Текст книги "Смак Благодаті"
Автор книги: Олег Ведмеденко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)
І карається хворістю він на постелі своїй, а в костях його сварка міцна. І жива його бридиться хлібом, а душа його – стравою влюбленою.
Гине тіло його, аж не видно його, і вистають його кості (виступають назовні – образ крайнього виснаження), що перше не видні були. І до гробу душа його зближується…
Якщо ж Ангел-заступник при нім, один з тисячі, щоб представити людині її правоту (тут – якщо через покаяння з плодами смирення вернемо милість Божу), то Він [Господь] буде йому милосердний та й скаже: «Звільни ти його, щоб до гробу не йшов він, – Я викуп знайшов»…” (див. Йова, 33 розділ, 14–33 вірші).
На все воля Божа… Немає інших дверей у Царство Боже, окрім дверей смирення! Хвороба ж – суть засіб, гіркі ліки спасіння, необхідні аби смирити нас, грішних та неслухняних. І це стосується як кожного з нас зокрема, так і людського загалу; як людства взагалі, так і Церкви – духовного авангарду його. Страждання спасуть світ: “Кого люблю – того й караю”, – говорить Господь. “Віддати такого сатані на погибель тіла, щоб дух спасся Господнього дня!”, – читаємо у апостола (1 Коринфянам, 5 розділ, 5 вірш).
На все воля Божа… А що ж тепер? Що, так вічно й хворітимемо? Так і не буде видно кінця розколам та розбрату? Від нас залежить! “Через вибраних дні ті вкоротяться...” І якщо повернемося до чистого першоджерела живої води слова Божого, якщо відродимо в умах та серцях наших забуте вже усіма вчення Його – ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ. Якщо зрозуміємо, що немає Бога католицького чи протестантського, православного чи кришнаїтського, буддистського а чи магометанського, але є ОДИН БОГ, ЩО ЙОМУ НА ІМ’Я – ЛЮБОВ! І що смирення – то єдиний шлях до Нього… От тоді і зупиниться наша хвороба, й припиниться “кровотеча”. Тоді-то й перестанемо навчати один одного, як і сказано: “І кожен не буде навчати [вже] свого ближнього, і кожен брата свого, промовляючи: «Пізнай Господа!» Усі бо вони будуть знати Мене від малого та аж до великого з них!” (Євреям, 8 розділ, 11 вірш). Бо усіх нас навчатиме один єдиний Дух Святий, що противиться гордим, а смиренним дає благодать! Тоді-то й буде, за словом Господнім, “отара одна, й Один Пастир!”
На все воля Божа…
ХРАНІТЬ ВІРУ
Запитання читача: Шановний слуга Божий отець Олег Ведмеденко! Князь Володимир привіз із Візантії православну Христову Церкву не в Москву, а в Київ. Чи можна продавати або передавати її без згоди українського народу чужоземцям?..
Відповідь: Почну з того, що я принципово уникаю як політики взагалі, так і церковної політики зокрема. Григорій Сковорода навчає: “Полишіть ви оті ваші «народні бажання»! Хіба не бачите, що Господь виводить сліпого з села, щоб відкрить йому очі?” Та запитання поставлене, а отже, мушу на нього відповідати. Втім, суть його значно глибша, аніж це видається на перший погляд. Тож мовмо не про причіпки, але про причини міжконфесійного конфлікту, який існує у православній церкві...
Ганебний розкол, що його ми сьогодні маємо у православ’ї, – це і провина, і біда наша. З світової історії ми знаємо, – у школі вчили, – що кожна війна, кожен конфлікт має свої привід та причини. Це ж повною мірою стосується й міжконфесійних конфліктів та війн. Привід – завжди на поверхні. Це власне маска, яка приховує істинні причини конфлікту та слугує простим виправданням для ошуканого народу (у даному випадку – для довірливої пастви), на чиї плечі, до речі, й лягає насправді увесь тягар війни. На поверхні – нібито боротьба за високі ідеали: “за віру, царя та вітчизну…” (за істинну віру, канони, мову богослужіння тощо), насправді ж істина лежить значно глибше. І тут уже, як навчають мудрі, – шукай кому це вигідно! А це питання – політичне...
