Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)
Подібні ситуації вчиняються переважно тоді, коли людина іще недосконала, іще не зреклася своєї гордині, своєї волі, і вибирає сама, а не водиться виключно Духом Святим. Якщо, за Словом Божим, іще “підперізується й ходить, куди бажає”, а не “простягла свої руки”, не віддалася повністю на волю Божу, не зреклася себе, і “Інший Утішитель”, Дух Правди, не “підперезав її, і не веде”, куди й не хоче її плотський розум. І про таку проблему недосконалого вибору я уже розповідав у книзі “ІЩЕ НІЧ...” (див. розділ “КОЛИ СТАЛАСЬ БІДА...”).
Якщо говорити про стосунки держави та Церкви, та про пов’язані із цим проблеми, то звісно, Церква відділена від держави, але держава не відділена від Церкви. Вірні Церкви є водночас і громадянами країни, і з цим, без сумніву, треба рахуватися.
Що стосується армії та силових структур держави, то церковна ієрархія, чернецтво, взагалі духовні левити – прилучені до Божої справи, відокремлені від світу служителі Церкви (і не лише номінальні, але й вибрані миряни), які є провідниками християнських ідей, і які, власне, й репрезентують для урядових інституцій церкву Христову, повинні триматися мудрого нейтралітету. Хай кесар займається кесаревим! Силові питання – суть світські, а зовсім не церковні, і завдання церкви Божої не заохочувати “кесаря” до силових дій, а навпаки, там де це можливо, звати до повного їх уникання:
“Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, Говорить Господь” (див. Захарії, 4 розділ, 6 вірш).
Треба розуміти, що на певному етапі розвитку суспільства силові структури – армія, поліція, служба безпеки тощо – є об’єктивно необхідними атрибутами держави головно з причин зовнішніх та внутрішніх небезпек її соціальному спокою. Однак у кожного свої задачі. Задача Церкви – це духовне просвічення суспільства, бути “школою смиренномудрості і джерелом благодаті”. Заповідь же “Не вбивай” у любому випадку залишається – “Не вбивай”, і нічого тут не можна ні віднімати, ані додавати!
Тому-то Іван Хреститель і не наказує воїнам полишати службу в армії, але навчає їх Божим заповідям:
“Питали ж його й вояки й говорили: «А що нам робити?» І він їм відповів: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю...»” (Луки, 3 розділ, 14 вірш).
Спастись може кожний, незалежно від своєї професії, аби виконував він заповіді Божі. І діяти повинен кожен у міру того, скільки може вмістити. Тож віддайте кесарю кесареве, а Богові – Боже.
А служити в армії, чи не служити, брати при цьому до рук зброю, чи не брати, стріляти з неї, чи не стріляти, і якщо стріляти, то куди – це є право вибору кожного. Ми створені Богом за образом Його, себто вільними, а тому й вільні самі обирати свій шлях. Тож вдосконалюймося духовно! А відтак і діймо: всяк згідно з рівнем своєї досконалості, максимально наближуючись до вищої її планки – Христа, – завжди пам’ятаючи, що “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові”, та “Бог приведе кожну справу на суд” (Римлянам, 14 розділ, 12 вірш, також Екклезіаста, 12 розділ, 14 вірш).
“НЕ ВБИВАЙ!” – говорить Господь...
СТРАХ
Запитання: Що криється за словом “страх”?
Відповідь: Страх!.. Він знайомий кожній людині, кожному із нас. Як часто ми, опинившись у тій чи іншій загрозливій ситуації, відчуваємо оте неприємне “смоктання під ложечкою”, слабкість, а інколи навіть і нудоту. Холодний піт, тремтіння кінцівок... Що це? Що відбувається у той момент, коли нами оволодіває цей тваринний інстинкт? І невже пояснення криється лише у банальному інстинкті самозбереження? А якщо навіть і так, то чи не використовує його хтось у своїх власних, корисливих цілях? Кому це може бути вигідно?
