Текст книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки"

Автор книги: Олександр Дерманський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Остання педрада?

Сива таки змилувалася й повернулась до свого господаря. Дід Припічок привіз усі Остапові речі додому, а ввечері прийняв квартирантом і самого новоспеченого вчителя.

Хлопець довго не міг заснути, крутився з боку на бік і приструнчував думки та спогади про минулий день. Було вже за північ, коли Остап нарешті задрімав. Але не надовго. Посеред ночі його розбудив якийсь рейвах і крик, що долинав із сусіднього дворища. Нічну тишу, мов ножем, розтинало обурене коров’яче «муу-у-у-у!». Та ще й на півсела, мов сказилися, лементували кури.

– Що це там у кума робиться? – крекчучи, сповз із ліжка дідусь Михайло. – Піду подивлюся, може, яка лисиця до Тягниряднів ускочила абощо. А ти спи, спи, сину, бо завтра тобі ж на роботу. Штани зашив?

– Зашив.

– То спи. Зараз прийду.

Господар повернувся хвилин за двадцять. Він усміхався в бороду і раз за разом приказував сам до себе:

– От кум! От чортяка сивий!

– А що там? – спитав Остап.

– Та, дрібниця, – ховаючи лукаву усмішку, відповів дідусь. – Ти спав би вже. От чортяка! От галабурда!..

Так Остап і не дізнався, чому дід Припічок ще півночі душився сміхом, ховаючись під ковдрою.

На ранок Остап прийшов на роботу невиспаний, але, на відміну від першої своєї з’яви в школі, принаймні пристойно вбраний.

Перед уроками Павло Панасович зібрав колег на позачергову нараду. І сказав таке:

– Не знаю, як ви, а я не спав. Цілу ніч очей не стулив. А чому, дорогенькі? Думаю, ви всі. Думаю, всі ви знаєте, чому. Бо нам загрожує. Що нам загрожує, ви теж знаєте, і дехто навіть бачив. Дехто навіть бачив, хто нам загрожує.

Парасина Павлівна статечно кивала в такт директорським словам. А увесь невеличкий учительський колектив кивав у такт кивкам завуча. Дружне педагогічне посімейство Глинятинської школи складалося з самого директора, завуча, учительки молодших класів Ніни Силівни і фізрука Геннадія Івановича, того самого дідуся з ревматизмом. Тепер до цієї нечисленної компанії приєднався ще й Остап Валерійович Квіточка.

– Отже, дорогі мої колеги, нашу славну школу спіткала біда, – вів далі Павло Панасович.

– Звідки стікала вода? – перепитала туга на вухо Ніна Силівна. Вона була така древня, що вчила читати й рахувати ще самого директора.

– Це гірше, ніж вода, шановна Ніно Силівно, – це не вода, це справжнє лихо.

– А, коли тихо, то нехай стікає, – махнула зморщеною рукою старенька вчителька.

– Якщо нашу школу закриють, то це буде, – продовжував Павло Панасович. – Я вам навіть скажу, дорогенькі, що це буде. Не буде нічого. Тобто нічого доброго тоді не буде. І це стосується. Усіх нас, між іншим, стосується, якщо хтось ще й досі не докумекав. Куди ми всі подінемось тоді, га? Я вас чітко запитую: га? Чи є у вас відповідь на це просте запитання? Немає.

– Є, – несподівано промовив фізрук. – Ми ніде не подінемось, ми просто залишимось без роботи.

– Правильно! – випалив директор. – Без-ро-бо-ти! Всі чули? А що ж тоді буде? Я маю на увазі – що ж станеться з нашими серцями? Кому ми тоді віддаватимемо наші серця? Кому? Якщо не буде нашої школи і в ній не буде наших дорогих школярів?

– Подумаєш – не буде кольорів, – пхикнула Ніна Силівна. – Я їх вже років двадцять не бачу, усе сіре. І нічого, живу. Не панікуй, Павлушко, ти ще в нас молоденький.

– От-от, – підвищив голос Павло Панасович, – в тому якраз і є наша біда, що треба дивитися. Треба дивитися правді в очі й визнати: ми всі тут старі пеньки. Як не крути, а нас прикриють.