Як попереджав іще апостол Павло у першому своєму Посланні до єпископа в Ефесі Тимофія:
“Бо корінь усього лихого (у церкві!) – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри (від віри істинної, себто смиренної) й поклали на себе великі страждання…” (1 Тимофію, 6 розділ, 10 вірш).
Корінь усього лихого – грошолюбство! Відхід від істинної віри полягає не у здійсненні богослужіння “благодатною” староболгарською, або навпаки “неблагодатною” рідною українською мовою; не у канонічному чи неканонічному переході до самоврядування (тим більше, що насправді канонів, які б визначали конкретний шлях конкретної Церкви до автокефалії взагалі не існує!), але в лінивстві й недбальстві щодо справи нашого спасіння (“Проклятий, хто робить роботу Господню недбало…” (Єремії, 48 розділ, 10 вірш)), та у відході від істини (“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Осії, 6 розділ, 4 вірш)). А в результаті – заміна живої віри мертвою традицією; догматів – догматизмом; обрядів – обрядовірством. В результаті – скочування на позиції фарисейської гордині та лицемірства, спроба послужити і Богові, і мамоні. В результаті – любов уже не до Бога в собі, але до себе на фоні Бога… ВТРАТА СМИРЕННЯ – ось єдина та істинна причина усіх бід церковних! Смирення ж – суть не випромінювання зла.
“Але ти, о Божа людино, утікай від такого, а женися за правдою, благочестям, вірою, любов’ю, терпеливістю, лагідністю!
Змагайся добрим змагом віри (смиренної віри!), ухопися за вічне життя, до якого й покликаний ти…”, – застерігає нас “апостол народів” Павло (1Тим. 6.11–12).
Чи так змагаємося? Чи випереджаємо один одного смиренністю, лагідністю та любов’ю? А, може, змагаємося за паству, і перетворили Церкву Божу на такий-собі “хрещально-поховальний кооператив”? А може, лиха пожадливість та зажерливість стали суттю сучасного ідолослуження, і служимо насправді уже зовсім не Богові? А може, розіп’яли Церкву – тіло Христове – іржавими цвяхами насильства та користолюбства, прибивши до древа мудрувань своїх руки (діла милосердя та богопізнання) та ноги Спасителя (ходу нашу в Царство Небесне – Царство Любові)? А, може, “спис воїна” – світські засади: гординя, войовничість, нетерпимість, нелюбовність, – прокололи тіло Ісуса, і витекли з нього “кров і вода” (Кров – це життя: знекровилась Церква – вичерпалося практичне життя її. Втрачена і теорія – змарнована жива вода духовного розуміння Писання, ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ)? А може, відійшов від нас уже й Сам Дух Христів? Може, Святий Дух благодаті Божої таки полишив занечищену в масі своїй номінальну церкву, сучасний релігійний світ – саме ту її “масу”, яка засліплена гординею книжництва та фарисейства?..
Єдине, що утішає в цей час “скорботи великої” останніх днів, це те, що попри все “кості Господні” – не перебиті! Жива іще Церква Остатку! Живі ті убогії духом овечки Христові, які хоча й розкидані “по всіх дворах”, як розкидані по долині світу цього “кості Ізраїлевого дому”, що бачив їх у видінні своєму Єзекіїль, але вони знають, що то є: “Милості хочу, а не жертви…” І прийде час – зберуться докупи; прийде час – встануть на ноги свої; прийде час – воскреснуть! А коли – від нас залежить: через вибраних дні ці вкоротяться. Слава Богу, “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові”.
Свята Русь! Храни віру православну…
ЧИ МОЖНА ВИКРИВАТИ ГРІХИ?
