Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)
Інша справа, що тій душі, яка знаходиться у низькочастотному, духовно холодному, похмурому світі духів злоби піднебесних, у стократ важче вирватися з геєнського вогню “полум’я пороку, полум’я немочі й злості, де тільки «плач та скрегіт зубів» безсилої злоби” (святитель Іван /Максимович/). Важче, тому що тиск демонського оточення там незмірно більший, аніж у нашому світі, де його умовно можна визначити як 50/50. Тому вірогідність спасіння за гробом для грішника мізерно мала, світло Благодаті є майже незримим (тому-то й “пекло” – грецькою “місце темряви”) і, як правило, подальша доля його – самому стати духом злоби піднебесним з перспективою повного знищення “в озері, що горить вогнем та сіркою, а це смерть друга (духовна й остаточна)” (Об’явлення, 21 розділ, 8 вірш).
Таким чином і молитви за душі померлих дієві лише для тих, хто визначився стосовно свого місцеперебування у певному проміжному поміж Небом та піднебессям стані. Про це й слова отця народів віри Авраама у відомій всім притчі про багатія та Лазаря: “А крім того всього, поміж нами і вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас” (Лк. 16.26).
У свою чергу праведнику, який під час земного свого життя прикладав вірні зусилля, вдосконалювався, а тому й увійшов після суду Світла любові Христової у пряме спілкування із ангелами, – стає уже простіше аніж нам, на землі, просвітитися світлом духовного відання. Сягнути висоти Небесного Царства і самому стати ангелом – вісником божественної Благодаті та Правди, у чому власне й полягає сенс та головне завдання нашого буття. Проте цю “простоту” нам таки належить напрацьовувати тут, на землі…
РАЙ ТА ПЕКЛО
Запитання: Якими насправді є пекло та рай? Зрозуміло, що про це можна лише здогадуватись, але вважаю що ми не маємо права не думати про це. Бо мова йде про реальність, яка усіх нас чекає: одне, або друге. Більше того, це щось таке, що уже зараз може бути присутнім в нашій душі і в нашому житті. Це найголовніший для нашої особистості вибір…
Відповідь: Рай та пекло – це об’єктивна реальність як людського, так і ангельського буття. І існують вони насправді ніби в трьох “іпостасях”. По-перше як рай та пекло в серці нашому. Як і вчить блаженний Августин: Не шукай пекла під землею, чи де-інде: воно у серці твоєму!
Коли душа людська знаходиться у пітьмі незнання Бога та правди Його, – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Бо якщо ми відокремлюємося від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю – то це в дійсності і є ота “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (“Кромішня” – від слів “крім”, “окрім”. Себто опріч, поза, без. “Відокремити” – означає відділити). Темрява зовнішня, або інакше темрява перебування поза єднанням із Богом: без світла Духу Божого, тьма бездуховності. І в пітьмі цій зовнішній – там тільки плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості угамувати “усезростаючі потреби” власної плоті. За словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”. Це плач від страждань, породжених гордістю та жадібністю людською: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притчі 30 розділ, 15 вірш)), та “скрегіт зубовний” (“скрегіт зубів” від злості на оточуючих, на Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”).
Пекло також називається “геєнною вогняною”. Геєнна буквально – то міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь (спалювалося сміття) й копирсалася черва. Ця буквальна геєнна й стала символом пекельних мук. Вона також у першу чергу в нас, тобто в серцях людських (тут я уже переходжу до другої “іпостасі” пекла – пекла, що є в серцях усього людства; пекла, що в надрах світу цього…). І обпалює цей геєнський вогонь пристрастей та пожадань, полум'я насильства та користолюбства серця людей. І немає спокою від черви невдоволення, заздрості й неможливості придбати мир душевний (“Це ремствуючі, незадоволені з долі своєї, що ходять в своїх пожадливостях…” (Юди 16).
Пекло виступає також в образі біблейського шеолу (єврейською – “найглибший гріб”, російською – “преисподняя”). Це серця наповнені “трупними кістками”, мертвеччиною бездуховності (згадаймо Господнє: “Ви – гроби побілені”).
Як бачимо, пекло є реальністю сьогоднішнього дня. Залишилось лише торкнутися третьої “іпостасі” пекла – пекла містичного (грецькою – “таємного”), закритого для нас (точніше частково закритого, бо його таки бачать духовидці, і ми маємо достатньо свідчень святих подвижників (та й не лише їх) про нього, і його насельників (наведу лишень слова, сказані про нечистих духів преподобним Серафимом Саровським. “Вони огидні”, – свідкує святий старець...).