– Кх-кхи, – урвала промову свого керівника Парасина Павлівна. – Я хочу нагадати вам, Павле Панасовичу, що в нашому колективі відучора є й молоді люди.

Остап почервонів.

– А вам, Парасино Павлівно, нагадаю, що лише збіг обставин примусив мене. Примусив мене вчора змінити своє рішення щодо цього юнака. І я прийняв його на роботу. Але це нічого не міняє. Навіть не варто чекати три дні і терпіти інспекторів з їхніми перевірками. Нехай одразу закривають школу і крапка. Що тут мучитись.

– Як же це? – тут уже не витерпів Остап. – Ми повинні боротися! Не можна ж так просто опускати руки! Мусимо перемогти!

– А вам, молодий чоловіче, скажу таке: забудьте про перемогу. Ви лиш подумайте і уявіть, що буде, коли та парочка побачить нашого Геннадія Івановича в дії?

– А що таке? – стрепенувся фізрук. – Що Геннадій Іванович? Геннадій Іванович у формі!

Він хотів випнути худорляві старечі груди, але зойкнув і вхопився за поперек:

– Ой, матері його ковінька, шпигає в поясницю!

– От бачите, – зітхнув директор, – Геннадію Івановичу, вибачте, але, крім гри в доміно й дурня ви вже давно нічому навчити дітей не здатні. А візьмімо нашу дорогеньку Ніну Силівну хоча б...

– Ще чого! – обурилася вчителька. – Нічого ви в мене не візьмете. Ніяких курчат. А от гусенятами можу трохи поділитися. В мене цього року гусенят чимало вилупилося.

– Добре, добре, дорогенька, – поспішив погодитися Павло Панасович.

– Ні, не дорогенькі. По десять гривень віддам, – ніяк не вгавала Ніна Силівна.

– Бачите, юначе, це крах, це просто катастрофа і фіаско. Минулися ті часи, коли в нас сто сімдесят учнів училося. Ви, юначе, не повірите, але в нас ще не так давно навіть живий куточок у школі був. А тоді... Тоді дітей стало як кіт наплакав, тваринок ми в добрі руки пороздавали. Ет!

Директорові навіть сльози на очі навернулися: видно, прикрі спогади наринули на нього. Далі він опанував себе і знову повів рівним голосом:

– Рятунку немає. Шукайте собі іншої школи, юначе. На жаль, це, мабуть, наша остання педрада. Все, колеги, я йду до себе, а ви... а... – він махнув рукою і понуро пішов до дверей.

– Але я хочу працювати в цій школі! – дивуючись власному завзяттю, випалив Остап і вхопив Павла Панасовича за рукав. – Давайте хоч спробуємо.

Директор здивовано звів брови і пильно-пильно придивився до юного вчителя. Наче щойно побачив його вперше. Потім глянув на свою вірну помічницю Парасину Павлівну, обвів поглядом інших учителів. Завучка мовчки кивала. Ніна Силівна і Геннадій Іванович з надією дивились на директора.

– Куди ж ми тоді? – стиха промовив фізрук. – Павле Панасовичу, куди ж тоді? Це ж наш дім.

– Не здаваймося, – підтримав дідуся Остап.

– Ну, гаразд, дорогенькі, – якось ніби переродився, помолодшав Павло Панасович. – Гаразд, є в мене план. Тільки попереджаю, юначе, – подивився він на Остапа, – попереджаю, що ви втрапили в халепу.

– Пусте! – посміхнувся Остап. – До халеп мені не звикати.

План починає діяти

У школі все було готове до перевірки. За кілька хвилин після наради Павло Панасович ознайомив учителів з планом, якого всі мусили чітко дотримуватись. І, якщо пощастить, то їхню школу омине сумний жереб багатьох неперспективних на думку вищого керівництва невеличких сільських шкіл. Через брак учителів і учнів їх ліквідовували, тобто закривали назавжди.

План директора був такий:

1. Павло Панасович вдає, що він дуже радий інспекторам.

2. Парасина Павлівна вдає, що тюлю на вікнах і не повинно бути.

3. Геннадій Іванович вдає з себе сторожа.