Запитання: Чи можна викривати гріхи?
Відповідь: Викривати гріхи не лише можна, але й необхідно. Велів Господь:
“Коли Я скажу безбожному: «Конче помреш», а ти не остережеш його й не будеш говорити , щоб остерегти несправедливого від його несправедливої дороги, щоб він жив, то цей безбожний помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!
Але ти, коли остережеш несправедливого, а він не вернеться від своєї несправедливості та від своєї несправедливої дороги, він [однаково] помре за свою провину, а ти душу свою врятував…” (Єзекіїля, 3 розділ, 18–19 вірші).
Отже, остерігати й викривати необхідно. Питання полягає лише у тому, як саме викривати грішника й гріх, як саме говорити…
Сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя…” Христос – це дорога правди, яка веде в життя вічне. Він явив нам шлях істинного служіння – служіння як внутрішнього, так і зовнішнього. Служіння внутрішнє полягає в абсолютному смиренні, тобто у повному підпорядкуванні своєї волі – волі Божій: “…не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Івана, 5 розділ, 30 вірш). Служіння ж зовнішнє – у явленні цієї Волі світові: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”; “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…”; “Тож ідіть, і навчіть всі народи…” (див. Ів. 14.9; Мф. 5.14–16; 28.19).
“Тож ідіть, і навчіть…” “Коли не остережеш його й не будеш говорити…” А як остерегти? Як говорити? Щиро! У міру того, як можете вмістити, згідно з рівнем своєї досконалості, але щиро, по совісті…
Свята Євангелія показує нам три рівні, три етапи зовнішнього служіння Господа нашого Ісуса Христа по очищенню Церкви. Власне, Він для того й прийшов, і Себе віддав, щоби освятити її, “очистивши водяним купелем у слові”. Які ж це три етапи?
Перший – Христос у Єрусалимському храмі:
“І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.
І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи…” (Ів. 2.14–15).
Я далекий від думки, що Христос – Той, що Йому на ім’я Любов, Який “очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить”; Який “…не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях чути не буде Його голосу”, – з плямами гніву й піною на вустах бігав по Єрусалимському храму, шмагаючи направо й наліво худобу й людей. Мова тут, безумовно, про бич викривальної проповіді, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш), що його “сплів” із віршів Слова Божого Господь.
Так ось, на першому етапі ми бачимо Христа, Який нападає. Він діє фактично на рівні Івана Хрестителя – старозавітного протестанта, про якого сказав: “Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя. Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього” (Мф. 11.11). Іван Хреститель – Предтеча Господній. Він – перехідна ланка між підзаконним та підблагодатним служінням; між вірою, що чинна страхом, і здійснюється у покорі, та вірою, що чинна любов’ю, і здійснюється у смиренні. І те, чим завершив свою проповідь Іван, стало початком проповіді Ісусової: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!»” (Мф. 4.17).
Це – початок служіння, початок шляху: служіння, яке за формою своєю нічим не відрізняється від підзаконного. “Тож кажу я: поки спадкоємець (“спадкоємець” – підблагодатний) [іще] дитина (іще духовно маленький, недосконалий), – він нічим від раба не різниться (від підзаконного), хоч він пан над усім…” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш). У даному випадку, звісно, мова не йде про те, що Христос буцімто показаний тут у динаміці свого сходження до досконалості: дитячі роки Ісуса уже позаду. Христос проходить цей рівень не з огляду на недосконалість Свою (як, скажімо, й хрещення Його у Івана в покаяння), але щоб показати шлях нам: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду” (див. Мф. 3.15).
Наступний етап – це Ісус у первосвященика Анни. Тут Він уже не нападає, але іще захищається:
“А як Він це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: «То так відповідаєш первосвященикові?»
Ісус йому відповідь дав: «Якщо зле Я сказав, – покажи, що то зле; коли ж добре, – за що Мене б’єш?»” (Ів. 18.22–23).
