– Про яку недбалість ти торочиш? – здивувався співрозмовник.

– Та як же про яку? Про ту саму. Я ж винен, що попсувалося все обладнання у нас на роботі. Спалив же я тоді пульта – то й воюю тепер з кажанами, щоб їм добра не було.

– Тю на тебе! Верзеш казна-що! Нічого ти не спалив, на другий же день все полагодили, і дані, тобою зафіксовані, у відділ передали. Усе там працювало, як годинник. Казали, що там просто запобіжники перегоріли.

– Як?! – бідолашний Вельзепер вухам своїм не повірив. – Ти нічого не плутаєш? Тільки запобіжники?

– Кажу ж тобі! На другий день я вже за тим пультом сидів, – запевнив його Куць.

– То це я, виходить... – усе Вельзеперове тіло обм’якло у раптовому безсиллі. Він так і сів на крем’яну долівку. – То виходить, що я... як же це? Га? Як же?.. То я ні за цапову душу стільки років... – він так блиснув на Куця очима, що той аж зіщулився.

– А я що? – позадкував Куць. – Я ж нічого такого. Я чортик маленький, моя хата скраю...

– Та знаю, знаю, що ти такий, як і я, – махнув рукою Вельзепер. – Але ж чому начальство?.. Вони ж там у відділі всі знали!.. Невже й вона... вона теж знала...

– Це ти про кого? Що це за «вона»? – Куцеві очі блимнули цікавістю.

– Та, – відмахнувся Вельзепер. Він удав, що це зовсім-зовсім неважливо, хоча... Він мав на увазі ту прекрасну секретарку у приймальні начальника їхнього відділу. З того дня, як вона підкорила його своїми бездонними очима, Вельзепер дуже часто згадував милу фурію, по сто разів смакував на язиці її ім’я – Ґорзулія, але тепер... тепер він був сердитий на цілий світ. Він не став нічого пояснювати Куцеві, лиш вигукнув просто йому в морду:

– Так, годі! Зараз же йду до нашого начальника! Як його там, я вже й забув...

– Куди це ти зібрався йти? – спитав Куць.

– Прямо у відділ піду. Нехай виправляє! Нехай мене дідьком робить! Або ні, не дідьком – зразу гаспидом!

– Не зробить, – кинув Куць. – Бачу, ти геть поміж кажанів здичавів, не знаєш, що в пеклі робиться... Він уже не начальник. Та й відділ давно не працює. Оце вже чотири роки...

– Як не працює? – остовпів Вельзепер. – Ну... ну, тоді я до іншого начальства піду. Та за таку несправедливість я навіть... я навіть у секретний відділ поскаржуся.

– І секретний відділ уже тю-тю, – гмикнув Куць. – Жодного відділу вже немає.

– Як? – остовпів нечистий. – Що ти мені городиш, га?! Як таке може бути?

– Я правду кажу, Вельзепере, багато що змінилося, доки ти тут кажанам дулі крутив.

– Ну... ну... я тоді... тоді я до самого... до самого... сам знаєш, до КОГО я... піду...

– Пізно, – на диво спокійно махнув рукою Куць. – Він тепер теж нічого не вирішує.

– А... а хто ж вирішує? – зовсім отетерів кажанолов. – Невже?.. – Вельзепер питально звів очі вгору.

– Ні, і навіть не він.

– А хто? – від хвилювання недодідькові аж у горлі пересохло.

– Грішники, – випалив Куць. – Чого ти на мене так вирячився? Вже чотири роки нашим пеклом керують грішники. Саме стільки минуло від їхнього повстання. Мітингували-мітингували, а тоді зчинили такий заколот, що куди там! Ми й чхнути не встигли, як вони захопили владу. Тепер не ми їх, а вони нас у казанах варять.

Вельзепер спробував ковтнути слину, але закашлявся:

– Ка-хи! Ка-а-хи-и-и! Чортівня... ка-а-а-хи-кхи-ихи... якась...