4. Ніна Силівна вдає з себе прибиральницю.

5. Остап Валерійович по черзі вдає з себе Геннадія Івановича і Ніну Силівну.

Інспектори прибули за кілька хвилин до початку уроків.

Петро Бредович час від часу просив у Анжели Джолівни маленьке люстерко від пудрениці й уважно вивчав у ньому свою лискучу голову. Після нічних процедур інспекторова лисина рожевіла, неначе ніжна ранкова мальва. Сам він був сонний, але мав піднесений настрій.

Анжела Джолівна теж була в гуморі. Певно, на її настрої позначилися вчорашня вечеря й не менш смачний сьогоднішній сніданок.

Павло Панасович і Парасина Павлівна зустріли гостей на порозі школи.

– А ми вас вже зачекалися! – защебетав директор. – Як відпочили?

– Усе гаразд, – відповів Петро Бредович. – Ходімо вже перевіряти. Анжелочко Джолівно, все записуйте.

– Аякже, Петре Бредовичу, аякже, – закивала його помічниця і витягла з сумочки свій нотатник.

– З чого почнете? – поцікавився Павло Панасович, вдаючи, що йому взагалі-то байдуже, з чого перевіряльники почнуть свою роботу, бо в його школі, схоже, скрізь усе в порядку.

– Спочатку подивимось, як ваші діти займаються фізкультурою, чи немає перенавантажень, – рішуче промовив інспектор. – Де тут у вас спортзал?

– Авжеж, авжеж, – погодився директор. – Чули, Парасино Павлівно? Йдемо на фізкультуру. – Він непомітно підморгнув завучці.

Парасина Павлівна все зрозуміла і чимдуж дременула до вчительської.

– Що це з нею трапилось? – здивувалася Анжела Джолівна.

– Е-е... Мабуть, згадала, що праску забула вимкнути, – придумав Павло Панасович.

– Запишіть, Анжелочко Джолівно, – наказав головний інспектор, – так і запишіть: у школі відбуваються кричущі порушення пожежної безпеки.

– Добре, запишу, – відповіла товстуха, – але праска в учительській – це правильно. Вчителі завжди повинні мати охайний вигляд. Тут я б поставила плюс.

Тим часом захекана Парасина Павлівна ускочила в учительську.

– Ваш вихід, Ніно Силівно! – з порога випалила вона. – Затримайте їх, доки Остап Валерійович перевдягатиметься на фізрука!

Ніна Силівна вхопила відро і швабру й вирушила на бойове патрулювання коридорів.

Інспекторській делегації до спортзалу лишилось якихось десять метрів, коли це з-за рогу, просто на перевіряльників налетіла Ніна Силівна. Новоспечена прибиральниця з усього розгону вгатилася шваброю в черевики Петра Бредовича. Інспектор так і беркицьнувся на спину.

– Ой-ой! – покотилося лунким коридором. – Це неподобство!

– Вибачте! Перепрошую! – затанцював навколо збитого з ніг перевіряльника директор. – Давайте руку. Вибачте, будь ласка. Це наша прибиральниця Ніна Силівна. Даруйте їй, я вас прошу, просто вона дуже старанна. Вона так захоплюється. Так захоплюється своєю роботою, що часом навколо себе. Нічого навколо себе не бачить.

– Це свинство, я вам кажу! Справжнє свинство! – бубнів Петро Бредович. – Анжелочко Джолівно, негайно зафіксуйте цей інцидент.

Кілька хвилин було виграно, але ж Остап без халеп не може. Одягаючись, він поспіхом нап’яв кросівки не на ту ногу. Доки взувався-перевзувався, утратив кілька дорогоцінних хвилин.

– Геннадію Івановичу, – наказала завуч, – негайно перейміть їх і затримайте.

– А що я їм скажу? – спитав фізрук.

– Придумайте що-небудь. Ви ж сторож, зрештою.

Геннадій Іванович заступив інспекторам дорогу перед самісіньким спортзалом. Він, наче шлагбаум, виставив наперед себе свою палицю.

– Що трапилось? – вдав здивування директор. – Познайомтеся, це наш сторож Геннадій Іванович, – пояснив він перевіряльникам.