Зрештою, і це містичне пекло (біблійною мовою – “піднебесся”) заховується не під землею й не на Місяці. Воно знову-таки в нас, і навколо нас – в існуючому паралельно з нашим, фізичним, – духовному світі. Як висловився святитель Феофан Затворник:
“Усередині, або ж в глибині світу нам видимого, захований інший світ, такий же реальний, як і цей: чи духовний, а чи тонко матеріальний…”
І все, сказане про пекло вище, цілком і повністю відповідає й третій його іпостасі.
Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників і містично, як Небо, або ж як Царство Небесне, – Царство Всесвятого Духа Любові. Цей райський, едемський стан є станом утішання від досконалої, усепоглинаючої любові – миру, радості у Дусі Святім. Відчуттям абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування та блаженства, яке просто неможливо виразить словами.
Смисл же спасіння нашого полягає у тому, щоб іще за життя в цьому грубому, біологічному тілі причаститися невечірнього Світла благодаті Христової. І щоб у момент переходу – тобто народження в інший, духовний, ангельський світ, – інакше кажучи в момент буквального воскресіння, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Івана, 3 розділ, 19 вірш)). І за законом спорідненості добру або злу (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися із цим Світлом у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонко-матеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть як ангели на Небесах (тут “як” тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час: певний період духовного зростання)” (Марка, 12 розділ, 25 вірш). Бо “міра людська – вона ж і міра ангела” (Об’явлення, 21 розділ, 17 вірш)…
ШЕСТОДНЕВ
Запитання: Роздумуючи над тим, як важко сьогодні православному віруючому довести вченому атеїсту факт творення світу на основі біблійного описання Шестоднева – найперших, початкових віршів книги Буття, – я замислився над питанням: чому складається така ситуація?..
Відповідь: А ситуація складається таким чином тому, що неправильним є сам принцип підходу до тлумачення Святого Письма взагалі, і т.зв. “Шестоднева”, тобто оповіді про шість днів творення, зокрема. Просто Біблія аж ніяк не є посібником з історії, геології, астрономії, етнографії тощо (хоча й ці відомості певною мірою в ній мають місце), але Книгою духовною! А всі буквально-історичні події, які зображені у ній, у першу чергу є саме тінню духовних речей, і за ними завжди лежить глибокий духовно-символічний, морально-етичний та містичний зміст.
“Але розум їх засліплений, – дорікає апостол, – бо те саме покривало (“покривало” букви) аж донині зостається незнятим в читанні Старого Завіту, тому що воно знімається Христом” (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 14 вірш). Христос же “…нас зробив бути служителями Нового Завіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє…” (2Кор. 3.6).
Шість днів творіння – це насамперед даний нам у символах “алгоритм порятунку”, дорога спасіння: шість днів створення духовності людини! Це драбина в Небо, шлях вдосконалення, напрям праведності, що веде нас до Раю, – у Царство Небесне. Веде у вічну благословенну суботу Господню (сьомий день – “шабат”, єврейською – “спокій”, “мир”): “Бо Царство Боже не їжа і питво, але праведність, і мир, і радість в Дусі Святім…” (Римлянам, 14 розділ, 17 вірш). “Дослідіть-но Писання, – мовить Господь, – бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, – вони ж свідчать про Мене…” (Івана, 5 розділ, 39 вірш). Про Мене – тобто про шлях спасіння. Бо “Я – дорога, і правда, і життя...” (Ів. 14.6).
Слово “день” давньоєврейською мовою звучить як “йом”, і означає також період, етап. І мова у Шестодневі йде саме про шість (а точніше про сім) етапів підйому людини зі стану темряви бездуховності (з “темряви над безоднею” пристрастей душі та пожадань плоті нашої) до вічного “суботування” – власне до богопізнання, богоспоглядання, до повного богоєднання творіння із своїм Творцем.
“Напочатку Бог створив небо та землю (підкреслю, що слова Писання можна розглядати як стосовно окремої особистості, так і цілої групи людей, і усієї людської спільноти. Також і на вселенському рівні. У даному випадку розглянемо Шестоднев відносно окремо взятої особистості. Якщо ж розбирати на глобальному, світовому рівні, то тут “Небо” належить писати з великої літери, як предвічно Богом створений Закон, як вселенську Програму створення, розвитку та спасіння творіння Божого. “Землю” ж – розглядати як твориво взагалі).