– Отакі-то справи, колего, – прицмокнув язиком Куць, луплячи Вельзепера кулаком по спині. – І ніякої чортівні. Не віриш – спустися в Долину й переконайся. А я не піду, бо там таке робиться: сім шкур з нашого брата луплять. Я ледве звідти ратицями накивав. Оце в горах переховуюся. Але взагалі, думаю нагору пробиватися, там тепер безпечніше.

– То це ж я що, – процідив Вельзепер, – тепер уже ніколи не стану гаспидом? Ніколи?.. – він заплющив очі і стис кулаки. Здавалося, увесь його багатолітній відчай зібрався тієї миті докупи в знеможених грудях і, не в силі більше триматися там, вихлюпнувся назовні розпачливим криком.

Байбак

Сонечко поволеньки піднімалося над полями. Перший осінній день обіцяв бути погожим і теплим.

Остап квапився: вийде не дуже гарно, якщо він запізниться на роботу у перший же день. Ні, він постановив собі одразу справити на своїх колег і начальство приємне й незабутнє враження. Ну, й на підлеглих, звісна річ. Тому всілякі там запізнення зовсім не входили в його плани.

Дорога, що звивалася між скошеними ланами, вивела Остапа на пагорб. Далеко попереду, за ріденькою лісосмугою, виднілися перші хати. Остап зиркнув на годинник. «Ні, не встигну, – подумав він, – треба поквапитись». І юнак побіг.

Біг він, долаючи силу опору вітерця, що чіплявся йому за вуха. І все було б добре, такими темпами Остап точно устиг би до початку робочого дня, але на дорогу, просто йому під ноги, раптом вискочило щось волохате. Хлопець заточився і з усього розгону заорав носом у дорожній пил.

Піщано-жовта спина пухнастого звіра, що так нахабно збив Квіточку з ніг, майнула в густі бур’яни.

– Стій! – вигукнув Остап. – Стій!.. І звідки ти тут узявся? Ану, стій, бо все одно дожену, стій!

«Дивно, – міркував юнак, женучись за тваринкою, це ж нібито байбак. Звідки тут байбаки – вони ж у цих краях не водяться. Цікаво, цікаво... Чи, може, то й не байбак? А що ж воно таке? Нічого, зараз розберемося, дай-но тільки наздогнати...»

– Стій, зупинися, я хоч тебе роздивлюся! – гукав Остап, що вже геть звернув з дороги, переслідуючи дебелого гризуна.

Байбак мчав, не озираючись. Він не дуже любив, щоб його роздивлялися. Аж ось гризун добіг до чималенької нори і, зупинившись на мить і зиркнувши-таки на свого переслідувача – ну от, мовляв, і все, бувай здоровий, – гулькнув під землю.

– От, зараза! – відхекуючись випалив Остап. – У нору, так? Ні-ні, цього не буде, Остапа Квіточку ще ніхто безкарно з ніг не збивав... ну, принаймні, не всякі там байбаки. І де ти тут узявся, га? Вилазь! Вилазь, кажу! – Квіточка став рачки і зазирнув у темний отвір.

Звідти на нього глипали байбакові очі.

– То ти оце так, ге, – бурчав Остап, – у нору, і до побачення? Е, ні, голубе. Як у нору, то в нору...

Хлопець глибоко вдихнув і засунув голову в темну, вологу діру. В норі стояв спертий тваринячий дух. Щойно Остапові очі трохи призвичаїлися до темряви, він побачив байбака, що сидів навпроти й з цікавістю дивився на незваного гостя.

– Здоров був, – привітався Остап. – І нащо ти мене завалив? Але ж і тхне тут у тебе. Провітрювати нору треба, дорогенький.