– Нічого не трапилось, – сердито промовив фізрук-сторож, – школою вештаються сторонні незнайомі люди. Це непорядок, Павле Панасовичу.

– Заспокойтеся, це наші гості – інспектори з обласного управління, – промовив директор, схвально підморгуючи Геннадію Васильовичу. – Пропустіть нас.

– Ще чого! – пирхнув той. – А як щось пропаде, – хто тоді відповідатиме? Я?! Нехай спочатку покажуть документи, що вони справді інспектори, а не махлярі якісь.

– Нічого не поробиш, – вибачливо стенув плечима Павло Панасович, – отакі добросовісні люди в нашій школі працюють. Доведеться показувати ваші посвідчення.

Поки Петро Бредович і Анжела Джолівна шукали документи, за спиною Геннадія Івановича до спортзалу прослизнув Остап.

– Документи в порядку, – промовив колишній фізрук, а тепер сторож Геннадій Іванович, віддаючи інспекторам посвідчення. – Проходьте, будь ласка.

Він відчинив перед Петром Бредовичем двері.

– Я цієї бюрократії вам просто так не подарую! – роздратовано гарикнув головний перевіряльник, переступив поріг спортивного залу – і раптом... хтось вимкнув світло. Точніше, світ. Хтось вимкнув увесь світ.

Ґорзулія

Світ потьмарився в очах Вельзепера, коли він побачив її.

О, як же його серце гупало в ребра, шукаючи виходу з кістяної клітки! Як же воно билося й тріпотіло!..

Недодідько ще не йняв віри своїм очам, а кляте серце вже невідь-звідки взяло крила і намагається випурхнути з грудей, вихопитись – і полинути просто до неї! Бідолашному кажанолову знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе і нарешті збагнути: йому не ввижається, він таки бачить перед собою Ґорзулію. І тоді він закричав:

– Стійте! Зупиніться, кажу вам!..

Коли чортолови вивезли свою здобич у Долину, поглядам полонених відкрилися безкінечні поля з казанами та величезними сковородами. Вельзепер уже тут бував і бачив усе це, але ж тоді в казанах та сковородах сиділи грішники – люди, що за життя наробили пребагато недобрих справ і мусили за всі свої негідні вчинки терпіти муки. Нині ж на місці грішників були Вельзеперові одноплемінники – нечисті всіх мастей і рангів. Окрім найвищого начальства.

– А де ж наші чільники? – спитав недодідько у братів по нещастю. – Щось я нікого з верхівки не бачу.

– Дурні вони в казанах сидіти! – пирхнув Довбня. – Вони давно всі десь нагорі, на теплих островах під сонцем ніжаться.

– Тепер ясно, – промовив Вельзепер. – А то ж я дивлюся, що вищого за гаспида нікого немає.

– Бо так завжди було, – подав голос Копито. – Начальство тільки кричить, що про нас дбає, а як тільки запахне смаленим, то простий чорт їм попід хвіст! Вони лише своєю шкурою переймаються, самі собі дають раду, а ми хоч би й усі до чортової матері виздихали – їм байдуже! Далеко ходити не треба, ось вам наочний приклад! – з цими словами зв’язаний Копито, як міг, брикнув такого ж зв’язаного Люцивула. – У-у, шкура!

І тут Вельзепер побачив Ґорзулію. Вона сиділа в казані, повз який саме проїжджала їхня пересувна клітка. Доки недодідько отямлювався від несподіванки, грішники котили полонених далі й далі.

– Стійте! – Вельзепер і сам не сподівався від себе такої сміливості. – Зупиніться, кажу вам! – закричав він до полонителів. – Стійте, я маю вам щось сказати!

– Чого ти? – пробасив Довбня. – Що надумав?

– Я маю щось сказати, – повторив недодідько. – Я знаю, де вихід нагору!

Ці слова справили магічну дію на трійцю грішників – вони зупинились як укопані і втупилися у Вельзепера, наче барани на нові ворота.

– Я можу провести вас до печери, з якої є вихід у людський світ, – ошелешив слухачів недодідько.

