Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Глухий кажанятник

Вельзепер знав Шпичаки Диявола, як свої п’ять пальців. Скільки ж разів недодідько сходив їх уздовж і впоперек у пошуках кажанів! В усіх кутках пекельних гір він мав кажанятники. Входи до них Вельзепер замощував каменяччям, лишаючи тільки невеликі захитровані місця, де можна було вийняти кілька камінців, аби впустити нову порцію летючих потворок, а потім знову закласти діру.

Вельзепер вів грішників до найбільшого зі зроблених ним кажанячих притулків. Але ця печера була особливою не через свої розміри, і не тому, що останнім часом недодідько напустив у неї більше кажанів, аніж в будь-яку іншу. Просто цей кажанятник був глухий, він не мав виходу нагору.

І ось невеликий гурт, що складався з трьох грішників і чотирьох тубільців, тобто корінних пекельних мешканців, – Вельзепера, Довбні, Копита і Ґорзулії, – стояли перед входом у кажанятник. Перед місцем, де мав бути вхід, тепер грамадилася купа каміння.

– Чого став?! – рявкнув один з грішників до Вельзепера.

Ґорзулія, що увесь час стояла біля свого спасителя, не випускаючи його руки зі своєї, аж здригнулася.

– Прийшли, – відповів на той покрик недодідько і вказав рукою на звалище каменю.

– Ти з нас знущатися надумав? – грішник від обурення аж півня горлом пустив. – Ану, веди до ходу нагору, бо ми тебе на місці підсмажимо!

– А я вам кажу, що ми прийшли. Вихід у цій печері, – промовив Вельзепер, – тільки треба розібрати трохи каміння й залізти всередину. Ось приберіть кілька каменів отам зверху – побачите.

– Ну, гляди, як обдуриш! – Рявкнув грішник і подерся каменюками нагору, туди, куди вказав Невмивака.

Інші грішники подерлися за ним. Услід посунули й Довбня з Копитом, але Вельзепер дав їм знак, щоб спинилися.

Головний чортолов тим часом уже досяг вершини і заходився відкидати каміння. Один, другий, третій камені, викрешуючи з інших снопи іскор, покотилися донизу. Один ледве не збив з ніг Ґорзулію, і та щільніше притулилася до Вельзепера.

І ось, відправивши додолу ще один камінь, ватажок грішників радісно скрикнув: за каменюкою зяяло чорне око порожнечі.

– Є вхід! – вигукнув грішник, озираючись донизу. Тут він і побачив, що ніхто з чортів не збирається лізти за ним. – Гей, ви, нечисть! А вам не хочеться вибратися з цього смердючого пекла? Ха-ха-ха! Чи ви вже звикли?! Ну, як собі хочете – можете лізти до нашого світу, можете не лізти, – однак там і без вас нечисті вистачає! Чао, чортярики! Погостював я у вас, тепер і додому час!

По цих словах ватажок штовхнув униз іще одну каменюку...

Вельзепер смикнув за собою Ґорзулію і гукнув іншим нечистим:

– А тепер – ноги на плечі, браття, зараз тут буде весело!

Доки Довбня та Копито переварювали зміст Вельзеперових слів, сам недодідько з Ґорзулією був уже за добрих десять кроків від того місця, де з чорної плями утвореного грішником отвору навалою поперли сотні і сотні скажених від печерної задухи й безвиході кажанів.

Хмарище рукокрилих потворок накрило собою людей. Нажахані грішники були приголомшені несподіваним нападом, вони відбивалися що було сил, відмахувались від нападників, але ті, наче рій бджіл, обліплювали кожного і боляче вганяли в руки й ноги своїх жертв гострі ікла.

Довбня з Копитом дослухалися до Вельзеперової перестороги і встигли відбігти настільки, щоб не втрапити в самісіньку гущу кажаняччя. Хоч і на їхню долю випало немало летючих кровопивців, проте нечисті потроху віддалялися від печери, на бігу віддираючи від себе мишей і відкидаючи їх якнайдалі.

Вельзепер і Ґорзулія мчали так, що аж викрешували копитами іскри з кам’яної стежини. Вони бігли довго, може, з годину, аж поки не попадали знеможені просто на землю. Віддихавшись, повставали і знову побігли. А коли пересвідчились, що гонитви за ними немає, перейшли на крок і стали шукати якоїсь криївки, де можна було б переночувати. І весь цей час їхні долоні міцно тримали одна одну.