Спочатку байбак злякався. А хто б не злякався, якби в його помешкання впхалася незнайома голова у віночку. От і гризун злякався. Але, побачивши, що непроханий гість далі не просувається і нічого поганого, нібито, не робить, тваринка зацікавилася вінком і рушила прямісінько до нього.

– Ти чого? – насторожився Остап і хотів витягти голову з нори, але вона чомусь не витягувалася. – Чого тобі, звірюко?! – вже трохи злякано вигукнув хлопець.

У відповідь гризун лише вишкірився, показуючи гостеві дебелі жовті зуби, і почав обнюхувати його обличчя.

Поки юнак подумки вгадував, за що буде вкушений перше, тваринка відгризла від вінка на його голові жовту квіточку і заходилася з апетитом її жувати.

– Смачного, – промовив Остап.

Байбак одну за одною оббирав квіти з Остапової плетениці, увесь час лоскочучи Квіточку попід носом вусами, а коли ставав на задні лапки, щоб дістати до верхніх квітів, – то й хутром живота. І ось спертий підземний дух укупі з оцим лоскотанням зробили свою чорну справу. Остап чхнув.

Краще б він цього не робив. Що скоїлося з байбаком! З переляку нещасна тваринка підскочила і тріснулася головою об склепіння власної нори, а потім розвернулась до Квіточки задом і давай гребти землю прямо йому в обличчя.

Остап шарпнувся з нори, та ба – вуха. Тепер Квіточка знав, що його заточило в цьому підземеллі. Вуха, трясця б їх узяла! Вони не пускали. Розчепірившись наче, локатори, Остапові вуха зачепилися за краї отвору і ніяк не хотіли вилазити з нори.

І тоді хлопець перепудився по-справжньому. Він лиш на хвильку уявив, що може отак простояти аж до вечора, – і ледь не зомлів. Увечері ж футбол по телевізору!

– Допоможіть! – закричав Остап, але голос його потонув у заплутаних тунелях нори.

Тоді Остап гукнув ще дужче:

– Рятуйте!!!

Нечисте місце

Відчайдушне репетування нарешті-таки пробилося назовні – через один із запасних виходів з нори. Щоправда, спотворене земляним лабіринтом, воно мало чим нагадувало Остапове «рятуйте!», тож із-під землі вилетіло щось приблизно таке: «У-у-уй-й-й!»

Якраз оце «у-у-уй-й-й!» і почуло подружжя Тягниряднів. Чоловік з жінкою проходили неподалік, повертаючись із районного центру, куди вони зраночку ходили базарувати. Тягнирядниха несла в кошику стару облізлу гуску, яку так і не вдалося продати. Хоч як жінка не видавала птицю за молоду і перспективну в плані яєць і гусенят холмогорську гуску, проте на базарі ніхто не йняв їй віри. Отже, птиця тріумфально поверталася додому. По всьому було видно, що вона з самого початку не підтримувала ідеї з самозванством. Мабуть, саме про це, задираючи голову в небо, вона й ґелґотала від самого райцентру, чим добряче дратувала хазяйку.

– Мовчала б ти, проклятуща! – бубніла Тягнирядниха. – Думала на нову хустку за тебе вторгувати, та де там.

– Ґа-ґа-ґа! – з розумінням кивала гуска. – Ґа-ґа-ґа!..

– Ой, хоч мовчи! Мовчи, задрипанко, бо підеш у суп!.. – пригрозила жінка. – Ти чув, Васько: вона ще й сміється з мене...

А гуска зовсім не сміялася, вона скаржилася у вищі небесні інстанції на свою хазяйку, що так підступно хотіла її здихатись.

– Васько, – звернулася до чоловіка дружина, – а візьми-но трохи пронеси цю крикуху, може, хоч у тебе вона вмовкне.

– Канєшно, – відбуркнувся чоловік. – Неси, як несеш,– чи ти не бачиш, що в мене й так є осьо?

Тягнирядно пер у кожній руці по целофановому кульку. Один був ущерть наповнений мармеладом, а з іншого ледь не випадав на землю зефір.