А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води…” (Бут тя, 1 розділ, 1–2 вірші ).
Що є “небо” в біблійній мові? Згідно екзегетики (науки про тлумачення Святого Письма) “небо” – це сфера духу. На особистісному рівні – це сфера духовності людини. Тут поки що мова йде про “небо” людське. А ось твердь Закону Свого, підніжжя Духа, твердиню волі Своєї, яку Бог починає творити в душі (розум, воля, емоції) й серці людини “на другий день”, і яку називає (як це не дивно звучить для тлумачів Слова по-букві, бо ж “небо” уже ніби й створене було “на початку”!) теж “Небом”, – це вже “Небо” Боже!
Отже ми бачимо, що в людині до моменту просвічення її світлом віри уже є і “небо” (душа), і “земля” (тіло). І Дух провидіння Божого “ширяє” над несформованими, невизначеними іще “водами” думок та поглядів її; над “пустопорожніми”, звірячими прагненнями нашої плоті: “Ось Я стою під дверима і стукаю…” (Об’явлення, 3 розділ, 20 вірш).
Як Господь “стукає” у двері сердець наших – це тема окремої мови: Він промовляє до нас у видіннях (прямий, відкритий, без застосування “сталевого плуга” страждань, швидкий прихід до світла віри: до відання, бачення Бога), у снах (стишення, утихомирення злої волі, погашення крутості нашої через допускання проблем у різних сферах нашого життя), та через хвороби (напоумлення важкими, інколи надто серйозними недугами (див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші)).
Але настає момент, коли ми усе ж відкриваємо ці “двері”: розплющуємо духовнії очі свої, і таки приходимо до віри. Хоч віра ця іще дитяча, іще недосконала, а світло її – розсіяне: бліде, хистке, непевне... “Господи, якщо Ти є!..”; “Вірую, Господи, допоможи недовір’ю моєму...” Власне це ще й не віра у точному розуміння цього слова, але перший крок до неї: чистий порив душі, щирий порух покаяння. Та усе одно це – Світло! І вельми добре воно в очах Божих!..
“І сказав Бог: «Хай станеться Світло!» І сталося Світло.
І побачив Бог світло, що добре воно...
І був вечір, і був ранок, – день перший (вечір у біблійній мові – це кінець старого й початок нового “дня”, період сутінок незнання, невідання шляху: “…Буває увечері плач, а радість на ранок!” (Псалом 29(30), 6 вірш))…” (Бут. 1.3–5). Отже, маємо перший день творіння...
Другий етап – це період формування в людині “Неба” (духовності) Божого. І починається він, безумовно, зі Слова – з тверді Закону Божого. Це етап, що визначений святим апостолом Петром як “у вірі – добродійство, а в добродійстві – роздумування” (див. 2 Петра, 1 розділ, 5 вірш). І в світлі цього роздумування і розділяються “води” (вчення, світосприйняття, різноманітні ідеології, що в них потопав, плутався розум) на дві частини: води, які базуються на тверді Закону Божого, і води, які не досягають цієї Небесної планки, а отже є ідеологією “духів злоби піднебесних”, – тими, які не на тверді, але під твердю Небес Божих:
“І сказав Бог: «Нехай станеться Твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою».
І Бог Твердь учинив, і відділив воду, що під Твердю вона, і воду, що над Твердю вона. І сталося так.
І назвав Бог Твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий...” (Бут. 1.7–8).
Третій “день”. Поступово заспокоюється, набуває меж море пристрастей у серці наверненого, і з’являються перші практичні плоди: проростає вже жива зелень віри, – “трава, ярина, що насіння вона розсіває, дерево плодовите…” (Бут. 1.11). Та й це усього лишень початок. Прийде час, і дасть це “зело” плід свій “у тридцять, шістдесят і сто разів...”
День четвертий – період усе більшого осмислення, вдосконалення, зростання як у Слові, так і у вірі, бо ж “віра від слухання, а слухання через слово Христове” (Рим. 10.17). Людина бачить уже не просто розсіяне світло, але починає розрізняти на духовному небозводі слово Боже (“Сонце правди” – Христа), вчення Церкви (світло “Місяця”, супутника Сонця, який відображає: трактує, проповідує, віддзеркалює істину Господню в оточуючій ночі безвір’я), а також сяйво “зірок-дороговказів”, надихаючись життям та навчанням просвічених провідників – вісників правди Божої.