Для того, аби дати відповідь на це запитання, необхідно зрозуміти, що єдиним творцем енергій (творцем “вселенської енергії любові” – за висловом архієпископа Луки, в миру професора, доктора медицини Войно-Ясенецького) є Господь Бог. Саме тому Він і називається “Творець”. Сатана ж – вселенський дух злоби – не продукує енергії, бо й сам є лише творінням. Але погляньмо, яку велику силу він має! Настільки велику, що Святе Письмо називає його “князем світу” та “богом віку цього”... Де ж бере він силу цю? Звідки у нього стільки енергії? Він краде її у нас з вами! Це ми, навіть і не усвідомлюючи того, годуємо, живимо ворога роду людського! Тому-то у Біблії сатана відомий також і як злодій та ошуканець, який “грішить від початку” (1 Івана, 3 розділ, 8 вірш).
Диявол не може уловлювати так би мовити “високочастотної”, “гарячої” енергії Божої безпосередньо, – вона попросту пече, знищує його як муху окріп, спалює усе нечисте подібно “вогню поїдаючому”. Він може сприйняти лише “низькочастотну”, “холодну”, трансформовану уже енергію. А ми з вами – і є насправді отими “трансформаторами”!
Згадаймо. Нас викликають до начальника, що називається, “на килим”. Уже підходячи до кабінету та чуючи за дверима розгніваний голос “шефа” ми відчуваємо знайоме “смоктання”. Виходячи ж після “екзекуції” – чуємо таку слабкість, що ледь тримаємося на ногах, і схожі з вигляду на вичавлений лимон. Що ж сталося? Та просто з нас висмоктали енергію! А конфліктну ситуацію та нестриманого начальника сатана використав легко як інструмент – такий собі нехитрий “апарат для енергодоїння”.
Існує шість основних випадків, коли сатана забирає у нас силу. Запам’ятаймо їх, і смиренням, стриманістю та молитвою спротивмося дияволу, то й утече він від нас (Якова, 4 розділ, 7 вірш):
Страх, тривога.
Гнів, роздратування.
Гордощі та образа (як зворотна сторона тієї-таки гордості).
Суєта, поспішність, розсіяність та марнослів’я.
Усяка нестриманість “язика, серця та черева”.
Перевтома.
ЧОМУ ЛЮДИНА ХВОРІЄ?
Запитання: Чому людина хворіє?
Відповідь: Чому людина хворіє? Чому Господь допускає нам це випробування? Навіщо творіння Боже страждає, “зітхає й мучиться аж досі” (див. Римлянам, 8 розділ, 22 вірш)?
Сьогодні широко відомою є оця сентенція: “Краса врятує світ”. Мені ж більш імпонує інша: “Страждання урятують світ”. Так, саме страждання! Чому? Тому що скорботи ведуть нас, самолюбних та неслухняних, до смирення, а смирення – то єдиний шлях спасіння: Бог бо противиться гордим, смиренним же дає благодать (див. Якова, 4 розділ, 6 вірш; 1 Петра, 5 розділ, 5 вірш)...
Смирення – єдиний правдивий шлях спасіння: шлях очищення, вдосконалення, одухотворення тварі. Та чи смиренні ми насправді у нашому житті? Чи не як тривога, то до Бога? На жаль, саме так у більшості випадків і є. На жаль, лише тоді, коли ми страждаємо, здебільшого ми й стаємося уже тихими, незлими та сумирними. Як кольнуло десь усередині – то одразу: “Ой, Боже!” Ось, уже й за Бога згадали... Іще раз кольнуло, уже сильніше – і “Господи, за що?!” Чудове запитання, початок мудрості – страх Господній... У лікарні, як відомо, крутих норовом немає – м’якшають твердосерді (одначе знову-таки в залежності від серйозності хвороби). Усі тихенько, смиренно вишикуються біля ординаторської зі своїми шприцами й ампулами у руках, а чи мовчки прямують на процедури... З’являється час і на роздуми про сенс життя, і на молитву. Та й думки про смерть повертають усе з голови на ноги, допомагають вірно визначити життєві пріоритети. Так “зупиняємося на шляхах своїх”. Так робимося смиренними...