– А що воно виє, Васько? – спитала, спинившись, Тягнирядниха, коли до її чуткого вуха вперше долинув Остапів поклик..

– Нехай виє, воно тобі треба? – відмахнувся чоловік. Йому до всього було байдуже, бо ж він цілковито перебував у полоні однієї до млості приємної думки.

А думав Тягнирядно ось про що. Про те, як він повернеться додому і як заколотить собі в двох бідонах чудову бражку. В одному – на мармеладівку, а в другому – на зефірівку. А коли настане слушна година і бражка достоїться, то вижене він собі чистенької, немов сльоза, мармеладівки і духмяної, немов лугове сіно, зефірівки. Отоді він, Василь Тягнирядно, заживе незгірше короля, і розкошуватиме тижнів зо три.

– Ану ж це щось страшне, – не вгавала жінка.

– Та що б там не було, – огризнувся Василь, – а страшнішого за твою матір не буде.

– До чого тут моя мати?! – вибухнула Тягнирядниха. – Не займай моєї матері, бо зараз так і вперіщу! – жінка замахнулася на чоловіка гускою.

Гусці це не сподобалось, і вона з подвоєною силою вистрелила своїми пташиними «молитвами» в небесну синь.

– Та вже не буду, вгамуйся, – відхилився Тягнирядно. – Звідки мені знати, що тут де виє? Ходімо швидше додому.

Тим часом байбак побачив, що таким способом не вижене голову у віночку зі своєї нори, і вирішив діяти інакше. Він припинив гребти на Остапа землю, виліз нагору іншим ходом і пішов роздивитися, що й до чого біля того отвору, звідки й відбулося вторгнення в його досі спокійне байбаче життя.

Біля входу в нору гризун виявив решту Остапа. Байбак дуже здивувався, бо нічого такого розкаряченого він зроду не бачив. Звіря вискочило Остапові на спину, щоб роздивитися краще.

Остап заволав з останніх сил.

– А таки твоя правда, – гмикнув Тягнирядно, – наче щось виє.

– Чувала я, Васько, що тут нечисте місце, – злякано промовила Тягнирядниха.

– Канєшно, – Тягнирядно вирішив пожартувати з жінкою, – тут же перевертнів – як гною.

– Цур тобі, чоловіче, – аж затряслася перелякана жінка, – не буває ніяких перевертнів!

– От дурна баба, – правив своєї чоловік. – Канєшно, бувають, ти ж сама чула, як виє!

– І які ж вони з себе, ті перевертні? – допитувалась жінка.

– Перевернуті, які ж іще! – впевнено відповів Тягнирядно.

– Тю на тебе! Сам ти перевернутий, коли нап’єшся! – мовила Тягнирядниха. – Ото ти і є перевертень, ти мені все життя з ніг на голову перевернув.

– Нерозумна ти, Галю, пустоголова, – зітхнув Тягнирядно. Він так захопився вигадками про перевертнів, що й сам у них повірив. – Бо інакше б знала, що перевертні є на світі, і що на вовків схожі, тільки без голів.

– Так уже й без голів? – здивувалася жінка.

– Канєшно. А то ж як? Ти думаєш, чого вони виють? Бо, перекидаючись через голови, щоб стати вовкулаками, звертають собі шиї. Та й тоді ходять і шукають ті голови по всіх усюдах.

– А як же виють без голів? – жінка запідозрила брехню.

– То ж відірваними головами й виють, щоб знати, де ті голови швидше знайти, – і оком не кліпнувши, бовкнув Тягнирядно.

– Брехня це все, – махнула на нього гускою жінка – і раптом заклякла ні жива ні мертва.

– Що таке? – спитав чоловік.