П’ятий день – з моря сутності людської, із пристрасного моря душі піднімаються в Небо, виходять на тверду землю окрилені, освячені вірою думки, мрії та бажання наші. Це “в роздумуванні – стриманість, а в стриманості – терпеливість…” (2Петра 1.6).
І ось він, “день шостий”: день створення Людини з великої літери, в якій уже образ не тільки тварний, але і Божий (“в терпеливості – благочестя…” (див. там же)). Це період здобуття Благодаті: народження згори й хрещення Духом Святим, здобуття містичного досвіду молитви серця та різноманітних дарів Всесвятого Духа Божого… А попереду – день сьомий, день відпочинку. Попереду – радість повного та вічного єднання з Творцем у Царстві Його. Радість обоження: “в благочесті – братерство, а в братерстві – ЛЮБОВ…” (2Петра 1.7)…
ПОКЛОНІННЯ ХРЕСТУ
Запитання: У звичаї Православної Церкви возносити молитви до Хреста Господнього як до живої, маючої розумну душу і свобідну волю істоти. З чим це пов’язане? Які існують обґрунтування цього в Писанні і Переданні? Як довести, що таке поклоніння не є ідолопоклонством?
Відповідь: Насправді православні (не за назвою самою, але ті, хто дійсно правильно славлять Бога) не поклоняються ні хресту, ні іконам як ідолам. Таке поклоніння розглядалося б не інакше, як язичество і магія чистої води. Ми поклоняємося не дереву і фарбам, але первообразові за посередництвом образу (грецькою “ікона” – “образ”). Ікона, хрест із розп’яттям – це ніщо інше, як символ, емблема, видимий образ невидимого Бога. І поклоняючись Богові перед іконою Його, або згадуючи хресні страждання Ісуса Христа перед зображенням чесного (тобто дорогоцінного для нас) хреста Господнього, ми тим самим використовуємо ці предмети як певний духовний “каталізатор” для підсилення нашого молитовного стану.
Я можу молитися Богові і просто, стоячи не перед іконою, а перед голою стіною. Але погодьтеся, молитва моя тільки виграє, якщо я бачитиму перед собою не тріщини на штукатурці, але хоча б нехитрий церковний календар, чи плакат із зображенням Господа Ісуса Христа, Богородиці, будь-якої біблейської події, євангельських персонажів, небожителів тощо…
Я завжди наводжу такий приклад: моя мама покинула цей марнотний світ багато років тому. Для мене вона була самою дорогою людиною на землі, і я часто згадую її. Але пам’ять людська недосконала, і образ її з часом втратив у моїй пам’яті ту яскравість, яку мав раніше. Та у мене є її світлина. І коли я дивлюсь на неї – мама ніби оживає в пам’яті, і ніжність спогаду зігріває моє серце, і сльози гарячої молитви за спокій її душі наповняють очі. Я повністю усвідомлюю, що перед моїми очима не мама моя, а всього лише шматок картону, покритий світлочутливою плівкою, на якій фотони світла зоставили її зображення. Але хто може дорікнути мені за те, що я зі сльозами цілую цей шматочок картону?!
Це стосується й поклонінню іконам та хресту. Хрест – це символ смирення! Ми поклоняємося не самому дереву, але Розіп’ятому на ньому; не предметові, але хресним стражданням Господа нашого Ісуса Христа! Хоча зовнішньо це виглядає так, ніби поклоняємося самому хресту: “Хресту Твоєму (стражданням Твоїм на хресті, смиренню Твоєму) поклоняємось, Владико…”
Православний догмат про хрест звучить так:
Хрест – то є шлях християнина і Церкви, шлях смирення. Ми повинні щодень розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодень помирати для гріха (разом з Ісусом), і щодень же й воскресати у життя вічне разом із Ним.
Хрест то є сила Церкви. Духовними очима дивлячись на “начальника віри і виконавця Ісуса”, християнин черпає духовні сили в усвідомленні того, що після хресної смерті Господа прийшло воскресіння, що хрестом “переможений світ”, що якщо з Господом вмираємо, то з Ним і царювати будемо, і в явленні слави Його радітимемо й звеселимося (див. 1 Петра 4 розділ, 13 вірш).