Сказане вище висвітлює лише один аспект, одну з причин наших страждань. Насправді ж їх є багато, і пам’ятаймо, що не Господь є прямим причинцем їх. Він, як сказано, “жне там, де не сіяв, і збирає там, де не розкидав”. Сіє й розкидає страждання “князь світу цього” й “бог віку цього” – сатана: вселенський дух злоби піднебесної сфери, плотський наш розум. Він живе, діє в нас, цей геній гордості, лінивства та лукавства нашого. Це він сьогодні править бал в серцях мешканців землі, і від нього в дійсності усі неправди й проблеми, біди та спокуси світу. Ліки ж від них є одні – благодать Божа, що подається нам по вірі нашій смиренній. І перший крок до неї – щире покаяння.
Взагалі ж існує чотири випадки, коли Бог допускає нам страждання:
Грішнику, щоб навернути його до віри.
Праведнику, коли він збочує з правдивої дороги, щоби повернути його.
Праведнику для вдосконалення, бо “сила Божа здійснюється в немочах” (2 Коринфянам, 12 розділ, 9 вірш).
Святому праведнику, щоб засоромити сатану (приклад праведного Йова).
Втім, останній варіант – явно не для більшості з нас...
“Я БУВ МОЛОДИЙ, І ПОСТАРІВСЯ...”
Запитання: Кажуть, що багатство – це вміння вдовольнятися необхідним. Наскільки вірною є дана сентенція?
Відповідь: Чи бажає Господь, щоби ми з вами були голодні, холодні, щоб не мали даху над головою, чим заплатити за квартиру або вивчити власних дітей? Безперечно, ні! Він прийшов для того, щоб ми мали життя, “і подостатком щоб мали”. Бо якщо ми, будучи злі, прагнемо доброго статку для дітей своїх, то наскільки ж більше Татусь наш, що на Небі сущий, Ім’я Якого є Любов, бажає щастя нам з вами! Тож знає Отець наш Небесний, що всього того нам потрібно. Шукаймо ж найперше Царства Божого й правди Його, – а все це нам додасться...
Що таке Щастя? Яка універсальна формула його? ЩАСТЯ – ЦЕ МИР! Це найбільш повне задоволення духовних та фізичних потреб людини, при безумовній домінанті перших. Саме дві ці сфери людського життя й повинно нам оптимально обстояти. На одному крилі не полетиш. І дійсно, не можна бути щасливим без духовного задоволення, хай навіть дім і був би “повною чашею” (згадаймо того ж таки митаря Закхея, що був духовно “малий на зріст”, – див. Євангеліє від Луки, 19 розділ, 1–10 вірші). Так само й на фізичному рівні: хіба можна бути щасливим тоді, коли, скажімо, ви голодні, або вам холодно, або ж у вас нестерпно болить зуб? Тож два крила! Але пам’ятаймо, що сенс життя – саме духовне вдосконалення людини, а отже з часом духовна частка має ставатися дедалі більшою, матеріальна ж – дедалі меншою: “віддай плоть, і прийми Дух”, – навчають Святі Отці.
Коли ми іще діти, то мріємо: ось виросту, зароблю сто гривень, зайду у магазин і куплю усі торти й тістечка, та всю солодку воду, яка там є!.. Коли ж стаємо дорослими, то з посмішкою згадуємо дитячі наші мрії. Так само й тут: чим дорослішою духовно, чим досконалішою стає людина, тим менше матеріальних потреб вона має, і тим більше цінує духовне. А приходить час – і речове у житті її згортається до рівня лише вкрай необхідного, людина врешті-решт робиться вільною від нього.
Що насправді потрібно людині? Чи дійсно нам необхідні усі ті речі, якими ми себе оточуємо, і надбанням яких палаємо все своє життя? А може усе це лише “про людське око”, лише для потішання власної гордині, щоб не бути “гіршими від людей”? Аби дати нелукаву відповідь на це запитання – варто просто на хвилинку уявити себе на безлюдному острові, і скласти реєстр необхідних нам речей. І з’ясується, що не потрібні нам ні стильні меблі, ні фасонистий одяг, ні вишукана обстановка тощо. Навпаки, в ціні будуть прості, дешеві, але міцні й добротні речі. То для чого це все? Для кого стараємося, зі шкіри пнемося, щоб придбати?..