– Як?! – не вірив своїм вухам пан Шкварчак. – Чого ж ти зразу нам не сказав? Ще тоді, як ми зустрілися? Ми б давно всі були не в клітці, а нагорі! Дурень, ти Вельзеговне, дурень...

– Ну, нечиста сило, – пригрозив головний грішник, витягуючи Вельзепера з клітки, – якщо збрешеш – начувайся.

– Не брешу, – відповів Вельзепер, – правда, відведу, тільки розв’яжіть мене.

Його звільнили від мотузяччя.

– Ну, веди! – Усі троє грішників нависли над недодідьком з різних боків. – Тільки не надумай дати драпака.

– Поведу, не хвилюйтеся. Тільки в мене одна умова є.

– Яка ще умова?

– Ми підемо всі разом, ви повинні розв’язати й моїх товаришів.

Грішники переглянулися.

– Гаразд. Нехай буде по-твоєму, – кивнув головний нечестивець, – розв’яжемо, нехай і ці йдуть.

– Але це ще не все, – промовив Вельзепер.

– Чого тобі ще? – вирячився на недодідька ватажок грішників.

– Ще ми мусимо взяти з собою одну фурію. Вона о-он у тім казані сидить.

– Чуєш, ти, яку ще фурію?! – аж роздувся від обурення людський ватаг. – Чи не забагато ти на себе береш – ставити нам умови?

– Ну, як собі хочете, – байдужо кинув Вельзепер і простяг перед собою обидві руки. – В’яжіть назад, і я нікуди не збираюсь.

– Ви тільки гляньте на цього нечистого, хлопці! – гмикнув верховодець. – Тут не що інше, як романтична історія замішана! Ех, бісова твоя душа, колись і я за панночками повпадати мастак був. Давай, показуй свою фурію, де вона?

– Трохи назад повернутися треба. Он той казан.

Радісний, Вельзепер перший побіг до Ґорзулії.

Грішники наздогнали його вже коло потрібного казана.

– Здоров був, – привіталися вони з вогнярем – невеличким грішником, який саме розводив попід казанами вогонь. – Є справа.

– Як є, то кажіть, – діловито відповів чоловік.

– Віддай нам оцю бісичку.

Зачувши ці слова, Ґорзулія подивилася з високого казана донизу й побачила Вельзепера. Він стояв і закохано дивився на неї. В зацькованому погляді колишньої секретарки проблиснули вогники надії. Вона не зводила очей з Вельзепера, якого, на власний подив, одразу впізнала.

– Хе, розумники які! – пхикнув тим часом вогняр. – За які це такі коноплі я вам мушу бісичку віддавати?

– Ну, розумієш, дуже треба, – вели своєї Вельзеперові грішники. – Віддай, що тобі з неї?

– А що мені з вас, га? – не здавався чужий грішник.

– Слухай, а давай мінятися, – раптом запропонував головний поневолювач.

– Мінятися? – помітно зацікавився коротун. – А що дасте? Які такі коноплі?

– Конопель немає, але є повна клітка нечистих. То що – по руках?

– То ще треба на тих нечистих подивитися, – вогняр недовірливо покосився на клітку. – Якщо всі такі здохляки, як оцей, що з вами прибіг, то мені таких не треба. Як то кажуть, краще бісичка в казані, ніж біс у бур’яні. Мене не обдурите. Ідіть собі.

– Чув, куцорогий, – головний грішник звернувся до Вельзепера, котрий зачаровано дивився вгору на Ґорзулію і зовсім не чув людської розмови. – Доведеться когось на обмін дати йому, бо так не відпускає твою пасію. Ти оглух, нечисть?! Не відпускає, кажу, мінятися треба!

– А на що ж мінятися? – стрепенувся Вельзепер.

– Не на що, а на кого. Доведеться кимось із твоїх друзяк пожертвувати.

– А віддайте йому пана Шкварчака. Він нам не друзяка ніякий, – осінило недодідька. На більше він не заслуговує.

– Це того, що вас усіх до нас привів?

– Того самого. Він, до речі, не простого десятка чорт – він гаспид.

– Гаспид? – зацікавився вогняр. – Ану, ведіть його, подивимось. Може, щось і вийде з цієї балачки. Ану, ану...