Поночіло. Закохані недодідько та фурія сиділи вкупоньці під величезним валуном на краєчку прірвистого плато і дивились, як поволі пригасає пекельний день.

– А як там, нагорі? – тихо спитала Ґорзулія.

– Не знаю, – відповів Вельзепер. – Кажуть, там гарно: дерева ростуть, є зелена трава, небо, кажуть, є.

– А що таке дерева? – Ґорзулія зустрілася поглядом з Вельзепером. – І яке те небо?

– Небо? – недодідько задумався. – Я чув, що воно таке, як твої очі, мій вогнику, – блакитне.

– Якби ж то хоч разок його побачити, – замріяно зітхнула фурія.

– Побачимо, – Вельзепер ще дужче пригорнув до себе кохану. – Обіцяю. Я знаю, де справжній вихід нагору.

– Я боюся, – стиха зронила бісичка. – А раптом для нас там не знайдеться місця.

– Оцього я не знаю. Але побачимо. Принаймні спробувати треба, бо тут усе одно через грішників нам життя не буде.

– А там, нагорі, вони теж є?

– А куди ж без них? Є.

– Цікаво, чи всі людські душі грішні?

– Кажуть, що всі. Але не всі пропащі, Ґорзю. Далеко не всі.

– Це добре. Дуже добре.

Ґорзулія поклала голову на Вельзеперове плече і спробувала уявити собі небо.

Перевірка триває

Наступного ранку Петро Бредович прокинувся від того, що його голова пашіла, наче розжарена сковорода.

– Мабуть, волосся в ріст пішло – не чувся від радості старший інспектор. Окрилений таким здогадом, він вискочив на кухню. Там вже поралася біля столу його помічниця.

– Ану, Анжело Джолівно, гляньте, що там у мене? Так пече, так пече...

– Господи! – сплеснула в долоні помічниця. – Хто це вам голову роздряпав?

– Та що там? – кипів від нетерплячки Петро Бредович. – Ану, дайте люстерко – я сам подивлюся.

З дзеркальця на нього дивився він і не він. На лице Петро Бредович себе, звісна річ, упізнав, але голова мала дивний вигляд: була геть червона.

– Ого! – інспектор обережно провів по маківці долонею. – Ой! Пече, зараза!..

– Як же ви тепер підете до школи?! – схопилася за голову Анжела Джолівна.

– Пусте, щось придумаємо. Краса потребує жертв, Анжелочко Джолівно. Спитайте в хазяйки, чи є в неї зеленка.

Директор Глинятинської семирічки, як і обіцяв, зрання нетерпляче виглядав інспекцію з вікна. Щоправда, спочатку він подумав, що до їхнього села завітали інопланетяни. Ну, принаймні один. Павло Панасович вже вхопився за телефон, щоб дзвонити Триндицеві, але пригледівся й передумав.

Грузькою, розбитою підводами дорогою до школи прямував Петро Бредович. І не дарма директор переплутав його з прибульцем: інспекторова голова була густо намащена зеленкою. Слідом за старшим перевіряльником ледве встигала Анжела Джолівна.

Уся шкільна команда була вже напоготові: Остап Валерійович чекав у вчительській кімнаті вістунку, тобто Парасину Павлівну; Ніна Силівна у формі прибиральниці чатувала там само. Геннадій Іванович цього разу стояв у коридорі, біля дверей учительської: щоб Парасина Павлівна могла здалеку гукнути йому про маршрут інспекторів, а він міг швидше переказати Остапові.

– Добридень вам, – привітався з гостями директор.

– І вам доброго дня, – побажала йому Анжела Джолівна.

Петро Бредович мовчки кивнув.

– Як почувається пан інспектор? – запитав Павло Панасович.

– Дякую, добре, – відповів Петро Бредович.

– Ви впевнені? – директор покосився на його лисину, що кольором тепер нагадувала більярдний стіл.

– Якщо ви натякаєте на мою голову, то забудьте. Це не те, про що ви подумали, пане директоре. Це – ідейне.

– Що ви маєте на увазі?

– Я записався до партії «Зелених».

– Буває, – з розумінням кивнув Павло Панасович. – Я в молодості теж. Теж кілька разів записувався. Точніше вписувався не туди, куди треба. Тільки я частіше носом або оком. То як – ідемо на урок?

– Аякже. Тільки не на фізкультуру.

– А куди? – поцікавилась Парасина Павлівна, що поруч з директором, наче спринтерка, стояла в позиції низького старту.