Тож не турбуймося надто про завтрашній день – живімо, а не тільки-но забезпечуймо життя; віруймо, працюймо, і Господь не полишить нас, як і сказано: “Не журіться про життя своє – що будете їсти та що будете пити, ні про тіло своє, – у що зодягнетеся”.
Якщо ми дійсно праведники Божі – тобто шукаємо правду, знайшли її в Ісусі Христі – у смиренні та любові, і йдемо цією дорогою правди, яка веде в життя вічне, то, будьте певні, на 100% збудуться слова псалмоспівця Давида:
“Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили” (Псалом 36 (37), 25 вірш).
Та й поки ми іще діти у вірі, і ще тільки робимо перші кроки на шляху правдивого зростання нашого, – то й тут не сумніваймося, дасть нам Господь “усі торти й всі тістечка”, що їх ми бажаємо мати. Поки іще бажаємо мати їх...
“НЕ РОЗПАЛЮЙСЯ ГНІВОМ СВОЇМ НА ЗЛОЧИНЦІВ...”
Запитання: Чи справедливо це, що грішники нерідко живуть краще, аніж праведники?
Відповідь: Інколи із уст недосвідчених іще християн-початківців можна почути таке запитання: чому часто-густо тим людям, які сіють зло, добре живеться на світі? Вони накопичують за чужий рахунок багатство, стараються утримати в будь-який спосіб владу, здатні обманювати, вдаються до наклепів, а Бог їх тримає на землі... Невже це справедливо, коли чесні люди, які керуються у своєму житті законом справедливості, нерідко страждають, а ці живуть і потішаються? І чому далеко не завжди зло карається (не державним законом, а Богом)? То Бог є милостивий, чи справедливий?
Відповідь на це запитання насправді вміщена у 36 (37)-му псалмі Давида:
“Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних,
бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина – пов’януть!..” (читай Псалом 36 (37) повністю).
Насправді через свою банальність істина “не в грошах щастя” не перестає бути істиною. Тож, по-перше, тим людям, які сіють зло, зовсім не добре на світі! Це нам зі сторони так здається, бо ми не можемо увійти в серце їхнє. А якби увійшли, то, запевняю вас, не знайшли б там ні миру, ні радості, ні щастя. Ми побачили б лише пекельний вогонь ненависті і гріха, та невсипущу черву вічного невдоволення. Зовнішність оманлива, і за маскою успішності та потішання завжди приховується обличчя страждання.
Пристрасть, яка б вона не була – чи то злість, чи заздрість, чи жадібність, чи владолюбство, чи лицемірство, чи неправдомовство, чи інша яка пристрасть душевна а чи тілесна, неодмінно є джерелом руйнації, а отже страждання (тому вона й “пристрасть” – від “страсть”, “страх”, “страждання”). Як висловився святий отець Церкви Григорій Богослов, ми “сластолюбством купуємо собі пошкодження”. У самій суті пристрасті гріховної потенційно уже закладена ідея страждання в значенні руйнації, поневолення (рабства гріху) та смерті. Тому “раб гріха” не може бути щасливим за визначенням, бо не може мати справжнього, не сурогатного задоволення своїх духовних та фізичних потреб.
По-друге, хто сказав, що зло не карається?
“Не бариться Господь із обітницею (із обітницею “Я відплачу, Мені помста належить!”), як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття.
День же Господній прибуде, як злодій вночі...” (2 Петра, 3 розділ, 9–10 вірші).
Господь довго терпить, дає нам шанс, чекаючи покаяння нашого! І це стосується як кожного окремо взятого грішника, так і людства у цілому. Тому не звинувачуймо Його у вселенському злі – у бідах та стражданнях наших. Він “жне там, де не сіяв, і збирає, де не розкидав”. Це ми з вами розкидаємо! Ми сіємо зло! Це з нашої ласки – через гордість, лінивство та лукавство наше – князем світу цього і богом віку цього є не Бог, а сатана!..