Нарешті, хрест є і прапором (знаменом) Церкви. З того самого дня, як Спаситель ніс на Своїх плечах хрест на Голгофу і був дійсно розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом (от воно звідки воно походить, “хресне знамено”!) християнина й Церкви.
Усе тут мною викладене є сіллю, тобто суттю обряду поклоніння хресту. Але, нажаль, у нинішньому православ’ї, – православ’ї зневаженому, спаплюженому фарисейством, – за словом Божим значною мірою уже “сіль ізвітріла”, втратила свою силу. І часто-густо навіть і самі пастирі не розуміють духовного змісту церковних таїнств та обрядів.
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком”, – мовить Господь (див. Осії, 4 розділ, 6 вірш). Обряди – це “милиці” для немічних. І добре, коли вони зручно носяться, та служать за призначенням. Але якщо вони перетворюються на свинцеві тягарі, – то горе тим, хто носить їх. Втім, це уже тема окремої розмови…
НАЗОРЕЙСТВО ІСУСА ХРИСТА
Запитання читача: Прошу вашої допомоги у вирішенні такого питання: Чи був Спаситель назореєм? В деяких книгах я зустрічала інформацію про це. Але цього виявилось недостатньо, як і того, що в Євангелії Христа в деяких місцях називають назореєм /можливо, огріх перекладу?/ Будь ласка, поясніть, де таку інформацію можна прочитати. І ваша думка з цього питання...
Відповідь: В Євангелії від Матвія Ісус називається як Назореєм (Тим, Хто пройшов шлях назорейства, єврейською – “назіру”: шлях посвячення Богові, шлях суворого посту й молитви, подвигу аскези), так і Назарянином (тобто, жителем Назарету, єврейською “Ноцерат”). Тут Матвій посилається на пророцтво Ісаї, який вживає слово “нецер”, що означає “відгалуження”, “пагін”, “відділений”, співзвучне як із словом “назір” (“відділений, посвячений”), так і з “Ноцерат” (“Пагін, відросток”). Таким чином, слова “Назорей” та “Назарет”, як гранично близькі за змістом, можна вважати словами-синонімами: “І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого (“Нецер – Назір – Ноцерат”), і Галузка дасть плід із кореня його. І спочине на Ньому Дух Господній, – дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього…” (Ісаї, 11 розділ, 1 вірш).
Господь наш Ісус Христос пройшов шлях як буквального, так і духовного назорейства. Буквального – бо з народження був посвячений Отцю, бо будучи Богом во плоті, пройшов і буквальну пустелю випробувань, пустелю подвигу назорейського посту (до речі, пости в православ’ї – це ніщо інше, як новозавітне назорейство: період суворого, посиленого стримання й молитви). Духовного ж – бо вставши від кореня Церкви старозавітної (про що свідчить і родовід Ісуса), Він зробився “відростком”, відділився від оскверненого фарисейством стовбура, вийшов духовно із старозавітного “Вавилону”, хоча буквально й служив Словом і ділом саме у ньому.
Що є назорейство по духу? У книзі Чисел, в 6-му розділі, читаємо:
“І Господь промовляв до Мойсея, говорячи:
«Промовляй до Ізраїлевих синів (сини Ізраїлеві по духу – суть народ віри, народ Божий. І слова ці, як і все, що виписано у Священному Писанні, для нас з вами! Необхідно лише зняти покривало букви з написаного, стати “служителями Нового Заповіту, не букви, а духу”, тому що буква [Писання] вбиває, а дух животворить (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш)), і скажи їм: Чоловік або жінка (назорейство стосується обох статей) якщо вирішиться скласти обітницю назіра, щоб посвятити себе Господеві,
то він стримається від вина та п’янкого напою (“вино” у біблійній мові – це вчення, ідеологія: “Пийте з неї всі…” Тут – не прийматиме в себе ідеологію злоби та лукавства, духа насильства та користолюбства), не буде пити оцту винного та оцту з п’янкого напою (нічого, що “скиснуло”, зіпсувалось через фарисейську розчину лицемірства), і жодного виноградного соку не питиме (мова про плоди дикого, опоганеного фарисейством релігійного виноградника, що приносить Господу “дикі ягоди” гордості, нелюбовності та лукавства (див. Іс. 5)), і не їстиме ані свіжого, ані сухого винограду (ні нових, ні старих плодів здичавілих).