Під схвальне улюлюкання Довбні та Копита, пана Шкварчака обміняли на Ґорзулію.

Вийнята з казана, вона погано розуміла, що відбулося, але весь час промовляла, тулячись до Вельзепера:

– Дякую, дякую, дякую...

А щасливий і розчулений Вельзепер несміливо притискав фурію до себе і зніяковіло поглядав то на грішників, то на своїх одноплемінців.

Другий сеанс

Світ увімкнувся аж під вечір. Петро Бредович спроквола розплющив очі. Першим, що він побачив, була широченна спина Анжели Джолівни. Помічниця сиділа за столом і голосно плямкала.

– Де я? – стиха спитав інспектор. – Світло вже дали?

– Ну нарешті! – підскочила до гостя тітка Галя. – Ви на печі. У нас.

– А хто ви такі?

– Ми? Тягнирядни.

– А-а, вибачте, просто в голові макітриться.

– Ой, я так переживала, так переживала, Петре Бредовичу! – тут як тут опинилася й помічниця. – Ну, слава Богу! Бо я так переживала за вас, так переживала, що й вареник до рота не йшов. Вже думала, що ви ніколи не прокинетесь.

– А що трапилось? Як я тут опинився? Ой, щось голова гуде, ой, зараза!..

– Та ж вам, Петре Бредовичу, м’ячем у голову влучило.

– Яким ще м’ячем? – звівся на лікті інспектор. – Я такого не пам’ятаю. Лише пригадую, як той противний сторож перевіряв посвідчення, а тоді я зайшов до спортзалу, а тоді... тю ти, далі темно. Ну так, вимкнули світло! Що то було?

– Ото й був м’яч у голову, Петре Бредовичу, – співчутливо промовила Анжела Джолівна. – Ви одразу гупнулися на підлогу. Я спочатку гадала, що ви надумали пожартувати. А тоді так злякалася, так злякалася! Добре, що директор школи і фізрук їхній, молодий спеціаліст, до речі, винесли вас на свіже повітря, а тоді сюди перенесли, щоб ви очуняли.

– От тобі й маєш, – старший інспектор почухав потилицю. – І довго я тут лежу?

– Довгенько, – до кухні увійшов господар. – Як ви тут?

– Та байдуже. Тільки на плечах – наче не голова, а вулик.

– Нічого, це буває, – дядько Василь підійшов до печі з налитою чаркою в руці. – Ось я вам мікстурки приніс.

– А допоможе? – недовірливо скривився Петро Бредович.

– Канєшно! Це ж найперші ліки! Пийте.

– Ні, не буду, – відмовився інспектор. – Я це діло не дуже. Та й ви не захоплюйтесь, бо воно не таке й корисне, як ви думаєте.

– Зовсім не корисне, – підключилася тітка Галя. – Хоч ви йому скажіть, Петре Бредовичу. Бо я вже років з двадцять йому товкмачу, що від горілки саме лихо, але ж йому хоч кіл на голові теши.

– Правду каже ваша дружина, правду, – кивнув контужений інспектор, – горілки краще взагалі не вживати.

– Чув, що тобі вчена людина каже? – нависла над чоловіком тітка Галя. – Як мене не слухаєш, то хоч його послухай.

– Ет! – махнув рукою дядько Тягнирядно. – Стара пісня. Як не хочете, то й просити більш не буду. Але повечеряти треба. А йдіть-но до столу.

По вечері прийшов Павло Панасович – спитати, як почувається інспектор.

Він довго вибачався перед Петром Бредовичем, сказав, що завтра чекатиме і його, й пані інспекторку з нетерпінням. Потім директор авторитетно запевнив, що завтра нічого подібного до нинішнього непорозуміння не трапиться. Ба більше: інспектори будуть просто наповал вражені їхньою школою. На що Петро Бредович сказав: «Дякую, але наповал ви нас уже вразили, більше не треба». Потім директор іще раз вибачився й пішов собі.

Вже як спровадили Павла Панасовича, Анжела Джолівна сіла записувати під диктовку господині рецепт тіста на вареники з вишнями, а господар повів Петра Бредовича до хліва на другий сеанс лікування лисини.