Ось вам і відповідь на поставлене запитання. Стосовно ж останнього пункту: “Бог є милостивий чи справедливий?” – то відповім однозначно: і милостивий, і справедливий, бо Він є ЛЮБОВ. Бог безпристрасний, але не байдужий. Він любить, шкодує, співчуває, радіє. Однак справедливий Він не у нашому, людському розумінні цього слова. Як повідає старець Силуан (Антонов):
“Про Бога не можна сказати, що Він несправедливий, тобто що в Ньому є неправда (несправедливий – неправедний – неправдивий), але не можна й казати, що Він справедливий так, як ми розуміємо справедливість. Святий Ісак Сирійський каже: «Не наважся Бога назвати справедливим, бо яка ж це справедливість – ми згрішили, а Він Сина Єдинородного віддав на хрест?»...”
НІКОЛИ ЛЮБОВ НЕ ПЕРЕСТАЄ!
З листа читача: Порадьте, як мені бути. В мою душу вселився страх, неспокій, невпевненість...
Я розумію, що секс – це гріх...
Я люблю його, і він мене любить (навіть більше, ніж я його). Він дуже хоче, щоб ми були разом. Але саме зараз я стала розуміти, що не зможу бути з ним щасливою. В першу чергу це тому, що він не вірить у Святе Письмо...
Мене лякає те, що він у всьому хоче бути главою... Цим він принижує мене. Він егоїст, завжди думає тільки про себе і робить усе так, аби тільки йому було добре...
Ось чому у мене дуже великі сумніви щодо того, чи будемо ми з ним щасливими. Чи буде між нами вічно любов, злагода, повага, довіра, взаєморозуміння...
А зараз я взагалі розгубилася. Я боюсь, що моя любов може взагалі зникнути...
Відповідь: Слава Ісусу Христу, сестро!
Зупинюся на деяких пунктах Вашого листа. І перш за все – на Вашому душевному стані.
Страх, неспокій, невпевненість, про які Ви пишете, суть результат втрати благодаті Всесвятого Духа. А це буває через гордість, лінивство та блуд наш зі світом. І причина цих проблем завжди криється у першу чергу в нас самих. Втім, вагомий “внесок” у те, що з нами відбувається, вносять також батьки, суспільство та церква, які не навчають, як належить, чад своїх. Як і сказано: “Погине народ Мій за те, що не має знання...” (Осії, 4 розділ, 6 вірш). Про те ж, що конкретно робити у даному випадку, а також у всіх трапунках, коли маємо проблеми в сім’ї, із здоров’ям, матеріальні та на роботі я детально написав у “ПАМ’ЯТЦІ ДЛЯ ТИХ, ХТО ШУКАЄ СПАСІННЯ”, яку Господь благословив мені скласти як відповідь на подібні запитання (див. Додатки до цієї книги – прим. авт.).
Далі Ви пишете, що “секс – це гріх”. Насправді ж не секс, як статеві відносини, сам по собі є гріх, але секс без любові, тобто той-таки блуд! А її, цієї любові, у ваших стосунках, як видно з листа, насправді й немає! Присутня сама лише декларація любові. І це біда більшості молодих людей (особливо ж це робиться помітним в останні часи), які з головою кидаються у вир “дорослого життя”, стають на “рушничок щастя”, навіть і не усвідомлюючи насправді, що це таке – правдиве кохання. Не відаючи не лише чистої любові, але й смирення, як шляху здобуття її (“Мене лякає те, що він у всьому хоче бути главою... Цим він принижує мене...”). Плутаючи любов і хіть, любов і часове захоплення, любов і нехитру симпатію. “Він (вона) мені подобається” – ось єдиний “аргумент” на користь спільного життя, який звідують батьки від своїх “дорослих” дітей. А коли навіть і “Я люблю його (її)” – то здебільшого мається на увазі те ж таки “подобається”.
Любов – це союз досконалості. Любов – над усе. Любов, якщо вона є, покриває багато гріхів (навіть і гріх хули на Господа – “невіри у Святе Письмо”, про який Ви пишете). Але якщо вона є! Якщо ж немає, то:
“Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий!
І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо!
І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!..” (1 Коринфянам, 13 розділ, 1–3 вірші).
Це гімн про Любов божественного Павла. “Ось чому у мене дуже великі сумніви щодо того, чи будемо ми з ним щасливими...” – пишете Ви. Ось чому такі ж самі “дуже великі сумніви” щодо цього і у мене також! Бо не в’яжеться оце Ваше: “Він егоїст... завжди думає тільки про себе... не цінує того, що для нього роблять... не розуміє моєї душі... він поганий... моя любов може взагалі зникнути...” з Павловими ознаками істинної любові:
“Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається,
не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого,
не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає!..” (Там же, 4–7 вірші).