– А ходімо на урок до першого класу. Є ж у вас цього року першокласники.

– Скільки завгодно! – закопилив губу Павло Панасович. – Ге, Парасино Павлівно?

Але завучка вже стартонула у напрямку до вчительської.

– Знову праска? – підозріливо глипнув на директора Петро Бредович.

– Ні-ні, – заперечив той, – я думаю, що Парасина Павлівна просто вирішила перевірити, чи не дуже слизько натерли підлогу. Щоб ніхто, не приведи господи. Не впав, я маю на увазі. О, о, бачите, гримнулась, я ж казав.

– Оце правильно, – втішився Петро Бредович. – Можете поставити маленький плюсик, Анжело Джолівно. Ну, то ведіть, Павле Панасовичу. Подивимося на ваших першачків.

Цього разу Остапові довелося перебиратися в Ніну Силівну. А це, повірте, складніше, ніж просто вдягти спортивний костюм і кросівки. З жіночим одягом Остап ще зроду не мав справи. А тут мало того, що треба було вдягти спідницю, кофтину й панчохи, то ще ж обов’язково мусив нап’ялити на себе якусь стару перуку і окуляри. На додаток – ще й наквецяти помадою губи.

Бачачи, що вони знову не встигають, Парасина Павлівна терміново випустила Ніну Силівну в «навколошкільне плавання» коридорами. Але старенька вчителька спізнилася.

Вигулькнувши в потрібний коридор, вона побачила попереду себе спини перевіряльників. Вони, на чолі з директором, неухильно наближалися до дверей з написом «1 клас». До дверей її рідного класу! Щось наче тьохнуло в немолодих учительських грудях. Якийсь нездоланний материнський інстинкт примусив Ніну Силівну з усіх своїх старечих сил налягти на ноги. Дорогою вона віджбурила вбік швабру й лишилася лише з відром у руці.

Вчителька наздогнала свою «здобич» під самісіньким класом.

– Добрий день! – на весь голос випалила вона. Усі як за командою обернулися.

Петро Бредович миттю сполотнів і на все горло закричав:

– Заберіть цю жінку звідси!

Краще б він цього не робив. Мовчав би, то вода не потрапила б до рота. А так...

Петро Бредович за хвилину зробився невеличким водоспадиком. Мало того, що інспектор став мокрий-мокрісінький, наче його щойно випрали, – він ще й ковтнув трохи води й ледь не похлинувся. Звісно, що Петра Бредовича ніхто й не збирався прати. Просто Ніна Силівна вихлюпнула на нього брудну воду з відра для полоскання ганчірки.

Павло Панасович остовпів. Навіть він не очікував такого від Ніни Силівни. Ніна Силівна теж такого від себе не очікувала, тому почала белькотіти щось про чисту воду, вологе прибирання й користь від обливання водою.

Анжела Джолівна теж була шокована. Вона навіть впустила свій нотатник на підлогу. Якимось дивом прудкі струмочки, що весело стікали з її начальника, не намочили блокнот.

Хоч це й дивно, але найпершим отямився сам потерпілий.

– Я відчував! – заверещав Петро Бредович на всеньку школу. – Я знав, що тут готується провокація! Ні! Ні! Ви підмочили не мене! І не мій костюм! Ви підмочили репутацію своєї так званої школи! Але нічого! Мене ви цим не візьмете! Я йтиму до кінця! Ану, показуйте своїх першокласників!

Інспектор рішуче розчинив двері й увійшов до класу. За першою партою сиділо двійко малих – хлопчик і дівчинка. Налякані несподіваним ґвалтом, що зчинився в коридорі, вони зимовими горобчиками притулились одне до одного й так принишкли.

Слідом за перевіряльниками й директором убіг захеканий Остап, одягнений у справжній одяг Ніни Силівни.

– Ну! – тріумфально вереснув Петро Бредович. – Я так і знав! І де вони?!

– Розумієте... – зам’явся почервонілий, неначе рак, Павло Панасович. – Тут справа непроста... розумієте... така справа...

– Записуйте, Анжелочко Джолівно! – перервав бурмотіння директора старший інспектор облвно. – Так і пишіть: у першому класі Глинятинської семирічної школи навчається двоє учнів!

– Я перепрошую, – тактовно прокашлявся Остап Валерійович Квіточка, – але ви помиляєтесь.

– А ви ще хто така? – блиснув очима перевіряльник.