Тягниряднівського бичечка звали Беник. Народився він чотири дні тому і вже знав (мама казала), що в них є господар і господиня. Вони дещо дивні: ходять лише на задніх ногах, тому й звуться людьми. Як хто не знає, – то «люди» по-коров’ячому означає «двоногі». Але попри всю свою дивакуватість вони добрі й лагідні. Тричі на день приносять мамі смачну люцерну або кукурудзу, дають воду. За це мама ділиться з ними молоком.

Але вчора вночі разом з господарем до хліва увійшов незнайомий двоногий. І, уявіть собі, запхав у загін до Беника свою голову. Теляткові саме різалися ріжки, тому в нього дуже свербів лоб. Отже, Беник з радістю пристав на запросини побавитися. Він трошки розігнався – і бухнув незнайомця в чоло. Але той виявився слабаком. Після першого ж удару позадкував, заточився і смішно ляпнувся прямо в свіженьку мамину купку. А тоді господар щось Беникові сказав по-своєму. Звісно ж, Беник толком нічого не зрозумів, але йому здалося, ніби хазяїн каже, що вдруге буцати смішного дядька не треба. Відтак незнайомець знову наставив проти нього свого лоба.

Взагалі-то Беник любив дві речі – буцатися й лизатися. За чотири дні свого життя він багато чого вже встиг лизнути. Усе, що було в його невеличкому загоні, біля маминого стійла, він уже лизнув. Господаря й господиню – також. Навіть по кілька разів. Але до багатьох речей Беник просто не міг дотягнутись. Особливо йому кортіло лизнути одну яскраво-жовту круглу штучку. Штучка висіла під стелею і спалахувала щоразу перед тим, як до хліва мали ввійти господар чи господиня.

Отож Беник вирішив лизнути голову незнайомця. Тим більше, що голова в того двоногого була чудернацька, не така, як у господаря. В господаря на голові росла сіра шерсть, а в цього двоногого не росло нічогісінько. Тобто геть зовсім! Це була геть-чисто гладесенька голова. Навіть трохи ту штучку нагадувала. І Беник лизнув голову. На смак вона виявилася солонувата. Мамине молоко теж спочатку було трохи солонувате, а згодом стало солодке. Тому Беник уперто продовжував лизати ту голову, ждучи, що вона посолодшає. Та голова не солодшала. Дуже скоро вона взагалі стала ніякою на смак, і розчарований Беник покинув її і пішов у куточок спати.

Ось і сьогодні господар привів незнайомця, і той знову підставив йому свою голову.

Учора Беник трохи образився, що так і не долизався до солодкого, тому сьогодні не хотів навіть починати. Тим більше, що цього разу голова не була такою лискучою, як учора, а мала тьмяно-рожевий колір.

– Не хоче, – розчаровано промовив Петро Бредович. – Що робити?

– Є ідея. Треба намастити вашу лисину сметаною, – сказав господар.

– Ви геній! – вигукнув інспектор. – Хутчій несіть сметану!

За якусь хвилину дядько Тягнирядно приніс глечик зі сметаною.

– Мастіть, – наказав Петро Бредович, підставляючи голову.

Спочатку все йшло як по маслу. Хоч і йшло по сметані. Беник з охотою злизував її з лисини, дядько Василь мастив нову порцію, і бичечок смакував знову. Але після третього підходу Петро Бредович застогнав:

– Щось воно пече. В нього такий шорсткий язик, щоб ви знали.

– Канєшно, шорсткий.

– Учора було лоскотно, а сьогодні вже пече.

– Нічого. Зате будете пелехатий, як лев. Терпіть.

Інспектор витерпів ще чотири намащування-злизування, а потому чоловіки подалися до хати.

– Набагато краще зі сметаною, – повідомив помічниці Петро Бредович.

– Я знаю, – відповіла та, – вареники з вишнями без сметани такі собі.

– Я не про вареники кажу, а про лікувальний ефект. Допишіть там, де ви нотували про телятко. Допишіть, Анжело Джолівно: спочатку треба намастити голову сметаною.

– Добре, запишу, – промовила помічниця й зашаруділа сторінками.