Дружина мовчки вказала вбік. Чоловік глянув туди, куди націлився жінчин палець, – і сам ледь не зомлів: там справді стояло рачки якесь привиддя без голови. Звідки Тягниряднам було знати, що то неборака Остап Квіточка застряг у байбачій норі і вимахує руками в намаганні скинути з власної спини байбака.

– Господи милостивий! Ти таки правду казав, Васько. Он він, диви, голову ловить, – перехрестилася Тягнирядниха.

– Йосип Дядюк! – аж сів на землю Тягнирядно. – Безголовий... А голова бобряча в нього, хто б міг подумати...

– Тікаймо! – заверещали хором Тягнирядни і, покидавши все, що мали в руках, кинулися навтьоки.

Зловісне «у-у-у-уй-й!!!» врізалося їм у спини.

Докірливе «ґа-ґа-ґа!» долучилося до нього.

Партія порятунку пекла

Куць подався шукати вихід нагору, а Вельзепер, приголомшений почутим, наче мішком з-за рогу вдарений, так і лишився сидіти у напівтемній печері. Куць кликав його з собою, удвох, мовляв, і веселіше, й безпечніше, але недодідько навіть не чув, що той говорить.

Згодом Вельзепер і собі десь поволік напівслухняні ноги, але ні куди він іде, ні навіщо, навіть сам сердега не знав. Він про це й не думав. Усі гадки покинули його. Окрім єдиної: «усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст, усе козлу під хвіст...».

З тяжким серцем плентався Вельзепер пеклом, аж раптом невеселу течію його дум перервав ледь помітний відблиск, що промайнув узгір’ям. В одній з печер хтось палив вогонь. Вельзепер навшпиньки підійшов ближче, аж до самого входу в склеп, і почув голоси.

– Ти чим криєш, паскуднику?! – чувся з печери обурений голос. – Яка дама, яка дама, питаю тебе?! Ану, забери її геть, бо зараз нею тебе нагодую!

– Вибачте, недобачив, – відповів на те інший голос.

– Забирай, бо я тобі так недобачу, що юшкою вмиєшся! Ти, гнидячий гниднику, кого дурити надумав?

– Вибачте, пане Шкварчак, я незумисне.

«Пане Шкварчак... пане Шкварчак, – зашкварчало в недодідьковій голові, – пане Шкварчак... щось знайоме, знайоме до болю, чорти б мене взяли! Шкварчак... Шкварчак...»

Так і не пригадавши, кому ж належить це прізвище, Вельзепер надумав зайти й на власні очі побачити присутніх, щоб зрозуміти, чому ж оцей «шкварчак» так роз’ятрує його нечисту душу.

У печері, біля вогнища сиділи троє. Всі були чортячого роду. Двоє – великий і малий – худі й закучмані, хоча до Вельзепера їм було як до неба рачки. Третій, видно, був колись доволі тілистий, бо ще й тепер мав на собі трохи жиру. Чорти грали в дурня і не помічали зайшлого кажанолова.

– Добридень, – привітався недодідько, – чи приймете до компанії?

Присутні скочили на ноги, наче під їхніми ратицями спрацювали якісь хитромудрі пружини.

– Хто такий?! – не так суворо, як перелякано випалив найбільший чорт.

– Свій я, не лякайтесь, – одізвався Вельзепер, – чи можна до вогню?

– А чого ж, – спокійніше ніж здоровань, промовив інший, найтовстіший нечистий. З усього було видно, що він тут править за старшого. І мова, і постава, і вираз чорних, аж лискучих, очей вказували на вищість цього чорта.

Вельзепер придивився – і щось йому видалося знайомим у ватажкові присутніх. Мабуть, це і є той Шкварчак, – подумав недодідько. – Але хто ж він такий?..

– Проходь, сідай, коли не жартуєш, – вів далі головний у печері, – звідкіля такий будеш, як звати?

– Вельзепер я, – відповів, – недодідько. А звідки... хто його зна, звідки. Звідусюди, де мене тільки життя не попоносило.