Усі дні посвячення свого не буде він їсти (“їсти” тут – практика: “Їжа ж Моя – виконувати волю Отця, що послав Мене…”; “пити” – теорія (див. вище)) нічого, що зроблене з винограду, від зернят аж до лушпиння (від початку аж до кінця; ні внутрішнього, ні зовнішнього).
Усі дні його посвячення на назіра бритва не торкнеться голови його; аж до виповнення днів, що посвятить Господеві (до виповнення днів посту), він буде святий, – мусить запустити волосся голови своєї (“волосся” – це думки, які виходять з голови: тут перебувайте в роздумуванні над словом Божим, зважуйте життя своє на вагах Його, відділяйте чисте від нечистого і святе від не святого – волосся чорне від білого, – покажіть “в добродійстві роздумування, а в роздумуванні – стриманість” (див. 2 Петра, 1 розд, 5–6 вірші)).
Усі дні посвячення його Господеві не підійде він до мертвого тіла (не доторкатиметься духовної мертвеччини – пам’ятаєте: “Ви гроби побілені…”),
навіть через батька свого (тут батько – мертва віра, віджиле розуміння), та через матір свою (мати – змертвіле гріховне життя, бездушні чуття наші: “Ось, в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя…” (Псалом 50(51), 7 вірш)), через брата свого та через сестру свою (не торкатимешся мертвечини духовної і братів своїх по вірі: уникатимеш спокус суєтності, пустомовства тощо), не занечиститься ними, коли б вони померли (не осквернятимешся гріхами їхніми), бо на голові його посвячення Богові його.
Усі дні посвячення його – святий (повністю присвячений) він для Господа…” (Числа 6.1–8).
ВОСКРЕСІННЯ – ЦЕ НЕ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З ТІЛАМИ
Запитання читача: Прочитав у одній катехітичного змісту книжечці: «Саме тоді, коли душі всіх людей, що жили на землі, з’єднаються з тілами, і звершиться остаточне рішення про вічну участь кожного із нас...» Як я розумію – для всіх, хто жив, приготовані спеціальні тіла (тендітні, легкі). Де ці тіла знаходяться? Навіщо вони потрібні? Особливо незрозуміло навіщо вони потрібні тим, хто потрапить у пекло? І чому вони не даються іще до Божого суду?
Відповідь: “Тендітні й легкі” тонкі (ефірні) тіла, як тонкі оболонки душі, згідно з ученням святителя Феофана Затворника, наявні в людині уже в період її земного життя. Формування їх відбувається паралельно із формуванням душі й духа, що і становить смисл людського буття на землі. Як пише архієпископ Лука (він же видатний учений, хірург, професор В. Ф. Войно-Ясенецький), глибокий мислитель та фахівець в галузі фізіології людини:
“Життя мозку та серця, і необхідне для них сукупне, чудесно скоординоване життя усіх органів тіла, потрібне лише для формування духу, і припиняється, коли його формування закінчено, або повністю визначився його напрям”.
Знаходяться ці тіла в нас, точніше огортають нас, і почасти сприймаються духовидцями у вигляді так званої енергетичної аури людини (“аура” – грецькою “подих, повів вітерця”).
Потрібні вони як вмістилище душі (розуму й волі) і духу (власне нашого “я”) людини. Без тіла душа не може існувати, як не може зберігати форму й вода без посудини.
Тепер щодо “возз’єднання з тілами”. Тимчасовий суд Божий здійснюється протягом усього земного життя людини. Це суд закону совісті, суд світла Христового в нас: таємниця, захована від віків і поколінь, “а тепер виявлена Його святим, а вона – Христос у вас, надія слави” (див. Колосянам, 1 розділ, 26–27 вірші). І праведник судиться цим судом постійно. При виході ж з біологічного тіла відбувається остаточний (страшний) Суд для людини, після якого вона потрапляє у споріднене їй місце “на небесах” (у сфері духовній – чи в Небі, а чи в піднебессі). Суд же загальний – суть Суд людства в історичному масштабі. Він відбуватиметься як суд Світла Христового (як просвічення світлом Істини, Словом і Духом правди) на землі в масштабах усього людства. І немає ніякого сенсу повертати душі з неба на землю для якогось “повторного”, остаточного (касаційного?!) суду. Бо воскресіння в духовних тілах відбувається одразу по виході людини з грубофізичного її тіла. Цей вихід, цей перехід, це народження, це воскресіння в іншому, духовному, тонкоматеріальному світі і є насправді воскресінням в буквально-містичному значенні цього слова.