– Я? Гм... Я е-е-е... Оксана Валеріївна... е-е-е... Тюльпанчик – вчителька молодших класів. І хочу вам сказати, що учнів у цьому класі набагато більше. Перед вами лиш чергові, вони залишились стежити за порядком, а всі решта...

– А де ж решта? – трохи отямившись, Павло Панасович вирішив підіграти Остапові. Хоча й гадки не мав, що з того вийде.

– В нас же зараз урок «Я пізнаю світ». От увесь перший клас і пішов до нашого живого куточка.

– До чого?

– До нашого шкільного живого куточка, – й оком не зморгнувши, вигадував Остап (бо що він мав іще робити в такій безглуздій ситуації?). – Дітки так люблять спостерігати за нашими вихованцями-тваринками. Погодувати братів наших менших.

– А-а... – непевно кивнув директор.

– У вас є живий куточок? – цього разу голос Петра Бредовича звучав не так погрозливо.

– Авжеж, – запевнив інспектора Остап. – Пречудовий живий куточок.

Якби поглядом можна було спопелити, то від Остапа лишилася б зараз тільки жменька золи, – так подивився на нього Павло Панасович.

– Ой! – зраділа Анжела Джолівна. – Петре Бредовичу, а ходімо й ми подивимось на той куточок! Я так давно не годувала тваринок. Та й ви ж, мабуть, теж...

– Я вчора годував одну, – ніяково відповів старший інспектор, – сметаною.

– То йдемо? – згорала від нетерпіння помічниця.

– І куди я такий мокрий піду? – Петро Бредович зніяковіло зиркнув на Остапа Валерійовича, думаючи, що зиркає на Оксану Валеріївну. – Давайте вже завтра всі разом підемо дивитися на той куточок.

– Всі разом – це хто? – наважився запитати директор школи.

– Всі разом – це ми плюс Василь Васильович. Тільки ніяких прибиральниць! Чули?! Ніяких дурноверхих прибиральниць, бо буде вам лихо!

– А хто такий? Отой Василь Васильович – що за один, дозвольте спитати? – поцікавився директор.

– Я ж вам казав. Завтра приїжджає наш головний інспектор. Я ж вам казав. Ми звітуємо перед ним за свою роботу у цій школі, а він уже й прийматиме остаточне рішення: закривати її чи ні.

– Він, до речі, кандидат біологічних наук, – додала Анжела Джолівна, – і дуже любить всяку звірину.

– Отже, до завтра, – кинув Петро Бредович. – Але не думайте, що кілька мишей вас урятують. Щоби вразити Василя Васильовича, вам знадобиться щось особливе. До побачення, бо мені до завтра ще треба костюм висушити.

Рятівна ідея

– Чи ви з глузду?! – кліпав, наче сова, Павло Панасович. – Ви з’їхали з глузду, молодий чоловіче?! Що ж ви накоїли?

– А що? Я ж нічого, – стенув плечима Остап.

– Оце – нічого? Ви ж нас погубили. Ви нас просто знищили! От хто, хто, скажіть?! Тягнув вас за язика – хто? Що ви наплели інспекторам про живий куточок?

– Ну... я просто сказав перше, що спало на думку. Взагалі-то, якби я не придумав про живий куточок, то школу б уже закрили. Першокласників у нас, як не крути, всього двоє.

– А Остап Валерійович правду каже, – обережно втрутилася Парасина Павлівна. – Просто він опинився в екстремальній ситуації, от і вигадав про живий куточок.

– Дорогенькі, як ви не розумієте, що ми всі?! Ми всі тепер у екстремальній ситуації. Завтра ж усе одно виявиться, що в нас ні першокласників, ні живого куточка немає. Це все, нам клямка, колеги, точно вам кажу!

– Вибачте мені, – промовив Остап, скидаючи з себе перуку. – Я не мав цього робити. Просто згадав вашу, Павле Панасовичу, розповідь на педраді. Ну, про ваших колишніх тваринок.

– Ет, що там вже згадувати! Нема – то й нема. Я й сам як згадаю, бува, то наче отут! – він рубонув долонею собі коло горла. – Наче отут галушка стає – і ні туди ні сюди. Так мені гірко, так тоскно...

– А чого лишень один ваш Бублик вартий, Павле Панасовичу, – озвався Геннадій Васильович. – Ніколи не забуду, як я для нього траву косив за школою.