– А ти тут не крути! – гиркнув найменший чорт, той, що досі не зронив ані пари з-під рила. – Бо ми тобі швидко скрутимо все, що крутиться! Кажи – хто такий?!

– Кажу ж вам – Вельзепер я, недодідько. – Я в санстанції вже багато років працюю, з кажанами, щоб їм лихо снилося, війни веду.

– А як же ти примудрився від грішників змитися? – спитав Шкварчак. – І чи не знаєш часом якогось виходу нагору?

– Нагору? – Вельзепер хотів спочатку розповісти про ті кілька печер, у яких він влаштовував кажанятники, але щось його зупинило. Не подобалися йому ці троє. Дуже не подобалися. Особливо цей Шкварчак.

– Точно не знаєш, Вельзеперде? – знову спитав товстун. – Добре подумав?

– Добре, – відповів недодідько і ледь стримав у собі вигук, що вже рвався з пересохлого горла, мало не роздираючи його: Це ж він! Він!!! Вельзепер пригадав, хто багато років тому так перекручував його ім’я! Пан Люцивул Шкварчак – це ж його колишній начальник, це ж він винен у всьому! Він! Він!!!

– А чого це тебе так перекосило? – доскіпувався Люцивул. – Щось ти від нас приховуєш, Вельзесмерде. І щось мені твоє ім’я, наче знайоме. Як ти кажеш – Вельзепук?

– Вельзепер, – буркнув недодідько. – Ще б не знайоме, це ж ви колись мене на вилов кажанів вирядили.

– Стій, стій! – пан Шкварчак, примружившись, підійшов упритул. – Це ти?.. Це тоді... Стій... Бий мене сила!.. Вельзекаку! Друзяко! То це ти!

– Вельзепер я, – кивнув Вельзепер. – Ваш колишній підлеглий.

– Товариство! – урочисто проголосив пан Шкварчак. – Оце заросле опудало – не хто інший, як мій підлеглий, та що там – друзяка мій, вірний чортяка і нечестивець Вельзесер... як там тебе?

– Невмивака. Вельзепер, – скривившись, відповів недодідько.

– Точно! – блиснув очима начальник. – Отож, товариство, наші лави щільнішають! Тепер нас стало на одного надійного побратима більше. Копито, Довбня, нарешті буде вам третій до компанії.

– А він точно надійний, не підведе? – поморщився найбільший, котрого було названо Довбнею.

– Надійний, надійний, – запевнив Шкварчак, – щоправда, раз був мені на дільниці всю апаратуру вхекав, але то таке... Тож я кажу: можемо сміливо прийняти цього Вельзедрища! Тепер нас четверо.

– А куди це ви мене приймаєте? – набурмосився Вельзепер. – Може, я не хочу нікуди прийматися.

– Чи ти здурів?! – насунувся на нього Люцивул. – Не хочеш вступати до ППП?

– До якого ще такого ППП?

– Партії порятунку пекла!

– Порятунку? Ну... можна було б, – знітився Вельзепер. – А як ми його будемо рятувати?

– Побачимо, – відповів Шкварчак. – Головне, що в мене тепер є три побратими. Раніше було двоє, – він кивнув на двох інших картярів, – але двох було мало, бракувало саме тебе, Вельзепшику. Таким чином, моє відважне товариство, нас чекають звитяжні справи! Гайда за мною, пепепісти!

– Пепе... хто? – спитався Вельзепер.

– Пепепісти, Вельзебздику, пепепісти! Це від назви нашої партії – від ППП. Слухайтесь мене – і ми врятуємо наше рідне пекло від цих невігласів і загарбників – грішників! Тепер, коли ми сильні, – Люцивул багатозначно вказав поглядом і пальцем на Вельзепера, – тепер ми нарешті вирушимо у Вогняну Долину і поставимо наших ворогів на місце, точніше – посадимо, в казани та сковороди. За мною!..