Як видно, тут Христос не підставляє кривднику другу щоку, як Сам вчить. Чому ж? Знову ж таки для того, щоб показати нам другий етап, другий ступінь служіння.
І, нарешті третій, найвищий ступінь: Христос у Кайяфи. Тут Господь являє нам приклад найглибшого смирення, що під силу лише досконалим – повне непротивлення злу силою. Христос мовчить “як овечка перед стрижіями своїми”, і цим мовчанням бичує фарисеїв, викриваючи гріхи їхні відчутніше, аніж у храмі Єрусалимському:
“Тоді встав насередині первосвященик, та й Ісуса спитав і сказав: «Ти нічого не відповідаєш, що свідчать проти Тебе?»
Він же мовчав, і нічого не відповідав. Первосвященик ізнову спитав Його, до Нього говорячи: «Чи Христос Ти, Син Благословенного?»
А Ісус відказав:«Я!..»
…Роздер тоді первосвященик одежу свою та й сказав: «Нащо нам іще свідки потрібні?
Ви чули цю богозневагу…»
…Тоді деякі стали плювати на Нього, і закривати обличчя Йому, і бити Його…” (Марка, 14 розділ, 60–65 вірші).
Благословенне милосердя Боже – Він дає хрест нам по силі нашій, і не допускає випробування більшого, аніж можемо понести. Благословенна мудрість Його, бо не дозволяє нам понести й менше, аніж ми можемо. Тож ідімо шляхом Його, здійснюючи служіння наше в міру того, наскільки здатні вмістити, максимально наближуючись до найвищої планки. Ідімо не зупиняючись, “нав’язавши на чола свої” оце попередження Господнє: “Пам’ятайте про жінку Лотову”…
ЩО Є РАБСТВО БОЖЕ?
Запитання: Що таке рабство Боже?
Відповідь: Поняття рабства – суть поняття приналежності: “Бо хто ким переможений, той тому й раб”, – навчає апостол Петро (2 Петра, 2 розділ, 19 вірш). І трохи вище: “Вони (мова про неправдивих пророків та вчителів) – джерела безводні, хмари, бурею гнані; для них приготований морок темряви! Бо, висловлюючи марне базікання, вони зваблюють тих, хто ледве втік від тих, хто живе в розпусті. Вони волю обіцяють їм, самі бувши рабами тління…” В Євангелії ж від Івана читаємо: “Відповів їм Ісус: «Поправді, поправді кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, той раб гріха”. А у Луки: “Жоден раб не може служити двом панам, – бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує. Не можете Богові й мамоні служити! (Мамона – гроші, набуток. Тут уособлений божок грошолюбства й користолюбства взагалі)”.
Святі апостоли підписували свої послання не інакше, як: “Павло, раб Ісуса Христа, покликаний…”; або: “Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа”; іще: “Симеон Петро, раб та апостол Ісуса”. Тут бачимо рабство Боже саме у цій якості – як ознака приналежності Богові не взагалі (про що скажу нижче), але як результат свідомого вибору (чи самостійного, а чи й вимушеного, під тиском обставин). В цьому розумінні “рабство Боже” і “віра в Бога” (мається на увазі віра, що здійснюється в послуху, бо ж і “демони вірують, – і тремтять” (Якова 2 розділ, 19 вірш)) є категоріями духовно ідентичними.
В дійсності ж поняття рабства Божого більш широке, і наступний щабель його подання окреслює різницю між способами, або ж рівнями служіння Богові. А їх є три: раб, наймит і син.
“Раб” – перший рівень служіння. Це служіння через страх покарання, і в цьому полягає суть підзаконного служіння старозавітної Церкви. У 28-му розділі книги Повторення Закону вміщені такі слова-попередження:
“І станеться, якщо дійсно будеш ти слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей… то… І прийдуть на тебе всі оці благословення, і досягнуть тебе, коли ти слухатимешся голосу Господа, Бога свого: Благословенний ти в місті, і благословенний ти в полі! Благословенний плід утроби твоєї, і плід твоєї землі (далі йде перелік благословень Божих на праведників, власне – на рабів Його)...
Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа, Бога свого, щоб додержувати виконання всіх Його заповідей та постанов Його… то прийдуть на тебе всі оці прокляття, і досягнуть тебе: Проклятий ти в місті, і проклятий ти в полі! Проклятий кіш твій та діжа твоя! Проклятий плід утроби твоєї та плід твоєї землі… (і знову перелік, але уже не благословень, а проклять Господніх)”.
Як бачимо, страх Божий – це початок мудрості: служіння через страх – суть служіння рабське.
Наступний етап – це служіння наймита (тут “наймит” – в позитивному значенні цього слова). Служіння “за страх” поступається служінню “за совість”. Страх покарання замінюється очікуванням винагороди:
“Хіба чоловік на землі – не на службі військовій? І його дні – як дні наймита!..
Як раб, [що] спрагнений тіні, і як наймит [що] чекає заплати за працю свою,
так місяці марності дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили…” (Йова, 7 розділ, 1–3 вірші);
“Не достойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів…” (Луки, 15 розділ, 19 вірш).
Означений етап є перехідним поміж рабством та синівством – страх раба іще не замінений любов’ю сина, але існує чітке розуміння необхідності й невідворотності нового ступеня відносин із Богом. Прикладом такого служіння в Біблії є Іван Предтеча. Він уособлює собою старозавітних праведників, які готують дорогу для Нового Заповіту – Заповіту любові:
“Я хрещу вас водою на покаяння (живою водою слова Божого, очищаючи “водяним купелем Слова”(див. Ефесянам, 5 розділ, 26 вірш), але слова іще старозавітного – Слова страху та покори), але Той, Хто йде по мені (Господь Ісус Христос) – потужніший від мене (Син більший за раба): я недостойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом й огнем (Святим Духом любові й “огнем поїдаючим” слова Божого, явленого по духу – Слова любові й смирення)…” (Матвія, 3 розділ, 11 вірш).
І, нарешті, найвищий етап – етап синівства. Тут покора змінюється смиренням; страх – любов’ю; провидіння – благодаттю. Тут народження згори і хрещення Духом Святим; тут віра, що чинна любов’ю, і добродійства не страху, але Христа ради:
“Бо всі, хто водиться Духом Божим (Святим Духом Любові) – вони сини Божі;
бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через нього кличемо: «Авва, Отче (авва – арамейською “тато”)!»
Сам цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі (духовне відчуття присутності Божої – наповнення серця смиренням і чистотою; ніжністю й розчуленням; миром та любов’ю).
А коли діти, то й спадкоємці: спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, – коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись…” (Римлянам, 8 розділ, 14–17 вірші).
І, нарешті, щодо приналежності (рабства) Богові всезагальної. По суті, насправжки, всі ми – і грішні, і святі, – є рабами Господніми. Бог має владу й зле перетворювати на добре, і осміяним Він не буває. Тож як в житті окремої людини, так і в історичному масштабі, в житті цілих народів, Бог може й нерозкаяних грішників використовувати в якості інструменту у Своїх руках, – а інколи саме вони й відіграють роль бича Божого! Отже, загалом вони (як і усе створіння взагалі) також є рабами Божими і, таким чином, “Він жне, де не сіяв, і збирає, де не розкидав”. Втім, це тема уже для іншої розмови…
“І СКАЗАВ БОГ: СОТВОРІМО ЛЮДИНУ…”
Запитання: Що говорить релігія? Вона стверджує, що Бог з жменьки землі створив чоловіка, а з ребра його – жінку…
Відповідь: Правдива релігія, істинне християнство завжди трактувало Біблію як належить, тобто по духу, за принципом, що виражений у самому Писанні: “Буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш).