– Ой, не кажіть, не кажіть мені про Бублика! – здушеним голосом проказав директор. – Не... не кажіть, якщо... якщо не хочете моїх старечих сліз побачити.

– Та що там, – махнув рукою фізрук, – хіба ж ми не знаємо, як ви його любили. Я й досі не доберу, як це він утік.

– Ой, – директор таки змахнув з щоки скупу сльозу, – я винен. Забув закрити кліточку. Що й казати – якби був мій Бубличок, то ми б про завтра й не хвилювалися... Але все, годі, мовчіть! Не кажіть мені про нього ні слова.

– А я скажу, – раптом невідь-чому зрадів Остап. – І скажу, що я знаю, де ваш Бублик. Якщо Бублик – це той байбак у вашім кабінеті на фотографії.

– Байбак, байбак! – директор схопив молодого вчителя за обидві руки. – Як – знаєте?! Кажіть, не мовчіть, не мучте, Остапе Валерійовичу, не витягуйте з мене. Не витягуйте з мене серце своїм мовчанням!

– Я бачив вашого Бублика. І навіть знаю, де його нора.

– Ура!!! – зарепетували всі хором на чолі з директором.

– Отже, так, колеги! – поправив краватку і поли піджака Павло Панасович. – У нас з’явився шанс. Мусимо до завтра організувати в школі живий куточок. Ваше завдання: зараз ідете й просите дітей, щоб завтра до восьмої ранку принесли з дому якусь цікаву тваринку. Чули, Ніно Силівно?

– Чого ж не чула. Але не второпала до пуття. Яку Маринку?

– Та ні, не Маринку, – голосніше промовив директор, – а тваринку. Ну, там кролика, наприклад.

– На роликах?! – отетеріла Ніна Силівна.

– Ніно Силівно, вам дозволяю завтра не приходити на роботу. Зробіть собі відпочинок, добре? А ви, Геннадію Івановичу, подбайте, щоб наші старі кліточки та загорожі були справні. Та ще кормів. Кормів запасіть хоч якихось.

– Буде зроблено, – кивнув фізрук.

– Я допоможу Геннадію Івановичу з ремонтом кліток, – зголосився Остап.

– Гаразд. Тільки допізна тут не засиджуйтесь, Остапе, бо вночі у нас із вами буде важливіша справа.

– Яка?

– Ми поїдемо ловити Бублика.

Нагору

До крові обдираючи гострим каменюччям руки й ноги, Вельзепер дряпався вище й вище вгору. Ось він вибрався на невеличке плато. Важко відсапуючись, озирнувся на переслідувачів. Двоє грішників трохи відстали, не вміючи так вправно, як Вельзепер, лазити стрімкими скелями. Проте недодідько відірвався не настільки, щоб дозволити собі перепочинок. Переслідувачі підтвердили свої серйозні наміри, погрозивши втікачеві кулаками й навіщось згадуючи Вельзеперову матір. Нечистий у відповідь показав кожному по дулі, набрав повні груди прогірклого від смоли та сірки повітря й подерся вище.

Їх вистежили вчора. Застали зненацька під час сну. Вельзепер і Ґорзулія спочивали в одній затишній печерці й, нічого лихого не підозрюючи, заснули. Отямилися від голосної розмови.

В печері вони вже були не самі. При самому вході двоє грішників розвели багаття і щось на ньому смажили. Вони не бачили Вельзепера з Ґорзулією лише тому, що ті лежали далі, в глибині печери, і там було темно.

– Не рухайся, – самими губами проказав недодідько. – Може, не помітять.

Але грішники помітили. І найгірше, що в світлі вогнища Вельзепер упізнав тих, від кого вони нещодавно втекли біля кажанятника. Як цим гицелям вдалося відкараскатися від кажанів, було загадкою, але не це тепер бентежило Вельзепера. Найбільше його мучила думка про те, що робити далі. А далі сталося таке.

Одному з людей закортіло піти до вітру. І він чомусь вирішив справити нужду в тому закамарку, де ховалися нечисті. Здоровенний грішник сунув просто на перелякану закохану парочку.

І коли чоловік підійшов упритул, Вельзепер з криком стрибнув йому назустріч і буцнув лобом у живіт. Той покотився покотом, обхопивши руками пузо, а недодідько, гукнувши Ґорзулії, щоб трималася біля нього, кинувся таранити другого грішника – ватажка. Той теж не сподівався нападу і так само аж перекинувся після удару в живіт.