АНТИХРИСТ. АПОФЕОЗ
Запитання: Дуже близька мені людина потрапила під вплив відомого псевдоправославного руху.
Зміст такий: часи антихриста на порозі, хто в це не вірить – як мінімум уражений духовною сліпотою; треба готуватися аж до запасання продуктами, купівлі землі і побудови бункерів; підготовляється уживляння чипів; світовий екуменізм – лжерелігия; глобалізм – економічна база і т.д. Зараз останні часи – всі ознаки в наявності.
Хотілося б почути думку авторитетного богослова з цього питання, і я звертаюся до Вас.
Відповідь: Зараз дійсно “останні часи” – період апофеозу влади антихриста, епоха кінця бунтівливого нашого часу, ворохобного нашого світу – година другого пришестя Христа у славі. Але кінець цей – не буквальне знищення планети Земля. Аж ніяк! Не чекайте ні ангелів з вогнеметами за плечима, які палитимуть підмісячну вщент, ані Антихриста, що всядеться в Ієрусалимському храмі як Бог. У Писанні мова йде про духовні речі – про порятунок людини і людства! Слово Боже, віра смиренна, благодать Любові Господньої – ось той “вогонь поїдаючий” усі стихії, усі пристрасті, усе мирське, усе світське в серці грішної, земної (не “громадянина Неба” іще) людини. Ось той “вогонь”, і ось та “земля”! Земля ж буквальна не для знищення була створена, але для життя:
“І святиню Свою збудував Він, як місце високе, як землю, що навіки її вґрунтував ” (Псалом 77 (78), 69 вірш);
“Поправді кажу вам: не перейде цей рід (рід людський, земля не буде знищена!), аж усе оце (пришестя Христа) станеться” (Матвія, 24 розділ, 34 вірш);
“А за днів тих царів (за днів існуючих на землі держав, за днів існуючої, а не спаленої у вогні землі) Небесний Бог поставить Царство (Царство Духа, Царство Благодаті, Царство Смиренності та Любові), що навіки не зруйнується” (Даниїла, 2 розділ, 44 вірш).
Тому і молимося: “Нехай буде воля Твоя як на Небі, так і на землі...”
Що ж стосується приходу на землю антихриста, то він уже давним-давно “у Божому храмі сидить, як бог, і за бога себе видає” (2 Солунянам, 2 розділ)! Тут “бог” – сиріч “багатий”. “Багатий” на істину, на віру, на благодать, про якого Господь:
“Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (див. Об’явлення, 3 розділ з 14 вірша).
Сьогодні цілком відкрився цей “відступник, беззаконник, призначений на погибель, що противиться та несеться над усе”. Однак він не казковий чорт з рогами й хвостом, але дух новозавітного фарисейства, дух гордині та нелюбовності, – зцілена голова звірини, що взяла силу від сатани! І відкрився він у розп’ятому тілі Христовому – в церкві Божій...
Раніше, у дні апостолів, ця “таємниця беззаконня” була уже в дії. Але не звершувалася вона доти, доки не був “усунений із середини” тіла номінальної церкви утримуючий від смерті її дух Христів, що діяв через апостолів – живих свідків і благовісників Христового вчення – Вчення Смирення та Любові. Сьогодні ж – в останні дні – цілком уже виявився цей “беззаконник, що його Господь Ісус заб’є духом вуст Своїх (полум’яним Словом Істини) і знищить з’явленням приходу Свого (вогненним мечем благодаті Божої – Духом тієї ж Істини)”.
Антихрист = анти + Христос, тобто анти-Христос.
“По тому пізнають усі, що ви учні Мої , як будете мати любов між собою... ” (Івана, 13 розділ, 35 вірш);
“Візьміть ярмо Моє на себе й навчитеся від Мене , бо Я лагідний і сумирний серцем... ” (Мф. 11.29).