“Відкинь непотрібність історії (біблейської історії!), – наставляє святий Кирило Олександрійський (375 – 444 рр.), – і зніми ніби деревину букви, та дійди до самої серцевини рослини, тобто ретельно досліди внутрішній плід заповіданого, і споживи в їжу”.
“Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували.
Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться”, – попереджає апостол Павло (2 Тимофію, 4 розділ, 3–4 вірші).
Насправді не місив Бог глини в кориті, та не ліпив із неї Адама. Також не вдихав йому через соломинку, або за допомогою якогось шланга, дихання життя, і не виймав під наркозом ребра його. Покиньте байки нерозумним дітям!
“Це все в притчах Ісус говорив (в притчах – тут: мовою символів), і без притчі нічого Він їм не казав (!),
щоб справдилось те, що казав був пророк, промовляючи: «Відкрию у притчах уста Свої, розповім таємниці від почину світу…” (Матвія, 13 розділ, 34–35 вірші).
Біблія – книга духовна, і розуміти її потрібно духовно. Як влучно висловився Джеймс Хеттон, англійський геолог: “Не варто розглядати Святе Писання в якості підручника з геології чи будь-якої іншої науки”.
Адам і Єва – не просто перші представники роду Homo sapiens, але й біблійний символ, архетип людства – першої цивілізації взагалі, і людей віри зокрема. Ім’я Адам означає “Земний” – тут, буквально, “створений із землі”: з хімічних елементів землі шляхом еволюції тваринного світу планети. Єва – “Життя”. Чоловік біблійною мовою символізує віру та розум; жінка – відповідно – життя й чуттєвий світ людини. На іншому рівні Чоловік – Господь, Христос; Жінка – Церква. Чоловік – людина віри; жінка ж – громада:
“Покине тому чоловік (муж віри) батька й матір (старе своє розуміння смислу буття і старе, гріховне життя своє), і пристане до дружини своєї (до життя праведного), – і будуть вони обоє одним тілом.
Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!” (Ефесянам, 5 розділ, 31–32 вірші).
Таким чином, Адам – суть перші люди віри. Ребро його – кістяк Церкви Божої, першоапостоли людства (ребра захищають серце та дихання, тобто віру й благодать Всесвятого Духа, перебуваючу в церкві праведників). Єва ж – власне церковний загал, маси віруючих та вірних, тіло Христове.
“І сотворив Господь Бог людину з пороху земного…” (див. перші глави першої книги Біблії, “Буття”). Тут – створив людину у всій повноті її: як дух, душу (розум, волю, емоції), так і тіло. За словом Серафима Саровського:
“Усі ці три складові нашого єства сотворені були з пороху земного, і Адам не мертвим був створений, але діючою тваринною істотою, подібно до інших Божих створінь, які живуть на землі”.
А “…І дихання життя вдихнув у ніздрі її” – це дихання благодаті Всесвятого Духа. За Серафимом:
“Але ось в чому сила, що коли б Господь Бог не вдихнув потім в обличчя його дихання життя, тобто благодаті Господа Бога Духа Святого що від Отця походить, і в Сині покоїться, і заради Сина в світ посилається, то Адам, як би не був він досконало і прекрасно створений над іншими Божими створіннями як вінець творіння на землі, усе ж таки був би не маючим всередині себе Духа Святого”.
Тобто, не маючим ні молитви серця, ні внутрішнього боговідання, ані богоспоглядання, як вищої форми містичного досвіду. А не маючи містичного досвіду Божественної реальності Адам був би духовно мертвим перед Господом. Тому дано було людині сприйняти цю Благодать, і “…стала людина живою душею”.
“І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон…” Тут “сон” – це бачення істини, одкровення Господнє, як сказано: “у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людей нападає, в дрімотах на ложі, – тоді відкриває Він вухо людей і настрашує їх осторогою…” (див. Йова, 33 розділ, 14–16 вірші).