Таким чином, архаїчно-буквалістична форма подачі догмату про воскресіння, а саме вчення про вихід мерців із гробів буквальних, постання померлих та з’єднання душ із фізичними своїми тілами є хибною, і суперечить духові Святого Письма!
В Писанні чітко сказано, що “тіло й кров посісти Божого Царства не можуть, ані тління нетління не посяде”; “Бо як із мертвих воскреснуть, то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, немов ангели ті на небі”; “міра людська, яка й міра ангела” (див. 1 Коринфянам, 15 розділ, 50 вірш; Марка, 12 розділ, 25 вірш; Об’явлення, 21 розділ, 17 вірш). І байки людські про мерців, котрі відвалюють могильні плити й тонни бетону, що ними вони сьогодні привалені; обтрушують із зотлілого одягу віковічний пил, клопочуться у пошуках приборів для гоління і поспішають до перукарень лише дискредитують Вчення в очах освічених людей. Як і сказав Апостол:
“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться” (2 Тимофію, 4 розділ, 3–4 вірші).
І АТЕЇСТАМ ВІДКРИТИЙ ШЛЯХ СПАСІННЯ
Запитання читача: Чи є шанс потрапити до раю у віруючих інших релігій, атеїстів, язичників, а також у тих, хто народився й помер до Христа?
Відповідь: Звичайно ж є! Бо у Господа “усі живі” (див. Луки, 20 розділ, 38 вірш). Бо “Бог же не є Богом мертвих, а живих” (там же). А що означає “живі”? “Життя ж вічне це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого…” (Івана, 17 розділ, 3 вірш). А Хто є Бог? І як пізнати Його? “Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен (кожен!), хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов” (1 Івана, 4 розділ, 7–8 вірші)!
Отже, кожен, хто піднявся до висоти досконалої ЛЮБОВІ, – є від Бога, і знає Його. І кожен, хто йде святим і важким шляхом цього святого пізнання – шляхом СМИРЕННЯ, – є праведник. Він пізнає Бога якщо й не свідомо, не розумом, – то “органом найвищого пізнання” – серцем, а значить номінально будучи прихильником інших релігій, язичником, навіть атеїстом – духовно вже є християнином навіть сам того не усвідомлюючи! Бо якщо він народився згори – то хай юридично він буде ким завгодно, фактично ж – християн. І прийде час – пізнає Бога й розумом, якщо не в цьому світі, то у майбутньому. Бо ж сказано:
“…усякий гріх, навіть богозневага проститься людям, але (лише) богозневага на Духа (Дух Святий є Духом смирення та любові) не проститься!
І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься (ось вам і атеїст, відкидаючий Бога розумом з тієї чи іншої причині – в силу виховання, а частіше через спокусу фарисейським лицемірством номінальної церкви); а коли скаже проти Духа Святого (проти Духа Смирення й Любові, адже слово – то вираз думки, а думка – вираз того, що лежить на серці: “Бо чим серце наповнене, те говорять уста ” (Матвія, 12 розділ, 34 вірш)), не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутньому” (Мф. 12.31–32).
Про Суд же в Писанні читаємо:
“Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі Ангели з Ним, тоді Він сяде на престолі слави Своєї (Престол Божий – то є престол істини, престол правди та суду: “справедливість та право – підстава престолу Твого” (Псалом 88(89), 15 вірш). Тоді виявиться, що насправді є Правда – СМИРЕННЯ І ЛЮБОВ!).
І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного, як відділяє вівчар овець від козлів (смиренних та лагідних від гордих та нелюбовних).
І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята – ліворуч.
Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу.
Бо Я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я був – і Мене прийняли ви.
Був нагий – і Мене зодягнули ви, слабував – і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був – і прийшли ви до Мене».
Тоді відповідять Йому праведники: «Господи, коли-то Тебе ми голодного бачили – і нагодували, або спрагненого – і напоїли?
Коли-то Тебе мандрівником ми бачили – і прийняли, чи нагим – і зодягли?
Коли-то Тебе ми недужого бачили, чи в в’язниці – і до Тебе прийшли?
Цар відповість і промовить до них: «Поправді кажу вам: Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих (тобто ближньому своєму), – те Мені ви вчинили.
Тоді скаже й тим, хто ліворуч: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований.
Бо Я голодував – і не нагодували Мене, прагнув – і ви не напоїли Мене,