Гонитва тривала недовго. Вельзепер дуже стомився, але через силу біг далі й далі, а от Ґорзулія... вона вкрай виснажилась. Кілька разів падала, і Вельзепер підіймав її.

– Ще трохи, Ґорзю, ще трошечки! – благав він кохану. – Нам ще небагато лишилося, небагато... Треба лиш на цей прискалок вилізти, Ґорзечко, а там буде печера з виходом нагору, давай-бо!..

– Я не можу, Вельзику, тікай сам, без мене, не можу я!..

– Давай, давай, – ледь не плачучи, Вельзепер підсаджував на камінь вимучену Ґорзулію.

А ззаду вже чулося тяжке дихання переслідувачів.

– Облиш мене, – знову промовила фурія, – тікай сам. Прошу тебе, тікай! – благала вона, опустившись на сірі камені.

Але Вельзепер ще намагався її підвести. Ґорзулія піддалася й спробувала дертися на скелю. Поруч невідь за що чіплявся Вельзепер. Але Ґорзулія раптом посунулася вниз. Недодідько з жахом помітив, що її тягне за ногу один з грішників.

– Тікай! – застогнала бісичка.

Вельзепер дивився в її очі – кольору небаченого неба – і був ладен знищити себе за те, що нічого не може зробити.

– Хоч ти, хоч ти побач небо! – ще встигла вигукнути Ґорзулія, а далі грішник затулив їй рота й заходився скручувати руки мотузкою.

Забачивши таке, Вельзепер був готовий сторч головою кинутися донизу, намагатися рятувати кохану, проте розум узяв гору над почуттями. Недодідько знав, що так він розіб’ється. А якщо й ні, то покалічиться й однаково потрапить у лабети чортоловів. Але якщо йому вдасться втекти, то ще буде надія врятувати Ґорзулію. Буде надія!

Думка про надію додавала сил Вельзеперові й він дерся далі. Недодідько чіплявся за майже непомітні уступи, шукав хоч якісь заглибинки або тріщини в камені, щоб хоч по сантиметру просуватися вгору, геть від страшних переслідувачів. І ось до рятівного узвишшя було рукою подати, як Вельзеперові вломився кіготь на руці... і він ледь не зірвався. Його ратиці зісковзнули з хистких опор, за які вони чіплялися, й посунули донизу.

В недодідькових грудях щось обірвалося. Подумки він уже розпрощався щонайменше з вільним життям, а щонайбільше – просто з життям. Та раптом ратиця правої ноги вперлася в невідому підпору. Просування вниз припинилося, і Вельзепер зачепився за щось ще й руками.

Коли він глянув униз, то ледь не обімлів: права його ратиця стояла на голові одного з переслідувачів, ватажка. Вельзепер несамовито відштовхнувся і з несподіваною вправністю павука поліз урвистою стіною. Він досяг узвишшя і, не озираючись, кинувся до печери. Страх гнав недодідька далі й далі, аж поки він не прибіг до невеличкого отвору в глиняній стіні печери. Сюди він останній місяць випускав свою здобич.

Якось Вельзепер зовсім випадково знайшов це місце. За тим, що з отвору час від часу дихало повітрям, нечистий зрозумів, що вихід назовні таки є. От він і став носити сюди кажанів, щоб летіли геть з пекла. Але тепер Вельзепер мусив протиснутися в діру сам і тікати.

Кігтями він заходився розширювати отвір. Добре, що Вельзепер вдався сухорлявим, інакше б... Однак про погане він навіть не хотів думати. Розгрібши отвір до потрібних розмірів, Вельзепер прожогом пірнув усередину.

– Де ти?! Де ти, негіднику?! – долинули до нього розлючені і здивовані голоси грішників.

У напівмороці печери зовсім не було видно тої діри, в яку заліз Вельзепер. Вона таїлася у важкодоступному місці, за великим сталагмітом. Навряд чи переслідувачі знайдуть її. Але про всяк випадок недодідько поліз підземним тунелем далі й далі. Він не знав, що це за тунель, де він тут узявся, але йому до того було й байдуже, головне тепер – утекти. Спочатку він повз на пузі. Далі лаз розширився, і можна було спокійно лізти на чотирьох. Хтозна, скільки Вельзепер отак пробирався незрозумілим тунелем, однак рачкував він доти, доки зовсім не вибився з сил. Тоді, знеможений, він упав на сиру землю, і з думкою про свою нещасну кохану заснув безпробудним сном.