Цей “сон” – від Бога, сон позитивний, так би мовити “сон із знаком плюс” (кажу так, бо є й “сон” зі знаком мінус – символ лінивства, недбальства, інертності нашої; також “сон” як емблема “приспання” – стишення, приборкання нашої злої волі через допущення нам від Бога певних скорбот та проблем). Як видно, “вечірній Адам” (“І був вечір, і був ранок: день шостий…” Нагадаю, що біблійний “день”, – староєврейською мовою “йом”, що означає також “період”, “етап”, – починається саме “з вечора”) росте, піднімається над звірячими своїми інстинктами, і кінець кінцем стає “Адамом вранішнім” – духовним, який живе благодатним богопізнанням, удосконаленням духа. Він (маються на увазі найперші, найстійкіші, найдосконаліші із тих, кому відкрився цей досвід, відкрилася Істина) досягає стану досконалості, і є поки що самодостатнім: його діяльність не розповсюджується назовні – він “спить”, блаженствує, “дрімає на ложі”.
Але “Не добре, щоб бути чоловіку (вірі, істині) самотнім”. Віра повинна розповсюджуватися! Царство Боже, як розчина в тісті, має розростатися в серцях людських: “Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю…”
“…І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце…”
Тілом, а не м’ясом! Господь є глава, а Церква – містичне Тіло Його... Читаймо і розуміймо Слово Боже по духу – і тільки тоді нам відкриється справжнє його значення!
“Відкинь непотрібність історії…”
СТРАЖДАННЯ І СЛАВА
З листа читача: Праведники часто страждають… і ось релігійні діячі знайшли вихід: втішили віруючих звабою вічного життя в загробному світі…
Відповідь: В дійсності страждання цього часу є ніщо у порівнянні з тією Славою, яка відкривається в нас. Слава і благодать присутності Бога в Біблії – суть слова синоніми. Бо саме через солодке наповнення миром і радістю духовного богоспоглядання, завдяки відчуттю присутності Божества у серці запалюється молитва славослов’я. Таким чином, присутність Бога й народжує славу Божу. І не тільки колись, за гробом, але вже тут і зараз! Як і сказав Господь: “Поправді кажу вам, що деякі з тут-о приявних не скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі” (Марка, 9 розділ, 1 вірш).
Хтось скаже: як же “побачать”, якщо з тієї пори пройшло он уже 2000 років, а Царства Божого й до цього часу немає?.. Є! Є воно! Бо Царство Боже всередині нас, і ті, хто докладає зусиль, здобувають його! Воно як розчина, яку жінка кладе на три міри борошна, поки не вкисне все тісто. А починається воно – зі слова Божого: “Споконвіку було Слово…” Затим зерно Слова втілюється в житті нашому: “І Слово сталося тілом…”, народжуючи в нас живу прорість віри. А та, в свою чергу, приносить плоди благодаті Всесвятого Духа, як сказано – “в тридцять, шістдесят і сто разів”. “І ми бачили славу Його…” (див. Івана, 1 розділ).
Слово – Віра – Благодать; Віра – Надія – Любов; Отець – Син – Дух Святий. Ці три перебувають в єдності нероздільній, але на кожному етапі духовного зростання, “сквашування” тіста нашого життя, домінує щось одне.
Містичний досвід як практика бачення слави Божої починається з духовних осяянь: раптом на серці стає так добре, так тихо і тепло... На очі навертаються сльози, і сльози ці – не сльози болю, жалкування чи образи. Ні! Це сльози розчулення... Зовсім нове, а точніше давно забуте – світле, дитяче відчуття щастя переповнює тебе, і хочеться одночасно і плакати, і сміятися від ніжності й неземної любові до всього сущого, до Когось, Кого не бачимо, але присутність Кого уже відчуваємо за всім оцим... І тебе охоплює до цього незнане відчуття благоговійності і… мудрості.