Чи маємо любов у серце своєму? Чи маємо смиренність? Чи приймаємо ближнього свого таким, який він є? Що чуємо з амвонів церков? Благословення чи прокльони? І взагалі, називаючи себе “християнами”, чи знаємо, що вчення Його, яке вказує нам шлях до Отця, є вчення про святе й найсолодше СМИРЕННЯ ХРИСТОВЕ? Чи пам’ятаємо саме значення цього слова? Чи не плутаємо смиренність із рабською покірністю або святенницькою єлейністю, зі злочинною байдужністю або елементарною бездіяльністю?.. Чи дійсно учні Христові?
Якщо ж не Христові – то чиї?
“Хто не зо Мною, той супроти Мене ; і хто не збирає зо Мною, той розкидає” (Мф. 12.30).
“Проти” – є “анти”. Антихристові, антихрист, антихристи!..
“Діти, – остання година! А що чули були, що антихрист іде, – а тепер з’явилось багато антихристів, – з цього ми пізнаємо, що остання година настала!
Із нас вони вийшли (як здичавіла гілка – вони повстали із лона Церковного, але уже не є овечками Господніми, хоча, в засліпленні духовному, й вважають себе Її синами), та до нас не належали (були віруючі, але не вірні). Коли б були належали до нас (якби були істинно учнями Христа – смиренними та любовними), то залишилися б з нами (залишилися б християнами не де-юре лише, але де-факто – тими, хто змиряється, хто “збирає з Христом”);
але вийшли (але вони відпали від Христа), щоб відкрилося, що не всі вони наші (що не всі номінальні християни є християнами реальними, але багато-хто – антихристами, явленими в образі ангелів світла)…” (1 Івана, 2 розділ, 18–19 вірші).
МІРИЛО ІСТИНИ
З листа читача: В Одкровенні бачимо сім церков, що діють в Азії на момент отримання відкриття святим Іоанном Богословом. І ці сім історичних помісних церков знаходяться у різному духовному стані. Одна з них, наприклад, взагалі мертва, за свідченням Самого Ісуса: “Я не знаходжу, щоб справи твої були досконалі перед Богом Моїм”. А дві церкви – схвалюються Господом, до них загалом немає викривального слова, а тільки: “тримай, що маєш”, “ти зберіг Слово свідчення Мого”. Підбадьорення: “будь вірний до смерті”.
Тому зрівняти всі помісні церкви і деномінації, або конфесії – чи буде це справедливо перед Тим, Хто є Свідок Вірний і Правдивий?
Я бажав би собі самому, і всім оточуючим, бути з тим Ангелом, що “зберіг Слово свідчення Ісуса і не відрікся віри Його”, і йти разом з ним. Адже сказав же апостол: “бережіться, щоб вам не захопитися оманою беззаконників, і не відпасти від свого утвердження...”
Поважаю отця Олександра Меня. Невтомний свідок Ісуса – він добрий приклад для всіх християн, усіх конфесій. Думаю, що у Вас з ним багато спільного...
Відповідь: В Одкровенні святому Іоанну Богослову (2 – 3 розділи) зображені не просто сім Азійських церков, але вся повнота номінальної церкви Нового Завіту в контексті її духовно-історичного розвитку. Від “Ефеської” церкви апостольських часів (“Ефес” означає “бажаний”) – крізь морок середньовіччя “Сардійської” (“...Я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий”) і відродження “Філадельфійської” (“...Ти зберіг слово терпіння Мого”) – до “літеплої” церкви останніх днів, духовної Лаодикії нашого часу (“Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!”).
Що ж стосується того, щоб поцінувати ті чи інші церкви та громади на предмет їхньої угодності або неугодності Богові, то в принципі це можливо, але справа ця – явно невдячна уже хоч би тому, що volens-nolens спричиняє суд людський. Класичний приклад подібної помилки – спроба зробити “перепис населення” народу Божого (дати оцінку, визначити відсоток праведників) царем Давидом. Чим закінчилася вона? Карою Господньою (див. 2 Царств (2 Самуїлова), 24 розділ)!..
Усі “двори ізраїлеві” нині перебувають у запустінні духовному, але й Залишок Божий – ягнички Христові – також є у всіх дворах! Тому надамо Господові судити нас, грішних, пам’ятаючи й про мірило цього Суду – СМИРЕННІСТЬ ТА ЛЮБОВ. І хай допоможе нам Бог “зберегти Слово свідчення Ісуса, і не відректися віри Його”. Амінь.