Подібний досвід на початку, як правило, короткий, і нагадує спалах блискавки в темряві ночі. Проходить час, і суцільна тьма суєти земної знов поглинає тебе. І лише іноді, випадково опинившись у якомусь чудовому куточку природи, чи у сні, чи просто піднявши очі до бездонного нічного неба, ти раптом знову потаємно відчуваєш це, і відчуття метафізичності буття знову на коротку мить відволікає тебе від буденності зовнішнього життя. І якщо, не дивлячись на опір побуту, переборюючи суєту, ти повільно, важко, але усе-таки просуваєшся уперед на шляху праведності (тобто шукаєш спасіння, шукаєш правду, а відтак і знаходиш її в Ісусі Христі – в Смиренні і Любові. А, знайшовши, – ідеш цією дорогою праведності, яка веде в життя вічне), то обов’язково такі осяяння в твоєму житті будуть зустрічатися усе частіше й частіше, допоки нарешті не зіллються в стабільне духовне відчуття (як правило, під час молитви – вдома, або в храмі).
Хто ж іде шляхом молитовного діяння далі – той поступово зростає в своєму містичному світобаченні до глибини уже не просто духовного відчуття, коли за словом Феофана Затворника “серце зігрілось, і тепло до Бога взиває”, – але до появи надзвичайного дару духовного чуття, частково відомого і світським у вигляді так званої інтуїції (духовного пізнання світу на рівні “серця” – глибин свідомості та підсвідомості. За словом архієпископа Луки – в миру професора медицини, доктора В. Ф. Войно-Ясенецького, – “серце є органом вищого пізнання”). Як сказав свого часу преподобний отець Церкви Іван Ліствичник:
“Ум, що досяг духовного розуму, є обов’язково зодягнутим і в духовне чуття. Чи в нас воно, чи не в нас, але ми повинні безперестанку про нього піклуватися і шукати його в собі; бо коли воно з’явиться, тоді зовнішні чуття перестануть облесливо діяти на душу”.
І, нарешті, ті, які досягли найвищої духовної досконалості – піднімаються на вершину богопізнання: на замежну висоту богоспоглядання. Цей містичний досвід доступний не багатьом, і не лише в силу генетично успадкованих нами від грішних батьків перепон, але, головно, в силу наших власних байдужості та недбальства по відношенню до духовної успішності своєї. Це виділяв іще преподобний старець Серафим Саровський, і Ісак Сирійський вказує:
“Чистої молитви (постійної самодіючої молитви серця) один із тисяч досягне, а по цій – лише один із тьми (“тьма” – це десять тисяч)”.
Царство Боже – не їжа й питво, але праведність, спокій і радість в Дусі Святім. Радість воістину незбагненна і невимовна!
Говорю так не як “спокушений релігійними діячами”, але як той, хто й сам певною мірою причастився її. Тож тверджу, що вона, ця радість неописанна, таки абсолютно реальна! І ті, хто скуштував цього “меду духовного”, хто піднімався до висот благодаті, не потребують уже іншого “утішання”, але готові з радістю віддати життя, перетерпіти будь-які муки, лише б ніколи уже не втрачати її…
“І що ще скажу? Не вистачить мені часу, щоб розповісти про тисячі й тисячі святих праведників, які “вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабості, хоробрі були на війні, обертали врозтіч полки чужоземців; жінки діставали назад померлих своїх, які воскресали; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани та в’язниці. Камінням побиті бували, допитуванні, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялись в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.
Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжімо з терпеливістю до боротьби яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на начальника й Виконавця віри, що… перетерпів хреста не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого” (див. Євреям, 11 розділ, 32 – 40 вірші; та 12 розділ, 1 – 2 вірші).
ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ
Запитання читача: Як відомо, Іван Предтеча обіцяв, що Ісус хреститиме Духом Святим. Відносно хрещення Духом існують найрізноманітніші думки. То що ж це таке? Чи всі християни хрещені Духом? І чи можливо, щоб людина “мала Духа Святого”, але не була хрещена Духом?