ЯКА НАУКА ПРАВДИВА?
Запитання: Яка наука є правдива, а яка ні? Де критерії правдивості? Я знаю тільки одну науку. Це фізика, математика, біологія, медицина і т. д. Всі ці речі пов’язані в моноліт, який увесь час розвивається. Цей моноліт недосконалий, але він дає конкретні результати і плоди...
Відповідь: Дійсно, наука, по своїй природі, є явищем об’єктивним. Елемент суб’єктивності в неї вносять люди. Тому, говорячи про правдивість науки, необхідно казати радше про правдивість самих науковців. Якраз це і є ключовим у даному питанні. Який же критерій цієї правдивості? Неупередженість у дослідженні буття, яка унеможливлює підтасування даних наукових вивчень під заданий результат (згадаймо пріснопам’ятне “вистригання колосків” у роки недавньої нашої минувшини).
Неупереджений же дослідник природи обов’язково побачить за самим фактом буття – його Першопричину, себто Творця (бо ХТО ж тоді порушив первісний “стан абсолютної рівноваги”, “первинний квантовий вакуум” “на початку” – тоді, коли ні матерії, ні простору, ані часу іще не було?). Спостереже за законами її – як фізичними, так і духовними – Законодавця. За програмою розвитку матерії від простих до складних її форм (від неорганічної, через органічну, до вищої її форми – Homo sapiens – Людини, матерії розумної, й аж до найвищої, до ангела – до матерії тонкої, духовної) – непогрішного “Програміста” цієї Програми. Побачить не “мудру саму по собі природу”, але Премудрого її Творця та Вседержителя (хай навіть і нарече він Бога у творінні сущого “Самоконтролюючою Системою”).
НОВИЙ РІК ЗА НОВИМ СТИЛЕМ
Запитання: В чому суть розділення на новий і старий стилі? Чому в більшості своїй православна Україна весело святкує новий рік в той час, коли іще триває різдвяний піст?
Відповідь: Так званий старий стиль літочислення (відомий усім юліанський календар) був впроваджений римським імператором Юлієм Цезарем іще за сорок шість років до Різдва Христового. За його наказом астроном Созиген реформував старий єгипетський календар, який доти діяв в імперії. Ця реформа на той час була досить прогресивною і цілком виправданою, хоча календар і мав певні хиби й неточності, в результаті яких за 128 років його використання мала набігати ціла “зайва” доба. Втім, він був прийнятим в усьому тодішньому світі, а згодом його узяло й християнство, що було затверджено на I Вселенському соборі (325 р.).
У 1578 році папа Римський Григорій XIII приймає рішення вдосконалити старий стиль літочислення, замінивши юліанський календар на більш точний, новий. З його благословення група європейських учених на чолі з астрономом Луїджі Лілліо і виробила більш точний сучасний так званий григоріанський календар, яким ми й користуємося нині. Згідно з ним після 4 жовтня 1582 року відразу настало 15 жовтня.
Історично новий стиль прийняли спочатку католики, згодом протестанти, а там і увесь світ. Більшість православних церков (у тому числі і Константинопольська – Вселенський патріархат) також живуть за новим стилем. З шістнадцяти автокефальних (самостійних: грецькою “автокефалія” – “сам головую”) православних церков лише Сербська, Грузинська, російські й українські церкви тримаються старого стилю. Старого стилю держаться й греко-католики.
Щоправда, додержання григоріанського календаря православними-“новостильниками” стосується лише неперехідних свят – тих, які не залежать від дня святкування Пасхи і святкуються “у числі”. Великдень, Вхід Господній у Єрусалим (Вербну Неділю), Вознесіння Господнє та День Святої Трійці (П’ятидесятницю) усі православні святкують разом. Великдень (Пасха) згідно з рішенням того ж таки Першого Вселенського собору відзначається у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця; Вхід Господній у Єрусалим – за тиждень до Пасхи; Вознесіння на сороковий, а П’ятидесятниця – на п’ятдесятий день після Великодня.
